Гра престолів

Едард

— Її знайшли, мілорде.

Нед швидко зіп’явся на ноги.

— Наші чи Ланістери?

— Джорі,— озвався стюард Вейон Пул.— З нею все гаразд.

— Дякувати богам,— мовив Нед. Уже чотири дні його люди шукали Арію, але водночас її шукали і люди королеви.— Де вона? Звели Джорі привести її.

— Перепрошую, мілорде,— вибачився Пул,— але Ланістери при брамі виставили варту, тож коли Джорі привів її, вони повідомили королеву. Її ведуть просто до короля...

— Чорти б узяли цю жінку! — вилаявся Нед, широким кроком рушивши до дверей.— Розшукайте Сансу і приведіть її в залу аудієнцій. Можливо, знадобляться її свідчення.

Сходами башти він спускався, скипаючи від люті. Перші три дні він сам очолював пошуки, та й практично не спав відтоді, як зникла Арія. Сьогодні він був такий змучений і зневірений, що заледве тримався на ногах, але зараз його охопила лють, повертаючи йому сили.

Коли він перетинав замковий двір, його хтось кликав, але він, поспішаючи, не звернув уваги. Він би й побіг, але він і досі правиця короля, а правиця має триматися гідно. Нед відчував, що до нього прикипіли всі очі, а за спиною перешіптуються голоси, цікаві, що ж він робитиме далі.

Замок сера Реймуна Дарі (скромні володіння в половині дня їзди на південь від Тризуба) прийняв непроханих королівських гостей, коли обабіч річки почалося полювання на Арію та різникового сина. Приїзду ніхто не зрадів. Сер Реймун замирився з королем, однак на Тризубі в бій його родину вів дракон на прапорі Рейгара, тут загинуло троє його старших братів, і цього не забули ні Роберт, ні сер Реймун. І коли в замок, явно замалий для всіх, набилося вояків і короля, і Дарі, і Ланістерів, і Старка, від напруги аж вирувало.

Король зайняв залу аудієнцій сера Реймуна, і саме тут Нед усіх і знайшов. Коли він увірвався туди, в залі було повно люду. Навіть забагато, подумав Нед: наодинці вони з Робертом могли б залагодити справу мирно.

Роберт, з обличчям непроникним і похмурим, розвалився на престолі Дарі в самому кінці зали. Поряд з ним стояла Серсі з сином. Королева поклала долоню Джофрі на плече. Хлопцева рука й досі була замотана шовковими бинтами.

Посеред зали поряд із Джорі Касселем стояла Арія, і на неї були спрямовані всі очі.

— Аріє,— голосно гукнув Нед. Він рушив до неї, гупаючи чоботами по кам’яній підлозі. Побачивши його, вона скрикнула й заплакала.

Опустившись на одне коліно, Нед пригорнув дочку. Вона тремтіла.

— Вибач,— схлипувала вона.— Мені шкода, мені шкода...

— Знаю,— озвався Нед. У його руках вона здавалася зовсім крихітною — маленькою худореброю дівчинкою. Важко було уявити, що вона могла спричинити стільки неприємностей.— Тобі ніде не болить?

— Ні,— відповіла вона. Обличчя в неї було брудне, і сльози лишали на щоках рожеві доріжки.— Тільки їсти хочеться. Я їла ягоди, але більше нічого не було.

— Скоро ми тебе нагодуємо,— пообіцяв Нед і, звівшись на ноги, обернувся до короля.— Що це все означає?

Він обвів очима залу, шукаючи дружні обличчя. Якщо не рахувати його власних людей, таких у залі було зовсім мало. Сер Реймун Дарі тримався з непроникним виглядом. Півусмішка лорда Ренлі могла означати що завгодно, а старий сер Баристан мав серйозний вираз на обличчі; решта ж були Ланістери, а значить, вороги. Пощастило тільки, що не було ні Джеймі Ланістера, ні Сандора Клігана: ці двоє вели пошуки на північ від Тризуба.

— Чому мені не повідомили, що моя дочка знайшлася? — дзвінко й вимогливо запитав Нед.— Чому її зразу ж не привели до мене?

Звертався він до Роберта, але відповіла йому Серсі Ланістер:

— Як ви смієте розмовляти зі своїм королем у такому тоні?!

На це король нарешті заворушився.

— Тихо, жінко,— відтяв він і випростався в кріслі.— Вибач, Неде. Я не збирався лякати дівчинку. Просто мені здалося, що краще за все привести її сюди і все швидко вирішити.

— Що саме вирішити? — крижаним голосом поцікавився Нед.

Королева виступила вперед.

— Ви й самі добре знаєте, Старку. Ваша дівчина напала на мого сина. Вона і ще той син різника. А її тварюка мало не відірвала йому руку.

— Це неправда,— голосно заперечила Арія.— Вона просто трошки його вкусила. Бо він зробив боляче Майці.

— Джоф нам тільки-но розповів, що трапилося,— мовила королева.— Ви з сином різника били його палицями, а ти ще й нацькувала на нього вовка.

— Все було не так,— заперечила Арія, мало не плачучи. Нед поклав долоню їй на плече.

— Так! — наполягав королевич Джофрі.— Вони всі напали на мене, та ще й викинули Лев’ячого Зуба у Тризуб!

Нед зауважив, що королевич жодного разу й не поглянув на Арію.

— Брехун! — заверещала Арія.

— Стули пельку! — у відповідь зарепетував королевич.

— Досить! — хрипко й роздратовано прогуркотів король, підводячись із крісла. Запала мовчанка. Крізь густу бороду він сердито поглянув на Арію.— А тепер, дитино, ти мені розкажи, як усе було. Розповідай усе, і тільки правдиво. Брехати королю — великий злочин,— він перевів погляд на сина.— Коли вона закінчить, прийде твоя черга. А доти тримай язика на припоні.

Щойно Арія почала свою розповідь, Нед почув, як позаду нього відчинилися двері. Озирнувшись, він побачив, що Вейон Пул заводить Сансу. Арія говорила, а вони тихо зупинилися в задніх рядах. Коли вона дійшла до того, як пожбурила меч Джофрі на середину Тризуба, Ренлі Баратеон зареготав. Король наїжився.

— Пане Баристане, виведіть мого брата з зали, поки він не задихнувся.

Лорд Ренлі придушив сміх.

— Мій брат надто люб’язний. Я знайду дорогу сам,— сказав він і вклонився Джофрі.— Сподіваюся, згодом у тебе буде можливість розповісти мені, як дев’ятирічна дівчинка завбільшки з мокрого щура примудрилася роззброїти тебе держаком мітли і викинути твій меч у річку.

Коли по ньому зачинялися двері, Нед почув, як Ренлі зронив: «Лев’ячий Зуб»,— і ще раз гоготнув.

Збліднувши, королевич Джофрі почав свою розповідь, зовсім відмінну від попередньої. Коли він закінчив, король важко підвівся зі стільця з таким виглядом, наче б радо погодився зараз опинитися будь-де, тільки не тут.

— Сьоме пекло, і що я з усім цим маю робити? Він каже одне, вона каже інше.

— Вони там були не самі,— мовив Нед.— Сансо, підійди.

Нед почув її версію подій іще того дня, коли Арія зникла. Тож він знав правду.

— Розкажи нам, що сталося.

Його старша дочка нерішуче ступила вперед. Вдягнена вона була в синю оксамитову сукню з білою облямівкою, а на шиї мала срібний ланцюжок. Густе золотисто-каштанове волосся було вичесане до блиску. Кліпнувши, вона глянула на сестру, тоді на королевича.

— Не знаю,— сказала вона зі сльозами в голосі і з таким виглядом, наче тільки й мріє втекти звідси.— Я не пам’ятаю. Все так швидко відбулося, я не бачила...

— Ти свинюка! — заверещала Арія. Вона стрілою підлетіла до сестри, збила з ніг і почала її вовтузити.— Брехуха, брехуха, брехуха, брехуха!

— Аріє, припини! — крикнув Нед. Джорі відтягнув її від сестри, а вона відбивалася ногами. Коли Нед підвів Сансу на ноги, вона була бліда й тремтіла.— Тобі не боляче? — запитав він, але вона дивилася на Арію і, схоже, його не чула.

— Дівчина така ж дика, як і її брудна тварюка,— сказала Серсі Ланістер.— Роберте, я хочу, щоб її покарали.

— Сьоме пекло,— вилаявся Роберт.— Серсі, поглянь на неї. Це дитина. Що ти хочеш, аби я зробив — прогнав під батогами по вулиці? Чорт забирай, діти завжди б’ються. Ніякої страшної шкоди заподіяно не було.

Королева лютувала.

— У Джофа до кінця життя залишаться рубці!

Роберт Баратеон перевів погляд на свого старшого сина.

— Отже, залишаться. Може, це чогось його навчить. Неде, сподіваюся, ти провчиш дочку. Я так само провчу сина.

— Охоче, ваша світлосте,— полегшено мовив Нед.

Роберт уже повернувся йти геть, але королева не вгамовувалася.

— А як же деривовк? — гукнула вона йому навздогін.— Що буде з тварюкою, яка понівечила твого сина?

Зупинившись, король обернувся й нахмурився.

— Я й забув про кляту вовчицю.

Нед бачив, як Арія напружилася в руках Джорі.

— Ми не знайшли і сліду деривовчиці, ваша світлосте,— мовив Джорі швидко.

Роберт не засмутився.

— Ні? Що ж, так і буде.

— Сто золотих драконів,— підвищила голос королева,— тому, хто принесе мені її шкуру!

— Коштовна шубка,— пробуркотів Роберт.— Я в цього участі не братиму, жінко. Можеш купувати собі кляте хутро за гроші Ланістерів.

Королева холодно подивилася на нього.

— Не думала, що ти такий скнара. Король, за якого я виходила заміж, ще до заходу сонця поклав би мені вовчу шкуру на ліжко.

У Роберта від гніву потемніло обличчя.

— Ловкий був би трюк, особливо коли вовка катма.

— Є вовк,— сказала Серсі Ланістер. Голос у неї був зовсім тихий, але в очах світився тріумф.

Якусь мить ніхто не міг збагнути, про що це вона, та коли нарешті до всіх дійшло, король роздратовано здвигнув плечима.

— Як скажеш. Нехай сер Ілін подбає про це.

— Роберте, ти ж несерйозно? — запротестував Нед.

Але король був не гуморі й далі сперечатися.

— Досить, Неде, не хочу більше нічого чути. Деривовк — це дикий звір. Рано чи пізно він кинеться на твою власну дочку, як кинувся на мого сина. Заведи їй собаку, вона ще більше зрадіє.

Тільки зараз, схоже, Санса нарешті все збагнула. Коли вона підбігла до батька, очі в неї були перелякані.

— Він же не про Леді, правда? — спитала вона, але тут-таки збагнула з батькового обличчя, що так і є.— Ні,— вигукнула вона.— Ні, тільки не Леді, Леді нікого не кусала, вона добра...

— Леді там навіть не було,— сердито крикнула Арія.— Дайте їй спокій!

— Зупини їх,— благала Санса,— не дай їм так учинити, будь ласка, це ж була не Леді, це була Наймірія, це Арія винна, так не можна, це ж була не Леді, не можна ображати Леді, вона буде чемна, я обіцяю...— заплакала вона.

Недові нічого не лишалося, як міцно обійняти заплакану дочку. Через всю залу він поглянув на Роберта. На старого друга, який був для нього більш ніж братом.

— Будь ласка, Роберта. Якщо справді любиш мене. Якщо справді любив мою сестру. Будь ласка.

Довгу мить король дивився на них. А тоді перевів погляд на дружину.

— Чорти б тебе взяли, Серсі,— з ненавистю сказав він.

Нед підвівся й лагідно виплутався з Сансиних рук. Утома останніх чотирьох днів лягла йому на плечі.

— То зроби це власноруч, Роберте,— сказав він голосом холодним і гострим, як криця.— Принаймні наберися мужності зробити це самотужки.

Поглянувши на Неда порожніми мертвими очима, Роберт без слова вийшов, ступаючи важко, мов ноги в нього налиті були свинцем. У залі запала тиша.

— Де ця деривовчиця? — запитала Серсі Ланістер, коли чоловік вийшов. Поряд з нею посміхався королевич Джофрі.

— Припнута на ланцюгу біля прибрамної, ваша світлосте,— неохоче відповів сер Баристан Селмі.

— Пошліть по Іліна Пейна.

— Не треба,— сказав Нед.— Джорі, відведи дівчат у їхні кімнати і принеси мені Лід...— Наступні слова були гіркими, як жовч, але він змусив себе проказати їх: — Якщо без цього не можна обійтися, я зроблю це сам.

Серсі Ланістер підозріло окинула його поглядом.

— Ви, Старку? Це якась хитрість? Для чого вам це робити?

На нього зараз дивилися всі, але тільки погляд Санси розтинав до крові.

— Ця вовчиця — дочка Півночі. І варта більшого, ніж померти від рук різника.

Коли він виходив з кімнати, очі в нього пекло від сліз, а у вухах відлунювали ридання дочки; мала деривовчиця була припнута там, де й казали. Якийсь час Нед сидів біля неї.

— Леді,— промовив він, оцінюючи ім’я. Він раніше навіть не замислювався про те, які імена обрали його діти для своїх звірят, а от зараз, поглянувши на вовчицю, збагнув, що Санса зробила правильний вибір. Леді була найменша у виводку, найсимпатичніша, найлагідніша й найдовірливіша. Вона поглянула на нього ясними золотими очима, і він скуйовдив її густе сіре хутро.

За деякий час Джорі приніс йому Лід.

Коли все скінчилося, Нед мовив:

— Нехай четверо з наших відвезуть вовчицю на північ. І поховають її у Вічнозимі.

— Везти аж туди? — вражено перепитав Джорі.

— Аж туди,— підтвердив Нед.— Ця шкура Ланістерці не дістанеться.

Він саме повертався у вежу, щоб нарешті виспатися, коли у замкову браму в’їхав Сандор Кліган з вершниками — поверталися зі свого полювання.

Через круп дестрієра був перекинутий важкий сувій, загорнутий у закривавлений плащ.

— Ні сліду вашої дочки, мілорде,— хрипко прокричав з коня Гончак,— але день ми не зовсім змарнували. Знайшли її звірятко.

Потягнувшись назад, він скинув сувій донизу, і той гримнувся перед Недом.

Нахилившись, Нед відгорнув плащ, не уявляючи, які слова знайти для Арії, але виявилося, що то не Наймірія. Це був син різника, Майка, весь заляпаний засохлою кров’ю. Хтось так ударив його мечем згори вниз, що хлопця розтяло від плеча майже до пояса.

— Таки загнали його,— мовив Нед.

Здавалося, крізь жахливий шолом, крізь цю собачу пащу, світяться Гончакові очі.

— Він тікав,— поглянувши Недові в обличчя, засміявся Гончак,— але не дуже прудко.