Бран

Світанок видався ясним і свіжим, а ранкова прохолода свідчила, що літо позаду. Ціла кавалькада — загалом двадцятеро вершників — вирушила на зорі на страту, і серед дорослих їхав верхи Бран, схвильований і збуджений. Оце вперше він, наче повнолітній, їхав разом з лордом-батьком і братами подивитися, як звершиться королівське правосуддя. Тривав дев’ятий рік літа, сьомий рік Бранового життя.

Чоловіка, присудженого до страти, схопили в горах, неподалік маленької тверджі. Роб гадав, це дикун, який присягнув Мансу Рейдеру, Королю-за-Стіною. На саму думку про це у Брана шкіра вкривалася сиротами. Пригадувалися легенди, які біля коминка розповідала йому стара Нан. Дикуни — жорстокі люди, казала вона, работоргівці, розбійники і злодії. Вони водять товариство з велетами й різною нечистю, глупої ночі крадуть дівчаток і п’ють кров зі шліфованих рогів. А коли приходить Довга ніч, їхні жінки злягаються з Чужими, а потім народжують жахливих покручів — напівлюдей.

Але чоловік, який за руки й за ноги був прив’язаний до гаків у стіні в очікуванні королівського правосуддя, на зріст був не набагато вищий за Роба. Йому бракувало обох вух і одного пальця — відморозив, а вбраний він був у все чорне, точно як побратим Нічної варти, от тільки хутро на одязі було подерте й засмальцьоване.

Лорд-батько звелів розрізати мотузки й підвести чоловіка; у холодному ранковому повітрі змішувалися клуби пари, які вилітали з ротів людей і коней. Роб із Джоном, застигнувши на конях, височіли над Браном, який сидів між ними на своєму поні; він сподівався, що на вигляд йому можна дати більш ніж його сім років, і вдавав, що бачить усе це вже не вперше. Крізь браму тверджі повіяв легенький вітерець. Над головами затріпотів прапор Старків з Вічнозиму: сірий деривовк, що мчить сніжно-білим полем.

Бранів батько поважно сидів на коні, і його довге темно-каштанове волосся тріпотіло на вітрі. У коротко підстриженій борідці вже майнула сивина, від чого цей тридцятип’ятирічний чоловік здавався старшим. Сьогодні в його сірих очах застиг похмурий вираз, і здавалося, батько геть не схожий на того чоловіка, який вечорами любив посидіти біля вогню, тихим голосом розповідаючи про Добу героїв і про дітей пралісу. Він скинув маску батька, подумав Бран, і натомість натягнув маску лорда Старка з Вічнозиму.

У холодному ранковому повітрі бриніли питання й відповіді, але згодом, по всьому, Бран не міг пригадати майже нічого з того, що було сказано. Нарешті лорд-батько віддав наказ — і двоє гвардійців підтягнули голодранця до залізодревного пенька в центрі площі. Силоміць вклали його голову на тверде чорне дерево. Лорд Едард Старк зліз із коня, і його годованець Теон Грейджой подав йому меч. Цей меч називався Лід, завширшки він був з людську долоню, а завдовжки — більший за Роба. Лезо було викуване з валірійської криці — темної як дим, чарокованої. Жоден меч не зрівняється з валірійською крицею.

Стягнувши з долонь рукавички, батько віддав їх Джорі Касселю, капітану замкової варти. А тоді узяв Лід обіруч і мовив:

— Іменем Роберта Першого з дому Баратеонів, короля андалів, і ройнарів, і перших людей, володаря Сімох Королівств і оборонця держави, словом Едарда з дому Старків, лорда Вічнозиму і хранителя Півночі, присуджую тебе до кари на горло.

І підніс меч високо над головою.

До Брана схилився Джон Сноу, його брат-байстрюк.

— Міцно тримай поні,— прошепотів він.— І в жодному разі не відводь погляду. Батько помітить, якщо ти відвернешся.

І Бран, міцно тримаючи поні, не відвів погляду.

Одним упевненим ударом батько відтяв бранцеві голову. На сніг бризнула кров, червона як літнє вино. Один з коней позадкував, і довелося добре натягнути повіддя, щоб він не поніс. Бран не міг відірвати зіниць від крові. Сніг навколо пенька радо всотував її, червоніючи на очах.

Ударившись об товстий корінь, голова відскочила й покотилася просто до ніг Грейджоя. Теон був худорлявим темночубим дев’ятнадцятирічним парубком, якого тішило все навкруги. Розсміявшись, він спершу поставив на голову ногу, а тоді відбуцнув голову геть.

— Бовдур,— пробурмотів Джон зовсім тихо, щоб Грейджой не почув. Він поклав долоню Бранові на плече, і Бран обернувся до свого брата-байстрюка.— Ти добре тримався,— суворо похвалив Джон брата. Йому було вже чотирнадцять, і він неодноразово бачив, як чиниться правосуддя.

На зворотній дорозі, здавалося, похолодало, хоча вітер ущух, а сонце підбилося вище. Бран їхав разом з братами, значно випередивши кавалькаду, хоча поні ледве встигав за кіньми.

— Дезертир хоробро прийняв смерть,— зронив Роб. Він був кремезний і широкоплечий і ріс не щодня, а щогодини, а схожий був на матір — такий самий світлошкірий, з рудувато-каштановим волоссям і синіми очима, як у всіх Таллі з Річкорину.— Мужності йому не позичати.

— Ні,— тихо заперечив Джон Сноу,— то була не мужність. Він був напівмертвий від жаху. Це ясно читалося в його очах, Старку.

Сірі Джонові очі — такі темні, аж чорні — підмічали майже все. Він був Робів одноліток, проте зовсім на нього не схожий. Джон був стрункий, а Роб м’язистий; темночубий, а Роб світловолосий; граційний і меткий, а його зведений брат — дужий і прудкий.

Роба його слова не переконали.

— Хай йому Чужі з тими очима! — лайнувся брат.— Він добре прийняв смерть... Погнали до мосту? Я тебе обжену!

— Згода,— кивнув Джон, одразу пришпорюючи коня. Вилаявшись, Роб метнувся навздогін, і вони вчвал помчали дорогою — Роб реготів і тюкав, а Джон напружено мовчав. З-під кінських копит летіли фонтани снігу.

Бран і не збирався їх наздоганяти — його поні це не до снаги. Натомість він, пригадавши очі голодранця, почав міркувати. Незабаром Робів сміх замовк удалині, й у лісі знову запанувала тиша.

Він так поринув у думки, що й не помітив, як його наздогнала кавалькада, аж поки батько, порівнявшись із ним, не запитав лагідно:

— Як ти, Бране?

— Усе гаразд, батьку,— озвався Бран, підводячи погляд. Батько, вдягнений у хутро та шкіру, верхи на величезному бахматі, вивищувався над хлопцем, як велет.— Роб каже, що чоловік той хоробро прийняв смерть, а Джон каже, що він був до смерті переляканий.

— А що думаєш ти? — запитав батько.

Бран уже міркував над цим.

— А чи може людина бути хороброю, коли боїться?

— Саме тоді й виявляється хоробрість,— мовив батько.— Ти розумієш, чому я так учинив?

— То був дикун,— сказав Бран.— А дикуни крадуть жінок і продають Чужим.

— Стара Нан знову забивала тобі голову казками,— усміхнувся батько.— А насправді той чоловік був клятвопорушником, дезертиром з Нічної варти. Такі люди найнебезпечніші. Дезертир усвідомлює: якщо його схоплять, він приречений, тож не цурається злочину, навіть найстрашнішого. Але ти неправильно мене зрозумів: моє питання було не про те, чому той чоловік мав померти, а про те, чому покарати його мав я особисто.

На це запитання Бран не мав відповіді.

— У короля Роберта є кат,— мовив він невпевнено.

— Атож,— кивнув батько.— Катів мали і королі з династії Таргарієнів, які правили до нього. Але ми живемо за давніми традиціями. У жилах Старків і досі біжить кров перших людей, і ми віримо, що виконувати вирок має той, хто його виносить. Якщо ти відбираєш у людини життя, то маєш зазирнути їй у вічі й вислухати її останні слова. А якщо не здатен цього витримати, може, засуджений і не заслуговує на смерть... Колись, Бране, ти станеш Робовим прапороносцем, очолиш власну фортецю в ім’я свого брата і свого короля, тож правосуддя опиниться у твоїх руках. І коли прийде такий день, виконуй свій обов’язок не для втіхи, але й не відмовляйся від нього. Правитель, який ховається за спини найманих катів, дуже швидко забуває, що таке смерть.

Цієї миті попереду на гребені пагорба з’явився Джон. Помахавши рукою, він загукав:

— Батьку, Бране, хутчіш сюди, погляньте, що знайшов Роб!

За мить він знову зник з очей.

— Ще якийсь клопіт, мілорде? — під’їхав ближче Джорі.

— Понад усякий сумнів,— відповів лорд-батько.— Зараз побачимо, яку капость цього разу втнули мої сини.

Він пустив коня клусом. Джорі з Браном, а за ними й уся кавалькада, рушили навздогін.

Роба вони розшукали на північ від мосту, на березі річки; поряд з ним верхи сидів Джон. Літо закінчувалося, і цього місяця чимало сніжило, тож Роб стояв по коліна в білому снігу; він скинув каптур з голови, й у волоссі вигравало сонце. Роб щось притискав до грудей, і хлопці пошепки збуджено перемовлялися.

Вершники обережно намацували дорогу поміж заметів, шукаючи твердої опори на нерівній землі, яка ховалася під снігом. Першими до хлопців під’їхали Джорі Кассель і Теон Грейджой. Дорогою Грейджой сміявся і жартував, аж тут — навіть Бран це почув — йому перехопило подих.

— Боже! — вигукнув Теон, силкуючись утримати коня й тягнучись по меч.

А Джорі вже встигнув вихопити меча.

— Робе, відійди! — загукав він, а кінь під ним позадкував.

Підводячи погляд від того, що було в нього в руках, Роб посміхнувся.

— Вона тебе не вкусить. Вона мертва.

Бран аж палав од цікавості. Він би приострожив поні, однак батько звелів усім злізти на землю біля мосту й далі йти пішки. Зістрибнувши з поні, Бран помчав до братів.

На той час спішилися вже і Джон, і Джорі, і Теон Грейджой.

— Сьоме пекло! Що це таке? — вигукнув Грейджой.

— Вовчиця,— пояснив Роб.

— Перевертень! Ти тільки поглянь, яке воно величезне!

У Брана, який продирався крізь снігові замети до брата, закалатало серце.

У снігу, поплямованому кров’ю, темніли обриси туші, обважнілої в смерті. На розкошланому сірому хутрі вже намерзла крига, і від нього слабенько відгонило тліном. Бранів погляд вихопив незрячі очі, в яких кишіли черви, і великий писок, повний жовтих зубів. Але дух йому перехопило від розмірів звіра: той був більший за поні, удвічі більший за найкрупнішого хорта на батьковій псарні.

— Ніякий це не перевертень,— спокійно відказав Джон.— Це деривовк. Вони більші за звичайних вовків.

— На південь від Стіни,— мовив Теон Грейджой,— деривовка не бачили вже років двісті.

— А я-от бачу його перед собою,— відгукнувся Джон.

Бран відірвав від чудовиська очі — і тоді-то й звернув увагу на згорток у Робових руках. Захоплено скрикнувши, він наблизився. То було вовченя — крихітна сіро-чорна волохата куля з досі заплющеними очима. Роб притискав вовченя до себе, і воно сліпо тицялося йому писком у груди, шукаючи попід шкірянкою молока й жалібно повискуючи. Бран невпевнено потягнувся до нього.

— Сміливіше,— заохотив його Роб,— погладь його.

Бран коротко й нервово погладив вовченя, а тоді обернувся на Джонів голос.

— Ось і тобі,— мовив Джон, вкладаючи йому в руки друге вовченя.— Тут їх аж п’ятеро.

Притискаючи вовченя до обличчя, Бран опустився на сніг. Тепле та м’яке хутро пестило шкіру на щоці.

— Стільки років їх не було — і раптом у королівстві на свободі бігають деривовки! — пробурмотів стайничий Галлен.— Щось мені це не подобається.

— Це знак,— мовив Джорі.

Батько нахмурився.

— Це просто мертва тварина, Джорі,— зронив він. Але й він, здавалося, почував занепокоєння. Порипуючи снігом під чоботами, він обійшов труп.— Від чого вона померла?

— У неї в шиї щось застрягло,— пояснив Роб, гордий з того, що знав відповідь наперед.— Ось тут, попід щелепою.

Ставши навколішки, батько запхнув руку тварині під голову. Смикнув і, витягнувши, почав роздивлятися. То був шматок оленячого рогу з фут завдовжки, з відламаним кінчиком, весь мокрий від крові.

Серед присутніх зненацька запала мовчанка. Всі невпевнено поглядали на ріг, і ніхто не наважувався заговорити. Навіть Брана прошив страх, хоча він нічого не зрозумів.

Відкинувши ріг убік, батько снігом витер руки.

— Дивно, що вовчиця з такою раною змогла розродитися,— зронив він. Голос його розвіяв чари.

— А може...— зауважив Джорі.— Я чув перекази... Може, вона була вже мертва, коли на світ з’явилися вовченята.

— Народжені від мертвої,— зронив інший чоловік.— Лихе знамення.

— Байдуже,— сказав Галлен.— Скоро вони теж усі здохнуть.

Бран без слів обурено скрикнув.

— І що швидше, то краще,— погодився Теон Грейджой, витягаючи меч.— Дай сюди тварюку, Бране.

Малюк, наче почув і зрозумів, притиснувся до хлопця.

— Ні! — люто вереснув Бран.— Він мій!

— Сховай меча, Грейджою,— звелів Роб. Цієї миті голос у нього був такий самий владний, як у батька — як у лорда, яким він колись стане.— Ми забираємо вовченят.

— Не можна цього робити, хлопче,— втрутився Гарвін, Галленів син.

— Убити їх — це вияв милосердя,— зауважив Галлен.

Бран підвів очі на батька, шукаючи порятунку в нього, але у відповідь батько тільки нахмурив кошлаті брови.

— Галлен має рацію, синку. Швидка смерть краща за довге умирання від холоду й голоду.

— Ні!

Бран відчув, як на очі накочуються сльози, і відвів погляд. Перед батьком плакати він не хотів.

Але Роб уперто не здавався.

— Руда сука сера Родрика минулого тижня знов ощенилася,— мовив він.— Приплід був зовсім малий, та й з того вижило тільки двоє цуценят. У неї молока вистане і для вовченят.

— Хай вони тільки до неї полізуть — вона їх роздере.

— Лорде Старк,— утрутився Джон. Дивно було чути, що він так офіційно звертається до батька. Бран з відчайдушною надією звів на брата очі.— Вовченят п’ятеро,— мовив Джон до батька.— Троє хлопчиків, двоє дівчаток.

— І що з того, Джоне?

— У вас п’ятеро законних дітей,— пояснив Джон.— Троє синів, двійко дочок. Деривовк — знак вашого дому. Ці вовченята призначалися вашим дітям, мілорде.

Бран бачив, як перемінився батько на обличчі. Бачив, як присутні обмінялися поглядами. В цю мить він любив Джона всім серцем. Навіть семирічний Бран розумів, як учинив Джон. Рахунок збігався тільки тому, що Джон викинув з рівняння себе. Урахував дівчат, урахував навіть маленького Рикона, але не байстрюка, що носить прізвище Сноу, яке на Півночі за традицією дають усім, кому не пощастило народитись у законному шлюбі.

Батько теж усе збагнув.

— А собі ти не хочеш вовченя, Джоне? — м’яко запитав він.

— Деривовк прикрашає прапори дому Старків,— зауважив Джон,— а я до Старків не належу, батьку.

Батько-лорд задумливо дивився на Джона. На мить запала мовчанка, але Роб поквапився її порушити.

— Я сам годуватиму його, батьку,— пообіцяв він.— Умочатиму рушник у тепле молоко, і вовченя його смоктатиме.

— Я теж! — відлунням мовив Бран.

Лорд довго й уважно дивився на синів.

— Легко сказати, важче зробити. Слуги свого часу на це не витрачатимуть, я не дозволю. Хочете цуциків — годуватимете їх самі. Зрозуміло?

Бран радо кивнув. Вовченя крутнулося в нього на руках — і лизнуло в обличчя теплим язиком.

— І вам доведеться їх дресирувати,— докинув батько.— І це робитимете ви самі. Псар цими чудовиськами не займатиметься, можу вас запевнити. Це не собаки, які випрошують частування й тікають, якщо копнути їх ногою. Деривовку відірвати людині руку по саме плече — те саме, що собаці задушити щура. Ви певні свого рішення?

— Так, батьку,— мовив Бран.

— Так,— погодився Роб.

— І пам’ятайте: попри всі ваші зусилля, вовченята все одно можуть померти.

— Не помруть,— запевнив Роб.— Ми їм не дамо.

— Тоді можете взяти їх собі. Джорі, Дезмонде, заберіть решту вовченят. Час повертатись у Вічнозим.

І тільки коли всі знову повсідалися на коней і рушили далі, Бран дозволив собі вдихнути солодке повітря перемоги. Вовченя вже заховалося попід шкірянкою, притискаючись до хлопця теплим тільцем: довгу дорогу додому воно здолає безпечно. А Бран міркував, як його назвати.

На середині мосту Джон несподівано притримав коня.

— Що таке, Джоне? — запитав лорд-батько.

— Ви не чуєте?

Бран чув тільки вітер поміж дерев, стукіт підків об залізодрево мосту, скиглення голодного вовченяти, але Джон дослухався до якогось іншого звуку.

— Там,— нарешті мовив він.

Рвучко розвернувши коня, він учвал помчав назад через міст. Біля мертвої вовчиці, яка лишилася в снігу, він спішився й став навколішки. За мить він уже, усміхаючись, їхав назад.

— Мабуть, відповз від інших,— пояснив Джон.

— Або хтось його відтягнув,— мовив батько, роздивляючись шостого малюка. Той був білий, хоча інші всі мали сіре хутро, а очі мав червоні, наче кров голодранця, який помер сьогодні вранці. Дивина: хоча інші вовченята досі були сліпі, в цього очі вже розплющилися.

— Альбінос,— з іронічним замилуванням зронив Теон Грейджой.— Помре навіть раніше за інших.

Джон Сноу послав батьковому годованцю довгий холодний погляд.

— Не думаю, Грейджою,— мовив він.— Це вовченя призначалося мені.

Загрузка...