Гра престолів

Кетлін

— За годину будемо на Королівському Причалі.

Кетлін, яка стояла біля поруччя, розвернулась і силувано всміхнулася.

— Ваші гребці добре для нас постаралися, капітане. В подяку від мене кожен з них отримає срібного оленя.

Капітан Морео Турнітис легенько вклонився.

— Ви надто щедрі, леді Старк. Їм досить і тої винагороди, що вони мали честь доправити таку шляхетну пані, як ви.

— Але від срібла вони не відмовляться.

— Як скажете,— всміхнувся Морео. Він вільно розмовляв загальною мовою, мав тільки легенький тайроський акцент. Він курсував вузьким морем уже тридцять років, розповідав він, спершу на веслах, тоді при стерні й нарешті як капітан власних торгівельних галер. «Буремна танцівниця» була його четвертим судном — найпрудкішою двощогловою галерою на шістдесят гребців.

Це була найшвидша галера з тих, що стояли в Білій Гавані, коли туди вздовж ріки домчали Кетлін з сером Родриком. Сумнозвісна захланність тайросян була відома здавна, і сер Родрик намагався переконати Кетлін зафрахтувати рибацький баркас від Трьох Сестер, але вона наполягла на галері. І дуже добре зробила. Попутного вітру не було майже всю дорогу, тож без гребців вони б застрягли біля Пальців, а не мчали зараз до Королівського Причалу, де закінчувалася їхня мандрівка.

«Як близько»,— подумала Кетлін. Її пальці під лляними бинтами й досі сіпалися в тому місці, де їх розтяв кинджал. Біль бив як батіг, відчувала Кетлін, аби вона нічого не забула. На лівій руці вона не могла зігнути два останні пальці, та й решта ніколи вже не будуть спритними, як раніше. Але за Бранове життя то була невелика ціна.

Саме в цей момент сер Родрик вирішив з’явитися на палубі.

— Мій добрий друже,— сказав Морео в зелену роздвоєну борідку. Тайросяни обожнюють яскраві кольори, навіть волосся на обличчі фарбують.— Приємно бачити, що ви маєте значно кращий вигляд.

— Так. Уже два дні, як мені не хочеться померти,— погодився сер Родрик і вклонився Кетлін.— Міледі.

Він і справді мав кращий вигляд. Трошки схуд відтоді, як вони виїхали з Білої Гавані, але знову став схожий на себе. Він заледве витримував сильні вітри Губи й високі хвилі вузького моря, а коли поблизу Драконстону несподівано налетів шторм, він мало не вивалився за борт, на щастя, якось примудрившись зачепитися за канат, і висів там, поки троє матросів Морео не врятували його й не віднесли в трюм.

— Капітан саме казав мені, що наша подорож добігає кінця,— мовила Кетлін.

Сер Родрик вичавив криву посмішку.

— Так швидко?

Без великих своїх білих бакенбардів він мав дивний вигляд: наче поменшав, здавався не таким затятим і на десять років старшим. Але на Губі, після того як він утретє безнадійно вимастив бакенбарди, перехилившись через поруччя й блюючи проти вітру, рішення віддатися на поталу голяру видавалося мудрим.

— Я вас залишу, обговорюйте свої справи,— мовив капітан Морео. Уклонившись, він пішов геть.

Галера ковзала по воді, як бабка; одностайно здіймалися й опускалися весла. Узявшись за поруччя, сер Родрик глянув на узбережжя, яке пропливало повз.

— Не надто доблесний захисник з мене був.

— Ми на місці, пане Родрику,— торкнулася його руки Кетлін,— і дісталися без пригод. Це найголовніше.

Негнучкими й неслухняними пальцями вона помацала під плащем. Кинджал і досі був у неї при боці. Вона виявила, що їй для заспокоєння потрібно час до часу торкатися його.

— А тепер нам слід розшукати королівського військового інструктора й молитися, що то надійна людина.

— Сер Арон Сантагар — людина марнолюбна, однак чесна,— хотів погладити сер Родрик свої бакенбарди, але вкотре виявив, що їх уже немає. На обличчі його зринуло збентеження.— Можливо, клинок виявиться йому знайомим, так... але, міледі, щойно ми ступимо на землю, ми дуже ризикуємо. А при дворі є люди, які можуть вас упізнати.

Кетлін стиснула губи.

— Мізинчик,— пробурмотіла вона. Перед нею постало обличчя — хлоп’яче, хоча він давно вже не хлопчик. Батько його помер кілька років тому, тож тепер він — лорд Бейліш, але й досі його називають Мізинчиком. Це прізвисько дав йому її брат Едмур сто років тому в Річкорині. Скромні володіння його родини були найменшими на Пальцях, та й сам він як на свій вік був худий і малий.

Сер Родрик прокашлявся.

— Колись лорд Бейліш... е-е-е...— не договорив він, шукаючи коректного слова.

Але Кетлін було не до реверансів.

— Він був батьковим годованцем. Ми разом виросли в Річкорині. Я ставилася до нього, як до брата, але його почуття до мене були... більш ніж братерські. Коли оголосили, що я стану дружиною Брандона Старка, Пітир вирішив домагатися моєї руки. Це було божевілля. Брандону було двадцять, а Пітиру заледве п’ятнадцять. Мені довелося молити Брандона дарувати Пітирові життя. Він його тільки одним рубцем нагородив. Після цього батько відіслав Мізинчика геть. Відтоді ми з ним не бачилися,— підняла вона обличчя до бризок води, так наче різкий вітер міг розвіяти спогади.— Коли Брандон загинув, він писав мені в Річкорин, але я спалила листа, не читаючи. Я знала, що замість брата мене візьме за дружину Нед.

Пальці сера Родрика знову потяглися до неіснуючих бакенбардів.

— Нині Мізинчик у малій раді.

— Завжди знала, що він досягне висот,— мовила Кетлін.— Уже хлопчиком він був розумний, от тільки є відмінність між розумом і мудрістю. Цікаво, що з ним зробили роки.

Високо вгорі зі снастей заспівав дозорець. Хитаючись, капітан Морео побіг через палубу, роздаючи команди, і на «Буремній танцівниці» навколо них усе завирувало, а в поле зору вплив Королівський Причал, який розрісся на трьох високих пагорбах.

Ще триста років тому, знала Кетлін, ці пагорби були зарослі пралісом, а на північному узбережжі Чорноводого Бурчака, де глибока й прудка річка впадала в море, мешкала жменька рибалок. Потім приплив з Драконстону Ейгон Завойовник. Саме тут його військо висадилося на берег, і саме тут на найвищому пагорбі він нашвидкуруч збудував з дерева й землі свій перший редут.

А зараз на березі, скільки сягало око, простерлося місто — особняки, і альтанки, і комори; цегляні сховища, і дерев’яні заїзди, і намети торгівців; таверни, і кладовища, і борделі — всі громадилися одне на одному. Навіть з такої віддалі Кетлін чула гамір рибного ринку. Поміж будинками прокладені були широкі дороги, обсаджені обабіч деревами, а на задвірках петляли криві вулички та провулки такі вузькі, що двоє людей могли розминутися тільки боком. Верхівка Вісеніїного пагорба була увінчана Великим септом Бейлора з сімома кришталевими вежами. На тому кінці міста на Рейнісиному пагорбі чорніли мури Драконячого Лігва: величезне склепіння лежало в руїнах, а бронзові двері були зачинені вже століття. Між ними пролягла вулиця Сестер, пряма як стріла. Вдалині височіли стрункі мури міста.

Вздовж води вишикувалися сотні причалів, а гавань мурашилася кораблями. Причалювали й відчалювали глибоководні рибацькі човни й річкові баркаси, через Чорноводий Бурчак туди-сюди плавали пороми, торгівельні галери розвантажували товари з Браавоса й Пентоса й Ліса. Кетлін запримітила пишно оздоблену баржу королеви, пришвартовану поряд з бокатим китобійним судном з Порт-Ібена, чий облавок був чорний від смоли, а вгору по річці у своїх доках, спустивши вітрила, відпочивала дюжина струнких золотих бойових кораблів, і вода хляпала об їхні страшні залізні тарани.

А згори, з самої верхівки високого Ейгонового пагорба, хмурилася Червона фортеця: сім величезних круглих башт, увінчаних залізними укріпленнями, велетенський похмурий барбакан, склепінчасті переходи та криті мости, касарні й підземелля й комори, поцятковані бійницями потужні мури між вежами, і все з червонястого каменю. Розпочав будівництво Ейгон Завойовник, а закінчив його син Мейгор Лютий. Після завершення він звелів постинати голови всім мулярам, теслям і будівничим, які працювали тут. Тільки кров дракона знатиме всі таємниці дитинця, збудованого повелителями драконів, заприсягнувся Мейгор.

Але зараз над зубчастими стінами фортеці майоріли прапори золоті, а не чорні, і там, де колись дихав полум’ям триголовий дракон, тепер стояв дибала увінчаний короною олень дому Баратеонів.

З порту виходила лебідка з Літніх островів, на її високих щоглах надималися вітром велетенські білі вітрила. «Буремна танцівниця» проминула її, тримаючи чіткий курс на берег.

— Міледі,— мовив сер Родрик,— лежачи в ліжку, я все міркував, як нам ліпше вчинити далі. Вам не варто їхати в замок. Замість вас поїду я і привезу сера Арона, а ви перечекаєте в безпечному місці.

Кетлін довго дивилася на старого лицаря, а галера вже наближалася до пірсу. Морео щось викрикував валірійським суржиком вільних міст.

— Ви ризикуєте так само, як і я.

— Не думаю,— всміхнувся сер Родрик.— Нещодавно я подивився на своє віддзеркалення у воді — й сам себе не впізнав. Останньою без бакенбардів мене бачила матір, а вона вже сорок років як померла. Думаю, небезпеки немає, міледі.

Морео проревів якусь команду. Шістдесят гребців, як один, витягли з ріки весла, а тоді почали табанити, веслуючи кормою вперед. Галера стишила хід. Ще одна команда. Весла ковзнули в корпус корабля. Галера вже вдарялася об док, і тайроські матроси стрибнули на берег, щоб закинути швартови. Морео, розсипаючи усмішки, підбіг до Кетлін.

— Королівський Причал, міледі, як ви й веліли, і ще жоден корабель не здійснював такого швидкого й упевненого переходу. Вам потрібна допомога, щоб доправити речі до замку?

— Ми не їдемо в замок. Може, підкажете якийсь заїзд, чистий і зручний, і недалеко від ріки?

Тайросянин запустив пальці в роздвоєну борідку.

— Атож. Знаю кілька місць, де вам буде зручно. Але спершу, перепрошую за нахабство, слід залагодити справу з другою половиною платні, про яку ми домовилися. І не забудьте про срібло, яке ви пообіцяли додатково. Шістдесят оленів, як я пам’ятаю.

— Для гребців,— нагадала йому Кетлін.

— Та певна річ,— мовив Морео.— Хоча мені, либонь, ліпше притримати їх, поки ми не повернемося в Тайрош. Заради їхніх дружин і дітей. Якщо віддати їм срібло тут, міледі, вони його програють чи прогуляють.

— Не найгірший спосіб витрати гроші,— вкинув своє слово сер Родрик.— Зима на підході.

— Людина сама робить вибір,— мовила Кетлін.— Вони заробили своє срібло. Як вони його витратять, мене не обходить.

— Як скажете, міледі,— усміхнено відповів Морео, вклоняючись.

Для певності Кетлін сама заплатила гребцям — по оленю кожному, і ще по мідяку двом матросам, які донесли їхні з сером Родриком скрині до половини Вісеніїного пагорба — до заїзду, запропонованого Морео. Це була хаотична стара будівля у В’юнкому провулку. Власниця заїзду, стара карга з блукливим поглядом, підозріливо їх обдивилася й попробувала на зуб монету, яку простягнула їй Кетлін. Але кімнати в заїзді були великі, повітря свіже, а рибна печеня, клявся Морео, найсмачніша на всі Сім Королівств. А головне, карга не цікавилася іменами.

— Ліпше вам не потикатись у їдальню,— мовив сер Родрик, щойно вони влаштувалися.— Навіть у такому місці, як це, ніколи немає певності, чи не трапишся комусь на очі.

Він уже був у кольчузі, з кинджалом, ще й меч ховав під плащем з каптуром, який у разі чого можна було накинути на голову.

— До ночі я повернуся з сером Ароном,— пообіцяв він.— А ви поки відпочиньте, міледі.

Кетлін і справді втомилася. Подорож була довга й виснажлива, а вона-бо вже не така юна, як колись. З вікна відкривався краєвид на провулок і дахи будинків, а вдалині виднілася Чорновода затока. Кетлін бачила, як пішов сер Родрик: він квапливо долав людні вулички, аж поки не зник з очей у натовпі,— а тоді вирішила скористатися його порадою. Матрац був набитий соломою, а не пір’ям, але заснула Кетлін без жодних проблем.

Прокинулася вона від того, що хтось колотив у двері.

Кетлін рвучко сіла. За вікном призахідне сонце помалювало дахи Королівського Причалу в червоні барви. Вона проспала довше, ніж сподівалася. Хтось знову погрюкав кулаком у двері, й долинув голос:

— Іменем короля, відчиняйте!

— Хвилинку,— відгукнулася Кетлін, загортаючись у плащ. Кинджал лежав на столику біля ліжка. Перш ніж відімкнути засув на важких дерев’яних дверях, вона підхопила кинджал.

У кімнату вдерлися вдягнені в чорні кольчуги й золоті плащі гвардійці міської варти. Посміхнувшись на кинджал у руці Кетлін, їхній очільник зронив:

— Цього не потрібно, міледі. Ми проведемо вас у замок.

— Чиєю владою?

Він у відповідь показав їй стрічку. Кетлін перехопило подих. На печатці був сірий восковий пересмішник.

— Пітир,— мовила вона. Як швидко! Мабуть, з сером Родриком щось трапилося. Кетлін поглянула на гвардійця.— Ви знаєте, хто я?

— Ні, міледі,— озвався той.— Мілорд Мізинчик тільки звелів привести вас до нього й подбати, щоб вас ніхто не образив.

Кетлін кивнула.

— Чекайте за дверима, доки я вдягнуся.

Вимивши в тазу руки, вона витерла їх чистим лляним рушничком. Коли вона шнурувала корсет і зав’язувала сіро-коричневий плащ навколо шиї, пальці заледве слухалися. Звідки Мізинчик міг дізнатися, що вона тут? Сер Родрик ніколи б йому не зізнався. Може, він і старий, але впертий і відданий до кінця. А може, вони запізнилися й Ланістери вже на Королівському Причалі? Ні, якби це було так, то Нед теж був би в місті й зараз прийшов по неї. Отож як?..

А тоді вона збагнула: Морео. Чорти б його взяли, цього тайросянина: він знав, хто вони й де вони зупинилися. Кетлін сподівалася, що він за цю інформацію принаймні отримав гідну ціну.

Їй привели коня. За мить вони вже виїжджали з заїзду; вздовж вулиць уже запалювали ліхтарі, і Кетлін, скачучи в оточенні гвардійців у золотих плащах, відчувала на собі погляди міста. Коли вони підїхали до Червоної фортеці, ґрати вже були опущені, а велика брама замкнена на ніч, але у вікнах замку мерехтіло світло. Спішившись, гвардійці провели Кетлін крізь вузьку потерну, а тоді повели нескінченними сходами нагору в башту.

Пітир сам-один сидів у кімнаті за важким дерев’яним столом і щось писав при світлі олійної лампи. Щойно гостю ввели в кімнату, він відклав перо та звів очі.

— Кет,— тихо промовив він.

— Для чого мене доправили сюди в такий спосіб?

Підвівшись, він різко махнув гвардійцям:

— Залиште нас.

Ті рушили до дверей.

— Сподіваюся, з тобою обійшлися чемно. Я їх попередив,— говорив Пітир, коли всі пішли, і тут помітив бинти.— Твої руки...

Кетлін проігнорувала незакінчене питання.

— Я не звикла, щоб мене викликали, як дівку-служницю,— крижаним тоном озвалася вона.— Змалечку тебе вчили гарних манер.

— Я вас розсердив, міледі, але я цього не хотів,— сказав він з каяттям в очах. Цей погляд викликав у Кетлін давні спогади. Змалечку Пітир був великий бешкетник, але після заподіяної шкоди завжди мав такий вигляд, наче щиро кається: то був його природний дар. Роки не надто змінили його. Хлопчиком він був дрібним, і чоловіком виріс невисоким — на дюйм-два нижчим за Кетлін, струнким і метким, з гострими рисами, так добре знайомими їй, з тими самими веселими сіро-зеленими очима. Зараз він відростив собі невелику гостру борідку, а в темному чубі майнули срібні нитки, хоча йому ще не було й тридцятьох. Сивина добре пасувала до срібного пересмішника, яким застібався його плащ. Вже змалечку Мізинчик любив срібло.

— Звідки ти дізнався, що я в місті? — запитала його Кетлін.

— Лорд Вейрис знає все,— зронив Пітир з лукавою посмішкою.— Скоро він до нас приєднається, але спершу я хотів побачитися з тобою наодинці. Минуло стільки часу, Кет! Скільки років?

Кетлін проігнорувала його панібратство. У неї були важливіші справи.

— Отож мене розшукав королівський павук.

Мізинчик здригнувся.

— Не варто його так називати. Він дуже вразливий. Мабуть, через те, що євнух. У місті нічого не відбувається без Вейрисового відома. Іноді він дізнається про подію ще до того, як та станеться. У нього всюди є вивідачі. Пташечки — так він їх називає. Одна з його пташечок почула про твій приїзд. На щастя, Вейрис прийшов до мене першого.

— Чому до тебе?

— А чом би й ні? — знизав плечима Пітир.— Я скарбничий і особистий радник короля. Селмі з лордом Ренлі вирушили на північ назустріч Роберту, а лорд Станіс відплив на Драконстон, тож лишалися тільки мейстер Пайсел і я. Вибір був очевидний. Я був другом твоєї сестри Лайси, і Вейрис це знає.

— А Вейрис знає про...

— Лорд Вейрис знає все... окрім мети твого візиту. То чого ти приїхала? — звів він брову.

— Дружині дозволяється скучити за чоловіком, а якщо матері кортить побачити рідних дочок, хто може їй відмовити в цьому праві?

— О,— засміявся Мізинчик,— гарно сказано, міледі, але не сподівайтеся, що я в це повірю. Я знаю тебе надто добре. Нагадай-но мені, яке гасло Таллі?

У Кетлін пересохло горло.

— «Родина, обов’язок, честь»,— натягнуто процитувала вона. Він і справді знав її надто добре.

— Родина, обов’язок, честь,— відлунням повторив він.— А це вимагало від тебе зоставатися у Вічнозимі — там, де залишив тебе правиця короля. Ні, міледі, щось трапилося. Твоя несподівана подорож свідчить про нагальність. Благаю, дозволь допомогти. Старі добрі друзі мають без вагань покладатися одне на одного.

У двері тихо постукали.

— Заходьте,— гукнув Мізинчик.

Через поріг переступив напахчений і напудрений кругловидий товстун, голомозий як яйце. На ньому була гаптована золотими нитками безрукавка, вдягнена згори на простору ризу з пурпурового шовку, і гостроносі капці з м’якого оксамиту.

— Леді Старк,— привітався він, беручи руку Кетлін обома долонями,— яка радість — по стількох роках знову бачити вас!

Долоні в нього були м’які й вологі, а з рота пахло бузком.

— Ваші бідолашні ручки! Ви попеклися, люба леді? Пальці такі делікатні... Наш добрий мейстер Пайсел готує чудову мазь, може, послати по глечичок?

Кетлін забрала руку.

— Дякую, мілорде, але наш мейстер Лувін уже подбав про мене.

Вейрис закивав.

— Чув про вашого сина, мені страшенно прикро. Він такий юний! Боги жорстокі.

— Не можу не погодитися, лорде Вейрисе,— сказала Кетлін. Титул «лорд» уживався щодо нього не більш як знак шани до члена ради: Вейрис був хіба що лордом павутиння й паном нашіптувачів.

Євнух розкинув м’які долоні.

— Сподіваюся, не тільки з цим, люба леді. Я високої думки про вашого чоловіка і нашого нового правицю, а ще я знаю, що ми обидва любимо короля Роберта.

— Так,— змушена була вона погодитися.— Безперечно.

— Ніколи ще не любили так короля, як люблять Роберта,— втулив Мізинчик, лукаво посміхаючись.— Принаймні такі чутки долітають до лорда Вейриса.

— Добра леді,— мовив Вейрис неймовірно турботливо,— у вільних містах є цілителі, які творять дива. Скажіть лише слово — і я пошлю одного з них до нашого любого Брана.

— Мейстер Лувін робить для Брана все, що можливо,— сказала Кетлін. Про Брана вона не говоритиме — не тут і не з цими людьми. Якщо Мізинчику вона довіряла хоч трошки, то Вейрису не вірила зовсім. Її горя вони не побачать.— Лорд Бейліш каже, що це вам я маю завдячувати тим, що мене привели сюди.

— Так-так,— загиготів Вейрис, як мале дівча.— Винен, винен. Сподіваюся, ви пробачити мене, добра леді,— склавши долоні, присів він на крісло.— Ви не проти показати нам кинджал?

Вражена Кетлін недовірливо втупилася в євнуха. Та він точно павук, подумала вона, чаклун, ба й гірше. Він знає те, чого ніхто не може знати, хіба що...

— Що ви зробили з сером Родриком? — вимогливо запитала вона.

Мізинчик розгубився.

— Я почуваюся лицарем, який приїхав на битву без списа. Про який це ви кинджал? І хто такий сер Родрик?

— Сер Родрик Кассель — військовий інструктор Вічнозиму,— пояснив йому Вейрис.— Запевняю вас, леді Старк, з нашим добрим лицарем нічого не сталося. Він і справді по обіді навідувався сюди. Завітав до сера Арона Сантагара у зброярню, і там вони побалакали про такий собі кинджал. На заході сонця вони вийшли з замку й вирушили до тої жахливої діри, де ви зупинилися. Вони й досі там, п’ють у їдальні й чекають на ваше повернення. Сер Родрик страшенно засмутився, що вас немає.

— Звідки ви все це знаєте?

— Пташечки нашептали,— посміхаючись, мовив Вейрис.— Я багато знаю, люба леді. Це входить у мої обов’язки,— здвигнув він плечима.— Але ж кинджал при вас, правда ж?

Витягнувши кинджал з-під плаща, Кетлін кинула його на стіл.

— Ось. Можливо, ваші пташечки нашепчуть, кому він належить.

Вейрис узяв кинджал з перебільшеною обережністю і провів великим пальцем по краю леза. На пальці одразу набрякла крапля крові, і Вейрис, скрикнувши, впустив кинджал назад на стіл.

— Обережно,— мовила до нього Кетлін,— він гострий.

— Немає зброї гострішої за варілійську крицю,— мовив Мізинчик, поки Вейрис, смокчучи палець, дивився на Кетлін з похмурим докором. Мізинчик легко підняв кинджал, пробуючи, як він лягає в руку. Підкинувши в повітрі, зловив другою рукою.— Чудово збалансований. То ви хочете знайти власника, ось причина вашого візиту? Для цього вам не потрібен сер Арон, міледі. Треба було зразу йти до мене.

— І якби я прийшла,— сказала вона,— що ви мені сказали б?

— Я сказав би, що на Королівському Причалі є тільки один такий клинок,— схопив він лезо великим і вказівним пальцем, закинув за плече і тренованим рухом зап’ястя жбурнув через усю кімнату. Кинджал глибоко ввігнався в двері й так і лишився тремтіти там.— І він мій.

— Твій?!

Це було безглуздо. Пітир не приїжджав у Вічнозим.

— Був моїм аж до іменин королевича Джофрі,— озвався Мізинчик, перетинаючи кімнату, щоб витягнути кинджал з дерева.— На турнірі ми з половиною двору поставили на сера Джеймі,— соромливо посміхнувся Пітир і знову став схожим на хлопчика.— А коли Лорас Тайрел скинув його з коня, ми всі трішечки збідніли. Сер Джеймі втратив сто золотих драконів, королева — смарагдовий кулон, а я втратив кинджал. Її світлість кулон собі повернула, а решту лишив собі той, хто виграв у цій ставці.

— Хто він?! — вигукнула Кетлін, у якої від страху пересохло в роті. Пальці пекли від спогаду про біль.

— Куць,— сказав Мізинчик, а лорд Вейрис у цей час невідривно дивився на неї.— Тиріон Ланістер.