Гра престолів

Джон

У замковому дворі дзвінко співали мечі.

Джон наполегливо атакував, і з нього попід чорною вовною, дубленою шкірою та кольчугою котився піт, холодячи груди. Грен, який незграбно захищався, спіткнувшись, позадкував. Щойно він підніс угору меч, Джон ковзнув під нього й з розмаху завдав такого удару, що аж у нозі хруснуло і хлопець заточився. На Гренів випад знизу він відповів рубленим ударом згори, від якого на шоломі хлопця лишилася вм’ятина. Коли ж той спробував удар збоку, Джон відбив його меч убік і закутим у латну рукавицю кулаком гримнув його в груди. Втративши рівновагу, Грен сів просто в сніг. А Джон вибив у нього з пальців меча, вдаривши по зап’ястку так, що хлопець скрикнув від болю.

— Досить! — задзвенів валірійською крицею голос сера Алісера Торна.

— Байстрюк зламав мені зап’ясток,— притулив Грен руку до грудей.

— Байстрюк підтяв тобі піджилки, розвалив твою порожню довбешку й відрубав тобі руку. І так би й було, якби ваші мечі були нагострені. Пощастило тобі, що в Нічній варті потрібні не лише розвідники, а й конюші,— мовив сер Алісер і тицьнув у Джерена й Жабу.— Поставте Тура на ноги, йому ще треба про похорон свій подбати.

Поки хлопці піднімали на ноги Грена, Джон стягнув з голови шолом. Морозне ранішнє повітря приємно холодило обличчя. Зіпершись на меч, він глибоко вдихнув і дав собі якусь мить насолодитися перемогою.

— Це меч, а не старечий костур,— різко кинув сер Алісер.— У вас ніжки болять, лорде Сноу?

Джон терпіти не міг це глузливе прізвисько, яке сер Алістер приліпив йому першого ж дня на тренуваннях. Хлопці підхопили його, і тепер воно звучало звідусіль. Джон уклав меча назад у піхви.

— Ні,— озвався він.

Порипуючи твердою чорною шкірою обладунків, Торн наблизився до нього. Це був невисокий п’ятдесятирічний чоловік, худий і жилавий, з сивиною в чорному волоссі й очима як два оприски агату.

— А тепер кажи правду,— звелів він.

— Я стомився,— визнав Джон. Рука пекла від важкого меча, та й після бою почали даватися взнаки синці.

— Ти слабак.

— Я переміг.

— Ні. Це Тур програв.

Хтось із хлопців гигикнув. Джон вирішив за краще не відповідати. Він здолав усіх, кого проти нього виставив сер Алісер, але йому це нічого не дало. Військовий інструктор умів тільки глузувати. Джон вирішив, що Торн його ненавидить; правда, інших хлопців той ненавидів іще більше.

— На сьогодні все,— повідомив Торн.— Більше нездарства за один день я перетравити не можу. Якщо до нас нагрянуть Чужі, сподіваюся, то будуть стрільці, бо ви годитеся хіба що на стрілецьке м’ясо.

Джон самотою рушив за рештою хлопців назад до зброярні. Тут він часто був сам-один. На тренуваннях у їхньому гурті збиралося двадцятеро душ, але нікого він не міг назвати другом. Здебільшого хлопці були на два-три роки старші за нього, але жоден і вполовину не вмів битися так вправно, як Роб у свої чотирнадцять. Дареон був меткий, але боявся, що його зачепить. Пип розмахував мечем, як кинджалом, Джерен був слабкий як дівча, а Грен — кволий і незграбний. У Гальдера удар був дужий, але хлопець підставлявся під атаку. Що більше часу проводив з хлопцями Джон, то більше їх зневажав.

У зброярні, не звертаючи ні на кого уваги, Джон повісив меч і піхви на гак у мурованій стіні й почав методично знімати кольчугу, шкіри, просяклу потом вовну. В залізних жаровнях в обох кінцях довгої кімнати тліло вугілля, але Джон відчув, що тремтить. Тут йому завжди було холодно. За кілька років він геть забуде, що таке тепло.

Поки він перевдягався у щоденне вбрання з грубого чорного полотна, його раптово опосіла втома. Плутаючись пальцями в застібках плаща, він присів на лавку. «Як холодно!» — подумав він, пригадуючи теплі зали Вічнозиму, де у стінах вирують гарячі джерельні води, як вирує кров у людському тілі. У Чорному замку тепла не дошукаєшся: мури тут холодні, а люди ще холодніші.

Ніхто не попередив Джона, якою насправді буде Нічна варта,— ніхто, крім Тиріона Ланістера. Дорогою на північ карлик повідав йому всю правду, але тоді було вже запізно. Джон гадки не мав, чи знав батько, як воно буде на Стіні. Мабуть, знав, подумав він, і від цього йому зробилося зовсім прикро.

Навіть рідний дядько забув про нього в цьому зимному місці на краю світу. Тут завше привітний Бенджен Старк став іншою людиною. Він обіймав посаду головного розвідника, отож дні й ночі проводив у товаристві лорда-командувача Мормонта, мейстра Еймона й інших високих чинів, а Джон опинився під оком сера Алісера Торна, яке добрим назвати ніхто б не наважився.

За три дні по приїзді Джон дізнався, що Бенджен Старк має очолити півдюжини вояків на рейді в примарний ліс. Увечері він розшукав дядька у великій, обшитій деревом їдальні й попросився з ним. Бендженова відмова була різкою. «Це тобі не Вічнозим,— мовив він, розбираючи м’ясо виделкою і кинджалом.— На Стіні чоловік отримує тільки те, що заробив. Ти не розвідник, Джоне, ти зелений хлопчак, з якого й досі не вивітрився дух літа».

Джон мав дурість сперечатися. «На іменини мені виповниться п’ятнадцять,— сказав він.— Я буду майже дорослий».

Бенджен Старк нахмурився. «Хлопчаком ти був і хлопчаком залишишся, допоки сер Алісер не скаже, що ти гідний назватися побратимом Нічної варти. Якщо ти гадав, що кров Старків дасть тобі якусь перевагу, ти помилився. Коли ми даємо присягу, ми забуваємо про колишню родину. Так, для твого батька завжди лишається місце в моєму серці, але зараз мої брати тут»,— тицьнув він кинджалом у чоловіків навколо — суворих і холодних і вбраних у чорне.

Наступного дня Джон збудився на світанку, щоб провести дядька. Один з розвідників, огрядний і потворний, сідлаючи свого гарона, наспівував непристойну пісеньку, і на ранішньому холоді з рота в нього вихоплювалася пара. На це Бенджен Старк усміхнувся, але для племінника в нього усмішки не знайшлося. «Скільки разів казати тобі, Джоне? Ні! Побалакаємо по моєму поверненні».

Спостерігаючи, як дядько спрямовує коня в тунель, Джон пригадав усе, що казав йому Тиріон Ланістер на королівському гостинці,— й перед очима постало видіння: Бенджен Старк лежить мертвий на снігу в калюжі червоної крові. На саму думку про це Джонові стало зле. На кого він перетворюється?

Тоді він розшукав Привида в своїй одинокій келії й заховав обличчя в його густому білому хутрі.

Якщо йому судилася самотність, нехай самотність стане його зброєю. У Чорному замку не було богопралісу, тільки маленький септ із вічно п’яним септоном, однак Джонові зараз не хотілося молитися богам — ні давнім, ні новим. Якщо вони справді існують, думав він, вони такі самі жорстокі й невмолимі, як зима.

Він скучив за своїми справжніми братами: за маленьким Риконом, у якого завжди світилися очі, коли він випрошував солодощі; за Робом, своїм суперником, найкращим другом і товаришем в усіх справах; за впертим і цікавим Браном, який завжди ходив за ними з Робом і мріяв долучитися до всього, що вони робили. Він скучив за дівчатами, навіть за Сансою, яка ніколи не називала його на ім’я, тільки «зведенюком», адже він був надто дорослий, аби не розуміти, що означає «байстрюк». І за Арією... за нею він скучив навіть більше, ніж за Робом,— скучив за цим худим малим дівчам, з вічно подряпаними колінками й заплутаними косами, у подертому одязі, зате ярим і наполегливим. Арія теж була в родині чужою, як і він... і завжди викликала у Джона усмішку. Він би все віддав, тільки б опинитися поряд з нею, ще разок скуйовдити їй волосся й побачити, як вона скривиться, а тоді в один голос із нею закінчити речення.

— Ти мені зап’ясток зламав, байстрюче.

Почувши похмурий голос, Джон звів очі. Над ним нависав Грен — з дебелою шиєю, червоний з обличчя, а позаду нього стояло ще троє його приятелів. Джон знав Тодера — потворного коротуна з неприємним голосом. Усі новобранці кликали його Жабою. Двоє інших, пригадав Джон, були ґвалтівниками з Пальців, яких з собою на північ привіз Йорен. Імен їхніх Джон не пам’ятав. Без крайньої потреби він з ними навіть не розмовляв. То були грубіяни й гицлі без краплі честі.

— Якщо люб’язно попросиш, зламаю тобі й другий,— підвівся Джон. Шістнадцятирічний Грен був на голову вищий за Джона. Усі четверо були огрядніші за Джона, але вони його не лякали. У дворі він переміг їх усіх.

— А може, то ми тобі щось зламаємо,— сказав один із ґвалтівників.

— Спробуйте,— потягнувся Джон по свій меч, але один із хлопців викрутив йому руку.

— Ти нас виставив на посміховисько,— поскаржився Жаба.

— З вас було посміховисько ще до зустрічі зі мною,— сказав Джон. Хлопець, який тримав його за руку, щосили смикнув угору. Джона прошив біль, але він не скрикнув.

Жаба зробив до нього крок.

— У лордійчука завеликий рот,— мовив він. У нього були маленькі й блискучі поросячі очиці.— Це ти в матір вдався, байстрюче? І хто ж вона була, якась повія? Як її звали? Може, я теж раз-другий її взував,— зареготав він.

Крутнувшись вугром, Джон вгатив підбором у ступню хлопцеві, який його тримав. Почувся болісний скрик, і Джон нарешті звільнився. Стрибнувши на Жабу, він перекинув його навзнак через лавку й приземлився йому на груди, вчепившись у горлянку й добряче буцнувши головою об земляну долівку.

Його відтягли двоє з Пальців і грубо кинули на землю. Грен заходився копати його ногами. Джон качався по підлозі, ухиляючись від ударів, аж тут у темряві зброярні загуркотів голос:

— Припиніть! Негайно!

Джон зіп’явся на ноги. На хлопців люто дивився Донал Ной.

— Для бійок існує двір,— сказав зброяр.— І не влаштовуйте мені сварок у зброярні, бо якщо до них долучусь я, вам це не сподобається.

Сидячи на долівці, Жаба обережно мацав потилицю. Поглянувши на пальці, він виявив кров.

— Він хотів мене вбити!

— Так і є. Я сам бачив,— втулив один з ґвалтівників.

— А мені він зап’ясток зламав,— знову нагадав Грен, показуючи руку Ною.

Зброяр заледве кинув погляд на простягнуту руку.

— Простий синець. Може, розтяг. Мейстер Еймон дасть тобі масть. Сходи з ним, Тодере, хай твою голову теж подивляться. Всі решта вертайтеся в свої келії. Крім тебе, Сноу. Ти затримайся.

Коли хлопці рушили геть, Джон важко сів на довгу дерев’яну лавку, не звертаючи уваги на погляди, які на нього кидали хлопці: в них читалася мовчазна обіцянка відплати. Рука в Джона сіпалася від болю.

— Варті потрібні всі, хто до нас приходить,— заговорив Донал Ной, коли вони лишилися самі.— Навіть такі як Жаба. Його вбивство не зробить тобі честі.

Джон спалахнув од люті.

— Він назвав мою матір...

— ...повією. Я це чув. І що з того?

— Едард Старк не з тих, хто спатиме з повіями,— крижаним тоном відтяв Джон.— Його честь...

— ...не завадила йому зробити собі байстрюка. Хіба ні?

Джон кипів од люті.

— Можна мені йти?

— Підеш, коли я тебе відпущу.

Джон похмуро втупився в димок, який піднімався з жаровні, аж тут Ной дебелими пальцями узяв його за підборіддя, обертаючи його голову до себе.

— Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю, хлопче.

Джон подивився. У зброяра груди були як пивна діжка й живіт до пари. Ніс — плаский і широкий, а ще Ной завжди ходив якийсь наче неголений. Лівий рукав чорної вовняної сорочки застібався на плечі срібною шпилькою у вигляді меча.

— Хай що казатимуть про твою матір, це не зробить з неї повію. Хоч ким вона була, а Жабині слова цього не змінять. Але тут, на Стіні, є чоловіки, в яких матері й справді були повіями...

«Тільки не моя мати»,— вперто подумав Джон. Про свою матір він нічого не знав: Едард Старк не хотів про неї говорити. Але іноді вона йому снилася, іноді навіть здавалося, що він бачить її обличчя. Уві сні вона була шляхетною вродливицею з добрими очима.

— Гадаєш, це в тебе важке життя, бо ти байстрюк високого лорда? — провадив зброяр.— Отой хлопець, Джерен, він узагалі септонів виплодок, а Котер Пайк — безбатченко, народжений дівкою з таверни. А зараз він командує замком — Східною-вартою-на-морі.

— Мені байдуже,— мовив Джон.— Мені байдуже до них, і мені байдуже до вас, до Торна, до Бенджена Старка — до всіх. Мені тут не подобається. Тут надто... холодно.

— Так. Тут холодно, важко й убого, це і є Стіна, це і є люди, які її охороняють. Усе не так, як у казках, що оповідала тобі мамка. Тут є, як є, і ти тут до скону життя, як і всі ми.

— Життя,— гірко повторив Джон. Зброяр міг говорити про життя. У нього воно було. Він вбрався в чорне по тому, як утратив руку при облозі Штормокраю. А перед тим він був ковалем Станіса Баратеона, королевого брата. Він з кінця в кінець переїхав Сім Королівств; він знав і бенкети, і жінок, і бився в сотні битв. Подейкують, саме Донал Ной викував королю Роберту келеп, яким той на Тризубі випустив дух з Рейтара Таргарієна. Він попробував усього, чого не встиг спробувати Джон, а коли постарів, коли йому добряче перевалило за тридцять, потрапив під удар топора; рана довго гноїлася, аж поки не довелося відтяти всю руку. Тільки тоді скалічений Донал Ной опинився на Стіні — коли його життя фактично скінчилося.

— Так, життя,— сказав Ной.— Довге чи коротке, залежатиме від тебе, Сноу. А якщо ти й далі поводитимешся, як зараз, однієї ночі хтось із братів просто розітне тобі горлянку.

— Вони мені не брати,— відтяв Джон.— Вони терпіти мене не можуть, бо я кращий за них.

— Ні. Терпіти вони тебе не можуть за те, що ти тримаєшся так, наче кращий за них. Дивлячись на тебе, вони бачать перед собою байстрюка, який виріс у замку й тому думає, що він лордійчук,— схилився ближче до нього зброяр.— А ти не лордійчук. Пам’ятай про це. Ти Сноу, а не Старк. Ти байстрюк і гицель.

— Гицель?! — мало не задихнувся Джон. Обвинувачення було таке несправедливе, що в нього перехопило подих.— Це вони напали на мене. Всі вчотирьох.

— Цих чотирьох ти принизив на тренуванні. Ці четверо, мабуть, тебе бояться. Я бачив, як ти б’єшся. Це не тренування. Дай тобі в руки гострого меча — і ти їх на м’ясо порубаєш; ти це знаєш, я це знаю, і вони це знають. Ти не лишаєш їм виходу. Ти їх ганьбиш. Ти цим пишаєшся?

Джон вагався. Він і справді пишався перемогою. А чом би й ні? Але зброяр забрав у нього навіть це, в його вустах навіть перемога звучала як щось негідне.

— Вони всі старші за мене,— захищаючись, мовив Джон.

— Старші, і більші, і дужчі, це правда. Але я певен, що ваш військовий інструктор у Вічнозимі учив тебе битися з тими, хто більший за тебе. Хто він був — якийсь старий лицар?

— Сер Родрик Кассель,— обережно сказав Джон. Він відчував, як навколо нього замикається пастка.

Донал Ной нахилився просто до Джонового обличчя.

— А тепер поміркуй про таке, хлопче. Ні в кого з цих хлопців узагалі не було військового інструктора, поки вони не потрапили до сера Алісера. Батьки їхні були селянами, візниками й браконьєрами, ковалями, рудокопами й веслярами на торгових галерах. Битися вони вчилися у трюмах кораблів, у провулках Старгорода й Ланіспорту, у придорожніх борделях і в тавернах на королівському гостинці. Може, перш ніж потрапили сюди, вони й билися кількоро разів на палицях, але запевняю тебе, ніхто з двадцятьох не мав грошей на справжнього меча,— похмуро глянув він на Джона.— То якими вам тепер ввижаються ваші перемоги, лорде Сноу?

— Не називайте мене так! — різко мовив Джон, але від люті його не лишилось і сліду. Зараз він несподівано для себе почувався присоромленим і винуватим.— Я не... Я не думав...

— То ліпше тобі почати думати,— застеріг його Ной.— Або так, або доведеться спати з кинджалом при боці. А тепер іди.

Коли Джон вийшов зі зброярні, був уже майже полудень. Сонце пробилося крізь хмари. Повернувшись до нього спиною, Джон звів очі на Стіну, яка на сонці виблискувала блакитним кришталем. Минуло кілька тижнів, а від самого погляду на неї Джона пробирав морозець. Століттями вітер з піском шмагали і цяткували її, вкриваючи тонким шаром бруду, тож іноді вона здавалася сірою — кольору неба над головою... та коли ясного дня на неї падало сонячне проміння, вона сяяла, оживаючи від світла,— велетенська біло-блакитна скеля, яка затуляла півнеба.

Це найбільша будівля, зведена людськими руками, пояснив Бенджен Старк Джонові на королівському гостинці, коли вперше вдалині постала Стіна. «І, понад усякий сумнів, найбезглуздіша»,— з посмішкою докинув Тиріон Ланістер, та коли вони під’їхали ближче, навіть Куць примовк. Видно її було вже за кілька миль — блакитну стрічку, що тягнулася, величезна й неперервна, вздовж північного обрію зі сходу на захід, гублячись удалечині. Здавалося, вона промовляє: «Тут край світу».

Коли ж нарешті подорожні побачили Чорний замок, його дерев’яні фортеці й муровані вежі здалися не більш як жменькою іграшкових кубиків, розкиданих у снігу попід безмежною стіною льоду. Древня кріпость чорних братів не схожа була на Вічнозим, та й узагалі на замок, їй бракувало мурів, тож вона б не втрималася ні з півдня, ні зі сходу, ні з заходу, але Нічна варта переймалася тільки через північ, отож над північчю й нависала Стіна. Майже сімсот футів заввишки, вона була втричі вища за найвищу вежу в кріпості, яка ховалася в її тіні. Дядько сказав, що нагорі Стіна така широка, що дюжина озброєних лицарів може там проїхати пліч-о-пліч на конях. Нагорі виднілися тонкі обриси величезних катапульт і гігантських дерев’яних кранів, які стояли на варті, мов скелети здоровезних птахів, а поміж них походжали вбрані в чорне люди, маленькі як мурашки.

Стоячи біля зброярні й поглядаючи вгору, Джон почувався майже таким самим приголомшеним, як і того дня на королівському гостинці, коли вперше побачив Стіну. В цьому була вся Стіна. Іноді ти майже забував, що вона тут, як забуваєш про небо чи землю під ногами, але в інші хвилини здавалося, що нічого більше на світі взагалі не існує. Вона була старша за Сім Королівств, і Джон, стоячи під нею й задивляючись угору, почував запаморочення. Незмірний тягар льоду тиснув на нього, наче Стіна от-от перекинеться, і чомусь Джон був певен: якщо Стіна рухне, світ рухне разом з нею.

— Так і хочеться дізнатися, що ж там, за нею,— мовив знайомий голос.

Джон озирнувся.

— Ланістере! Я не бачив... Я не думав, що я не сам.

Тиріон Ланістер так щільно запнувся в хутра, що став схожим на маленького ведмедика.

— Добре іноді заскочити людину зненацька. Ніколи не вгадаєш, що можеш дізнатися.

— Від мене ви нічого не дізнаєтеся,— сказав Джон. По закінченні подорожі він мало бачився з карликом. Рідний брат королеви Тиріон Ланістер був почесним гостем Нічної варти. Лорд-командувач відвів йому покої в Королівській вежі (так званій королівській, бо жоден король за сотню років іще не приїздив сюди), а обідав Ланістер за особистим столиком Мормонта; дні проводив на Стіні, верхи на коні, а вечорами грав у кості й пиячив з сером Алісером, Бовеном Маршем та іншими високими чинами.

— О, я щось дізнаюся, хай де йду,— вказав коротун на Стіну чорним сукуватим ціпком.— На чому ми зупинилися?.. А! Чому так буває: коли хтось збудує стіну, іншому обов’язково кортить дізнатися, що за нею? — схиливши голову набік, він втупився в Джона допитливими різнокольоровими очима.— Тобі ж цікаво дізнатися, що там — на тому боці, правда?

— Там нічого особливого,— мовив Джон. Він і справді хотів у рейд разом з Бендженом Старком, хотів дізнатися таємниці примарного лісу, битися з дикунами Манса Рейдера й захищати королівство від Чужих, але про свої бажання ліпше тримати рот на замку.— Розвідники кажуть, там лише ліси, гори й замерзлі озера, а ще кучугури снігу та криги.

— А ще бабаї та змікули,— докинув Тиріон.— Не забуваймо про них, лорде Сноу, бо для чого б тоді тут постало оце громаддя?

— Не називайте мене лордом Сноу.

— Ти б волів, щоб тебе кликали Куць? — звів брову карлик.— Ти тільки покажи, що тебе ранять чиїсь слова, і глузуванням кінця-краю не буде. Хочуть тебе нагородити іменем — бери його і зроби своїм. І тоді тебе не зможуть ним більше образити,— махнув він ціпком.— Ходімо зі мною. Зараз у їдальні подаватимуть огидне рагу, а я не від того, щоб змісти миску чогось гарячого.

Джон теж був голодний, отож рушив за Ланістером, стишуючи крок, щоб підлаштуватися під карликову незграбну ходу перевальцем. Здіймався вітер, і чути було, як навколо риплять старі дерев’яні будівлі, а вдалині б’ється важка віконниця, яку хтось забув зачинити. Дорогою поряд з ними з гуркотом приземлився цілий пласт снігу, який з’їхав з даху.

— Щось я не бачу твого вовка,— мовив дорогою Ланістер.

— Коли йде тренування, я припинаю його на ланцюг у старій стайні. Зараз усіх коней тримають у східній стайні, тож там його ніхто не турбує. А решту часу він зі мною. Моя келія у Гардиновій вежі.

— Це та, де зруйнована зубчаста стіна? Де у дворі повно потрощеного каміння, а сама вежа шляхетно похилилася, як наш король Роберт після нічної пиятики? Я гадав, ті будівлі давно покинуті.

— Усім байдуже, де хто спить,— знизав плечима Джон.— Здебільшого старі фортеці порожні, тож можна обрати будь-яку келію.

Колись у Чорному замку розміщувалося п’ять тисяч вояків з кіньми, слугами та зброєю. Зараз людей тут було вдесятеро менше, тож усе занепадало.

Тиріон Ланістер зареготав, і в повітря здійнялася хмарка пари.

— То я скажу твоєму батькові, хай арештує і пришле сюди трохи мулярів, поки твоя вежа не завалилася.

Джон відчував, що карлик глузує, та водночас у його словах була правда. Вздовж Стіни варта збудувала дев’ятнадцять кріпостей, поміж них і Чорний замок, у який впирався королівський гостинець. Інші фортеці, населені хіба привидами, давно знелюдніли, і холодні вітри свистіли в чорних вікнах, а на парапетах походжали духи мертвих.

— І ліпше, що я сам,— уперто мовив Джон.— Усі бояться Привида.

— Мудрі хлопці,— зронив Ланістер, а тоді змінив тему.— Кажуть, щось твій дядько затримався.

Джон пригадав, чого побажав у нападі люті: перед ним тоді постало видіння мертвого Бенджена Старка в снігу,— і швидко відвів очі. Карлик був напрочуд чутливий, тож Джон не хотів, щоб той побачив провину в його очах.

— Він казав, що повернеться до моїх іменин,— мовив Джон. Іменини минули ніким не помічені ще два тижні тому.— Вони мали шукати сера Веймара Ройса; його батько — прапороносець лорда Арина. Дядько Бенджен казав, що пошуки можуть сягнути аж Тінявої вежі. А це високо в горах.

— Я чув, що останнім часом зникло чимало розвідників,— мовив Ланістер, коли вони піднімалися східцями у їдальню. Посміхнувшись, він ривком відчинив двері.— Мабуть, зголодніли цьогоріч бабаї.

Здоровезною їдальнею гуляли протяги, хоча у великому коминку гудів вогонь. Десь у бантинах і кроквах високої стріхи гніздилися круки. Беручи у чергових кухарів миску рагу й окраєць чорного хліба, Джон чув пташине крякання. Грен з Жабою та іншими хлопцями сиділи на лавці ближче до вогню, регочучи й лаючись хрипкими голосами. Якусь мить Джон замислено поглядав на них. А тоді обрав місцину в протилежному куті їдальні, подалі від усіх.

Тиріон Ланістер присів навпроти нього, підозріло принюхуючись до рагу.

— Ячмінь, цибуля, морква,— мовив він.— Треба сказати кухарям, що ріпа — це не м’ясо.

— Це рагу з бараниною,— скинув Джон рукавички й почав гріти руки над парою, що здіймалася від миски. Від аромату в нього аж слина покотилася.

— Сноу!

Джон миттю упізнав голос Алісера Торна, однак сьогодні в тому голосі майнула цікавість, якої раніше там не помічалося. Джон обернувся.

— Лорд-командувач хоче тебе бачити. Негайно.

Якусь мить переляканий Джон боявся поворухнутися. Навіщо він лордові-командувачу знадобився? Зринула дика думка: прийшла звістка про Бенджена — дядько помер, видіння справдилося.

— Це щодо дядька? — випалив він.— Він повернувся?

— Лорд-командувач не звик чекати,— тільки й відповів сер Алісер.— А я не звик, щоб мої накази обговорювали байстрюки.

Зістрибнувши з лавки, Тиріон Ланістер став на ноги.

— Припини, Торне, ти лякаєш хлопця.

— Не лізьте не в свої справи, Ланістере. Ви тут ніхто.

— Зате я маю вагу при дворі,— посміхаючись, мовив карлик.— Шепну кому треба одненьке слово — і ти, старий пень, помреш і не встигнеш навчити більше жодного хлопця. А тепер скажи Сноу, навіщо Старий Ведмідь послав по нього. Новини про дядька?

— Ні,— озвався сер Алісер.— Це в цілком іншій справі. Зранку з Вічнозиму прилетів птах з листом щодо його брата,— пояснив він й одразу виправився,— зведеного брата.

— Це про Брана,— видихнув Джон, спинаючись на ноги.— Щось трапилося з Браном.

Тиріон Ланістер поклав йому руку на плече.

— Джоне,— мовив він,— мені страшенно прикро.

Але Джон його не чув. Скинувши Тиріонову руку, він широкими кроками перетнув їдальню. Біля дверей він уже біг. До Вежі командувача він мчав, продираючись крізь старі снігові замети. Промайнувши варту, він пострибав через дві сходинки нагору. Коли він нарешті увірвався в кімнату й постав перед лордом-командувачем, чоботи в нього просякли наскрізь, очі божевільно горіли, а сам він не міг відсапатися.

— Бран,— вигукнув він,— що там пишеться про Брана?

Джіор Мормонт, лорд-командувач Нічної варти, був непривітним стариганем з величезною лисою головою й розкошланою сивою бородою. Тримаючи на руці крука, від згодовував йому зерно.

— Мені сказали, ти вмієш читати,— струсив він крука з руки, і той, хляпаючи крилами, полетів до вікна й усівся там, спостерігаючи, як Мормонт дістає з-за пояса сувій паперу й передає Джонові.

— Зерна,— закрякав крук хрипко,— зерна, зерна!

Джон обвів пальцем обриси деривовка на білому воску зламаної печатки. Він упізнав Робову руку, та не міг нічого прочитати: літери розпливалися перед очима. І збагнув, що плаче. Але тут крізь сльози він уловив смисл написаного — й підвів голову.

— Він отямився,— вигукнув Джон.— Боги повернули його!

— Калікою,— мовив Мормонт.— Мені шкода, хлопче. Прочитай листа до кінця.

Джон дивився на слова, але вони не мали значення. Нічого не мало значення. Бран житиме!

— Мій брат буде жити,— сказав він Мормонту.

Лорд-командувач похитав головою і, набравши жменьку зерна, свиснув. Крук злетів йому на плече, крякаючи:

— Жита, жита!

З усмішкою на вустах і Робовим листом у руках Джон збіг сходами вниз.

— Мій брат буде жити,— сказав він вартовим. Ті обмінялися поглядами.

Коли він вбіг у їдальню, Тиріон Ланістер саме закінчував їсти. Підхопивши коротуна попід пахви, Джон підняв його в повітря й закружляв.

— Бран житиме! — загорлав він. Ланістер мав приголомшений вигляд. Джон вклав йому листа в руки.— Ось, читайте,— вигукнув він.

Навколо почали зацікавлено збиратися люди. За кілька кроків од себе Джон помітив Грена. Рука в нього була замотана цупкою вовняною тканиною. Але вигляд хлопець мав збуджений і ніяковий, і аж ніяк не загрозливий. Джон підійшов до нього. Позадкувавши, Грен підніс руку.

— Не підходь до мене, байстрюче.

— Вибач за зап’ясток,— усміхнувся до нього Джон.— Колись мене так само ударив Роб, тільки дерев’яним мечем. Боліло як сьоме пекло, а в тебе, напевно, ще більше. Слухай, а хочеш, я тобі покажу, як від цього захиститися?

Його слова почув Алісер Торн.

— Лорд Сноу воліє посісти моє місце,— пирхнув він.— Мені легше буде натренувати вовка жонглювати, ніж тобі навчити цих тупих турів битися.

— Я згоден на парі, пане Алісере,— мовив Джон.— Хотів би я побачити, як Привид жонглює.

Джон чув, як Грен вражено затамував подих. Запала мовчанка.

А тоді розреготався Тиріон Ланістер. До нього приєдналася ще трійця чорних братів, які сиділи за сусіднім столом. Сміх котився вздовж лавок, поки вже не долучилися й кухарі. Нагорі поміж бантин заворушилися птахи, й нарешті навіть Грен почав гигикати.

Сер Алісер не відривав від Джона погляду. Поки навколо вирував сміх, його обличчя темнішало, а рука, якою він зазвичай тримав меч, стислася в кулак.

— Ви зробили страшну помилку, лорде Сноу,— нарешті ядуче зронив він ворожим тоном.