Терор

9 ФРАНКЛІН

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

Травень 1847 року

Капітан сер Джон Франклін був, мабуть, єдиним чоловіком на борту обох кораблів, хто залишився зовнішньо спокійним, коли весна та літо просто не прийшли ні у квітні, ні в травні, ні в червні 1847 року.

Сер Джон не став офіційно оголошувати, що вони застрягли принаймні ще на один рік, але у цьому й не було потреби. Попередньої весни, ще на острові Бічі, матроси та офіцери з величезним нетерпінням спостерігали не тільки за поверненням сонця, але й за тим, як навколишній паковий лід розпадався на окремі крижини і перетворювався на шугу, як з’являлися відкриті розводдя, а лід ослаблював свою хватку. Наприкінці травня 1846 року вони знову були на плаву. Не так як цього року.

Минулої весни матроси й офіцери спостерігали за поверненням багатьох птахів, китів, риб, песців, тюленів, моржів та інших тварин, не кажучи вже про прозелені лишайників і низькорослого вересу на островах, до яких вони прямували на початку червня. Не так як цього року. Немає відкритої води — отже, немає китів, немає моржів, майже немає тюленів (кілька кільчастих нерп, яких вони вистежили, було так само важко вполювати, як і на початку зими) — взагалі нічого немає, крім брудного снігу й сірого льоду куди не кинь оком.

Температура залишалася низькою попри довші сонячні години що не день. І хоча ще в середині квітня Франклін наказав підняти на обох кораблях щогли, встановити реї, переоснастити такелаж і обновити парусину вітрил, усе це не знадобилося. Парові котли так і не запустили на повну потужність, вони лише нагрівали воду в трубах опалення. Дозорці доповідали про суцільну білу пустелю, що тяглася вусібіч, айсберги залишалися на тому ж місці, на якому їх прихопило кригою минулого вересня.

Фітцджеймс і лейтенант Гор разом з капітаном Крозьє з «Терору» завдяки своїм спостереженням за зірками впевнилися, що течія несе крижане поле на південь зі швидкістю якихось півтори милі на місяць, але ця крижана маса, в якій вони застрягли, оберталася проти сонця[53] всю зиму, тож вони постійно поверталися до початкової точки. Крижані гребені продовжували краяти лід і скидалися на білі відвали ходів величезних ховрахів. Крига потоншала — команди, які свердлили пожежні ополонки, тепер бачили під нею воду, — але вона все ще була завтовшки більше десяти футів.

Капітан сер Джон Франклін, попри все це, залишався спокійним, і то завдяки лише двом речам: його вірі і його дружині. Щира християнська віра сера Джона тримала його на поверхні, навіть коли тягар відповідальності та зневіри тягнули його донизу. На все, що відбувається, як він знав і палко у це вірив, — воля Божа. Те, що іншим здавалося невідворотним, зовсім не було таким у світі, де панував ласкавий і милосердний Бог. Лід може раптом скреснути посеред літа, а до цієї середини залишилось усього шість тижнів, а потім кілька тижнів під вітрилами та парами — і вони встигнуть переможно дістатися Північно-Західного проходу. Вони йтимуть під парами на захід уздовж берега, доки їм вистачить запасів вугілля, а потім під вітрилами пройдуть решту шляху до Тихого океану, вихопившись з крайніх північних широт десь у середині вересня, якраз перед тим, як на морі знову затвердне паковий лід. За своє життя Франклін бачив і більші дива. Та хоча б його призначення командором цієї експедиції — у віці шістдесяти років, після приниження, якого він зазнав на Землі Ван Дімена, — було набагато більшим дивом.

Не менш глибокою і щирою, ніж віра сера Джона в Бога, була його віра у свою дружину, навіть глибшою і часом сповненою ще більшого трепету. Леді Джейн Франклін була невгамовною жінкою… невгамовна — точнішого слова не знайти. Її воля не знала меж, і майже в усіх випадках леді Джейн Франклін спрямляла заплутані та випадкові шляхи цього світу, підпорядковуючи їх своїй залізній волі.

Сер Джон мав усі підстави вважати, що зараз, після того, як упродовж двох років від експедиції не надходило жодних вістей, його дружина вже пустила в хід свої чималі особисті кошти, зв’язки у суспільстві і, поза сумнівом, мобілізувала нескінченні ресурси волі, щоб змусити Адміралтейство, Парламент і ще бозна-які установи організувати його пошуки.

Це останнє до деякої міри непокоїло сера Джона. Понад усе він не хотів бути «порятованим» — щоб суходолом чи морем під час короткої літньої відлиги до нього на допомогу квапилася похапцем зібрана експедиція під командуванням просяклого віскі сера Джона Росса або молодого сера Джеймса Росса (якого, сер Джон був у цьому певен, неодмінно до неї залучать на наполегливе прохання леді Джейн, хоча він і відійшов від справ, пов’язаних з арктичними подорожами). Це, звісно, означало б для нього сором і безчестя.

Але поки що сер Джон залишався спокійним, бо знав, що Адміралтейство так швидко не розворушити, хай би що там трапилося, навіть такій вольовій, цілеспрямованій і впливовій особі, як його дружина Джейн. Сер Джон Барроу та інші члени міфічної Арктичної ради, не кажучи вже про офіційне начальство сера Джона в Дослідницькій службі Королівського флоту, чудово знали, що кораблі Її Величності «Еребус» і «Терор» забезпечені провізією на три роки, а то й більше, якщо запровадити строгий раціон, а крім того у них була можливість займатися риболовлею та полюванням усюди, де водиться риба і дичина. Сер Джон знав, що його дружина — його невгамовна дружина — неодмінно доможеться спорядження рятувальної експедиції, звісно, якщо до цього дійде, але жахлива і чудова інерція Королівського флоту майже напевно гарантує, що до таких спроб порятунку в ліпшому випадку вдадуться лише навесні чи влітку 1848 року, якщо не пізніше.

Отже, в кінці травня 1847 року сер Джон спорядив п’ять санних загонів, щоб дослідити місцевість у всіх напрямках в пошуках відкритої води, одному з яких було наказано повернутися назад тим шляхом, яким вони сюди дісталися. Ці загони відправилися 21, 23 і 24 травня, загін лейтенанта Гора — найголовніший з усіх — вирушив останнім і попрямував на південний захід, у напрямку Землі Короля Вільяма. Окрім наказу провести розвідку перший лейтенант Грехем Гор отримав інше важливе завдання — залишити у сховку на березі перше з початку експедиції письмове повідомлення сера Джона.

З цими повідомленнями капітан сер Джон Франклін упритул наблизився до нехтування наказами, чого з ним не траплялося за весь час служби в Королівському флоті. Розпорядження Адміралтейства вимагали закладати кам’яні піраміди й залишати у цих сховках повідомлення на всьому шляху експедиції — якщо кораблі не з’являться по той бік Берингової протоки у визначений графіком час, для рятувальних кораблів Королівського флоту це буде єдиним способом дізнатися, в якому напрямку вирушив Франклін і що могло спричинити їхню затримку. Але сер Джон не залишив такого повідомлення на острові Бічі, хоча й мав більше дев’яти місяців для його написання. Насправді, сер Джон зненавидів цю першу холодну якірну стоянку: присоромлений смертями трьох членів екіпажу від туберкульозу та пневмонії тієї зими, він таємно від усіх вирішив, що залишені могили мають стати єдиним повідомленням, яке він пошле. Якщо їм пощастить, ніхто не знайде цих могил ще довгі роки після його переможного підкорення Північно-Західного проходу, звістка про яке прогримить по всьому світу.

Але зараз проминуло вже майже два роки з часу його останньої доповіді своєму начальству, тож Франклін наказав Горові відвезти новий рапорт і залишити його на березі в герметичному латунному циліндрі — одному з двохсот, якими їх спорядили.

Він сам проінструктував лейтенанта Гора і другого помічника Чарльза ДеВо, де саме слід залишити повідомлення — в шестифутовій піраміді, складеній з каміння, на Землі Короля Вільяма, спорудженій сером Джеймсом Россом майже сімнадцять років тому в найзахіднішій точці маршруту його власних досліджень. Франклін знав, що флот насамперед там шукатиме звісток про його експедицію, оскільки це була остання місцевість, нанесена на всі географічні карти.

Дивлячись на самотню хвилясту позначку цього берегового знака на своїй власній мапі у тиші своєї каюти в ранок перед відбуттям Гора, ДеВо та шести членів команди, сер Джон посміхнувся. Сімнадцять років тому Росс назвав найзахідніший мис узбережжя Вікторі Пойнт, а потім на знак поваги — хоча зараз у цьому вбачається якась сумна іронія — назвав поближні гори мисом Джейн Франклін і Франклін Пойнт. Скидалося на те, думав сер Джон, розглядаючи вицвілу фарбу мапи з чорними лініями і великими білими плямами одразу на захід від ретельно позначеного мису Вікторі Пойнт, що саме Провидіння або воля Божа привела сюди його і всіх цих людей.

Його надиктоване повідомлення, написане рукою Гора, було, як здавалося серу Джону, стислим і діловим:

Франклін наказав Горові та ДеВо поставити свої підписи під запискою й зазначити дату, перш ніж вони герметично закриють циліндр і закладуть всередину берегового знака Джеймса Росса. Чого Франклін не помітив під час свого диктування — а лейтенант Гор не виправив — так це того, що він зазначив хибні дати їхньої зимівлі на острові Бічі. У замерзлій бухті поблизу острова Бічі вони провели першу зиму 1845–1846 років; а нинішня жахлива зимівля у відкритому морі посеред пакової криги припала на зиму 1846–1847 років.

Але менше з тим. Сер Джон був переконаний, що він залишає геть несуттєве повідомлення нащадкам — можливо, якомусь історику військово-морського флоту, що захоче долучити цей артефакт до майбутнього рапорту сера Джона про експедицію (сер Джон планував написати книжку, прибутки від видання якої збільшать його особисті фінанси майже до рівня статків його дружини), — тож і не завдав собі клопоту продиктувати рапорт, який хтось прочитає найближчим часом.

Того ранку, коли мав вирушати санний загін Гора, сер Джон тепло одягнувся і спустився на кригу побажати їм щасливої дороги.

— Ви взяли все необхідне, джентльмени? — спитав сер Джон.

Перший лейтенант Гор — четвертий за званням серед командного складу після сера Джона, капітана Крозьє і командора Фітцджеймса — кивнув, так само як і його підлеглий, другий помічник ДеВо, який ледь усміхнувся. Сонце світило яскраво, і чоловіки вже одягли окуляри з дротяної сітки, які містер Осмер, скарбник «Еребуса», видав їм, щоб запобігти сніжній сліпоті від сонячного блиску.

— Так точно, сер Джон. Дякуємо, сер, — відповів Гор.

— Шерсті досить? — пожартував сер Джон.

— Так точно, сер! — сказав Гор. — Вісім вдяганок з вовни найкращих ногумберлендських овець, сер Джон, а якщо рахувати з підштанками — то всі дев’ять.

П’ять матросів засміялися, потішені жартами своїх офіцерів. Сер Джон знав, що матроси люблять його.

— Готовий влаштувати кемпінг на кризі? — запитав сер Джон одного з матросів, Чарльза Беста.

— Так точно, сер Джон, — відповів невисокий, але кремезний молодий матрос. — У нас є голландський намет, сер, і до нього вісім ковдр з вовчих шкур, щоб укриватися й підстеляти. І двадцять чотири спальні мішки, сер Джон, які скарбник пошив для нас з відмінних вовняних пледів компанії Гудзонової затоки[54]. Нам на кризі буде тепліше, ніж на борту корабля, мілорде.

— Чудово, чудово, — неуважно промовив сер Джон.

Він дивився на південний захід, де Земля Короля Вільяма — або острів, якщо повірити безглуздій теорії Френсіса Крозьє — була видима тільки як незначне потемніння неба над горизонтом. Сер Джон у щирій молитві попросив Бога, щоб Гор зі своїми людьми знайшов біля узбережжя відкриту воду, байдуже — до чи після того, як закладуть експедиційне повідомлення. Сер Джон був готовий робити все, що в його силах — і навіть більше, — щоб провести обидва кораблі, навіть пошкоджений «Еребус», крізь підталу кригу, якщо вона тільки почне танути, до відносного захисту в прибережних водах і рятівного суходолу. Там вони знайдуть тиху бухту або галькову косу, де теслі та механіки зможуть відремонтувати «Еребус» — випрямити гребний вал, замінити гвинт, зміцнити погнуті внутрішні залізні кріплення і, можливо, замінити якісь із втрачених залізних листів обшивки — це б дозволило їм рухатися швидше. А якщо ні, думав сер Джон — але не ділився цими своїми думками з жодним зі своїх офіцерів — вони вчинять згідно з планом порятунку, який запропонував Крозьє попереднього року: поставлять «Еребус» на якір, перевантажать залишки запасів вугілля та екіпаж на «Терор» і підуть на захід уздовж берега на перенаселеному (але тріумфальному, сер Джон був певен, тріумфальному) кораблі, що залишився.

В останній момент помічник лікаря з «Еребуса», Гудсер, попросив сера Джона дозволити йому супроводжувати загін Гора, і хоча ні лейтенант Гор, ні другий помічник ДеВо не були в захопленні від цієї ідеї — Гудсер не був популярний серед офіцерів чи матросів, — сер Джон дозволив йому це. Головним аргументом помічника лікаря на користь своєї участі в експедиції загону було те, що йому потрібно було зібрати більше інформації про їстівні форми тваринного і рослинного життя, які зустрічаються в дикій природі, щоб використовувати їх супроти цинги, яка була головною небезпекою всіх арктичних експедицій. А ще його надзвичайно цікавлять повадки єдиного звіра, який зустрічався цього чудернацького арктичного літа-без-літа, — білого ведмедя.

Поки сер Джон спостерігав, як матроси закінчують прив’язувати упряж до важких нарт, хирлявий медик — дрібненький чоловічок, блідий, хворобливий на вигляд, зі скошеним підборіддям, безглуздими бакенбардами і якимось жіночним поглядом, який викликав огиду навіть у завжди люб’язного геть з усіма сера Джона — бочком підібрався до нього, щоб почати розмову.

— Ще раз дякую, що дозволили мені приєднатися до загону лейтенанта Гора, сер Джон, — сказав дрібненький чоловічок. — Ця експедиція може бути надзвичайно важливою для наших медичних досліджень протицинготних властивостей великої кількості представників флори і фауни, включаючи лишайники, які широко представлені на суходолі Землі Короля Вільяма.

Сер Джон мимоволі скривився. Помічник лікаря не міг знати того, що його командор уже колись виживав на супі з таких лишайників упродовж кількох місяців.

— Не варто дякувати, містере Гудсер, — сухо відповів він.

Сер Джон знав, що цей сутулий юний чепурун волів, аби його називали «доктором», а не «містером», але навряд чи він заслуговував на таке звертання, бо хоча Гудсер і походив зі знатної родини, отримав освіту простого анатома. Формально рівний за становищем з унтер-офіцерами на борту обох кораблів, цивільний помічник лікаря, на думку сера Джона, міг називатися лише містером Гудсером.

Молодий лікар зашарівся на таку холодність свого командора після добродушних жартів з матросами, підняв над головою свого кашкета і зробив три незграбні кроки назад.

— О, містере Гудсер, — додав Франклін.

— Так, сер Джон? — молодий вискочень усе ще паленів обличчям і ледь не затинався від збентеження.

— Ви маєте мені пробачити, що в нашому офіційному повідомленні для закладення в береговий знак сера Джеймса Росса на Землі Короля Вільяма ми згадали тільки двох офіцерів і шістьох матросів, які входять до складу загону лейтенанта Гора, — сказав сер Джон. — Я продиктував повідомлення раніше, ніж ви спитали дозволу супроводжувати загін. Якби я знав, що ви увійдете до нього, то написав би «офіцер, унтер-офіцер, помічник лікаря і п’ять матросів».

Гудсер на мить збентежився, не до кінця розуміючи, що сер Джон хотів цим сказати, але потім уклонився, знову підняв кашкета і промимрив:

— Дуже добре, це не проблема, я розумію, дякую, сер Джон, — і знову позадкував.

Кількома хвилинами пізніше, проводжаючи поглядом лейтенанта Гора, ДеВо, Гудсера, Морфіна, Ферр’є, Беста, Гартнелла і рядового Пілкінгтона, які з віддаллю зменшувалися, прямуючи по кризі на південний захід, сер Джон, попри свій сяючий вигляд і показний спокій, насправді обмірковував можливу невдачу.

Ще одна зима — ще цілий рік — у кризі можуть знищити їх. В експедиції закінчаться запаси харчів, вугілля, олії, деревний спирт для розпалювання ламп і рому. Вичерпання припасів останнього цілком може спричинити заколот на борту.

Ба більше, якщо літо 1848 року буде таке ж холодне і непіддатливе, яким заповідається бути це літо 1847 року, ще одна зима або цілий рік у кризі зруйнують один або й обидва кораблі. Як у випадку з багатьма попередніми невдалими експедиціям, сер Джон і його люди муситимуть рятувати свої життя, тягнучи баркаси, вельботи та поспішно збиті сани по слабкому льоду, молитися, аби їм трапилися розводдя, а потім проклинати їх, коли сани провалюватимуться під кригу, а супротивні вітри відноситимуть важкі шлюпки назад до пакової криги, розводдя означатимуть дні і ночі виснажливого веслування для зголоднілих матросів. Потім, знав сер Джон, буде ще суходільний етап спроби порятунку — вісімсот і більше миль одноманітних скель та снігів, стрімкі порожисті річки, всіяні валунами, кожен з яких здатний розтрощити їхні невеликі човни (більшими шлюпками на річках північної Канади не пройти, як йому було відомо з досвіду), і місцеві ескімоси, частіше налаштовані вороже, ніж навпаки, які залишалися злодійкуватими брехунами, навіть коли здавалися дружніми.

Сер Джон продовжував дивитися, поки Гор, ДеВо, Гудсер і п’ятеро матросів з єдиними санками зникли серед виблискуючої на сонці криги на південному сході, і знічев’я почав розмірковувати над питанням, чи не варто було взяти у цей рейс собак.

Серу Джону ніколи не подобалася ідея використання собак в арктичних експедиціях. Тварини може й поліпшували настрій матросів — принаймні до того моменту, коли поставала необхідність застрелити їх і з’їсти, — але, якщо розібратися, вони були брудними, галасливими і агресивними створіннями. На палубі корабля, який віз собак у кількості, достатній для того, щоб мати з них користь, наприклад запрягати їх у сани, як це роблять ґренландські ескімоси, безупинно лунав гавкіт, стояло повно будок і постійно смерділо лайном.

Він похитав головою і усміхнувся. В цю експедицію вони взяли із собою лише одного пса — пустобреха на ім’я Нептун, — якщо не згадувати про невеличку мавпочку, яка відгукувалася на кличку Фрузя, і такого звіринцю, був переконаний сер Джон, цілком вистачало для цього специфічного ковчега.

Серу Джону здавалося, що весь тиждень після відправлення Гора час ледь повз. Інші санні загони прибували один за одним, їхні люди були виснажені й обморожені, а вовняний одяг просяк потом від напруження сил, які були необхідні, щоб волочити сани через або повз нескінченні тороси. Їхні доповіді були однакові.

На сході, в напрямку півострова Бутія, відкритої води катма. Ні найменшого розводдя.

На північному сході, в напрямку острова Принца Вельського, звідки вони прибули в цю крижану пустелю, відкритої води катма. І навіть натяку на темне небо над горизонтом, яке іноді свідчить про відкриту воду. За вісім днів тяжкого шляху люди так і не змогли досягти острова Принца Вельського чи бодай побачити його звіддаля. Там була така кількість айсбергів і здиблених торосів, якої моряки ще ніколи не бачили.

На північному заході, в напрямку безіменної протоки, якою крижаний потік рухався на південь, в їхній бік, вздовж західного узбережжя і навколо південного краю острова Принца Вельського, немає нічого, крім білих ведмедів і замерзлого моря.

На південному заході, в напрямку гаданого суходолу Землі Вікторії і гіпотетичного проходу між островами і материком, немає ні відкритої води, ні тварин, окрім клятих білих ведмедів, сотень торосів і такої кількості вмерзлих у кригу айсбергів, що лейтенант Літтл — офіцер з «Терору», якого Франклін поставив командувати цим загоном, сформованим з людей з «Терору», — доповів, що у своєму русі на захід вони немов перебиралися через гірський хребет, який виріс на місці, де мав би бути океан. В останні дні походу погода була такою кепською, що троє з восьми чоловік серйозно відморозили пальці ніг, і всі восьмеро якоюсь мірою занедужали на снігову сліпоту, а сам лейтенант Літтл в останні п’ять днів цілком осліп і страждав від жахливого головного болю. Літтла, старого арктичного вовка, пам’ятав сер Джон, чоловіка, який був на крайньому півдні з Крозьє та Джеймсом Россом вісім років тому, довелося покласти на сани, які волочили ті кілька матросів, які ще могли щось бачити.

Жодної відкритої води ніде в радіусі близько двадцяти п’яти миль, які вони дослідили, — двадцяти п’яти миль по прямій, що виросли ледь не до ста миль, які вони повинні були здолати, оминаючи і долаючи різноманітні перепони. Жодних песців чи зайців, чи карибу, чи моржів, чи тюленів. Звісно, жодних китів. Люди були готові тягнути сани довкола тріщин та вузьких розколин у кризі в пошуках справжньої відкритої води, але поверхня моря залишалася білою твердю, доповідав Літтл, в якого облущувалася шкіра з попечених сонцем носа та щік під білою пов’язкою, накладеною на очі. В найдальшій точці їхньої західної одіссеї, можливо, за двадцять вісім миль від кораблів, Літтл наказав людині з найкращим збереженим зором, помічнику боцмана на ім’я Джонсон, здертися на найвищий поближній айсберг. Джонсон кілька годин вирубував кайлом вузькі східці для ніг, взутих у шкіряні черевики, в підошву яких скарбник набив гвіздки, перш ніж видертися, чіпляючись шипами, на вершину айсберга. Вже на вершині матрос скористався далекоглядом лейтенанта Літтла, щоб подивитися на північний захід, захід, південний захід і південь. Його рапорт був невтішним. Відкритої води катма. Землі катма. Нагромадження крижаних шпилів, гребенів і гір на всьому просторі до білого виднокраю. Їм трапилося кілька білих ведмедів, двох з яких вони пізніше застрелили заради свіжого м’яса, але серця й печінки їсти не стали, бо, як вони вже знали, ці органи шкідливі для людей. Сили матросів, які волочили через тороси важкі сани, вже вичерпувалися, і зрештою вони відрізали від дичини менше сотні фунтів окосту, щоб загорнути в брезент і притягти на судно. Вони оббілували більшого ведмедя і забрали його тепле біле хутр, залишивши рештки ведмедів на льоду.

Чотири з п’яти розвідницьких експедицій повернулися з поганими новинами і обмороженими ногами, і сер Джон з усе більшою тривогою очікував на повернення Грехема Гора. Всі із самого початку найбільше надій покладали на південний схід, на напрямок до Землі Короля Вільяма.

Нарешті третього червня, через десять днів після відправлення Гора, дозорці з верхівок щогл закричали, що з південного сходу наближається санний загін. Сер Джон допив свій чай, належним чином одягнувся, а потім приєднався до натовпу матросів, які висипали на палубу, щоб побачити те, що можна було побачити.

Зараз загін уже було видно навіть людям на палубі, а коли сер Джон підніс до очей свій чудовий мідний далекогляд — подарунок від офіцерів і матросів двадцятишестигарматного фрегата, яким Франклін командував на Середземному морі більше ніж п’ятнадцять років тому, — одного погляду вистачило, щоб збагнути, чому у вигуках дозорців чулося збентеження.

На перший погляд здавалося, що все гаразд. П’ять матросів тягнули сани, так само як і під час відбуття Гора. Три фігури бігли поряд із саньми чи за ними, достоту як того дня, коли Гор вирушив у похід. Отже, всі восьмеро живі-здорові, а проте…

Одна з фігур бігунів не видавалася людською. На відстані більше милі, промайнувши між ропаками та купами потрощеного льоду, що випиналися посеред крижаного поля, на яке перетворилося колись спокійне море, вона виглядала маленькою, круглою, безголовою, але дуже волохатою твариною, яка гналася за санками.

Але найгіршим було, що сер Джон не бачив ні характерної високої постаті Грехема Гора попереду, ні його прикметного червоного франтівського шарфа. Всі інші фігури, що тягнули сани чи бігли — і, звичайно ж, лейтенант не мав би тягнути сани, в той час як його підлеглі були спроможні це робити, — здавалися надто низькими, надто зігнутими і надто непоказними.

А вже геть кепським було те, що сани здавалися занадто важкими як для повернення: загін взяв у похід консервів із запасом на тиждень, але вони затрималися на три дні понад очікувану максимальну тривалість експедиції. Ще мить сер Джон сподівався, що, можливо, матроси вбили кількох карибу або інших великих суходільних звірів і везуть свіжину, але коли загін вигулькнув з-поза останнього високого крижаного гребеня, все ще на віддалі більш ніж півмилі від корабля, сер Джон побачив у свій далекогляд щось жахливе.

На санях лежали не туші карибу, але два людські тіла, прив’язані поверх спорядження та вкладені одне на одного таким нечулим чином, яким могли вкласти тільки мертвих. Сер Джон вже міг розрізнити дві простоволосі голови, що стирчали з різних боків цього стосу, і на голові чоловіка, що лежав згори, було довге біле волосся, якого не було в жодної людини на борту обох кораблів.

З борту нахиленого «Еребуса» матроси вже скинули на кригу канатний трап, щоб допомогти своєму огрядному капітанові спуститися крутим льодяним схилом. Сер Джон на хвилю повернувся до своєї каюти, щоб додати до парадної форми церемоніальну шпагу, потім вийшов на палубу і почав спускатися схилом — важко сапаючи, дозволивши своєму стюардові допомогти йому, — щоб привітати тих, хто наближався до його корабля.