Гра престолів

Едард

— Біль — це дарунок богів, лорде Едарде,— сказав великий мейстер Пайсел.— Це означає, що кістка зростається, нога загоюється. Дякуйте за це.

— Подякую, коли ногу перестане шарпати.

Пайсел поклав на столик поруч з ліжком закорковану флягу.

— Ось вам макове молочко, якщо вже не зможете терпіти болю.

— Я й так забагато сплю.

— Сон — найкращий цілитель.

— А я думав, найкращий цілитель — це ви.

Пайсел сумно всміхнувся.

— Приємно бачити вас у такому войовничому гуморі, мілорде,— мовив він і, нахилившись ближче, стишив голос.— Сьогодні вранці прилетіла ворона, принесла королеві Серсі листа від її лорда-батька. Я вирішив, що вам варто це знати.

— Чорні слова на чорних крилах,— похмуро мовив Нед.— І що там?

— Лорд Тайвін страшенно лютий, що ви послали людей до сера Грегора Клігана,— зізнався мейстер.— Цього я й боявся. Пам’ятаєте, саме це я й казав на раді.

— Нехай лютує,— мовив Нед. Щоразу, як йому шарпало ногу, він пригадував посмішку Джеймі Ланістера й тіло Джорі в себе на руках.— Хай пише листи королеві, скільки схоче. Лорд Берик їде під прапором самого короля. Якщо лорд Тайвін наважиться втрутитися в королівське правосуддя, йому доведеться відповісти за це перед Робертом. А більше за полювання його світлість любить тільки війни з лордами, які кидають йому виклик.

Пайсел відхилився, і його мейстерський ланцюг брязнув.

— Як скажете. Завтра я знову вас навідаю.

Старий квапливо зібрав свої речі й пішов. Нед не мав сумнівів, що він прямує в королівські палати, щоб нашептати цю розмову королеві Серсі. «Я вирішив, що вам варто це знати», от справді... так наче це не Серсі наказала йому поширювати чутки про батькові погрози. Нед мав надію, що коли королеві донесуть його відповідь, вона скреготітиме своїми ідеальними зубками. Насправді Нед не так був певен щодо Роберта, як удавав, але ж Серсі не обов’язково про це знати.

Коли Пайсел пішов, Нед попросив принести йому кубок вина з медом. Від нього теж затуманювалася свідомість, але не так сильно. Бо Нед хотів зберігати здатність думати. Тисячі разів він запитував себе, як учинив би Джон Арин, якби прожив довше і таки скористався тією інформацією, яку розкопав. А може, він таки щось і вчинив, і тому й помер.

Дивно, як іноді невинні дитячі очі помічають те, до чого лишаються сліпими дорослі. Одного дня, коли Санса виросте, Нед розповість їй, як саме вона все йому підказала. «Він геть не схожий на того старого п’яницю-короля»,— заявила вона в гніві, сама ні про що не здогадуючись, але проста правда її слів стиснула Недові серце, холодна як смерть. «Ось що вбило Джона Арина,— подумав Нед,— і це вб’є і Роберта; можливо, не так швидко, але напевно». Зламана нога з часом гоїться, а от зрада довго ятрить і отруює душу.

За годину по тому, як пішов великий мейстер, до Неда завітав Мізинчик, одягнений у сливового кольору камзол, на грудях якого був чорними нитками вигаптуваний пересмішник, і в чорно-білий смугастий плащ.

— Довго сидіти не можу, мілорде,— оголосив він.— Леді Танда очікує мене на обід. Немає сумнівів, вона засмажить мені жирненьке теля. Якщо воно таке саме жирненьке, як і її дочка, я лусну й помру... А як ваша нога?

— Палає і пече, а свербить так, що я мало з глузду не з’їжджаю.

Мізинчик звів брову.

— Надалі постарайтеся не дозволяти коневі на неї падати. І я би порадив вам одужувати швидше. У королівстві стає неспокійно. До Вейриса долетіли зловісні чутки з заходу. Навколо Кичери Кастерлі гуртуються вільні вершники й перекупні мечі, і зовсім не для сумнівного задоволення поспілкуватися з лордом Тайвіном.

— А від короля є звістки? — запитав Нед.— Скільки ще Роберт збирається полювати?

— Знаючи його смаки, я б сказав, що він сидітиме в лісі, поки ви з королевою не помрете від старості,— з легкою посмішкою відповів лорд Пітир.— Та оскільки це неможливо, то гадаю, він повернеться, тільки-но щось уполює. Білого оленя вони вже знайшли... точніше, те, що від нього зосталося. Вовки натрапили на його слід раніше й лишили його світлості хіба що копито й роги. Роберт довго лютився, аж поки до нього не долетіли чутки про якогось велетенського вепра в лісовій глушині. Тепер ніщо його не зупинить — він має вполювати вепра. Королевич Джофрі повернувся сьогодні вранці з Ройсами, сером Балоном Своном і ще двадцятьма мисливцями. Решта лишилися з королем.

— А Гончак? — нахмурившись, запитав Нед. Оскільки сер Джеймі втік з міста і приєднався до батька, тепер з усіх ланістсрівських людей найбільше його непокоїв Сандор Кліган.

— А, він повернувся з Джофрі й одразу ж побіг до королеви,— посміхнувся Мізинчик.— Хотів би я опинитися там і побачити, як він сприйняв звістку, що лорд Берик збирається відтяти його братові голову.

— Навіть сліпому видно, що Гончак ненавидить брата.

— Це ж його брат, щоб ненавидіти, а не ваш, щоб убивати. Коли Дондаріон відітне верхівку нашій Горі, усі землі й прибутки Кліганів перейдуть до Сандора, але не чекайте його подяки, не варто. А тепер пробачте. Леді Танда з її жирненьким телятком уже чекає.

Дорогою до дверей лорд Пітир зауважив на столі товстий фоліант великого мейстра Малеона й знічев’я зупинився й відгорнув палітурку.

— «Родоводи й історія великих домів Сімох Королівств, з детальними відомостями про багатьох високих лордів і шляхетних леді, а також їхніх дітей»,— прочитав він.— Ото вже точно нудне читання. Снодійне, мілорде?

Якусь мить Нед міркував, чи не розповісти все лорду Бейлішу, але у Мізинчикових жартах було щось дратівливе. Надто вже він великий розумник, і глузлива посмішка ніколи не сходить у нього з вуст.

— Джон Арин, коли захворів, читав саме цю книгу,— обережно промовив Нед, чекаючи, як на це відреагує Мізинчик.

А той відреагував так, як і завжди: черговою шпилькою.

— У такому разі,— зронив він,— смерть стала благословенним звільненням.

Уклонившись, лорд Пітир Бейліш пішов.

Едард Старк дозволив собі вилаятися. Якщо не рахувати його власних підданих, у цьому місті, здається, немає нікого, кому можна довіряти. Мізинчик сховав Кетлін і допоміг Недові з його розслідуванням, однак Неда й досі мучило те, з якою поквапливістю лорд Бейліш рятував свою шкуру, коли зі стіни дощу на них виїхав Джеймі зі своїми мечниками. Вейрис був іще гірший. Хай скільки євнух заявляв про свою відданість, знав він забагато, а робив замало. День у день Едард Старк дедалі більше переконувався, що великий мейстер Пайсел — це креатура Серсі, а сер Баристан — старий, і до того ж упертий. Він просто порадить Недові виконувати свої обов’язки.

Час спливав. Скоро з полювання повернеться король, і Недове уявлення про честь змусить його піти до Роберта й розповісти все, про що дізнався. Вейон Пул уже домовився, що Санса з Арією за три дні відпливуть на «Відьмі-вітряниці» з Браавоса. Ще до збору врожаю вони будуть у Вічнозимі. І тоді Нед не зможе вже відкладати, посилаючись на те, що хвилюється за їхню безпеку.

Та минулої ночі йому наснилися Рейгарові діти. Лорд Тайвін поклав тіла попід Залізним троном, загорнувши їх у малинові плащі своїх гвардійців. Це було кмітливо: на червоній тканині не так видно було криваві плями. Маленька королівна була боса, вдягнена в нічну сорочку, а хлопчик... хлопчик...

Нед не міг допустити, щоб таке трапилося знову. Корона не витримає другого божевільного короля, ще одного танку крові та мсти. Він має знайти спосіб урятувати дітей.

Роберт здатен виявляти милосердя. Навряд чи сер Баристан єдиний, кого він пробачив. Великий мейстер Пайсел, павук Вейрис, лорд Балон Грейджой — усі вони колись уважалися Робертовими ворогами, але всім їм запропонували дружбу й дозволили зберегти відзнаки й посаду за те, що вони присягли Роберту. Якщо людина хоробра й чесна, Роберт ставитиметься до неї з пошаною і повагою, якої заслуговує доблесний ворог.

Але в цьому разі йшлося про дещо інше: про отруту під покровом ночі, про ніж, який протинає душу. Цього король пробачити не зможе, як не зміг пробачити Рейгара. «Він усіх їх стратить»,— збагнув Нед.

І водночас він усвідомлював, що не зможе мовчати. Він має обов’язки перед Робертом, перед короною, перед тінню Джона Арина... і перед Браном, який, без сумнів, випадково дізнався якусь дещицю правди. Бо в іншому разі для чого підсилати до нього вбивцю?

По обіді він покликав Томарда, дебелого гвардійця з рудими вусами, якого Недові діти кликали Товстуном Томом. Оскільки Джорі загинув, а Алін поїхав, Товстун Том командував Недовою вартою. На саму думку про це Нед відчув неясне занепокоєння. Томард був солідною людиною: дружньою, відданою, невтомною, де в чому навіть здібною, але йому вже під п’ятдесят, а він і замолоду не вирізнявся енергійністю. Мабуть, Недові не варто було так квапитися й відсилати з міста половину свої варти, до того ж найкращих своїх мечників.

— Мені потрібна буде твоя допомога,— мовив Нед, коли з’явився Томард, як завжди, трохи стривожений через те, що його викликають до лорда.— Проведи мене в богопраліс.

— Чи це розумно, лорде Едарде? З вашою-бо ногою...

— Мабуть, нерозумно. Але необхідно.

Томард покликав Варлі. Поклавши руки чоловікам на плечі, Нед подолав круті сходи вежі й поскакав через двір.

— Нехай подвоять варту,— сказав він Товстуну Тому.— І щоб ніхто не заходив у Вежу правиці й не виходив звідси без мого дозволу.

— Мілорде,— закліпав Том,— зараз, коли немає Аліна й решти, нам і так бракує...

— Це ненадовго. Подовжте чатування.

— Як скажете, мілорде,— озвався Том.— А можу я запитати навіщо?..

— Ліпше не варто,— твердо відповів Нед.

У богопралісі нікого не було, як і завжди в цій цитаделі південних богів. Коли Неда опустили на траву поряд з серце-деревом, нога аж кричала від болю.

— Дякую,— мовив він і дістав з рукава папір, скріплений печаткою свого дому.— Будь ласка, доправ це негайно.

Глянувши на ім’я, яке Нед зазначив на папері, Томард схвильовано облизав губи.

— Мілорде...

— Роби, як велю, Томе,— сказав Нед.

...Він не міг точно сказати, скільки довелося чекати в тиші богопралісу. Тут було спокійно. Товсті мури відрізали гомін замку, й чулися пташині співи, цвірінькання цвіркунів, шурхіт листя на лагідному вітру. За серце-дерево тут правив дуб, коричневий і безликий, але Нед усе одно відчував присутність богів. І нога вже, здається, не так боліла.

Вона прийшла на заході сонця, коли понад мурами й вежами почервоніли хмари. Прийшла сама, як він і просив. Уперше вдягнена просто — у шкіряні чоботи й зелене мисливське вбрання. Коли вона відкинула каптур свого коричневого плаща, Нед побачив синець, який лишила рука короля. Яскравий фіолетовий колір змінився жовтиною, і набряк зменшився, але синець ні з чим не можна було переплутати.

— Чому тут? — запитала Серсі Ланістер, зупинившись поряд.

— Щоб нас бачили боги.

Вона сіла поряд на траву. Кожен рух її відзначався граційністю. Біляві кучері тріпотіли од вітру, а очі в неї були зелені, як листя влітку. Давно вже Нед не звертав уваги на її красу, а от зараз побачив її.

— Я знаю правду, за яку помер Джон Арин,— сказав він.

— Невже? — королева сторожко, як кицька, вдивлялася в його обличчя.— То саме тому ви мене викликали сюди, лорде Старк? Щоб загадувати загадки? Чи хочете мене захопити, як ваша дружина захопила мого брата?

— Якби ви так думали, то не прийшли б сюди,— Нед лагідно торкнувся її щоки.— Він і раніше так чинив?

— Раз чи двічі,— відхилилася вона від його руки.— Але раніше ніколи не бив у обличчя. Джеймі б його убив, навіть якби це коштувало йому життя,— виклично глянула на нього Серсі.— Мій брат вартий сотні таких, як ваш друг.

— Ваш брат? — перепитав Нед.— Чи коханець?

— І те, і те,— не здригнувшись, підтвердила вона.— Ще відтоді, як ми росли. А чом би й ні? У Таргарієнів триста років було заведено одружувати братів із сестрами, щоб зберегти чистоту крові. А ми з Джеймі більш ніж брат і сестра. Ми одне, просто в двох тілах. Ми разом росли в материному лоні. Він з’явився на цей світ, тримаючись за мою ногу, розповідав наш старий мейстер. Коли він у мені, я почуваюся... цілісною.

На її вустах заграла тінь усмішки.

— А мій син Бран...

Слід віддати Серсі належне: вона не відвела очей.

— Він бачив нас. Ви ж любите своїх дітей, правда?

Того ранку, коли була призначена рукопашна, Роберт поставив Недові таке саме запитання. І тому сьогодні він відповів так само:

— Всім серцем.

— І я люблю своїх не менше.

«Якби дійшло до такого,— подумав Нед,— і мені довелося вибирати між життям якоїсь незнайомої дитини й життями Роба, Санси, Арії, Брана або Рикона, як би я вчинив?» Він не знав. І молився, щоб ніколи й не дізнатися.

— Всі троє — діти Джеймі,— мовив Нед, і це було не запитання.

— Дякувати богам.

«Сім’я сильне»,— вигукнув Джон Арин на смертному ложі, й так і було. Всі байстрюки народилися з волоссям чорним, як ніч. Великий мейстер Малеон зробив запис про останній шлюб між оленем і левом близько дев’яноста років тому, Коли Тая Ланістер одружилася з Говеном Баратеоном, третім сином лорда-правителя. Єдиний їхній нащадок, безіменний хлопчик, описаний у Малеоновому фоліанті як «великий і дужий хлопчак, який народився з густим чорним волоссям», помер іще немовлям. За тридцять років до того чоловік з Ланістерів узяв собі за дружину дівчину з Баратеонів. Вона йому народила трьох дочок і сина, і всі були чорноволосі. Хай скільки Нед відгортав назад крихкі пожовклі сторінки, він усюди виявляв, що золото поступалося смолі.

— Дванадцять років,— мовив Нед.— Як так сталося, що у вас так і не народилося дітей від короля?

Вона виклично задерла голову.

— Одного разу ваш Роберт таки зробив мені дитину,— сказала вона презирливо.— Але брат знайшов жінку, яка вичистила мене. Роберт нічого не дізнався. Якщо по правді, я заледве витримую, коли він мене торкається, і вже багато років я не пускаю його в себе. Я знаю інші способи задовольнити його, коли він раптом на якийсь час забуває про своїх повій і дибає до мене в спальню. Хай що ми робимо, король зазвичай такий п’яний, що до ранку про все просто забуває.

Як могли всі вони бути такі сліпі? Правда стільки років стояла в них перед очима, виписана на обличчях дітей. Нед відчув нудоту.

— Я пам’ятаю Роберта того дня, коли він завоював трон: він був королем до шпику кісток,— неголосно мовив Нед.— Тисячі інших жінок кохали б його всім серцем. Що ж він зробив такого, щоб ви його так зненавиділи?

У сутінках її очі спалахнули зеленню, мов у левиці на гербі її дому.

— Шлюбної ночі, коли ми вперше лягли в одне ліжко, він назвав мене іменем вашої сестри. Він був на мені, у мені, від нього відгонило вином, і він шепотів «Ліанна».

Нед Старк згадав блакитні ружі й мало не заплакав.

— Не знаю, кого з вас двох мені шкода більше.

Схоже, королеву це здивувало.

— Пожалійте себе, лорде Старк. Мені це не потрібно.

— Ви знаєте, як я повинен учинити.

— Повинен? — вона поклала руку йому на здорову ногу трохи вище коліна.— Справжній чоловік чинить, як хоче, а не як повинен,— пальці її легенько, але багатообіцяюче погладили стегно.— Королівству потрібен сильний правиця. Джофу ще рости й рости. Ніхто не хоче знову війни, і найменше я,— рука її торкнулася його обличчя, тоді волосся.— Як друзі можуть стати ворогами, так і вороги можуть стати друзями. Ваша дружина за тисячу льє звідси, а мій брат утік. Вияви трохи доброти до мене, Неде. Присягаюся, ти про це не пошкодуєш.

— Джонові Арину ви зробили таку саму пропозицію?

Вона дала йому ляпаса.

— Я носитиму це як знак шани,— сухо мовив Нед.

— Шани? — виплюнула вона.— Та як ви смієте гратися зі мною в шляхетного лорда! Ви за кого мене маєте? У вас теж є байстрюк, я бачила його. Цікаво, хто його мати? Якась дорнська селючка, яку ви зґвалтували, поки горіла її тверджа? Чи повія? Чи, може, убита горем сестра — леді Ашра? Подейкують, вона кинулася в море. Чого б це? Через брата, якого ви зарубали, чи через дитину, яку відібрали? Скажіть мені, шановний лорде Старк, чим ви відрізняєте від Роберта, від мене, від Джеймі?

— Для початку,— мовив Нед,— я не вбиваю дітей. І вам ліпше послухати мене, міледі. Я скажу вам це тільки раз. Коли король повернеться з полювання, я збираюся відкрити йому правду. Доти вас уже не повинно бути в місті. Ні вас, ні ваших дітей, усіх трьох, і не їдьте в Кичеру Кастерлі. На вашому місці я б винайняв корабель до вільних міст, а може, й далі — до Літніх островів чи Порт-Ібена. Що далі віднесе вас вітер, то краще.

— Вигнання? — зронила вона.— Гірка чаша.

— Солодша, ніж та, яку ваш батько підніс Рейгаровим дітям,— мовив Нед,— і милосердніша, ніж ви заслуговуєте. Батько й брати вчинять мудро, якщо поїдуть разом з вами. Золото лорда Тайвіна купить вам і комфорт, і безпеку, яку можуть дати наймані мечі. А вам вони знадобляться. Бо запевняю вас, хай як далеко ви втечете, гнів Роберта полетить за вами на край світу і, якщо треба, за край.

Королева підвелася.

— А як же мій гнів, лорде Старк? — тихо запитала вона. Очі її вдивлялися йому в обличчя.— Вам слід було самому стати королем. Корона була у ваших руках. Джеймі розповідав мені, як ви заскочили його на Залізному троні того дня, коли впав Королівський Причал, і змусили підвестися. Це була ваша мить. Вам досить було просто здолати кілька сходинок і сісти. Яка прикра помилка!

— Скільки я вчинив помилок, ви навіть не можете уявити,— сказав Нед,— але ця в їхнє число не входить.

— Та ні, входить,— наполягала Серсі.— Того, хто вступає у гру престолів, чекає перемога або смерть. Середини не буває.

Накинувши каптур, аби сховати набрякле обличчя, вона залишила Неда самого в темряві ночі біля дуба, у тиші богопралісу, попід чорно-синім небом, на яке вже випірнали зірки.