Гра престолів

Едард

У високі бронзові двері Червоної фортеці Едард Старк в’їхав пом’ятий, змучений, голодний і дратівливий. Сидячи на коні, він мріяв про тривалу гарячу купіль, смажену дичину й перину, аж тут королівський стюард сказав йому, що великий мейстер Пайсел скликає нагальні збори малої ради. Правиця короля зробив би зборам велику честь своєю присутністю, коли йому буде зручно.

— Мені зручно завтра,— кинув Нед, злізаючи з коня.

Стюард низько вклонився.

— Тоді я передам радникам ваші перепрошення, мілорде.

— Та ні, чорт забирай,— мовив Нед. Недобре ображати раду, ще навіть не посівши як слід своєї нової посади.— Я прийду. Будь ласка, дайте мені кілька хвилин перевдягнутися в щось пристойне.

— Так, мілорде,— озвався стюард.— Ми відвели вам колишні покої лорда Арина у Вежі правиці, якщо ви не проти. Я звелю, щоб ваші речі перенесли туди.

— Дякую,— сказав Нед, здираючи їздові рукавиці й застромляючи їх за пояс.

За ним у ворота вже в’їжджала челядь. Побачивши свого стюарда Вейона Пула, Нед гукнув до нього:

— Рада негайно потребує моєї присутності. Простеж, щоб дівчата облаштувалися в своїх кімнатах, і скажи Джорі припильнувати, щоб вони поки що нікуди не виходили. Нехай Арія відкладе обстеження замку.

Пул кивнув. Нед обернувся до королівського стюарда.

— Наші вози й досі тягнуться через місто. Мені потрібен відповідний одяг.

— З великим задоволенням,— озвався стюард.

Коли Нед з’явився в нарадчій залі до краю втомлений і в чужому вбранні, четверо членів малої ради вже чекали на нього.

Зала була пишно оздоблена. Замість циновок підлогу встеляли мирські килими, а в одному куті на різьбленій ширмі, привезеній з Літніх островів, бавилися сотні яскравих казкових тварин. Стіни були завішані гобеленами з Норвоса й Когора, а обабіч дверей застигли двійко валірійських сфінксів з блискучими гранатовими очима, які горіли на чорних мармурових обличчях.

Щойно Нед увійшов, до нього звернувся радник, найменше йому приємний,— євнух Вейрис:

— Лорде Старк, з великою прикрістю я дізнався про ваші неприємності в дорозі. Ми всі в септі поставили свічки за королевича Джофрі. Я молюся за його одужання.

Його ліва рука лишила в Неда на рукаві плями пудри, а пахло від нього так само солодко й відразливо, як від могильних квітів.

— Боги почули вас,— озвався Нед холодно, проте ввічливо.— День у день королевичу кращає.

Вивільнившись із рук євнуха, він перетнув кімнату й наблизився до лорда Ренлі, який біля ширми тихо перемовлявся з коротуном, що не міг бути ніким як Мізинчиком. Коли Роберт посів трон, Ренлі було вісім років, але зараз дорослий Ренлі зробився викапаний брат, аж моторошно ставало. Дивлячись на нього, Нед почувався так, ніби час повернув навспак і це Роберт стоїть перед ним щойно після перемоги на Тризубі.

— Бачу, ви дісталися безпечно, лорде Старк,— мовив Ренлі.

— І ви теж,— відгукнувся Нед.— Пробачте мене, та іноді ви просто копія свого брата Роберта.

— Бліда копія,— знизав плечима Ренлі.

— Зате ліпше вбрана,— втулив Мізинчик.— Лорд Ренлі на одяг витрачає більше, ніж половина леді при дворі.

І це таки була правда. Лорд Ренлі був у темно-зеленому оксамитовому камзолі, розшитому дюжиною золотих оленів. На плечі ж він накинув злототканий плащ, який застібався на смарагдову брошку.

— Це не злочин,— розсміявся Ренлі.— На відміну від того, як вдягаєтеся ви.

Мізинчик не звернув уваги на його кпини — він роздивлявся Неда мало не з презирливою посмішкою на вустах.

— Уже кілька років я мріяв з вами познайомитися, лорде Старк. Думаю, леді Кетлін розповідала про мене.

— Так,— озвався Нед холодно. Його роздратувало це лукаве й зухвале зауваження.— Я так розумію, з моїм братом Брандоном ви теж були знайомі.

Ренлі Баратеон розсміявся. Пришкандибав Вейрис, якому теж кортіло послухати.

— Надто близько,— озвався Мізинчик,— і досі ношу знак його пошани. А Брандон теж про мене згадував?

— Незрідка, і то з великим жаром,— сказав Нед, сподіваючись, що це покладе темі край. Йому бракувало терпцю на ці словесні дуелі.

— Мені здавалося, вам, Старкам, жар не до лиця,— сказав Мізинчик.— Тут, на півдні, подейкують, що ви всі з криги, тож коли проїжджаєте Перешийок, просто танете.

— Найближчим часом я танути не збираюся, лорде Бейліш. Повірте,— кинув Нед і, підійшовши до нарадчого столу, мовив: — Мейстре Пайселе, сподіваюся, ви почуваєтеся добре.

Великий мейстер, який сидів у кінці столу на кріслі з високою спинкою, лагідно всміхнувся.

— Непогано як на свій вік, мілорде,— відповів він,— тільки, боюся, втомлююся надто швидко.

Широке лисе склепіння його чола понад добрими очима обрамляли тонкі пасма білого волосся. На шиї на знак своєї належності до мейстрів він носив не звичайний металевий ланцюг, як Лувін, а дві дюжини ланцюжків, скручених у масивну металеву плетеницю, яка затуляла горло аж до грудей. Ланки ланцюга викувані були з усіх можливих металів: з чорного чавуну й червоного золота, з ясної міді й тьмяного свинцю, зі сталі, олова й світлого срібла, з латуні, бронзи й платини. Метал оздоблювали гранати, аметисти й чорні перли, а ще поодинокі смарагди й рубіни.

— Мабуть, можна починати,— сказав великий мейстер, сплітаючи пальці на широкому животі.— Боюся, ще трохи почекаємо — і я засну.

— Як скажете.

Королівський престол з подушками, на яких золотими нитками був вигаптуваний увінчаний короною олень Баратеонів, стояв порожній на чолі столу. Нед, як правиця короля, сів поруч з ним.

— Мілорди,— офіційно звернувся він до присутніх,— даруйте, що змусив вас чекати.

— Ви правиця короля,— озвався Вейрис.— Ми служимо вам, лорде Старк.

Коли всі решта розсілися по звичних місцях, Нед раптом збагнув, що він тут чужий — у цій залі, серед цих людей. Йому пригадалися слова, які сказав йому Роберт у крипті під Вічнозимом: «Мене оточують підлабузники й дурні». Поглянувши на радників, Нед подумав: хто з них підлабузник, а хто дурень? І вирішив, що й так уже знає.

— Нас усього п’ятеро,— зауважив він.

— Лорд Станіс відплив на Драконстон майже одразу по тому, як король вирушив на північ,— пояснив Вейрис,— а люб’язний сер Баристан, без сумніву, зараз їде крізь місто поряд з королем, як і належиться лорду-командувачу королівської варти.

— Мабуть, найкраще буде дочекатися сера Баристана й короля,— запропонував Нед.

Ренлі Баратеон голосно розсміявся.

— Довго доведеться засідати, щоб дочекатися, аби мій брат вшанував нас своєю королівською присутністю.

— У нашого доброго короля Роберта чимало турбот,— сказав Вейрис.— Аби трохи зменшити свій тягар, він доручає незначущі питання нам.

— Лорд Вейрис має на увазі, що питання грошей, врожаю і правосуддя наводять на мого коронованого брата смертельну нудьгу,— мовив лорд Ренлі,— тож королівством доводиться правити нам. Час до часу він, звісно, віддає нам якийсь наказ,— дістав він з рукава туго скручений аркуш паперу й поклав його на стіл.— Наприклад, сьогодні він звелів мені чимшвидше їхати сюди й просити мейстра Пайсела негайно зібрати раду. В короля для нас нагальне завдання.

Посміхнувшись, Мізинчик передав папір Недові. На згортку була королівська печатка. Зламавши печатку великим пальцем, Нед розгорнув аркуш, щоб прочитати нагальне веління короля, але не міг повірити своїм очам. Чи буде край Робертовим примхам? А коли це ще й робиться його, Недовим, іменем, це просто сіль на рану!

— Боги милостиві! — вигукнув він.

— Лорд Едард хотів сказати,— оголосив лорд Ренлі,— що його світлість велить нам влаштувати великий турнір на честь призначення правиці короля.

— Скільки? — спокійно запитав Мізинчик.

Відповідь Нед прочитав з листа.

— Сорок тисяч золотих драконів переможцю. Двадцять тисяч тому, хто буде другим, і ще двадцять переможцю рукопашної, і десять тисяч переможцю на стрільбищі.

— Дев’яносто тисяч золотих,— зітхнув Мізинчик.— І не забудьте ще про інші витрати. Робертові закортить солідного бенкету. А це додайте кухарів, столярів, служниць, співців, жонглерів, блазнів...

— Кого-кого, а блазнів нам не бракує,— зронив лорд Ренлі.

Глянувши на Мізинчика, великий мейстер Пайсел запитав:

— Скарбниця витримає такі витрати?

— Це яка така скарбниця? — скривившись, озвався Мізинчик.— Не верзіть дурниць, мейстре. Ви знаєте незгірше за мене, що скарбниця порожня вже багато років. Мені доведеться позичати ці кошти. Без сумніву, їх нададуть Ланістери. Ми й так винні лорду Тайвіну близько трьох мільйонів золотих драконів, то що таке ще сотня тисяч?

Нед жахнувся.

— Ви кажете, що корона заборгувала три мільйони золотих?!

— Корона заборгувала шість мільйонів золотих, лорде Старк. Найбільше Ланістерам, але ми брали в борг і в Лорда Тайрела, і в Залізному банку Браавоса, і в кількох тайроських торгових картелів. Останнім часом мені навіть довелося звертатися до представників Віри. Верховний септон торгується незгірше за дорнського продавця риби.

Нед був приголомшений.

— Після Ейриса Таргарієна скарбниця ломилася від золота. Як ви могли це допустити?

— Скарбник знаходить гроші,— знизав плечима Мізинчик,— а король з правицею витрачають.

— Не вірю, що Джон Арин дозволив королю пустити корону на жебри,— гаряче вигукнув Нед.

М’яко побрязкуючи ланцюжками, великий мейстер Пайсел похитав голомозою головою.

— Лорд Арин був ощадливий і розсудливий, от тільки його світлість не завжди дослухається до мудрих порад.

— Мій коронований брат обожнює турніри й бенкети,— сказав Ренлі Баратеон,— і терпіти не може, як він це називає, «рахувати мідяки».

— Я побалакаю з його світлістю,— мовив Нед.— Турнір — це примха, яку корона не може собі дозволити.

— Ваша воля, поговоріть з ним,— озвався лорд Ренлі,— але нам ліпше все розпланувати.

— Іншим разом,— сказав Нед. Мабуть, занадто різко, судячи з поглядів, які на нього кинули присутні. Йому слід не забувати, що він більше не у Вічнозимі, де вище нього тільки король: тут він перший серед рівних.— Перепрошую, мілорди,— сказав він м’якше.— Я стомився. Урвемо нараду на сьогодні й зберімося після перепочинку.

Не чекаючи згоди, він рвучко підвівся, кивнув до всіх і рушив до дверей.

Крізь замкову браму й далі вливалися вози і вершники, й у дворі в пилюці змішалися коні і галасливий люд. Король досі не прибув, повідомили Неду. Після того, що сталося на Тризубі, Старки з усією челяддю їхали далеко попереду валки, щоб триматися подалі від Ланістерів, стосунки з якими й так були напружені. Роберт ніде не показувався; подейкували, він подорожує у великій кареті й здебільшого пиячить. Якщо так, то чекати його доведеться ще декілька годин, хоча як на Неда, то що довше, то краще. Одного погляду на Сансу було достатньо для того, щоб у Недові знову скипіла лють. Останні два тижні подорожі були жахливі. Санса в усьому звинувачувала Арію і навіть сказала їй, що це Наймірія мала померти. А Арія, почувши, що сталося з сином різника, була приголомшена. Санса щовечора плакала перед сном, Арія всенький день мовчки про щось думала, а Едарду Старку снилося крижане пекло, уготоване Старкам з Вічнозиму.

Перетнувши зовнішнє подвір’я, Нед пройшов попід підйомними ґратами у замковий двір і попрямував, якщо не помилявся, до Вежі правиці, аж тут перед ним виріс Мізинчик.

— Ви не туди йдете, Старку. Ходімо зі мною.

Повагавшись, Нед дозволив Мізинчику завести його у якусь вежу, там вони спустилися сходами, перетнули невеличкий дворик, який угруз у землю, пройшли безлюдним коридором, де вздовж стін стояли на варті порожні обладунки, які залишилися ще від Таргарієнів — порохняві й забуті лицарі з чорної сталі з гребенями з драконової луски на шоломах.

— Ця дорога не веде в мої покої,— зауважив Нед.

— А хіба я казав, що веде? Я заманив вас у підземелля, щоб розітнути вам горлянку й заховати труп у стіні,— озвався Мізинчик ядуче.— Немає часу на це, Старку. На вас чекає дружина.

— Яку гру ви затіяли, Мізинчику? Кетлін у Вічнозимі за сотні миль звідси.

— Справді? — зачудовано зблиснули сіро-зелені Мізинчикові очі.— Тоді виходить, комусь вдалося неймовірне перевтілення. Востаннє кажу, ходімо. А не хочете йти, я залишу її собі,— поквапився він сходами вниз.

Нед сторожко попрямував за ним, міркуючи, закінчиться цей день колись чи ні. Він не любив інтриг, але почав усвідомлювати, що для таких людей, як Мізинчик, вони були як мед і м’ясо.

Сходи привели їх до дубових дверей, окутих залізом. Піднявши засув, Пітир Бейліш жестом запросив Неда всередину. Перетнувши поріг, вони ступили у рудувату пилюку, яка вкривала скелястий виступ високо над рікою.

— Ми за межами замку,— мовив Нед.

— Вас важко надурити, Старку,— посміхнувся Мізинчик.— Ви з чого здогадалися — з сонця чи з неба? Ходіть за мною. Тут у скелі видовбані сходинки. Тільки не впадіть, бо заб’єтеся на смерть, і Кетлін мені цього ніколи не пробачить.

З цими словами він підійшов до краю виступу й почав спускатися спритно, як мавпа.

Якусь мить Нед вивчав скелястий обрив, а тоді рушив за Пітиром, лишень повільніше. Як і обіцяв Мізинчик, у скелі були западини — неглибокі вирізи, невидимі знизу, якщо не знати, де їх шукати. Ріка плескалася так далеко внизу, аж паморочилось у голові. Притискаючись обличчям до скелі, Нед старався без особливої потреби не дивитися вниз.

Коли він нарешті спустився до вузької багнистої стежки вздовж ріки, Мізинчик уже, лінькувато прихилившись до скелі, доїдав яблуко. Лишився фактично огризок.

— Старієте і втрачаєте спритність, Старку,— зронив він, недбало пожбуривши недогризок у бурхливу воду.— Але байдуже, бо решту шляху ми здолаємо верхи.

Виявилося, що на них чекає пара коней. Застрибнувши в сідло, Нед рушив за Пітиром уздовж стежки, яка вела в місто.

Нарешті Бейліш зупинився перед старезною дерев’яною будівлею на три поверхи, вікна якої в сутінках світилися лампами. Зсередини вихоплювалися музика й хрипкий сміх і пливли над водою. Біля дверей на важкому ланцюгу розкачувався пишно оздоблений олійний ліхтар з круглим абажуром з червоного свинцевого скла.

Злізаючи з коня, Нед Старк був розлючений.

— Бордель! — вигукнув він, хапаючи Мізинчика за плече й розвертаючи до себе.— Ти стільки часу мене вів у бордель?

— Там ваша дружина,— озвався Мізинчик.

Ця образа стала останньою краплею.

— Брандон надто люб’язно повівся з тобою,— сказав Нед, штовхаючи коротуна до стіни й приставляючи кинджал йому до горла попід гострою борідкою.

— Мілорде, не треба,— вигукнув хтось квапливо.— Він каже правду.

Позаду почулися кроки.

З клинком у руці Нед розвернувся й побачив, що до нього спішить сивий, майже білий старигань. Вбрання його було з грубого коричневого полотна, а під підборіддям на бігу трусилася стареча шкіра.

— Це не ваша справа,— почав був Нед — і тут упізнав старого. Він приголомшено опустив кинджал.— Пане Родрику?!

Сер Родрик кивнув.

— Міледі очікує вас нагорі.

Нед розгубився.

— Кетлін і справді тут? І це не просто дивний жарт Мізинчика? — сховав він клинок назад у піхви.

— Якби ж то, Старку,— сказав Мізинчик.— Ходіть за мною, і постарайтеся побільше нагадувати гультяя і поменше — правицю короля. Недобре буде, якщо вас упізнають. Можете дорогою попестити груди жінці-другій.

Переступивши поріг, вони пройшли крізь повну народу вітальню, де якась товстуха співала непристойні пісеньки, а вродливі дівчата, ледве прикриті лляними сорочками і смужками кольорового шовку, притискалися до коханців і танцювали в них на колінах. Ніхто не звертав на Неда уваги. Сер Родрик лишився внизу, а Мізинчик повів його на третій поверх, а там уздовж коридору, поки не завів у двері.

Всередині чекала Кетлін. Побачивши чоловіка, вона скрикнула, підбігла до нього й міцно пригорнулася.

— Міледі,— здивовано прошепотів Нед.

— О, чудово,— сказав Мізинчик, зачиняючи двері,— ви її впізнали.

— Я вже гадала, ви ніколи не прийдете, мілорде,— прошепотіла Кетлін, притискаючись Недові до грудей.— Пітир розповів мені новини. Я знаю про неприємності з Арією і юним королевичем. Як мої дівчатка?

— Обидві тужать і лютують... Кет, я не розумію. Що ти робиш на Королівському Причалі? Що сталося? — запитав Нед дружину.— Це через Брана? Він...

«Мертвий» — просилося на вуста, але він не міг вимовити цього вголос.

— Це через Брана, але це зовсім не те, що ти подумав,— мовила Кетлін.

— Тоді що? — розгубився Нед.— Чому ти тут, кохана? Що це за місце?

— Саме те, чим і здається,— сказав Мізинчик, опускаючись на підвіконня.— Бордель. Хіба знайти краще місце, де Кетлін Таллі шукатимуть в останню чергу? — посміхнувся він.— Так сталося, що я власник цього закладу, тож улаштувати все було нескладно. А нам-бо зовсім не хочеться, аби Ланістери дізналися, що Кет тут, на Королівському Причалі.

— Але чому? — знов запитав Нед — і тут побачив її долоні: і як незграбно вона їх тримає, і свіжі червоні шрами, і що останні два пальці на лівій руці геть не гнуться.— Тебе поранили,— схопив він її долоні в свої й перевернув.— Боги! Які глибокі розтини... як від меча або... Як це сталося, міледі?

Діставши з-під плаща кинджал, Кетлін вклала клинок йому в руку.

— Це лезо мало розітнути горло Бранові, щоб з кров’ю з нього витекло життя.

Нед різко підвів голову.

— Але... хто... навіщо...

Вона приклала палець йому до вуст.

— Дай-но я все тобі розповім, коханий. Так буде швидше. Слухай.

Отож він вислухав, і вона все йому оповіла — від пожежі в бібліотечній вежі до Вейриса, гвардійців і Мізинчика. А коли вона закінчила, Едард Старк приголомшено присів до столу, не випускаючи кинджала з руки. Вовченя врятувало Бранові життя, тупо думав він. Як там сказав Джон, коли вони натрапили на виводок у снігу? «Вовченята призначалися вашим дітям, мілорде». А він убив Сансину вовчицю, і за віщо? Невже він зараз відчуває докори сумління? Чи це страх? Якщо вовченят справді послали боги, що ж він накоїв?

Болісним зусиллям Нед змусив себе думати про кинджал і про те, що він означає.

— Кинджал Куця? — повторив він. Це було безглуздо. Стиснувши в кулаці гладеньке руків’я з драконової кістки, він увігнав лезо в стільницю, відчуваючи, як воно вгризається в дерево. Так воно й застрягло, глузуючи з нього.— Навіщо Тиріону Ланістеру зичити Брану смерті? Хлопчик нічим його не образив.

— У вас, у Старків, що — сніг у голові? — запитав Мізинчик.— Куць нізащо не діяв би сам-один.

Підвівшись, Нед почав міряти кроками кімнату.

— Якщо до цього причетна королева або, не дайте боги, сам король... Ні, я в це не вірю.

Але, вимовляючи ці слова, він пригадав холодний ранок серед курганів і те, як Роберт збирався підіслати найманців з ножами до Таргарієнської королівни. Пригадав Рейгарового малолітнього сина, його закривавлену голівку, і те, як відвернувся король — точно так само, як відвернувся зовсім нещодавно в замку Дарі. Нед і досі чув у голові, як благає Санса,— як колись благала Ліанна.

— Скоріш за все, король нічого не знав,— мовив Мізинчик.— І не вперше. Наш добрий Роберт виробив звичку заплющувати очі на речі, які йому не хочеться бачити.

На це Недові не було чого відповісти. Перед очима постало обличчя різникового сина, розтятого мало не навпіл,— про це король не сказав ані слова. У Неда гримотіло у скронях.

Підійшовши до столу, Мізинчик витягнув ніж зі стільниці.

— Таке обвинувачення — в будь-якому разі зрада. Звинувать короля — і потанцюєш з Іліном Пейном, не встигнуть іще слова злетіти з вуст. Звинувать королеву... якщо знайдуться докази, якщо Роберт захоче слухати, тоді, можливо...

— У нас є докази,— мовив Нед.— Ми маємо кинджал.

— Оцей? — Мізинчик недбало перекинув ніж у руці.— Гостра криця, але двосічна. Куць, безперечно, заприсягнеться, що загубив кинджал у Вічнозимі або що його вкрали, а оскільки найманець мертвий, хто зможе спростувати брехню? — легенько пожбурив він ножа Недові.— Моя вам рада: киньте його в річку й забудьте, що він узагалі був колись викуваний.

— Лорде Бейліш,— холодно поглянув на нього Нед,— я Старк з Вічнозиму. Мій син каліка, а може, взагалі помирає. Він і помер би, і Кетлін разом з ним, якби не вовченя, на яке ми натрапили в снігу. Якщо ви справді гадаєте, що я можу таке забути, ви й зараз такий самий бовдур, яким були тоді, коли наважилися вийти з мечем проти мого брата.

— Так, Старку, може, й бовдур... але я ось, перед вами, а ваш брат гниє в своїй крижаній могилі вже чотирнадцять років. Якщо вам так горить гнити поряд з ним, не мені вас відмовляти, от тільки не залучайте до цієї справи мене, дуже дякую, не треба.

— Вас, лорде Бейліш, я залучу до чогось в останню чергу.

— Ви мене ображаєте,— притиснув Мізинчик руку до серця.— Як на мене, то ви, Старки, страшенно занудні, але Кет, схоже, прихилилася до вас... не розумію, правда, чого б це. І заради неї я постараюся зберегти вам життя. Дурна робота, визнаю, але я ніколи ні в чому не міг відмовити вашій дружині.

— Я розповіла Пітиру про наші підозри щодо смерті Джона Арина,— мовила Кетлін.— Він пообіцяв допомогти тобі дізнатися правду.

Така новина не порадувала Едарда Старка, але, ніде правди діти, вони таки потребували допомоги, а колись давно Мізинчик був Кет майже братом. Це не вперше Недові доведеться мати справу з людиною, яку він зневажає.

— Дуже добре,— сказав він, застромляючи кинджал собі за пояс.— Ви казали про Вейриса. Євнух теж про все знає?

— Тільки не з моїх вуст,— озвалася Кетлін.— Ви брали за дружину не дурепу, Едарде Старк. Але у Вейриса є способи дізнатися таке, чого не знає ніхто інший. Він володіє темним даром, Неде, присягаюся.

— У нього повно шпигунів, усі це знають,— відмахнувся Нед.

— Не тільки,— не здавалася Кетлін.— Сер Родрик розмовляв з сером Ароном Сантагаром цілком таємно, але Павук якось дізнався про їхню бесіду. Цей чоловік мене лякає.

— Залиште лорда Вейриса мені, міледі,— посміхнувся Мізинчик.— Пробачте непристойне порівняння (а в якому ще місці можна собі таке дозволити), але я тримаю цього чоловіка за яйця,— посміхаючись, він склав долоню човником.— Точніше, тримав би, якби той мав яйця. Якщо клітку відчинити, пташки розлетяться, а Вейрису це навряд чи сподобається. На вашому місці я більше переймався б через Ланістерів, а не через євнуха.

Це Нед розумів і без Мізинчика. Подумки він повернувся в той день, коли знайшлася Арія: він пригадав вираз обличчя королеви, коли вона сказала: «Є вовк»,— м’яко й тихо. Він подумав про хлопчика на ім’я Майка, про смерть Джона Арина, про Бранове падіння, про старого божевільного Ейриса Таргарієна, який помирав на підлозі своєї тронної зали, а на золотому лезі засихала його кров...

— Міледі,— обернувся він до Кетлін,— вам тут більше робити немає чого. Якнайшвидше повертайтесь у Вічнозим. Якщо приходив один убивця, можуть прийти й інші. Хай хто хотів Бранової смерті, він дуже скоро знатиме, що хлопець вижив.

— Я сподівалася побачитися з дівчатками...— мовила Кетлін.

— Не надто мудре бажання,— втрутився Мізинчик.— У Червоній фортеці повно цікавих очей, та й діти не вміють тримати язика за зубами.

— Його правда, люба,— сказав Нед, обіймаючи її.— Бери сера Родрика і їдьте у Вічнозим. За дівчатками я нагляну. А ти повертайся до синів і попіклуйся про них.

— Як скажете, мілорде,— підвела Кетлін обличчя, і Нед поцілував дружину. Її покалічені пальці вчепилися йому в спину з відчайдушною силою, так наче вона хотіла захистити його своїми обіймами.

— Може, лорд і леді воліють скористатися спальнею? — поцікавився Мізинчик.— Але попереджаю, Старку, в цих краях зазвичай за такі послуги виставляють рахунок.

— Хвильку наодинці, більше я не прошу,— сказала Кетлін.

— Гаразд,— рушив Мізинчик до дверей.— Не баріться. Нам з правицею давно вже слід було повернутися в замок, бо помітять нашу відсутність.

Наблизившись до нього, Кетлін взяла його долоні в свої:

— Я не забуду, як ти мені допоміг, Пітире. Коли по мене прийшли твої люди, я не була певна, до друга вони мене ведуть чи до ворога. Але я потрапила навіть не до друга. Я потрапила до брата, якого, я гадала, давно вже втратила.

— Я страшенно сентиментальний, люба леді,— всміхнувся Пітир Бейліш.— Але не кажіть нікому. Мені роками довелося переконувати двір, що я злий і жорстокий, тож не хотілося б, аби всі мої зусилля зійшли на пси.

Нед не повірив жодному його слову, але промовив дуже ввічливо:

— Дозвольте мені вам подякувати, лорде Бейліш.

— Оце так скарб! — зронив Мізинчик, переступаючи поріг.

Коли по ньому зачинилися двері, Нед обернувся до дружини.

— Щойно повернешся додому, надішли листа з моєю печаткою Гелману Толгарту й Галбарту Гловеру. Нехай зберуть кожен по сто стрільців і зміцнять Кейлінський Рів. Двісті затятих лучників здатні стримати на Перешийку ціле військо. Передай лорду Мандерлі, щоб він зміцнив і відремонтував усі укріплення в Білій Гавані, а головне, щоб зібрав там достатньо вояків. І відсьогодні я маю пильно наглядати за Теоном Грейджоєм. Якщо спалахне війна, без флоту його батька нам не обійтися.

— Війна? — вигукнула Кетлін з переляком на обличчі.

— До цього не дійде,— пообіцяв Нед, у душі молячись, щоб так і було. І знову пригорнув дружину.— Перед лицем слабкості Ланістери безжальні, і це, на свою біду, надто добре спізнав Ейрис Таргарієн, але вони не наважаться напасти на Північ, якщо не зможуть опертися на силу всього королівства, а такого не буде. На цьому маскараді блазнів мені доведеться грати свою роль, наче все гаразд. Не забувай, для чого я сюди приїхав, кохана. Якщо я знайду докази, що Джона Арина вбили Ланістери...

Він відчув, як затремтіла в його обіймах Кетлін, учепившись у нього пошрамованими руками.

— Якщо,— мовила вона,— а тоді що, коханий?

Нед знав, яка в цьому питанні криється небезпека.

— Правосуддя вершить король,— сказав він.— Коли я знатиму правду, я змушений буду піти до Роберта.

«І сподіватися, що він і досі той Роберт, якого я пам’ятаю,— про себе закінчив він,— а не той, на кого, боюся, він перетворився».