Терор

28 ПЕҐЛАР

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

29 січня 1848 року

Гаррі Пеґлар спланував усе таким чином, щоб мати змогу вирушити з повідомленням на «Еребус» в день, коли повернулося сонце. Він хотів відсвяткувати цю подію — якщо взагалі цими днями можна було щось відзначати — з кимось, кого раніше кохав. Старший унтер-офіцер Гаррі Пеґлар був фор-марсовим старшиною на «Терорі», виборним начальником старанно дібраних щоглових матросів, які працювали на найвищому рангоуті, з марселями та брамселями в сяянні дня й темряві ночі, за найвищих хвиль і найгіршої негоди, яку небо може наслати на дерев’яний корабель. Це була посада, яка вимагала сили, досвіду, лідерства і, що найважливіше, відваги, і Гаррі Пеґлара поважали за всі ці риси. Зараз, у віці майже сорока одного року, він виявляв їх сотні разів не тільки перед командою корабля Її Величності «Терор», але й на десятку інших кораблів, де він служив упродовж своєї довгої кар’єри.

Хоч як це дивно, але Гаррі Пеґлар залишався неграмотним до двадцяти п’яти років, коли все ще був гардемарином. Зараз читання стало для нього таємною пристрастю, і він уже проковтнув більше половини з тих тисячі томів, які стояли на полицях у кают-компанії «Терору». На письменну людину його перетворив простий офіцерський стюард на дослідницькому барку «Бігл», і цей самий стюард примусив Гаррі Пеґлара задуматися над питанням, що означає бути справжнім чоловіком.

Тим стюардом був Джон Брідженс. Він виявився найстарішим членом експедиції, набагато старішим за інших. Коли вони відпливли з Англії, жартуни на обох напівбаках, на «Еребусі» та «Терорі», жартували, що Джон Бріджес, скромний офіцерський стюард, був того самого віку, що й старий сер Джон Франклін, але у двадцять разів мудріший. Гаррі Пеґлар, чуючи такі жарти, знав, що так воно насправді й було.

Літній людині рангом нижче капітана чи адмірала рідко дозволялося брати участь в експедиціях Служби географічних досліджень, тож обидва екіпажі досхочу повтішалися, коли дізналися, що вік Джона Брідженса в офіційній судновій ролі був записаний задом наперед — чи то випадково, чи то скарбник мав почуття гумору — і вказаний як «26». Сивочолий Брідженс вислухав багато жартів з приводу його юності та недосвідченості й гаданого сексуального завзяття. Спокійний стюард лише посміхався і нічого на те не відповідав.

Саме Гаррі Пеґлар познайомився зі стюардом Брідженсом, який на ту пору був дещо молодшим, на кораблі «Бігл» під час їхньої п’ятирічної навколосвітньої науково-дослідницької експедиції під командуванням капітана Фітцроя, яка тривала з грудня 1831 року по жовтень 1836 року. Пеґлар перейшов слідом за офіцером, під чиїм командуванням служив на кораблі Її Величності «Принц Регент», лейтенантом на ім’я Джон Лорт Стокс, з першокласного 120-гарматного лінійного корабля на нижчий за рангом «Бігл». «Бігл» був всього лише кораблем типу «Черокі» — 10-гарматним бригом, переоснащеним на дослідницький барк, який навряд чи був тим типом корабля, який амбітний марсовий на кшталт молодого Пеґлара обрав би з власної волі, але вже тоді Гаррі цікавився науковими пошуками та дослідженнями, і подорож на маленькому «Біглі» під командуванням Фітцроя стала для нього чудовою школою у багатьох сенсах.

Стюард Брідженс був тоді на вісім років старшим, ніж Пеґлар зараз — йому було добряче за сорок, — але він уже зажив слави найрозсудливішого й найбільш начитаного унтер-офіцера на флоті. Про нього також подейкували, що він був содомітом, але в той час цей факт мало обходив двадцятип’ятилітнього Пеґлара. На Королівському флоті було два типи содомітів: ті, хто шукав задоволення тільки на березі й ніколи не займався цим у морі, і ті, хто не відмовлявся від своїх звичок під час плавання, часто розбещуючи молодих хлопців, які служили майже на всіх кораблях військово-морського флоту. Брідженс, як знав кожен на «Біглі» та на всьому флоті, був з перших — чоловік, який любив чоловіків, зійшовши на берег, але ніколи цим не похвалявся і не виявляв своїх уподобань на облавку корабля. І, на відміну від помічника купора з того корабля, на якому Пеґлар перебував зараз, Брідженс не був педерастом. Більшість з його товаришів трималося думки, що юнга в морі поряд з офіцерським стюардом Джоном Брідженсом був у більшій безпеці, ніж у своєму селі поряд з вікарієм. Крім того, Гаррі Пеґлар жив з Розою Мюррей, коли вирушав у плавання 1831 року. Попри те, що вони не узаконили своїх стосунків — вона була католичкою і не хотіла виходити за Гаррі, поки він не навернеться в католицтво, чого він не міг примусити себе зробити, — вони були щасливим подружжям, коли Пеґлар повертався на берег, хоча Розина неписьменність і брак допитливості віддзеркалювало життя молодого Пеґлара, а не того чоловіка, яким він згодом став. Може, вони б і одружилися, якби Роза могла мати дітей, але вона не могла — обставина, яку вона називала «карою Божою». Роза померла, поки Пеґлар був у морі під час довгого рейсу на «Біглі». Він по-своєму її кохав.

Але він також любив Джона Брідженса.

Ще до закінчення п’ятирічної дослідницької місії корабля «Бігл» Брідженс — спочатку примірявши на себе роль наставника з неохотою, але врешті-решт вражений палкою наполегливістю юного марсового гардемарина — навчив Гаррі читати й писати не тільки англійською, але також грецькою, латиною й німецькою. Він познайомив його з основами філософії, історії та природознавства. Більше того, Брідженс навчив кмітливого молодого чоловіка думати.

Через два роки після цього рейсу Пеґлар розшукав старшого чоловіка в Лондоні — 1838 року берегове життя Брідженса, як і більшості службовців флоту, затяглося — і попросив продовжити науку. На той час Пеґлар був уже фор-марсовим старшиною на кораблі Її Величності «Вандерер».

Під час цих місяців «сидіння на березі» й подальшого навчання близька дружба двох чоловіків переросла у щось таке, що більше нагадувало стосунки коханців. Відкриття, що він здатен витворяти такі речі, вразило Пеґлара — спочатку він перелякався, але потім був змушений переглянути всі аспекти свого життя, його сенсу, моралі та віри. Те, що йому відкрилося, збентежило молодого чоловіка, але, на його подив, не змінило уявлення про те, хто такий Гаррі Пеґлар. І ще більше вразила його та обставина, що це саме він, а не старший чоловік, спровокував фізичну близькість.

Інтимний аспект їхньої дружби зберігався тільки кілька місяців і закінчився за взаємною згодою, зокрема і через тривалу відсутність Пеґлара, який ходив у плавання на «Вандерері» аж до 1844 року. Але їхня дружба не постраждала. Пеґлар почав писати довгі філософські листи колишньому стюардові, виводячи всі слова задом наперед — остання літера останнього слова в кожному реченні тепер була першою і великою. Переважно через те, що почерк колишнього неписьменного старшини був таким жахливим, в одному з листів у відповідь Бріггенс зауважив: «Гаррі, твоя дитяча забавка писати задом наперед, як Леонардо, робить прочитання майже неможливим». Зараз Пеґлар вів записи у своєму журналі такою само подобою шифру.

Ніхто з них не сказав іншому, що звернувся до Служби географічних досліджень з проханням про участь в експедиції сера Джона Франкліна, яка вирушала на пошуки Північно-Західного проходу. Обидва були неабияк здивовані, коли за кілька тижнів перед відплиттям побачили імена один одного в офіційному списку особового складу. Пеґлар, який не бачився з Брідженсом більше року, приїхав з казарм у Вулвічі до помешкання стюарда в північному Лондоні, щоб запитати, чи не відмовиться він від участі експедиції. Брідженс, своєю чергою, наполягав на тому, що саме він має викреслити своє ім’я зі списку. Врешті-решт, вони дійшли згоди, що ніхто з них не має втрачати можливості долучитися до такої пригоди — напевно, останньої для Брідженса з причини його солідного віку (скарбник «Еребуса», Чарльз Гамільтон Осмер, був давнім другом Брідженса і узгодив питання про його включення до складу команди із сером Джоном та офіцерами, і навіть пішов на те, щоб приховати справжній вік офіцерського стюарда, записавши його як «26» у суднових ролях). Ні Пеґлар, ні Брідженс не казали цього вголос, але обидва знали, що давня обітниця старшого з них ніколи не задовольняти своїх сексуальних бажань у морі дотримуватиметься ними обома. Ця частина їхньої історії, також знали обидва, закінчилася.

Склалося так, що під час плавання Пеґлар майже не бачився зі своїм давнім другом, і за три з половиною роки їм нечасто випадала хвилинка наодинці.

Звісно, було все ще темно, коли Пеґлар прибув на «Еребус» десь близько одинадцятої цього суботнього ранку, за два дні до кінця січня, але на півдні, вперше за більш ніж вісімдесят днів, уже можна було побачити досвітню заграву. Слабке сяйво не розвіяло кусючого шістдесятип’ятиградусного морозу, тож він не зволікав, коли побачив попереду ліхтарі корабля.

Вигляд складених на кризі щогл «Еребуса» засмутив би будь-якого марсового, але Гаррі Пеґлара він вражав більше, ніж інших, бо це саме він разом зі своїм колегою, фор-марсовим старшиною з «Еребуса» Робертом Сінклером, наглядав за демонтажем та укладанням на зберігання стеньг обох кораблів перед нескінченною зимою. Це було потворне видовище в будь-якому випадку, і те, що «Еребус» химерно занурився кормою і задрав догори носа під натиском криги, не робило його привабливішим.

Реґлара гукнули вахтові, запросили на борт, і він відніс послання від капітана Крозьє до капітана Фітцджеймса, який сидів і курив люльку в офіцерській їдальні, бо велика кают-компанія досі використовувалася як тимчасовий лазарет.

Капітани почали використовувати мідні циліндри, щоб пересилати в них письмові повідомлення, якими вони обмінювалися, — посильні ненавиділи це нововведення, бо холодний метал обпікав пальці навіть через товсті рукавиці, — і Фітцджеймс наказав Пеґлару відкрити циліндр своїми руками в пальчатках, бо тубус був усе ще занадто холодним, щоб капітан міг до нього торкнутися. Фітцджеймс не відпустив його, тож Пеґлар стояв у дверях офіцерської їдальні, поки капітан читав записку від Крозьє.

— Відповіді не буде, містере Пеґлар, — сказав Фітцджеймс.

Марсовий старшина віддав честь і знову піднявся на верхню палубу. Близько десятка людей прийшли сюди, щоб подивитися на схід сонця, і ще більше вдягалися внизу в теплу одіж, щоб приєднатися до них. Пеґлар помітив, що в лазареті у кают-компанії на койках лежать десь з десяток матросів — приблизно стільки ж, як на «Терорі». На обох кораблях люди почали хворіти на цингу.

Пеґлар побачив знайому невисоку постать Джона Брідженса, який стояв на шканцях ліворуч на кормі. Він підійшов і поплескав його по плечу.

— А, з’ява Гаррі серед ночі, — сказав Брідженс, ще навіть не повернувшись.

— Нарешті вже не серед ночі, — відповів Пеґлар. — А як ти знав, що це я, Джоне?

Брідженс не замотав обличчя шарфом, і Пеґлар побачив його усмішку й водянисті блакитні очі.

— Чутки про гостей швидко поширюються на маленькому кораблі, затертому кригою. Тобі треба поспішати назад на «Терор»?

— Ні. Капітан Фітцджеймс не має відповіді.

— Чи не хотілось би тобі прогулятися?

— Залюбки, — сказав Пеґлар.

Вони спустилися по крижаній рампі з правого борту й пішли в напрямку айсберга та стикового гребеня на південному сході, з якого можна було безперешкодно милуватися горизонтом, що вже запалав. Уперше за кілька місяців «Еребус» підсвічувало щось інше, ніж полярне сяйво, ліхтарі чи смолоскипи.

Дорогою до торосів вони проминули зачовгану, вкриту сажею й підталу ділянку, де палало карнавальне вогнище. За наказом капітана Крозьє цю ділянку протягом тижня після нещастя ретельно прибрали, але дірки від стовпів, що слугували каркасом для наметів, залишились, як і шматки канату чи клапті парусини, які міцно вмерзли в лід. Прямокутник ебенової кімнати все ще був помітним, навіть після численних спроб видалити сажу і кількох снігопадів.

— Я читав того американського письменника, — сказав Брідженс.

— Якого американського письменника?

— Хлопця, через якого малий Дік Ейлмор отримав п’ятдесят канчуків за винахідливість у спорудженні декорацій для нашого трагічного карнавалу. Такий собі дивакуватий тип на ім’я По, якщо мені не зраджує пам’ять. Не так уже й гарно він пише, але в певному сенсі дуже по-американському. Однак мені так і не трапилося те оповідання, що призвело до покарання.

Пеґлар кивнув. Він перечепився об щось у снігу і нахилився подивитися, що то було.

Він дістав з-під снігу череп ведмедя, який висів над годинником сера Джона з чорного дерева, що спопелів у вогні пожежі. М’ясо, шкіра і хутро геть-чисто згоріли, кістка почорніла від вогню, очниці спорожніли, але зуби все ще залишалися жовтувато-білими.

— О, гадаю, містеру По це сподобалось би, — сказав Брідженс.

Пеґлар кинув череп назад у сніг. Прибиральники, мабуть, не помітили його серед уламків розкиданої криги. Вони з Брідженсом пройшли ще п’ятдесят ярдів до найвищого стикового гребеня в околі й видерлися на нього. Пеґлар кілька разів простягав руку, щоб допомогти старшому чоловікові.

Піднявшись на пласку плиту верхівки гребеня, Брідженс важко дихав. Навіть Пеґлар, зазвичай тренований, як давній олімпійський атлет, про яких він читав, засапався. Надто багато місяців без справжніх фізичних навантажень, подумав він.

Південний обрій жеврів слабким тьмяно-жовтим світлом, і більшість зірок в тій частині небосхилу поблякли.

— Досі не віриться, що воно повертається, — сказав Пеґлар. Брідженс кивнув.

Раптом край червоно-золотого диска невпевнено виткнувся з-над темного пасма, яке здавалося ланцюгом гір, а насправді було смугою низьких хмар далеко на півдні. Пеґлар почув на палубі «Еребуса» потрійне ура, яке прокричали чи не в сорок горлянок, і — оскільки в дуже холодному й дуже спокійному повітрі звуки чудово відлунювали — зміг також почути продубльоване, але тихше ура, що долинало від «Терору», ледь видного майже за милю на схід.

— Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста… — сказав Брідженс грецькою.

Пеґлар усміхнувся, потішений тим, що він пам’ятав цю фразу. Минуло немало років відтоді, як він читав «Іліаду» або будь-що інше грецькою. Він пам’ятав своє хвилювання від першої зустрічі з цією мовою, з Троєю та її героями, коли «Бігл» став на якір біля Санг-Яго, вулканічного острова у складі островів Зеленого Мису, майже сімнадцять років тому.

Наче читаючи його думки, Брідженс запитав:

— Ти пам’ятаєш містера Дарвіна?

— Того юного натураліста? — сказав Пеґлар. — Улюбленого співрозмовника капітана Фітцроя? Звісно пам’ятаю. Чоловік, з яким провів п’ять років на малесенькому барку, в будь-якому разі залишає про себе враження, навіть якщо він був джентльменом, а ти ні.

— І яке твоє враження про нього, Гаррі?

Блідо-блакитні очі Брідженса сльозилися більше звичайного — чи то від хвилювання, що знову бачить сонце, чи то від незвичного світла, хай би яким слабким воно було.

Червоний диск, навіть повністю ще не виринувши з темних хмар, знову почав у них занурюватися.

— Про містера Дарвіна? — Пеґлар також мружився — більше для того, щоб краще пригадати худого юного натураліста, ніж через дивовижне сонячне сяйво.

— Він здався мені приємним і ввічливим, як і належить бути джентльменові. І сповненим ентузіазму. Звісно, він додавав матросам клопоту, змушуючи їх тягати та запаковувати в контейнери тих бісових мертвих тварин — на одній зі стоянок він, мені здалося, збирався забити трюм самими щедриками, — але й сам не уникав бруднити власні руки. Пам’ятаєш той випадок, коли він приєднався до гребців, щоб допомогти відбуксирувати старенького «Бігла» вгору по річці? А якось він порятував шлюпку від припливної хвилі. А одного разу, коли поряд з нашим бортом пливли кити — неподалік від узбережжям Чилі, пригадую, — я був вражений тим, як він хвацько здерся аж на салінг, щоб краще їх роздивитися. Я допоміг йому спуститися, але тільки після того, як він упродовж години роздивлявся китів через оптичну трубу, стоячи на салінгу, коли фалди його сурдута розвівалися на вітрі.

Брідженс усміхнувся.

— Я майже ревнував, коли він дав почитати тобі ту книжку. Що то був за автор? Лаєлл?

— «Засади геології», — відповів Пеґлар. — Насправді я там мало що второпав. Чи, радше, я зрозумів якраз достатньо, щоб зрозуміти, наскільки вона небезпечна.

— Через твердження Лаєлла про вік речей, — сказав Брідженс. — Через геть нехристиянську ідею, що речі змінюються повільно протягом неосяжного відрізку часу, а не дуже швидко внаслідок якихось грандіозних подій.

— Так, — погодився Пеґлар. — Але містер Дарвін був палким прихильником цієї ідеї. Він справляв враження людини, що мала досвід релігійного навернення.

— Гадаю, таки мав — у певному сенсі, — сказав Брідженс. Зараз було видно тільки третину сонячного диска. — Я згадав містера Дарвіна, тому що наші спільні з ним друзі перед відплиттям експедиції сказали мені, що він пише книжку.

— Він уже опублікував декілька, — промовив Пеґлар. — Пам’ятаєш, Джоне, ми обговорювали його «Журнал досліджень з геології та натуральної історії різноманітних країн, відвіданих кораблем Її Величності „Бігл“» того року, коли я знову прийшов до тебе учитися, і був це 1839 рік. Я не міг дозволити собі купити цю книжку, але ти сказав, що вже прочитав її. Мені здається, що містер Дарвін опублікував ще кілька томів своїх спостережень за рослинним і тваринним світом, який він досліджував під час плавання.

— «Зоологічні дослідження експедиції на кораблі Її Величності „Бігл“, — сказав Брідженс. — Так, я теж придбав цей твір. Ні, я мав на увазі, що він працює над значно важливішою книжкою, якщо вірити моєму любому другові містеру Беббіджу.

— Чарльз Беббідж? — перепитав Пеґлар. — Хлопець, який склепав так багато чудернацьких штук, і серед них якусь обчислювальну машину?

— Саме він, — відповів Брідженс. — Чарльз казав мені, що всі ці роки містер Дарвін працював над винятково цікавою книжкою, присвяченою еволюції органічних форм. Певна річ, він послуговується даними порівняльної анатомії, ембріології та палеонтології. Це саме те, чим наш колишній корабельний натураліст особливо цікавився, якщо ти пам’ятаєш. Але з певних причин містер Дарвін не схильний публікувати свою працю, й книжка, якщо вірити Чарльзу, може залишитися ненадрукованою за його життя.

— Еволюція органічних форм?

— Так, Гаррі. Ідея, яка суперечить усім канонам цивілізованого християнського світу, що біологічні види не залишалися незмінними з часів творіння, але змінювалися й пристосовувалися до умов довкілля впродовж часу… дуже тривалого часу. Історичних періодів містера Лаєлла.

— Я знаю, що таке еволюція органічних форм, — сказав Пеґлар, намагаючись не виказати свого роздратування від цих балачок… Проблема стосунків учень-вчитель, як він уже не перше усвідомив, полягала в тому, що вони завжди залишалися незмінними, коли все довкола мінялося. — Я читав праці Ламарка. А також Дідро. І Буффона, здається.

— Так, ця теорія не нова, — сказав Брідженс, він був потішений, але водночас його голос звучав примирливо. — Монтеск’є також писав про це, як і згадані тобою автори. Навіть Еразм Дарвін, дідусь нашого колишнього товариша у плаванні, висував її.

— Чому ж тоді книжка містера Чарльза Дарвіна має бути такою важливою? — запитав Пеґлар. — Еволюція органічного життя — давня ідея. Вона відкидалася церквою та іншими натуралістами протягом багатьох поколінь.

— Якщо вірити словам Чарльза Беббіджа та інших друзів містера Дарвіна, яких я знаю, — сказав Брідженс, — то в цій новій книжці — якщо її колись надрукують, — наводяться докази справжнього механізму еволюції органічної матерії. І вона містить тисячі — можливо, й десятки тисяч — переконливих прикладів дії цього механізму.

— А в чому ж полягає цей механізм? — запитав Пеґлар. Сонце зникло. Рожеве світіння зблякло до блідо-жовтого жевріння, яке з’явилося до його сходу. Тепер, коли сонце сховалося, Пеґларові вже й не вірилося, що він його насправді бачив.

— У природному доборі, що є наслідком боротьби за виживання всередині незліченних видів, — сказав літній офіцерський стюард. — У процесі такого добору залишаються корисні властивості виду й зникають несприятливі, тобто такі, що збільшують ймовірність виживання й розмноження особин — у першому випадку, або перешкоджають цьому — у другому випадку — протягом дуже тривалого часу. Лаєллівських історичних періодів.

Пеґлар на хвилину замислився.

— Чому ти заговорив про це, Джоне?

— Через нашого хижого друга, який мешкає тут, на кризі, Гаррі. Через почорнілий череп, який ти залишив на тому місці, де колись відлунювали удари ебенового годинника сера Джона.

— Щось я не зовсім розумію, — сказав Пеґлар. Йому доводилося промовляти цю фразу безліч разів, коли він був учнем Брідженса впродовж п’яти років нескінченної, як тоді здавалося, подорожі на „Біглі“. Рейс спочатку планувався на два роки, і Пеґлар пообіцяв Розі повернутися за два роки, а то й раніше. Вона померла від сухот на четвертому році плавання „Бігля“. — То ти гадаєш, що тварюка, яка мешкає на кризі, є певною формою життя, яка у процесі еволюційної адаптації постала з виду звичайних білих ведмедів, яких ми так часто тут зустрічали?

— Зовсім навпаки, — відповів Брідженс. — Мені здається, що ми стикнулися з одним із останніх представників якогось давнього виду — з твариною більшою, розумнішою, швидшою і набагато лютішою, ніж його нащадок, північний полярний ведмідь, яких ми бачили так багато.

Пеґлар поринув у задуму.

— Тварина з допотопних часів, — нарешті сказав він. Брідженс захихотів.

— Принаймні, в метафоричному сенсі, Гаррі. Ти, може, пам’ятаєш, що я ніколи не був прихильником буквального прочитання притчі про Потоп.

Пеґлар усміхнувся.

— З вами було небезпечно спілкуватися, Джоне. — Він замислився ще на кілька хвилин. Світло згасало. Небо на півдні знову всіялося зорями. — Ти думаєш, що ця… істота… цей останній представник свого виду… розгулював по землі, коли тут повзали велетенські ящери? Якщо так, то чому ми не знаходили його викопних решток?

Брідженс знову захихотів.

— Ні, я чомусь не вірю, що наш хижак суперничав з гігантськими ящерами. Можливо, що ссавці, такі як білий ведмідь, взагалі ніколи не співіснували з величезними рептиліями. Як доводить Лаєлл і як, здається, розуміє містер Дарвін, Час… Час з великої літери, Гаррі… значно протягліший, ніж ми можемо собі це уявити.

Обидва на кілька секунд замовкли. Потроху здіймався вітер, і Пеґлар відчув, що він занадто холодний, щоб довше тут затримуватися. Він помітив, що старший чоловік ловить дрижаки.

— Джоне, — звернувся він до Брідженса, — ти вважаєш, що знання про походження тварюки… або істоти, яка часом здається занадто розумною, щоб бути тварюкою… допоможуть нам убити її?

Цього разу Брідженс гучно розсміявся.

— Не в останню чергу, Гаррі, але, між нами кажучи, любий друже, я гадаю, що те створіння вже взяло гору над нами. Я гадаю, що наші кістки стануть викопними рештками набагато раніше, ніж його… хоча, коли подумати, велетенське створіння, яке майже весь час пробуває на полярній кризі, не розмножується і не живе на суходолі, як більшість звичайних білих ведмедів, і, можливо, навіть полює на звичайних білих ведмедів як головне джерело його їжі, може взагалі не залишати по собі ні кісток, ні слідів, ні скам’янілих решток… принаймні таких, які ми здатні знайти під замерзлими полярними водами на нинішньому етапі розвитку наукових технологій.

— Скажи мені, Гаррі, що сталося на „Терорі“?

— Ти чув, що три дні тому у нас ледь не вибухнув заколот? — запитав Пеґлар.

— Невже справді дійшло аж до такого?

Пеґлар знизав плечима.

— Становище було дуже загрозливим. Нічне жахіття будь-якого офіцера. Помічник купора Гіккі й двоє чи троє інших заколотників почали підбурювати до бунту матросів. Спрацювала психологія натовпу. Крозьє блискуче впорався з усім цим. Я ніколи не бачив капітана, який би поводився з натовпом більш майстерно і впевнено, ніж Крозьє цієї середи.

— Усе почалося через ескімоску?

Пеґлар кивнув, щільніше натягнувши свою „вельську перуку“ й замотавши шарф. Вітер уже став просто пронизливим.

— Гіккі й більшість матросів довідалися, що та жінка перед самим Різдвом проклала собі хід назовні, зробивши діру в корпусі корабля. Ще до карнавалу вона покидала своє лігво в носовому канатному ящику і повергалася до нього коли заманеться. Тесля містер Хані разом зі своїми помічниками залатали пробоїну в корпусі, а містер Ірвінг обвалив тунель» який вів назовні, наступного дня після пожежі на карнавалі — і про це стало відомо.

— А Гіккі та решта подумали, що то вона утнула щось з вогнем і причетна до тієї пожежі?

Пеґлар знову стенув плечима — почасти просто для того, щоб зігрітися.

— Наскільки я знаю, вони вважають, що вона і є тією істотою на кризі. Або принаймні його дружиною. Більшість матросів уже багато місяців переконані, що вона — поганська відьма.

— Більшість команди «Еребуса» також, — сказав Брідженс, зуби якого стукотіли.

Двоє чоловіків поквапилися назад до накрененого корабля.

— Натовп, підбурюваний й очолюваний Гіккі, планував підстерегти дівчину, коли вона підніметься нагору за своєю вечірньою галетою і тріскою, — сказав Пеґлар. — І перетяти їй горло. Можливо, з дотриманням якихось формальностей.

— Чому їм це не вдалося, Гаррі?

— Завжди є хтось, хто донесе, — сказав Пеґлар. — Коли до капітана Крозьє дійшли ці чутки — можливо, всього за кілька годин до того, як сталося б убивство, — він витягнув дівчину нагору з трюму на жилу палубу й зібрав там усіх офіцерів та матросів. Він навіть відкликав донизу вахту, що взагалі є нечуваним.

Брідженс повернув до Пеґлара своє бліде обличчя. Темнішало дуже швидко, й вітер дув з північного заходу.

— Був саме час вечері, — продовжував Пеґлар, — але капітан наказав знову підтягнути до стелі підвісні столи і всім сісти на палубу — не на барильця чи скриньки, а просто на голу палубу, — а офіцерам з особистою зброєю стати позаду нього. Він тримав ескімоську дівчину за руку, так наче вона була жертвою, яку він збирався кинути матросам. Наче шмат м’яса шакалам. І в певному сенсі саме це він і зробив.

— Що ви маєте на увазі?

— Він сказав команді, що раз вони вже збираються вчинити вбивство, то мають зробити це негайно… цієї ж миті. Своїми шлюпковими ножами. Прямо тут, на нижній палубі, де вони їдять і сплять. Капітан Крозьє сказав, що вони мають те зробити всі разом — і матроси, і офіцери, — оскільки вбивство на кораблі — це виразка, яка розростається, поки кожен не стане спільником злочину.

— Дуже дивно, — сказав Брідженс. — Але я вражений, що це спрацювало, зупинило матросів, які жадали крові.

Пеґлар знову кивнув.

— Потім Крозьє наказав вийти наперед містерові Дігглу, який стояв біля своєї плити.

— Кухареві?

— Так, нашому кухареві. Крозьє запитав містера Діггла, що того вечора у них буде на вечерю… і всі наступні вечори місяця. «Солона тріска, — відповів Діггл. — І які-небудь консерви з тих, що не зіпсувалися й не стали отруйними».

— Цікаво, — сказав Брідженс.

— Тоді Крозьє запитав доктора Гудсера, який того дня саме трапився на «Терорі»: «Скільки з оглянутих за останні три дні матросів виявилися недужими?» — «Двадцять один, — відповів Гудсер. І ще чотирнадцять хворих лежали в лазареті, поки ви не викликали їх на ці збори, сер».

Тепер Брідженс кивнув, так наче він уже збагнув, куди хилить Крозьє.

— А потім капітан сказав: «Це цинга, хлопці». — За три роки ніхто з офіцерів — лікарів, капітанів, помічників капітанів — не вимовив уголос цього слова, — продовжував Пеґлар. — «Ми підхопили скорбут, матроси, — сказав капітан. І ви знаєте симптоми цієї хвороби. А якщо не знаєте… якщо вам бракує клепки подумати про це… вам треба послухати фахівця». Потім Крозьє звелів доктору Гудсеру вийти наперед, стати поруч з дівчиною і перелічити симптоми цинги.

«Виразки, — сказав Гудсер. — Виразки й крововиливи по всьому тілу. Кров із судин, що лопнули, збирається під шкірою, тече з-під шкіри. На перших стадіях перебігу хвороби кров тече з усіх отворів — з рота, вух, очей, дупи. Параліч кінцівок. Спочатку ваші руки й ноги болять, а згодом робляться негнучкими і перестають працювати. Ви стаєте незграбним, як сліпий бик. Потім випадають зуби», — сказав Гудсер і замовк. Запала така тиша, Джоне, що не було чути навіть дихання п’ятдесяти матросів, тільки скрип і стогони корабля в лещатах криги. — «І коли починають випадати зуби, — продовжував лікар, — ваші губи чорнішають і витягуються, оголюючи ясна, як у мерця, — сказав він. — Ясна понабрякають… тобто розпухнуть. І почнуть смердіти. Саме це є джерелом того жахливого смороду, що супроводжує цингу, — сказав він, — гниття ясен і виділення з них гною. Але це ще не все, — продовжував Гудсер. — Ваш зір та слух погіршаться… ослабнуть… так само як і ваші розумові здібності. Раптом вам видасться цілком звичним вийти назовні в п’ятдесятиградусний мороз без рукавиць та шапки. Ви не орієнтуватиметеся, де північ, а де південь, не знатимете, як забити гвіздок. І ваші відчуття не тільки зраджуватимуть вас, вони можуть довести вас до згуби, — вів далі лікар. — Якщо хворому на цингу дати свіжий апельсин, сам його запах здатен викликати у нього жахливі судоми або буквально звести з розуму. Скрип полозів саней на снігу змусить вас корчитися від болю; звук пострілу з мушкета може стати для хворого фатальним». — «А дзуськи! — прокричав у тиші хтось із прибічників Гіккі», — продовжував Пеґлар. — «У нас же є цитриновий сік!» Гудсер лише сумно похитав головою. «У нас його майже не залишилося, — сказав він, — а той, що є, не дуже зарадить. З якихось невідомих причин прості антицинготні засоби, як-от цитриновий сік, втрачають свої цілющі властивості через кілька місяців. Зараз, коли минуло більше трьох років, сік їх майже повністю втратив».

І тоді запала жахлива тиша, Джоне. Цього разу вже можна було почути дихання матросів — нерівне й уривчасте. А від натовпу запахло страхом і ще чимось важким. Більшість моряків, які там зібралися, включаючи багатьох офіцерів, зверталися до доктора Гудсера з ранніми симптомами цинги. Раптом один із прибічників Гіккі вигукнув: «Яким чином усе це стосується порятунку від йони, тобто цієї відьми?»

Крозьє вийшов наперед, усе ще тримаючи дівчину за руку, як бранку, все ще начебто готовий віддати її на поталу натовпу. «Різні капітани та різні суднові лікарі випробовували різні засоби, щоб запобігти цинзі або вилікувати її, — сказав Крозьє. — Фізичні вправи до знемоги. Молитви. Консервовані продукти. Але ніщо з цих речей в кінцевому підсумку не працює. Який єдиний засіб є помічним, докторе Гудсер?»

Усі люди повернули голови і подивилися на Гудсера, Джоне. Навіть ескімоска.

«Свіжа їжа, — відповів лікар. — Особливо свіже м’ясо. Власне, його брак у нашому раціоні призвів до цинги, тільки свіже м’ясо здатне порятувати від цієї недуги».

— І тоді всі знову подивилися на Крозьє, — сказав Пеґлар. — А капітан виштовхнув до них дівчину. «Це єдина людина на двох конаючих кораблях, яка виявилася здатною добути свіже м’ясо цієї осені й зими, — сказав він. — І вона стоїть перед вами. Ця ескімоська дівчина… просто дівчина… але саме вона знає, як знаходити, ловити у сильце та вбивати тюленів, моржів та песців, коли решта з нас неспроможна бодай знайти слід звірини на кризі. Що станеться, якщо ми муситимемо покинути корабель… якщо ми опинимося на кризі без запасів їжі? Вона єдина зі ста дев’яти людей, що залишилися живими, яка знає, як добути свіже м’ясо, щоб вижити… і ви хочете її вбити?»

Брідженс посміхнувся, показуючи свої власні кровоточиві ясна. Вони вже дісталися крижаної рампи, що вела на «Еребус».

— Наступник сера Джона може й проста людина, що не може похизуватися знатним походженням, — сказав він тихо, — яка не здобула належної освіти, але досі ніхто не звинувачував капітана Крозьє — принаймні я не чув такого — в тому, що він несповна розуму. І наскільки я зрозумів, він дуже змінився після тяжкої хвороби, яка звалила його з ніг кілька тижнів тому.

— Не впізнати навіть у гримі, — відповів Пеґлар, радий з можливості вжити фразу, яку він почув від Брідженса шістнадцять років тому.

— Як так?

Пеґлар почухав замерзлу щоку над шарфом. Рукавиця пошкрябала по щетині.

— Важко добрати слів, щоб це пояснити. На мій власний здогад, капітан Крозьє вперше за тридцять чи й більше років абсолютно тверезий. Віскі ніколи не ставило під сумнів його професійну компетенцію — він чудовий моряк та офіцер, — але воно ставало немов… бар’єром між ним і зовнішнім світом. Тепер він завжди тут, присутній у нашій дійсності. Я не знаю, як ще це можна пояснити.

Брідженс кивнув.

— Я гадаю, розмов про вбивство відьми більше не було.

— Ні, не було, — сказав Пеґлар. — Матроси навіть почали їй давати добавку галет, але потім вона знову зникла з корабля — пішла кудись на кригу.

Брідженс уже був ступив на рампу, а потім обернувся. Й заговорив так тихо, щоб не міг почути ніхто з матросів на вахті.

— Що ти думаєш про Корнеліуса Гіккі, Гаррі?

— Я думаю, він підступне мале гівно, — сказав Пеґлар, не переймаючись тим, чи хтось чує його.

Брідженс знову кивнув.

— Такий він і є. Я дещо знав про нього за багато років до того, як вирушив з ним у цю експедицію. Раніше під час тривалих рейсів він полював на хлопчиків, перетворюючи їх ледь не на рабів для задоволення своїх потреб. Останнім часом, я чув, він віддає перевагу старшим матросам, як-от цьому ідіоту…

— Магнусу Менсону, — підказав Пеґлар.

— Так, Менсону, — сказав Брідженс. — Якби Гіккі дбав тільки про власну втіху, нам не варто було б хвилюватися. Але цей дрібний гомункулус набагато небезпечніший, Гаррі… небезпечніший за пересічного заколотника або каверзного морського законника. Стережися його. Не спускай з нього очей, Гаррі. Я боюся, що він здатен наробити великого лиха всім нам.

Брідженс розсміявся.

— Ти тільки послухай мене. «Наробити великого лиха…» Наче ми всі не приречені. Можливо, наступного разу ми побачимося, коли залишимо кораблі й вирушимо по кризі в нашу останню довгу подорож. Бережи себе, Гаррі Пеґлар.

Пеґлар промовчав. Фор-марсовий старшина зняв рукавицю, потім пальчатку і провів своїми замерзлими пальцями по замерзлій щоці офіцерського стюарда Джона Брідженса. Він доторкнувся дуже легко, і ніхто з них не відчув цього доторку, оскільки шкіра на морозі втратила чутливість, але таким чином вони попрощалися.

Брідженс почав підніматися по рампі. Не оглядаючись, Пеґлар натягнув пальчатку і вирушив назад через холодну темряву, що згущалася, до корабля Її Величності «Терор».