Гра престолів

Тиріон

На пагорбі, з якого видно було королівський гостинець, попід в’язом поставили грубо тесаний довгий сосновий стіл на двох широких ногах і накрили його золотою скатертиною. Тут, поруч із шатром, вечеряв лорд Тайвін зі своїми лицарями й лордами-прапороносцями, а над головами в них на довгому ратищі маяв величезний малиново-золотий штандарт.

Тиріон запізнився; від сідла в нього все боліло, та й гумор був кепський: Тиріон гостро усвідомлював, яке кумедне, мабуть, являє собою видовище, коли дибає нагору, де сидить батько. Довгий цілоденний перехід виснажив його. Тож він подумав, що сьогодні незле буде напитися. Смеркалося, й повітря оживало від світлячків.

Кухарі саме подавали м’ясо: п’ять молочних поросят з підсмаженою хрусткою скоринкою, з різними фруктами в роті.

— Перепрошую,— вибачився Тиріон, усідаючись на лавці поряд з дядьком.

— Напевно, мені ліпше доручити тобі ховати полеглих, Тиріоне,— мовив лорд Тайвін.— Якщо в бій ти запізнюєшся так само, як до столу, поки ти приїдеш, війна вже закінчиться.

— Та ні, батьку, ти ж можеш лишити мені кількоро селян,— озвався Тиріон.— Багато не треба, я не жадібний.

Наливши собі кубок вина, він спостерігав, як лакей ріже порося. Під ножем полускувала хрустка скоринка, з м’яса бризкав гарячий сік. Давно вже Тиріон не бачив нічого милішого оку.

— Розвідники сера Адама кажуть, що Старкове військо рушило від Близнючок на південь,— розповідав батько, поки його хлібну миску наповнювали скибками м’яса.— До нього приєдналися рекрути лорда Фрея. Швидше за все, вони за день переходу на північ від нас.

— Будь ласка, батьку,— мовив Тиріон,— я тут їсти зібрався.

— Невже думка про Старкового хлопчиська позбавляє тебе мужності, Тиріоне? А твій брат Джеймі був би не проти зітнутися з ним.

— Я ліпше зітнуся з цим поросям. Роб Старк і наполовину не такий ніжний, та й від нього не так смачно пахне.

Лорд Лефорд, вічний песиміст, який займався припасами, нахилився вперед.

— Сподіваюся, ваші дикуни не поділяють вашого настрою, бо в іншому разі ми просто змарнували на них добру крицю.

— Мої дикуни чудово скористаються вашою крицею, мілорде,— відповів Тиріон. Коли він повідомив, що йому потрібна зброя й лати для трьохсот вояків, яких Альф привів з передгір’я, можна було подумати, що він попросив лорда Лефорда віддати їм на поталу власних цнотливих дочок.

Лорд Лефорд нахмурився.

— Сьогодні я бачився з тим волохатим здорованем, який наполягав, що йому необхідні аж два бойові топори — важкі, з чорної сталі, з подвійним серповидним лезом.

— Шага любить убивати обома руками,— сказав Тиріон, коли перед ним поклали хлібну миску, на якій парувала свинина.

— Але він і далі носить на спині свою сокиру.

— Шага вважає, що три сокири кращі за дві,— озвався Тиріон, занурив великий і вказівний пальці в сільничку й добряче посолив собі м’ясо.

Тут гойднувся вперед сер Кеван.

— У нас от яка думка виникла: коли дійде до бою, варто поставити тебе з твоїми дикунами на передній край.

У сера Кевана рідко виникала думка, яка спершу не зринала в лорда Тайвіна. Настромивши на кінчик кинджала шматок м’яса, Тиріон саме хотів відправити його до рота. Але, почувши таке, опустив кинджал.

— На передній край? — недовірливо перепитав він. Або батько пройнявся повагою до синових здібностей, або вирішив нарешті назавжди позбутися свого сорому. Тиріон мав смутне відчуття, що знає правильну відповідь.

— А що, на вигляд вони люті,— зронив сер Кеван.

— Люті? — перепитав Тиріон і збагнув, що відлунням повторює дядькові слова, як навчений балакати птах. Батько в цей час спостерігав за ним, оцінюючи та зважуючи кожне слово.— Зараз я вам розповім, які вони люті. Вчора ввечері місячний брат заколов кам’яного ворона, і все через ковбаску. Отож сьогодні, коли ми отаборилися, троє кам’яних воронів схопили цього місячного брата й перерізали йому горлянку. Можливо, сподівалися відібрати ковбаску назад, не знаю. На щастя, Брон примудрився втримати Шагу, поки той не відітнув убитому прутня, та все одно Альф вимагає відступного за кров, а Кон і Шага відмовляються платити.

— Коли солдатам бракує дисципліни, винен лорд-командувач,— сказав батько.

За братом Джеймі завжди легко йшли люди, а за потреби і вмирали за нього. Але Тиріон такого дару не мав. Відданість він купував золотом, а покору — своїм знаменитим іменем.

— Людина трохи більша за мене змогла б тримати їх у страху — ви це хотіли сказати, мілорде?

Лорд Тайвін Ланістер обернувся до брата.

— Якщо синові вояки не слухатимуться його наказів, мабуть, передній край не для нього. Без сумніву, в тилу йому буде комфортніше, хай пильнує наш обоз.

— Не роби мені ласку, батьку,— сердито зронив Тиріон.— Якщо не можеш дати мені якесь інше командування, я поведу передовий загін.

Лорд Тайвін довго вивчав свого сина-карлика.

— Про командування я нічого не казав. Ти будеш під орудою сера Грегора.

Тиріон відкусив свинини, хвильку пожував, а тоді сердито сплюнув.

— Щось я зовсім не голодний,— мовив він, незграбно злізаючи з лавки.— Прошу вибачення, мілорди.

Лорд Тайвін кивнув, відпускаючи його. Тиріон розвернувся й рушив геть. Дибаючи вниз із пагорба, він спиною відчував погляди. Ззаду вибухнув регіт, але він не озирнувся. Він сподівався, що ті двоє вдавилися своїми молочними поросятами.

Запали сутінки, і всі прапори почорніли. Табір Ланістерів розтягнувся між річкою і королівським гостинцем на кілька миль. Серед людей, коней і дерев легко було загубитися, і Тиріон так і вчинив. Він проминув дюжину величних шатер і сотню багать. Між наметів, мов мандрівні зорі, літали світлячки. Тиріон занюхав часникову ковбасу, пряну й пікантну, й у порожньому животі забуркотіло. Вдалині чулися голоси — там співали якусь непристойну пісеньку. Хихикаючи, пробігла повз якась жінка, цілком гола під плащем, а її п’яний переслідувач раз у раз перечіпався через коріння. Трохи далі, через струмок, билися списники, в останніх променях світла тренуючись завдавати ударів і відбивати їх; оголені груди в них були мокрі від поту.

Ніхто не дивився на Тиріона. Ніхто до нього не говорив. Ніхто взагалі не звертав на нього уваги. Його оточували люди, які присягли на вірність дому Ланістерів: величезна армія, що налічувала двадцять тисяч вояків, але насправді він був сам-один.

Почувши, як у темряві прокотився басовитий регіт Шаги, він рушив на звук до кам’яних воронів, які сиділи в своєму маленькому куточку ночі. Кон, син Кората, помахав йому високим кухлем елю.

— Тиріоне Недоростку! Ходи, посидь біля вогню, розділи м’ясо з кам’яними воронами. Ми смажимо бика.

— Бачу, Коне, сине Кората.

Над ревучим полум’ям висіла величезна червона туша, нахромлена на рожен завбільшки з невеличке деревце. Та це, певно, й було невеличке деревце. Двоє кам’яних воронів обертали м’ясо, і з нього у вогонь скрапували кров і лій.

— Дякую. Пошліть по мене, коли бик засмажиться.

Виглядало на те, що поки той бик засмажиться, уже бій почнеться.

Тиріон пішов далі.

У кожного клану було своє багаття: чорні вуха не їли з кам’яними воронами, кам’яні ворони не їли з місячними братами, і ніхто з них не їв з обпеченими. В центрі поміж чотирьох багать поставили найскромніший намет — тільки такий і вдалося видурити у лорда Лефорда. Біля намету Брон пив вино з новими Тиріоновими слугами. Лорд Тайвін надав синові грума й камердинера і навіть наполягав, щоб він узяв собі зброєносця. Усі троє розсілися навколо невеличкого багаття. З ними була дівчина — тоненька, темнокоса, на вигляд не більш як вісімнадцятирічна. Якусь мить Тиріон роздивлявся її обличчя, а тоді помітив у попелі риб’ячі кістки.

— Що ви їли?

— Пструга, мілорде,— озвався грум.— Брон наловив.

«Пструг,— подумав Тиріон.— Молочне порося. От клятий батько!» Він жалібно втупився в кістки, й у животі знову забуркотіло.

Зброєносець Родрик, який носив нещасливе прізвище Пейн, щось наче збирався сказати, але проковтнув свої слова. Хлопчина був далеким родичем сера Іліна Пейна, королівського ката... і, як і той, майже завжди мовчав, хоч і не через відсутність язика. Одного разу Тиріон, аби пересвідчитися, змусив його навіть вистромити язика. «Це точно язик,— сказав він тоді.— Пора вже тобі навчитися ним користуватися».

Зараз Тиріон був не в гуморі, щоб тягнути слова з хлопця, якого, він підозрював, йому підсунули як жорстокий жарт. Тиріон знов обернувся до дівчини.

— Це вона? — запитав він Брона.

Дівчина граційно звелася й поглянула на Тиріона з висоти своїх метра п’ятдесятьох.

— Так, мілорде, і вона, якщо ваша ласка, сама вміє говорити.

Тиріон схилив голову набік.

— Я Тиріон з дому Ланістерів. Здебільшого мене кличуть Куцем.

— Мати назвала мене Шей. Здебільшого мене кличуть... чоловіки.

Брон розреготався, і Тиріон не стримав усмішки.

— У намет, Шей, якщо твоя ласка.

Піднявши запинало, він притримав його. А всередині, ставши навколішки, запалив свічку.

Солдатське життя не позбавлене своїх переваг. Коли є обоз, при ньому завжди хтось крутиться. Щойно закінчився денний перехід, Тиріон послав туди Брона, щоб знайшов йому годящу повію. «Хотілося б не стару й бажано з гарненьким личком,— напучував він.— Буду радий, якщо вона цього року бодай раз милася. Якщо ж ні, вимий її. І обов’язково попередь, хто я і який я». Джик не завжди давав собі труду попереджати повій. Й іноді, коли дівчата вперше дивилися на лордійчука, для чиєї втіхи їх найняли, в їхніх очах зринав такий погляд... погляд, якого Тиріону Ланістеру більше бачити не хотілося.

Піднісши свічку, Тиріон оглянув повію. Брон постарався: дівчина була тоненька, з очима як у олениці, з маленькими тугими грудьми, а на губах у неї грала посмішка — то сором’язлива, то зухвала, то пустотлива. Йому це сподобалося.

— Мені скинути сукню, мілорде? — запитала дівчина.

— Не квапся. Ти дівиця, Шей?

— Так, якщо ваша ласка, мілорде,— відповіла вона скромно.

— Ласки дочекаєшся, якщо казатимеш правду, дівчино.

— Ой, але ж тоді вам доведеться платити подвійну ціну.

Тиріон подумав, що вони чудово поладнають.

— Я Ланістер. Золота мені не бракує, от побачиш, я щедрий... але від тебе мені потрібно більше, ніж те, що ти маєш між ногами, хоча й це потрібно теж. Ти спатимеш у моєму наметі, наливатимеш мені вино, сміятимешся на мої жарти, розминатимеш мені ноги після маршів...

і хай скільки ти в мене пробудеш, день чи рік, поки ти зі мною, ти більше ні з ким іншим не спатимеш.

— Справедливо.

Дотягнувшись до подолу своєї тоненької сукні з грубо тканого полотна, вона стягнула її через голову одним плавним рухом і пожбурила вбік. Під сукнею не виявилося нічого, крім самої Шей.

— Якщо мілорд не покладе свічку, то попече собі пальці.

Тиріон поставив свічку, взяв дівчину за руку й лагідно притягнув до себе.

Вона схилилася, щоб поцілувати його. Вуста її мали смак меду та гвоздики, а пальці, які шукали застібки на його вбранні, були спритні й досвідчені.

Коли він опинився в її лоні, вона підбадьорювала його — щось ніжно шепотіла, тихо і трепетно зітхала від насолоди. Тиріон підозрював, що насолода награна, але дівчина грала так добре, що це не мало значення. Аж такої правдивості він не вимагав.

Пізніше, коли дівчина лежала в його обіймах, Тиріон збагнув, що й справді потребував її. Її, або іншої жінки. Минув уже майже рік відтоді, як він востаннє був з жінкою — ще перед поїздкою у Вічнозим у товаристві брата й короля Роберта. А він, може, завтра-позавтра помре, і якщо так станеться, то йому значно приємніше буде спускатися в могилу з думкою про Шей, аніж про свого лорда-батька, чи Лайсу Арин, чи леді Кетлін Старк.

Лежачи поруч із дівчиною, він відчував м’які груди, які притискалися йому до руки. Це було приємне відчуття. У голові зринула мелодія. І він почав неголосно її насвистувати.

— Що це, мілорде? — пробурмотіла Шей йому в плече.

— Нічого,— відповів він.— Пісенька, яку я знаю ще змалечку. Спи, солоденька.

Коли ж дівчина заплющила очі, а її дихання стало рівним і глибоким, Тиріон обережно вислизнув з-під неї, щоб не потривожити її сон. Як був голий, він виповз із намету, переступив через зброєносця й обійшов намет ззаду, щоб справити природну потребу.

Попід каштаном, де були прив’язані коні, сидів, схрестивши ноги, Брон. Він не спав, а гострив клинок: складалося таке враження, що перекупний меч ночами не спить, як усі люди.

— Де ти її знайшов? — запитав Тиріон, роблячи свою справу.

— Забрав у одного лицаря. Той не хотів віддавати, та передумав, почувши твоє ім’я... і відчувши мій чингал у себе на горлянці.

— Чарівно,— сухо мовив Тиріон, струшуючи останні краплі.— Пригадую, я просив тебе пошукати мені повію, а не нового ворога.

— Усі гарненькі були вже зайняті,— мовив Брон.— Залюбки заберу її назад, якщо тобі до вподоби беззуба шкапа.

Тиріон пошкутильгав до нього.

— Мій лорд-батько розцінив би це як зухвальство і спровадив би тебе за нахабство в шахту.

— Мені пощастило, що ти — не твій батько,— відповів на це Брон.— Була там одна повія з чиряками на носі. Може, ти її хотів?

— Щоб розбити тобі серце? — вигукнув Тиріон.— Ліпше я лишу собі Шей. Ти випадково не запам’ятав імені того лицаря, в якого її відібрав? Не хочу в бою опинитися поряд з ним.

По-котячому швидко та плавно Брон стрибнув на ноги, обертаючи в руці меч.

— У бою ти будеш поруч зі мною, карлику!

Тиріон кивнув. Голу шкіру пестило тепле нічне повітря.

— Якщо в тому бою я вцілію, скажеш мені, чого ти хочеш у нагороду.

Перекинувши меча з правої руки в ліву, Брон розітнув лезом повітря.

— Хто захоче марудитись і вбивати такого, як ти?

— Наприклад, мій лорд-батько. Він ставить мене на передній край.

— Я б учинив так само. Коротун з великим щитом. У лучників буде серцевий напад.

— Дивна річ, але ти мене підбадьорив,— сказав Тиріон.— Мабуть, я збожеволів.

Брон уклав меч у піхви.

— Понад усякий сумнів.

Коли Тиріон повернувся в намет, Шей, підвівшись на лікті, сонно пробурмотіла:

— Я прокинулася, а мілорда немає.

— Мілорд уже повернувся,— ковзнув Тиріон поряд з нею.

Поклавши руку йому між куцих ніг, вона виявила, що прутень затверднув.

— Щира правда,— прошепотіла вона, погладжуючи його.

Тиріон запитав Шей про лицаря, в якого її забрав Брон, і вона назвала якогось найнижчого підданого малознаного лордійчука.

— Таких, як він, вам боятися нема чого, мілорде,— мовила дівчина, а пальчики її тим часом не відпускали його прутень.— Він — дрібнота.

— А хто ж тоді я, скажи на милість? — запитав її Тиріон.— Велет?

— Так,— муркнула вона,— мій велет Ланістер.

Тут вона вилізла на нього, й на деякий час Тиріон майже повірив її словам. Засинав він з усмішкою на вустах...

...а прокинувся в темряві од реву сурм. Шей трусила його за плече.

— Мілорде,— шепотіла вона.— Прокиньтеся, мілорде, мені страшно.

Він сонно сів на постелі й відкинув покривало. Ніч пронизували верески сурм, дикі й нагальні, мов підхльостуючи: «Бігом-бігом-бігом!» Долинули оклики, стукіт списів, іржання коней, хоча поки ніщо начебто не свідчило про початок бою.

— Це батькові сурми,— мовив Тиріон.— Сурмлять до бою. Я думав, до Старка ще день переходу.

Шей розгублено похитала головою. Очі в неї побіліли з переляку.

Застогнавши, Тиріон схопився на ноги й випірнув надвір, гукаючи зброєносця. У темряві ночі плавали білі пасма туману, який піднімався від ріки. В передсвітанковому холоді навпомацки блукали люди й коні; на сідлах затягували попруги, вантажили вози, гасили багаття. Знов заграли сурми: «Бігом-бігом-бігом!» Лицарі стрибали в сідла, коні пирхали, а солдати на бігу застібали пояси з мечами. Тиріон розшукав Пода — той тихенько похропував — і добряче копнув його під ребра.

— Обладунки,— крикнув він,— швидко!

З туману на коні виїхав Брон, який уже був при повному озброєнні, з потовченим напівшоломом на голові.

— Ти не знаєш, що сталося? — запитав його Тиріон.

— Старків хлопчина випередив нас на денний перехід,— пояснив Брон.— Прокрався вночі королівським гостинцем, і зараз його військо менш як за милю на північ звідси — уже шикується до бою.

«Бігом,— засурмили сурми,— бігом-бігом-бігом!»

— Перевір, чи дикуни готові до бою.

З цими словами Тиріон заповз у намет.

— Де мій одяг? — рикнув він на Шей.— Ось. Ні, чорт забирай, шкіряний костюм. Так. І принеси мої чоботи.

Поки він одягався, зброєносець уже розклав такі-сякі обладунки. Тиріон мав чудову міцну кірасу, найкращим чином припасовану до його деформованого тіла. На жаль, кіраса була в Кичері Кастерлі, а сам Тиріон — тут. Отож довелося вдовольнятися тим-сим із запасів лорда Лефорда: кольчугою з койфом; знятим з мертвого лицаря латним коміром; гофрованими поножами й латними рукавицями, а ще гостроносими сталевими чоботами. Щось із цього було оздоблене, щось просте; нічого не пасувало одне до одного й тим більше — до Тиріонової фігури. Нагрудник розрахований був на кремезнішу людину, а на Тиріонову завелику голову заледве знайшовся шолом-відро, увінчаний трикутним гостряком завдовжки з фут.

Шей допомагала Поду з пряжками й застібками.

— Якщо я загину, поплач за мною,— попросив Тиріон повію.

— Тобі що з того? Ти ж усе одно будеш мертвий.

— Я все побачу.

— Мабуть, і справді побачиш.

Шей наділа йому на голову великий шолом, і Под пристебнув його до латного коміра. Тиріон защепив пояс, тяжкий від ваги короткого меча й чингала. На той час грум уже привів коня — чималого гнідого рисака в збруї. Вилізти на коня без допомоги Тиріон не міг: відчуття було таке, наче він важить півтисячі пудів. Под подав йому щит — масивну, окуту крицею дошку з залізодрева. Останнім він вручив йому бойовий топір.

— Вигляд у мілорда грізний.

— Вигляд у мілорда — як у карлика в неприпасованих обладунках,— кисло озвався Тиріон,— але дякую за люб’язність. Подрику, якщо раптом битва обернеться не на нашу користь, доправиш леді додому.

Віддавши честь своїм топором, він розвернув коня й пустив його клусом. Болів спазмований шлунок. Позаду слуги квапливо згортали намет. На сході поповзи світло-малинові смуги: над обрієм піднімалося сонце. На заході небо було ще темно-фіолетове, поцятковане зорями. Цікаво, міркував Тиріон, чи не виявиться цей схід сонця останнім у його житті... і ще цікаво, чи такі думки не є ознакою боягуза. А брат Джеймі напередодні бою думає про смерть?

Далині заграв ріжок — від низького журливого звуку холоділа душа. Дикуни, лаючись і перекидаючись брудними жартами, стрибали на своїх худоребрих гірських коників. Дехто був п’яний. Піднімалося сонце, розганяючи пасма туману, коли Тиріон повів своє військо вперед. Трава, яку ще не витоптали коні, похилилася від роси, так наче бог, пролітаючи повз, висипав на землю мішок діамантів. Горяни шикувалися за Тиріоном — кожен клан позаду свого ватажка.

У сяйві світанку армія лорда Тайвіна Ланістера розпукнулася, як залізна ружа, виблискуючи шпичаками.

Дядько мав вести центральний загін. Сер Кеван підняв над королівським гостинцем свій штандарт. Піші лучники з сагайдаками на поясах вишикувалися на схід і на захід уздовж дороги в три довгі шереги і спокійно завмерли, натягнувши луки. Поміж ними пікінери формували квадрати, а позаду пікінерів стояли нескінченні лави солдатів, озброєних списами, мечами й топорами. Навколо сера Кевана й лордів-прапороносців Лефорда, Лідена й Серета, які стояли в оточенні підданих, купчилися три сотні важкої кавалерії.

На правому крилі була сама кавалерія — близько трьох тисяч вояків у важких обладунках. Там зібралося понад три чверті лицарів, формуючи подобу величезного сталевого кулака. На чолі стояв сер Адам Марбранд. Штандарт-юнкер труснув прапором, і той розгорнувся, розмаявши вогненне дерево, жовтогаряче на димно-сірому полі. Далі майоріли інші прапори — фіолетовий єдиноріг сера Флемента, плямистий кабан Крейкголів, півень Свіфтів тощо.

Тиріонів лорд-батько посів своє місце на пагорбі, де й ночував. Його оточував резерв — величезна армія, наполовину кінна й наполовину піша, яка налічувала п’ять тисяч вояків. Лорд Тайвін майже завжди командував резервом: займав високий спостережний пункт і стежив за боєм, посилаючи свої сили на той край, який цього в певну мить потребував.

Навіть здалеку видно було, який пишний вигляд має батько. Порівняно з обладунками Тайвіна Ланістера навіть позолочені лати його сина Джеймі здалися б жалюгідними. Довгий плащ був пошитий з численних шарів золотої тканини; він був такий важкий, що майже не ворушився, коли батько пришпорював коня, і такий великий, що мало не цілком затуляв клуби коня. Звичайна застібка не втримала б такої ваги, тож плащ застібався на пару мініатюрних левиць, які скрадалися на плечах, мов готуючись до стрибка. А лев з величезною гривою примостився на шоломі: ричав, піднісши одну лапу. Всі три леви були золоті з рубіновими очима. Обладунки складалися з важкої сталевої кіраси, политої темно-малиновою емаллю, й поножів і латних рукавиць, оздоблених золотими завитками. Ронделі являли собою золоті сонця, усі застібки були позолочені, а червона криця була так відполірована, що у променях ранішнього сонця горіла вогнем.

До Тиріона долинув гуркіт ворожих барабанів. Він пригадав Роба Старка, якого востаннє бачив на батьковому престолі у великій залі Вічнозиму, з оголеним мечем у руках. Пригадав деривовків, що накинулися на нього з темних кутків, і зненацька мов навіч побачив їх знов: вони гарчали й клацали зубами, вищирившись йому просто в обличчя. Цікаво, а хлопець узяв з собою вовків на війну? На саму думку про це Тиріонові стало неспокійно.

По довгому переході без спочинку північани мають бути виснажені. І що собі думав той хлопчисько? Може, сподівався заскочити ворога уві сні? Навряд чи: хай що кажуть про Тайвіна Ланістера, але він точно не дурень.

З лівого краю збирався передовий загін. Спершу Тиріон побачив штандарт — трьох чорних псів на жовтому полі. Під ним у сідлі сидів сер Грегор — такого велетенського коня Тиріон у житті не бачив. Кинувши оком на Грегора, Брон посміхнувся.

— У бою завжди тримайся біля кремезного вояка.

Тиріон послав йому важкий погляд.

— І чого б це?

— З таких виходять чудові мішені. Отой, наприклад, притягатиме увагу всіх лучників на полі бою.

Засміявшись, Тиріон по-новому подивився на Гору-на-коні.

— Зізнаюся, про це я не подумав.

Від Клігана не віяло пишнотою: кіраса в нього була сталева, тьмяно-сіра, подряпана від довгого вжитку, й не мала ні герба, ні оздоблення. Сер Грегор саме розставляв своїх вояків, показуючи їм позиції дворучним мечем, яким розмахував однією рукою так, як хтось трохи менший міг би розмахувати кинджалом.

— Хтось побіжить — і я власноруч його зарубаю! — ревів він, коли під’їхав Тиріон.— Куць! Займай лівий фланг. Утримуй ріку. Якщо зможеш.

Лівий фланг лівого краю. Щоб обійти його, Старкам знадобляться коні, здатні скакати по воді. Тиріон повів свій загін до берега.

— Дивіться,— гаркнув він, указуючи топором.— Ріка!

Над поверхнею води ще трималася пелена білого туману, а під нею вирувала непроглядно-зелена течія. Острівці мілководдя були болотисті й порослі комишем.

— Це наша ріка. Хай що буде, тримайтеся ближче до води. Не спускайте з неї ока. Не підпускайте до ріки ворогів. А якщо вони скаламутять нашу воду, відчикрижте їм прутні та згодуйте рибі.

У Шаги в обох руках було по бойовому топору. Він з брязкотом ударив лезом об лезо.

— Недоросток! — заволав він. Решта кам’яних воронів підхопили його рик, а до них приєдналися чорні вуха й місячні брати. Не кричали тільки обпечені, а натомість калатали мечами та списами.— Недоросток! Недоросток! Недоросток!

Тиріон по колу розвернув коня, щоб оглянути поле бою. Земля тут була горбиста, нерівна, біля ріки — м’яка й болотиста, до королівського гостинцю вона піднімалася вгору, а за ним, скільки сягало око, була кам’янистою й розбитою. На горбах де-не-де росли дерева, але більшу частину терену давно розчистили від лісу й перетворили на поля. Серце в Тиріонових грудях калатало в такт барабанам, а під шарами шкір і криці чоло заросилося холодним потом. Тиріон спостерігав, як сер Грегор, ця Гора-на-коні, їздить туди-сюди перед лавою воїнів, щось викрикуючи і жестикулюючи. Це крило теж складалося з кавалерії, але якщо на правому краю зібрався закутий в кольчуги кулак з лицарів і кінних списників, то в передовий загін згребли всі послідки Заходу: кінних лучників у коротких шкірянках, безладну масу необстріляних вільних вершників і перекупних мечів, озброєних косами й дідівськими іржавими мечами селян на тягловиках, недовчених хлопчаків з борделів Ланіспорту... і Тиріона з його горянами.

— Падло для ворон,— пробурмотів Брон, озвучуючи те, що не наважився сказати вголос Тиріон. Йому лишалося тільки кивнути. Невже батько з’їхав з глузду? Пікінерів немає, стрільців мало, лицарів узагалі жменька, озброєні погано, в обладунки не закуті, ще й під орудою тупого бугая, не навченого стримувати власну лють... і як, на батькову думку, ця пародія на військо утримуватиме лівий фланг?

Але часу думати про це не було. Барабани звучали вже так близько, що їхній дріб проникав під шкіру й від цього починали смикатись руки. Брон витягнув довгого меча — і зненацька просто перед очима опинився ворог, який котився з верхівки пагорба, рівним кроком наближаючись під захистом пік і щитів.

«Боги праведні, тільки погляньте, скільки їх!» — подумав Тиріон, хоч і знав, що у батька є в запасі люди. Загони вели капітани на закутих у броню бахматах, а збоку їхали штандарт-юнкери з прапорами. Тиріон зауважив лося Горнвудів, променисте сонце Карстарків, бойовий топір лорда Сервина, броньований кулак Гловерів... і навіть вежі-близнючки Фреїв, сині на сірому полі. От і луснула батькова певність, що лорд Волдер і не ворухнеться. Всюди мелькали білі прапори дому Старків, і коли вони майоріли й билися на довгих ратищах, задавалося, що сірі деривовки біжать і стрибають. «А де хлопець?» — подумав Тиріон.

Заграв ріжок. «Ур а-а-а!» — засурмив він протяжно й низько, і від того звуку повіяло холодом півночі. Йому відповіли сурми Ланістерів: «Та-та, та-та, та-та-а-а!» — пронизливо й виклично, та все ж Тиріону здалося, що їхні голоси слабші та звучать якось наче стурбовано. В нутрі у нього все тріпотіло, це було нудотне відчуття; він тільки й сподівався, що його не знудить по-справжньому.

Ріжки замовкли, і повітря наповнилося сичанням: з правого боку, де над дорогою стояли лучники, здійнялася хмара стріл. З криками північани кинулися вперед, але стріли Ланістерів посипалися на них градом — сотні стріл, тисячі, і крики перетворилися на зойки, а вояки спотикалися й падали. На той час у повітря злетіла друга хмара стріл, а лучники вже припасовували до тятив по третій стрілі.

Знов заграли сурми: «Та-та, та-та-а-а, та-та, та-та-а-а!» Змахнувши величезним мечем, сер Грегор проревів команду, і на неї озвався крик — хор тисячі голосів. Пришпоривши коня, Тиріон додав до какофонії ще один голос, і передовий загін рушив уперед.

— Ріка! — гаркнув Тиріон до горян.— Пам’ятайте, тримайтеся ріки!

Він іще вів перед, коли коні побігли вчвал, але за мить Челла з ревом, від якого кров холонула в жилах, промчала повз, а за нею, завивши, кинувся Шага. За ними ринули горяни, лишивши Тиріона ковтати пилюку.

Попереду вишикувався півмісяць ворожих списників — два наїжачені ряди, які зблискували крицею, ховаючись за високими дубовими щитами з променистими сонцями Карстарків. Першим до них під’їхав Грегор Кліган, ведучи за собою клин закутих у лати досвідчених вояків. Половина коней в останню мить злякалися, зупинившись перед рядом списів. А решта загинули, коли в груди їм устромилися сталеві гостряки. У Тиріона на очах упала дюжина вояків. Зазублений гостряк стріли черкнув жеребця Гори-на-коні по шиї, і той став дибала, закинувши підкуті залізом копита. А тоді, ошалівши, стрибнув у шерегу списників. Зусібіч його протикали списи, проте під його вагою стіна щитів зламалася. Північани сахалися коня, який бився в агонії. Нарешті жеребець упав, пускаючи криваву піну й в останньому червоному подиху оголюючи зуби, а Гора-на-коні став без жодної подряпини, розмахуючи дворучним мечем.

Поки щити не встигли зімкнутися, у пролам кинувся Шага, а за ним побігли й інші кам’яні ворони.

— Обпечені! Місячні брати! За мною! — закричав Тиріон, але всі вони здебільшого були вже перед ним. Він бачив Тимета, сина Тимета, який стрибнув з коня, коли той на всьому скаку загинув під вершником; і когось із місячних братів, нахромленого на спис Карстарків; і Конового коня, який копитом зламав комусь ребра. На них полетіла хмара стріл; неможливо було сказати, звідки вони взялися, але впали вони воднораз і на Старків, і на Ланістерів, відскакуючи від панцирів і вгризаючись у плоть. Піднявши щита, Тиріон заховався під ним.

Наїжачена шерега розвалювалася, північани відступали під натиском кінної атаки. Тиріон бачив, як котрийсь списник кинувся вперед, але Шага просто на бігу зупинив дурня ударом у груди, водномить розрубавши топором кольчугу, шкірянку, м’язи й легені. Списник помер навстоячки, в грудях у нього засів топір, але Шаґа не зупинявся: другим бойовим топором, затиснутим у лівій руці, він навпіл розтрощив іще чийсь щит, у той час як обм’якле тіло, що висіло в нього на правій руці, стрибало та смикалося в такт його рухам. Нарешті мрець зіслизнув на землю. Брязнувши топором об топір, Шаґа заревів.

Аж тут Тиріон опинився віч-на-віч із ворогом, і вся битва раптом звузилася до кількох футів землі навколо його коня. Йому націлився в груди один із солдатів, але зметнувся топір — і спис відскочив убік. Солдат замахнувся удруге, але Тиріон пришпорив коня й підім’яв його. Брона обступило одразу троє супротивників, проте першому солдату він одрубав гостряка на списі, а другому, відводячи меч назад, різонув обличчя.

Зліва у Тиріона полетів спис і зі стуком уп’явся у щит. Розвернувшись, він рвонув за списником, але той підніс свій щит над головою. Тоді Тиріон закружляв навколо нього, обсипаючи дерево ударами. Полетіли дубові тріски, й нарешті північанин, утративши рівновагу, гримнувся навзнак на землю, опинившись під власним щитом. Дотягнутися до нього топором Тиріон не міг, а злізати з коня не збирався, тож лишив його лежати, а сам поїхав до іншого й рубонув його згори з такою силою, що аж по руці пробіг дрож. Завдяки цьому він отримав миттєву передишку. Натягнувши повіддя, він пошукав очима ріку. І виявив її праворуч. Якимсь чином він примудрився розвернутися задом наперед.

Повз нього проїхав один з обпечених — він безвільно лежав на коні. Спис поцілив його в живіт і вистромився зі спини. Допомагати йому було вже запізно, та коли Тиріон побачив, що якийсь північанин підбіг до нього й потягнувся до повіддя, він пришпорив коня.

Супротивник зустрів його з мечем у руці. Він був високий і широкоплечий, одягнений у довгу кольчугу й гофровані латні рукавиці, але в бою він утратив шолом, а з порізу, який розсікав чоло, на око бігла кров. Тиріон замахнувся топором йому в обличчя, але північанин відбив удар.

— Карлик,— заверещав він,— умри!

Тиріон спробував об’їхати його ззаду, цілячись йому в голову та плечі, але той розвернувся. Задзвеніла криця, і дуже швидко Тиріон збагнув, що довгань і меткіший, і дужчий за нього. Сьоме пекло, та де ж Брон?

— Умри! — загарчав вояк, дико змахнувши мечем.

Тиріон заледве встиг затулитися щитом, і від сили удару дерево, здалося, вибухнуло всередину. З руки посипалися тріски.

— Умри! — ревів мечник, кидаючись уперед і з такою силою вдаряючи Тиріона в скроню, аж у голові загуло. Клинок проїхався по шолому з жахливим скреготом. Довгань вищирився... і тут його вкусив Тиріонів дестрієр, лишивши на місці щоки голу кістку. Чоловік заверещав. Тиріон засадив йому в голову топір.

— Сам умри,— сказав він, і мечник так і вчинив.

Вивільняючи лезо топора, він почув крик.

— Едард! — задзвенів голос.— За Едарда і Вічнозим!

До Тиріона з гуркотом підлетів лицар, розкручуючи над головою шпичастий круглий моргенштерн. Не встиг Тиріон і рота розтулити, щоб покликати Брона, як коні зіткнулися. Шпичаки пробили тонкий метал на лікті, й рука просто вибухнула від болю. Вмить топір випав з пальців. Почувся нудотний хрускіт, і Тиріон полетів з коня. Він не пам’ятав, як упав на землю, та коли звів очі, виявив над собою тільки небо. Перекотившись набік, він спробував зіп’ястися на ноги, але його прошив біль, і світ здригнувся. Над Тиріоном нависнув лицар, який скинув його з коня.

— Тиріоне Куць,— пробасив він згори вниз,— ти мій. Ти здаєшся, Ланістере?

«Так»,— подумав Тиріон, але слова застрягли в горлі. Щось незв’язно крякаючи, він силкувався звестися навколішки, навпомацки шукаючи зброю. Меч, чингал — що завгодно.

— Ти здаєшся? — вивищувався над ним лицар на закутому в броню бахматі. І кінь, і людина здавалися велетенськими. Шпичастий моргенштерн зробив повільне коло. Тиріон не відчував рук, перед очима пливло, піхви були порожні.— Капітуляція або смерть! — оголосив лицар, швидше й швидше розкручуючи ланцюг.

Тиріон скочив на ноги, головою буцнувши коня в живіт. Моторошно заіржавши, тварина стала дибки. Вона силкувалася вивернутися, втекти від болю; на обличчя Тиріону хляпнули кров і кишки, а тоді, мов обвал, на нього гримнувся кінь. Не встиг він спам’ятатися, як у забороло йому набилося повно землі, а руку щось причавило. Він спробував звільнитися; горло стисло так, що він заледве міг говорити.

— ...капітуляція...— спромігся він вичавити.

— Так,— болісно та хрипко застогнав голос.

Тиріон відтер шолом від болота, щоб знову отримати змогу бачити. Кінь упав не на нього, а на свого вершника. Нога лицаря була затиснута під твариною, а рука, якою він уперся при падінні, вивернулася під чудернацьким кутом.

— Я здаюся,— промовив лицар. Здоровою рукою намацавши на поясі меч, він витягнув його й кинув Тиріонові під ноги.— Здаюся, мілорде.

Карлик, у якого паморочилось у голові, став навколішки й підняв клинок. Коли він ворухнув рукою, лікоть йому прошило болем. Бій, здавалося, перемістився далі. В цій частині поля не лишилося нікого, самі трупи. Над ними вже літали ворони, потроху приземляючись і починаючи дзьобати. Тиріон побачив, що сер Кеван підтягнув центральний загін на підтримку передового; величезна маса пікінерів відтісняла північан до пагорба. Ті старалися втриматися на схилах, а піки билися в стіну щитів, на цей раз овальних і зміцнених залізними заклепками. У Тиріона на очах у повітря знов здійнялася хмара стріл, і вояки за дубовою стіною один по одному падали під тиском смертоносного вогню.

— Схоже, ви програєте, сер,— мовив Тиріон до лицаря, який лежав під конем. Чоловік не озвався.

Долинув стукіт копит, і Тиріон рвучко розвернувся, хоча через жахливий біль у лікті заледве міг підняти меч. Натягнувши повіддя, біля нього зупинився Брон і глянув згори вниз.

— Як виявилося, невелика з тебе була користь,— сказав йому Тиріон.

— Схоже, ти й без мене непогано впорався,— відповів Брон.— От тільки гостряк на шоломі загубив.

Тиріон помацав верхівку шолома. Шпичак повністю відламався.

— Я його не губив. І точно знаю, де він зараз. Ти мого коня не бачив?

Поки вони розшукали коня, знову заграли сурми й уздовж ріки помчав резерв лорда Тайвіна. Тиріон бачив, як батько пролетів повз — під гуркіт копит він перетнув поле, а над головою в нього бився малиново-золотий прапор Ланістерів. Навколо нього їхало п’ятсот лицарів, на кінчиках списів зблискувало сонце. Під їхнім натиском залишки Старківських шерег розсипалися.

Лікоть у Тиріона попід кольчугою набряк і пульсував од болю, тож він і не думав долучатися до різанини. Вони з Броном поїхали шукати свій загін. Чимало горян вони виявили серед загиблих. Альф, син Юмара, лежав у калюжі густої крові з відтятою по лікоть рукою, а навколо нього простерлося ще чимало місячних братів. Шага прихилився до стовбура дерева, весь утиканий стрілами, а на колінах у нього лежала Конова голова. Тиріон думав, що вони обидва мертві, та коли він зліз із коня, Шага розплющив очі й мовив:

— Вони убили Кона, сина Кората.

На вродливому Коні не було жодної подряпини, хіба що червона пляма на грудях, куди його смертельно поранив спис. Брон поставив Шагу на ноги, і здалося, тільки тоді здоровань помітив у себе в тілі стріли. Одну по одному він повитягав їх, проклинаючи дірки, які полишалися від них у шкірянці й кольчузі, а коли дійшов до тих кількох, які вгризлися в плоть, захникав, як немовля. Поки з Шаги виймали стріли, повз проїхала Челла, дочка Чейка, й показала чотири вуха, які здобула в бою. Тимет разом зі своїми обпеченими грабував загиблих. З трьохсот горян, які вийшли на бій під командуванням Тиріона, вціліла хіба що половина.

Залишивши живих опікуватися мертвими, а Брона — займатися полоненим лицарем, сам Тиріон пішов шукати батька. Лорд Тайвін сидів біля ріки, посьорбуючи вино з оздобленого коштовним камінням кубка, а його зброєносець розстібав йому нагрудник.

— Чудова перемога,— мовив сер Кеван, побачивши Тиріона.— Твої дикуни добре билися.

Батько втупився в сина своїми зеленими очима з золотими крапочками — такими холодними, що Тиріон поїжився.

— Ти здивований, батьку? — запитав Тиріон.— Це розладнало твої плани? Нас же мали пошаткувати, вірно?

З незворушним обличчям лорд Тайвін осушив кубок.

— Так, на лівий край я поставив найменш підготовлених людей. Очікував, що вони не втримаються. Роб Старк — зелене хлопчисько, в якого мужності більше, ніж мудрості. Я сподівався, якщо він побачить, що наш лівий край піддався, то може кинутися в проріху в надії погнати нас. А коли б він опинився на нашій території, пікінери сера Кевана розвернулися й підійшли б до нього з флангу, відтісняючи до ріки, а на той час я підтягнув би резерв.

— І ти вирішив, що найкраще буде в осереддя цієї різанини помістити мене, навіть не попередивши про свої плани.

— Награний відступ не такий переконливий,— мовив батько,— та й не збираюсь я ділитися планами з людиною, яка водить товариство з перекупними мечами й дикунами.

— Шкода тільки, мої дикуни порушили всі твої плани.

Стягнувши з долоні латну рукавицю, Тиріон кинув її на землю, кривлячись від болю, який пронизував руку.

— Старків хлопчина виявився обережнішим, ніж я очікував у його віці,— визнав лорд Тайвін,— але перемога все одно перемога. А ти, я бачу, поранений.

Права рука в Тиріона була вся закривавлена.

— Радий, що ти помітив, батьку,— мовив Тиріон крізь зціплені зуби.— Зроби ласку — пошли по мейстрів. Якщо, звісно, тобі не миліший однорукий карлик.

Але батько не встиг відповісти — обернув голову на несподіваний оклик:

— Лорде Тайвіне!

Тайвін Ланістер звівся на ноги, і водночас сер Адам Марбранд стрибнув зі свого рисака. Кінь був у милі, з губ бігла кров. Сер Адам опустився на одне коліно; це був жилавий чоловік з темно-мідним волоссям до плечей, закутий у сталеві обладунки, покриті блискучою бронзою, з чорним гравіюванням вогненного дерева його дому на нагруднику.

— Мілорде, ми захопили кількох їхніх командирів. Лорда Сервина, сера Вайліса Мандерлі, Гаріона Карстарка, чотирьох Фреїв. Лорд Горнвуд загинув, а Руз Болтон, боюся, втік.

— А хлопець? — запитав лорд Тайвін.

Сер Адам завагався.

— Малого Старка з ними не було, мілорде. Вони кажуть, він з більшою частиною кавалерії перетнув міст у Близнючках і їде на Річкорин.

«Зелене хлопчисько,— пригадав Тиріон,— в якого мужності більше, ніж мудрості». Якби не біль, він би розреготався.