Гра престолів

Джон

— Отор,— оголосив сер Джеремі Рикер,— понад усякий сумнів. А оце — Джафер Флаверс,— ногою він перекинув тіло, і блакитні очі на мертвому обличчі втупились у затягнуте хмарами небо.— Люди Бена Старка, обидва.

«Дядькові люди,— заціпеніло подумав Джон. І згадав, як просився з ними.— Боги, який же я був зелений хлопчак! Якби вони взяли мене з собою, може, це я б зараз тут лежав...»

На правій Джаферовій руці замість долоні було місиво з м’яса й потрощених кісток, яке лишили Привидові зуби. Права долоня зараз плавала в глечику з оцтом у вежі мейстра Еймона. А от ліва долоня, ціла, була чорна, як і його плащ.

— Боги милостиві! — пробурмотів Старий Ведмідь. Стрибнувши зі свого гарона, він передав повіддя Джонові. Ранок був на диво теплий, і краплини поту набрякли на високому чолі лорда-командувача, як роса на дині. Схвильована кобилка косила очима й задкувала від мертвяків, скільки дозволяло повіддя. Джон відвів її на кілька кроків, тримаючи, щоб не понесла. Коням не подобалося в цьому місці. А якщо по щирості, то й Джонові також.

А понад усе тут не подобалося собакам. Це Привид привів усіх сюди — зі зграї хортів не було жодної користі. Коли псар Бас дав їм понюхати відгризену долоню, вони мов ошаліли — вили й гавкали й виривалися. Навіть зараз вони по черзі то гарчали, то скавуліли, рвучись зі шворок, а Чет обзивав їх дворнягами.

«Це просто ліс,— сказав собі Джон,— а це просто мерці». Він уже бачив мертвих...

Уночі йому знову снився Вічнозим. Джон блукав порожнім замком — шукаючи батька, спускався у крипту. От тільки цього разу сон зайшов далі. У темряві Джон зачув скрегіт каміння. Озирнувшись, він побачив, як один по одному відчиняються склепи. З чорних холодних могил на нетвердих ногах почали виходити мертві королі — й тут Джон прокинувся в повній темряві, а серце скажено калатало. Навіть коли Привид стрибнув до нього в ліжко й тицьнувся носом в обличчя, він не міг оговтатися від жаху. Знову заснути він не наважився. Натомість видерся на Стіну й нервово ходив там, поки не побачив перше світло. «Це просто сон. Я побратим Нічної варти, а не налякане хлопчисько».

Попід деревами скоцюбився Семвел Тарлі, ховаючись за кіньми. Його кругле товсте обличчя набуло барви кислого молока. Принаймні він не побіг у ліс блювати, однак і на мертвих навіть погляду не кинув.

— Не можу дивитися,— жалібно прошепотів він.

— Ти маєш дивитися,— мовив до нього Джон, стишивши голос, щоб ніхто більше не почув.— Мейстер Еймон послав тебе сюди, щоб ти послужив його очима, так? А яка користь із заплющених очей?

— Усе так, але... я такий боягуз, Джоне.

Джон поклав руку Семові на плече.

— З нами дюжина розвідників, і собаки, і навіть Привид. Ніхто тебе не скривдить, Семе. Давай, іди глянь. Перший погляд завжди найважчий.

Сем, затремтівши, кивнув, і видно було, як він збирає всю свою мужність у кулак. Нарешті він повільно хитнув головою. Очі в нього розширилися, але Джон міцно тримав його за руку, щоб він не розвернувся.

— Сер Джеремі,— різко мовив Старий Ведмідь,— з Беном Старком було шестеро людей, коли він виїхав зі Стіни. Де ж решта?

— Хотів би я знати,— похитав сер Джеремі головою.

Було очевидно, що така відповідь Мормонта не задовольнила.

— Двоє наших братів зарізані практично під Стіною, але розвідники нічого не чули й не бачили. Ось на що перетворилася Нічна варта? Ми ще прочісуємо ліси?

— Так, мілорде, але...

— Ми ще розсилаємо дозори?

— Так, але...

— У цього брата з собою мисливська сурма,— вказав Мормонт на Отора.— Мені слід припустити, що він помер, навіть не спробувавши посурмити? Чи всі ваші розвідники не тільки посліпли, але й поглухли?

Розгніваний сер Джеремі наїжачився.

— У сурму ніхто не сурмив, мілорде, в іншому разі розвідники б усе почули. У мене бракує людей, щоб розіслати стільки дозорів, скільки мені б хотілося... А відтоді як Бенджен пропав, ми тримаємося ближче до Стіни — на ваш особистий наказ.

— Так,— буркнув Старий Ведмідь.— Що ж. Нехай так,— він нетерпляче махнув рукою.— Розкажіть мені, як вони померли.

Присівши навпочіпки перед мертвяком, якого він назвав Джафером Флаверсом, сер Джеремі ухопив його за чуб. Волосся, крихке як солома, обломилося й лишилося між пальців. Вилаявшись, лицар штовхнув обличчя мертвого нижньою частиною долоні. Збоку на шиї, мов рот, відкрилася величезна рана, на якій запеклася кров. Голова трималася на в’язах хіба що на кількох білих нитках жил.

— Це зробили сокирою.

— Ох,— пробурмотів старий лісник Дайвен.— І схоже, Оторовою сокирою, мілорде.

Джон відчував, як зі шлунку почав підніматися сніданок, але, стиснувши вуста, змусив себе подивитися на друге тіло. Отор за життя був великий і потворний, і труп його теж був великий і потворний. Сокири ніде не виднілося. Джон пригадав Отора: саме він горлав непристойну пісеньку, коли розвідники виїжджали. Все, кінчилися його співи. Всюди, крім як на долонях, шкіра в нього побіліла, як молоко. А от долоні, як і в Джафера, почорніли. На смертельних ранах, якими тіло було просто обсипане — на грудях, на животі, на шиї,— мов квіти, запеклася кров. Але очі були розплющені. Сині, мов сапфіри, вони втупилися в небо.

Сер Джеремі підвівся.

— У дикунів теж є сокири.

— То ви гадаєте,— обійшов його Мормонт,— що це справа рук Манса Рейдера? Так близько до Стіни?

— А чия ж іще, мілорде?

Джон міг би їм сказати чия. Він знав, і всі вони теж знали, от тільки ніхто не наважувався промовити цього вголос. «Чужі — це казка, страшилка для дітей. Навіть якщо вони колись і існували, вони зникли вісім тисяч років тому». На саму думку про Чужих Джон почувся бовдуром: він уже дорослий, він чорний брат Нічної варти, а не хлопчик, який колись разом із Браном, Робом і Арією сидів біля ніг старої Нан.

Але лорд-командувач Мормонт пирхнув.

— Якби на Бена Старка напали дикуни за половину дня їзди від Чорного замку, він би повернувся й узяв з собою більше людей, а тоді погнав би вбивць до сьомого пекла й привіз мені їхні голови.

— Якщо його самого не зарубали,— не здавався сер Джеремі.

Ці слова ранили Джона навіть зараз. Минуло дуже багато часу, марно було чіплятися за надію, що Бен Старк і досі живий, але Джон Сноу завжди був упертий.

— Спливло майже півроку, як поїхав Бенджен, мілорде,— провадив сер Джеремі.— Ліс величезний. Дикуни могли напасти на нього де завгодно. Закладаюся, що ці двоє — єдині, хто вижив і пробирався назад до нас... але їх заскочив ворог, і вони не встигли досягнути безпечної Стіни. Тіла ще свіжі, ці двоє мертві не більш як день...

— Ні,— пискнув Семвел Тарлі.

Джон здивувався. Він аж ніяк не очікував почути Семів високий схвильований голос. Товстун завжди боявся вищих чинів, а сер Джеремі не славився терплячістю.

— Я тебе не питав, хлопче,— холодно кинув Рикер.

— Нехай каже, сер,— випалив Джон.

Мормонт швидко перевів очі з Сема на Джона й назад.

— Якщо хлопцю є що сказати, я його вислухаю. Підійди ближче, хлопче. Ми не бачимо тебе за тими кіньми.

Сем, весь у поту, обережно протиснувся повз Джона й гаронів.

— Мілорде, не... не може бути, щоб тільки день, бо... гляньте на кров...

— Так? — нетерпляче проричав Мормонт.— Що з кров’ю не так?

— Та він собі в штанці напудив, побачивши кров,— гаркнув Чет, і розвідники зареготали.

Сем витер спітніле чоло.

— Бачите... бачите, там, де Привид... Джонів деривовк... бачите, де він відірвав долоню... з культі не бігла кров, погляньте...— махнув він рукою.— Батько... л-лорд Рендил, він... він іноді змушував мене дивитися, як білують звіра, коли... після...— Сем похитав головою, і в нього затремтіло підборіддя. Зараз, нарешті наважившись поглянути на тіла, він не міг відвести від них очей.— Свіжий труп... з нього б і далі бігла кров, мілорди. А згодом... згодом вона запікається, стає як... як желе, густа і... і...— він зблід, наче його зараз знудить.— А цей чоловік... погляньте на зап’ястя, воно покрите... шкоринкою... сухою... як...

Джон одразу збагнув, до чого веде Сем. У зап’ястку мертвого виднілися подерті вени — сірі хробаки в безкровному м’ясі. А кров перетворилася на чорний порох. Але Джеремі Рикера це не переконало.

— Якби вони були мертві більш ніж день, вони б уже розбухли, хлопче. А вони навіть не смердять.

Дайвен, старий буркітливий лісник, який завжди хвалився, що здатен занюхати наближення снігу, нахилився до тіл і втягнув повітря.

— Що ж, не квітковий аромат, але... мілорд правду каже. Трупного духу не чути.

— Бо вони... вони не гниють,— указав Сем тремтливим пальцем.— Погляньте, нема... немає ні личинок... ні... ні хробаків, нічого... вони давно лежать отут у лісі, але... їх не подерли й не поїли звірі... тільки Привид... а загалом вони... вони...

— Цілі,— тихо зронив Джон.— А Привид не такий, як інші. Ні собаки, ні коні навіть не наближаються до них.

Розвідники обмінялися поглядами: всі вони розуміли, що так і є. Мормонт нахмурився, переводячи погляд з тіл на собак.

— Чете, підведи хортів ближче.

Чет спробував — він лаявся, смикав шворки, буцав тварин носаками чобіт. Більшість просто скавчали, упираючись усіма лапами. Тоді він спробував підтягнути ближче одну. Сучка опиралася, гарчачи й викручуючись, мовби ось-ось зірветься з ошийника. Нарешті вона кинулася на Чета. Той, випустивши шворку, гепнувся навзнак. Перестрибнувши через нього, сучка метнулася до дерев.

— Це... це все дуже дивно...— відверто мовив Сем Тарлі.— Кров... на одязі в них є плями крові, і... і тіла заклякли, але... крові немає ні на землі, ні... ніде немає. А з такими... з такими...— Сем ковтнув і глибоко вдихнув.— З такими ранами... жахливими ранами... все мало би бути в крові. Хіба ні?

Дайвен поцикав жовтими зубами.

— Може, вони не тут померли. Може, хтось перетягнув їх сюди й лишив нам. Як застереження,— старий лісник підозріло глянув униз.— І може, я зовсім здурів, але Отор ніколи не мав синіх очей.

Сер Джеремі був приголомшений.

— І Флаверс також,— випалив він, витріщаючись на мерця.

Над лісом запала тиша. Якусь мить чути було тільки, як важко дихає Сем, а Дайвен цикає зубами. Джон присів навпочіпки поряд з Привидом.

— Спалити їх,— прошепотів хтось. Хтось із розвідників, Джон не зауважив, хто саме.

— Так, спалити їх,— долучився другий голос до першого.

Старий Ведмідь уперто похитав головою.

— Не зараз. Хочу, щоб на них глянув мейстер Еймон. Ми заберемо їх на Стіну.

Деякі накази легше віддавати, ніж виконувати. Мертвих загорнули у плащі, та коли Гейк і Дайвен спробували прив’язати їх до коня, тварина ошаліла, вона іржала й ставала дибки, била копитами, навіть укусила Кетера, коли той підбіг допомогти. З іншими гаронами розвідникам пощастило не більше: навіть найспокійніші не давалися покласти на них цю ношу. Кінець кінцем довелося нарубати гілля та змайструвати подобу нош, аби нести тіла назад на плечах. Коли нарешті виїхали в дорогу, була вже середина дня.

— Ці ліси слід буде прочесати,— звелів Мормонт серу Джеремі, рушаючи.— Кожне дерево, кожен камінь, кожен кущ, кожен фут болота на десять льє довкола. Візьміть усіх, кого маєте, а якщо цього замало, візьміть мисливців і лісників з ордену стюардів. Якщо Бен з рештою десь у цих лісах, живі чи мертві, ми їх знайдемо. І якщо в цих лісах є ще хтось, я маю це знати. Ви мусите вистежити їх і захопити, бажано живцем. Це зрозуміло?

— Так, мілорде,— озвався сер Джеремі.— Все буде зроблено.

Далі Мормонт їхав мовчки, замислившись. Від нього не відставав Джон: це було його місце як стюарда лорда-командувача. День був сірий, вільглий, похмурий — такого дня волієш, аби вже випав дощ. У лісі не було ні вітерцю, висіло вогке й важке повітря, і одяг на Джоні липнув до тіла. Було тепло. Надто тепло. Стіна плакала, збігала струмками вже кілька днів, і Джонові іноді навіть здавалося, що вона зменшується.

Старі називали цей час «примарне літо», і це означало, що нарешті минає останній привид літа. Після цього прийде холод, попереджали вони, а довге літо завжди означає довгу зиму. Це літо тривало десять років. Коли воно почалося, Джон був іще зовсім малюком.

Деякий час Привид біг за ними, а потім розчинився поміж дерев. Без деривовка Джон почувався, мов голий. Він піймав себе на тому, що неспокійно придивляється до тіней. Невільно він пригадав казки, які розповідала йому стара Нан, коли він іще був хлопчиком у Вічнозимі. Він і зараз наче чув її голос і «цок-цок-цок» її спиць. «У цій темряві з’являлися Чужі,— починала вона, поступово стишуючи голос.— Холодні й мертві, вони терпіти не могли заліза, вогню і дотику сонця, і всього живого, у чиїх жилах біжить гаряча кров. Вони змітали на своєму шляху тверджі, і міста, і королівства, рубали звитяжців і цілі армії сотнями, і на своїх блідих мертвих конях вели в бій війська загиблих. Жодні людські мечі не могли їх спинити, а вони не жаліли ні жінок, ні немовлят. У крижаних лісах вони ганялися за дівчатами, а своїм мертвим прислужникам згодовували дитяче м’ясо...»

Коли нарешті понад верхівкою старезного порепаного дуба визирнула Стіна, Джон відчув величезне полегшення. Зненацька Мормонт натягнув повіддя й розвернувся в сідлі.

— Тарлі,— гаркнув він,— під’їдь.

Джон помітив переляк на обличчі у Сема, який важко наблизився на своїй кобилиці: без сумніву, Сем гадає, що вскочив у халепу.

— Ти товстий, але не дурний, хлопче,— похмуро пробуркотів Старий Ведмідь.— Ти добре себе показав. І ти, Сноу.

Сем зробився малиновий, а коли хотів сказати щось у відповідь, язик не послухався його. Джон не зміг стримати посмішки.

Дерева закінчилися, і Мормонт пустив маленького м’язистого гарона клусом. Їм назустріч з-поміж дерев стрілою вилетів Привид, облизуючи зуби: після полювання писок у нього весь був у крові. Високо на Стіні вартові побачили наближення кавалькади. До Джона долинув низький гортанний звук великої сурми вартового, який розносився на милі: єдиний довгий погук пролетів крізь дерева й відбився від криги: у-у-у-у-у-о-о-о-о-о!

Поступово звук затих. Один погук означав, що розвідники повертаються, і Джон подумав: «Принаймні один день я побув розвідником. Хай що станеться, а цього в мене вже ніхто не забере».

Бовен Марш чекав біля першої брами; вершники завели своїх гаронів у крижаний тунель. Лорд стюард був червоний з обличчя та страшенно збуджений.

— Мілорде,— кинувся він до Мормонта, відчинивши залізні ґрати,— прилетіла пташка, ходімо швидше.

— Що сталося, чоловіче? — різко буркнув Мормонт.

Дивна річ, але Марш, перш ніж відповісти, кинув погляд на Джона.

— Лист у мейстра Еймона. Він чекає у вашій світлиці.

— Гаразд. Джоне, подбай про коня і скажи серу Джеремі залишити мерців у коморі, поки по них не пошле мейстер.

Буркочучи, Мормонт великими кроками рушив геть.

Ведучи коней назад у стайню, Джон відчував, що всі погляди спрямовані на нього. Сер Алісер Торн навчав хлопців у дворі, але кинув свою справу, аби теж повитріщатися на Джона, і на вустах у нього заграла легенька посмішка. У дверях зброярні стояв однорукий Донал Ной.

— Хай боги бережуть тебе, Сноу,— гукнув він до Джона.

«Щось трапилося,— подумав Джон.— Щось погане».

Мертвяків занесли в одну з комор в основі Стіни — у темну холодну комірку, прорубану в кризі, щоб зберігати там м’ясо, зерно й іноді навіть пиво. Джон потурбувався, щоб Мормонтового коня нагодували, напоїли й почистили, а тоді вже подбав про свого. Після цього він пішов шукати товаришів. Грен і Жаба стояли на варті, але в їдальні він знайшов Пипа.

— Що сталося? — запитав він.

— Король помер,— стишив голос Пип.

Джон був приголомшений. Роберт Баратеон, коли приїжджав у Вічнозим, на вигляд здавався старим і товстим, але ж при доброму здоров’ї, і про хворобу ніхто ніколи не згадував.

— Звідки ти знаєш?

— Один з вартових підслухав, як Клайдас читав листа мейстру Еймону,— нахилився ближче Пип.— Джоне, мені дуже шкода. Він був другом твого батька, так?

— Колись вони були близькі, як брати.

Цікаво, подумав Джон, а чи лишить Джофрі його батька правицею короля? Навряд чи. А це, певно, означає, що лорд Едард повернеться у Вічнозим, і сестри також. Можливо, з ласки лорда Мормонта Джонові навіть дозволять їх навідати. Приємно буде знову побачити усмішку Арії й поговорити з батьком. «Я спитаю його про матір,— вирішив він.— Тепер я дорослий, давно пора все мені розповісти. Навіть якщо вона була повією, мені байдуже, я хочу знати».

— Я чув, Гейк казав, що мертві, яких ви знайшли, були людьми твого дядька,— мовив Пип.

— Так,— відповів Джон.— Двоє з шістьох, яких він узяв з собою. Вони давно вже мертві, от тільки... трупи якісь дивні.

— Дивні? — страшенно зацікавився Пип.— Як це — дивні?

— Сем тобі розповість...— Джон не хотів про це розмовляти.— Піду гляну, чи не потрібен я Старому Ведмедю.

І він з якимось зловісним передчуттям самотою рушив у Вежу командувача. Коли він наблизився, брати на варті похмуро втупилися в нього.

— Старий Ведмідь у світлиці,— повідомив один з них.— Він питав про тебе.

Джон кивнув. Слід було йти сюди зразу зі стайні. Він швидко здолав сходи у вежу. «Йому потрібне вино, або розпалити вогонь у коминку, от і все»,— сказав він собі.

Коли він увійшов до світлиці, на нього закрякав Мормонтів крук.

— Зерна! — кричав він.— Зерна, зерна, зерна!

— Не вір йому, я щойно його нагодував,— забуркотів Старий Ведмідь. Сидячи біля вікна, він читав листа.— Принеси мені вина й налий собі теж.

— Мені, мілорде?

Підвівши очі від листа, Мормонт прикипів до Джона очима. У цьому погляді був жаль, Джон зразу це побачив.

— Ти мене чув.

З перебільшеною обережністю Джон налив вина, заледве усвідомлюючи, що робить. Коли кубки нарешті будуть повні, нічого не лишиться, як дізнатися, що ж там, у тому листі. Кубки наповнилися надто швидко.

— Сідай, хлопче,— звелів йому Мормонт.— Пий.

Але Джон лишився стояти.

— Це щодо батька, так?

Старий Ведмідь постукав пальцем по листу.

— Щодо твого батька й короля,— прогуркотів він.— Не брехатиму тобі, новини сумні. Я не думав, що переживу ще одного короля, не в моєму віці, а Роберт-бо був удвічі молодший за мене і дужий, як бик,— він ковтнув вина.— Всі казали, що король любив полювання. Те, що ми любимо, завжди губить нас, хлопче. Запам’ятай це. Мій син кохав свою юну дружину. Марнославну жінку. Якби не вона, він би ніколи не зважився продати тих браконьєрів.

Джон заледве тямив, що каже лорд-командувач.

— Мілорде, я не розумію. Що сталося з батьком?

— Я сказав тобі сісти,— пробуркотів Мормонт.

— Сісти! — крякнув крук.

— І випити, чорт забирай! Це наказ, Сноу.

Сівши, Джон сьорбнув вина.

— Лорд Едард в ув’язненні. Його звинувачують у зраді. Кажуть, що він, змовившись із братами короля, хотів відібрати трон у королевича Джофрі.

— Ні,— миттю сказав Джон.— Цього не може бути. Батько ніколи б не зрадив короля!

— Нехай так,— мовив Мормонт.— Не мені це знати. І не тобі.

— Але ж це брехня! — не здавався Джон. Як вони могли подумати, що батько зрадник, вони що, всі збожеволіли? Лорд Едард би ніколи так не збезчестився... правда ж?

«Він має байстрюка,— прошепотів у голові тоненький голос.— Яка в цьому честь? А твоя мати, що з нею? Він навіть імені її не хоче вимовляти».

— Мілорде, що з ним буде? Його стратять?

— Цього не знаю, хлопче. Я збираюся послати листа. Замолоду я знайомий був з деким з королівської ради. Зі старий Пайселем, з лордом Станісом, з сером Баристаном... Хай що твій батько зробив, чи не зробив, він високий лорд. Йому мають дозволити вдягнути чорне й приєднатися до нас. Боги бачать, як потрібні нам такі люди, як лорд Едард.

Джон знав, що в минулому звинуваченим у зраді дозволялося повернути собі чесне ім’я, служачи на Стіні. Чому б не дозволити цього лорду Едарду? Батько може опинитися тут. Це була химерна думка, й на диво незатишна. Яка жахлива несправедливість — забрати в батька Вічнозим і примусити вдягнути чорне, однак це означало, що йому буде дароване життя...

Але чи згодиться на це Джофрі? Джон пригадав королевича у Вічнозимі: як той у дворі глузував з Роба й сера Родрика. Джона він заледве помічав: байстрюки не заслуговували навіть на його презирство.

— Мілорде, а король вас послухається?

— Малолітній король...— знизав плечима Старий Ведмідь.— Думаю, він слухатиметься матір. Шкода, що карлик не з ними. Це же його дядько, а коли він був тут, то бачив, яка в нас біда. Не слід було твоїй леді-матері його полонити...

— Леді Старк мені не мати,— різко нагадав йому Джон. Тиріон Ланістер був йому другом. Якщо лорда Едарда вб’ють, вона буде винна в цьому не менше, ніж королева.— Мілорде, а що з моїми сестрами? Арія й Санса, вони були з батьком, ви не знаєте...

— Пайсел їх не згадує, але не маю сумнівів, що з ними обійдуться лагідно. Коли писатиму листа, запитаю про них,— похитав головою Мормонт.— І треба ж було, щоб це сталося в такі важкі часи! Якщо колись королівству й потрібен був сильний король... попереду темні дні й холодні ночі, я це кістьми чую...— сказав він і кинув на Джона проникливий погляд.— Сподіваюся, ти не замислив якоїсь дурниці, хлопче?

«Він мій батько»,— хотілося крикнути Джонові, але він знав, що Мормонт і чути про це не захоче. У горлі пересохло. Він змусив себе сьорбнути ще вина.

— Тепер твій обов’язок служити тут,— нагадав йому лорд-командувач.— Колишнє життя закінчилося, щойно ти вбрався в чорне.

— Чорне! — хрипко озвався птах.

Мормонт не звернув на нього уваги.

— Хай що робиться на Королівському Причалі, тебе це не стосується.

Джон нічого не відповів, і старий, допивши вино, мовив:

— Можеш іти. Сьогодні ти мені вже не знадобишся. А завтра допоможеш мені писати листа.

Джон не пам’ятав, як підвівся, як вийшов зі світлиці. Спам’ятався він уже на сходах, подумавши: «Це ж мій батько, мої сестри, як же мене це не стосується?»

Надворі один з вартових глянув на нього й мовив:

— Кріпися, хлопче. Боги жорстокі.

«Вони все знають»,— збагнув Джон.

— Мій батько не зрадник,— хрипко сказав він. Слова застрягали йому в горлі, ніби він зараз ними вдавиться. Здіймався вітер, і надворі, здавалося, стало холодніше, ніж перед тим. Примарне літо закінчувалося.

Решта вечора минула, як уві сні. Джон не пам’ятав, куди ходив, з ким розмовляв. Тільки тямив, що Привид з ним. Мовчазна присутність деривовка втішала його. «А дівчата навіть цього позбавлені,— думав він.— Може, вовки й охоронили б їх, але ж Леді мертва, а Наймірія загубилася, і вони зовсім самі».

Коли сіло сонце, подув північний вітер. Дорогою в їдальню на вечерю Джон чув, як він свистить попри Стіну, понад крижаними бійницями. Гоб приготував рагу з оленини, густе від ячменю, цибулі й моркви. Коли він кинув добавку Джонові на тарілку й дав йому хрусткий окраєць, Джон зразу збагнув, що це означає. «Він знає». Джон роззирнувся по їдальні: усі швидко відвертали голови, відводили очі. «Вони всі знають».

Навколо нього зібралися друзі.

— Ми попросили септона запалити свічку за твого батька,— сказав йому Матар.

— Це брехня, ми всі знаємо, що це брехня, навіть Грен розуміє, що це брехня,— вторив йому Пип, а Сем стис Джонову долоню.

— Ти мені тепер брат, тож він і мій батько також,— сказав товстун.— Якщо хочеш піти до віродерев і помолитися давнім богам, я піду з тобою.

Віродерева росли за Стіною, але Джон бачив, що Сем це каже серйозно. «Це мої брати,— подумав він.— Як Роб, Бран і Рикон...»

А тоді до нього долинув сміх — різкий і жорстокий, як виляск батога, і голос сера Алісера Торна.

— Не просто байстрюк, а ще й зрадників байстрюк,— казав Торн до чоловіків, які сиділи навколо нього.

Вмить Джон з кинджалом у руці скочив на стіл. Пип ухопив його за ногу, але він випручався, пробіг по столу й ногою вибив миску з рук сера Алісера. Навсібіч полетіло рагу, забризкавши братів. Торн відсахнувся. Залунали крики, але Джон Сноу не чув їх. З занесеним кинджалом він кинувся в обличчя сера Алісера, стараючись поцілити в холодні агатові очі, але йому завадив Сем: він стрибнув між ними, а Пип заскочив йому на спину, як мавпа; Грен ухопив Джона за руку, а Жаба висмикнув кинджал з його пальців.

А пізніше, набагато пізніше, коли його вже відвели назад у келію, до нього прийшов Мормонт з круком на плечі.

— Я ж казав тобі не робити дурниць, хлопче,— сказав Старий Ведмідь.

— Хлопче,— підхопив птах.

Мормонт з відразою похитав головою.

— І тільки подумати, що я покладав на тебе великі надії.

У Джона забрали і ніж, і меч і звеліли не виходити з келії, поки старші чини не вирішать, що з ним робити. За дверима поставили вартового, аби не втік. Друзів до нього не пускали, однак Старий Ведмідь змилостивився й дозволив пустити до нього Привида, тож він був не зовсім сам.

— Батько не зрадник,— сказав Джон деривовку, коли всі пішли. Привид мовчки дивився на нього. Джон важко опустився по стіні, обхопив коліна руками й витріщився на свічку, що стояла на столі поряд з вузьким ліжком. Полум’я тріпотіло й гойдалося, навколо хиталися тіні, у кімнаті, здалося, стало темніше й холодніше. «Сьогодні я не спатиму»,— подумав Джон.

Однак він таки, мабуть, задрімав. Коли ж прокинувся, ноги заклякли, а свічка давно згоріла. Привид стояв на задніх лапах і шкрібся у двері. Джон приголомшено відзначив, як сильно виріс вовк.

— Привиде, що там? — тихо покликав він. Обернувши голову, деривовк глянув на нього згори вниз, мовчки вищиривши ікла.

«Він що, здурів?» — подумав Джон.

— Привиде, це я,— пробурмотів він, по можливості без переляку в голосі. Однак він жахливо тремтів. Коли це стало так холодно?

Привид позадкував від дверей. Його кігті лишили на дереві глибокі подряпини. Джон дедалі схвильованіше спостерігав за ним.

— Там хтось є, за дверима, так? — прошепотів він. Припавши до землі, деривовк позадкував, і на загривку в нього здибилася біла шерсть. «Вартовий,— подумав Джон,— за дверима лишили вартового, Привид занюхав його через двері, от і все».

Він повільно звівся на ноги. Його несамовито тіпало, і він пожалкував, що в нього забрали меч. Три швидкі кроки — й він уже біля дверей. Ухопившись за клямку, потягнув двері всередину. І від рипіння завіс мало не підстрибнув.

Вартовий, як ганчірка, розтягнувся на вузьких сходах, дивлячись угору. Угору, хоча лежав долічерева. Йому скрутили голову назад.

«Не може бути,— сказав собі Джон.— Це Вежа командувача, її вартують день і ніч, цього не може бути, це сон, мені сниться кошмар».

Прослизнувши повз нього, Привид вибіг з дверей. Рушив угору сходами, зупинився, озирнувся на Джона. І тоді Джон почув звуки — м’яке шемрання чобіт по каменю і шурхотіння відсунутого засува. Звуки долинали згори. З палат лорда-командувача.

Може, це і кошмар, але не сон.

Меч вартового досі був у піхвах. Ставши навколішки, Джон вивільнив його. З важкою крицею в руці він почувався ліпше. І рушив сходами нагору, а Привид безшумно біг попереду. З кожним поворотом сходів на Джона вискакували тіні. Він сторожко скрадався, вістрям меча досліджуючи підозрілу темряву.

Зненацька до нього долинуло крякання Мормонтового крука:

— Зерна, зерна, зерна, зерна, зерна, зерна!

Привид скочив уперед, і Джон, спотикаючись, побіг за ним. Двері до Мормонтової світлиці були розчахнуті навстіж. Деривовк пірнув усередину. Джон зупинився на порозі, стискаючи клинок, щоб дати очам звикнути. Важкі портьєри на вікнах були опущені, і в кімнаті стояла чорнильна темрява.

— Хто тут? — гукнув Джон.

І тоді він угледів тінь поміж тіней, яка скрадалася до внутрішніх дверей, що вели в Мормонтову спальню: угледів схожу на людську постать у чорному, у плащі й каптурі... але під каптуром світилися блакитні крижані очі...

Привид стрибнув. Удвох — вовк і людина — гримнулися на землю, без зойку й без гарчання, і покотилися, а тоді врізались у крісло й перекинули стіл, завалений паперами. Над головою ляпав крилами Мормонтів крук, крякаючи: «Зерна, зерна, зерна, зерна». Джон почувався сліпим, як мейстер Еймон. Тримаючись спиною до стіни, він ковзнув до вікна й рвонув портьєри. Світлицю залило місячне сяйво. Краєм ока Джон зауважив чорні руки, занурені в біле хутро: темні набряклі пальці стискалися навколо горла деривовка. Привид звивався та клацав зубами, сіпаючи ногами в повітрі, але не міг вивільнитися.

Джон не мав часу лякатися. Закричавши, він кинувся вперед, з усієї сили опускаючи меч. Криця розітнула рукав, шкіру й кістку, але звук був якийсь не такий. Джона огорнув такий дивний і холодний сморід, що його мало не знудило. Він побачив на землі руку — чорні пальці звивалися в плямі місячного світла. Привид викрутився з другої руки й навприсядки позадкував, висолопивши червоного язика.

Чоловік у каптурі підвів бліде як місяць обличчя — і Джон без вагань рубонув його. Меч розтяв його до кістки, відрубавши половину носа й попід очима лишивши рану від щоки до щоки — попід блакитними очима, які горіли, мов зірки. Джон упізнав обличчя. «Отор,— подумав він, відсахнувшись.— Боги, та він же мертвий, я ж бачив, що він мертвий».

Джон відчув, що йому щось шкрябає ногу. В литку вчепилися чорні пальці. По нозі вгору повзла рука, роздираючи вовну й шкіру. Заверещавши від огиди, Джон кінчиком меча скинув з ноги пальці й пожбурив подалі. Рука впала, але пальці ворушилися, стискаючись і розтискаючись.

Труп кинувся на нього. Крові не було. Однорукий, з наполовину відтятим обличчям, він, здається, нічого не відчував. Джон виставив перед собою меч.

— Не підходь! — крикнув він пронизливо.

— Зерна,— закрякав крук,— зерна, зерна.

Відрубана рука викручувалася з подертого рукава — біла змія з чорною п’ятипалою головою. Знагла стрибнувши, Привид схопив її зубами. Хруснули кості. Джон рубонув труп по шиї, відчуваючи, як сильно й глибоко увійшов меч.

Мертвий Отор врізався в Джона, збиваючи з ніг.

Джонові між лопаток уп’явся перекинутий стіл, вибиваючи дух. Меч, де ж меч? Він загубив клятий меч! Він розтулив вуста, готовий заверещати, і в цю мить бліда істота застромила йому в рота свої мертві чорні пальці. Давлячись, Джон силкувався скинути мертвяка з себе, але той був надто важкий. Крижана рука пхалася глибше в горло, і Джон уже задихався. Чуже обличчя затуляло собою весь світ. Іскристі блакитні очі вкривала паморозь. Джон нігтями дер холодну плоть і бив чоботами істоту по ногах. Силкувався вкусити, вдарити, вдихнути...

Зненацька мов хтось скинув з нього вагу трупа, а мертві пальці відірвалися від горла. Джон спромігся хіба що перекотитися на живіт, блюючи та здригаючись. Привид знову кинувся на блідавця. Джон спостерігав, як деривовк застромив їй зуби в нутро й почав дерти. Спостерігав, напівпритомний, довгу-довгу мить, поки нарешті не спам’ятався й не роззирнувся в пошуках меча...

...і угледів лорда Мормонта, неодягненого й сонного, який стояв у дверях з олійною лампою в руках. На підлозі билася пожована рука без пальців, підповзаючи до нього.

Джон хотів крикнути, але голос пропав. Звівшись на нетверді ноги, він чоботом відкинув руку й шарпнув лампу з долоні Старого Ведмедя. Мигнувши, світло мало не згасло.

— Гори! — закрякав крук.— Гори, гори, гори!

Крутнувшись, Джон побачив портьєри, які зірвав з вікна. Обіруч він пожбурив лампу просто на зібгану тканину. Хруснув метал, луснуло скло, хляпнула олія, і з портьєри рвонув стовп вогню. Жар, який кинувся Джонові в обличчя, був солодшим за будь-який поцілунок.

— Привиде! — гаркнув він.

Вивільнившись, деривовк підбіг до нього; блідавець спробував звестися на ноги; з величезної рани на животі зміїлися темні кишки. Зануривши руку просто в полум’я, Джон ухопив тканину та хльоснув нею мерця. «Щоб тільки він горів,— молився він, коли тканина огорнула труп,— боги, будь ласка, будь ласка, щоб тільки він горів».