Гра престолів

Данерис

— Дотрацьке море,— зронив сер Джора Мормонт, натягуючи повіддя й зупиняючись поряд з Дані на гребені пагорба. Під ногами в них простерлася неозора пустельна рівнина — безмежний плаский простір, який тягнувся аж ген до обрію і далі, аж поза нього. Та це і справді море, подумала Дані. Тут уже не було пагорбів, не було ні гір, ні дерев, ні міст, ні шляхів — тільки нескінченні луки, де високі трави брижились од вітру, як хвилі.

— Яке воно зелене,— сказала вона.

— Це зараз, звідси,— погодився сер Джора.— А бачила б ти його в цвіту, цілком укрите багряними квітами від обрію до обрію, як море крові! А коли приходить посуха, весь світ набирає бронзових барв. А це ж одна тільки гранна, дитино. А там сотні видів трав — жовтих як лимон і темних як індиго, блакитних, і жовтогарячих, і веселкових. У Тінявих землях за Ашаєм, подейкують, є океани примарних трав, вищих за вершника на коні, зі стеблами білими як молочне скло. Вони душать усі інші трави, а тоді в темряві сяють духами проклятих. Дотраки певні, що одного дня примарні трави вкриють весь світ, і тоді життю прийде кінець.

На саму думку про це Дані здригнулася.

— Не хочу зараз про це говорити,— мовила вона.— Тут так гарно, аж не хочеться думати про те, що все це може загинути.

— Як скажете, халесі,— шанобливо озвався сер Джора.

Почувши голоси, вона озирнулася. Вони з Мормонтом випередили решту вершників, тож зараз ті ген позаду видиралися на гребінь пагорба. І її служниця Іррі, і юні лучники з її хасу були спритні, мов кентаври, а от Вісерис і досі боровся з короткими стременами й пласким сідлом. У цих краях брат мав жалюгідний вигляд. Йому не варто навіть було приїжджати. Магістр Іліріо схиляв його зачекати в Пентосі, запропонував йому гостинність свого особняка, але Вісерис навіть чути про це не хотів. Він буде з Дрого, поки той не сплатить борг, поки Вісерис не отримає обіцяну корону. «А якщо він спробує мене надурити, горе йому: він дізнається, що буває, якщо збудити дракона»,— заприсягнувся Вісерис, поклавши руку на позичений меч. На це Іліріо тільки кліпнув очима й побажав йому щастя.

Дані збагнула, що зараз не має охоти вислуховувати братові скарги. День був занадто чарівний. У насиченій блакиті неба, у високості, кружляв яструб — полював. Море трави гойдалося й зітхало з кожним повівом вітру, тепле повітря пестило обличчя, і Дані почувала умиротворення. Вона не дозволить Вісерису все зіпсувати.

— Зачекайте тут,— мовила Дані до сера Джори.— Скажіть усім зупинитися. Скажіть, що я звеліла.

Лицар усміхнувся. Сер Джора не відзначався вродою. Шия та плечі в нього були, як у бугая, а руки та груди так густо поросли жорстким чорним волоссям, що на голову вже нічого не лишилося. Однак від його усмішки Дані ставало затишно.

— Ти вчишся розмовляти, як королева, Данерис.

— Не як королева,— заперечила Дані,— як халесі.

Розвернувши коня, вона самотою помчала вчвал з гребеня пагорба вниз.

Спуск був стрімкий і кам’янистий, але Дані скакала безстрашно, а серце співало від радості й небезпеки. Усе життя Вісерис казав їй, що вона королівна, але вперше Данерис Таргарієн почулася королівною тільки тоді, коли проїхалася на своїй сріблястій кобилиці.

Спершу було нелегко. Наступного ранку після весілля халасар зібрав табір і вирушив на схід у Ваїс-Дотрак, і на третій день шляху Дані здавалося, що вона просто помре. На сідницях полускалися натерті сідлом страшні криваві водянки. Стегна вона собі збила до крові, на руках з’явилися мозолі від повіддя, а м’язи ніг і спини так боліли, що вона заледве могла сидіти. Наприкінці дня, коли западали сутінки, служницям доводилося знімати її з коня.

Але й уночі полегшення не приходило. Поки вони їхали, хал Дрого не звертав на неї уваги, точно як він ігнорував її під час весілля, а вечорами пив зі своїми вояками та кровними вершниками, виїздив призових скакунів і дивився, як танцюють жінки й помирають чоловіки. У цьому житті для Дані місця не було. Їй залишалося вечеряти на самоті, або з сером Джорою і з братом, а потім у сльозах засинати. Але щоночі, десь перед світанком, Дрого приходив до неї в намет і будив її в темряві, і їздив на ній так само невтомно, як на своєму огирі. Він завжди брав її ззаду, як заведено в дотраків, і Дані була вдячна за це: так її лорд-чоловік не міг бачити сліз, які зрошували їй обличчя, а вона могла тулити до лиця подушку, щоб приглушити болісні зойки. Коли він кінчав, то, заплющивши очі, починав стиха похропувати, а Дані лежала поруч з ним, уся в синцях і ранах, які боліли так, що вона не могла заснути.

Минали день за днем, ніч за ніччю, і прийшла мить, коли Дані збагнула: більше вона не витримає. Однієї ночі вона вирішила: ліпше накласти на себе руки, ніж дозволити цьому тривати...

Однак тої ночі їй знову наснився дракон. Цього разу Вісериса у сні не було. Тільки вона і дракон. Луска в нього була чорна як ніч і мокра й слизька від крові. Її крові, відчула Дані. Очі дракона сяяли, мов озера розпеченої лави, а коли він розтулив рота, звідти гарячим струменем з гуркотом вихопилося полум’я. Дані чула, що він співає до неї. Вона розкрила обійми вогню, прийняла його, дозволила йому цілком її поглинути, обмити, загартувати, випалити начисто. Вона відчувала, як плоть висихає, обвуглюється і злізає з кісток, як кров закипає й починає парувати, але болю не було. Вона почувалася дужою, оновленою і ярою.

А наступного дня — на диво — тіло боліло вже начебто не так. Таки боги нарешті почули її та змилостивилися. Навіть служниці відчули переміну.

— Халесі,— звернулася до неї Джикі,— щось негаразд? Ви хворі?

— Була хвора,— озвалася вона, застигнувши над драконовими яйцями, які подарував їй Іліріо на весілля. Вона торкнулася одного — найбільшого з трьох, легенько провела рукою по шкаралупі. «Чорно-черлене,— подумала вона,— як дракон з мого сну». Камінь під пальцями здавався на диво теплим... чи це їй наснилося? Вона нервово відсмикнула руку.

Відтоді день у день ставало легше. Ноги зміцніли, мозолі на руках полускали й затверділи, м’які сідниці загрубіли і стали еластичні, як дублена шкіра.

Хал доручив служниці Іррі навчити Дані їздити верхи по-дотрацькому, але насправді найкращою вчителькою була кобилиця. Здавалося, вона вгадує настрій вершниці, наче в них одна на двох свідомість. День у день Дані почувалася в сідлі впевненіше. Дотраки були люди суворі й нечутливі, не мали звичаю давати тваринам імена, тож Дані називала свою кобилицю просто «сріблястою». Ще нікого й нічого вона так не любила.

Коли дорога почала менше втомлювати Дані, вона стала помічати красу навколишніх земель. Їхала вона на чолі халасару разом з Дрого та його кровними вершниками, тож кожен край поставав перед нею свіжий і незайманий. Позаду них величезна орда витоптувала землю, каламутила ріки та здіймала навколо хмари задушливої куряви, але луки попереду завжди були зелені й зарослі.

Халасар перетнув невисокі пагорби Норвосу, проминув улаштовані терасами лани й невеличкі села, з чиїх білих тинькованих стін за ним схвильовано спостерігали місцеві мешканці. Перейшов убрід три широкі спокійні річки, а четверту — бистру, вузьку й підступну; ставав табором біля високого блакитного водоспаду; обійшов стороною руїни величезного мертвого міста, де, подейкували, поміж почорнілих мармурових колон стогнуть привиди. Промчав тисячолітніми валірійськими дорогами, прямими як дотрацька стріла. Півмісяця пробирався крізь Когорський ліс, де високо над головами золотилося шатро з листя, а стовбури дерев були завширшки з міську браму. Тут водилися величезні лосі, і плямисті тигри, і лемури зі сріблястим хутром і велетенськими фіалковими очима, але всі вони розбігалися з наближенням халасару, тож Дані нікого з них і краєм ока не побачила.

На цей час спогад про нестерпний біль майже вивітрився. І досі по довгому дні верхи у неї нило тіло, однак зараз цей біль був навіть солодкий, тож щоранку вона радо стрибала в сідло в передчутті нових див, які чекали на неї в землях, що лежали попереду. Навіть ночі іноді приносили задоволення, і тепер якщо вона й скрикувала, коли Дрого брав її, то не завжди від болю...

Біля підніжжя пагорба її обступили трави — високі та м’які. На рівнину вона виїхала підтюпцем і в благословенній самотині загубилася серед зелені. У халасарі вона ніколи не була сама. Хал Дрого приходив до неї тільки після заходу сонця, але служниці годували її, вмивали та спали біля входу в її намет, завжди неподалік крутилися кровні вершники та лучники з хасу, а брат, мов набридлива тінь, ходив за нею день і ніч. Навіть звідси Дані чула, як він, стоячи на верхівці гребеня, пронизливо горлає на сера Джору. Але вона рушила вперед, поринаючи глибше в Дотрацьке море.

Зелень проковтнула її. Повітря насичене було ароматами землі й трави, до яких домішувалися запахи кінської піни й поту самої Дані, а ще — олії в її волоссі. Дотрацькі запахи. Вони добре пасували до цього місця. І Дані, сміючись, вдихнула їх. Зненацька їй закортіло відчути під ногами землю, занурити пальці в масний чорний ґрунт. Зістрибнувши з сідла, вона пустила сріблясту пастися, а сама стягнула з ніг високі чоботи.

Вісерис налетів на неї несподівано, як літня буря; він надто сильно натягнув повіддя, і кінь під ним став дибки.

— Як ти смієш! — заверещав він.— Ти велиш щось мені? Мені?!

Він скочив з коня і, приземляючись, заточився. З розчервонілим обличчям він важко зіп’явся на ноги. Схопив сестру й почав трусити.

— Ти забула, хто ти така? Подивись на себе. Тільки подивись на себе!

Дані не треба було й дивитися. Вона була боса, з олією у волоссі, вбрана в дотрацький шкіряний одяг і у фарбовану безрукавку, яку їй подарували на весілля. Вона була своя у цих краях. А брудний Вісерис не розлучався з заплямованими міськими шовками й кольчугою.

— Не смій веліти дракону! — і досі репетував він.— Ти зрозуміла? Я володар Сімох Королівств, і я не збираюся вислуховувати накази від шльондри якогось комонника, ти мене чуєш? — рука його залізла їй під безрукавку, й пальці боляче стиснули груди.— Ти мене чуєш?

Дані щосили відштовхнула його.

Вісерис витріщився на неї, не вірячи своїм фіалковим очам. Вона ще жодного разу не чинила опору. Від люті в нього перекосилося обличчя. Зараз він її вдарить, і боляче вдарить, вона це знала.

Хрясь!

Удар батога пролунав, як гуркіт грому. Ремінь, який обкрутився Вісерису довкола горла, сіпнув його назад. Брат, приголомшений і задиханий, розтягнувся на землі. Він намагався звільнитися, а дотрацькі вершники улюлюкали над ним. Хлопець із батогом, юний Джого, скреготливим голосом щось запитав. Слів Дані не зрозуміла, але тут під’їхали Іррі, і сер Джора, і решта вояків з її хасу.

— Джого питає, чи бажаєте ви його смерті, халесі,— переклала Джикі.

— Ні,— озвалася Дані,— ні.

Джого зрозумів її. Хтось із вояків щось проричав, і дотраки розсміялися. Іррі переклала:

— Кваро вважає, що вам варто відтяти йому вухо, щоб навчити трохи поваги.

Брат стояв навколішках, пальцями вчепившись у шкіряний ремінь на шиї, нерозбірливо хничучи, силкуючись відсапатися. Батіг міцно стискував його за шию.

— Скажи, що я не хочу робити йому боляче,— мовила Дані.

Іррі повторила її слова дотрацькою мовою. Джого потягнув батіг, смикнувши Вісериса, як ляльку на мотузці. Брат знову розтягнувся на землі, нарешті звільнений зі шкіряного зашморгу, от тільки під підборіддям, де в шкіру глибоко врізався ремінь, проступила кривава смуга.

— Я попереджав його, що так буде,— мовив сер Джора Мормонт.— Казав йому лишатися на пагорбі, як ви й веліли.

— Я вам вірю,— відгукнулася Дані, спостерігаючи за Вісерисом. А той лежав на землі з розчервонілим обличчям, шумно втягуючи повітря та схлипуючи. Він викликав жалість. Та він завжди викликав жалість. Як вона раніше цього не бачила? У грудях, де колись гніздився страх, лишилася порожнеча.

— Заберіть його коня,— звеліла Дані серу Джорі. Вісерис витріщився на неї з роззявленим ротом. Він не міг повірити своїм вухам, та Дані й сама не могла повірити, що каже таке. Але слова вилітали самі.— Нехай брат пішки йде назад до халасару. Нехай усі бачать, хто він.

Поміж дотраків чоловік не на коні не вважається за чоловіка: він нижчий з найнижчих, позбавлений гідності й гордості.

— Ні! — заверещав Вісерис. І звернувся до сера Джори загальною мовою, щоб не зрозуміли комонники: — Вдарте її, Мормонте! Зробіть їй боляче! Вам наказує ваш король! Повбивайте цих дотрацьких псів і провчіть її!

Лицар-вигнанець перевів погляд з Дані на її брата; вона стояла боса, утопивши пальці в землі, з олією у волоссі, тоді як він був у шовках і криці. Але Дані побачила рішення на обличчі сера Джори.

— Він піде пішки, халесі,— мовив лицар. І, поки Дані сідала на сріблясту, узяв у руки повіддя братового коня.

Вісерис з розтуленим ротом знову сів на землю. Він мовчав і не рухався, проводжаючи вершників очима, повними отрути. Незабаром він загубився у високій траві. Коли він зник з поля зору, Дані злякалася.

— Він знайде дорогу назад? — запитала вона сера Джору.

— Навіть такий сліпець, як твій брат, здатен видивитися наш слід,— озвався той.

— Він гоноровий. Може, йому буде соромно повертатися.

— А куди йому ще податися? — розсміявся Джора.— Якщо він не знайде халасару, халасар уже напевне знайде його. У Дотрацькому морі важко потонути, дитино.

У його словах була рація. Халасар був наче рухоме місто, проте рухалося це місто не наосліп. Розвідники обов’язково виїжджали далеко вперед від основної валки, щоб повідомити про дичину, здобич або ворогів, а з флангів її охороняли вершники супроводу. Такі нічого не проґавлять — не тут, не в цих краях, звідки вони родом. Ці рівнини невіддільні від них... а тепер і від Дані.

— Я його вдарила,— зачудовано мовила вона. Тепер, коли все було позаду, це здавалося дивним сном, який їй просто наснився.— Пане Джоро, ви гадаєте... Він буде такий лютий, коли повернеться...— затремтіла вона.— Я збудила дракона, так?

Сер Джора пирхнув.

— Чи можна збудити мертвого, дівчинко? Твій брат Рейгар був останнім з драконів, а він загинув на Тризубі. А Вісерис — навіть не тінь змії.

Його прямодушні слова збентежили її. Здавалося, все, у що вона в житті вірила, зараз опинилося під питанням.

— Ви... присягнули йому своїм мечем...

— Так, присягнув, дівчинко,— сказав сер Джора.— А якщо твій брат — тінь змії, хто ж тоді його слуга?

У голосі його вчувалася гіркота.

— Він і досі справжній король. Він...

Осадивши коня, Джора поглянув на неї.

— А тепер давай по щирості. Ти б хотіла, щоб Вісерис посів трон?

Дані поміркувала.

— З нього не буде гарного короля, правда ж?

— Бували й гірші... але небагато.

Вдаривши п’ятами коня під боки, лицар знову рушив.

Дані їхала зразу позаду нього.

— І все-таки,— провадила вона,— прості люди чекають на нього. Магістр Іліріо каже, вони шиють прапори з драконом і моляться, щоб з-за вузького моря повернувся Вісерис і звільнив їх.

— Прості люди моляться за дощ, і за здоров’я дітей, і за літо без кінця,— мовив сер Джора.— І їх не хвилює, як там високі лорди граються у свою гру престолів, якщо самих їх облишать у спокої,— здвигнув він плечима.— Але їх не облишать.

Деякий час Дані мовчки їхала поряд, складаючи його слова, як шматочки мозаїки. Думка про те, що людям байдуже, керуватиме ними справжній король чи узурпатор, суперечила всьому, чого вчив її Вісерис. Та що більше вона міркувала над словами Джори, то ясніше бачила в них правду.

— А за що молитеся ви, пане Джоро? — запитала нарешті вона.

— За повернення додому,— озвався той хрипким від ностальгії голосом.

— Я теж молюся за це,— сказала вона з вірою у власні слова.

Сер Джора розсміявся.

— Тоді погляньте навкруги, халесі.

Але перед очима Дані стояли не рівнини. Внутрішнім зором вона бачила Королівський Причал і Червону фортецю, збудовану Ейгоном Завойовником. Бачила Драконстон, де народилася. В її уяві вони палахкотіли тисячами вогнів — у кожному вікні горіло полум’я. В її уяві всі двері були червоні.

— Братові ніколи не повернути собі Сім Королівств,— сказала Дані. І збагнула, що знає це давним-давно. Знає все своє життя. Просто ніколи не дозволяла собі вимовити ці слова навіть пошепки, а зараз промовила їх так, що почули і Джора Мормонт, і весь світ.

Сер Джора зміряв її поглядом.

— Ви гадаєте ні?

— Він не зможе очолити армію, навіть якщо мій лорд-чоловік і надасть її,— мовила Дані.— У нього немає грошей, а єдиний лицар, який супроводжує його, вважає його нижчим за змію. Дотраки глузують з його слабкості. Він ніколи не поверне нас додому.

— Ти розумна дитина,— посміхнувся лицар.

— Я не дитина,— затято мовила вона. І стисла каблуками боки кобилиці, посилаючи сріблясту вчвал. Вона мчала дедалі швидше, залишивши далеко позаду і Джору, і Іррі, і всіх решту, а теплий вітер розмаював їй волосся, і призахідне сонце світило в обличчя. Поки вона доїхала до халасару, запали сутінки.

Раби поставили для неї намет на березі озерця з джерельною водою. З трав’яного палацу на пагорбі чулися голоси. Скоро там реготатимуть — щойно вояки з хасу повідають, що сталося сьогодні серед трав. І коли Вісерис, кульгаючи, повернеться, усі чоловіки, жінки й діти знатимуть, що він піший. У халасарі немає таємниць.

Дані віддала сріблясту рабам, щоб потурбувалися про неї, а сама увійшла в намет. Під шовковим шатром було прохолодно й темнувато. Опускаючи запинало, Дані побачила, як порошний промінь червоного світла торкається драконових яєць. На якусь мить перед очима в неї затанцювали тисячі багряних язичків полум’я. Вона кліпнула — і все зникло.

«Це камінь,— сказала вона собі.— Це просто камінь, навіть Іліріо так казав, усі дракони мертві». Вона поклала долоню на чорне яйце, лагідно обхопивши вигин шкаралупи пальцями. Камінь був теплий. Майже гарячий.

— Це все сонце,— прошепотіла Дані.— Сонце нагріло їх, поки ми їхали.

Вона звеліла служницям приготувати для неї купіль. Дорея розпалила перед наметом багаття, а Іррі та Джикі зняли з в’ючних коней і принесли великі мідні ночви — ще один весільний подарунок — і натягали води з озерця. Коли з ночов почало парувати, Іррі допомогла Дані залізти, а тоді залізла й сама.

— Ви колись бачили дракона? — запитала Дані, поки Іррі шкребла їй спину, а Джикі вимивала пісок з волосся. Вона чула, що перші дракони з’явилися зі сходу, з Тінявих земель за Ашаєм та з островів у Нефритовому морі. Може, вони й досі живуть там, у краях дивних і диких.

— Драконів більше немає, халесі,— сказала Іррі.

— Вимерли,— підтвердила Джикі,— давним-давно.

Вісерис казав, що останні дракони Таргарієнів померли не більш як століття тому, під час правління Ейгона Третього, якого прозвали за це Бичем Драконів. Як на Дані, це було не так уже й давно.

— Всюди? — розчаровано спитала вона.— Навіть на сході?

На заході чари закінчилися, коли прийшла Руїна Валірії і земель вічного літа, і не лишилося ні чарокованої криці, ні штормоспівців, ні драконів, але Дані чимало разів чула, що на сході все інакше. Подейкували, що островами Нефритового моря скрадаються мантикори, що у джунглях Ї-Ті повзають василіски, в Ашаї відкрито чаклують чароспівці, ворожбити й гонихмарники, а чорної ночі накладають страшні закляття повелителі тіней і кровошептії. То чому б там не бути й драконам?

— Нема дракони,— сказала Іррі.— Хоробрі вої вбивати їх, бо то жахливі люті звірі. Всі знають.

— Всі знають,— погодилася Джикі.

— Купець із Карта розповідав мені, що дракони прилетіли з місяця,— заговорила білява Дорея, над вогнем гріючи рушник. Джикі та Іррі були з Дані одного віку — дотрацькі дівчата, які опинилися в рабстві, коли хал Дрого розбив халасар їхнього батька. Дорея була старша: майже двадцятирічна. Магістр Іліріо знайшов її в будинку розпусти в Лісі.

Дані з цікавістю обернула голову, і вологе сріблясте волосся впало їй на очі.

— З місяця?

— Він казав, що місяць — це яйце, халесі,— мовила дівчина з Ліса.— Колись давно на небі було два місяці, але один з них занадто наблизився до сонця й від жару розколовся. І з нього вилетіли тисячі тисяч драконів, упиваючись полум’ям сонця. І відтоді дракони дихають вогнем. Одного дня і другий місяць отримає сонячний поцілунок, розколеться — і дракони повернуться.

Дівчата-дотрачки пирхнули й розсміялися.

— Ти дурна рабиня з тирсою в голові,— сказала Іррі.— Місяць — не яйце. Місяць — бог. Сонце з місяцем — подружжя. Всі знають.

— Всі знають,— підтвердила Джикі.

Коли Дані вилізла з ночов, шкіра в неї була розпашіла й рожева. Джикі вклала халесі, щоб намастити їй тіло олією і вичистити бруд зі всіх пор. А тоді Іррі напахтила її пряноцвітом і цинамоном. І поки Дорея до блиску розчісувала їй коси, аж ті засяяли, як срібні нитки, Дані міркувала про місяць, і яйця, і драконів.

На вечерю була проста страва з фруктів, сиру й підсмаженого хліба, запити яку подали кубок вина з медом.

— Дореє, лишись і повечеряй зі мною,— звеліла Дані, відсилаючи інших двох служниць геть. У дівчини з Ліса волосся мало медовий колір, а очі — барву літнього неба.

Коли вони залишилися вдвох, Дорея опустила очі.

— Це честь для мене, халесі,— сказала вона, хоча то була зовсім не честь, а просто послуга. Місяць уже давно викотився на небо, а вони все сиділи, розмовляючи.

Коли тої ночі прийшов хал Дрого, Дані чекала на нього. Зупинившись на вході в намет, він з подивом поглянув на неї. Вона ж повільно звелася, розхристала нічні шовки та впустила на землю.

— Сьогодні ми маємо вийти надвір, мілорде,— сказала вона, бо дотраки вірять, що все найважливіше в житті людини має відбуватися просто неба.

Хал Дрого рушив за нею попід місячне світло, і дзвіночки в його волоссі тихенько заспівали. За кілька кроків од намету було ложе з м’якої трави, і саме там Дані потягнула чоловіка на землю. Коли ж він спробував її перевернути, вона поклала руку йому на груди.

— Ні,— мовила вона,— сьогодні я дивитимуся вам в обличчя.

В серці халасару немає особистого простору. Роздягаючи чоловіка, Дані відчувала на собі чужі очі, й чула притишені голоси, коли робила те, чого навчила її Дорея. Але їй було байдуже. Хіба вона не халесі? Для неї важили тільки його очі, і зараз, вилізши на нього, вона побачила в них щось таке, чого раніше не було. Вона скакала на ньому несамовито, як на своїй сріблястій, і в момент задоволення хал Дрого вигукнув її ім’я...

Халасар уже майже перетнув Дотрацьке море, коли Джикі, погладивши м’який округлий живіт Дані, мовила:

— Халесі, ви в тяжі.

— Знаю,— озвалася Дані.

То були її чотирнадцяті іменини.