Терор

37 ІРВІНГ

69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 40′ 58″ зах. довг.

24 квітня 1848 року

Там стояли десятеро ескімосів: шість чоловіків середнього віку, один беззубий дідуган, хлопець і дві жінки. Одна з них була старою, із запалим ротом і зморшкуватим обличчям, а друга зовсім юною.

«Мабуть, це матір з донькою», — подумав Ірвінг.

Усі чоловіки були коротунами: маківка голови найвищого з них ледве досягала до підборіддя високого третього лейтенанта. Двоє відкинули свої каптури, й Ірвінг побачив розкуйовджене чорне волосся й плескаті обличчя, але інші чоловіки витріщалися на нього з глибини своїх каптурів, деякі з яких були облямовані пишним білим хутром полярного лиса, як здалося Ірвінгу. Опушка інших каптурів була темнішою й жорсткішою, мабуть, з хутра росомахи.

Чоловіки, крім хлопця, були озброєні — або гарпуном, або коротким списом з кістяним чи кам’яним вістрям, але коли Ірвінг наблизився до них й показав свої порожні руки, націлені на нього списи опустилися. Ескімоси — мисливці, припустив Ірвінг — спокійно стояли, розставивши ноги, тримаючи в опущених руках зброю, а старий ескімос позаду них однією рукою притримував нарти, а другою обіймав за плечі хлопця. В нарти, які були значно коротшими й легшими, ніж навіть найменші складані сани на «Терорі», були впряжені шість собак, що гавкали й гарчали, демонструючи свою собачу злобливість, аж поки старий ескімос вгамував їх кількома ударами своєї різьбленої палиці.

Намагаючись зміркувати, як йому далі спілкуватися з цими дивними людьми, Ірвінг водночас здивовано роздивлявся їхній одяг. Парки чоловіків були коротшими й темнішими, ніж у леді Сайленс або її покійного супутника, але так само пухнастими. Ірвінг припустив, що вони були пошиті з оленячих або лисячих шкур, але білі штани по коліно були, поза сумнівом, з хутра білого ведмедя. Деякі з високих волохатих унтів, схоже, були зі шкур карибу, а інші виглядали гладкими й еластичними. Котикове хутро? Або та сама шкура карибу, вивернута навиворіт? Рукавиці, очевидно, були зі шкіри котика й здавалися теплішими і м’якшими, ніж його власні.

Лейтенант придивлявся до шістьох молодших чоловіків, силкуючись збагнути, хто з них головний, але так і не зрозумів цього. Окрім старого й хлопця серед ескімосів виділявся тільки один старший чоловік — простоволосий, на голові якого була вигадлива пов’язка зі шкіри карибу, він був підперезаний тонким ременем, до якого було приторочено багато дивних речей, а на шиї висіла якась торбинка. Проте вона не була простим амулетом на кшталт кам’яної фігурки білого ведмедя, який носила леді Сайленс.

«Сайленс, як би мені хотілося б, щоб ти була тут», — подумав Джон Ірвінг.

— Вітаю, — сказав він. І доторкнувся до своїх грудей рукою в рукавиці. — Третій лейтенант Джон Ірвінг з корабля Її Величності «Терор».

Ескімоси щось забурмотіли проміж себе. Він почув слова, які звучали як kabloona, qavac та miagortok, але не мав жодного уявлення, що вони означають.

Старший простоволосий чоловік з торбинкою та ременем вказав на Ірвінга й сказав:

— Piifixaaq!

Декотрі з молодших чоловіків заперечливо похитали головами. Якщо це було якесь принизливе слово, Ірвінг сподівався, що інші з ним не погоджуються.

— Джон Ірвінг, — повторив він, знову доторкаючись до своїх грудей.

— Sixam ieua? — сказав чоловік, що стояв навпроти нього. — Suingne!

Ірвінг зміг лише кивнути у відповідь. Він знову доторкнувся до своїх грудей: «Ірвінг», — а потім з питальним виразом обличчя вказав на груди іншого чоловіка.

Чоловік уважно дивився на Ірвінга з-під облямівки свого каптура.

У розпачі лейтенант вказав на собаку-вожака, який усе ще гавкав і гарчав, хоча його відтягував назад і немилосердно лупцював стариган, що стояв біля нарт.

— Собака, — сказав Ірвінг. — Собака.

Ескімос, що стояв найближче до Ірвінга, засміявся:

— Qimmiq, — сказав він чітко, вказуючи на собаку. — Tunok. — чоловік похитав головою й усміхнувся.

Ірвінг, попри те що тремтів від холоду, відчув, як у грудях піднімається тепла хвиля. Він чогось таки досяг. Ескімоське слово для позначення волохатого собаки, запряженого в нарти, було або qimmiq, або tunok, або обидва. Він вказав на їхні нарти.

— Сани, — сказав він твердо.

Десять ескімосів витріщилися на нього. Молода дівчина закрила рукавицями своє обличчя. У старої жінки відвисла щелепа, й Ірвінг побачив, що у неї в роті всього один зуб.

— Сани, — повторив він.

Шестеро чоловіків, які стояли попереду, перезирнулися. Нарешті той, що досі говорив з Ірвінгом, сказав:

— Kamatik?

Ірвінг радісно кивнув, хоча й не знав, чи правильно вони розуміють один одного. Цілком можливо, що той чоловік насправді щойно запитав його, чи не хоче він бути загарпуненим. Та менше з тим, молодший лейтенант продовжував усміхатися. Більшість ескімосів — окрім хлопця, старигана, що продовжував бити собаку, та простоволосого чоловіка з торбинкою та ремінцем — усміхалися у відповідь.

— А ви часом не розмовляєте англійською? — запитав Ірвінг, розуміючи, що він трохи запізнився із цим запитанням.

Ескімоси витріщалися на нього, усміхалися й мовчали.

Ірвінг повторив запитання своєю школярською французькою та жахливою німецькою.

Ескімоси продовжували усміхатися й мовчки дивитися на нього.

Ірвінг присів навпочіпки, і шестеро найближчих до нього ескімосів теж присіли навпочіпки. Вони не сідали на обмерзлі камені, хоча неподалік лежало кілька валунів. Після стількох місяців, проведених у цих високих широтах посеред холоду, Ірвінг їх чудово розумів. Він усе ще хотів довідатись чиєсь ім’я.

— Ірвінг, — сказав він, доторкаючись до своїх грудей, а потім вказав на найближчого ескімоса.

— Inuk, — сказав чоловік, торкнувшись своїх грудей. Він стягнув рукавицю, блиснувши білими зубами, й підняв праву руку. На ній бракувало двох пальців — мізинця і безіменного.

— Tikerqat, — він знову усміхнувся.

— Радий знайомству з вами, містере Інук, — сказав Ірвінг. — Або містере Тікеркат. Дуже радий знайомству з вами.

Він вирішив, що простіше буде спілкуватися мовою жестів, й показав рукою в напрямку, звідки прийшов, — на північний захід.

— У мене багато друзів, — сказав він упевненим голосом, наче це повідомлення робило для нього безпечнішим спілкування з дикунами. — Два великих кораблі. Два… кораблі.

Більшість ескімосів подивилися в той бік, куди вказував Ірвінг. Містер Інук злегка насупився.

— Nanuq, — сказав він тихо, а потім похитав головою, наче виправляючи себе: — Tornårssuk.

На його останніх словах решта ескімосів відвели очі або стали дивитися собі під ноги, немов у благоговінні чи остраху. Але лейтенант був певен, що така поведінка була викликана зовсім не думкою про два кораблі або ватагу білих людей.

Ірвінг облизав свої потріскані до крові губи. Краще було розпочати з цими людьми обмінну торгівлю, ніж вступати у довгі розмови. Повільно, щоб не налякати нікого з них, він сягнув рукою у свою парусинову сумку в пошуках якоїсь їжі або дрібнички, яку він міг би їм подарувати.

Нічогісінько. Він уже з’їв шматок солонини й черству галету, що були його денною пайкою. Тоді щось блискуче й цікаве…

У сумці лежали тільки його драні светри, пара смердючих запасних шкарпеток й ганчірка, яку він прихопив для своїх потреб утаємничення на свіжому повітрі. У цей момент Ірвінг гірко пошкодував, що віддав свою хусточку з китайського шовку леді Сайленс — хай би де була зараз жінка, вона зникла з табору Терору наступного дня після прибуття, і відтоді її більше ніхто не бачив. Він знав, що червоно-зелена шовкова хусточка сподобалася б цим тубільцям.

Потім його холодні пальці наткнулися на округлий мідний бік далекогляда.

Його серце радісно забилося, а потім стиснулося від болю. Цей далекогляд був, мабуть, його найбільшою цінністю — останній подарунок улюбленого дядька, якого він отримав незадовго до смерті цього доброго чоловіка від серцевого нападу. Слабко усміхаючись настороженим ескімосам, він повільно витягнув інструмент із сумки. Він побачив, як смагляволиці чоловіки схопилися за свої списи та гарпуни.

Десятьма хвилинами по тому вся сім’я, чи клан, чи плем’я ескімосів товпилися довкола Ірвінга, як школярі юрмляться довкола улюбленого вчителя. Всі ескімоси — навіть чоловік з пов’язкою на голові, торбинкою на шиї й підперезаний ременем, який підозріло позирав на нього, — займали чергу, щоб подивитися через скельця. Черга дійшла навіть до двох жінок — Ірвінг дозволив містерові Інуку Тікеркату, своєму новому культурному аташе, вручити інструмент сміхотливій юній дівчині та старій жінці. Стариган, який утримував на місці псів, запряжених у нарти, і собі підійшов подивитися в трубу й здивовано вигукнув, а тим часом жінки наспівували:

Усі тішилися, розглядаючи одне одного через скельця, перелякано сахалися й сміялися, коли бачили величезні обличчя. Потім чоловіки, швидко навчившись наводити фокус, почали розглядали віддалені скелі, хмари й крижані гребені. Коли Ірвінг показав їм, що можна, перевернувши трубу, зробити речі та одне одного крихітними, сміх та вигуки чоловіків відлунням прокотилися по видолинку.

Насамкінець відмовившись забрати назад далекогляд і вручивши його містеру Інуку Тікеркату, Ірвінг мовою жестів дав їм зрозуміти, що це подарунок.

Ескімоси раптом урвали сміх і втупились у нього серйозними поглядами. З хвилину Ірвінг розмірковував над тим, чи не порушив він часом якогось табу, якимось чином скривдивши їх, але потім йому сяйнула думка, що він, очевидно, зробив їм подарунок з порушенням, так би мовити, протоколу: він подарував їм чудову річ, а вони не мали чим йому віддячити.

Інук Тікеркат порадився з іншими мисливцями, а потім повернувся до Ірвінга й почав виразно показувати пантоміму, підносячи руку до рога, а потім потираючи нею свій живіт.

Одну жахливу секунду Ірвінг думав, що його співрозмовник просить їсти — а в Ірвінга нічого не було, — але коли він спробував жестами повідомити про це, ескімос похитав головою й повторив свою пантоміму. Ірвінг нарешті зрозумів, що вони запитують у нього, чи він не голодний.

Очі Ірвінга наповнилися сльозами — від пориву вітру чи від щирої розради, він повторив жести й енергійно закивав головою. Інук Тікеркат схопив його за плече й потягнув за собою до нарт.

«Яким словом вони їх називали?» — подумав Ірвінг.

— Каматік? — сказав він вголос, нарешті згадавши.

— E-e! — схвально вигукнув містер Тікеркат. Відігнавши ногою псів, які гарчали обабіч, він відкинув товсту хутряну запону, що накривала сани. На kamatik були складені рядами шматки м’яса і заморожена та свіжа риба.

Хазяїн вказував на різні делікатеси. Ткнувши пальцем у рибу, Інук Тікеркат сказав: «Eqaluk», — повільно й терпляче, як дорослий розмовляє з дитиною. Потім вказав на шматки тюленячого м’яса та ворвані: «Natsuk». Потім на більші й замерзлі на камінь шматки темнішого м’яса: «Oo mingmite».

Ірвінг кивнув, збентежений тим, що його рот зненацька наповнився слиною. Не певний того, чи його запросили просто помилуватися запасами їжі, чи вибрати щось, він соромливо вказав на тюленяче м’ясо.

— E-e! — знову вигукнув містер Тікеркат.

Він узяв смужку м’якого м’яса й ворвані, витягнув з-під своєї короткої парки дуже гострого кістяного ножа, що висів на поясі, й відкраяв один шматок для Ірвінга, а інший для себе. Перед тим як врізати шмат собі, він віддав лейтенантові його шматок.

Стара жінка, що стояла поруч, жадібно заскімлила, а потім викрикнула:

— Kaaktunga!

А коли жоден з чоловіків не звернув на неї уваги, знову вигукнула:

— Kaaktunga!

Ескімос скорчив Ірвінгові таку гримасу, яку один чоловік зазвичай корчить іншому, варто жінці почати чогось вимагати в їхній присутності, й сказав:

— Orssunguvoq!

Але все ж таки він відрізав смужку тюленячої ворвані й кинув старій, наче собаці.

Беззуба стара карга засміялася й почала кутуляти ворвань. І одразу ж довкола нарт стовпилися всі ескімоси, чоловіки видобули ножі, і кожен почав відрізати та їсти м’ясо.

— Aipalingiagpoq, — сказав містер Тікеркат, вказуючи на стару, і засміявся.

Решта мисливців, старий і хлопчак — усі, крім найстаршого чоловіка з пов’язкою на голові та торбинкою на шиї, — і собі зареготали.

Ірвінг широко усміхнувся, хоча й не втямив, що то був за жарт.

Ескімос у головній пов’язці вказав на Ірвінга й різко сказав:

— Qavac… suingne! Kangunartuliorpoq!

Лейтенантові не потрібен був перекладач, щоб зрозуміти, що слова, промовлені цим чоловіком, не були ані привітними, ані схвальними, хай би що він сказав. Містер Тікеркат та кілька інших мисливців тільки похитали головами, продовжуючи їсти.

Усі ексімоси, навіть дівчина, користувалися ножем так само, як леді Сайленс у своїй сніговій хатинці двома місяцями раніше — відрізали шматочки м’яса та ворвані, спрямовуючи гострі леза до себе, ледь не торкаючись ними масних губ та язика.

Ірвінг намагався діяти таким само чином, однак його ніж був тупіший, й він відрізав занадто товстий шматок. Але він принаймні не порізав собі носа, як першого разу в сніговому будиночку Сайленс. Ескімоси їли в товариській тиші, яку порушували тільки ввічлива відрижка та зрідка попердування. Чоловіки час від часу відпивали з чогось на кшталт шкіряного міха чи бурдюка, але Ірвінг уже дістав свою флягу, яку тримав за пазухою, щоб вода у ній не замерзала.

— Kee-nah-oo-veet? — несподівано сказав Інук Тікеркат. Він постукав по своїх грудях. — Tikerqat. — Потім молодий чоловік знову зняв свою рукавицю й показав три свої пальці, що залишилися.

— Ірвінг, — сказав лейтенант, знову поплескавши себе по грудях.

— Eh-vunq, — повторив ескімос.

Ірвінг усміхнувся, жуючи ворвань. Він вказав рукою на свого нового друга:

— Інук Тікеркат, е-е?

Ескімос похитав головою:

— Ah-ka.

Чоловік широко розвів руки, наче охоплюючи ними всіх інших ескімосів, вкупі із собою.

— Inuk, — сказав він твердо. Потім підняв свою скалічену руку, поворушив двома вцілілими пальцями, ховаючи великий, і знову повторив: — Tikerqat.

Ірвінг розтлумачив це так, що слово «Інук» не було чоловіковим іменем, а стосувалося всіх десятьох тутешніх ескімосів — можливо, слугувало назвою їхнього племені, раси чи клану Він також дійшов висновку, що «Тікеркат» — це, власне, не ім’я, а прізвисько його співрозмовника, яке, ймовірно, означало «Два Пальці».

— Тікеркат, — сказав Ірвінг, жуючи ворвань і попри це намагаючись чітко вимовити слово. Те, що м’ясо й сало були не дуже свіжі, а тому смердючі, та ще й сирі, майже нічого не означало. Здавалося, його організм жадав саме цього згірклого сала понад усе на світі.

— Тікеркат, — повторив він знову.

У процесі того, як усі, сидячи навпочіпки, відрізали та жували шматочки м’яса і ворвані, відбулося загальне знайомство. Тікеркат почав знайомити Ірвінга зі своїми товаришами, одночасно жестами пояснюючи значення кожного імені — якщо імена мали значення, — але потім чоловіки самі стали підводитися на ноги й за допомогою пантоміми розкривати суть своїх імен. Усе це скидалося на веселу дитячу гру.

— Taliriktug, — промовив Тікеркат повільно, виштовхуючи поперед себе найближчого широкогрудого юнака. Два Пальці схопив свого товариша за передпліччя й стиснув його, вигуком демонструючи захоплення, а потім напружив свій власний м’яз, ніби порівнюючи його з набагато більшим біцепсом приятеля.

— Taliriktug, — повторював Ірвінг, маючи здогад, що це означає «Великий М’яз», чи «Міцна Рука», чи щось подібне.

Наступного чоловіка, нижчого на зріст, звали Tuluqag. Тікеркат відкинув у нього з голови каптур парки, показав на його чорне волосся й помахав руками, зображаючи політ птаха.

— Tuluqag, — повторив Ірвінг, ввічливо киваючи чоловікові, поки той жував. Він здогадався, що слово значило «Крук».

Четвертий чоловік вдарив себе кулаком у груди, прогарчав «Amaruq», закинув назад голову і завив.

— Amaruq, — повторив Ірвінг і кивнув. — Вовк, — сказав він голосно.

П’ятий мисливець назвався Mamarut і розіграв якусь незрозумілу пантоміму, розмахуючи руками й пританцьовуючи. Ірвінг повторив ім’я й кивнув, не маючи жодних здогадок, що воно могло б означати.

Шостого мисливця, юнака з дуже серйозним виразом обличчя, Тікеркат назвав Ituksuk. Цей молодий чоловік пильно подивився на Ірвінга своїми карими очима, нічого не сказав і нічого не зобразив. Ірвінг ввічливо кивнув, продовжуючи й далі жувати ворвань.

Старшого чоловіка з пов’язкою на голові й торбинкою на шиї Тікеркат представив, назвавши його ім’я — Asiajuk, але чоловік ніяк на це не відреагував, навіть бровою не повів, показуючи, що йому байдуже до знайомства. Було очевидно, що третій лейтенант Джон Ірвінг йому не сподобався і він йому не вірить.

— Радий знайомству з вами, містере Асіяюк, — сказав Ірвінг.

— Afatkuq, — тихо промовив Тікеркат, злегка кивнувши головою в бік насупленого старшого чоловіка з пов’язкою на голові.

«Хтось на кшталт шамана?» — припустив Ірвінг. Поки ворожість Асіяюка залишалася на рівні мовчазних підозр, лейтенант вирішив не перейматися цим.

Старого біля нарт відрекомендували молодому лейтенантові на ім’я Kringmuluardjuk. Тікеркат вказав на собак, які все ще гарчали, склав докупи руки в якомусь незрозумілому жесті й засміявся.

Потім співрозмовник Ірвінга, який усе ще сміявся, вказав на боязкого хлопця, якому на вигляд було років десять чи одинадцять, знову поплескав себе по грудях і сказав:

— Irniq, — а опісля додав: — Qajorånguaq.

Ірвінг здогадався, що Irniq має значити «син» або «брат». Ймовірніше все-таки перше, подумав він. Або може бути, що Irniq — ім’я хлопчика, а Qajorånguaq означає син чи брат. Лейтенант кивнув хлопчині з не меншою шанобливістю, ніж до старших мисливців.

Тікеркат виштовхнув уперед стару. Виявилося, що її звуть Nauja, й Тікеркат знову замахав руками, зображаючи птаха, який летить. Ірвінг якомога старанніше повторив ім’я — там був якийсь гортанний звук, який вимовляли ескімоси, але він не міг його відтворити — і з повагою кивнув. Він подумав, що Nauja означає щось на кшталт полярної крячки, або чайки, або якогось ще екзотичнішого птаха.

Стара захихотіла й знову набила рота ворванню.

Тікеркат обійняв за плечі молоду жінку, насправді ледь не дівчинку, й сказав:

— Qaumaniq. — Потім мисливець широко посміхнувся й додав: — Amooq!

Дівчина звивалася в його обіймах і посміхалася, а всі чоловіки, окрім ймовірного шамана, гучно зареготали.

— Amooq? — перепитав Ірвінг, і сміх став ще гучнішим. Тулукаґ та Амарук так реготали, що у них з рота випала ворвань.

— Qaumaniq… amooq! — повторив Тікеркат й показав двома руками з розчепіреними пальцями цілком однозначний жест, торкаючись своїх грудей. Але щоб вже напевне пояснити свої слова, мисливець схопив в’юнку жінку — очевидно, подумав Ірвінг, свою дружину, — й швидко задер догори поділ її короткої темної парки.

Під паркою дівчина була геть голою, а її груди були дуже великими… просто велетенськими для жінки її віку.

Джон Ірвінг спаленів від коренів білявого волосся аж до самих грудей. У цей момент він ладен був закластися на п’ятдесят фунтів стерлінгів, що Amooq ескімоською мовою означало «Великі Цицьки».

Чоловіки довкола нього заходилися від сміху. Qimmiq — схожі на вовків їздові собаки, запряжені в дерев’яні kamatik, — скавчали й стрибали на прив’язі. Старий за санями, Kringmuluardjuk, аж качався від реготу, впавши на сніг.

Несподівано Амарук — Вовк? — який бавився далекоглядом, показав на кам’янистий пагорб, з якого Ірвінг спустився в долину, й різко крикнув щось, що прозвучало як:

— Takuva-a… kabloona qukiuttina!

Ескімоси миттю замовкли.

Вовкуваті собаки несамовито загавкали.

Ірвінг звівся на ноги й прикрив долонею очі від сонця. Він не хотів просити назад оптичну трубу. Лейтенант побачив силует людини в шинелі, що промайнув на тлі каменистого схилу на самій вершині пагорба.

«Чудово!» — подумав Ірвінг. Протягом усього бенкетування з ворванню й процедури знайомства він намагався вигадати, як умовити Тікерката та інших повернутися разом з ним у табір Терору. Він побоювався, що не зможе достатньо зрозуміло за допомогою самих лише жестів усе пояснити й умовити вісьмох ескімоських чоловіків і двох жінок з їхніми собаками та саньми здійснити тригодинну мандрівку назад до узбережжя, тож він уже почав розмірковувати над тим, як примусити бодай одного Тікерката піти з ним.

Певна річ, лейтенант не міг допустити того, щоб ці тубільці просто повернулися туди, звідкіля вони прийшли. Завтра до табору прибуде капітан Крозьє, а з кількох розмов з ним Ірвінг знав, що саме на контакт з місцевими людьми втомлений та заклопотаний думкою про безвихідь ситуації капітан покладав найбільші надії.

«Північні племена, які Росс називав племенами північних горців, рідко бувають войовничими, — сказав якось Крозьє своєму третьому лейтенантові. — Якщо на своєму шляху на південь ми натрапимо на поселення ескімосів, вони зможуть забезпечити нас провізією, якої вистачить на весь час подорожі вгору по річці до Великого Невільницького озера. І зрештою, вони можуть навчити нас, як виживати далеко від суходолу».

І зараз Томас Фарр та решта прийшли за ним по його слідах, залишених на снігу, до цього видолинка. Чоловік, що промайнув вершині пагорба, повернувся назад, спустившись протилежним його схилом, — приголомшений видом десятьох незнайомців чи занепокоєний можливістю налякати їх своєю появою? — але Ірвінг устиг розгледіти, як розвівалися поли його шинелі на тлі неба, «вельську перуку» та шарф, і зрозумів, що одну з його проблем вирішено.

Якщо він не зможе умовити Тікерката та решту вирушити з ним до табору — а переконати старого шамана Асіяюка буде вкрай важко, — Ірвінг та кілька людей з його загону могли б залишитись з ескімосами тут, у долині, затримавши їх розмовами та іншими подарунками з матроських запасів, а він тим часом пошле найпрудкішого матроса назад на узбережжя, щоб привести сюди капітана Фітцджеймса з підмогою.

«Я не можу дозволити цим ескімосам піти. Вони можуть стати вирішенням усіх наших проблем, нашим порятунком».

Ірвінг відчував, як у нього шалено калатає серце.

— Усе добре, — сказав він Тікеркату та іншим, говорячи якомога спокійніше та якнайдовірливішим тоном, на який тільки був здатен. — Це всього лише мої друзі. Кілька друзів. Гарні люди. Вони вас не скривдять. У нас із собою тільки одна рушниця, і ми не братимемо її сюди, залишимо нагорі. Все добре. Це просто мої друзі, з якими вам приємно буде познайомитися.

Ірвінг знав, що вони не розуміють жодного слова з його промови, але продовжував говорити тим тихим, м’яким голосом, яким зазвичай говорив у бристольській стайні, щоб заспокоїти полохливе лоша.

Дехто з мисливців підняли зі снігу свої списи та гарпуни й стиснули їх у руках, але Амарук, Тулуґак, Таліріктуг, Ітуксук, хлопчина Квайорангуак, старий Крінгмулуарджук і навіть похмурий шаман Асіяюк чекали, що накаже Тікеркат. Обидві жінки облишили жувати ворвань і тихенько відійшли за спини чоловіків.

Тікеркат глянув на Ірвінга. Очі ескімоса зненацька стали дуже темними й здалися молодому лейтенанту ворожими. Чоловік, схоже, очікував на пояснення.

— Khat-seet? — запитав він тихо.

Ірвінг у заспокійливому жесті підняв догори долоні й посміхнувся якомога невимушеніше.

— Просто друзі, — сказав він так само тихо, як Тікеркат. — Кілька друзів.

Лейтенант зиркнув на вершину пагорба. Там, на тлі блакитного неба, все ще нікого не було видно. Він побоювався, що той, хто прийшов, шукаючи його, злякався збіговиська в долині й міг утекти. Ірвінг не був певен того, як довго він ще може чекати тут… як довго він зможе утримувати Тікерката і його людей на місці, перш ніж вони кинуться навтьоки.

Він глибоко вдихнув і зрозумів, що має якомога швидше наздогнати чоловіка, який зник з того боку пагорба, пояснити йому, що трапилося, й послати за Фарром та рештою. Ірвінг не міг чекати.

— Будь ласка, залишайтеся тут, — сказав Ірвінг. Він поставив свою шкіряну торбу в сніг біля Тікерката й спробував показати, що незабаром повернеться. — Будь ласка, зачекайте. Я ненадовго відлучуся. Я навіть буду весь час на виду. Будь ласка, залишайтеся на місці.

Він усвідомив, що жестикулює руками так, наче просить ескімосів сидіти, так, як він розмовляв би з собакою.

Тікеркат не сів і нічого не відповів, але залишався там, де стояв, поки Ірвінг повільно почав задкувати.

— Я зараз повернуся! — крикнув лейтенант. Він розвернувся й швидко побіг нагору по стрімкому схилу, всіяному камінням і шматками льоду, до темної каменистої вершини пагорба. Ледь переводячи від напруження подих, він обернувся й подивився вниз.

Десять постатей, гавкучі собаки й нарти були гам, де він їх полишив. Ірвінг помахав рукою, показав жестами, що скоро повернеться, й квапливо став спускатися з другого боку узвишшя, готовий загукати навздогін комусь з моряків.

На двадцять футів нижче на північно-східному схилі пагорба Ірвінг побачив щось таке, від чого вражено завмер на місці.

Крихітний голий чоловічок у самих лише черевиках танцював навколо валуна, на якому лежала висока купа якихось вдяганок.

«Леприкон», — подумав Ірвінг, пригадавши розповіді капітана Крозьє. Третій лейтенант нічого не міг збагнути. Це був день дивовижних видовищ.

Він підійшов ближче і побачив, що навколо валуна вистрибує ніякий не леприкон, а помічник купора. Чоловік наспівував якусь моряцьку пісеньку, пританцьовував і виробляв різні колінця. Ірвінг не міг не зауважити брудної блідості шкіри, вкритої великими мурашками, з-під якої випиналися гострі ребра, а також того, що він був обрізаний, а його білі сідниці, коли він робив усілякі викрутаси, безглуздо здригалися.

Ірвінг підійшов до нього, похитуючи головою, не вірячи власним очам, не здобувшись навіть на усмішку, бо його серце все ще збуджено калатало від того, що зустрів Тікерката й решту, і сказав:

— Містере Гіккі! Що, заради Бога, ви робите?

Помічник купора припинив пританцьовувати. Він підніс кістлявий палець до своїх губ, наче закликаючи лейтенанта до тиші. Потім він нахилився над купою одягу й білизни, що лежала на валуні, й показав Ірвінгу дупу.

«Він, либонь, збожеволів, — подумав Ірвінг. — Не можна допустити того, щоб Тікеркат та інші побачили його в такому вигляді».

Лейтенант почав розмірковувати над тим, як привести до тями цього чоловічка, щоб використати його як посильного, щоб він привів сюди Фарра з його людьми. Ірвінг прихопив із собою кілька аркушів паперу й недогризок олівця, яким міг написати записку, але вони залишись у його торбі в долині.

— Послухайте, містере Гіккі… — почав він суворо.

Помічник купора крутнувся і замахнувся так швидко, тримаючи щось у руці, що на секунду Ірвінгові здалося, що той просто продовжив свій танок.

Але в руці чоловіка зблиснув гострий шлюпковий ніж.

Раптом Ірвінг відчув гострий біль у горлянці. Він знову спробував було заговорити, але не зміг, підніс обидві руки до горла й подивився вниз. Кров струменіла долонями Ірвінга, текла на груди, падаючи краплями на його черевики.

Гіккі знову широко змахнув ножем.

Цей удар розітнув лейтенантове дихальне горло. Він упав навколішки й підняв праву руку, вказуючи на Гіккі, поле зору в нього зненацька звузився до вузького темного тунелю. Джон Ірвінг був занадто здивований, щоб розізлитися.

Гіккі наблизився на крок, усе ще голий, з гострими колінами, худими стегнами й різко окресленим сухожиллями, присідаючи, схожий на блідого кістлявого гнома. Але Ірвінг впав на холодну рінь, вибльовуючи немислиму кількість крові, й був уже мертвий, перш ніж Корнеліус Гіккі зірвав з нього одяг і почав несамовито орудувати ножем.