Терор

14 ГУДСЕР

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

Червень 1847 року

З приватного щоденника Доктора Гаррі Д. С. Гудсера:

4 червня 1847 року

Коли ми зі Стенлі роздягнули пораненого ескімоса догола, я згадав, що він носить амулет, зроблений з плаского гладенького каменя, меншого за мій кулак, у формі білого ведмедя — цей оберіг не здавався вирізьбленим, але його природна форма досконало передавала довгу шию, маленьку голову і сильні ноги звіра, що поривається вперед. Я бачив цей амулет, ще коли оглядав рану чоловіка на кризі, але тоді не звернув на нього уваги. Куля з мушкета рядового Пілкінгтона увійшла в грудну клітку аборигена на дюйм нижче від оберега, пробила м’язову тканину між третім та четвертим ребрами, трохи змінила траєкторію руху, черкнувши верхнє з двох ребер, пройшла через ліву легеню і застрягла в хребті, розірвавши там численні нерви.

Я ніяк не міг його порятувати — зрозумів ще з попереднього огляду, що будь-яка спроба видалити мушкетну кулю призведе до наглої смерті, а зупинити внутрішню кровотечу з пошкодженої легені неможливо, — але я зробив усе можливе, наказавши перенести ескімоса до тієї частини лазарету, яку ми з лікарем Стенлі використовували як операційну. Вчора після мого повернення на корабель ми зі Стенлі півгодини зондували рану спереду і ззаду, працюючи найжорстокішими інструментами, і енергійно різали, аж поки встановили розташування кулі в хребті, що повністю підтвердило наш прогноз неминучої смерті.

Але незвично високий, міцно збитий сивоволосий дикун не волів погоджуватися з нашим прогнозом. Він продовжував жити. Він продовжував силувано дихати пошкодженими кривавими легенями, повсякчас кашляючи кров’ю, він продовжував витріщатися на нас своїми неприродно світлими — як для ескімоса — очима, пильнуючи за кожним нашим рухом.

З «Терору» прибув доктор МакДональд і, на пропозицію Стенлі, зайнявся обстеженням другого ескімоса — дівчини — в задній частині лазарету, відділеній від нас ковдрою, що правила за завісу. Мені здається, що лікаря Стенлі меншою мірою цікавив сам огляд дівчини, ніж те, щоб забрали її з лазарету на час кривавого зондування рани її чоловіка чи батька… хоча ні самого пацієнта, ні дівчину, схоже, не лякали ні кров, ні рана, від вигляду якої будь-яка лондонська леді — та й багато хірургів-початківців — знепритомніли б.

До речі про слабкість. Ми зі Стелі саме закінчили огляд ескімоса, що був уже на Божій дорозі, коли увійшов капітан сер Джон Франклін з двома моряками, що волочили попід руки Чарльза Беста, який, за їхніми словами, знепритомнів у каюті сера Джона. Ми наказали матросам покласти Беста на найближчу койку, і мені вистачило хвилинного побіжного огляду, щоб перелічити причини його зомління: надмірне виснаження, від якого потерпали всі члени розвідувального загону лейтенанта Гора після десяти днів постійної каторжної праці; голод (останні два дні на кризі ми практично нічого не їли, крім сирої ведмежатини); зневоднення організму (ми не могли дозволити собі втрачати час на зупинки, щоб розтоплювати сніг на спиртівках, тож вдалися до кепської практики — їсти сніг та кригу, і це радше зневоднювало організм, ніж поповнювало його вологою); і, насамкінець, причина, цілком очевидна для мене, але яку дивним чином випустили з уваги офіцери, що його опитували, — бідолашний Бест стояв і доповідав капітанам, усе ще вбраний у свої сім чи вісім вовняних вдяганок, і лише згодом йому дозволили скинути просякнуту кров’ю шинель. Після десяти днів і ночей на кризі за середньої температури близько нуля градусів[61]мені на «Еребусі» було жарко, і я поскидав із себе все, крім двох сорочок, щойно дістався до лазарету. Для Беста тепло теж виявилося нестерпним. Після того, як сер Джон переконався, що Бест оклигує — доза нюхальної солі була вже зайвою, але вона остаточно привела його до тями — він з помітною огидою подивився на нашого ескімоського пацієнта, який зараз лежав долілиць, оскільки ми зі Стенлі обстежували його спину в пошуках кулі, і наш командор поцікавився, чи він житиме.

— Житиме, але недовго, сер Джон, — доповів Стівен Семуель Стенлі.

Я просто сторопів від таких слів, сказаних у присутності пацієнта, — ми, лікарі, зазвичай повідомляємо один одному свої найжахливіші прогнози біля вмираючих клієнтів безпристрасною латиною, — але одразу зрозумів, що навряд чи цей ескімос знає англійську.

— Перекотіть його на спину, — скомандував сер Джон.

Ми зробили це якомога обережніше, і хоча біль, який відчував сивоголовий тубілець, що був при свідомості впродовж усіх наших зондувань і залишався при тямі зараз, мав бути нестерпним, він не видав ні звуку. Його погляд був прикутий до обличчя начальника нашої експедиції.

Сер Джон схилився над ним і, підвищуючи голос і промовляючи слова повільно, як звертаються до глухої дитини або до недоумка, прокричав:

— Хто… ти… такий?

Ескімос пильно дивився на сера Джона.

— Як… тебе… звати? — продовжував вигукувати сер Джон. — Якого… ти… племені?

Вмираючий чоловік мовчав.

Сер Джон похитав головою, і на його обличчі відбилося почуття відрази, викликаної чи то виглядом зяючої рани в грудях ескімоса, чи то його споконвічною зневагою до аборигенів, — я не знаю.

— Де другий тубілець? — запитав сер Джон у Стенлі.

Головний лікар, який обома руками затискав рану і накладав на неї закривавлені бинти, сподіваючись бодай уповільнити, якщо не припинити, постійну кровотечу з легені дикуна, кивнув у напрямку ніші за завісою.

— З нею доктор МакДональд, сер Джон.

Сер Джон безцеремонно пройшов за ковдру-завісу. Я почув здивований вигук, кілька незв’язних, нерозбірливих слів, а потім, коли наш начальник експедиції вийшов назад, його лице було таким багряно-червоним, що я перелякався, чи не схопив нашого шістдесятиоднорічного командора апоплексичний удар.

Потім червоне обличчя сера Джона враз побіліло.

Я із запізненням здогадався, що молода жінка, очевидно, була оголеною. Кількома хвилинами раніше я заглянув за ледь відхилену завісу і помітив, що коли МакДональд жестом наказав їй зняти верхню одіж — парку з ведмежої шкури, — дівчина кивнула, скинула важку вдяганку, і виявилось, що під нею вище пояса на дикунці нічого немає. В той час я був заклопотаний вмираючим чоловіком на столі, але подумки зауважив, що такий спосіб зберігати тепло під широким хутряним одягом дуже розумний і набагато кращий, ніж численні вовняні светри, які ми всі носили в розвідувальному загоні бідолашного лейтенанта Гора. Голяка під звіриною шкурою тіло само зігрівається під час холоду і, відповідно, само охолоджується в разі потреби, як, наприклад, під час напруження сил, оскільки піт буде швидко поглинатися волосинками вовчої чи ведмежої шкури. Вовняні ж светри, які носимо ми, англійці, майже миттєво просочувалися наскрізь потом, ніколи як слід не висихали, швидко вистигали, коли ми припиняли йти або тягнути сани, і значною мірою втрачали свої ізоляційні властивості. І майже напевно, що на час нашого повернення на корабель ми тягли на своїх плечах вагу, чи не вдвічі більшу за ту, з якою ми полишили судно.

— Я повернусь у більш слушний час, — затинаючись пробурмотів сер Джон і пройшов повз нас, і далі задкуючи.

Капітан сер Джон Франклін виглядав приголомшеним, але чи до цього спричинилася чуттєва первозданна нагота молодої жінки, чи щось інше, побачене ним у закутку лазарету, я не можу сказати. Він вийшов з операційної, не промовивши більше ні слова.

Наступної хвилини МакДональд попросив мене підійти. Дівчина — тобто молодиця, я вже згадував про це, бо науково доведено, що жінки в диких племенах досягають статевої зрілості набагато раніше, ніж юні леді в цивілізованих суспільствах, — знову вдягла свою широку парку і штани зі шкури котиків. Сам доктор МакДональд виглядав схвильованим, майже пригніченим, і коли я поцікавився в нього, в чому річ, він жестом попросив ескімоску відкрити рота. Потім він підняв ліхтаря і опукле дзеркало, щоб сфокусувати світло, і я побачив усе на власні очі.

Її язик було ампутовано біля кореня. Його обрубок, як я побачив — і МакДональд згодився зі мною, — був більш-менш достатнім для того, щоб вона могла ковтати і їсти більшість страв, але, звісно ж, артикуляція складних звуків, якщо можна назвати ескімоську мову складною в тому чи тому сенсі, була поза її можливостями. Шрам був давній. Це сталося, очевидно, давно.

Правду кажучи, я з жахом відсахнувся від дикунки. Хто зробив це з маленькою дитиною — і навіщо? Але коли я вжив слово «ампутація», доктор МакДональд м’яко поправив мене.

— Подивіться ще раз, докторе Гудсер, — сказав він пошепки. — Це не акуратна хірургічна ампутація, навіть здійснена таким грубим інструментом як кам’яний ніж. Язика у бідної дівчинки відкусили, коли вона була ще малям, — і так близько до кореня, що вона у жодному разі не могла зробити цього сама.

Я на крок відступив від жінки.

— У неї ще є якісь каліцтва? — запитав я латиною за давньою звичкою. Я читав про варварські звичаї, які побутують на Чорному континенті та серед магометан, де їхні жінки піддавалися жорстокому обрізанню — пародія на єврейський звичай обрізання хлопчиків.

— Ні, більше жодних, — відповів МакДональд.

Принаймні тепер я, здається, зрозумів, чим були спричинені раптова блідість і очевидний шок сера Джона, але коли я запитав МакДональда, чи поділився він цією інформацією з нашим командором, лікар запевнив мене, що ні. Сер Джон просто увійшов у закуток, побачив ескімоську дівчину без одягу й одразу вийшов, трохи збуджений.

Потім МакДональд почав ділитися зі мною результатами свого побіжного огляду нашої полонянки, чи то гості, коли нас перебив лікар Стенлі.

Моєю першою думкою було, що помер старий ескімос, але виявилося, що ні, і це було, правду кажучи, просто дивним. Прийшов матрос і передав мені наказ з’явитися до сера Джона та решти капітанів з рапортом.

Можу сказати, що сера Джона, командора Фітцджеймса і капітана Крозьє розчарував мій рапорт про обставини смерті лейтенанта Гора, і хоча іншого разу це мало б прикро вразити мене, цього дня — мабуть, через мою величезну втому і психологічні зміни, що сталися зі мною під час походу з партією лейтенанта Гора, — я не надто переймався розчаруванням свого начальства.

Передовсім я доповів про стан помираючого ескімоса і про загадковий факт відсутності язика у дівчини. Троє капітанів пошепки обмінялися думками з цього приводу, але запитання поставив тільки капітан Крозьє.

— Ви не знаєте, навіщо таке зробили з нею, докторе Гудсер?

— Й гадки не маю, сер.

— Це могла зробити тварина? — наполягав він.

Я замислився. Мені це не спадало на думку.

— Можливо, — відповів я нарешті, хоча мені було дуже важко уявити якусь арктичну м’ясоїдну тварину, яка відкушує язика дитині, але залишає її живою. Але знову ж таки, загальновідомо, що в ескімосів побутує звичай жити разом з дикими собаками. Я бачив таке на власні очі у Диско Бей.

Більше запитань про ескімосів не було.

Вони цікавилися подробицями смерті лейтенанта Гора і попросили описати істоту, що вбила його, і я відповів правду: саме тоді я був заклопотаний порятунком ескімоса, який вийшов з туману і був підстрелений рядовим Пілкінгтоном, тож я побачив лише мить смерті Грехема Гора. Я пояснив, що через пелену туману, в якій де-не-де були просвіти, мою розгубленість від раптових гучних криків, гуркоту мушкета і пострілу лейтенантового пістоля, обмежене поле зору з того боку саней, де я сидів навколішки, швидке й безладне переміщення людей і плям світла, я нічного до пуття не розгледів: я бачив тільки велику білу примару, яка зусібіч огорнула бідолашного офіцера, вогонь з його пістоля, спалахи інших пострілів, а потім знову все заволокло туманом.

— Але ви впевнені, що це був білий ведмідь? — запитав командор Фітцджеймс.

Якусь мить я вагався.

— Якщо це й був білий ведмідь, — сказав я нарешті, — то надзвичайно великий екземпляр Ursus maritimus[62]. Мені здається, що це якийсь ведмедеподібний хижак — величезне тіло, гігантські лапи, мала голова, обсидіанові очі, — але деталі не були такими чіткими, як вони озвучені в цьому описі. Що я найбільше запам’ятав, так це те, що ця істота з’явилась, здавалося, нізвідки — просто виросла довкола людини, — і що на зріст вона принаймні вдвічі вища за лейтенанта Гора. Це було жахливе видовище.

— Я певен, що саме так усе й було, — сухо, майже саркастично, як мені здалося, сказав сер Джон. — Але чим же ще могло воно бути, містере Гудсер, якщо не ведмедем?

Я не вперше помітив, що сер Джон, коли звертався до мене, ніколи не послуговувався моїм законним званням доктора. Він вживав слово «містер», як міг би звертатися до будь-якого помічника або нестройового унтер-офіцера. Лише через два роки я збагнув: підстаркуватий експедиційний командор, якого я так глибоко шанував, жодною мірою не поважає навзаєм якогось там корабельного лікаря.

— Я не знаю, сер Джон, — відповів я.

Я хотів повернутися до свого пацієнта.

— Наскільки я пригадую, ви виявляли інтерес до білих ведмедів, містере Гудсер, — продовжував сер Джон. — Чому?

— Я вчився на анатома, сер Джон. І до відплиття експедиції сподівався стати ще й натуралістом.

— Більше не сподіваєтеся? — запитав капітан Крозьє з його м’яким провінційним акцентом.

Я знизав плечима.

— Я збагнув, що польові дослідження не є моєю сильною рисою, капітане.

— Але ви робили розтин кількох білих ведмедів, яких ми підстрелили тут, а також на острові Бічі, — наполягав сер Джон. — Вивчали їхні скелети та мускулатуру. Спостерігали за ними на кризі, як і всі ми.

— Так, сер Джон.

— Як ви гадаєте, чи рани лейтенанта Гора є відповідними до пошкоджень, яких може завдати така тварина?

Я вагався тільки мить. Я оглядав труп бідолашного Грехема Гора перед тим, як ми поклали його на сани для жахливої подорожі назад через пакову кригу.

— Так, сер Джон, — сказав я. — Білий полярний ведмідь, який мешкає в цьому регіоні, наскільки нам відомо, — найбільший хижак-одинак на Землі. Він може важити в півтора рази більше і в стійці на задніх лапах бути на три фути вищим, ніж гризлі, найбільший і найжорстокіший ведмідь Північної Америки. Це дуже сильний хижак, цілком здатний розчавити груднину і переламати хребет людини, як це було у випадку з горопашним лейтенантом Гором. Ба більше, білий арктичний ведмідь — єдиний хижак, який має звичку полювати на людину.

Командор Фітцджеймс прокашлявся.

— Докторе Гудсер, — сказав він тихо, — одного разу в Індії мені довелося побачити надзвичайно лютого тигра, який — якщо вірити селянам — з’їв дванадцять чоловік.

Я кивнув, тієї ж миті усвідомивши, наскільки жахливо був утомленим. Виснаження діяло на мене, наче міцний трунок.

— Сер… командоре… джентльмени… ви всі бачили світу більше, ніж я. Проте я прочитав доволі багато книжок на цю тему, з яких я можу зробити висновок, що всі решта суходільних м’ясоїдних тварин — вовки, леви, тигри, інші види ведмедів — убивають людей, тільки якщо їх спровокували, а деякі з них, як ось ваш тигр, командоре Фітцджеймс, стають людожерами, якщо їх примушує до цього хвороба або поранення, яке робить неможливим полювання на їхню природну здобич, але тільки білий арктичний ведмідь — Ursus maritimus — цілеспрямовано переслідує людських істот і вбиває їх як свою поживу.

Крозьє кивнув.

— Звідкіля вам про це відомо, докторе Гудсер? З ваших книжок?

— До певної міри, сер. Але я провів більшість часу в Диско Бей, розмовляючи з місцевими мешканцями про повадки ведмедів, а також розпитував капітана Мартіна з «Ентерпрайза» і капітана Даннерта з «Принца Вельського», коли ми стояли на якорі поряд з ними в Баффіновій затоці. Ці два джентльмени відповіли на мої запитання про білих ведмедів і познайомили мене з кількома своїми матросами, серед яких було двоє літніх американських китобоїв, кожен з яких провів посеред криги понад десяток років. Вони розповіли багато цікавих історій про білих ведмедів, що полюють на ескімоських тубільців і навіть викрадають матросів з їхніх власних кораблів, затертих кригою. Один старий моряк — наскільки можу пригадати, звали його Коннорс — сказав, що у двадцять восьмому році з їхнього корабля ведмеді поцупили не одного, а двох кухарів одразу… одного з них схопили на нижній палубі, коли він порався біля плити, поки матроси спали.

Капітан Крозьє на це лише посміхнувся.

— Можливо, нам не варто довіряти кожній казці, розказаній старим моряком, докторе Гудсер.

— Ні, сер. Звичайно ж ні, сер.

— Гаразд, на цьому все, містере Гудсер, — сказав сер Джон. — Якщо у нас виникнуть ще якісь питання, ми вас знову викличемо.

— Так, сер, — сказав я і втомлено повернувся, щоб піти назад у лазарет.

— О, докторе Гудсер, — гукнув до мене командор Фітцджеймс, перш ніж я встиг переступити поріг каюти сера Джона. — Я маю одне запитання, хоча мені й страшенно незручно, що у мене немає на нього відповіді. Чому білого ведмедя називають Ursus maritimus[63]? Я сподіваюся, не через їхню любов закусувати моряками?

— Ні, сер, — сказав я. — Гадаю, таку назву арктичним ведмедям дали тому, що вони радше морські ссавці, ніж суходільні тварини. Я читав повідомлення про білого арктичного ведмедя, поміченого за сотні миль від берега, та й капітан Мартін з «Ентерпрайза» розповідав мені, що білий ведмідь нападає на жертву дуже стрімко — чи то на землі, чи то на кризі, розвиваючи швидкість понад двадцять п’ять миль за годину, і водночас він є одним з найвитриваліших плавців у морі, здатним проплисти шістдесят чи сімдесят миль без відпочинку. Капітан Даннерт сказав, що одного разу його корабель ішов на швидкості вісім вузлів з ходовим вітром, далеко від суходолу, і два білі ведмеді пливли поряд з кораблем близько десяти морських миль, а потім просто перегнали його, попливши до далеких плавучих крижин зі швидкістю і легкістю кита-білухи. Звідси й назва — Ursus maritimus… ссавець, так, але переважно морське створіння.

— Дякую, містере Гудсер, — сказав сер Джон.

— Звертайтеся, сер, — сказав я і вийшов.

4 червня 1847 року (продовження)

Ескімос помер через кілька хвилин по опівночі. Але спершу він заговорив.

Я саме заснув, сидячи, обпершись спиною на переділку лазарету, коли це Стенлі розбудив мене.

Сивий чоловік усе ще боровся за життя, лежачи на хірургічному столі, його руки рухалися, наче він намагався випірнути з-під води на повітря. Кровотеча з пробитої легені стала сильнішою, і кров стікала з підборіддя на забинтовані груди.

Я підкрутив світло в ліхтарі, ескімоська дівчина підвелася з кутка, де вона спала, і ми втрьох схилилися над помираючим чоловіком.

Старий ескімос зігнув палець і ткнув ним себе в груди, поряд з діркою від кулі. Після кожного судомного вдиху він відкашлювався все яскравішою артеріальною кров’ю, але все-таки зміг прохрипіти якісь слова. Я скористався шматком крейди, щоб записати їх на грифельній дошці, якою ми зі Стенлі послуговувалися для спілкування, коли поруч спали пацієнти.

— Angatkut tuquruq! Quarubvitchuq… angatkut turquq…. Paniga… tuunbaq! Tanik… naluabmiu tuqutauyasiruq… umiaqpak tuqutauyasiruq… nanuq tuqutkaa! Paniga… tunbaq nanuq… angatkut ququruq!

А потім кровотеча стала такою сильною, що він більше не міг говорити. Кров забила у нього з рота фонтаном і пінилася, душила його, аж поки — попри те, що ми зі Стенлі підняли його, намагаючись допомогти очистити його дихальні шляхи, — він уже захлинався кров’ю. Після жахливої агонії груди старого востаннє здійнялися, він упав нам на руки, а його погляд зупинився й осклянів. Ми зі Стенлі опустили його на стіл.

— Стережися! — вигукнув Стенлі.

На мить я розгубився, не розуміючи цього лікаревого попередження — старий був мертвий і нерухомий, я не міг знайти пульсу, дослухався до його дихання, схилившись над ним, — але потім я озирнувся й побачив ескімоску.

Вона схопила один зі скривавлених скальпелів з нашого робочого столика і підступала до нас, піднявши зброю. Я одразу збагнув, що вона не звертає на мене жодної уваги, — її нерухомий погляд був прикутий до мертвого обличчя і грудей чоловіка, який міг бути її чоловіком, батьком чи братом. За ці кілька секунд перед внутрішнім зором у мене, який нічого не знав про звичаї її язичницького племені, промайнули тисячі найрізноманітніших сцен: дівчина вирізає серце чоловіка, мабуть, щоб пожерти його в якомусь жахливому ритуалі, або виколупує очі мертвого чоловіка, або відтинає один з його пальців, або, можливо, додає нові надрізи до павутини старих шрамів, які покривали його тіло, як моряцькі татуювання.

Однак нічого з цього вона не зробила. Перш ніж Стенлі встиг схопити її за руку і поки я, не вигадавши нічого ліпшого, окрім як нахилитись над столом у спробі заслонити мертвого чоловіка своїм тілом, ескімоська дівчина з хірургічною спритністю змахнула скальпелем — очевидно, більшу частину свого життя вона користувалася гостролезими ножами — і перетяла сировий шнурок, на якому висів амулет старого.

Схопивши плаский білий, забризканий кров’ю камінь у формі ведмедя разом з розрізаним шнурком, вона сховала його у себе під паркою і поклала скальпель назад на столик.

Ми зі Стенлі перезирнулися. Потім головний лікар «Еребуса» пішов розбудити юнгу, який служив у лазареті помічником, і послав його доповісти вахтовим офіцерам і потім капітану, що старий ескімос помер.

4 червня (продовження)

Ми поховали ескімоса десь близько о пів на другу ночі — вибило саме третю склянку, — заштовхнувши його зашите в парусину тіло у вузьку пожежну ополонку всього за двадцять ярдів від корабля. Ця пожежна ополонка, що давала доступ до відкритої води в п’ятнадцяти футах під кригою, залишилась єдиною, яку вдавалося підтримувати у незамерзлому стані цього холодного літа, — як я вже казав, моряки нічого не бояться так сильно, як пожежі, — і сер Джон наказав опустити тіло туди. В той самий час, як ми зі Стенлі мучилися, щоб за допомогою шлюпкових багрів пропхнути тіло вниз вузькою дірою у кризі, ми чули звуки ударів кайла і лайку за кілька сотень ярдів на схід від нас, де команда з двадцяти матросів працювала всю ніч, щоб прорубати пристойнішу ополонку для церемонії поховання лейтенанта Гора, що мала відбутися наступного дня — власне кажучи, вже цього дня.

Тут опівночі все ще було досить світло, щоб прочитати вірша з Біблії — якби хтось здогадався прихопити ту Біблію, щоб прочитати з неї вірша, — і тьмяне світло полегшувало завдання нам, двом лікарям і двом матросам, відрядженим на допомогу, проштовхувати, протискувати, пропихати і, нарешті, забивати тіло ескімоса все глибше і глибше крізь блакитну кригу аж до чорної води внизу.

Ескімоська жінка мовчки стояла і спостерігала за тим, що відбувається, все так само безпристрасно. Дув західно-північний вітер, і її чорне волосся вибилося з-під брудного каптура парки і розвівалося над обличчям, як розкошлане вороняче пір’я. Ми були єдиними учасниками поховальної церемонії — лікар Стенлі, два захекані матроси, що стиха лаялися, тубільна жінка і я, — поки капітан Крозьє і високий довгов’язий лейтенант випірнули із заметілі й останні кілька хвилин спостерігали за нашими зусиллями. Нарешті тіло ескімоса здолало останніх п’ять футів і зникло в чорному потоці п’ятнадцятьма футами нижче поверхні льоду.

— Сер Джон наказав не залишати жінку на ніч на борту «Еребуса», — тихо промовив капітан Крозьє. — Ми прийшли забрати її на «Терор».

А високому лейтенантові, чиє ім’я було, пригадується, Ірвінг, Крозьє сказав:

— Джоне, вона перебуватиме під вашою опікою. Знайдіть для неї спальне місце подалі від матросів — можливо, у закутку за лазаретом, серед ящиків, — і потурбуйтеся про її безпеку.

— Єсть, сер.

— Перепрошую, капітане, — сказав я, — але чому не відпустити її назад до племені?

Крозьє на це посміхнувся.

— За звичайних умов я б, звісно, пристав на таку пропозицію, докторе. Але тут, у радіусі ста п’ятдесяти миль, немає жодних відомих ескімоських поселень, ба навіть найменшого сільця. Ескімоси — кочовий народ, особливо ті, яких ми звемо північними горцями, — але що привело цього старого чоловіка і юну дівчину на пакову кригу так далеко на північ влітку, коли тут нема ні китів, ні моржів, ні тюленів, ні карибу, ні будь-яких інших тварин, крім білих ведмедів і вбивчих примар на кризі?

Я не мав відповіді на це запитання, але мені воно здалося напрочуд доречним.

— Може трапитися, — продовжував Крозьє, — що наше життя залежатиме від того, чи вдасться нам порозумітися з місцевими ескімосами. Тож чи варто нам відпускати жінку, перш ніж ми з нею потоваришуємо?

— Ми застрелили її чоловіка чи батька, — зауважив лікар Стенлі, кинувши погляд на німу молодицю, яка все ще вдивлялася у вже порожню пожежну ополонку. — Наша леді Сайленс не повинна відчувати щодо нас якогось милосердя.

— Саме так, — сказав капітан Крозьє. — І в нас досить нагальних проблем без того, щоб ця дівка привела військову ватагу лютих ескімосів до наших кораблів, щоб повбивати нас сонних. Ні, я думаю, капітан сер Джон Франклін правий… вона має залишитись з нами, поки ми не вирішимо, що робити… не тільки з нею, але і з самими собою.

Крозьє усміхнувся Стенлі. Це було вперше за два роки, наскільки мені пам’яталося, коли я бачив усмішку капітана Крозьє.

— Леді Сайленс… Добре, Стенлі. Дуже добре. Ходімо, Джоне. Ходімо, міледі.

Вони рушили на захід через хуртовину в напрямку першого стикового гребеня. Я піднявся по сніговому схилу на борт «Еребуса», повернувся до своєї крихітної каютки, яка зараз видавалася мені справжнісіньким раєм, і заснув міцним сном — уперше відтоді, як лейтенант Гор повів нас по кризі на південь-південний схід десятьма днями раніше.