70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.
18 грудня 1847 року
Гіккі вирішив, що довготелесий кістлявий лейтенант Ірвінг має померти, і сьогодні для цього підходящий день. Миршавий помічник купора нічого не мав проти наївного молодого джентльмена, але той невчасно опинився в трюмі більше місяця тому, і цього було достатньо, щоб шальки терезів хитнулися не на користь лейтенанта.
Однак виконати задумане Гіккі заважав розклад робіт та вахт. Двічі він потрапляв на вахту, коли Ірвінг виконував обов’язки чергового офіцера, але обидва рази Магнуса Менсона не було з ним на верхній палубі. Гіккі спланував, коли та як слід діяти, проте для здійснення того плану йому потрібен був Магнус. І тут йшлося не про те, що Корнеліус Гіккі боявся сам убити людину: одному хлопцеві він перерізав горлянку ще до того, як став настільки дорослим, щоб ходити до борделю без опікуна. Ні, просто річ була у засобах і методах, які потребували участі його пришелепуватого посіпаки й шпокнутого в сраку дружка в цій експедиції, Магнуса Менсона.
Зараз всі умови складалися просто ідеально. Сьогодні, в п’ятницю вранці — хоча байдуже, «ранок» це чи ні, якщо було темно, як опівночі, — робоча команда, яка складалася з більш ніж тридцяти чоловік, вийшла на кригу, щоб підправити каїрни з ліхтарями, споруджені між «Терором» та «Еребусом». Дев’ять озброєних мушкетами морських піхотинців теоретично забезпечували безпеку робочих команд, але насправді вервечка робітників розтяглася майже на милю, і під командою кожного офіцера працювали всього по п’ять або й менше матросів. Тут, на східній половині темного шляху, за роботою наглядали три офіцери з «Терору» — лейтенанти Літтл, Годжсон та Ірвінг, — і Гіккі допоміг сформувати робочі бригади таким чином, що вони з Магнусом працювали біля найдальших каїрнів під командою Ірвінга.
Більшість часу морські піхотинці були поза полем зору, теоретично ютові прибігти на допомогу у разі тривоги, але насправді вони прагнули залишатись якомога довше в теплі біля вогню, що гугоніло у металевій жаровні, встановленій біля найвищого стикового гребеня менш ніж за чверть милі від корабля. Цього ранку під наглядом лейтенанта Ірвінга також працювали Джон Гейтс і Білл Сінклер, але ці двоє були нерозлийвода — ще й лінькуватими — і воліли триматися подалі від молодого офіцера, спроквола працюючи біля наступного каїрна.
Цей день, хоча й темний як ніч, не був таким холодним, як попередні, — може, тільки сорок п’ять нижче нуля[96] — і майже безвітряний. Ні місяця, ні полярного сяйва не було, але зорі, що мерехтіли у вранішньому небі, давали достатньо світла для того, щоб людина, яка віддалилася від ліхтаря чи смолоскипа, змогла повернутися назад. Через тварюку на кризі, яка все ще чатувала десь у темряві, небагато матросів наважувалося відходити на велику відстань. Але необхідність знаходити крижані уламки потрібного розміру для відновлення пошкоджених п’ятифутових каїрнів змушувала матросів постійно виходити за межі освітленого ліхтарями простору.
Ірвінг перевіряв роботу на обох каїрнах і часто власноруч допомагав матросам. Гіккі залишалося тільки дочекатись моменту, поки Гейтс та Сінклер зникнуть за поворотом стежини, що тяглася через крижані валуни, а лейтенант Ірвінг втратить пильність.
Помічник купора міг би скористатися сотнею різних залізних чи сталевих інструментів з корабля — судно Королівського флоту було справжньою коморою знарядь для вбивства, і деякі з них були доволі оригінальними, — але він волів, щоб Магнус просто оглушив зненацька цього русоволосого денді, що вдавав із себе офіцера, відтягнув його вбік ярдів на двадцять, скрутив йому в’язи, а потім — коли той вже буде остаточно і гарантовано мертвий — пошматував на жевжикові одежину, потрощив ребра, розквасив задоволене рум’янощоке личко, порахував йому зуби, зламав руку й обидві ноги (або ногу й обидві руки) і залишив труп на кризі, поки його знайдуть. Гіккі вже обрав місце вбивства — посеред високих торосів, де гладенький лід не запорошений снігом, на якому Менсон наслідив би своїми черевиками. Він застеріг Магнуса, щоб той не обляпався лейтенантовою кров’ю, не залишив жодного сліду свого перебування на місці злочину і, що найважливіше, не витрачав часу на грабунок.
Тварюка з криги, вбиваючи моряків, вдавалася до найрізноманітніших жорстоких способів, і якщо бідолашний лейтенант отримає достатньо сильні тілесні пошкодження, ніхто на двох кораблях і не запідозрить, що могло статися щось інше. Лейтенант Джон Ірвінг буде ще одним трупом, загорнутим у парусину, що лежатиме в трупарні «Терору».
Магнус Менсон не був природженим вбивцею — просто природженим недоуком, — але йому вже доводилося вбивати людей за наказом помічника купора, свого володаря й зверхника. Йому не завдасть великого клопоту зробити це ще раз. Корнеліус Гіккі мав сумнів, що Магнус взагалі колись поцікавиться, чому лейтенант має померти, — це буде черговий наказ до виконання, отриманий від його господаря. Тож Гіккі був здивований, коли той здоровило відтягнув його в бік, подалі від очей і вух лейтенанта Ірвінга, і досить збуджено прошепотів:
— Його привид не переслідуватиме мене, еге ж, Корнеліусе?
Гіккі поплескав свого велетенського партнера по спині:
— Звісно, ні, Магнусе. Невже ти гадаєш, що я можу наказати тобі зробити щось таке, після чого привид не даватиме тобі спокою, любчику?
— Ні, ні, — пробурмотів Менсон, згідно киваючи головою. Його розкуйовджене волосся й борода, здавалось, силкувалися вибитись з-під вовняного шарфа і «вельської перуки». Важкі брови насупилися.
— Але чому цей привид не переслідуватиме мене, Корнеліусе? Якщо я порішу лейтенанта просто так, не тримаючи на нього жодного зла?
Гіккі напружено метикував, що б його відповісти. Гейтс і Сінклер пішли далі, туди, де бригада робітників з «Еребуса» споруджувала стіну зі снігових блоків вздовж двадцятиярдової ділянки дороги, де завжди дув вітер. Не один моряк заблукав там під час віхоли, і капітани вирішили, що снігова стіна збільшить шанси гінців дістатися до наступного каїрна. Ірвінг мав переконатися, що Гейтс та Сінклер порають там свою роботу, а потім він повернеться сюди, де вони з Магнусом одні працювали біля останнього каїрна, за яким лежала відкрита ділянка місцевості.
— Привид лейтенанта не переслідуватиме тебе, Магнусе, тому, — прошепотів він на вухо велетенському дурнику, — що коли ти вбиваєш людину через запальну вдачу, тільки тоді у привида є причина повернутися й спробувати розібратися з тобою. Він ображений твоїм вчинком, лютий на тебе. Але привид містера Ірвінга знає, тобто знатиме, що у твоєму вчинку не було нічого особистого, Магнусе. Він не матиме причин повертатися й надокучати тобі.
Менсон кивнув, але не виглядав цілковито переконаним у слушності слів свого володаря.
— Крім того, — продовжував Гіккі, — привид не зможе знайти бісового шляху назад до корабля, чи не так? Адже всім відомо, що коли хтось гине назовні, далеко від корабля, його привид дибає куди очі світять. Він не зможе знайти дороги через усі ці крижані гребені, гори і всяке таке. Привиди не з найкмітливіших хлопаків, Магнусе. Повір мені на слово, любчику.
Почувши це, велетень просвітлів лицем. Гіккі побачив, що Ірвінг повертається по тьмяно освітленій смолоскипами стежині. Здійнявся вітер, і полум’я смолоскипів шалено затанцювало.
«Вітер — воно на краще, — подумав Гіккі. — Якщо Магнус або Ірвінг здіймуть шум, ніхто нічого не почує».
— Корнеліусе, — прошепотів Менсон. Він знову виглядав стривоженим. — А якщо я помру назовні, то мій привид теж не зможе знайти дороги назад на корабель? Я не хочу залишатися тут, на холоді, так далеко від тебе.
Помічник купора знову поплескав велета по спині, схожій на стіну, загорнуту в плащ.
— Ти не помреш тут, мій любий. Урочисто присягаюся тобі в цьому як масон і християнин. А тепер замовкни й приготуйся. Коли я зніму шапку й почухаю голову, хапай Ірвінга ззаду і волочи його до місця, яке я тобі показував. І затям: ти не повинен залишити за собою жодних слідів, так само як і перемаститися кров’ю.
— Не залишу і не перемащуся, Корнеліусе.
— Ось і добре, любчику.
Лейтенант уже вийшов з темряви і тепер вимальовувався у тьмяному крузі світла від ліхтаря, що стояв на кризі поруч з каїрном.
— Довго ще вам вовтузитися з цим каїрном, містере Гіккі?
— Ні, сер. Залишилося тільки підняти нагору кілька останніх блоків — і на цьому кінець, лейтенанте. Піраміда міцна, як ліхтарний стовп у Мейфері[97].
Ірвінг кивнув. Здавалося, йому було неприємно залишатися наодинці з цими двома матросами, хай навіть Гіккі говорив дуже привітним і люб’язним тоном.
«Трясця твоїй матері, — подумки додавав помічник купора, продовжуючи посміхатися на весь щербатий рот. — Не довше, ніж мені знадобиться, щоб прикінчити одного зарозумілого білявого денді, рум’яний ти виблядку. Ще п’ять хвилин — і ти перетворишся на ще один шматок мороженого м’яса, який кинуть у трюм. На жаль, пацюки там настільки голодні, що жертимуть навіть довбаного лейтенанта, але з цим вже нічого не вдієш».
— Чудово, — сказав Ірвінг. — Коли ви з Мейсоном закінчите тут, будь ласка, приєднайтеся до містера Сінклера і містера Гейтса на спорудженні стіни. А я зараз пройду назад і приведу сюди капрала Хеджеса з мушкетом.
— Так точно, сер, — сказав Гіккі.
Він зустрівся поглядом з Магнусом. Вони мають зупинити Ірвінга, перш ніж він рушить стежиною, тьмяно освітленою смолоскипами та ліхтарями, що утворювали пунктирну лінію. Їм тут зовсім не потрібен Хеджес або якийсь інший морський піхотинець.
Ірвінг попрямував у східному напрямку, але зупинився на самій межі світляного кола від ліхтаря, очевидно чекаючи, поки Гіккі встановить два останні крижані блоки на вершині відновленого каїрна. Перш ніж помічник купора схилився над передостаннім крижаним блоком, він кивнув Магнусові. Його партнер зайшов лейтенантові за спину.
Раптом у темряві десь на заході заторохкотіли постріли. Хтось закричав. Потім почулися інші крики.
Велетенські руки Магнуса вже зависли у повітрі прямо позад лейтенантової шиї — велетень скинув рукавиці, щоб міцніше її стиснути, і його чорні пальчатки виднілися одразу за блідим обличчям Ірвінга, освітленим ліхтарем.
— Магнусе, ні! — закричав Гіккі.
Його партнер, незважаючи на метушню, що здійнялася, вже наготувався скрутити Ірвінгу в’язи.
Магнус відступив назад у темряву. Ірвінг, який ступив три кроки в західному напрямку, звідки лунали крики, розгублено озирнувся. Троє матросів бігли крижаною стежиною з боку «Терору». Одним із них був Хеджес. Низенький опасистий капрал задихався на бігу, тримаючи напереваги мушкет перед чималеньким черевом.
— Туди! — вигукнув Ірвінг і кинувся в той бік, де чулися крики.
У лейтенанта не було зброї, але він схопив ліхтаря. Всі шестеро помчали поміж торосами і вискочили на відкритий простір крижаного поля, тьмяно освітленого зірками, де юрмилися кілька матросів. Гіккі вгледів знайомі «вельські перуки» Сінклера й Гейтса, а також упізнав одного з трьох моряків з «Еребуса», що вже були там, а саме Френсіса Дунна, свого колегу — помічника купора — з іншого корабля. З мушкета стріляв рядовий Білл Пілкінгтон, який сидів у мисливській засаді минулого червня, коли загинув сер Джон, а його самого поранив у плече один з морських піхотинців, геть дезорієнтований у тому хаосі, що розпочався. Зараз Пілкінгтон уже перезарядив довгий мушкет і цілився в темряву за обваленою секцією снігової стіни.
— Що трапилося? — запитав Ірвінг у матросів.
Відповів Гейтс. Він, Сінклер і Дунн, а також Абрагам Сілі та Джозефус Рейтер з «Еребуса» будували стіну під наглядом першого помічника капітана «Еребуса» Роберта Орма Серджента, коли це раптом один з найбільших крижаних валунів, який лежав одразу за межею світла від ліхтаря і смолоскипів, ожив.
— Те чудовисько схопило містера Серджента за голову і підняло у повітря на добрих десять футів, — сказав Гейтс тремтливим голосом.
— Свята правда, — підтвердив помічник купора Френсіс Дунн. — Щойно він був серед нас, а наступної миті вже злетів у повітря так високо, що ми побачили підошви його чобіт. А потім той жахливий звук… хрускіт… — Дунн затнувся й важко задихав, і незабаром його бліде обличчя майже повністю заволокло гало крижаних кристалів, на які перетворилася пара від його дихання.
— Я саме підходив до смолоскипів, коли побачив, що містер Серджент раптом… гм… зник, — сказав рядовий Пілкінгтон, опускаючи мушкет, який він тримав у руках, які посіпувалися. — Я встиг вистрілити, коли та тварюка поверталася в тороси. Здається, я влучив у неї.
— Ви могли так само влучити і в Роберта Серджента, — сказав Корнеліус Гіккі. — Можливо, він ще був живий, коли ви стріляли.
Пілкінгтон зиркнув на помічника купора з «Терору» повними ненависті очима.
— Містер Серджент уже був мертвий, — сказав Дунн, навіть не помітивши, як морський піхотинець і Гіккі обмінялися злісними поглядами. — Він тільки раз скрикнув, а та тварюка хруснула його черепом, як волоським горіхом. Я бачив. Я чув.
До них підбігли всі решта, разом з капітаном Крозьє і капітаном Фітцджеймсом, який виглядав змарнілим і охлялим навіть у всіх своїх численних вдяганках, плащі та шинелі, і Дунн, Гейтс та всі інші квапились пояснити, що трапилося.
Капрал Хеджес і два інші морські піхотинці, які прибігли на постріли, повернулися з темряви і доповіли, що не знайшли містера Серджента — тільки пошматовану одежу і широкий кривавий слід, який тягся у крижані нетрі в напрямку найбільшого айсберга.
— Воно виманює нас, хоче, щоб ми кинулись услід за ним, — промимрив Гейтс. — Воно чигатиме там на нас.
Крозьє вишкірився чи то в божевільній посмішці, чи то у злісному вищирі.
— Тоді не будемо його розчаровувати, — сказав він. — Це слушна нагода влаштувати полювання на тварюку. Люди вже на кризі, в нас досить ліхтарів, а морські піхотинці можуть принести ще мушкетів та рушниць, щоб вистачило на всіх. До того ж слід свіжий.
— Занадто свіжий, — пробурмотів капрал Хеджес.
Крозьє хриплим голосом, схожим на гарчання, вигукував команди. Кілька матросів повернулися до кораблів, щоб принести зброю. Решта розбилися на мисливські загони під командуванням морських піхотинців, які вже були озброєні. З робочих майданчиків принесли смолоскипи та ліхтарі, які розподілили між загонами мисливців. Послали за доктором Стенлі та доктором МакДональдом — не так через сподівання, що Роберт Орм Серджент ще міг бути живим, як через побоювання, що ще хтось може зазнати пошкоджень.
Після того, як Гіккі отримав у своє розпорядження мушкет, він почав обмірковувати можливість застрелити в темряві лейтенанта Ірвінга, змалювавши все як «нещасливий випадок», але молодий офіцер, здавалося, остерігався і Менсона, і помічника купора. Гіккі зауважив, як той жевжик кинув кілька стривожених поглядів на Магнуса, перш ніж Крозьє розподілив їх до різних загонів, і він так і не зрозумів, чи Ірвінг бачив позад себе Магнуса, який замахнувся на нього, в останню мить перед тим, як пролунали постріли і крики, чи офіцер просто відчув щось лихе, а отже, наступного разу заскочити його зненацька буде вже не так легко.
Але їм це вдасться. Гіккі побоювався, що підозри, які виникли у Джона Ірвінга, врешті-решт змусять його доповісти капітанові про те, що він бачив у трюмі, тож помічник купора не міг просто чекати на це. Його непокоїло не так суворе покарання за содомію — матросів зараз уже нечасто відправляли за таке на шибеницю чи пропускали через стрій з різками, — як безчестя. Помічник купора Корнеліус Гіккі не якийсь тобі дружок-содоміт ідіота.
Він зачекає, доки Ірвінг знову втратить пильність, і тоді зробить діло власноруч, якщо доведеться. Навіть якщо корабельні лікарі констатують, що чоловіка було вбито, байдуже. У цій експедиції і так все зайшло занадто далеко. Ірвінг стане ще одним трупом, якого зберігатимуть до відлиги.
Пошуки виявилися марними, тіла містера Серджента так і не знайшли — кривавий слід, позначений клаптями пошматованого одягу, увірвався на півшляху до височезного айсберга, — але більше ніхто не загинув. Кілька матросів відморозили пальці на ногах, і всі дрижали й добряче промерзли, коли нарешті, годиною пізніше часу вечері, яку вже мали накрити, надійшов наказ припинити пошуки. Того дня Гіккі більше не бачив лейтенанта Ірвінга.
Але його знову здивував Магнус Менсон, коли вони втомлено пленталися назад на «Терор». Здійнявся вітер, завиваючи позаду них, і морські піхотинці сунули обабіч з гвинтівками та мушкетами напоготові.
Гіккі раптом почув, що цей здоровило, який ішов поряд з ним, плаче. Сльози одразу замерзали на бородатих щоках Магнуса.
— Що з тобою, чоловіче? — запитав Гіккі.
— Усе це так сумно, Корнеліусе.
— Що сумно?
— Бідолашний містер Серджент…
Гіккі зиркнув на свого приятеля.
— Я і не знав, що ти так ніжно ставишся до цих бісових офіцерів, Магнусе.
— Ні, не ніжно, Корнеліусе. Нехай собі помирають і будуть прокляті всіма, кого я шаную. Але містер Серджент помер тут, на кризі.
— І що з того?
— Його привид не зможе знайти дороги назад на корабель. А капітан Крозьє пообіцяв, коли ми його шукали, що всі ми цього вечора отримаємо додаткову порцію чистого рому. Мені прикро, що його привида не буде з нами, тільки й усього. Містер Серджент так любив ром, Корнеліусе.