Терор

13 ФРАНКЛІН

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

3 червня 1846 року

Сер Джон не йняв віри своїм очам. Там було вісім фігур, як він і очікував, але вони були якісь… не такі. Четверо з п’яти виснажених бородатих чоловіків у захисних окулярах, що тягли сани, не викликали здивування — матроси Морфін, Ферр’є та Бест з рослявим рядовим Пілкінгтоном на чолі, — але п’ятим у запрягу йшов другий помічник ДеВо, вираз обличчя якого наводив на думку, що побував у самому пеклі. Матрос Гартнелл йшов поруч із саньми. Голова моряка була старанно перебинтована, і він похитувався, наче французький солдат, що відступав з наполеонівською армією з-під Москви. Лікар, Гудсер, також ішов побік саней, повсякчас схиляючись над кимось — або чимось — на санях. Франклін видивлявся червоний вовняний шарф лейтенанта Гора — майже шестифутової довжини, якого неможливо було не помітити, — але, дивна річ, виявилося, що більшість темних фігур, які ледь пленталися, були в червоних шарфах, щоправда, дещо коротших.

І нарешті, йдучи позаду саней, наближалася опецькувата, вбрана в хутряну парку фігура, чиє обличчя приховував каптур, але це міг бути тільки ескімос.

Але власне сани примусили капітана сера Джона Франкліна вигукнути:

— Боже милостивий!

Ці сани були занадто вузькі, щоб два чоловіки лежали на них поруч, тож оптична труба не обманула сера Джона. Два тіла лежали одне поверх другого. Той, що згори, був ще одним ескімосом — сплячий або непритомний стариган з коричневим зморщеним обличчям і довгим сивим волоссям, що розвівалося й спадало на каптур з вовчого хутра, який хтось стягнув назад і підклав під голову, як подушку. Саме над ним схилявся Гудсер, поки сани наближалися до «Еребуса». Під ескімосом виднілося тіло і почорніле, спотворене й, поза сумнівом, мертве обличчя лейтенанта Грехема Гора.

Франклін, командор Фітцджеймс, лейтенант Ле Вісконте, перший помічник Роберт Серджент, льодовий лоцман Рейд, головний лікар Стенлі, кілька молодших офіцерів, помічник боцмана Браун, грот-марсовий старшина Джон Салліван і стюард сера Джона містер Гоер — усі кинулися до саней, як і сорок чи й більше матросів, які піднялися на палубу, почувши крик вартового.

За кілька кроків від санного загону Франклін і всі решта застигли, немов прикипівши до місця. Те, що через оптичну трубу здавалося Франкліну сірувато-червоними вовняними шарфами, перетворилося на великі червоні плями на чорних шинелях. Моряки були забризкані кров’ю.

Усі раптом загаласували. Дехто з матросів в упряжці стискав у обіймах друзів, що підбігли до них. Томас Гартнелл повалився на кригу, і його оточили матроси, намагаючись допомогти підвестися. Усі говорили й кричали одночасно.

Сер Джон дивився тільки на труп лейтенанта Грехема Гора. Тіло було накрите спальним мішком, але він трохи відгорнувся, тож сер Джон міг бачити вродливе обличчя Гора, зараз місцями абсолютно біле, знекровлене, а в інших місцях обпалене до чорноти арктичним сонцем. Риси його обличчя спотворилися, повіки трохи розплющилися, й білки очей зблискували кригою, нижня щелепа відвисла, язик вивалився, губи розтяглися й оголили зуби, немов у злісному вищирі або в гримасі невимовного жаху.

— Зніміть цього… дикуна… з лейтенанта Гора, — скомандував сер Джон. — Негайно!

Кілька матросів кинулися виконувати наказ, схопивши ескімоса за плечі та ноги. Стариган застогнав, і доктор Гудсер вигукнув:

— Обережно! Легше з ним! У ньому сидить мушкетна куля попід серцем. Несіть його в лазарет, будь ласка.

Другий ескімос відкинув свій каптур, і сер Джон приголомшено побачив, що це була молода жінка. Вона підбігла до пораненого старого.

— Зачекайте! — крикнув сер Джон, махаючи рукою своєму корабельному помічнику лікаря. — Лазарет? Ви серйозно пропонуєте покласти цього… аборигена… в наш корабельний лазарет?

— Цей чоловік — мій пацієнт, — сказав Гудсер з непоштивою впертістю, на яку сер Джон Франклін ніяк не сподівався від цього вутлого невисокого лікаря.

— Мені потрібно місце, де я зможу прооперувати його — видалити кулю з тіла, якщо це можливо. Або принаймні зупинити кровотечу. Несіть його в лазарет, будь ласка, джентльмени.

Матроси, які тримали ескімоса, запитально подивилися на начальника експедиції, очікуючи на його рішення. Сер Джон був такий вражений, що слова буквально застрягли в його горлі.

— Несіть швидше, — скомандував Гудсер упевненим голосом.

Очевидно, сприйнявши мовчання сера Джона за мовчазну згоду, матроси понесли сивочолого ескімоса вгору по сніговому схилу на корабель. Гудсер, ескімоська дівчина і кілька моряків пішли слідом, інші допомагали піднятися на борт молодому Гартнеллу.

Франклін, ледь спроможний приховати свою вразу і жах, стояв як укопаний, не в змозі відвести очей від трупа лейтенанта Гора. Рядовий Пілкінгтон і матрос Морфін ослабили найтови, якими Гора було прив’язано до саней.

— Заради Бога, — сказав Франклін, — прикрийте йому обличчя.

— Єсть, сер, — відгукнувся Морфін.

Моряк підтягнув ковдру компанії Гудзонової затоки, яка сповзла з лиця лейтенанта впродовж цих важких півтора днів посеред замерзлого моря, помережаного торосами.

Серу Джону все ще було видно провал розчахнутого рота свого шляхетного лейтенанта під провислою червоною ковдрою.

— Містере ДеВо! — гукнув Франклін.

— Так, сер.

Другий помічник ДеВо, який наглядав за матросами, які відв’язували лейтенантове тіло, повернувся і віддав честь. Франклін побачив, що цей неголений вусань, із засмаглим до темно-червоного кольору і обвітреним лицем, був таким виснаженим, що ледь зміг підняти руку для привітання.

— Прослідкуйте за тим, щоб тіло лейтенанта Гора віднесли до його каюти, де ви з містером Серджентом підготуєте його до поховання під наглядом лейтенанта Фейргольма.

— Єсть, сер, — в один голос сказали ДеВо та Фейргольм.

Ферр’є і Пілкінгтон, попри смертельну втому, відмовилися від запропонованої допомоги і самі підняли із саней тіло свого загиблого лейтенанта. Труп виглядав таким само здерев’янілим, як дровиняка. Гола кисть почорніла чи то від сонця, чи то внаслідок розкладання тканин, і задубіла із зігнутими пальцями, наче лейтенант збирався дряпатися.

— Зачекайте, — сказав Франклін.

Він зміркував, що якщо відішле містера ДеВо з цим дорученням, то зможе отримати офіційну доповідь від людини, що була заступником командира цього загону, лише через кілька годин. І навіть клятий лікар вшився, прихопивши із собою обох ескімосів.

— Містере ДеВо, — промовив Франклін, — після того як ви прослідкуєте за початковими приготуваннями лейтенанта Гора до поховання, зайдіть з доповіддю до моєї каюти.

— Єсть, капітане, — втомлено відгукнувся той.

— А тим часом скажіть, хто був з лейтенантом Гором в його останні хвилини?

— Ми всі були, сер, — відповів ДеВо. — Але матрос Бест супроводжував його — вони були вдвох — в ті два дні, що ми перебували на Землі Короля Вільяма та поблизу неї. Чарлі бачив усе, що трапилося з лейтенантом Гором.

— Гаразд, — промовив сер Джон. — Йдіть займайтеся своїми справами, містере ДеВо. Я послухаю ваш рапорт згодом. А ви, Бесте, зараз ходімте зі мною і командором Фітцджеймсом.

— Єсть, сер, — сказав моряк, відрізаючи ножем останню зі шкіряних попруг своєї упряжі, бо був занадто втомленим, щоб розплутувати вузол. Йому забракло сил навіть на те, щоб віддати капітанові честь.

Три престонські патентовані ілюмінатори матово світилися над головами в променях сонця, яке протягом доби непорушно висіло на небі, коли матрос Чарльз Бест став доповідати серу Джону Франкліну, командорові Фітцджеймсому та капітанові Крозьє, що сиділи за столом, — капітан «Терору» дуже доречно прибув з візитом усього за кілька хвилин після того, як розвідувальний загін піднявся на облавок. Едмунд Гоер, стюард сера Джона, який час від часу виконував обов’язки його секретаря, сидів позад офіцерів, роблячи нотатки. Бест, звісно, стояв, але Крозьє запропонував дати виснаженому матросові із суто лікарських міркувань трохи бренді, і хоча вираз обличчя сера Джона виказував його незгоду, він усе ж попросив командора Фітцджеймса дістати пляшку з його особистих запасів. Ковток спиртного, здавалося, дещо збадьорив Беста.

Поки Бест, хитаючись від утоми, доповідав, усі троє офіцерів час від часу перебивали його запитаннями. Коли опис важкого походу команди до Землі Короля Вільяма став затягуватися, сер Джон поквапив матроса, попросивши його перейти до розповіді про події останніх двох днів.

— Єсть, сер. Отже, після тієї першої грозової ночі з блискавками і громом біля гурія, коли ми знайшли ці… сліди, відбитки… на снігу, ми спробували кілька годин поспати, але заснути нам не вдалося, а потім ми з лейтенантом Гором вирушили на південь з невеликим запасом провізії, тимчасом як містер ДеВо укладав на сани бідолашного Гартнелла, який тоді ще не опритомнів, і те, що залишалося від намету, тож ми з лейтенантом сказали їм «до завтра» і попрямували на південь, а містер ДеВо з рештою людей вирушили назад на морський лід.

— Ви були озброєні, — сказав сер Джон.

— Так точно, сер Джон, — відповів Бест. — Лейтенант Гор мав пістоля. Я взяв одну з двох рушниць, друга рушниця залишилася в загоні містера ДеВо, а у рядового Пілкінгтона був мушкет.

— А скажіть-но, чому лейтенант Гор розділив загін, — наказав сер Джон.

Здавалося, що питання на мить знітило Беста, але потім він знайшовся з відповіддю.

— О, він казав нам, що виконує ваш наказ, сер. Після того, як у таборі біля каїрна блискавка знищила запаси їжі, а град продірявив намет, більшості загону треба було повернутися до табору на морській кризі. Ми з лейтенантом Гором пішли далі, щоб закласти другий контейнер з рапортом десь південніше на узбережжі й подивитися, чи нема там відкритої води. Але там нічого не було, сер. Я маю на увазі, розводдя. Жодного натяку. Ні хрі… я хотів сказати, жодного відблиску на темному небі, який свідчив би про відкриту воду.

— Як далеко ви просунулися на південь, Бесте? — запитав Фітцджеймс.

— Лейтенант Гор вирахував, що ми пройшли близько чотирьох миль на південь по тому снігу й вкритому льодом камінні, коли досягли великої затоки, сер… швидше — бухти, такої самої, як та, що поблизу Бічі, де ми зимували минулого року. Але, джентльмени, ви повинні розуміти, що означає пройти чотири милі в тумані, та ще й проти вітру, ще й з кригою. Очевидячки, ми пройшли принаймні десять миль, щоб подолати ті чотири. Затока була скута кригою. Такою ж твердою, як паковий лід тут, довкола наших кораблів. Там не було навіть смужки відкритої води між берегом та кригою, які зазвичай утворюються в кожній бухті влітку в цих широтах. Ми перетнули гирло бухти, джентльмени, а потім пройшли ще десь чверть милі по мису, і там з лейтенантом Гором збудували тур — не такий високий і красивий, як гурій капітана Росса, я певен, але міцний і достатньо високий, щоб його можна було здалеку помітити. Місцевість там настільки пласка, що людина на ній завжди вивищується. Тож ми наскладали купу каміння в людський зріст і заховали в ній друге послання, таке саме, як і перше, зі слів лейтенанта, в тому мідному циліндрі.

— Після цього ви одразу повернулися назад? — запитав капітан Крозьє.

— Ні, сер, — відповів Бест. — Правду кажучи, я страшенно втомився. І лейтенант Гор так само. Весь той день ми йшли з великим напруженням сил, навіть заструги там були такі, що ми ледь крізь них пробивалися, а ще висів туман, тож ми тільки час від часу, коли він розсіювався, могли бачити берег, вздовж якого йшли, і хоча ми звели гурій і залишили в ньому послання вже далеко пополудні, ми з лейтенантом Гором пройшли узбережжям ще шість чи сім миль на південь. Іноді ми бачили, куди йдемо, але більшість часу брели навмання. Проте ми весь час чули.

— Що саме ви чули, матросе? — поцікавився Франклін.

— Нас щось переслідувало, сер Джон. Щось велике. Воно гучно дихало. Іноді немов погавкувало… ну, ви, мабуть, знаєте, джентльмени, що білі ведмеді часом видають такі звуки, наче кашляють?

— Ви вирішили, що це ведмідь? — запитав Фітцджеймс. — Ви щойно сказали, що були найвищими помітними на тій місцевості об’єктами. Звісно ж, якщо вас переслідував ведмідь, ви могли б його побачити, коли туман розсіювався.

— Так, сер, — пробурмотів Бест, насупившись так сильно, що здалося, ось-ось розплачеться. — Тобто, ні, сер. Але ми не могли також і стверджувати, що це не ведмідь. Принаймні, було дуже схоже на нього. За звичайних умов ми могли б його побачити і мали побачити. Але не побачили і не змогли. Час від часу ми чули той кашель прямо позаду нас — за п’ятнадцять футів у тумані, — і я цілився з рушниці, а лейтенант Гор вставляв запал у свій пістоль, і ми чекали, затамувавши дихання, але коли туман розходився, було видно на добру сотню футів, однак позаду нікого не було.

— Може, це був якийсь акустичний феномен, — припустив сер Джон.

— Так точно, сер, — погодився Бест, який, судячи з його тону, не зрозумів зауваження сера Джона.

— Такі звуки могла видавати прибережна крига, — сказав сер Джон. — А можливо, це шумів вітер.

— О, так точно, сер, так точно, сер Джон, — кивнув головою Бест. — Тільки вітру тоді не було. Але крига… може, саме вона і видавала ці звуки, мілорде. Таке завжди може бути. — Його тон, утім, свідчив про те, що цього нізащо не могло бути.

Роздратовано смикнувшись, сер Джон промовив:

— Надворі ви сказали, що лейтенант Гор помер… був убитий… вже після того, як ви приєдналися до інших шести людей на кризі. Будь ласка, продовжіть вашу розповідь з цього місця.

— Єсть, сер. Було, мабуть, близько опівночі, коли ми дісталися найпівденнішої точки нашого маршруту, пройшовши так далеко, як тільки змогли. Сонце сідало за обрій попереду нас, але небо було оповите тим золотистим серпанком… ну, ви знаєте, як воно опівночі тут буває, сер Джон. Туман на той час достатньо розсіявся, тож коли ми здерлися на невеликий скелястий пагорок… насправді це був не пагорок, а намивна коса, яка піднімалася футів на п’ятнадцять над тамтешнім пласким берегом, всіяним мерзлою рінню… ми побачили узбережжя, що вигиналося далі на південь до розмитого небокраю, де виднілися скупчення айсбергів, прибитих до берега. Води не було. Далі на південь все скувала крига. Тож ми розвернулися й пішли назад. У нас не було ні намету, ні спальних мішків, тільки замерзла свинина, щоб пожувати. Я зламав об неї здоровий зуб. Ми обоє були дуже спраглі, сер Джон. У нас не було спиртівки, щоб розтопити сніг або лід, а ми вирушили в дорогу тільки з краплею води в пляшці, яку лейтенант Гор тримав за пазухою, щоб не замерзла.

Тож ми йшли вночі — годину або дві в тих наче сутінках, які тут вважаються ніччю, джентльмени, а потім ще кілька годин, — і я не раз відчував, що засинаю на ходу, і ходив би колами до знемоги, якби не лейтенант Гор, який хапав мене за руку, приводив до тями і тягнув далі за собою в правильному напрямку. Ми пройшли повз збудований нами гурій, потім перетнули затоку і десь близько шостої склянки, коли сонце знову стояло високо в небі, ми досягли місцини, де розбивали табір минулої ночі біля першого гурія, тобто біля тура сера Джеймса Росса, — насправді це було не минулої, а позаминулої ночі, під час першої грози з блискавками, — і ми попленталися далі, по сліду від саней, до нагромадження айсбергів під берегом і далі на морський лід.

— Ви сказали «під час першої грози з блискавками», — перебив матроса Крозьє. — Що, були ще грози? У нас, поки ви ходили, теж пройшло декілька, але найгірші, мені здається, бушували на півдні.

— О так, сер, — відповів Бест. — Кожні кілька годин, навіть попри такий густий туман, знову починав гриміти грім, і тоді волосся у нас ставало дибки, немов намагаючись відірвати наші голови, а все металеве — пряжки ременів, рушниця, пістоль лейтенанта Гора — починало світитися синім, і ми шукали місце, щоб розпластатися на ріні, і лежали там, втискаючись у каміння, поки навколо нас усе вибухало, немов це була гарматна канонада під час Трафальгарської битви, джентльмени.

— Ви брали участь у Трафальгарській битві, матросе Бест? — холодно запитав сер Джон.

Бест розгублено моргнув.

— Ні, сер. Звичайно ні, сер. Мені тільки двадцять п’ять років, мілорде.

— А я брав участь у Трафальгарській битві, матросе Бест, — сказав сер Джон суворо. — Був офіцером, командував сигнальниками на кораблі Її Величності «Беллерофон», де тридцять три із сорока офіцерів загинули тільки під час цього бою. Будь ласка, надалі утримайтеся від метафор і порівнянь, що виходять за межі вашого досвіду.

— Є… Єсть, сер, — затнувся Бест, хилитаючись уже не тільки від виснаження й горя, але й від страху, що так нетактовно висловився. — Перепрошую, сер Джон. Я не хотів… тобто я не мав на увазі… не повинен був…

— Продовжуйте свою розповідь, матросе, — сказав сер Джон. — Розкажіть нам про останні години лейтенанта Гора.

— Єсть, сер. Отже… Я не зміг би перебратися через ланцюг айсбергів без допомоги лейтенанта Гора — благослови його, Боже, — але зрештою ми таки здолали цю перешкоду і вийшли на власне лід, а там уже залишалися миля або дві до табору, де містер ДеВо та інші чекали на нас, але потім ми заблукали.

— Як ви могли заблукати, — запитав командор Фітцджеймс, — якщо йшли по сліду саней?

— Не знаю, сер, — сказав Бест, голос якого геть стих від виснаження й суму. — Був туман. Дуже щільний туман. Переважно ми могли бачити лише на десять футів у будь-якому напрямку. Сонячне світло робило все блискучим і пласким. Мені здається, ми перелізали через той самий торос три чи чотири рази, і щоразу все більше збивалися з напрямку. А на морській кризі були великі ділянки, де сніг зовсім здуло, тож полоззя саней не залишили там жодних слідів. Але насправді, джентльмени, я думаю, що ми обидва, лейтенант Гор і я, спали на ходу і просто не помітили, як втратили сліди.

— Добре, — сказав сер Джон. — продовжуйте.

— Отже, потім ми почули постріли… — почав було Бест.

— Постріли? — перепитав командор Фітцджеймс.

— Так, сер. І з мушкета, і з рушниці, які в них були. У тумані, коли звук відлунює від усіх айсбергів та крижаних гребенів навколо, здавалося, наче стріляють одночасно зусібіч, але постріли гриміли зовсім близько. Ми почали волати в туман і доволі швидко почули відгук містера ДеВо, а за тридцять хвилин — рухатися в тумані було доволі складно — ми натрапили на табір. Хлопці підлатали намет за ті тридцять шість чи скільки там годин, коли ми були відсутні, — більш-менш підлатали — і встановили його поруч із саньми.

— Це були постріли, щоб вказати вам напрямок, куди слід рухатися? — запитав Крозьє.

— Ні, сер, — відповів Бест. — Вони стріляли у ведмедів. І в старого ескімоса.

— Поясніть, — наказав сер Джон.

Чарльз Бест облизав обвітрені потріскані губи.

— Містер ДеВо може пояснити краще за мене, джентльмени, але якщо сказати коротко, то вони повернулися до морського табору на день раніше і побачили, що усі бляшанки з консервами потрощено, зім’ято, зіпсовано й розкидано — вони вважали, що ведмедями, — тож містер ДеВо і доктор Гудсер вирішили підстрелити кількох білих ведмедів, що продовжували тинятися й винюхувати щось довкола табору. Вони підстрелили ведмедицю з двома ведмежатами саме перед нашим приходом і взялися білувати їхні туші. Але раптом неподалік вони почули якісь звуки — таке саме покашлювання й гучне дихання в тумані, яке я вже описував, джентльмени, — а потім, я припускаю, ті два ескімоси — стариган і та жінка — вийшли з-поза тороса в тумані, обоє в білому хутрі, і рядовий Пілкінгтон вистрілив зі свого мушкета, а Боббі Ферр’є пальнув з рушниці. Ферр’є не влучив, але Пілкінгтон увігнав кулю в груди старого.

Коли ми з лейтенантом дісталися туди, вони вже притягли пораненого ескімоса, ту жінку і шматки ведмежого м’яса назад у табір, залишивши на кризі криваві патьоки, джентльмени, що нам і вказали шлях, яким ми йшли останню сотню ярдів чи близького того, а доктор Гудсер намагався врятувати життя старого ескімоса.

— Навіщо? — здивувася сер Джон.

На це запитання Бест не мав відповіді. Інші теж мовчали.

— Ну гаразд, — нарешті сказав сер Джон. — Який час минув після вашого возз’єднаня з другим помічником ДеВо та іншими у морському таборі до того, як на лейтенанта Гора напали?

— Не більше тридцяти хвилин, сер Джон. Може, й менше.

— Але що спровокувало напад?

— Спровокувало? — повторив Бест. Його погляд поплив. — Ви маєте на увазі їхню стрільбу по білих ведмедях?

— Я маю на увазі, за яких саме обставин відбувся напад, матросе Бест? — сказав сер Джон.

Бест потер чоло. Він розтулив рота і надовго замовчав, перш ніж заговорити.

— Та нічого не спровокувало. Я розмовляв з Томмі Гарнеллом — він був у наметі з повністю забинтованою головою, але притомний, хоча й не міг пригадати нічого, що трапилося з моменту початку першої грози; містер ДеВо наглядав за тим, як Морфін та Ферр’є розпалюють дві спиртові плитки, щоб підсмажити трохи тієї ведмежатини, а доктор Гудсер зняв зі старого ескімоса парку і обстежував жахливу рану в грудях старого. Жінка стояла поруч і спостерігала за діями доктора, але в той момент я її не бачив, бо туман ставав густішим, а рядовий Пілкінгтон стояв на сторожі з мушкетом, коли лейтенант Гор раптом вигукнув: «Усі замовкли! Тихо!» — і ми всі замовкли й облишили все, хай би що ми перед тим робили й говорили. Єдиним звуком було шипіння двох спиртових плиток і булькання у великих каструлях води, розтопленої зі снігу, — ми збиралися приготувати щось на кшталт тушкованої ведмежатини, як мені здається, — а потім лейтенант Гор витягнув свій пістоль, і вставив запал, і відвів гачок, і відійшов на кілька кроків від намету, і…

Бест замовк. Його очі посоловіли, рот так і залишився розтуленим, на підборідді зблиснула слина. Вочевидь, він бачив перед собою не каюту сера Джона, а щось геть інше.

— Продовжуйте, — наказав сер Джон.

Бест заворушив губами, але не вимовив жодного звуку.

— Далі, матросе, — промовив капітан Крозьє люб’язнішим голосом.

Бест повернув голову до Крозьє, але його очі все ще дивилися на щось зовсім нетутешнє.

— Потім… — почав Бест. — Потім… крига просто стала дибки, капітане. Вона саме стала дибки і оточила лейтенанта Гора.

— Про що ви кажете, матросе? — роздратовано запитав сер Джон після ще однієї тривалої мовчанки. — Крига не може просто взяти і стати дибки. Що ви бачили?

Бест навіть не обернувся на голос сера Джона.

— Крига насправді стала дибки. Це скидалося на те, як зненацька тороситься стиковий гребінь на межі двох крижин. Тільки це був не гребінь… не крижини… воно просто піднялося й набуло… обрисів. Білий примарний силует. Пам’ятаю, що в нього були… пазурі. Лап я не бачив, принаймні спочатку, але пазурі бачив. Величезні. І зуби. Я пам’ятаю зуби.

— Ведмідь, — сказав сер Джон. — Арктичний білий ведмідь.

Бест тільки похитав головою.

— Дуже високий. Ця почвара, здавалося, виросла просто з-під лейтенанта Гора… довкруж лейтенанта Гора. Вона була… страшенно висока. Більш ніж удвічі вища за лейтенанта Гора, а ви ж знаєте, яким високим він був. Вона була принаймні дванадцяти футів заввишки, може й більше, і величезна. Неймовірно величезна. А потім лейтенант Гор неначе зник, коли ця штука… оточила його… і ми бачили тільки лейтенантову голову й плечі, та ще черевики, потім його пістоль вистрілив — він не цілився, думаю, куля ввійшла у кригу, — і ми одразу всі закричали, Морфін схопив рушницю, а рядовий Пілкінгтон кинувся бігти, на ходу цілячись з мушкета, але він побоявся стріляти, бо те чудовисько і лейтенант злилися в одне ціле, а потім… потім ми почули хрускіт і тріск.

— Ведмідь зубами шматував лейтенанта? — запитав командор Фітцджеймс.

Бест кліпнув і подивився на почервонілого командора.

— Шматував? Ні, сер. Ця істота не кусалася. Я навіть не міг розгледіти її голови… далебі не міг. Тільки дві чорні плями, що плавали на висоті дванадцяти-тринадцяти футів у повітрі… чорні, але з червоним зблиском, як очі вовка, що кидається на вас, в яких відбивається сонце. Хрускотіли і тріщали ребра, руки й ноги лейтенанта Гора.

— Лейтенант Гор кричав? — запитав сер Джон.

— Ні, сер. Він мовчав.

— Морфін та Пілкінгтон стріляли зі своєї зброї? — запитав Крозьє.

— Ні, сер.

— Чому ні?

Бест якось дивно посміхнувся.

— Чому? Бо не було у що стріляти, капітане. Секунду тому ця почвара була там, виросла над лейтенантом Гором і розчавила його, як ви або я могли б розчавити пацюка у своїй долоні, а вже наступної миті вона зникла.

— Що значить зникла? — запитав сер Джон. — Невже Морфін і рядовий морської піхоти не могли відкрити по ній вогонь, поки вона відступала в туман?

— Відступала? — повторив Бест, і його недоречна й моторошна посмішка стала ще ширшою. — Та примара нікуди не відходила. Вона просто повернулася назад у кригу — як зникає тінь, коли сонце ховається за хмарами, — і поки ми добігли до лейтенанта Гора, він був уже мертвий. Рот широко відкритий. Але лейтенант навіть крикнути не встиг. Потім туман розсіявся. У кризі не було ніяких ополонок. Ніяких тріщин. Навіть маленьких продуховин, як ті, що їх роблять ґренландські тюлені. Тільки лейтенант Гор лежав там з переламаними кістками — груднина вдавлена всередину, обидві руки зламані, з його вух, очей та рота йшла кров. Доктор Гудсер розштовхав нас, але нічим не міг зарадити. Гор був мертвий і вже такий холодний, як крига під ним.

Бестові потріскані губи затремтіли, але все ще розтягувались у божевільному дратівному вищирі, що геть не скидався на посмішку, в той час як очі стали зовсім безтямними.

— Чи… — почав було сер Джон, але замовк, коли Чарльз Бест знепритомнів і повалився на палубу.