Гра престолів

Санса

Едард Старк поїхав іще до світанку, повідомила септа Мордейн за сніданком.

— По нього послав король. Гадаю, знову полювання. Я чула, в цих краях і досі водяться тури.

— Я в житті не бачила тура,— мовила Санса, під столом згодовуючи Леді шматок бекону. Вовчиця взяла м’ясо з її рук делікатно, як королева.

Септа Мордейн несхвально пирхнула.

— Шляхетна леді не годує собак за столом,— мовила вона, відламуючи собі ще шматочок стільника й підставляючи хліб, щоб на нього натекло меду.

— Це не собака, це деривовк,— зауважила Санса, а Леді шорстким язиком лизнула їй пальці.— І взагалі, батько сказав, що ми можемо тримати їх при собі, якщо захочемо.

— Ти гарна дівчинка, Сансо, але кажу тобі, коли йдеться про цю тварину, ти стаєш така сама вперта, як і твоя сестра Арія,— нахмурилася септа.— І де це з самого ранку поділася Арія?

— Їй не хотілося їсти,— повідомила Санса, певна, що сестра точно вже кілька годин тому прокралася на кухню й умовила якогось кухаря зготувати їй сніданок.

— Нагадай їй сьогодні добре вбратися. Наприклад, у сіру оксамитову сукню. Нас усіх запросили проїхатися в кареті з королевою та королівною Мірселлою, тож ми повинні мати якнайкращий вигляд.

Санса й так уже мала якнайкращий вигляд. Свої довгі золотисто-каштанові коси вона вичесала до блиску і вдягнула найчарівнішу блакитну шовкову сукню. Вже тиждень вона чекала цього дня. Їхати з королевою — велика честь, і крім того, в кареті може бути й королевич Джофрі. Її суджений. На саму думку про це їй ставало млосно, хоча одружаться вони ще дуже й дуже нескоро. Санса ще зовсім і не знала Джофрі, але вже була в нього закохана. Королевич виявився саме таким, про якого вона завжди мріяла: високий, вродливий, дужий, з волоссям як золото. Вона хапалася за будь-яку нагоду побути з ним, хай і випадав такий шанс нечасто. Сьогодні її непокоїла тільки Арія. Сестра вічно все зіпсує!

— Я їй перекажу,— невпевнено мовила Санса,— але вона все одно вдягнеться, як завжди...— (Санса сподівалася, що сестра не вбере щось геть непристойне).— З вашого дозволу, я піду.

— Будь ласка.

Септа Мордейн повернулася до хліба з медом, а Санса зіслизнула з лавки. Коли вона вибігала зі світлиці в заїзді, їй на п’яти насідала Леді.

Надворі вона якусь мить постояла у вирі галасу, лайки й рипіння дерев’яних коліс: прислуга розбирала намети й шатра і вантажила вози, готуючись до ще одного дня переходу. Триповерховий заїзд, збудований зі світло-сірого каменю, розповзався на всі боки, такого великого Санса ще не бачила, і все одно в ньому вмістилася заледве третина королівського почту, який уже налічував понад чотириста людей: до нього ж бо долучилася батькова челядь, та й дорогою приєднувалися вільні вершники.

Арію Санса розшукала на березі Тризуба: сестра вмовляла Наймірію посидіти спокійно, поки вона вичісує з її шерсті засохлий бруд. Але деривовчиці це геть не подобалося. Вдягнена Арія була в те саме шкіряне вбрання для верхової їзди, що й учора і позавчора.

— Сьогодні тобі ліпше вдягнутися гарно,— повідомила їй Санса.— Септа Мордейн сказала. Ми поїдемо з королівною Мірселлою в кареті королеви.

— Я не поїду,— відтяла Арія, вичісуючи сплутаний пелех зі скуйовдженої сірої шерсті Наймірії.— Ми з Майкою збираємося податися вгору по річці — пошукати біля броду рубіни.

— Рубіни? — розгублено перепитала Санса.— Які рубіни?

Арія поглянула на неї, як на дурненьку.

— Рейгарові рубіни. Це ж саме тут король Роберт убив його й завоював корону.

Санса недовірливо втупилася в свою худоребру сестричку.

— Які рубіни, нас чекає королівна! Королева запросила нас обох.

— Мені байдуже,— мовила Арія.— У кареті навіть вікон немає, нічого не видно.

— А що тобі треба бачити? — роздратовано поцікавилася Санса. Вона була в захваті від запрошення, а дурна сестра зараз усе зіпсує, як вона й боялася.— Там же тільки лани, села й тверджі.

— А от і ні,— уперто відтяла Арія.— Якби ти раз із нами з’їздила, сама б переконалася.

— Ненавиджу їздити верхи,— гаряче мовила Санса.— Ніякого задоволення, тільки вимастишся, наберешся порохів, ще й усе болить.

Арія знизала плечима.

— Сиди спокійно! — прикрикнула сестра на Наймірію.— Тобі ж не боляче,— мовила вона й обернулася до Санси.— Коли ми переїжджали Перешийок, я нарахувала тридцять шість видів квітів, які не ростуть у нас, а Майка показав мені ящірколева.

Санса здригнулася. Дванадцять днів вони переїжджали Перешийок, з гуркотом долаючи бруківку, яка зміїлася серед нескінченних чорних боліт, і Санса з жахом згадувала ці дні. Повітря було вологе й липке, а бруківка така вузька, що вночі не можна було поставити навіть нормальний табір, доводилося ночувати просто на королівському гостинцеві. До шляху з обох боків підступали густі зарості дерев, які випиналися просто з твані; з їхнього гілля сипалася біла пліснява. На болоті росли величезні квіти, вони плавали на поверхні стоячої води, але якщо комусь би стало дурості зійти з бруківки, щоб зірвати собі квітку, на нього так і чигали пливуни, готові проковтнути людину, на деревах чатували змії, а під водою ховалися ящірколеви, схожі на чорні корчі з очима й зубами.

Але це, звісна річ, не зупинило Арію. Одного дня вона з’явилася з розкуйовдженими косами й у вимащеному болотом одязі, зате з широчезною усмішкою на довгому конячому виду, притискаючи до грудей розтріпаний оберемок пурпурових і зелених квітів для тата. Санса все сподівалася, що той звелить Арії бути чемною і поводитися, як справжня шляхетна леді — як їй і належиться, але він нічого не сказав, тільки обійняв її і подякував за квіти. І після цього вона стала поводитися ще гірше.

А потім з’ясувалося, що оті пурпурові квіти називаються отруйні цілунки, і в Арії на руках з’явився висип. Санса думала, що бодай це чогось навчить сестру, але Арія тільки сміялася, а наступного дня натерла руки багнюкою, наче якась неграмотна селючка з боліт, і все тільки тому, що її друг Майка сказав, що від багнюки руки припинять свербіти. А ще в неї на руках і на плечах були синці — і свіжі багряні, і старі зеленкувато-жовті плями,— Санса бачила, коли Арія роздягалася перед сном. Хто їй наставив тих синців, тільки Семеро знають.

Арія й далі розчісувала пелехи Наймірїї і цокотіла про те, що встигла побачити дорогою на південь.

— Тамтого тижня ми знайшли сторожову башту з привидами, а перед тим погналися за табуном диких коней. Ти би бачила, як вони тікали, коли занюхали Наймірію!

Вовчиця крутнулася в її руках, і Арія її насварила:

— Припини, мені ще другий бік вичісувати, ти вся брудна.

— Тобі не можна від’їжджати від валки,— нагадала їй Санса,— тато казав.

— А я далеко і не від’їжджаю,— знизала плечима сестра.— Та й Наймірія всякчас зі мною. Іноді цікаво проїхатися поряд з возами й побалакати з людьми.

Санса добре знала, з якими людьми так полюбляє поговорити Арія: зі зброєносцями, грумами, служницями, старезними старими й голими дітлахами, а ще з вільними вершниками непевного походження, гострими на слівце. Арія могла швидко потоваришувати з ким завгодно. А її Майка — то взагалі гірше не вигадати: син різника, тринадцятирічний дикун, який спить у м’ясному фургоні й смердить різницею. Від самого погляду на нього Сансі робилося зле, але Арія, схоже, надавала перевагу йому перед сестрою.

Сансі вже уривався терпець.

— Ходімо зі мною,— твердо звеліла вона сестрі.— Королеві відмовляти не можна. Септа Мордейн чекатиме на тебе.

Не звертаючи на неї уваги, Арія добряче сіпнула гребінь. Від болю Наймірія загарчала й відскочила.

— Ану вертайся сюди!

— До чаю подаватимуть лимонний пиріг,— розважливо, як доросла, переконувала сестру Санса. Леді потерлася їй об ногу. Санса почухала її за вухом, як та любила, і Леді присіла біля неї, спостерігаючи за тим, як Арія ганяється за Наймірією.— Кому охота їхати на старій смердючій коняці, пітніти й заробляти собі синці, коли можна відкинутися на пухові подушки і їсти пироги в товаристві королеви?

— Мені не подобається королева,— спокійно повідомила Арія. Санса затамувала подих, вражена тим, що Арія наважилася таке сказати, але її сестра, наче нічого не було, защебетала далі.— Вона мені навіть Наймірію не дозволить узяти з собою.

Застромивши гребінь за пояс, вона погналася за вовчицею. Наймірія сторожко спостерігала за тим, як наближається хазяйка.

— Королівська карета — не місце для вовків,— сказала Санса.— Та й ти знаєш, що королівна Мірселла їх боїться.

— Мірселла ще зовсім дитина.

Арія ухопила Наймірію за шию, та не встигла витягнути гребінь, як деривовчиця вивільнилася й відстрибнула геть.

— Капосна вовчиця! — крикнула Арія.

Санса не змогла стримати посмішки. Якось псар казав їй, що тварина схожа на господаря. Санса швидко обійняла Леді, а та у відповідь лизнула її в щоку. Санса хихикнула. Почувши це, Арія розвернулася й кинула їй сердитий погляд.

— Мені байдуже, що ти там кажеш, я їду верхи.

На її довгому конячому обличчі застиг упертий вираз, який означав, що вона не поступиться.

— На бога, Аріє, іноді ти поводишся зовсім як дитина,— мовила Санса.— Тоді я поїду сама. Так буде навіть краще. Ми з Леді наїмося лимонного пирога і добре розважимося без тебе.

Вона вже розвернулася йти геть, аж тут Арія гукнула їй навздогін:

— Тобі теж не дозволять узяти з собою Леді.

Санса не встигла нічого відповісти — сестра зникла з очей, погнавшись уздовж річки за Наймірією.

Залишившись на самоті, принижена Санса пішла назад до заїзду, де, вона знала, вже чекає септа Мордейн. Поряд із нею тихо ступала Леді. Санса мало не плакала. Вона просто хотіла, щоб усе було гарно й мило, як у піснях. Чому Арія не може бути чемною, витонченою і доброю, як королівна Мірселла? Таку б сестру Санса любила.

Вона не могла збагнути, як дві рідні сестри, в яких тільки два роки різниці, можуть бути такі несхожі. Було би простіше, якби Арія була байстрючкою, як їхній брат-зведенюк Джон. Вона ж навіть зовні подібна до Джона — довговида, з темно-каштановим волоссям, як в усіх Старків; у ній нічого немає від їхньої леді-матері — ні в обличчі, ні в кольорі волосся та шкіри. А Джонова матір була простолюдинкою, принаймні такі ходять плітки. Одного разу, ще маленькою, Санса навіть запитала матір, чи Арію часом не переплутали. Може, бабай украв її справжню сестру, але мама тільки розсміялася й запевнила, що Арія точно її дочка й рідна Сансина сестра, їхня кров. Санса вирішила, що у матері немає підстав брехати, тож, мабуть, так і є.

Та коли вона опинилася в центрі табору, то миттю забула про свої біди. Навколо карети королеви зібрався натовп. Санса побачила, що двері карети навстіж розчинені, а на дерев’яних східцях стоїть королева, усміхаючись комусь унизу. Долинув її голос:

— Рада робить нам велику честь, шановні лорди.

— Що відбувається? — запитала Санса у знайомого зброєносця.

— Рада вислала з Королівського Причалу вершників, які супроводжуватимуть нас решту шляху,— пояснив той.— Це почесна варта для короля.

Санса, якій кортіло все чимшвидше побачити, пустила Леді вперед — розчистити дорогу. Забачивши деривовка, люди квапливо відскакували. Наблизившись, Санса угледіла двох лицарів, які стояли навколішках перед королевою, вбрані в такі витончені й пишні обладунки, що Санса аж закліпала.

На одному з лицарів був вигадливий панцир з білих емальованих пластинок, що блищали як перший сніг, зі срібними різьбленими накладками й застібками, які мерехтіли на сонці. Коли лицар зняв шолом, Санса побачила, що він уже старий і волосся в нього таке саме біле, як і його обладунки, однак він усе одно здавався міцним і граційним. З плечей йому звисав білосніжний плащ королівської варти.

Його супутнику, вдягненому в темно-зелену кірасу, було років двадцять. Такого вродливого чоловіка Санса в житті своєму не бачила: він був високий, кремезний, з чорним як смола волоссям, яке, спадаючи до плечей, обрамляло гладенько виголене обличчя; веселі зелені очі пасували до його обладунків. Під пахвою він тримав рогатий шолом, і ці грандіозні оленячі роги відливали золотом.

Спершу Санса й не помітила третього незнайомця. Він не стояв навколішках поряд з іншими. Він зупинився збоку, біля коней,— худорлявий непривітний чоловік, який мовчки спостерігав цю сцену. Обличчя в нього було рябе й безбороде, очі глибоко посаджені, а щоки запалі. І хоча він був іще зовсім не старий, над вухами в нього лишилося заледве кілька жмутиків волосся, зате відростив він їх такі довгі, як у жінок. Його панцир складався зі сталево-сірої кольчуги, надітої на дублену шкіру, і був простий і неприкрашений, та й видно, що неновий. З-за правого плеча в чоловіка вистромлювалося засмальцьоване шкіряне руків’я зброї, яку він носив за спиною: то був великий меч, втримати який можна тільки обіруч, а носити при боці — через велику довжину — неможливо.

— Король поїхав на полювання, але я певна, що він, повернувшись, зрадіє, побачивши вас,— зверталася королева до двох лицарів, які стояли перед нею навколішках, але Санса не могла відірвати очей від третього чоловіка. Він наче відчув на собі її погляд і повільно обернув голову. Леді загарчала. Зненацька Сансу Старк переповнив такий жах, якого вона за все життя не відчувала. Відступивши на крок, вона в когось втелющилася.

За плечі її схопили чиїсь дужі руки, й на мить їй здалося, що це батько, та коли вона обернулася, виявила перед очима попечене обличчя Сандора Клігана, який дивився на неї згори вниз, насмішкувато скрививши губи.

— Ти тремтиш, дівчинко,— хрипко мовив він.— Невже я так тебе лякаю?

Він і справді її лякав — ще від того самого дня, коли вона вперше побачила його понівечене вогнем обличчя, однак зараз він не здавався їй навіть наполовину таким страшним, як той, інший чоловік. Та Санса все одно вивернулася з його рук, і Гончак зареготав, а Леді, застережливо загарчавши, стала між ними. Санса опустилася навколішки, щоб пригорнути вовчицю. Навколо них уже зібралися роззяви, вона відчувала на собі їхні очі, і там і тут чулися приглушені голоси й спалахи сміху.

— Вовк! — сказав якийсь чоловік.

— Сьоме пекло, та це ж деривовк! — вигукнув інший.

— І що він робить у таборі? — поцікавився перший.

— У Старків деривовки за мамок,— пояснив Гончак, і Санса зрозуміла, що двоє незнайомих лицарів дивляться на неї й на Леді, тримаючи в руках мечі, й вона водночас злякалась і засоромилася. На очі їй накотилися сльози.

— Джофрі,— почула вона голос королеви,— іди до неї.

І одразу ж поряд з нею виріс королевич.

— Облиште її,— звелів Джофрі. Він стояв над нею, прегарний у синій вовні й чорній шкірі, з золотим волоссям, яке сяяло на сонці, як корона. Він простягнув Сансі руку й поставив її на ноги.— Що сталося, мила леді? Хто вас налякав? Ніхто вас не образить. А ви всі, заховайте мечі. Це ручна вовчиця,— пояснив він і обернувся до Сандора Клігана.— А ти, псе, забирайся, ти лякаєш мою суджену.

Вірний Гончак, уклонившись, тихо зник у натовпі. Санса силкувалася заспокоїтися. Почувалася вона повною дурепою. А вона-бо зі Старків з Вічнозиму, шляхетна леді, яка одного дня стане королевою.

— Це не його я злякалася, любий королевичу,— спробувала все пояснити вона.— А іншого чоловіка.

Двоє незнайомих лицарів обмінялися поглядами.

— Це ви про Пейна? — підсміюючись, мовив парубок у зелених обладунках.

— Незрідка,— лагідно заговорив до Санси лицар у білому,— сер Ілін лякає і мене, люба леді. Щось у ньому є лячне.

— Так і має бути,— спустилася з карети королева. Роззяви розступилися, даючи їй дорогу.— Якщо злочинці не боятимуться королівського правосуддя, значить, призначили не ту людину.

Нарешті до Санси повернувся голос.

— То ви, ваша світлосте, призначили саме ту людину,— сказала вона, і навколо неї вибухнув сміх.

— Добре сказано, дитино,— сказав літній чоловік у білому.— Як і належиться дочці Едарда Старка. Для мене велика честь познайомитися з вами, хай і за таких незвичних обставин. Я — сер Баристан Селмі з королівської варти,— уклонився він.

Санса впізнала це ім’я і миттю згадала гарні манери, яких її всі ці роки вчила септа Мордейн.

— Ви лорд-командувач королівської варти,— сказала вона,— і радник нашого короля Роберта, а до нього — Ейриса Таргарієна. Це для мене велика честь, шляхетний лицарю. Навіть далеко на півночі співці прославляють звитяги Баристана Безстрашного.

Лицар у зеленому знову розсміявся.

— Баристана Вчорашнього, ви мали на увазі. Не захвалюйте його, люба дитино, він і так зависокої думки про себе,— всміхнувся він до неї.— А тепер, дівчинко з вовчицею, якщо ви й мене впізнаєте, тоді я змушений буду визнати, що ви справжня дочка правиці короля.

Поряд із нею наструнчився Джофрі.

— Зважай, як ти говориш до моєї судженої!

— Я можу відповісти,— швидко мовила Санса, щоб угамувати гнів королевича, і всміхнулася до зеленого лицаря.— На шоломі у вас золоті роги, мілорде. Олень — це герб королівського дому. У короля Роберта двоє братів. Враховуючи ваш зовсім юний вік, ви можете бути тільки Ренлі Баратеоном, лордом Штормокраю і радником короля, ось хто ви.

— Враховуючи його зовсім юний вік,— підсміюючись, мовив сер Баристан,— він може бути тільки пихатим вискочнем, ось хто він.

Усі засміялися, і перший сам лорд Ренлі. Напруга, яка скувала Сансу кілька хвилин тому, розвіялася, і дівчина почувалася набагато краще... аж поки сер Ілін Пейн, плечем відсторонивши обох лицарів, не став перед нею без тіні усмішки на обличчі. Він не мовив і слова. Вищиривши зуби, Леді загарчала, приглушено й загрозливо, але цього разу Санса змусила її замовкнути, заспокійливо поклавши руку їй на голову.

— Прошу вибачення, якщо образила вас, пане Іліне,— мовила вона.

Вона чекала відповіді, але її не було. Кат просто дивився на неї, і їй здалося, що одним поглядом він здирає з неї спершу одяг, тоді шкіру, й тепер перед ним стоїть її оголена душа. Так само мовчки він розвернувся й пішов геть.

Санса нічого не розуміла. Вона звела очі на королевича.

— Я щось не те сказала, ваша високосте? Чому він не захотів говорити до мене?

— Останні чотирнадцять років сер Ілін не надто говіркий,— з лукавою посмішкою зронив лорд Ренлі.

Кинувши на дядька повний ненависті погляд, Джофрі узяв Сансу за руки.

— Ейрис Таргарієн звелів розпеченими лещатами вирвати йому язика.

— Але він дуже красномовний, коли в руках у нього меч,— мовила королева,— а його вірність короні не підлягає сумніву,— усміхнулася вона люб’язно й докинула: — Сансо, нам зі шляхетними радниками треба перемовитися, поки не повернулися король з твоїм батьком. Боюся, нам доведеться відкласти сьогоднішню прогулянку з Мірселлою. Будь ласка, перекажи своїй сестричці мої перепрошення. Джофрі, будь ласкавий, розваж сьогодні нашу гостю.

— Залюбки, мамо,— манірно озвався Джофрі. Узявши Сансу під руку, він повів її геть від карети, і це неймовірно піднесло їй гумор. Цілий день з королевичем! Вона молитовно дивилася на Джофрі. Який він галантний, думала вона. А як він порятував її від сера Іліна й від Гончака, це було майже як у баладах, як Сервин Дзеркальний Щит колись урятував королівну Дарису від велетів, чи як королевич Еймон Лицар-Дракон захистив честь королеви Нейрис від наклепів злого сера Моргіла.

Рука Джофрі лежала в неї на рукаві, й від цього в Санси швидше закалатало серце.

— Чим ти хочеш зайнятися?

«Просто побути з вами»,— подумала Санса, але вголос мовила:

— Чим скажете, мій королевичу.

Джофрі якусь мить поміркував.

— Можемо покататися верхи.

— Обожнюю кататися верхи! — вигукнула Санса.

Джофрі озирнувся на Леді, яка не відходила від них ні на крок.

— Твоя вовчиця може налякати коней, а мій пес, схоже, лякає тебе. Тож ліпше залишмо їх тут, а кататися їдьмо тільки вдвох, що ти на це скажеш?

Санса завагалася.

— Як зволите,— нарешті мовила вона невпевнено.— Думаю, я можу десь припнути Леді,— запропонувала вона, не зовсім зрозумівши королевича.— Не знала, що у вас є собака...

Джофрі розсміявся.

— Якщо по щирості, це материн. Але вона звеліла йому стерегти мене, тож він тим і займається.

— А, ви про Гончака! — збагнула Санса. Їй хотілося дати собі ляпас за таку нездогадливість. Королевич ніколи не полюбить її, якщо вважатиме дурною.— А це безпечно — виїжджати без нього?

Схоже, королевича роздратувало, що вона питає про таке.

— Не бійтеся, леді. Я вже майже дорослий, і б’юсь я не на дерев’яних мечах, як ваші брати. Ось і все, що мені потрібно,— витягнув він меч із піхов і показав їй.

Це був справжній меч, тільки ловко вкорочений, щоб пасувати дванадцятирічному хлопцю; блискуча синя криця була двосічна, замкової роботи, зі шкіряним руків’ям і золотою голівкою у формі лев’ячої голови. Санса захоплено скрикнула, і на обличчі Джофрі з’явився потішений вираз.

— Називається Лев’ячий Зуб,— мовив королевич.

Отож вони, покинувши деривовка й охоронця, вирушили на схід уздовж північного берега Тризуба в товаристві самого тільки Лев’ячого Зуба.

Це був розкішний день, чарівний день. Тепле повітря напоювали аромати квітів, а лісам у цих краях була притаманна лагідна краса, якої на півночі Санса ніде не бачила. Під королевичем був вогненно-гнідий рисак, прудкий як вітер, і Джофрі летів на ньому, забувши про все на світі, аж Санса заледве встигала за ним на своїй кобилці. Сьогодні був найкращий день для пригод. Вони вдвох дослідили печери вздовж берега, вистежили тінь-кота до самого лігва, а коли зголодніли, Джофрі за димом визначив, де тут поблизу тверджа, й звелів там подати їжі й вина для королевича та його леді. Пообідали вони щойно зловленим пстругом, і Санса випила вина більше, ніж зазвичай.

— Батько дозволяє нам випити тільки один келих, і то лише на бенкеті,— зізналася вона королевичу.

— Моя суджена може пити, скільки їй заманеться,— мовив Джофрі, знов наповнюючи її кубок.

По обіді вони вже їхали помаліше. Дорогою Джофрі співав для неї, і його високий голос був ніжний і чистий. Від вина у Санси трішки паморочилось у голові.

— Може, нам уже час вертатися? — запитала вона.

— Скоро вже поїдемо,— пообіцяв Джофрі.— Отам попереду, де ріка робить вигин, поле бою. Знаєш, саме там мій батько здолав Рейгара Таргарієна. Вдарив його просто в груди — хрясь! — і пробив обладунки,— замахнувся Джофрі уявним келепом, щоб показати, як це було.— А тоді дядько Джеймі зарубав старого Ейриса, і батько став королем... А що це за звук?

Санса теж щось почула: з лісу долинало «тук-тук-тук», як деревом об дерево.

— Не знаю,— мовила вона, чомусь розхвилювавшись.— Джофрі! Їдьмо назад.

— Хочу поглянути, що це,— розвернув Джофрі коня в напрямку звуку, і в Санси не було іншого вибору, як рушити за ним. Звук наростав і ставав дедалі чіткішим, було ясно, що це дерево вдаряється об дерево, а коли вони опинилися зовсім близько, то почули й важке сопіння і подеколи бурчання.

— Тут хтось є,— тривожно сказала Санса. Зразу згадалася Леді, й Санса пошкодувала, що деривовчиці немає поруч.

— Зі мною ти в безпеці,— витягнув Джофрі з піхов свій Лев’ячий Зуб. Від звуку, з яким криця ковзнула по шкірі, Санса затремтіла.— Сюди,— мовив Джофрі, проїжджаючи поміж дерев.

На галявині біля річки вони побачили хлопчика й дівчинку, які гралися в лицарів. За мечі їм правили дерев’яні патички, скоріш за все, держаки мітли, і двійко лицарів бігали по траві, енергійно замахуючись одне на одного. Хлопець був на кілька років старший, на голову вищий за дівчинку й набагато дужчий, тож повсякчас нападав. Худоребре дівча в засмальцьованій шкірі, ухиляючись, примудрялося відбити майже всі хлопцеві удари, але все-таки не всі. Коли ж дівчина спробувала кинутися на супротивника, він захопив її патик своїм, відбив його вбік і боляче пройшовся по пальцях. Скрикнувши, вона випустила зброю.

Королевич Джофрі засміявся. Хлопець, злякано розширивши очі, озирнувся та впустив свою зброю в траву. Дівчина, яка смоктала кісточки пальців, щоб витягнути скабку, послала гостям сердитий погляд — і Санса злякалася.

— Аріє?! — не вірячи очам, вигукнула вона.

— Забирайтеся,— крикнула у відповідь Арія, в якої від люті на очі навернулися сльози.— Що ви тут забули? Дайте нам спокій!

Джофрі перевів погляд з Арії на Сансу й назад.

— Це твоя сестра?

Спалахнувши, Санса кивнула. Джофрі довго роздивлявся хлопця — незграбного юнака з грубим веснянкуватим обличчям і густим рудим чубом.

— А ти хто такий, хлопче? — запитав королевич наказовим тоном, не звертаючи уваги на те, що хлопець був на рік старший за нього.

— Майка,— пробурмотів хлопець; упізнавши королевича, він одвів очі,— мілорде.

— Він син різника,— пояснила Санса.

— Він мій друг,— різко кинула Арія.— Тож облиш його.

— Син різника, який мріє стати лицарем? — Джофрі з мечем у руці зістрибнув з коня.— Бери свій меч, різницький сину,— звелів він, зачудовано зблискуючи очима.— Побачимо, на що ти здатен.

Майка не ворухнувся, закам’янівши від страху.

— Давай,— наблизився до нього Джофрі,— піднімай свою зброю. Чи ти б’єшся тільки з дівчатками?

— Вона сама попрохала, мілорде,— мовив Майка,— вона сама.

Одного погляду на Арію було Сансі достатньо, аби переконатися, що хлопець не бреше, але Джофрі цього слухати не збирався. Від вина він ошаленів.

— То ти піднімеш свій меч?

Майка похитав головою.

— Це просто патик, мілорде. Це не меч, це просто патик.

— А ти — просто син різника, а не лицар,— мовив Джофрі, приставивши кінчик Лев’ячого Зуба хлопцеві до щоки попід оком, і Майка затремтів.— Ти тут бив сестру моєї леді, ти це знаєш?

У тому місці, де лезо уп’ялося в шкіру Майки, набрякла крапля крові, а тоді повільно побігла по щоці.

— Припини! — заверещала Арія, підхоплюючи з землі патик.

— Аріє,— злякалася Санса,— не втручайся.

— Нічого я йому не зроблю... майже,— мовив королевич Джофрі до Арії, не відриваючи очей від різникового сина.

Арія кинулася на нього.

Санса ковзнула з кобили на землю, але не встигла нічого зробити. Арія обіруч замахнулася — і почулося гучне «хрясь!»: це патик розламався об потилицю королевича. Далі на очах нажаханої Санси все відбулося одночасно. Заточившись, Джофрі розвернувся, розсипаючи прокльони. Майка щодуху помчав до дерев. Арія знову замахнулася, але цього разу Джофрі перехопив удар Лев’ячим Зубом і, видерши поламаний патик з її рук, відкинув його геть. Потилиця в нього вся була закривавлена, а в очах палав вогонь. Санса заверещала:

— Ні, ні, припиніть, припиніть, ви обидва, ви все зіпсували!

Але її ніхто не слухав. Арія підхопила з землі камінь і пожбурила королевичу в голову, але поцілила в коня, і вогненно-гнідий рисак, позадкувавши, учвал помчав за Майкою.

— Припиніть, не треба, припиніть! — кричала Санса.

Джофрі замахнувся на Арію мечем, поливаючи лайкою — жахливими непристойними образами. Перелякавшись, Арія відбігла, але Джофрі погнався за нею, заганяючи її в ліс, притискаючи до дерева. Санса не знала, що робити. Сліпа від сліз, вона безпомічно спостерігала за тим, що відбувається.

А тоді повз неї промайнула якась сіра пляма — це Наймірія знагла стрибнула й учепилася зубами королевичу в руку, яка стискала меч. Криця випала з його долонь, а сам Джофрі гримнувся на землю; вовчиця ричала й дерла його зубами, а королевич верещав од болю.

— Заберіть її! — загорлав він.— Заберіть її!

— Найміріє! — гаркнула Арія, мов батогом влупила.

Відпустивши Джофрі, деривовчиця стала поряд з Арією. Схлипуючи, королевич лежав у траві, притискаючи до себе понівечену руку. Сорочка в нього вся просякла кров’ю.

— Нічого вона тобі не зробила... майже,— зронила Арія. Піднявши Лев’ячий Зуб, вона стала на королевичем, тримаючи меч обіруч.

Звівши на неї очі, Джофрі злякано заскиглив.

— Ні,— сказав він,— ні, не бий мене. Я мамі скажу.

— Облиш його! — заверещала Санса на сестру.

Крутнувшись, Арія пожбурила меч геть, вкладаючи в цей кидок усю свою силу. Блакитна криця зблиснула на сонці, й меч полетів у ріку. З виляском ударившись об воду, він швидко згинув з очей. Джофрі застогнав. Арія побігла до свого коня, а за нею рвонула Наймірія.

Щойно вони зникли, Санса підійшла до королевича Джофрі. Очі в нього були заплющені від болю, він важко дихав. Санса стала біля нього навколішки.

— Тільки подивіться, що вони зробили, тільки подивіться, що вони зробили! Бідолашний мій королевич! Не бійтеся. Я з’їжджу в тверджу й приведу допомогу.

Потягнувшись до нього, вона лагідно відкинула з чола м’яке біляве волосся.

Рвучко розплющивши очі, Джофрі втупився в неї поглядом, у якому не було нічого, крім ненависті, нічого, крім лютого презирства.

— Тоді вперед,— виплюнув він їй в обличчя.— І не торкайся мене!