Гра престолів

Кетлін

З такої віддалі чітко розрізнити прапори було неможливо, та навіть у хвилях туману Кетлін бачила, що вони білі, а в центрі — темна пляма, що могла бути тільки деривовком дому Старків, сірим на крижаному полі. Побачивши це на власні очі, Кетлін притримала коня та вдячно схилила голову. Боги виявили до неї ласку. Вона не запізнилася.

— Вони чекають нас, міледі,— сказав Вайліс Мандерлі,— як і обіцяв ваш лорд-батько.

— То більше не змушуватимемо їх чекати,— пришпорив коня сер Бринден Таллі й пустив його клусом у напрямку прапорів. Кетлін трималася поруч.

Сер Вайліс із братом сером Венделем їхали слідком на чолі новобранців, яких було щось із півтори тисячі: двадцять з гаком лицарів і стільки ж зброєносців, дві сотні кінних списників, мечників і вільних вершників, а решта — піші, озброєні списами, піками та тризубами. Лорд Вайман лишився перевірити захист Білої Гавані. Йому вже було близько шістдесятьох, і через огрядність він не міг сидіти на коні. «Якби я знав, що за мого життя знову вибухне війна, я б стільки вугрів не їв,— сказав він Кетлін, яка саме зійшла з корабля, й обома руками поплескав себе по кругленькому череву. Пальці в нього були як сардельки.— Але з моїми хлопчиками ви до свого сина доїдете цілком безпечно, не маю жодних сумнівів».

«Хлопчики» були старші за Кетлін, і вона б воліла, щоб ці двоє були менше схожі на свого батька. Серу Вайлісу не вистачило всього кількох вугрів, щоб і собі забути про поїздки верхи: Кетлін аж шкода стало бідолашного коня. А молодшого, сера Венделя, вона цілком могла б уважати за найтовстішого чоловіка з усіх, кого зустрічала в житті, якби щойно не познайомилася з його батьком і братом. Вайліс був тихий і церемонний, а Вендель — галасливий і нестримний; вуса в обох були пишні, як у моржів, а голови голі, як задок немовляти; ні в того, ні в того, здається, не знайшлося вбрання, не вимащеного їжею. Однак Кетлін вони сподобалися: провели її до Роба, як і обіцяв батько, а все інше було байдуже.

Кетлін з приємністю побачила, що син вислав дозорців — навіть на схід. Ланістери, звісно, наступали би з півдня, але добре, що Роб виявляє обережність. «Мій син веде військо на війну»,— подумала вона, досі в це не до кінця вірячи. Вона страшенно боялася — і за нього, і за Вічнозим, однак не могла заперечувати, що водночас і пишається. Ще рік тому він був зовсім хлопчиком. А хто ж він тепер? — запитувала вона себе.

Дозорці помітили прапори Мандерлі — білого тритона з тризубцем у руці, що піднімається з синьо-зеленого моря,— й тепло привітали гостей. І провели на височину, де було доволі сухо, щоб облаштувати табір. Тут сер Вайліс оголосив привал і затримався зі своїми вояками, щоб наглянути, як розпалюють ватри й розпрягають коней, у той час як сер Вендель поїхав далі з Кетлін і її дядьком, щоб від батькового імені засвідчити пошану сюзерену.

Земля під копитами коней була м’яка й волога. Вони поступово спускалися в низину, проїжджаючи повз димні торф’яні багаття, повз шереги коней, повз навантажені сухими плескачами і яловичою солониною вози. На кам’янистому оголенні порід, яке вивищувалося над рівниною, стояло парусинове шатро лорда. Кетлін упізнала прапор: коричневого лося на темно-помаранчевому тлі.

Трохи далі в тумані вона розрізнила мури й вежі Кейлінського Рову... принаймні те, що від них лишилося. Величезні брили чорного базальту, кожна завбільшки з сільську хату, валялися, мов розкидані дитиною дерев’яні кубики, наполовину загрузлі в м’якому болотистому ґрунті. Оце й усе, що зосталося від муру між вежами, який колись був завбільшки з мури у Вічнозимі. Від дерев’яної фортеці не було і сліду — зотліла за тисячу років, не знайти й колоди, з якої можна здогадатися, де вона колись стояла. Від кріпості перших людей лишилося хіба що три вежі... три замість колишніх двадцятьох, якщо можна вірити казкарям.

Прибрамна вежа на вигляд була досить міцна, з обох боків навіть зосталося кілька футів муру. П’яницька вежа, яка стояла в болоті там, де колись сходилися південний і західний мури, похилилася, як п’яниця, який от-от випорожнить у канаву повне черево вина. Висока струнка Дитяча вежа, де колись, за переказами, діти пралісу молилися своїм безіменним богам, щоб ті послали водяний молот, втратила половину зубців, які раніше її увінчували. Було таке враження, наче якийсь велетенський звір повідкушував зубці нагорі, а тоді виплюнув уламки в болото. Всі три вежі позеленіли від моху. З північного боку Прибрамної вежі між каміння проросло дерево — його сукувате гілля все було увішане, мов гірляндами, білими волокнистими простирадлами марошкіри.

— Боги праведні,— вигукнув сер Бринден, побачивши краєвид попереду.— Й оце Кейлінський Рів?! Та це ж якась...

— ...смертельна пастка,— закінчила за нього Кетлін.— Я знаю, на що це схоже, дядечку. Коли я вперше його побачила, то подумала так само, але Нед запевнив мене, що ця руїна набагато грізніша, ніж на вигляд. З трьох веж, які залишилися, гатку видко на всі боки, а ворогові, якщо він захоче тут пройти, доведеться проходити між ними. Болота тут непролазні, є і сипучі піски, і трясовини, ще й змії кубляться. Щоб напасти на будь-яку з цих веж, війську доведеться продертися крізь чорну драговину, яка сягає пояса, перетнути рів, де водяться ящірколеви, а тоді видертися нагору слизькими від моху стінами, при цьому підставляючись під стріли лучників, які сидять на інших двох вежах,— похмуро всміхнулася вона дядькові.— А коли западає ніч, подейкують, тут з’являються привиди — холодні мстиві духи півночі, спраглі на кров південців.

Сер Бринден гигикнув.

— Тоді не забудь нагадати мені, щоб я тут довго не затримувався. Якщо нічого не плутаю, я й сам південець.

На всіх трьох вежах були підняті штандарти. Попід деривовком з П’яницької вежі звисало променисте сонце Карстарків, з Дитячої вежі — велет Великого Джона в розбитих ланцюгах. А от на Прибрамній вежі майорів тільки прапор Старків. Саме тут облаштувався Роб. Кетлін спрямувала коня туди, і за нею рушили сер Бринден і сер Вендель, повільно ступаючи дошками, покладеними згори на колоди, що ними були загачені чорно-зелені поля багна.

Свого сина Кетлін знайшла в оточенні прапороносців — у залі, де гуляли протяги, а в чорному коминку димилося торф’яне багаття. Він сидів за велетенським кам’яним столом, на якому громадилися карти й папери, й зосереджено розмовляв з Рузом Болтоном і Великим Джоном. Спершу він не зауважив її... на відміну від вовка. Здоровенний сірий звір лежав біля вогню, та коли Кетлін увійшла, підвів голову й зустрівся з нею поглядом золотих очей. Один по одному лорди замовкли, і в наглій тиші Роб звів погляд і побачив Кетлін.

— Мамо? — мовив він хрипко й розчулено.

Кетлін кортіло кинутися до нього, поцілувати в любе чоло, пригорнути й міцно обійняти, захищаючи від усіх кривд... але в присутності лордів вона не наважилася. Зараз він грав чоловічу роль, і вона не руйнуватиме йому цю мить. Отож вона зупинилася біля дальнього кінця базальтової плити, яка тут правила за стільницю. Деривовк звівся на ноги й підбіг до неї. Здавалося, він якийсь завеликий.

— Ти відростив бороду,— мовила Кетлін до Роба, поки Сіровій обнюхував її долоню.

Роб зненацька ніяково потер поросле щетиною підборіддя.

— Так.

На бороді волосся в нього було рудіше, ніж на голові.

— Мені подобається,— сказала Кетлін і лагідно погладила вовка по голові.— Так ти схожий на мого брата Едмура.

Сіровій грайливо куснув її за пальці й почеберяв назад до вогню.

Сер Гелман Толгарт першим наслідував приклад деривовка й перетнув кімнату, щоб висловити пошану: опустившись навколішки, він притисся чолом до руки Кетлін.

— Леді Кетлін,— мовив він,— ви чарівні, як завжди; приємно бачити вас у ці неспокійні часи.

За ним підійшли Гловери — Галбарт і Робет, і Великий Джон Амбер, і — один по одному — всі решта. Останнім підійшов Теон Грейджой.

— Не очікував побачити вас тут, міледі,— зронив він, стаючи навколішки.

— Сама не думала, що опинюся тут,— відказала Кетлін,— поки не зійшла на берег у Білій Гавані й лорд Вайман не повідомив, що Роб скликав прапори. Ви знайомі з його сином — сером Венделем.

Вендель Мандерлі ступив наперед і низько — наскільки дозволяла його товщина — уклонився.

— Із моїм дядьком — сером Бринденом, який покинув службу в моєї сестри, щоб перейти до мене.

— Чорнопструг! — мовив Роб.— Дякую, що приєдналися до нас, сер. Нам потрібні такі мужні вояки. І ви, пане Венделю, я радий, що ви тут. Мамо, сер Родрик теж з вами? Я його не бачу.

— Сер Родрик поїхав з Білої Гавані на північ. Я призначила його каштеляном і звеліла до нашого повернення утримувати Вічнозим. Мейстер Лувін мудрий радник, але він не надто розуміється на воєнній справі.

— Тут вам нема чого боятися, леді Старк,— басовито прогуркотів Великий Джон,— Вічнозим у безпеці. А ми швиденько посадимо Тайвіна Ланістера задом на мечі, перепрошую, а тоді бігом у Червону фортецю визволяти Неда.

— Міледі, дозвольте поставити вам запитання,— тихим голосом мовив Руз Болтон, лорд Страхфорту, та коли він заговорив, позамовкали кремезніші за нього чоловіки.— Подейкують, що ви полонили того карлика — сина лорда Тайвіна. Ви його привезли? Кажу вам, слід скористатися з такого заручника.

— Так, Тиріон Ланістер був моїм заручником, але вже ні,— змушена була визнати Кетлін. На цю новину всі одностайно заціпеніли.— Мені це сподобалося не більше, ніж вам, мілорди. Але боги вважали за потрібне звільнити його — не без допомоги моєї нерозумної сестри.

Вона усвідомлювала, що не слід так відверто виказувати своє презирство, але від’їзд із Соколиного Гнізда лишив не надто приємні спогади. Кетлін запропонувала сестрі взяти з собою лорда Роберта, щоб він кілька років побув у Вічнозимі на вихованні. Товариство хлопчиків буде для нього корисним, наважилась вона припустити. Страшно було дивитися, як розлютилася Лайса. «Сестра ти мені чи ні,— відповіла вона,— та якщо спробуєш украсти в мене сина, то вийдеш звідси через Місячні двері». Після такого не було про що розмовляти.

Лорди б залюбки розпитували Кетлін і далі, та вона піднесла руку.

— Без сумніву, на це в нас пізніше ще буде час, але зараз я знесилена після подорожі. Хочу побалакати з сином наодинці. Знаю, ви пробачите мене, мілорди.

Вибору в них не було: наслідуючи приклад завжди слухняного лорда Горнвуда, прапороносці уклонилися й вийшли.

— Ти теж, Теоне,— докинула Кетлін, коли Грейджой затримався. Усміхнувшись, той пішов.

На столі стояли ель і сир. Наповнивши ріг, Кетлін всілася й, попиваючи, роздивлялася сина. Здавалося, він підріс відтоді, як вона поїхала, а натяк на борідку і справді робив його дорослішим.

— Едмур відростив собі перші вуса у шістнадцять.

— Мені теж скоро буде шістнадцять,— озвався Роб.

— А зараз тобі п’ятнадцять. П’ятнадцять, а ти вже ведеш військо в бій. Ти розумієш мої побоювання, Робе?

Обличчя в нього зробилося впертим.

— Більше нікого не було.

— Нікого? — перепитала вона.— Скажи-но, а хто ті всі люди, яких я щойно бачила? Руз Болтон, Рикард Карстарк, Галбарт і Робет Гловери, Великий Джон, Гелман Толгарт... ти міг би доручити командування будь-кому з них. Боги милостиві, ти міг би навіть послати Грейджоя, хоча мені такий вибір і не до вподоби.

— Вони не Старки,— сказав він.

— Вони дорослі, Робе, загартовані в битвах. А ти ще рік тому бився дерев’яним мечем.

Тут вона помітила в його очах гнів, але той зник так само швидко, як і з’явився, і зненацька Роб знову перетворився на хлопчика.

— Знаю,— сказав він збентежено.— То ти... ти відсилаєш мене назад у Вічнозим?

Кетлін зітхнула.

— Тобі взагалі не слід було звідти їхати. Але зараз я не смію тебе відсилати назад. Ти зайшов задалеко. Одного дня ці лорди бачитимуть у тобі сюзерена. Якщо я зараз тебе відправлю геть, як відсилають дитину в ліжко без вечері, вони це запам’ятають і за чаркою потім з цього кепкуватимуть. А прийде-бо день, коли треба буде, щоб вони тебе не тільки поважали, а й трохи боялися. Сміх — отрута для страху. Так я з тобою не вчиню, хай як мені хочеться тебе захистити.

— Дякую вам, мамо,— мовив Роб офіційно, але в голосі вчувалася полегша.

Потягнувшись через стіл, Кетлін торкнулася його волосся.

— Ти мій первісток, Робе. Мені досить глянути на тебе, щоб згадати день, коли ти прийшов у цей світ — з вереском, червоний з личка.

Зніяковівши від її дотику, син підвівся й підійшов до коминка. Сіровій потерся головою йому об ногу.

— Ти знаєш... про батька?

— Так.

Звістка про раптову Робертову смерть і Недове ув’язнення налякала Кетлін до нестями, але вона не збиралася виказувати синові своїх страхів.

— Коли я висадилась у Білій Гавані, мені про все розповів лорд Мандерлі. Про сестер ти нічого не чув?

— Я отримав листа,— мовив Роб, почухавши деривовка під шиєю.— І ти теж, але він прийшов у Вічнозим разом з моїм,— підійшов він до столу й, покопирсавшись серед карт і паперів, повернувся з пом’ятим пергаментом.— Ось лист, якого вона написала мені, а твого я захопити не здогадався.

Щось у Робовому тоні насторожило Кетлін. Розправивши папір, вона почала читати. Занепокоєння змінилося недовірою, тоді гнівом, і нарешті переляком.

— Це лист від Серсі, а не від твоєї сестри,— мовила вона, закінчивши.— А поміж рядків можна прочитати те, чого Санса не пише. Усі ці слова про те, які добрі й лагідні до неї Ланістери... Погрозу я відчуваю одразу, навіть промовлену пошепки. Вони тримають Сансу в заручницях і не збираються відпускати.

— І ні слова про Арію,— жалібно зронив Роб.

— Справді.

Кетлін не хотілося думати, що це може означати... не тут і не зараз.

— Я сподівався... якби в тебе й досі лишався Куць, то обмін заручниками...— підхопивши Сансиного листа, він зіжмакав його в кулаці, і з того, як він це зробив, Кетлін збагнула, що він так робить не вперше.— Є звістки з Гнізда? Я писав тітці Лайсі, просив допомоги. Ти не знаєш, вона скликала прапори лорда Арина? Лицарі Видолу приєднаються до нас?

— Тільки один,— сказала Кетлін,— найкращий — мій дядько... але Бринден Чорнопструг у першу чергу Таллі. А сестра і не збирається потикатися за свою Криваву браму.

Цю звістку Роб сприйняв важко.

— Мамо, то що ж нам діяти? Я привів з собою все своє військо, всі вісімнадцять тисяч вояків, але я не... я не певен...— він глянув на неї блискучими очима, і вмить гордий юний лорд розтанув, перетворившись на дитину, на п’ятнадцятирічного хлопчака, який шукає відповідей у матері.

Так не піде.

— Чого ти так боїшся, Робе? — лагідно запитала Кетлін.

— Я...— відвернувся він, ховаючи сльозу.— Якщо ми виступимо... навіть якщо переможемо... Ланістери утримують Сансу, і батька теж. Вони ж їх уб’ють, хіба ні?

— Вони хочуть, аби ми думали саме так.

— Ти гадаєш, вони блефують?

— Не знаю, Робе. Але що я точно знаю, то це — що в тебе немає вибору. Якщо ти вирушиш на Королівський Причал і там присягнеш на вірність, поїхати звідти тобі не дозволять. Якщо ж ти зараз, піджавши хвоста, відступиш у Вічнозим, васали втратять до тебе будь-яку повагу. А дехто, може, й перекинеться до Ланістерів. А тоді королева, якій узагалі не буде вже чого боятися, зможе чинити з бранцями, як їй заманеться. Наша надія, наша єдина надія — в тому, що тобі вдасться перемогти ворога на полі бою. А якщо ще й пощастить узяти в полон лорда Тайвіна або Царевбивцю, тоді-то обмін і справді стане можливий, однак це не головне. Поки в тебе є сила, якої слід боятися, і Нед, і твоя сестра, напевно, будуть у безпеці. Серсі мудра жінка й розуміє, що вони їй можуть знадобитися для замирення, якщо раптом війна обернеться проти неї.

— А що як війне не обернеться проти неї? — запитав Роб.— А що як війна обернеться проти нас?

Кетлін узяла його за руку.

— Робе, я не пом’якшуватиму правди. Якщо ти програєш, не лишиться жодної надії. Як то кажуть: серце Кичери Кастерлі — камінь. Не забувай, яка доля спіткала Рейгарових дітей.

У його юних очах майнув страх, але була в них і сила.

— Отже, я не програю,— заприсягнувся він.

— Скажи мені, що тобі відомо про бойові дії у приріччі,— попросила Кетлін. Треба було зрозуміти, чи справді син готовий до війни.

— Менш ніж два тижні тому відбулася битва на пагорбах попід Золотим Зубом,— відповів Роб.— Дядько Едмур відрядив лорда Ванса й лорда Пайпера утримувати прохід, але на них напав Царевбивця та змусив тікати. Лорд Ване загинув. За останніми звістками лорд Пайпер відступає, щоб з’єднатися з твоїм братом і рештою прапороносців біля Річкорину, а на п’яти йому насідає Джеймі Ланістер. Але це не найгірше. Поки йшли бої на проході, лорд Тайвін з півдня підводив друге військо Ланістерів. Кажуть, воно навіть більше за армію Джеймі.

Мабуть, батько про це знав, бо послав проти них дещицю вояків під прапором самого короля. Командування він передав якомусь лордійчуку-південцю — чи то лорду Ерику, чи то Дерику, чи як там його, але з ним поїхав і сер Реймун Дарі, і в листі писалося, що з ними були й інші лицарі, а ще батькові гвардійці. Та от тільки виявилося, що це пастка. Не встиг лорд Дерик перетнути Червоний Зубець, як на нього напали Ланістери, чорти б узяли той королівський прапор, а коли він спробував відступити через Балаганний Брід, ззаду наскочив Сандор Кліган. Може, цьому лорду Дерику та ще кільком і вдалося втекти, ніхто не певен, а от сера Реймуна вбито, так само як і майже всіх наших з Вічнозиму. Кажуть, лорд Тайвін відрізав королівський гостинець, а зараз іде на північ в напрямку Гаренхолу, палячи все на своєму шляху...

«Гірше й гірше»,— подумала Кетлін. Гірше, ніж вона собі уявляла.

— Ти збираєшся перестріти його там? — запитала вона.

— Якщо він зайде аж туди, хоча всі вважають, що цього не буде,— відповів Роб.— Я послав листа у Сторожу Сіроводдя — Гауленду Ріду, батьковому давньому товаришу. Якщо Ланістери піднімуться до Перешийка, краножани на кожному кроці шарпатимуть їх, але Галбарт Гловер каже, що лорд Тайвін не такий дурний, і Руз Болтон з ним згоден. Вони гадають, він не відходитиме далеко від Тризуба, один по одному захоплюючи замки лордів приріччя, поки Річкорин не залишиться самотою. Нам слід виступити на південь йому навперейми.

На саму цю думку Кетлін похолола. Які шанси у п’ятнадцятирічного хлопчиська проти таких загартованих у боях військових очільників, як Джеймі й Тайвін Ланістер?

— Хіба це мудро? Тут ти міцно закріпився. Кажуть, що давні королі Півночі тут, у Кейлінському Рову, відбивали війська вдесятеро більші за їхні власні.

— Так, але в нас закінчуються харчі та припаси, а прогодуватися на такій землі нелегко. Ми чекали на лорда Мандерлі, та оскільки його сини нарешті з нами, слід виступати.

В синовому голосі звучали голоси лордів-прапороносців, збагнула Кетлін. За останні роки вони чимало гостювали у Вічнозимі, та й самі запрошували їх з Недом до себе на гостину. Вона добре знала кожного з них. Але не була певна, чи знає їх так само добре Роб.

Однак у їхніх аргументах був сенс. Військо, яке зібрав син, не регулярна армія — така, наприклад, як у вільних містах, і це не гвардійці, яким платять гроші. Здебільшого це простолюд: селяни, наймити, рибалки, вівчарі, а ще сини власників заїздів, купців і кожум’як, трохи розведені перекупними мечами і вільними вершниками, яким би тільки що-небудь сплюндрувати. Лорди скликали їх, і вони прийшли... але не назавжди.

— Виступити можна,— сказала Кетлін синові,— але куди і з якою метою? Чого ти прагнеш досягти?

Роб завагався.

— Великий Джон гадає, що ми маємо зненацька напасти на лорда Тайвіна,— мовив він нарешті,— а Гловери й Карстарки вважають, що мудріше обійти його військо та з’єднатися з дядьком Едмуром проти Царевбивці,— сказав він не надто радісно, прочесавши пальцями розкуйовджене каштанове волосся.— Хоча, поки ми дійдемо до Річкорину... я не певен...

— А маєш бути певен,— сказала Кетлін синові,— а ні — то повертайся додому та знову берися до дерев’яного меча. Перед такими людьми, як Руз Болтон і Рикард Карстарк, не можна виявляти нерішучість. Не обманюйся, Робе, це твої прапороносці, а не друзі. Назвався командувачем — командуй.

Син збентежено глянув на неї, так наче не міг повірити власним вухам.

— Як скажеш, мамо.

— Знову тебе запитаю: чого ти прагнеш досягти?

Роб розстелив на столі карту — потертий шмат старої шкіри, помережаний вицвілими різнобарвними рисками. З одного кінця карта закручувалася через те, що була всякчас згорнута, і він притис її кинджалом.

— В обох планах є переваги, але... Гляди, якщо ми спробуємо обійти військо лорда Тайвіна, ми ризикуємо опинитися затиснутими між ним і Царевбивцею, а якщо ми на нього нападемо... за всіма нашими відомостями в нього вояків більше, ніж у мене, а головне, набагато більше збройних вершників. Великий Джон каже, це байдуже, якщо ми заскочимо його зі спущеними штаньми, але мені здається, що людину, яка стільки воювала, як Тайвін Ланістер, заскочити буде дуже важко.

— Добре,— мовила Кетлін. Тепер у голосі сина, який замислено сидів над картою, чулися Недові нотки.— Далі.

— Я б лишив невеличкий загін тут, у Кейлінському Рову, здебільшого лучників, а решту повів би гаткою,— сказав він,— а коли ми опинимося за Перешийком, я б розділив сили надвоє. Піші нехай ідуть далі королівським гостинцем, а вершники перетнуть Зелений Зубець біля Близнючок,— показав він.— Щойно до лорда Тайвіна дійде звістка, що ми зайшли на південь, він рушить на північ, щоб напасти на наші головні сили, а тоді наші вершники зможуть вільно домчати західним берегом до Річкорину.

Роб відкинувся в кріслі, не наважуючись посміхнутися, але задоволений собою і очікуючи похвали.

Кетлін нахмурилася над картою.

— Тоді між двома частинами твого війська опиниться ріка.

— Але й між Джеймі та лордом Тайвіном також,— гаряче мовив він. І нарешті посміхнувся.— На Зеленому Зубці вище рубінового броду, де Роберт завоював собі корону, переходу немає. Аж до Близнючок, це от тут, а лорд Фрей контролює міст. Він же прапороносець твого батька, хіба ні?

«Покійний лорд Фрей»,— подумала Кетлін.

— Так,— визнала вона,— але батько ніколи йому не довіряв. І тобі не слід.

— А я й не буду,— пообіцяв Роб.— То що ти думаєш?

Попри все, вона була вражена. «Він зовні викапаний Таллі,— подумала вона,— але усе одно він син свого батька, і Нед добре його вишколив».

— Які сили очолиш ти?

— Вершників,— миттю відповів він. Знов як батько: Нед завжди брав на себе більший ризик.

— А решту?

— Великий Джон всякчас повторює, що слід напасти на лорда Тайвіна. Я й подумав, що залишу цю честь йому.

Це була його перша помилка, але ж як йому на неї вказати, щоб не підважити його впевненості?

— Твій батько якось сказав мені, що Великий Джон — найбезстрашніший з усіх, кого він знав.

— Сіровій відкусив йому два пальці,— розтягнувся в посмішці Роб,— а Джон тільки розсміявся! То, значить, ти згодна?

— Твій батько не безстрашний,— зауважила Кетлін.— Він хоробрий, а це різні речі.

Якусь мить син зважував це.

— Східне військо — ото й усе, що відділятиме лорда Тайвіна од Вічнозиму,— замислено мовив він.— Воно, а ще кілька лучників, яких я лишу тут, у Рову. І мені не потрібен безстрашний очільник, так?

— Саме так. Тобі потрібен холодний розум, думаю, а не мужність.

— Руз Болтон,— миттю запропонував Роб.— Але він мене лякає.

— Тоді молімося, що він злякає і Тайвіна Ланістера.

Кивнувши, Роб скрутив карту.

— Я віддам накази та зберу тобі охорону, щоб провести у Вічнозим.

Кетлін силкувалася триматися — заради Неда й заради цього їхнього впертого й хороброго сина. Вона відкидала розпач і страх, так наче то одяг, який можна не вдягати... але зараз усвідомила, що все-таки їй це не вдалося.

— Я не поїду у Вічнозим,— почула вона власні слова, й зненацька очі в неї затуманилися сльозами.— Можливо, за мурами Річкорину помирає мій батько. А брат оточений ворогами. Я маю бути з ними.