Терор

3 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

Жовтень 1847 року

Капітан Крозьє спустився коротким трапом на нижню палубу, протиснувся через задраєні подвійні двері і мало не похитнувся від раптового пориву тепла. Навіть попри те, що циркуляція гарячої води в опаленні годинами була вимкнена, тепло тіл більш ніж п’ятдесяти чоловік і тепло, що залишалося від куховарення, підтримувало температуру тут, на нижній палубі, високою — трохи нижче нуля — майже на 80 градусів тепліше, ніж назовні. Людина, яка перебувала на верхній палубі протягом півгодини, від цього почувалася так, наче в шубі вскочила у сауну.

Оскільки він спускався далі в неопалювані твіндек і трюми, тож не знімав теплого одягу, Крозьє не барився тут, у теплі. Але він на хвильку зупинився — як зробив би кожен капітан, — щоб роззирнутися довкола і переконатися, що все тут не провалилося в пекло за ті півгодини, що він був відсутній.

Попри те, що це була єдина палуба на кораблі для спання, харчування та життя, вона залишалася темною, як вельська шахта, зі своїми невеличкими світловими люками в стелі, засипаними снігом і вдень і вночі, яка зараз тривала вже двадцять дві години. Лампи на китовому жирі, ліхтарі або свічки відкидали невеличкі конуси світла то тут, то там, але матроси переважно пересувалися у темряві по пам’яті, вчасно пригадуючи, де слід уникнути нечисленних і майже непомітних куп або підвішених до сволока запасів продуктів, одягу, спорядження, а також інших матросів, що спали у своїх підвісних койках. Коли підвісили б усі гамаки — чотирнадцять дозволених дюймів на людину, — тоді зовсім не залишилось би вільного місця, крім двох проходів завширшки вісімнадцять дюймів вздовж стінок корпуса. Але зараз підвішені були лише кілька койок — матроси саме відсипалися перед нічними вахтами, — і розмови, сміх, лайки, кашель, брязкіт посуду й матюки Діггла були достатньо гучними, щоб бодай трохи заглушити тріск і стогін криги.

Судячи з креслень корабля, проміжок між палубою і сволоком мав бути завбільшки сім футів[23], але насправді між товстими корабельними балками-бімсами над головою і тоннами дощок та додаткової деревини на стелажах, підвішених до цих балок, на цій нижній палубі до стелі залишалося менше шести футів, і кілька справді високих матросів на «Терорі», як-от боягуз Менсон, що чекав у трюмі, мали ходити постійно зігнутими в три погибелі. Френсіс Крозьє був не настільки високий. Навіть у своєму кашкеті й башлику поверх нього йому не доводилося втягувати голову в плечі, щоб ні за що не зачіпатися.

Праворуч і в напрямку корми від того місця, де стояв Крозьє, було щось на кшталт низького, темного, вузького тунелю, але насправді це був коридор, що вів до «офіцерських кают» — колонії кролячих нір з шістнадцяти крихітних відгороджених спалень і двох вузьких кают-компаній для офіцерів та старших офіцерів. Каюта Крозьє була такого ж розміру, як і в інших — шість на п’ять футів. Коридор мав ледве два фута завширшки. Пройти ним можна було тільки по одному, пригинаючи голову, оминаючи підвішені тюки із припасами, а кремезна людина мала б ще й повернутися боком, щоб протиснутися вузьким проходом.

Офіцерські каюти займали шістдесят футів з дев’яностошестифутової футової довжини корабля, а оскільки ширина «Терору» на рівні нижньої палуби була всього двадцять вісім футів[24], цей вузький коридор був єдиним проходом на корму.

Крозьє бачив світло, що пробивалося з розташованої у кормовій частині кают-компанії, де — навіть у цьому Стіксовому холоді й мороку — кілька з його вцілілих офіцерів байдикували за довгим столом, палили свої люльки або читали книжки з бібліотеки у тисячу двісті томів, розставлених там на полицях. Капітан почув звуки музики: один з металевих дисків для катеринки награвав мотив, який був популярним у музичних салонах Лондона п’ять років тому. Крозьє знав, що цю мелодію крутить лейтенант Годжсон; це його улюблена, і вона ж доводить лейтенанта Едварда Літтла, старшого офіцера Крозьє і шанувальника класичної музики, до цілковитого сказу.

Оскільки на офіцерській частині корабля все було гаразд, тож Крозьє розвернувся і позирнув поперед себе. Кубрик постійної команди займав ще одну третину, решту довжини судна — тридцять шість футів[25], — але в ньому тіснилися сорок один вцілілий матрос першого класу та гардемарин з початкового складу сорок четвертого року.

Цього вечора занять не було, і залишалося менше години до відбою, коли вони розкладуть свої койки і вкладуться в них, тож більшість матросів сиділи на своїх морських скринях або купах складеного спорядження й курили або балакали в тьмяному світлі. Центр приміщення займала гігантська патентована камбузна плита Фразера, де містер Діггл випікав усілякі борошняні вироби. Діггл — найкращий кок з усіх, що траплялися Крозьє на флоті, а також у буквальному сенсі трофей, оскільки Крозьє викрав галасливого кухаря прямо з флагманського корабля капітана сера Джона Франкліна перед самим відплиттям, — завжди щось готував, зазвичай печиво, і повсякчас ганяв та лупцював кулаком чи копав ногою своїх поварчуків. Матроси просто носилися навколо велетенської плити, зникаючи в люку на палубі, щоб принести припаси з твіндека, поспішаючи, щоб запобігти багатослівній люті містера Діггла.

Патентована камбузна плита Фразера, як на око Крозьє, була не меншою, ніж парова машина в трюмі. Окрім своєї величезної духовки й шести пальників об’ємна залізна цяцька мала вбудований опріснювач і дивовижну ручну помпу, щоб качати воду або просто з океану, або з кількох велетенських цистерн у трюмі. Але і забортна морська вода, і вода в трюмі зараз замерзли на камінь, тож гігантські казани булькали на пальниках містера Діггла, розтоплюючи шматки льоду, видовбані з водяних цистерн унизу і витягнуті нагору.

По той бік переділки, зробленої з полиць і буфетів містера Діггла, де раніше була носова перебірка, капітанові видно судновий лазарет, облаштований у форпіку корабля. Перші два роки вони давали собі раду без лазарету. Простір від палуби до бімсів[26] був заставлений ящиками й барильцями, і ті члени команди, кому треба було пройти огляд у суднового лікаря чи його помічника о сьомій тридцять ранку, на вахті салажні[27], робили це біля плити містера Діггла. Але зараз, з вичерпанням складських запасів і збільшенням кількості хворих та поранених матросів, теслі вигородили у форпіку постійне окреме приміщення під лазарет. Там капітан бачить тунелеподібний прохід поміж ящиками в закуток, де вони облаштували спальне місце для леді Сайленс.

Вони сперечалися про це чи не цілий день минулого червня — Франклін навідріз відмовився залишати на своєму кораблі ескімоську жінку. Крозьє прийняв її, але його старший офіцер лейтенант Літтл, обмірковуючи питання, де ж тепер виділити їй койку, дійшов до абсурду. Всі знали, що навіть ескімоська дівчина задубне на смерть на верхній палубі чи на двох нижніх твіндеках, тож залишалася лише головна палуба. Вона, звісно ж, не могла спати в кубрику судової команди, навіть якщо там і були спорожнілі через ту істоту за бортом гамаки.

За часів, коли Крозьє був палубним юнгою, а потім гардемарином, жінок, яких таємно проводили на борт, ховали в неосвітленому, смердючому, задушливому канатному ящику в найглибшій і найближчій до носа частині судна, де надибати її міг тільки щасливчик з трюмних матросів або самі ж матроси, що протягли її на борт. Але навіть минулого червня, коли з’явилася Сайленс, температура в канатному ящику корабля Її Величності «Терор» була нижче нуля.

Ні, про те, щоб розмістити її з командою, навіть не йшлося.

Офіцерська половина? Можливо. Там були спорожнілі каюти мертвих та розідраних на шмаття офіцерів. Але і лейтенант Літтл, і його капітан швидко дійшли згоди, що присутність жінки всього лише за кількома тонкими переділками та розсувними дверима від сплячих чоловіків геть небажана і навіть шкідлива.

І що тоді? Не могли ж вони виділити жінці спальне місце, а потім приставити до неї озброєного охоронця на всю ніч.

Пересунути кілька ящиків, щоб влаштувати для ескімоски маленьку печерку у форпіку, де був лазарет, спало на думку саме Едварда Літтла. Єдиним, хто не спав усю ніч, був містер Діггл — він старанно випікав свої перепічки і смажив м’ясо на сніданок, — і навіть якщо містер Діггл колись і був бабієм, то ті часи вже давно минули. Також, міркували лейтенант Літтл та капітан Крозьє, близькість до патентованої плити Фразера допоможе тримати їхню гостю в теплі.

І все владналося якнайкращим чином. Леді Сайленс розморювало в теплі, тож вона спала зовсім голою на своєму хутрі у тій маленькій ящиково-бочковій печерці. Капітан зовсім випадково став свідком цього, і ця картина досі стояла у нього перед очима.

А зараз Крозьє зняв з гачка ліхтар, запалив його, підняв кришку трюму і почав спускатися по трапу на твіндек, перш ніж став танути в теплі, як один зі шматків льоду на плиті. Сказати, що у твіндеку холодно, було б таким самим применшення, яким з увічливості послуговувався Крозьє до своєї першої подорожі в Арктику. Спуск на шість футів по трапу супроводжувався падінням температури принаймні на шістдесят градусів[28]. Темрява тут була майже непроникна.

За капітанською звичкою Крозьє на хвилину зупинився, щоб роззирнутися. Світло його ліхтаря було слабким і висвітлювало переважно пару від його дихання, що висіла у повітрі. Навколо нього громадилися ящики, бочки, жерстяні баки, барильця, лантухи, вугільні мішки і накриті парусиною купи залишків суднового спорядження заввишки від палуби до стелі. Навіть без ліхтаря Крозьє не заблукав би у темряві, сповненій писку пацюків; він знав кожен дюйм свого корабля. Іноді, особливо вночі під стогони криги, Френсіс Роудон Мойра Крозьє усвідомлював, що корабель Її Величності «Терор» і є його дружиною, матір’ю, нареченою і повією. Ця інтимна близькість з леді, що зроблена з дуба й заліза, клоччя, парусини та міді, було тим єдиним правдивим одруженням, яке він міг пізнати і будь-коли знатиме. Як він міг думати інакше у випадку із Софією?

Ще пізніше вночі, коли стогони льоду переходили в зойки, Крозьє здавалося, що корабель перетворився на його тіло і розум. Поза ним — поза палубами та облавками — смерть. Вічний холод. А тут, на кораблі, навіть вмерзлому в кригу, продовжує битися серце, нехай і слабко, тут струменить тепло і звучать бесіди, тут зберігається рух і здоровий глузд.

Але спуск глибше всередину корабля, здавалося Крозьє, було чимось на кшталт занадто глибокого проникнення в чиєсь тіло чи розум. Те, з чим там можна стикнутися, не кожному до вподоби. Палуба твіндека — це черево. Саме тут складені вся їжа і потрібні запаси, всі речі акуратно запаковано в порядку їх ймовірної необхідності, їх легко дістати тим матросам, яких вигуками та стусанами підганяє містер Діггл. Нижче, на палубі трюму, куди він прямував, уже був кишківник і нирки — водяні цистерни й основний запас вугілля та решта спорядження. Але найнав’язливішою була думка про аналогію з розумом. Переслідуваний і покараний депресією більшу частину свого життя, яка лише посилилася за дванадцять морозних зим посеред арктичної темряви, відчуваючи, що цю таємну слабкість перемкнуло на жорстоку муку відмовою Софії Крекрофт, Крозьє думав про частково освітлену, час від часу опалювану, але залюднену нижню палубу як про свою притомну частину. Тривожні глибини його підсвідомості уособлював твіндек, де він проводив забагато часу цими днями — дослухаючись до скавчання льоду, зі страхом очікуючи на те, що металеві болти і кріплення балок розкришаться від морозу. Палуба трюму під твіндеком з її жахливим смородом, готова прийняти нові надходження трупарні, — це вже справжнісіньке божевілля. Крозьє відігнав геть ці думки. Він роздивлявся прохід на твіндеку, що залишався проміж купами бочок та ящиків. Мерехтливий промінь ліхтаря впирався в переділку хлібної комори, а прохід по іншому боргу звужувався до тунелю ще вужчого, ніж прохід до офіцерських кают палубою вище. Тут матроси мали протискатися між хлібною коморою і складеними рядами останніми мішками вугілля на «Терорі». Далі по правому борту була комора теслі, а навпроти по лівому борту — боцманська комора.

Крозьє розвернувся і посвітив своїм ліхтарем у напрямку корми. Пацюки кинулися врізнобіч, хоча й доволі мляво, ховаючись від світла між мішками з солониною та ящиками з бляшанками консервів.

Навіть у слабкому світлі ліхтаря капітан зміг побачити, що навісний замок на коморі зі спиртним цілий. Щодня один з офіцерів Крозьє спускався сюди, щоб дістати денну порцію рому, необхідну для приготування матроського полуденного грогу — одна чверть пінти сімдесятиградусного рому і три чверті пінти води. Крім того у винній коморі зберігалося офіцерське вино та бренді, а також двісті мушкетів, тесаків і палашів. Як це заведено на королівському флоті, до винної комори вів люк прямо з офіцерської кают-компанії та кормового салону. У разі заколоту офіцери дістануться до зброї першими. Позаду винної комори був артилерійський погріб з барильцями пороху та набоїв. З іншого боку комори стояли різноманітні стелажі та шафи, були там рундуки для якірних ланцюгів, вітрильна комора із запасами парусини та усім причандаллям, а також баталерка, з якої корабельний баталер містер Хелпмен видавав верхній одяг.

Далі за винною коморою та артилерійським погребом була капітанська комора, в якій зберігалися власні — і особисто оплачені — запаси Френсіса Крозьє: шинка, сири та інші делікатеси. Звичай зобов’язував капітана корабля час від часу накривати стіл для своїх офіцерів, і хоча харчі у коморі Крозьє виглядали доволі блідо порівняно з розкішними наїдками, якими колись була переповнена комора капітана сера Джона Франкліна на «Еребусі», запасів провізії, які тут зберігалися, а зараз майже вичерпалися, вистачило на два літа і дві зими в кризі. Окрім того, подумав він з посмішкою, у нього є перевага — винний погріб з пристойними винами, з якого досі потихеньку розживалися його офіцери. І багато пляшок віскі, від якого залежав він, капітан. Бідолашний командир, лейтенанти та цивільні офіцери на «Еребусі» обходились без спиртного вже два роки. Сер Джон Франклін був непитущим, тож, поки він був живий, такою залишалась і його офіцерська кают-компанія.

На переборках затанцювали сполохи іншого ліхтаря, поки хтось спускався до Крозьє вузьким проходом, що вів з носа судна на корму. Капітан озирнувся і побачив подобу волохатого чорного ведмедя, що протискувався між вугільними мішками і переділкою хлібної комори.

— Містере Вілсон, — привітався Крозьє, упізнавши помічника теслі за його огрядністю і рукавицями з хутра котика та оленячими штаньми, які видали всім матросам перед рейсом, але лише декілька з них надали їм перевагу над фланелевими та вовняними вдяганками. Колись під час рейсу цей помічник теслі пошив з вовчих шкур, які він виміняв на данській китобійній станції в Диско Бей, неоковирну — але, як він стверджував, теплу — шубу.

— Капітане, — Вілсон, один з найогрядніших людей на борту, ніс ліхтар в одній руці і кілька скриньок з теслярським інструментом в другій.

— Містере Вілсон, мої вітання містерові Хані, чи не попросите ви його приєднатися до мене у трюмі?

— Так точно, сер. Де саме в трюмі, сер?

— Біля трупарні, містере Вілсон.

— Єсть, сер, — світло ліхтаря відбивалося в очах Вілсона, коли він затримав свій допитливий погляд на капітанові на секунду довше, ніж це дозволялося правилами ввічливості.

— І попросіть містера Хані прихопити ломик.

— Єсть, сер.

Крозьє відступив з дороги, втиснувшись між двох барилець, щоб дати здорованю пройти по трапу нагору на головну палубу. Капітан розумів, що, можливо, дарма турбує свого теслю, змушуючи чоловіка казна-чого вдягати теплий верхній одяг перед самим відбоєм, але його діймало лиховісне передчуття, тож краще потурбувати його зараз, ніж потім.

Коли Вілсон просунувся у горішній люк, капітан Крозьє відкинув кришку нижнього люка й спустився на палубу трюму.

Оскільки міжпалубний простір повністю перебував нижче рівня навколишнього льоду, на трюмній палубі було майже так само холодно, як у ворожому забортному світі. І значно темніше, бо тут не було ні полярного сяйва, ні зірок або місяця, щоб оживити постійний морок. Повітря було густе від вугільного пилу і кіптяви — Крозьє бачив чорні цівки, що вилися в повітрі довкола його шиплячого ліхтаря, як пазурі баньші, — і смерділо нечистотами й трюмними водами. З темної корми долинали звуки якогось шкрябання, ковзання й метушні, але Крозьє знав, що це всього лише загрібають лопатами вугілля в котельному відділенні. Тільки залишкове тепло від цього котла не давало перетворитися на кригу трьом дюймам брудної води біля підніжжя трапу. Попереду, де ніс корабля занурювався в кригу глибше, був майже фут крижаної води, попри те, що матроси працювали на помпах шість і більше годин на день. «Терор», як будь-яка жива істота, видихав вологу внаслідок численних проявів життєдіяльності, включаючи постійно розпалену плиту містера Діггла, і поки нижня палуба була завжди вологою та вкритою памороззю, а твіндек замороженим, трюм був в’язницею з крижаними бурульками, що звисали з кожної балки, і талою водою, що хлюпала довкола щиколоток. Пласкі чорні боки двадцяти однієї водяної цистерни, що підпирали корпус з кожного борту, посилювали відчуття холоду. Наповнені тридцятьма вісьмома тоннами прісної води на момент відплиття експедиції, зараз танки перетворилися на броньовані айсберги, і варто було доторкнутися до цього заліза, щоб позбутися шкіри на долоні.

Магнус Менсон чекав унизу трапа, як і доповідав рядовий Вілкіс, але кремезний матрос стояв, а не сидів на дупі на східцях. Велика голова похилилася, а плечі здорованя згорбилися під низькими бімсами. Його бліда вилицювата мармиза з неголеними щоками нагадувала Крозьє гнилу обчищену картоплину, втиснуту під «вельську перуку». Він відводив свій погляд від капітана, мружачись у шорсткому світлі ліхтаря.

— У чому річ, Менсоне? — у голосі Крозьє не було й натяку на гавкіт тих псів, яких він спускав у розмові з вахтовим і лейтенантом. Він говорив рівним, спокійним, упевненим тоном людини, що мала владу дати підлеглому канчуків чи навіть повісити його, і ця владність вчувалася в кожному вимовленому складі.

— Це все привиди, кеп.

Як для здорованя, в Магнуса Менсона був тонкий, тихенький дитячий голос. Коли у липні 1845 року «Терор» і «Еребус» увійшли в Диско Бей на західному узбережжі Ґренландії, капітанові серу Джону Франкліну заманулося звільнити з експедиції двох чоловік: рядового морської піхоти і вітрильного майстра з «Еребуса». Крозьє ж попросив також списати матроса Джона Брауна і рядового Айткена зі свого корабля — вони були ненабагато кращі за інвалідів і цілком даремно найнялися на такий важкий рейс, — але потім йому не раз довелося пошкодувати, що тоді разом з цією четвіркою він не відправив додому і Менсона. Здоровань може ще й не повередився розумом, але був настільки близький до цього, що різницю неозброєним оком було важко помітити.

— Менсоне, ви ж знаєте, що на «Терорі» нема привидів.

— Так, кеп.

— Подивіться на мене.

Похнюплений Менсон підвів голову, уникаючи, однак, погляду Крозьє. Капітана здивувало, наскільки маленькими були бляклі очиці на цій білій брилі обличчя.

— То ви відмовилися виконати наказ містера Томпсона принести мішки з вугіллям у котельне відділення, матросе Менсон?

— Ні, сер. Так, сер.

— Ви знаєте наслідки невиконання будь-якого наказу на цьому кораблі?

Крозьє почувався так, наче говорить до хлопчика, попри те, що Менсону мало бути принаймні років з тридцять.

Обличчя матроса прояснилося, бо він почув запитання, на яке знав правильну відповідь.

— Так точно, кеп. Тілесне покарання. Сер. Двадцять канчуків. Сотня канчуків, якщо я не підкорився вдруге. Повішання, якщо я не виконав наказу справжнього офіцера, а не містера Томпсона.

— Саме так, — сказав Крозьє, — але чи знаєте ви, що капітан також може накласти будь-яке покарання, яке видасться йому доречним, за те чи те порушення?

Менсон витріщився на нього, дивлячись згори вниз, в його бляклих очах — збентеження. Він не зрозумів запитання.

— Я маю на увазі, що можу покарати вас, як мені заманеться, матросе Менсон, — сказав капітан.

На стривоженому обличчі проступив вираз полегкості.

— О так, так точно, кеп.

— Замість двадцяти канчуків, — сказав Френсіс Крозьє, — я можу заперти вас у трупарні на двадцять годин без світла.

Уже й так бліді, заморожені щоки Менсона стали такими безкровними, що Крозьє приготувався посторонитися, якщо здоровань раптом зомліє.

— Ви… не зробите цього… — дитинний голос чоловіка тремтів.

Крозьє мовчав цілу холодну вічність, тишу якої порушувало лише шкварчання ліхтаря. Він дав морякові час збагнути свої слова. Нарешті запитав:

— Що за звуки, як вам здалося, ви чули, Менсоне? Хтось розповідав вам історії про привидів?

Менсон розтулив було рота, але, схоже, розгубився, не знаючи, на яке ж запитання йому відповідати спершу. На його товстій нижній губі встигла утворитися крижана кірка.

— Вокер, — сказав він нарешті.

— Ви боїтеся Вокера?

Джеймс Вокер, друг Менсона, десь такого ж віку, як цей ідіот, і ненабагато розумніший, був останнім, хто загинув на кризі всього тиждень тому. Корабельний статут вимагав, щоб екіпаж тримав відкритими невеличкі ополонки, пробурені в кризі біля корабля, навіть коли крига була завтовшки від десяти до п’ятнадцяти футів[29], як зараз, щоб можна було дістатися до води в разі пожежі, якщо така виникне на облавку.

Вокер і двоє його товаришів вирушили в темряві відкорковувати стару ополонку, яка знову замерзне менш ніж за годину, якщо тільки не пробивати її металевими ломами. Білий жах налетів з-поза гребеня тороса, відірвав руку матроса, за якусь мить потрощив на друзки його ребра і зник, перш ніж озброєна варта на палубі спромоглася звести свої рушниці.

— Вокер розповідав вам історії про привидів? — запитав Крозьє.

— Так точно, кеп. Ніяк ні, кеп. Вокер лише сказав мені за день до того, як та штука вбила його, мовляв, Магнусе, якщо той пекельний виродок на кризі колись дістанеться до нього… він сказав: «Я повернуся в білому савані, щоб прошепотіти тобі на вухо, чи мені не холодно в пеклі». Їй-богу, кеп, саме так Джиммі й сказав мені. І тепер я чую, як він намагається вибратися з…

Неначе за командою, корпус судна застогнав, холодна палуба забурчала під їхніми ногами, металеві скоби на бімсах жалісно заскавчали, і звуки шкрябання й дряпання в темряві довкола них, здавалося, прокотилися по всій довжині корабля. Крига була невгамовна.

— Це той звук, що ви чули, Мейсоне?

— Так точно, сер. Ніяк ні, сер.

Трупарня була за тридцять футів від них у бік корми, по правому борту, одразу за останнім лунко-металевим водяним танком, але коли забортна крига вгамувалася, Крозьє почув лише приглушений скрегіт і совання лопат у котельному відділенні, розташованому ще далі в напрямку корми.

З Крозьє було годі цієї нісенітниці.

— Ви знаєте, що ваш друг не повернеться, Магнусе. Він там, у запасній вітрильній коморі, акуратно зашитий у свою койку разом з іншими мерцями, замерзлий на камінь, загорнутий у три шари найгрубшої парусини. Якщо звідтіля ви і чуєте якісь звуки, то це чортові щури намагаються до них дістатися. Ви знаєте це, Магнусе Менсоне.

— Так точно, кеп.

— На цьому кораблі не буде невиконаних наказів, матросе Менсон. Ви маєте опанувати себе, просто зараз. І тягати вугілля, коли вам накаже містер Томпсон. Приносити продукти, коли містер Діггл посилає вас сюди по них. Виконувати всі накази негайно і без жодних заперечень. Або постати перед судом… переді мною… і можливістю самому провести холодну ніч без ліхтаря в трупарні.

Менсон мовчки віддав честь, підхопив велетенський вугільний мішок з Ірану, де він його примостив, і поволік його в темряву, на корму.

Механік роздягнувся до нижньої сорочки з довгими рукавами і вельветових штанів і власноручно шурував лопатою вугілля пліч-о-пліч з геть підтоптаним сорокасемилітнім кочегаром на ім’я Білл Джонсон. Інший кочегар. Люк Сміт, зараз спав на нижній палубі перед своєю вахтою. Старший кочегар «Терору», молодий Джон Торрінгтон, був першою людиною, яка померла в експедиції, і трапилося це новорічної ночі 1846 року. Але смерть настала з природних причин. Здається, лікар Торрінгтона переконав дев’ятнадцятилітнього хлопця піти в море, саме щоб полікуватися від сухот, і він помер після двох місяців хвороби, коли корабель вмерз у кригу в бухті на острові Бічі в першу зимівлю.

Доктори Педді і МакДональд повідомили Крозьє, що хлопцеві легені були забиті вугільним пилом, як кишені сажотруса.

— Дякую, капітане, — сказав молодий механік поміж двома змахами лопати. Матрос Менсон саме висипав другий мішок вугілля і пішов назад по третій.

— Звертайтеся, містере Томпсон.

Крозьє зиркнув на кочегара Джонсона. Чоловік був на чотири роки молодшим за капітана, але виглядав на тридцять років старшим. Кожна зморшка і складка на його постарілому лиці були позначені чорним вугільним порохом і брудом, що глибоко в’ївся в шкіру. Навіть його беззубі ясна були в сірій сажі. Крозьє не хотів робити зауваження своєму механіку — також офіцеру, хоча й цивільному — в присутності кочегара, але все ж сказав:

— Гадаю, надалі ми обходитимемося без використання морських піхотинців як посильних, якщо знову трапиться такий випадок, в чому я дуже сильно сумніваюся.

Томпсон кивнув, брязнув лопатою об металеві колосникові ґрати на котлі, зачиняючи їх, сперся на лопату і попросив Джонсона піти нагору до містера Діггла й принести йому кави. Крозьє був потішений тим, що кочегар пішов, але ще більше тим, що ґрати зачинилися; його вже трохи млоїло від тутешньої жари після повсюдного холоду.

Капітан дивується долі свого механіка. Мічман Джеймс Томпсон, механік першого класу, випускник військово-морського училища при майстерні парових двигунів у Вулвічі — найкращого у світі навчального закладу для нового племені механіків парових машин — тут, роздягнутий до брудної сорочки, загрібав лопатою вугілля, як простий кочегар, на затертому кригою кораблі, який вже більше року не може ні на фут просунутися своїм ходом.

— Містере Томпсон, — сказав Крозьє. — Мені шкода, що я не мав нагоди поговорити з вами сьогодні після того, як ви прийшли з «Еребуса». Вам вдалося перебалакати з містером Ґреґорі?

Джон Ґреґорі був механіком на флагманському кораблі.

— Так, капітане. Містер Ґреґорі переконаний, що з настанням справжньої зими вони не зможуть дістатися до пошкодженого гребного валу. Навіть якщо їм вдасться пробити тунель під днищем у кризі, щоб замінити останній зламаний гребний гвинт на інший, саморобний, із заміною погнутого гребного валу справи кепські, тож «Еребус» не зможе йти під парами.

Крозьє кивнув. «Еребус» погнув свій другий гребний вал, коли корабель відчайдушно пробивався через кригу більше року тому. Флагман — важчий, з потужнішою машиною — прокладав шлях через паковий лід того літа, розчищаючи розводдя для обох кораблів. Але остання крижина, на яку вони наскочили, перед тим як вмерзнути на наступних тринадцять місяців, виявилася міцнішою за залізо експериментального гребного гвинта і привідного вала. Того літа водолази — усі вони зазнали обморожень і ледь не віддали Богові душу — доповіли, що розбито не тільки гвинт, але й сам гребний вал погнувся й тріснув.

— Вугілля? — сказав капітан.

— «Еребус» має досить для… ймовірно, чотирьох місяців підігріву при всього одному запуску циркуляції гарячої води на нижній палубі за день, капітане. Зовсім нічого не залишиться для підтримання пари наступного літа.

«Якщо ми звільнимося наступного літа», — подумав Крозьє. Після цього літа, коли крига не скресла й на день, він став песимістом. Франклін використовував вугілля «Еребуса» в шалених кількостях в останні кілька тижнів свободи влітку 1846 року, впевнений, що коли він зможе пробитися через ці кілька останніх миль пакового льоду, експедиція досягне чистої води Північно-Західного проходу, що пролягає вздовж північного узбережжя Канади, і вже восени вони питимуть чай у Китаї.

— А що з нашим вугіллям? — запитав Крозьє.

— Залишилось достатньо для, можливо, шістьох місяців підігріву, — відповів Томпсон. — Але за умови, що ми скоротимо час подавання гарячої води з двох годин на день до одної. І я раджу зробити це якомога швидше — не пізніше першого листопада.

Менше, ніж через два тижні.

— А для того, щоб іти під парами? — поцікавився Крозьє.

Якщо наступного літа крига все-таки скресне, Крозьє планував узяти всіх, хто вижив на «Еребусі», на борт «Терору» і вдатися до останньої спроби повернутися тим шляхом, яким вони сюди прийшли: вгору по безіменній протоці між півостровом Бутія та островом Принца Вельського, вниз по якій вони вирушили два літа тому, пройшовши мис Вокера і протоку Барроу, проскочити через протоку Ланкастер Зунд, як корок через горлечко пляшки, а потім узяти курс на південь в Баффінову затоку — на всіх вітрилах і на останньому вугіллі, з чорним димом і на клоччях вітрил, спалюючи запасні рангоути і меблі, якщо знадобиться, щоб підтримувати пару до останньої миті, тільки б дістатися до чистої води біля Гренландії, де китобої зможуть їх підібрати.

Йому в будь-якому разі знадобиться пара, щоб подолати шлях на північ, йдучи назустріч крижинам, які несе на південь до протоки Ланкастер Зунд, навіть якщо станеться диво і вони звільняться від криги тут. Крозьє і Джеймс Росс колись вивели під вітрилами «Терор» та «Еребус» з південних полярних льодів, але вони рухалися за течіями та айсбергами. А тут, у цій чортовій Арктиці, кораблі мають тижнями плисти супроти потоку крижин, які спускаються від полюса, щоб закупорити протоки, які відкривають шлях до порятунку.

Томпсон знизав плечима. Він виглядав геть виснаженим.

— Якщо на Новий рік ми припинимо опалювати житлові приміщення і якось протримаємося до наступного літа, у нас може вистачити вугілля, щоб у водах, вільних від криги, іти під парами… днів шість. Чи п’ять?

Крозьє знову тільки кивнув. Це майже напевно було смертним вироком для його корабля, але необов’язково для екіпажів обох кораблів.

З темного коридору долинають звуки кроків.

— Дякую, містере Томпсон, — капітан зняв свій ліхтар з металевого гачка, вийшов зі спеки котельні й попрямував у сльоту і темряву.

Томас Хані чекав на нього в коридорі, свічка в його ліхтарі тріщала в задушливому повітрі. Перед собою, як мушкет, він тримав залізний лом, затиснутий у товстих рукавицях, і не поспішав відчиняти засув на дверях трупарні.

— Дякую, що прийшли, містере Хані, — сказав Крозьє теслі.

Капітан без зайвих пояснень відсунув засуви і увійшов до морозяно-холодної комори.

Крозьє не втримався від того, щоб спрямувати світло свого ліхтаря на кормову переділку, біля якої були складені шість мертвих людських тіл, загорнутих у шмат парусини. Купа ворушилася. Крозьє очікував на це — очікував побачити метушню щурів під брезентом, — але він усвідомив, що бачить суцільну масу щурів так само і над парусиновим саваном. То був суцільний клубок пацюків, що піднімався більш ніж на чотири фути над палубою, оскільки сотні з них штовхалися, щоб дістатися до заморожених трупів. Вони страшенно вищали. Інші щури копошилися під ногами у нього і теслі. Квапляться на бенкет, подумав Крозьє. І зовсім не бояться світла ліхтарів.

Крозьє посвітив ліхтарем на стінку корпуса, пройшов угору по трохи нахиленій через крен на лівий борт палубі і попрямував уздовж вигнутої похилої стіни. Ось воно.

Він підніс ліхтаря ближче.

— Нехай мене вхоплять чорти з пекла і підсмажать на пательні, — сказав Хані. — Перепрошую, капітане, але я не думав, що крига так швидко зробить таке.

Крозьє мовчав. Він присів, щоб краще роздивитися прогин і випнуте дерево борту.

Дошки обшивки там були вдавлені всередину, випинаючись майже на фут з плавного вигину в інших місцях вздовж борту. Внутрішні шари деревини розщепилися, і принаймні дві дошки вільно хиталися.

— Святий Боже Всемогутній, — сказав тесля, який присів поруч з капітаном. — Цей лід — справжнісіньке чудовисько, перепрошую капітана, сер.

— Містере Хані, — запитав Крозьє, дихання якого осідало кристаликами на вже обмерзлі дошки, що виблискували у світлі ліхтаря, — могло ще щось, крім криги, спричинити таке пошкодження?

Тесля захрипів було, сміючись, але раптово увірвав свій сміх, зрозумівши, що капітан не жартував. Очі Хані розширилися, а потім примружилися.

— Ще раз перепрошую, капітане, але якщо ви маєте на думці… ні, це неможливо.

Крозьє нічого не відповів.

— Я маю на увазі, капітане, що спочатку цей корабель мав тридюймову[30] обшивку з найкращого англійського дуба, сер. А для цього рейсу — тобто для плавання серед криги, сер, — її підсилили двома шарами африканського дуба, капітане, кожен завтовшки півтора дюйми. І ця обшивка з африканського дуба набита по діагоналі, сер, що додає їй міцності порівняно з набитою вздовж борту.

Крозьє роздивлявся зірвані з гвіздків дошки, намагаючись не звертати уваги на зграї щурів за ними і довкола них, так само як і на звуки дряпання й жвакання, що долинали звідти, де була кормова переділка.

— А крім того, сер, — продовжував Хані охриплим від холоду голосом, подих якого відгонив ромом і замерзав у повітрі, — поверх трьох дюймів англійського дуба й трьох дюймів діагонально набитих дощок з африканського дуба покладено ще два шари канадського в’яза, сер, кожен два дюйми завтовшки. Це ще чотири дюйми борту, капітане, і в’язові дошки прибиті навхрест до африканського дуба. Це п’ять шарів твердої деревини, сер… десять дюймів[31] найміцнішого дерева між нами і морем.

Тесля замовк, зрозумівши, що він розповідає капітанові про деталі роботи на корабельні, за якою Крозьє сам спостерігав упродовж кількох місяців перед відплиттям.

Капітан підвівся і приклав руку в рукавиці до внутрішнього шару дощок в тому місці, де вони відійшли. Там зяяла шпарина понад дюйм завбільшки.

— Поставте на підлогу ваш ліхтар, містере Хані. Скористайтеся своїм ломом, щоб підважити ці дошки. Я хочу поглянути, що зробила крига із зовнішніми дубовими дошками корпуса.

Тесля виконав наказ. На кілька хвилин звуки лунких ударів металевого лома об промерзле дерево і кректання теслі майже заглушили несамовиту гризню пацюків позад них. Погнуті дошки з канадського в’яза, підважені ломом, полетіли під ноги. За ними настала черга потрісканих дощок з африканського дуба. Тепер залишилися тільки увігнуті всередину дубові дошки початкової обшивки корпуса. Крозьє підступив ближче, тримаючи ліхтаря так, щоб обом було краще видно.

У проломі завдовжки фут виблискують у світлі ліхтаря скалки й гострі шпичаки льоду, але в самому центрі було щось набагато загрозливіше — чорнота. Порожнеча. Дірка в кризі. Тунель.

Хані відігнув шмат розколотого дуба ще більше, так що Крозьє зміг посвітити своїм ліхтарем у ту порожнечу.

— Хай тобі сто чортів, — важко видихнув тесля. Цього разу він не перепросив капітана за лайку.

Крозьє нестерпно захотілося облизати пересохлі губи, але він чудово знав, наскільки це небезпечно робити тут, за мінус 50 градусів[32]. Але його серце так шалено гупало в грудях, що він піддався спокусі обпертися рукою в рукавиці на стінку корпуса, так само як це зробив тесля.

Морозне повітря знадвору ринуло всередину таким нестримним потоком, що ледь не загасило ліхтаря. Крозьє вільною рукою прикрив язичок полум’я, тремтливе світло якого змушувало людські тіні танцювати на палубі, бімсах та переділках.

Дві довгі дошки зовнішньої обшивки корпуса були розбиті вщент і вигнуті всередину якоюсь незбагненною, нездоланною силою. У непевному світлі ліхтаря на розщепленому дубі було чітко видно сліди велетенських пазурів — подряпини з патьоками замерзлої неймовірно яскравої крові.