Терор

35 ІРВІНГ

69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 40′ 58″ зах. довг.

24 квітня 1848 року

Якщо не зважати на те, що Джон Ірвінг був хворий і ледь живий від голоду, його ясна кровоточили, і він боявся, що ось-ось втратить два кутні зуби, які хиталися, до того ж почувався таким виснаженим, що в будь-який момент міг завалитися на ходу, це був один із найщасливіших днів у його житті.

Увесь цей день, як і попередній, вони з Джорджем Генрі Годжсоном, давнім другом, з яким він потоваришував ще на навчальному лінійному кораблі «Екселент» задовго до цієї експедиції, були на чолі загонів, яким доручили вийти на полювання й ретельно розвідати довколишню місцевість. Уперше за останні три роки безвилазного сидіння й замерзання у цій Богом проклятій експедиції третій лейтенант Джон Ірвінг відчував себе справжнім дослідником.

І Іравду кажучи, цей острів, східну частину якого він досліджував, та сама Земля Короля Вільяма, до якої він уже ходив з лейтенантом Грехемом Гором трохи менше одинадцяти місяців тому, не вартувала краплі сечі китайця — з усією своєю зледенілою рінню, низькими пагорбами, що здіймалися не більше ніж на двадцять футів над рівнем моря, сніговими улоговинами, населена лише завиваючими вітрами, — але Ірвінг усе це досліджував. Цього ранку він уже встиг побачити речі, яких не бачила жодна біла людина — а може, й взагалі жодна людина на планеті. Звісно, це були лише низькі кам’янисті пагорби, улоговини, засипані снігом, крижані рівнини, на яких гуляв вітер, — навіть не сліди песців чи муміфікований труп нерпи, але це були його відкриття. Два десятиліття тому сер Джеймс Росс пройшов на санях північним берегом острова, щоб досягти мису Вікторії, але саме Джон Ірвінг — уродженець Брістоля, а згодом мешканець лондонського середмістя — був тим, хто вперше досліджував глибинні райони Землі Короля Вільяма.

Ірвінг вагався, чи не назвати ці райони Землею Ірвінга. Власне кажучи, чому б і ні? Мис неподалік від табору Терору був названий на честь дружини сера Джона, леді Джейн Франклін, а що вона взагалі зробила, щоб мати таку честь, окрім як вийшла заміж за старого, огрядного, лисого чоловіка?

Деякі санні команди починали усвідомлювати себе цілісними відокремленими спільнотами. Тому вчора Ірвінг узяв на полювання свою групу з шести матросів, тимчасом як Джордж Годжсон повів своїх людей на розвідку острова відповідно до розпоряджень капітана Крозьє. Мисливці Ірвінга не знайшли жодного сліду звірини на снігу.

Лейтенант мав визнати, що вчора, коли його матроси були озброєні рушницями і мушкетами (сам Ірвінг мав із собою тільки пістоля, якого ніс у кишені шинелі, як і сьогодні), були моменти, коли він відчував певну тривогу через те, що помічник купора, Гіккі, крокує позаду нього з рушницею в руках. Але зараз, коли Магнус Менсон був на кораблі за більш ніж двадцять п’ять миль звідси, Гіккі був не тільки ввічливим, але й поштивим до Ірвінга, Годжсона й інших офіцерів.

Це нагадало Джону Ірвінгу, як у їхньому бристольському домі домашній учитель зазвичай розділяв його з братами, коли хлопці починали бешкетувати під час довгих нудних уроків. Учитель просто розводив хлопців по різних кімнатах старовинного маєтку й годинами проводив заняття з кожним окремо, переходячи з одного приміщення на другому поверсі старого флігеля в інше й лунко стукаючи високими каблуками черевиків з пряжками по дубовій підлозі. Джон та його брати, Девід і Вільям, такі збитошні у присутності містера Кендрійо, коли збиралися всі втрьох, ледь не пісяли в штани, залишаючись наодинці з блідим цибатим кощієм у білій перуці. І хоча спочатку Ірвінг вагався — підходити чи ні до капітана Крозьє з проханням залишити Магнуса Менсона на кораблі, зараз лейтенант був щасливий, що наважився заговорити про це. А ще більше його втішило те, що капітан не став вивідувати у нього причини такого прохання, адже Ірвінг так і не розповів капітанові про те, як він бачив, що відбувалося між помічником купора й велетенським матросом тієї ночі на палубі трюму, й не збирався розповідати.

Але сьогодні він не відчував тривоги ні через Гіккі, ні через будь-що інше. Єдиним озброєним учасником розвідувальної партії, окрім самого Ірвінга з його пістолем, був Едвін Лоуренс, який мав мушкета. Вправи зі стрільби біля вервечки саней з човнами в таборі Терору показали, що Лоуренс був єдиним моряком у цій групі, який міг стріляти з мушкета так-сяк вправно, тож сьогодні він був їхнім охоронцем і захисником. Решта несла тільки закинуті за плечі кіси — нашвидкуруч пошиті парусинові лантухи на одному ремені.

Рувим Мейл, баковий старшина й винахідливий чолов’яга, добряче попрацював разом зі старим Мюррейем, вітрильним майстром, щоб зробити такі наплічники для всіх моряків, тож зрозуміло, що матроси стали називати їх лантухами Мейла. У цих лантухах вони носили свої олив’яні фляги для води, галети й в’ялену свинину, бляшанку консервів Ґолднера як недоторканний запас, кілька запасних вдяганок, дротяні окуляри, які Крозьє наказав усім зробити, щоб захистити очі від сонячної сліпоти, запаси пороху й куль для полювання й вовняні спальні мішки на випадок, якщо щось завадить їм повернутися до табору й вони змушені будуть стати на ніч бівуаком.

Цього ранку вони вже йшли більше п’яти годин, залишивши узбережжя далеко позаду.

Коли була така можливість, група намагалася триматися невисоких кам’янистих узвиш; хоча вітер там був дужчий і холодніший, але крокувати було легше, ніж по заметених снігом та завалених кригою низинах.

Поки що вони не побачили нічого такого, що могло б збільшити їхні шанси на виживання — навіть зелених лишайників чи оранжевого моху на скелях. Ірвінг знав з прочитаних у бібліотеці кают-компанії «Терору» книжок — включаючи дві, написані самим сером Джоном Франкліном, — що голодні люди можуть варити якусь подобу юшки із зішкрябаних моху та лишайників. Дуже голодні люди.

Коли його команда розвідників зупинилася пообідати холодними стравами, вгамувати спрагу та трохи перепочити, сховавшись від вітру в низині, Ірвінг тимчасово передав командування грот-марсовому старшині Томасу Фарру, а сам пішов далі один. Він переконував себе, що матроси втомлені виснажливими санними походами останніх кількох тижнів і потребують відпочинку, але насправді йому просто хотілося побути на самоті.

Ірвінг сказав Фарру, що повернеться за годину і, щоб не загубитися, якомога частіше спускатиметься на занесені снігом латки схилів, залишаючи там свої сліди не тільки для себе, щоб по них повернутися, але й для інших, щоб знайти його, якщо він не повернеться вчасно. Йдучи далі на схід, блаженно самотній, він жував черству галету, відчуваючи, як хитаються два зуби. Коли Ірвінг витягнув сухар з рота, він весь був у крові. Попри постійне відчуття голоду, цими днями він не мав апетиту.

Лейтенант ледь здолав занесену снігом низину, вийшов на кам’янистий схил і втомлено почав підніматися на вершину чергового гребеня, де гуляв пронизливий вітер, як раптом вражено зупинився.

Широкою засніженою долиною, що лежала попереду, рухалися чорні цятки. Ірвінг зубами стягнув рукавиці й намацав у наплічнику свій чудовий мідний далекогляд, подарований йому дядьком з нагоди вступу до військово-морського флоту. Мідний обідець окуляра примерз би до його щоки чи брови, якби він спробував доторкнутися до них, тож було непросто отримати стійке зображення, навіть тримаючи довгу оптичну трубу обома руками. Його руки тремтіли.

Те, що він вважав невеличкою зграєю волохатих тварин, виявилося групою людей.

Мисливська партія Годжсона?

Ні. Ці люди були вдягнуті у важкі хутряні парки на взірець вдяганки леді Сайленс. І там було десятеро фігур, що втомлено перетинали засніжену долину, йдучи поряд, а не вервечкою, тимчасом як Джордж покинув табір усього з шістьма матросами. Й Годжсон сьогодні повів свій мисливський загін на південь вздовж берега, не вглиб острова, на суходіл.

І в цих людей були маленькі сани. У загоні Годжсона саней не було. Таких маленьких саней в таборі Терору взагалі не було.

Ірвінг підкрутив фокус свого улюбленого далекогляда, наводячи різкість, і затримав дихання, щоб він не дрижав.

Сани тягнув запряг принаймні з шести собак.

Це були або білі рятувальники в ескімоському одязі, або власне ескімоси.

Ірвінгу довелося відвести від очей далекогляд, а потім безсило впасти на одне коліно на холодне каміння і на кілька секунд опустити голову. В голові у нього запаморочилося. Фізична слабкість, яку він цілими тижнями стримував єдино силою волі, накотила на нього, як хвиля нудоти.

«Це все міняє», — подумав він.

Фігури внизу — схоже, вони все ще не бачили його, можливо тому, що він уже перетнув узвишшя й був не дуже помітний у своїй темній шинелі, що зливалася з темними скелями, — могли бути мисливцями з якогось невідомого ескімоського села, розташованого неподалік. Якщо це насправді так, то сто п’ять вцілілих з «Еребуса» й «Терору» були майже напевне врятовані. Тубільці зможуть або нагодувати їх, або показати їм, як самим прогодуватися в цих мертвих землях.

Звісно, не можна відкидати й можливості того, що це був військовий загін ескімосів і що примітивні списи, блиск яких Ірвінг помітив через оптику, призначалися для білих людей, про вторгнення яких на свої землі вони якимось чином дізналися.

Хай там як, а третій лейтенант Джон Ірвінг знав, що має спуститися вниз, перестріти їх і про все у них дізнатися.

Він склав далекогляд, обережно засунув його між запасними светрами у свій наплічник, і — високо піднявши одну руку, що, як він сподівався, буде сприйнято дикунами як миролюбний вітальний жест — почав спускатися довгим схилом пагорба назустріч десятьом людям, які зненацька зупинилися.