Терор

56 ДЖОПСОН

Рятувальний табір

20 серпня 1848 року

Вони ставилися до нього, як до людини у доходжалих літах, і покинули його тут, бо думали, що він геть старий, немічний, конаючий чоловік, але це цілковита нісенітниця. Томасу Джопсону було всього тридцять один. Сьогодні, двадцятого серпня, йому виповнився тридцять один рік. Сьогодні у нього день народження, але ніхто з них, крім капітана Крозьє, який з якоїсь невідомої причини перестав навідувати його в госпітальному наметі, навіть не знав про цю дату. Вони поводилися з ним, як із стариганом, тому що в нього від цинги повипадали майже всі зуби, і все волосся випало з якоїсь незрозумілої причини, і в нього кровоточили ясна, очі й дупа, але він аж ніяк не був старим. Сьогодні йому виповнився тридцять один рік, і вони покинули його помирати в його день народження.

Минулого вечора Джопсон чув гомін святкової учти — спогади про крики, сміх і запах смаженого м’яса були уривчастими, безладними, бо весь попередній день він перебував у напівпритомному стані, часто взагалі втрачаючи свідомість, — але, прокинувшись в сутінках, він побачив, що хтось приніс тарілку зі шматком масної тюленячої шкіри, смужками соковитої білої ворвані й шматком майже сирого тюленячого м’яса, що відгонило рибою. Джопсон усе виблював — його шлунок не приймав нічого, бо він не їв уже багато днів поспіль, — й роздратовано відсунув тарілку з риганиною геть з намету.

Він зрозумів, що вони залишають його, коли пізно ввечері товариші по команді один за одним підходили до його намету й мовчки, навіть не показуючи свого обличчя, просовували всередину один чи два позеленілі від плісняви корабельні сухарі, тверді як камінь, складаючи їх поряд з ним, наче білі камені, приготовлені для його могили. Він був занадто слабкий, щоб протестувати, — і занадто захоплений своїми видіннями, — але зрозумів, що ці кілька мерзенних шматків погано випеченої й зовсім цвілого борошна були єдиною винагородою, якої він удостоївся за свою сумлінну службу військово-морському флоту Британії, Службі географічних досліджень та капітанові Крозьє. Вони покинули його.

Цієї неділі він уперше за кілька днів, а може, й тижнів, прокинувся з більш-менш проясненим розумом, — але тільки для того, щоб почути, як товариші готуються назавжди полишити Рятувальний табір.

З берега долинали крики, де люди перевертали два вельботи, ставили на сани два катери й навантажували всі чотири шлюпки.

«Як вони можуть мене покинути?» Джопсон не йняв віри, що вони можуть так з ним вчинити. Хіба не стояв він біля ліжка капітана Крозьє сотні разів під час його хвороби, нападів депресії й тяжких запоїв? Хіба не тягав він — тихо й не ремствуючи, як і належить гарному стюардові, — відра блювотини з капітанської каюти посеред ночі, не підтирав дупу ірландському п’яниці, коли він засирався у білій гарячці?

«Мабуть, саме тому цей виблядок і залишає мене тут помирати».

Джопсон насилу розплющив очі й спробував перевернутися на бік у своєму мокрому спальному мішку. Зробити це виявилося дуже важко. Слабкість, що хвилями розходилася від живота по всьому тілу, робила його безпомічним. Щоразу, коли він розплющував очі, голова загрожувала вибухнути від болю. Земля хиталася під ним, немов палуба корабля, з тих, на яких він огинав мис Горн у штормову негоду. Всі кістки нили.

«Зачекайте мене!» — вигукнув він. Джопсонові здалося, що він кричить, але насправді ці слова прозвучали тільки в його голові. Він має наздогнати їх, перш ніж вони виштовхають шлюпки на кригу… він має показати їм, що він може йти у запрягу поряд з найкращими із них. Він спробує обдурити їх, заштовхавши в себе трохи смердючого, протухлого тюленячого м’яса.

Джопсон не міг повірити, що вони повелися з ним, як з покійником. Він був живою людиною, мав добру репутацію серед товаришів на флоті, а також досвід бездоганної роботи на посаді особистого стюарда, у нього була й біографія лояльного підданого її Величності, як в усіх інших моряків експедиції, не кажучи вже про родину й дім у Портсмуті (якщо Елізабет і його син, Евері, все ще живі і якщо їх не виселили з дому, який вони винайняли за двадцять вісім фунтів, отриманих Томасом Джопсоном від Служби географічних досліджень як аванс з тих шістдесяти п’яти фунтів, які мали виплатити йому за перший рік експедиції).

Рятувальний табір зараз здавався порожнім, якщо не зважати на тихі стогони, які могли лунати із сусідніх наметів, а могли бути й просто шумом безупинного вітру. Звичний скрип ріні під черевиками, тихі прокльони, нечастий сміх, балачки матросів, що йдуть на вахту чи з вахти, перегукування чоловіків між наметами, відлуння ударів молотків чи вищання пилок, запах тютюну — все пощезло, крім слабких звуків, що завмирали вдалині. Люди насправді покидали табір.

Томас Джопсон не збирався залишатись тут і помирати в тимчасовому таборі в цьому холодному задуп’ї світу.

Зібравши докупи всі сили, які ще в нього залишалися, а також ті, про які він навіть не підозрював, що вони у нього є, але які хтозна-звідки взялися, Джопсон стягнув з плечей спальник, пошитий з ковдри компанії Гудзонової затоки, й почав виповзати з нього. Справи ніяк не полегшувало те, що йому довелося віддирати від тіла кірки засохлої крові та інших виділень, перш ніж він зміг вибратися зі спальника й поповзти до виходу з намету.

Проповзши на ліктях, здавалося, кілька миль, Джопсон вивалився назовні через полу намету, і йому забило памороки від холодного повітря назовні. Він настільки призвичаївся до притлумленого тьмяного світла й спертого повітря свого прихистку в брезентовому наметі, що на відкритому повітрі він аж задихнувся, а від сліпучого сонячного блиску почали сльозити ся примружені очі.

Джопсон швидко зрозумів, що сонячний блиск був ілюзорним: цей ранок видався похмурим, а між наметами звивалися клуби густого туману, як примари всіх тих мертвих моряків, яких вони покинули в таборі. Мимохіть капітанський стюард згадав густий туман того дня, коли вони послали лейтенанта Літтла, льодового лоцмана Рейда, Гаррі Пеґлара й інших уперед по першому відкритому в кризі розводдю.

«Послали на смерть», — подумалося Джопсону.

Повзучи по галетах і шматках тюленячого м’яса, піднесених йому, наче він був якимось поганським ідолом, Джопсон проволочив свої ноги, яких він не відчував, через напівкруглий отвір намету.

Поблизу він побачив два чи три намети і на кілька секунд сповнився надією, що моряки покинули табір тимчасово, що вони всі зайняті чимось важливим біля шлюпок і незабаром повернуться. Але потім Джопсон зауважив, що більшість голландських наметів зникли.

«Ні, не зникли».

Зараз, коли його очі адаптувалися до розсіяного світла, що пробивалося крізь туман, він побачив, що більшість наметів тут, на південному кінці табору — найближчому до шлюпок і берегової лінії, — були згорнуті й притиснуті згори каменями, щоб їх не здуло вітром. Джопсон був збентежений. Якщо вони насправді вирушають у похід, чому не беруть із собою намети? Усе це виглядало так, наче вони вирішили вийти на кригу, але невдовзі збиралися повернутися. Куди? І чому?

Нічого з цього не мало жодного сенсу для хворого стюарда, якого лише нещодавно навідували галюцинації.

Потім туман заколихався, розвіявся, і десь за п’ятдесят ярдів від себе він побачив моряків, що волочили, штовхали й тягнули на кригу шлюпки. Джопсон прикинув, що на кожен човен припадало принаймні по десять моряків, а отже, майже всі вцілілі мешканці табору вирушали в похід, залишаючи напризволяще його та інших тяжкохворих матросів.

«Як міг доктор Гудсер покинути мене?» — дивувався Джопсон. Він намагався пригадати, коли лікар востаннє приходив до нього, щоб нагодувати його бульйоном чи обмити. Вчора це робив молодий Гартнелл, так? Чи це було кілька днів тому? Він не міг згадати, коли лікар востаннє оглядав його або давав йому ліки.

— Зачекайте! — крикнув він.

Тільки це був не крик, а якесь харчання. Джопсон усвідомив, що не говорив уголос вже багато днів поспіль — а може, й тижнів, — і всі звуки, які він зараз здатен видавати, приглушені й нечутні навіть для його власних вух.

— Зачекайте! — цього разу навряд чи вийшло краще. Він зрозумів, що має помахати в повітрі рукою, щоб його помітили, щоб за ним повернулися.

Томас Джопсон не зміг підняти жодної з рук. Від спроби зробити це він упав вперед, вдарившись обличчям об землю.

Залишалося тільки одне — він повинен повзти до них, вони неодмінно його помітять і повернуться за ним. Вони не зможуть покинути свого товариша по команді, достатньо здорового для того, щоб проповзти сотню ярдів до криги.

На збитих ліктях Джопсон проповз уперед ще три фути й знову впав обличчям на зледенілу рінь. Туман клубочився довкола нього, застилаючи пеленою навіть його намет за кілька кроків позаду. Вітер завивав — або, може, це стогнали інші покинуті хворі в кількох наметах, — і холод студеного ранку проникав крізь брудну вовняну сорочку й заквецяні штани. Він зрозумів, що якщо і далі повзтиме геть від свого намету, в нього може забракнути сил повернутися назад і він помре від холоду й вологи тут, назовні.

— Зачекайте! — гукнув він. Його голос був такий слабкий, як у щойно народженого кошеняти. Він проповз ще три фути… чотири… й знесилено упав на рінь, захеканий, як загарпунена нерпа. Його немічні, занімілі руки слухалися його не більше, ніж ласти прислужились би нерпі… або й ще менше.

Джопсон спробував впертися підборіддям у мерзлу землю, щоб, відштовхуючись від неї, проповзти вперед ще фут чи два. Він одразу вибив один зуб із двох, що ще залишалися, але одразу вдався до нової спроби. Його тіло було занадто важким. Воно здавалося прикутим до землі власною вагою.

«Мені тільки тридцять один рік, — подумав він люто, з ненавистю. — Сьогодні мій день народження».

— Зачекайте… зачекайте… зачекайте… зачекайте, — кожне наступне слово звучало слабше за попереднє.

Задихаючись, притиснувшись щокою до скривавлених круглих каменів із залишками його волосся, Джопсон розпластався на животі, витягнувши вздовж тіла безпомічні руки і болісно вивернувши шию так, що зміг подивитися прямо перед собою.

— Зачекайте…

Туман закрутився вихором і розвіявся.

Він бачив на сотню ярдів уперед, але там, де раніше в ряд стояли човни, побачив лише порожнє місце, нагромадження крижаних брил на березі, а за ними щось із сорок моряків, які волочили кригою чотири шлюпки — куди пощезла п’ята? — у південному напрямку, й немічність матросів була помітною навіть здалеку, вони просувалися вперед не набагато швидше й спритніше, ніж Джопсон, коли долав ті п’ять ярдів.

— Зачекайте! — цей крик забрав у нього залишки енергії — Джопсон відчував, як внутрішнє тепло витікає з його тіла в крижану землю під ним, — але цей крик прозвучав так гучно, як жодне слово, яке він будь-коли вигукував.

— Зачекайте! — крикнув він востаннє. Зараз це був людський голос, а не нявкання кошеняти або хрипіння конаючого тюленя.

Але було занадто пізно. Матроси й шлюпки були вже за сотню ярдів від нього і швидко зникали вдалині — темні невиразні силуети на сірому тлі безмежної крижаної пустки, — й тріск льоду та стогін вітру заглушили б навіть звук пострілу з рушниці, а не те що самітний голос покинутої людини.

На мить туман розійшовся ще більше, й благословенне світло осяяло все довкола — наче сонце зібралося розтопити всюдисущу кригу й повернути зелені паростки, і живих істот, і надію навіть туди, де вони вже вмерли, — але потім туман знову став щільним і заклубочився довкола Джопсона, сірою паволокою впав на очі, обвиваючи липкими, холодними мацаками.

А потім люди й човни зникли.

Наче їх ніколи й не було.