Гра престолів

Кетлін

— Міледі, покрийте голову,— попросив сер Родрик. Коні важко тупали на північ.— Застудитеся.

— Це звичайна водичка, пане Родрику,— озвалася Кетлін. Її намоклі коси важко повисли, пасмо, яке вибилося з зачіски, прилипло до чола, і вона уявляла, який пошарпаний і дикий вигляд має, але цього разу їй було байдуже. Південний дощ був м’який і теплий. Кетлін приємно було відчувати його в себе на обличчі — лагідний, як материні поцілунки. Він повертав її в дитинство, у довгі сірі дні у Річкорині. Вона пригадувала богопраліс, низькоросле вологе гілля, сміх брата, який ганявся за нею серед опалого вологого листя. Пригадувала, як ліпила з Лайсою пироги з піску, і які ті пироги були важкі, і грузьку коричневу багнюку між пальців. Які вони всі тоді були ще малі!

Кетлін уже майже забула. На півночі дощ падав холодний і суворий, а вночі, бувало, зі снігом. Він міг і напоїти врожай, і згубити, і від нього шукали першого-ліпшого прихистку дорослі чоловіки. Під таким дощем гратися дівчаткам не можна.

— Я промок наскрізь,— пожалівся сер Родрик.— До самих кісток.

Навколо стіною стояв ліс, а до невпинного дріботіння дощу домішувалося чвякання, з яким коні витягували з багнюки копита.

— Сьогодні слід буде погрітися біля вогню, міледі, та й гаряча страва нам обом не завадить.

— Попереду на перетині доріг є заїзд,— сказала Кетлін. У юності вона чимало разів ночувала там, подорожуючи з батьком. Лорд Гостер Таллі у розквіті сил був непосидючим і завжди мав кудись їхати. Кетлін досі пам’ятала господиню заїзду, товстуху на ім’я Маша Гедл, яка цілодобово жувала кислолист і завжди, здавалося, приберігала для дітей усмішки й солодкі пиріжки. Солодкі пиріжки були просочені медом, чий насичений смак лоскотав язик, та як Кетлін боялася її усмішок! Від кислолисту Машині зуби вічно були темно-червоні, тож усмішка перетворювалася на кривавий жах.

— Заїзд,— мрійливо повторив сер Родрик.— Якщо тільки... Однак не варто ризикувати. Якщо ми не хочемо, щоб нас упізнали, ліпше нам пошукати маленьку тверджу...

Він не договорив, бо попереду на дорозі почувся гомін: плюскіт води, брязкіт кольчуг, іржання коней.

— Вершники,— застеріг він, опускаючи долоню на руків’я меча. Навіть на королівському гостинці обережність не завадить.

Звук чувся з-за некрутого повороту, і незабаром вони побачили його джерело: кавалькада озброєних вояків переходила вбрід повноводий струмок. Кетлін притримала коня, щоб дати їм проїхати. Прапор у руках першого вершника намок і обвис, але гвардійці були вдягнуті в темно-сині плащі, а на плечах у них розкинув крила срібний орел Стражморя.

— Малістери,— прошепотів до Кетлін сер Родрик, ніби вона й сама цього не знала.— Міледі, будь ласка, накиньте каптур.

Але Кетлін не поворухнулася. З кавалькадою їхав сам лорд Джейсон Малістер в оточенні лицарів; син Патрек скакав поряд, а зброєносці — трохи позаду. Кетлін знала: вони зібралися на правицин турнір на Королівський Причал. Останній тиждень королівський гостинець роївся подорожніми, як мухами: лицарі й вільні вершники, співці й ремісники й повії — усі рухалися на південь.

Кетлін сміливо глянула на лорда Джейсона. Востаннє вони бачилися на її весільному бенкеті, де він перекидався жартами з її дядьком: Малістери — прапороносці Таллі, тож подарунки від нього були дуже щедрі. Зараз у його каштановому волоссі майнула сивина, щоки запали, однак гонору з роками в нього не поменшало. Їхав він як людина, яка не боїться нічого. Проїжджаючи повз, лорд Джейсон коротко кивнув, однак то був простий вияв увічливості шляхетного лорда до подорожніх, які трапилися йому на шляху. В його лютих очах не блиснула іскра впізнавання, а його син навіть поглядом їх не вшанував.

— Він вас не впізнав,— здивовано сказав згодом сер Родрик.

— Він побачив на узбіччі двох забрьоханих подорожніх, мокрих і змучених. Йому б і на думку не спало запідозрити в одному з них дочку його сюзерена. Гадаю, можна спокійно зупинятися в заїзді, пане Родрику.

Поки вони дісталися заїзду, розташованого на жвавому перехресті поблизу Тризуба, добре посутеніло. Мата Гедл потовстіла й посивіла, але й досі жувала кислолист; на гостей вона кинула хіба побіжний погляд, навіть не обдарувавши їх натяком на свою моторошну криваву усмішку.

— Дві кімнати на самій горі — оце й усе, що лишилося,— сказала вона, не припиняючи жувати.— Вони попід дзвіницею, тож обід ви не проґавите, хоча декому заважає шум. Але нічого не можу вдіяти. Місць немає, тобто майже немає, що практично одне й те саме. Ці дві кімнати — або ночуйте на дорозі.

Тож довелося взяти ці дві кімнати на порохнявому горищі з низькими стелями на самому вершечку вузьких дерев’яних сходів.

— Черевики лишіть унизу,— мовила Мата, отримавши гроші.— Хлопець їх почистить. Нема чого вам тягати бруд на сходи. І слухайте дзвін. Хто запізнюється на обід, тарілку не отримує.

І усмішки, і солодкі пиріжки лишилися в минулому.

Коли закалатав дзвін на вечерю, можна було оглухнути. Кетлін перевдяглася в сухе. І сіла біля вікна, спостерігаючи за тим, як по шибці котиться дощ. Скло було молочно-біле й повне пухирців, та й надворі западали сутінки. Тож Кетлін заледве розрізняла багнисте перехрестя, на якому зустрічалися дві широкі дороги.

Роздоріжжя змусило її вагатися. Якщо повернути на захід, можна легко доїхати до Річкорину. Батько завжди давав їй мудрі поради, коли вона їх найбільше потребувала, та і їй кортіло побалакати з ним, попередити про те, що насувається буря. Якщо Вічнозиму слід підготуватися до війни, то Річкорину навіть більше, адже він набагато ближчий до Королівського Причалу, а з заходу над ним нависає, як тінь, могутня Кичера Кастерлі. Якби батько був здоровий, вона б, мабуть, ризикнула, однак батько вже два роки прикутий до ліжка, і Кетлін не хотілося ще більше обтяжувати його.

Дорога на схід була не така наїжджена й тому небезпечна: вона дерлася вгору між кам’янистих пагорбів і густих хащ у Місячні гори, поміж високих перевалів і глибоких ущелин аж у Видол і далі на Пальці. Над Видолом височіло неприступне Соколине Гніздо, тягнучись вежами в небо. Там сестра... а можливо, і відповіді на деякі питання, які цікавлять Неда. Безперечно, Лайса знає більше, ніж наважилася написати в листі. Можливо, в неї є докази, потрібні Недові, щоб знищити Ланістерів, та й у разі війни потрібна буде підтримка Аринів і їхніх васалів на сході.

Однак на високому гостинці чигає небезпека. Перевалами скрадаються тінь-коти, трапляються обвали, а горяни — горлорізи-беззаконники, які спускаються з висоти, грабують і вбивають, а тоді тануть у горах, як сніг, щойно на їхні пошуки з Видолу виїжджають лицарі. Навіть Джон Арин, видатний лорд, яких іще не знало Соколине Гніздо, подорожував у цих горах з посиленою охороною. А єдина охорона Кетлін — літній лицар, чия зброя — відданість.

Ні, подумала вона, і Річкорин, і Гніздо зачекають. Їй же дорога на північ, у Вічнозим, де на неї ждуть сини та обов’язки. Щойно вони безпечно переїдуть Перешийок, вона зможе признатися комусь із Недових прапороносців і вислати вперед вершників з наказом розставити на королівському гостинці пости.

За дощем ховалися лани ген за перехрестям, але внутрішнім зором Кетлін бачила їх, як вживу. Буквально через дорогу був ринок, а за милю звідси — село: півсотні білих хаток навколо маленького мурованого септу. Мабуть, зараз уже більше: літо було довге й мирне. На північ королівський гостинець тягнувся вздовж Зеленого Зубця річки Тризуб, крізь родючі долини й зелені ліси, повз квітучі містечка, приземкуваті тверджі й замки лордів приріччя.

Кетлін знала їх усіх: Блеквудів і Бракенів, вічних ворогів, чиї сварки доводилося залагоджувати її батькові; леді Вент, останню зі свого роду, яка разом зі своїми привидами мешкала у схожих на печери підвалах Гаренхолу; запального лорда Фрея, який пережив сімох дружин і чиї два замки-близнюки обабіч річки переповнені дітьми, онуками й правнуками, а ще байстрюками і їхніми дітьми. Усі вони — прапороносці Таллі, які присягнули мечем служити Річкорину. Кетлін міркувала, чи досить буде їхньої потуги, якщо вибухне війна. Батько завжди був відданим з відданих, і вона не мала сумнівів, що він скличе прапори... от тільки чи хтось відгукнеться? Дарі, Райгери й Мутони теж присягали Річкорину, однак на Тризубі воювали на боці Рейгара Таргарієна, а коли битва давно закінчилася, неквапом прибув зі своїми рекрутами цілком спокійний лорд Фрей, і не було жодної певності, на чий бік він збирався пристати (на їхній, урочисто запевнив він переможців кінець кінцем, однак відтоді батько називав його тільки «покійним лордом Фреєм»). Тільки не війна, гаряче подумала Кетлін. Не можна її допустити.

Щойно дзвін припинив калатати, увійшов сер Родрик.

— Нам ліпше поквапитися, міледі, якщо ми сьогодні сподіваємося повечеряти.

— Мабуть, безпечніше буде, якщо ми не зізнаватимемося, що ми з вами лицар і леді,— сказала вона.— Звичайні подорожні привертають менше уваги. Наприклад, батько з дочкою, які їдуть у якихось родинних справах.

— Як скажете, міледі,— погодився сер Родрик. І лише коли вона засміялася, збагнув, як схибив.— Завчених манер важко позбутися, м... доню.

Він потягнувся, щоб посмикати себе за неіснуючі вже бакенбарди, і роздратовано зітхнув.

Кетлін узяла його за руку.

— Ходімо, батьку,— мовила вона.— Ось побачите, Маша накриє гарний стіл, я певна, однак не надто її хваліть. Навряд чи вам сподобається її усмішка.

У довгій їдальні гуляли протяги; з одного боку тягнулася шерега величезних дерев’яних діжок, а з другого був коминок. Хлопець-служка бігав туди-сюди з рожнами з м’ясом, а Маша наливала з діжок пиво, не припиняючи жувати кислолист.

На лавках тулилося повно люду — городян і селян, які вільно сідали впереміш, адже зараз вони були просто подорожніми. На роздоріжжях можна опинитися в дивному товаристві: красильники з чорними й багровими руками могли сісти на одній лавці з рибалками, від яких смерділо рибою; м’язистий коваль втискувався поряд із сухеньким старим септоном; суворі перекупні мечі обмінювалися новинами з пухкенькими купцями, наче давні друзі.

Як на Кетлін, серед присутніх мечників було забагато. Троє біля вогню мали на гербі червоного жеребця Бракенів, а ще був чималий гурт вояків, одягнених у кольчуги з блакитної криці й сріблясто-сірі плащі. На плечах у них красувався ще один знайомий герб — вежі-близнючки дому Фреїв. Кетлін роздивилася обличчя, але вояки були занадто юні, щоб знати її. Коли вона виїхала на північ, найстаршому з них, мабуть, було не більше, як Бранові зараз.

Сер Родрик відшукав для них двох вільне місце на лавці неподалік кухні. Навпроти сидів уродливий юнак, перебираючи струни ліри.

— Сім благословень вам, добрі люди,— мовив він, коли вони всілися. Перед ним на столі стояв порожній винний келих.

— І тобі, співцю,— відповіла Кетлін. Сер Родрик тоном, який не допускав зволікань, звелів принести хліба, м’яса й пива. Співець, на вигляд вісімнадцятирічний, сміливо роздивляючись їх, запитав, куди вони прямують і звідки, і які чули новини, швидко сиплючи запитаннями, як стрілами, й не чекаючи на відповіді.

— Два тижні тому ми виїхали з Королівського Причалу,— відповіла Кетлін на нейтральне запитання.

— Туди я і прямую,— мовив юнак. Як вона й підозрювала, йому більше кортіло поговорити самому, ніж послухати. Понад усе співці люблять звучання власного голосу.— Правицин турнір означає багатих лордів з тугими гаманцями. Минулого разу я заробив стільки срібла, що ледве ніс його... тобто міг би нести, якби не поставив того дня на Царевбивцю.

— Боги засуджують азартні ігри,— суворо мовив сер Родрик. Він був з півночі, тож поділяв Старківські погляди на турніри.

— Мене вони точно засудили,— озвався співець.— Ваші жорстокі боги вкупі з Лицарем Квітів позбиткувалися з мене.

— Це вам був урок,— сказав сер Родрик.

— Ваша правда. Цього разу я поставлю на сера Лораса.

Сер Родрик потягнувся, щоб посмикати неіснуючі бакенбарди, й хотів був вичитати юнакові, але в цю мить прибіг служка. Поставивши перед гостями хлібні миски, він виклав на них з рожнів підсмажене м’ясо, з якого стікав гарячий сік. На іншому рожні були крихітні цибулинки, вогнеперець і величенькі гриби. Хлопець побіг по пиво, а сер Родрик заходився пожадливо їсти.

— Мене звати Марильйон,— мовив співець, торкаючи струну на лірі.— Правда ж, ви вже чули мій спів?

Кетлін не втрималася від посмішки. Небагато співців забрідало на північ, однак вона добре зналася на цій породі ще з часів у Річкорині.

— Боюся, ні,— озвалася вона.

Хлопець видобув з ліри жалібний акорд.

— Ви багато втратили,— мовив він.— Кого з уславлених співців ви чули?

— Алію Браавоського,— миттю відгукнувся сер Родрик.

— Ну, я співаю набагато краще, ніж цей старий пеньок,— мовив Марильйон.— Якщо маєте срібняк, я вам радо заспіваю пісню.

— У мене є мідяк-другий, але я радше жбурну їх у колодязь, аніж слухатиму твоє виття,— пробуркотів сер Родрик. Усім було відоме його ставлення до співців: музика — мила забавка для дівчат, і він не здатен збагнути, як може здоровий хлопець замість меча взяти в руки ліру.

— Який у вашого дідуся прикрий характер,— мовив Марильйон до Кетлін.— Я хотів зробити вам честь, пошанівок вашій красі. Якщо по правді, то моє призначення — співати для королів і шляхетних лордів.

— Так, безперечно,— сказала Кетлін.— Я чула, лорд Таллі любить музику. Ти ж був у Річкорині?

— Сто разів,— не замислюючись, мовив співець.— Для мене завжди тримають кімнату, а лордійчук мені як брат.

Кетлін посміхнулася, подумавши: цікаво, а що на це сказав би Едмур? Одного разу якийсь співець переспав з дівчиною, яка йому подобалася, і відтоді брат ненавидить увесь співочий рід.

— А у Вічнозимі? — запитала вона.— На північ ти подорожував?

— З якого дива? — поцікавився Марильйон.— Там самі тільки вітрюгани й ведмеді, а Старки не визнають іншої музики, крім вовчого виття.

З протилежного кінця кімнати долинуло бахкання відчинених дверей.

— Хазяйко,— гукнув десь ззаду слуга,— треба коней завести у стайню, а лорду Ланістеру потрібна кімната й гаряча купіль.

— О боги,— зронив сер Родрик, але Кетлін його зупинила, міцно стиснувши за руку.

А Мата Гедл уже кланялася й усміхалася своєю моторошною усмішкою.

— Вибачте, мілорде, все зайнято, всі кімнати.

Кетлін бачила, що прибулих четверо. Старий у чорному з Нічної варти, двоє слуг... і Куць, малий і самовпевнений, як саме життя.

— Мої слуги спатимуть у стайні, а мені, як ви бачите, велика кімната не потрібна,— карлик глузливо посміхнувся.— Вогонь гріє і солома не кишить вошами — і мені для щастя цього досить.

Маша Гедл не тямила себе від хвилювання.

— Мілорде, все зайнято, це ж турнір, нічого не можу вдіяти, ох...

Витягнувши з гаманця монету, Тиріон Ланістер підкинув її, зловив, знову підкинув. Навіть на другому кінці кімнати, де сиділа Кетлін, помилитися було неможливо: щире золото.

На ноги скочив вільний вершник у вицвілому синьому плащі.

— Ласкаво прошу в мою кімнату, мілорде.

— Ось мудрий чоловік,— зронив Ланістер, кинувши монету через усю кімнату. Вільний вершник просто в повітрі піймав її.— І спритний на додачу,— мовив карлик і обернувся до Маті Гедл.— Але поїсти ви зорганізуєте, правда?

— Що забажаєте, мілорде, що завгодно,— пообіцяла хазяйка. «Хай він удавиться»,— подумала Кетлін, а перед її внутрішнім зором постав Бран, який давився власною кров’ю.

Ланістер глянув на найближчий стіл.

— Мої хлопці їстимуть те саме, що й усі гості. Подвійні порції: нас чекає довга важка дорога. А я хочу смажену птицю — курку, качку, голуба, мені байдуже. І принесіть карафу найкращого вина. Йорене, повечеряєте зі мною?

— Так, мілорде, повечеряю,— озвався чорний брат.

Карлик і не глянув у протилежний кінець кшнати, і Кетлін уже з вдячністю подумала: як добре, що їх розділяють повні люду лавки, аж раптом на ноги скочив Марильйон.

— Мілорде Ланістер! — загукав він.— Я залюбки розважу вас, поки ви їстимете. Дозвольте заспівати вам баладу про велику перемогу вашого батька на Королівському Причалі!

— І зіпсувати мені всю вечерю,— сухо відгукнувся карлик. Його різнокольорові очі на мить зупинилися на співцеві, а тоді він перевів погляд на... Кетлін. Якусь мить він здивовано дивився на неї. Вона відвернулася, але запізно. Карлик уже посміхався.— Леді Старк, яка несподівана приємність,— мовив він.— Мені було прикро, що я не застав вас у Вічнозимі.

Марильйон роззявив рота, і збентеження на його обличчі перейшло в досаду, а Кетлін у цей час повільно звелася на ноги. Сер Родрик стиха вилаявся. Посидів би карлик трохи на Стіні, таж ні...

— Леді... Старк? — хрипко перепитала Маша Гедл.

— Востаннє, коли я тут зупинялася, я була ще Кетлін Таллі,— сказала Кетлін до хазяйки заїзду.

Вона чула довкола перешіптування й відчувала на собі очі. Роззирнувшись по кімнаті, вона обвела поглядом лицарів і присяжних мечів і глибоко вдихнула, щоб стримати шалене калатання серця. Невже вона зважиться ризикнути? Не було часу все обмірковувати: мить — і вона почула у вухах дзвін власних слів.

— Ви, в кутку,— мовила вона до старого, якого досі не зауважила.— Це у вас на сюрко чорний кажан Гаренхолу, сер?

— Так, міледі,— звівся чоловік на ноги.

— А леді Вент і досі справжня й щира подруга мого батька, лорда Гостера Таллі з Річкорину?

— Так,— твердо відповів чоловік.

Тихо підвівшись, сер Родрик вивільнив з піхов меча. Нічого не розуміючи, карлик тільки кліпав, і в його різнобарвних очах читався подив.

— Червоний жеребець завжди був бажаним гостем у Річкорині,— мовила Кетлін до трійці біля вікна.— Батько зараховує Джоноса Бракена до своїх найдавніших і найвідданіших прапороносців.

Троє кіннотників обмінялися невпевненими поглядами.

— Його довіра — велика честь для нашого лорда,— повагавшись, мовив один з них.

— Заздрю, що у вашого батька стільки друзів,— насмішкувато кинув Ланістер,— однак не можу збагнути, до чого все це ведеться, леді Старк.

Вона не звернула на нього уваги, натомість обернувшись до великого гурту в синьо-сірих плащах. Саме ці вояки зараз важили: їх було понад двадцятеро.

— Ваш герб я теж упізнаю: вежі-близнючки дому Фреїв. Як поживає ваш добрий лорд, панове?

— У лорда Волдера все гаразд, міледі,— звівся капітан.— На дев’яності іменини він планує знову одружитися й попросив вашого батька пошанувати весілля своєю присутністю.

Тиріон Ланістер гигикнув. І Кетлін уже знала, що він у її руках.

— Цей чоловік приїхав у мій дім як гість, а там замислив убивство мого сина, семирічного хлопчика,— оголосила вона на всю кімнату, вказавши на карлика. Сер Родрик став біля неї, тримаючи меч у руці.— В ім’я короля Роберта і добрих лордів, яким ви служите, закликаю вас схопити його й допомогти відвезти у Вічнозим, де на нього чекає королівське правосуддя.

Кетлін не була певна, що саме порадувало її більше: дзвін дюжини вихоплених мечів чи вираз на обличчі Тиріона Ланістера.