Гра престолів

Едард

Мізинчика Едард знайшов у вітальні борделю — той приязно розмовляв з високою елегантною жінкою в сукні з пір’ям, під якою ховалася чорнильно-чорна шкіра. Біля коминка Г’юард грав з пишногрудою дівкою у фанти. Схоже, Г’юард уже позбувся пояса, плаща, кольчуги і правого чобота, а дівчина змушена була розстебнути до пояса сорочку. Біля задощеної шибки стояв Джорі Кассель з кривою посмішкою на вустах, задоволено спостерігаючи, як Г’юард перевертає гральні кості.

Зупинившись унизу перед сходами, Нед натягнув рукавиці.

— Час іти. Свою справу я вже закінчив.

Г’юард скочив на ноги, квапливо збираючи свої речі.

— Як скажете, мілорде,— мовив Джорі.— Допоможу Білу привести коней,— і він рушив до дверей.

Мізинчик неспішно прощався. Поцілував чорношкірій жінці руку, шепнув якийсь жарт, від чого повія голосно розсміялася, і неквапливо підійшов до Неда.

— Вашу справу,— безжурно запитав він,— чи Робертову? Як то кажуть: правиця снить королівськими снами, говорить королівським голосом і править королівським мечем. Чи означає це, що він також грає жінку королівським...

— Лорде Бейліш,— урвав його Нед,— ви забагато собі дозволяєте. Я справді вдячний вам за допомогу. Без вас ми, мабуть, роками б шукали цей бордель. Але це не означає, що я терпітиму ваші кпини. І я більше не правиця короля.

— Деривовк, либонь, колючий звір,— зронив Мізинчик, сіпнувши ротом.

З чорного беззоряного неба падав теплий дощик. Рушили до стайні, і Нед натягнув каптур плаща. Джорі вивів йому коня. За ним вийшов юний Віл, однією рукою ведучи Мізинчикову кобилу, а другою вовтузячись із поясом і шворками на штанах. З дверей стайні, хихочучи, визирнула боса повія.

— Ми повертаємося в замок, мілорде? — запитав Джорі. Кивнувши, Нед стрибнув у сідло. Мізинчик теж заліз на коня, а за ним Джорі й решта.

— У Чатаї вишуканий заклад,— дорогою заговорив Мізинчик.— Я подумую його купити. Як з’ясувалося, вкладати гроші в борделі надійніше, ніж у кораблі. Повії рідко йдуть на дно, а коли на них нападають пірати, то, як і всі, платять дзвінку монету,— хихикнув лорд Пітир на власний дотеп.

Нед його не перебивав. За деякий час той сам затих і далі їхав мовчки. Вулиці Королівського Причалу були темні й безлюдні. Дощ усіх загнав по домівках. Він стукотів Недові по голові, теплий як кров і невмолимий як старі провини. По обличчю стікали великі краплі води.

«Роберт ніколи не зможе бути вірним одному ліжкові,— давним-давно казала йому Ліанна у Вічнозимі — це було того вечора, коли їхній лорд-батько пообіцяв її руку молодому лордові Штормокраю.— Я чула, в нього є дитина від якоїсь дівчини у Видолі». Нед тримав немовля на руках, тож не міг нічого заперечити, та й брехати сестрі не хотілося, але він запевнив її, що Робертові походеньки до заручин нічого не значать, що з нього буде добрий і вірний чоловік, який кохатиме її всім серцем. На це Ліанна тільки посміхнулася. «Кохання — це чудово, любий Неде, але воно не в силі змінити людську натуру»...

Дівчина в борделі була така молоденька, що Нед не наважився запитати, скільки їй років. Без сумніву, до борделю вона потрапила незаймана: у найкращих закладах завжди знайдуться незайманки, якщо гроші дозволяють. Дівчина мала рудувате волосся й ластовиння на переніссі, а коли витягнула персо, щоб дати немовляті, Нед зауважив, що й груди в неї в ластовинні. «Я назвала маленьку Барою,— сказала вона, поки дитя смоктало.— Вона страшенно на нього схожа, правда ж, мілорде? У неї його ніс і волосся...»

«Твоя правда»,— торкнувся Едард Старк м’якого темного волосся. Воно ковзнуло між пальців, як чорний шовк. Нед пригадував, що перша Робертова дитина, здається, мала таке саме волоссячко.

«Скажіть йому, коли побачите, якщо... якщо ваша ласка. Скажіть, яка вона гарна».

«Обов’язково»,— пообіцяв Нед. Це було його вічне прокляття. Роберт присягався в невмирущому коханні й до вечора забував про це, а Нед Старк свої обіцянки виконував. Йому згадалися обіцянки, які він дав Ліанні, коли та лежала на смертному одрі, й чого йому коштувало їх дотриматися.

«І ще скажіть йому, що я не була більше ні з ким. Присягаюся, мілорде, і давніми богами, і новими. Матая каже, що я маю півроку на дитину й на те, щоб він повернувся. То скажіть йому, що я чекаю, добре? Мені не треба прикраси, нічо, тіки він. Він завжди був добрий до мене, правда».

Добрий, тупо подумав Нед.

«Я перекажу, дитино, й обіцяю, що Барі нічого не бракуватиме».

Тоді вона всміхнулася — боязкою і милою усмішкою, від якої краялося серце. Коли Нед вертався дощової ночі назад, перед ним стояло обличчя Джона Сноу — обличчя його самого замолоду. Якщо боги відвертаються від байстрюків, подумав він тупо, то чому ж вони нагородили чоловіків хіттю?

— Лорде Бейліш, що ви знаєте про Робертових байстрюків?

— Ну, для початку, в нього їх більше, ніж у вас.

— А скільки?

Мізинчик знизав плечима. Плащем його стікали струмочки води.

— А це має значення? Коли спати з багатьма жінками, хтось із них обов’язково піднесе тобі подаруночок, а його світлість ніколи не вирізнявся стриманістю. Знаю, він визнав хлопця у Штормокраю, якого зачав того дня, коли одружився лорд Станіс. Інакше він учинити не міг. Адже мати дитини була з дому Флорентів, племінниця леді Селізи й одна з її челядниць. Ренлі каже, що Роберт під час бенкету відніс дівчину нагору й, поки лорд Станіс із нареченою танцювали, уклав у приготовану для молодят постіль. Лорд Станіс уважає, що це заплямувало честь дому його дружини, тож коли хлопець народився, його відіслали до Ренлі,— Мізинчик скоса зиркнув на Неда.— Ще ходять плітки, що в Роберта були близнюки від служниці у Кичері Кастерлі — народилися три роки тому, коли він їздив на захід на турнір до лорда Тайвіна. Серсі потурбувалася, щоб дітей убили, а матір продали проїжджому работоргівцю. Байстрюки так близько від дому — надто велика образа для гонору Ланістерів.

Нед Старк скривився. Такі брудні плітки ходили про всіх великих королів у країні. Він міг навіть повірити, що Серсі Ланістер учинила саме так... але чи міг король не втрутитися й дозволити цьому статися? Той Роберт, якого він знав колись, не дозволив би, однак той Роберт не мав звички заплющувати очі на речі, які йому бачити неприємно.

— А з чого б це Джон Арин зненацька зацікавився незаконними дітьми короля?

Коротун мляво стенув плечима.

— Він служив правицею короля. Без сумніву, Роберт доручив йому стежити, щоб ті були добре забезпечені.

Нед уже промок до кісток, і душа в нього захолола.

— Мало бути ще щось, бо в іншому разі навіщо його убивати?

Струсивши дощ із волосся, Мізинчик розсміявся.

— Зрозуміло! Лорд Арин дізнався, що його світлість наробив дітей повіям і рибачихам, і довелося йому заткати рота. А чого дивуватися? Лишіть таку людину жити, й далі вона вибовкає, що сонце зранку піднімається на сході.

На це Нед нічого не відповів, тільки спохмурнів. Уперше за багато років йому згадався Рейгар Таргарієн. Цікаво, а Рейгар вчащав у борделі? Чомусь йому здавалося, що ні.

Дощ посилився, заливаючи очі й дрібно вибиваючи по землі. Пагорбом уже стікали ріки чорної води, і тут Джорі сиплим від тривоги голосом гукнув:

— Мілорде!

За мить вулиця заповнилася солдатами.

Нед зауважив кольчуги, вдягнені на шкіряний одяг, рукавиці й поножі, сталеві шоломи з золотими левами на гребенях. Мокрі від дощу плащі прилипали до спин. Не було часу рахувати, але солдатів було щонайменше десятеро — піші, озброєні мечами й списами з залізними гостряками, вони заблокували вулицю.

— Позаду! — почувся зойк Віла, і коли Нед розвернув коня, виявилося, що ззаду теж з’явилися вояки, відрізаючи відступ.

Заспівав, вислизаючи з піхов, меч Джорі.

— Дорогу! Бо зараз вам буде смерть!

— Вовки завили,— кинув капітан. Нед бачив, як у нього по обличчю стікає дощ.— От тільки зграя щось мала.

Мізинчик обережними крочками спрямував свого коня вперед.

— Що це все значить? Іде правиця короля!

— Колишній правиця короля,— долинув голос. Багнюка приглушувала стукіт копит вогненно-гнідого огира. Солдати розступилися, даючи дорогу. На золотому нагруднику виклично рикав лев Ланістерів.— А зараз, щиро кажучи, я не певен, хто він такий.

— Ланістере, це ж божевілля,— мовив Мізинчик.— Дайте нам проїхати. Нас чекають у замку. Що це ви робите?

— Він добре знає, що він робить,— спокійно сказав Нед.

— Щира правда,— посміхнувся Джеймі Ланістер.— Я шукаю брата. Ви ж пам’ятаєте мого брата, так, лорде Старк? Він був у Вічнозимі. Білявий, з різнокольоровими очима, гострий на язик. Невисокий такий.

— Чудово його пам’ятаю,— озвався Нед.

— Схоже, він дорогою вскочив у халепу. Наш лорд-батько страшенно занепокоєний. А ви часом не здогадуєтеся, хто міг зичити братові зла, ні?

— Вашого брата затримали за моїм велінням, він має відповісти за свої злочини,— сказав Нед Старк.

Мізинчик злякано застогнав.

— Мілорди...

Висмикнувши меча з піхов, сер Джеймі Ланістер послав коня вперед.

— Діставайте зброю, лорде Едарде! Якщо треба, я пошматую вас, як Ейриса, однак хотілося б, щоб ви померли з мечем у руках,— сказав він і кинув на Мізинчика холодний презирливий погляд.— Лорде Бейліш, на вашому місці я б чимшвидше тікав, щоб не заляпати кров’ю своє коштовне вбрання.

Двічі повторювати Мізинчикові не було потреби.

— Я приведу міську варту,— пообіцяв він Недові. Солдати Ланістера розступилися, щоб дати йому дорогу, а тоді знов зімкнулися. Пришпоривши коня, Мізинчик зник за рогом.

Недові вояки витягнули мечі, але їх було всього троє проти двадцятьох. З навколишніх дверей і вікон за сценою спостерігали цікаві очі, але ніхто втручатися не збирався. Можливо, несподівана атака допомогла б їм пробитися, однак Едардові Старку здалося, що варто обрати певнішу, безпечнішу тактику.

— Уб’єте мене,— застеріг він Царевбивцю,— і Кетлін напевне стратить Тиріона.

Джеймі Ланістер тицьнув Недові в груди золоченим лезом, яке напилося крові останнього з королів драконів.

— Та невже? Шляхетна Кетлін Таллі з Річкорину замордує заручника? Не думаю,— зітхнув він.— Проте не хочу ризикувати братовим життям, покладаючись на жіночу шляхетність,— Джеймі Ланістер сховав золочений меч у піхви.— Тож краще я відпущу вас до Роберта — біжіть жалійтеся, як я вас налякав. Цікаво, чи його це зворушить.

Відкинувши з чола мокре волосся, Джеймі розвернув коня. Опинившись позаду своїх солдатів, він озирнувся на капітана.

— Трегаре, потурбуйся, щоб з лордом Старком нічого не сталося.

— Як скажете, мілорде.

— Хоча... не хотілося б відпускати його безкарно, отож...— крізь нічну темряву й дощ Нед помітив, як у посмішці зблиснули зуби Джеймі,— убийте його супровід.

— Ні! — зойкнув Нед Старк, стискаючи меч.

А Джеймі вже мчав легким чвалом геть, аж тут закричав Віл. Солдати обступили його з обох боків. Одного Нед затоптав, рубаючи привидів у червоних плащах, які розступалися перед ним. Джорі Кассель, приостроживши коня, кинувся вперед. Підкуте крицею копито з нудотним хрустом втелющилося в обличчя Ланістерового гвардійця. Інший гвардієць відсахнувся, і на мить Джорі звільнився. Лаявся Віл, якого стягнули з пораненого коня; розтинали дощ мечі. Нед кинувся до нього, опускаючи меч на шолом Трегара. Удар був такої сили, що од віддачі Нед аж зціпив зуби. Трегар гримнувся навколішки; з-під розрубаного навпіл лев’ячого шолома на обличчя цебеніла кров. Г’юард відбивався від рук, які хапали його коня за повіддя, аж тут просто в живіт йому встромився спис. Зненацька в самій гущавині знову опинився Джорі, з його меча бризкав кривавий дощ.

— Ні! — крикнув Нед.— Джорі, геть!

Недів кінь послизнувся й гримнувся в багнюку. На мить від болю Нед мовби осліп, а в роті відчувався присмак крові.

Він бачив, як підрізали ноги коню Джорі, а його самого стягнули на землю; коло стискалося, мечі літали вгору й униз. Коли Недів кінь знову став на ноги, його хазяїн теж спробував звестися, але тут-таки впав, захлинувшись власним зойком. З литки вистромлювалася зламана кістка. Це було останнє, що він побачив. А дощ падав, і падав, і падав.

Коли лорд Едард Старк знову розплющив очі, він був сам серед своєї мертвої варти. Кінь наблизився, занюхав кров — і рвонув геть. Нед поплазував у багнюці, зціплюючи зуби від лютого болю в нозі. Здавалося, минули роки. За ним хтось спостерігав з вікон, у яких світилися свічки; з провулків і дверей почали з’являтися люди, але ніхто й не ворухнувся, щоб допомогти.

Мізинчик з міською вартою знайшов його посеред вулиці: він тримав у обіймах тіло Джорі Касселя.

Золоті плащі десь роздобули ноші, але дорога до замку була розмита болем — кілька разів Нед непритомнів. Пам’ятав, як у сірому світлі світанку наближається громаддя Червоної фортеці. Від дощу ясно-рожеве каміння велетенських мурів потемніло до кольору крові.

А тоді над Недом навис мейстер Пайсел, тримаючи кухоль і шепочучи:

— Випийте, мілорде. Це макове молочко, від болю.

Він пам’ятав, що зробив ковток, а мейстер Пайсел у цей час велів комусь закип’ятити вина й принести йому чисту шовкову тканину. Далі все зникло.