Гра престолів

Тиріон

Неозора північ тягнулася й тягнулася.

Тиріон Ланістер, як і всі, добре знав карту, однак два тижні на битому шляху, на який тут перетворився королівський гостинець, нагадали йому давній урок: карта — це одне, а земля — зовсім інше.

З Вічнозиму вони виїхали в той самий день, що й король, посеред гармидеру, спричиненого королівським від’їздом, під людські погуки й кінське пирхання, під брязкіт фургонів і величезної королівської карети, під легенький сніжок, який кружляв угорі. Королівський гостинець починався одразу за замком і прилеглим до нього містечком. Тут прапори, вози й колони лицарів і вільних вершників повернули на південь, забираючи з собою галас і метушню, а Тиріон з Бендженом Старком і його племінником рушили на північ.

Стало холодніше й набагато тихіше.

На захід від дороги розкинулися крем’яні пагорби, сірі й порепані, на чиїх кам’янистих вершинах застигли сторожові башти. На схід тяглася низина — горбкувата рівнина, яка прослалася, скільки сягало око. Над вузькими бистрими річками перекинуті були кам’яні мости, а навколо дерев’яних і кам’яних твердж тулилися невеликі господарства. На дорозі траплялося чимало подорожніх, а вночі можна було зупинитися відпочити в нехитрих заїздах.

Однак на третій день їзди од Вічнозиму почався густий ліс, і на королівському гостинці поменшало люду. З кожною подоланою милею рівнина ставала дедалі пагористішою, місцевість тут була вже зовсім дика, й нарешті на п’ятий день на шляху виросли гори — холодні синьо-сірі велети з зазубленими хребтами, на яких лежав сніг. Коли з півночі віяв вітер, здуваючи з високих вершин хмарки крижинок, здавалося, що то майорять прапори.

З заходу гори стояли стіною, і дорога повернула на північний-північний схід, заглибившись у мішаний ліс, де росли дуби, хвойні дерева й чорний верес,— Тиріону здавалося, що давнішого й темнішого лісу він у житті не бачив. «Вовчий ліс» — так назвав його Бенджен Старк, і справді ночами тишу порушувало віддалене вовче виття... хоча іноді не таке вже й віддалене. Зачувши нічне завивання, білий деривовк-альбінос Джона Сноу нашорошував вуха, але жодного разу не подав голосу у відповідь. У Тиріона цей звір викликав дивне занепокоєння.

На той час у гурті їх було восьмеро, якщо не рахувати вовка. Тиріон подорожував з двома слугами, як і належало Ланістеру. Бенджен Старк їхав тільки в супроводі небожа й кількох свіжих коней для Нічної варти, але на краю вовчого лісу, коли вони зупинилися переночувати за дерев’яними стінами лісової тверджі, до них приєднався ще один чорний побратим — такий собі Йорен. Йорен був горбатий і зловісний, його обличчя ховалося за бородою чорною, як і його вбрання, але він, схоже, був міцний як старий корінь і твердий як камінь. З ним їхали двійко обдертих сільських хлопчаків з Пальців. «Ґвалтівники»,— пояснив Йорен, кинувши холодний погляд на своїх підопічних. Тиріон добре розумів хлопчаків. Так, життя на Стіні, як кажуть, важке, та все ж це краще за кастрацію.

П’ятеро чоловіків, троє хлопців, деривовк, двадцять коней і клітка з круками, яку Бендженові Старку передав мейстер Лувін. Безперечно, дивне це було видовище для королівського гостинця — та й для будь-якого іншого шляху.

Тиріон зауважив, що Джон Сноу поглядає на Йорена і його похмурих супутників з неприємним виразом на обличчі, понад усе схожим на відразу. У Йорена, від якого смерділо кислятиною, було покручене плече, волосся й борода скуйовджені, масні й вошиві, одяг старий, заплатаний і рідко праний. Від його юних супутників тхнуло ще гірше, і здавалися вони тупими й жорстокими.

Без сумніву, хлопець хибно вважав, що в Нічній варті всі такі, як його дядько. Якщо так, то Йорен і його супутники жорстоко розвіяли його ілюзії. Тиріону було шкода хлопця. Він обрав нелегке життя... точніше, йому судилося нелегке життя.

До хлопцевого дядька він відчував значно менше співчуття. Схоже, Бенджен Старк так само недолюблював Ланістерів, як і його брат, і був вельми незадоволений, коли Тиріон повідомив про свої наміри. «Попереджаю вас, Ланістере, на Стіні зручних заїздів немає»,— сказав він, поглянувши на нього згори вниз. «Не маю сумніву, ви знайдете для мене кімнатку,— відповів Тиріон.— Мабуть, ви помітили, який я маленький».

Але відмовити брату королеви було неможливо, тож справу швидко залагодили, але Старк цьому не зрадів. «Дорога вам не сподобається, запевняю»,— коротко кинув він і з самого від’їзду тільки те й робив, що намагався довести правдивість своїх слів.

Наприкінці першого тижня у Тиріона від важкої їзди боліли стегна, ноги судомило, і він промерз до кісток. Але не скаржився. Хай йому грець, а такого задоволення Бенджен Старк не отримає.

Здійснити маленьку помсту Тиріону допомогла дорожня шуба — побита часом ведмежа шкура, стара й смердюча, яку Старк запропонував йому з увічливості побратима Нічної варти, очікуючи, що Тиріон люб’язно відмовиться. Але Тиріон з посмішкою прийняв шубу. Виїхавши з Вічнозиму, він прихопив із собою найтепліший одяг, однак дуже швидко з’ясувалося, що той не такий уже й теплий. Тут, на півночі, було холодно й ставало дедалі холодніше. Вночі приморожувало, а коли віяв вітер, здавалося, тонку вовну розтинає ніж. Понад усякий сумнів, Старк уже жалкував про свій шляхетний імпульс. І, мабуть, засвоїв урок: Ланістери ніколи не відмовляються, люб’язно чи ні. Ланістери беруть те, що їм пропонують.

У темних глибинах вовчого лісу тверджі й господарства траплялися дедалі рідше, та й самі вони були значно менші, аж поки відшукати дах над головою стало геть неможливо, і тепер подорожні могли розраховувати тільки на себе.

З Тиріона було мало пуття, коли приходив час облаштувати чи згорнути табір. Надто вже він був малий і кульгавий і завжди крутився під ногами. Тож поки Старк і Йорен будували примітивні укриття, займалися кіньми, розпалювали багаття, він узяв собі за звичку самотою відходити подалі почитати, прихопивши шубу й бурдюк вина.

На вісімнадцятий день дороги вино, яке він віз аж із Кичери Кастерлі, виявилося рідкісним солодким бурштином з Літніх островів, а книжка — повістю про історію та властивості драконів. З дозволу лорда Едарда Старка Тиріон позичив кілька рідкісних томів з бібліотеки Вічнозиму й узяв з собою на північ.

Зручна місцина, куди вже не долітав гамір табору, знайшлася зовсім неподалік, поряд з бистрим струмком з прозорою крижаною водою. Од вітру можна було сховатися за старим-старезним дубом. Прихилившись спиною до стовбура, Тиріон скрутився калачиком у своїй шубі, ковтнув вина й почав читати про властивості драконової кістки. «Драконова кістка має чорне забарвлення завдяки вмісту в ній заліза,— писалось у книжці.— Вона міцна мов криця, але водночас легша й набагато гнучкіша, а головне — непіддатлива до впливу вогню. Не дивно, що луки з драконової кістки високо цінуються дотраками. Стрілець, озброєний таким луком, стріляє далі й краще, ніж озброєний звичайним дерев’яним».

У драконах Тиріон вбачав похмуру чарівливість. Вперше приїхавши на Королівський Причал на весілля сестри з Робертом Баратеоном, він поставив собі за мету розшукати драконячі голови, які раніше висіли вздовж стін у тронній залі Таргарієнів. Замість них король Роберт повісив прапори й гобелени, але Тиріон не здавався, поки не знайшов голови в темному підвалі, де вони тепер зберігалися.

Він очікував, що голови справлять на нього неабияке враження, можливо, навіть налякають. Але не думав, що вони виявляться прегарними. Однак сталося саме так. Чорні як агат, гладенькі, наче поліровані,— здавалося, драконова кістка мерехтить у світлі смолоскипа. Тиріон відчув, що вогонь драконам до вподоби. Застромивши смолоскип у пащу більшого дракона, він довго спостерігав, як на стіні позаду голови танцюють і стрибають тіні. Зуби в драконів були схожі на довгі криві ножі з чорного алмазу. Полум’я смолоскипа не могло їм нічого заподіяти — колись вони купалися в пекельнішому вогні... Коли Тиріон виходив геть, то міг заприсягнутися, що порожні очниці драконів проводжають його.

Загалом там зберігалося вісімнадцять голів. Найстаршій було понад три тисячі років, а наймолодшій — усього півтора століття. Наймолодші були водночас і найменші: пара на дивно потворних черепів завбільшки з голову мастифа — усе, що лишилося від останніх драконів, які вилупилися з яєць на Драконстоні. То були останні дракони Таргарієнів, а можливо, взагалі останні дракони на всьому світі, й прожили вони недовго.

Що старіші були дракони, то більші, а три найстарші виявилися велетенськими чудовиськами з балад і легенд — дракони, яких Ейгон Таргарієн з сестрами напустив у давнину на Сім Королівств. Співці дали їм імена богів: Балеріон, Мераксис, Вагар. Утративши мову, Тиріон благоговійно застиг поміж їхніх роззявлених пащек. У глотку Вагара можна було заїхати на коні, тільки навряд чи вдалося б виїхати. Мераксис був навіть більший. А найбільший, Балеріон на прізвисько Чорний Жах, міг би цілком заковтнути тура, а може, й волохатого мамонта, які, подейкують, населяють холодні простори за Порт-Ібеном.

Тиріон довго стояв у темному підвалі, роздивляючись Балеріонів величезний череп з порожніми очницями і намагаючись осягнути розміри звіра за життя, уявити, який вигляд він мав, коли розкидав могутні чорні крила й розтинав небо, дихаючи полум’ям,— аж поки не почав гаснути смолоскип.

Тиріонів власний далекий пращур — Лорен, король Кичери, який разом з Мерном, королем Розлогів, чинив опір навалі Таргарієнів, спробував вистояти проти полум’я дракона. Сталося це близько трьохсот років тому, коли Сім Королівств були ще справжніми королівствами, а не просто землями об’єднаної держави. Спільне військо двох королів мало шістсот прапорів, п’ять тисяч кінних лицарів і ще вдесятеро більше вільних вершників і важкої кінноти. У війську Ейгона Повелителя Драконів вояків було, як пишуть літописи, уп’ятеро менше, та й ті мобілізовані з армії вбитого ним короля, тож їхня вірність лишалася під сумнівом.

Воїнство зустрілося на широких рівнинах Розлогів, на золотому лані стиглої пшениці, яка чекала женців. Два королі повели атаку, й військо Таргарієна здригнулося, розпорошилося й кинулося навтьоки. Декілька секунд здавалося, свідчать літописи, що бою кінець... але тільки декілька секунд, бо тоді в битву вступили Ейгон Таргарієн з сестрами.

Це був єдиний раз, коли Вагара, Мераксиса й Балеріона спустили з припони воднораз. Співці назвали цю битву Полум’яним полем.

Того дня згоріло живцем близько сорока тисяч вояків, серед них і Мери, король Розлогів. Королю Лорену вдалося врятуватися, і він прожив іще деякий час, встигнувши здатися завойовнику, присягнути на вірність Таргарієнам і зачати сина, за що Тиріон, як і належиться, був йому вдячний...

— Чому ви так багато читаєте?

Почувши голос, Тиріон підвів голову. За кілька кроків од нього стояв Джон Сноу, з цікавістю роздивляючись його. Заклавши книжку пальцем, Тиріон мовив:

— Поглянь на мене і скажи, що ти бачиш.

Хлопець з підозрою зиркнув на нього.

— Це якась пастка? Я бачу вас. Тиріона Ланістера.

— Як на байстрюка,— зітхнув Тиріон,— ти неймовірно ввічливий, Сноу. Насправді ти бачиш карлика. Тобі скільки років — дванадцять?

— Чотирнадцять,— виправив хлопець.

— Чотирнадцять, а ти вже вищий за мене. Ноги в мене короткі й покручені, тож ходити мені важко. Щоб не впасти з коня, мені потрібне особливе сідло. Я сам його розробив, якщо тобі цікаво. Якби не це, мені б довелося їздити на поні. Руки в мене досить міцні, але, знову ж таки, надто короткі. Мені в житті не стати вправним мечником. Якби я народився в селянській родині, мене би просто лишили помирати або продали якомусь рабовласнику в цирк потвор. Але я народився Ланістером з Кичери Кастерлі, тож жодному цирку на мене б грошей не вистачило. Від мене очікували звершень. Мій батько двадцять років був правицею короля. Згодом мій брат — так сталося — убив цього короля, але в житті чимало таких кумедних збігів. Сестра моя одружилася з новим королем, і після нього королем стане мій відразливий небіж. Я маю щось зробити для честі свого дому, ти згоден? Але як? Що ж, може, в мене й закороткі ноги для такого тіла, зате от голова завелика, хоча мені приємніше думати, що якраз розрахована на мій мозок. Я добре знаю всі свої слабкі й сильні сторони. Моя зброя — мій розум. У брата є меч, у короля Роберта — келеп, а у мене — розум... А розумові, щоб не отупіти, потрібні книжки, як мечу потрібен точильний камінь,— поплескав Тиріон шкіряну палітурку книжки.— Ось чому я так багато читаю, Джоне Сноу.

Хлопець мовчки осмислював сказане. Зовні він був справжній Старк, хай і не успадкував цього прізвища: довговидий, суворий, з непроникним виразом на обличчі. Хай хто була його мати, від неї синові майже нічого не передалося.

— А про що ви читаєте? — запитав він.

— Про драконів,— повідомив Тиріон.

— Який з цього зиск? Драконів уже не лишилося,— з упевненою легковажністю, притаманною юності, промовив хлопець.

— Так кажуть,— озвався Тиріон.— Сумно, правда ж? У твоєму віці я мріяв про власного дракона.

— Справді? — підозріло перепитав хлопець. Мабуть, вирішив, що Тиріон з нього глузує.

— Справді. Навіть коротконогий, горбатий, бридкий хлопчик, сидячи на спині дракона, отримує змогу дивитися на світ згори вниз,— відкинувши ведмежу шкуру, зіп’явся Тиріон на ноги.— У коридорах Кичери Кастерлі я любив розпалювати багаття, а тоді годинами витріщався на полум’я, фантазуючи, що воно з пащі дракона. Іноді я уявляв, як згоряє мій батько. А іноді — як сестра.

Джон Сноу втупився в нього водночас нажахано й захоплено. Тиріон розреготався.

— Не дивися на мене так, байстрюче. Я знаю твій секрет. Ти теж про таке мріяв.

— Ні,— перелякано заперечив Джон.— Та я ніколи...

— Ні? Ніколи? — звів брову Тиріон.— Що ж, Старки, мабуть, були страшенно добрі до тебе. Певен, леді Старк ставиться до тебе, як до власних дітей. А твій брат Роб, він теж завжди був з тобою милий, чом би й ні? Він же отримає Вічнозим, а ти — Стіну. А твій батько... либонь, у нього є вагомі підстави відіслати тебе в Нічну варту...

— Припиніть! — вигукнув Джон Сноу, від люті потемнівши з обличчя.— Нічна варта — це почесне покликання!

Тиріон засміявся.

— Такий кмітливий хлопець, як ти, навряд чи вірить у ці байки. Нічна варта — це мішаниця з людей, невгодних короні. Я бачив, як ти поглядаєш на Йорена і тих хлопців. А це твої нові брати, Джоне, як вони тобі? Похмурі селяни, боржники, браконьєри, ґвалтівники, злодії і байстрюки, як ти, всі опиняються на Стіні, пильнуючи, щоб не підкралися бабаї і змікули — оті всі чудовиська, казочками про яких тебе лякала мамка. Добре, що бабаїв і змікул не існує, тож робота не надто небезпечна. Погано тільки, що там холод такий, що ти собі яйця відморозиш, хоча це байдуже, адже мати дітей тобі все одно заборонено.

— Припиніть! — крикнув хлопець. Придушуючи сльози, він, стиснувши кулаки, зробив крок уперед.

Зненацька невідомо чому Тиріон відчув докори сумління. Він теж зробив крок уперед, збираючись заспокійливо поплескати хлопця по плечу або пробурмотати якесь вибачення.

Але не встиг він і оком кліпнути, як на нього наскочив вовк. Ось Тиріон рушив до Сноу — а вже за мить, не в змозі дихнути, лежить на твердій кам’янистій землі; під час падіння книжка випала в нього з рук, а в розбитий до крові рот понабивалося землі й гнилого листя. Коли Тиріон спробував підвестися, в нього болісно зсудомило спину. Мабуть, пошкодив її під час падіння. Безсило скрипнувши зубами, він учепився за корінь і, підважившись, сів.

— Допоможи,— простягнув він хлопцеві руку.

Але знагла між ними опинився вовк. Не гарчав. Клята тварюка не зронила ні звуку. Тільки витріщалася ясно-червоними очима й вищиряла зуби, але й цього було аж забагато. Тиріон з буркотінням знов опустився на землю.

— Гаразд, не допомагай. Я тут посиджу, поки ти не підеш.

Посміхнувшись, Джон Сноу погладив Привидове густе біле хутро.

— А ви добре мене попросіть.

Тиріон Ланістер відчув, як у ньому закипає лють, але силою волі здолав її. Не вперше в житті його принижували, та й не востаннє. Мабуть, цього разу він навіть заслужив.

— Буду вельми вдячний за твою люб’язну допомогу, Джоне,— спокійно промовив він.

— Сидіти, Привиде,— скомандував хлопець. Деривовк сів, ні на мить не відриваючи від Тиріона червоних очей. Зайшовши ззаду, Джон узяв Тиріона попід пахви й легко поставив на ноги. А тоді підняв книжку й повернув її.

— Чому він кинувся на мене? — запитав Тиріон, скоса зиркнувши на деривовка. Зворотом долоні він витер з рота кров і бруд.

— Може, подумав, що ви — бабай.

Тиріон кинув на нього гострий погляд. А тоді розсміявся — з носа в нього проти його волі вихопилося зачудоване рохкання.

— О боги,— давлячись від сміху й хитаючи головою, вигукнув він,— мабуть, я таки справді схожий на бабая! А як він чинить зі змікулами?

— Вам ліпше не знати,— підхопивши бурдюк з вином, Джон простягнув його Тиріону.

Витягнувши корок, Тиріон закинув голову й вичавив собі в рот чималий струмінь вина. Холодним вогнем вино обмило горло й зігріло живіт. Тиріон запропонував бурдюк Джонові.

— Хочеш трохи?

Узявши бурдюк, хлопець зробив обережний ковток.

— А це таки правда, еге ж? — мовив він потому.— Те, що ви сказали про Нічну варту.

Тиріон кивнув.

Джон Сноу похмуро стиснув вуста.

— Так, то й так.

— От і добре, байстрюче,— всміхнувся до нього Тиріон.— Люди здебільшого воліють заплющувати очі на гірку правду, ніж її визнавати.

— Здебільшого,— сказав хлопець,— тільки не ви.

— Ні,— визнав Тиріон,— тільки не я. Та я вже навіть про драконів майже не мрію. Немає більше драконів,— підхопив він з землі ведмежу шкуру.— Ходімо, час вертатися в табір, поки твій дядько не оголосив тривогу.

Шлях був недовгий, але земля під ногами надто нерівна, тож поки вони дісталися назад, у Тиріона страшенно судомило ноги. Джон простягнув йому руку, щоб допомогти перелізти через густо переплетене коріння, але Тиріон відмахнувся. В житті він усе робив сам, і цей раз не буде винятком. Однак опинитися знову в таборі було приємно. Попід псрехнябленими стінами давно покинутої тверджі — доброго захисту од вітру — виросли намети. Коней уже нагодували, та й багаття розпалили. Сидячи на камені, Йорен білував білку. Ніздрі наповнював гострий запах рагу, і Тиріон подибав туди, де його слуга Морек чаклував над казанком. Морек без жодного слова подав йому черпак. Скуштувавши, Тиріон повернув черпак назад.

— Ще трохи перцю,— звелів він.

Бенджен Старк випірнув з намету, в якому мав ночувати разом з небожем.

— Ось ви де. Чорт забирай, Джоне, не блукай отак самотою. Я вже думав, тебе Чужі ухопили.

— Бабаї,— сміючись, виправив його Тиріон. Джон Сноу всміхнувся. Старк кинув на Йорена збентежений погляд. Щось невиразно буркнувши, старий стенув плечима й повернувся до своєї кривавої справи.

М’ясо білки додало в рагу трохи поживності, й подорожні, розсівшись поночі навколо багаття, з’їли його з чорним хлібом і твердим сиром. Тиріон передавав по колу свій бурдюк з вином, аж поки не розслабився навіть Йорен. Один по одному присутні зникали в наметах — вкладалися спати, тільки Джон Сноу лишився: йому випало нічне чатування.

Як завжди, останнім підвівся Тиріон. Заходячи в намет, який для нього поставили слуги, він озирнувся на Джона Сноу. Задивившись на полум’я, хлопець стояв біля багаття з непорушним і суворим обличчям.

Сумно всміхнувшись, Тиріон Ланістер пішов спати.