Терор

29 ІРВІНГ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

6 лютого 1848 року

Була неділя, і лейтенант Ірвінг щойно відстояв дві вахти поспіль на верхній палубі в холоді та темряві — одну з них, підміняючи свого друга Джорджа Годжсона, який захворів, очевидно, на дизентерію, — внаслідок чого пропустив гарячу вечерю в офіцерській їдальні, натомість задовольнившись маленьким шматочком замерзлої на кригу солонини й поїденим довгоносиками сухарем. Але зараз у нього було вісім благословенних годин відпочинку, перш ніж він мав знову заступати на вахту. Він міг піти до своєї каюти, заповзти в койку під морозні ковдри, трохи зігріти їх теплом свого тіла і проспати всі вісім годин.

Проте він сказав Робертові Томасу, першому помічникові, який змінив його на офіцерській вахті на палубі, що піде прогулятися й невдовзі повернеться.

Потім Ірвінг переліз через борт і по крижаній рампі спустився на темну пакову кригу.

Він вирушив на пошуки леді Сайленс.

Кілька тижнів тому Ірвінг був шокований, коли капітан Крозьє, здавалося, був готовий віддати жінку на поталу натовпу, підбурюваного намовляннями помічника купора Гіккі та його прихвостнів, який почав вигукувати, що жінка була йоною і її треба вбити або вигнати геть. Коли Крозьє стояв там, схопивши леді Сайленс за руку, а потім виштовхнув її вперед до розлючених матросів, немов римський імператор, який кидає християнку левам, лейтенант Ірвінг не знав, що робити.

Як молодший лейтенант, він міг тільки спостерігати за діями свого капітана, навіть якщо це означало смерть для леді Сайленс. А як закоханий молодий чоловік, Ірвінг був ладний виступити вперед і врятувати її, навіть якби це коштувало йому життя.

Коли Крозьє переконав більшість матросів своїми аргументами, що Сайленс, можливо, єдина на борту знає, як полювати та рибалити на кризі, якщо їм доведеться покинути корабель, Ірвінг зітхнув з полегшенням.

Але ескімоска покинула корабель наступного ж дня після тих зборів і поверталася на вечерю кожні два чи три дні за галетами або принагідно подарованою свічкою, а потім знову зникала серед темної криги.

Де вона мешкала або що вона там робила, було таємницею.

Цієї ночі на кризі було не надто темно — над головою витанцьовувало яскраве полярне сяйво, а місячного світла було достатньо, щоб ропаки відкидали чорнильно-чорні тіні.

Третій лейтенант Джон Ірвінг, на відміну від попереднього разу, коли переслідував леді Сайленс, вирушив на пошуки ескімоски не з власної ініціативи. Капітан запропонував Ірвінгу відшукати — звісно, якщо це можливо зробити без великого ризику для себе, — таємну крижану схованку жінки.

— Коли я казав матросам, що вона може мати навички, які дозволять нам вижити на кризі, я не жартував, — тихо сказав Крозьє у своїй каюті, й Ірвінг нахилився нижче, щоб краще чути. — Але ми не можемо чекати і повинні довідатися, де і як вона роздобуває свіже м’ясо, перш ніж ми опинимося на кризі. Доктор Гудсер каже, що цинга звалить нас усіх, якщо ми до літа не знайдемо джерела свіжої їжі.

— Але як я можу вивідати її секрети, крім як насправді шпигувати за її полюванням, сер, — прошепотів Ірвінг. — Вона ж не може розмовляти.

— Скористайтеся своєю кмітливістю, лейтенанте Ірвінг, — ось і все, що Крозьє сказав у відповідь.

Це була перша нагода, яка випала Ірвінгу з часу тієї розмови, скористатися своєю кмітливістю.

У шкіряній сумці через плече Ірвінг ніс кілька подарунків на випадок, якщо він знайде Сайленс і зуміє налагодити з нею контакт. Там були галети, значно свіжіші за ту, поїдену довгоносиком, якою він повечеряв. Вони були загорнуті в серветку, але Ірвінг також прихопив красиву шовкову шийну хустинку, подаровану йому багатою лондонською подружкою перед їхньою… огидною розлукою. І в цю чудову хустинку був загорнутий основний подарунок: маленьку креманку персикового джему.

Лікар Гудсер дбайливо зберігав і невеличкими порціями видавав джем як антицинготний засіб, але лейтенант Ірвінг знав, що цей смаколик був серед небагатьох речей, до яких ескімоска виявляла зацікавлення, коли брала запропоновану містером Дігглом їжу. Ірвінг бачив, як блищали її темні очі, коли вона отримувала намазану джемом галету. Протягом минулого місяця десяток разів зішкрібав його зі своїх власних галет, щоб зібрати ту дорогоцінну кількість джему, яку зараз він ніс у мініатюрній порцеляновій креманці, яка колись належала його матері.

Ірвінг уже обійшов корабель, проминув рівну ділянку криги з лівого борту і тепер просувався вглиб лабіринту торосів та невеликих айсбергів, які поставали, як крижана версія Бірнамського лісу біля пагорба Дунсінейн[104] за двісті ярдів на південь від корабля. Він розумів, що дуже ризикує стати наступною жертвою тварюки на кризі, але впродовж останніх п’яти тижнів вона не давала про себе знати, не з’являючись навіть оддалік. З карнавальної ночі в екіпажах не було втрат.

«І ось знову, — думав Ірвінг, — не хто інший, як я, один, навіть без ліхтаря, вештаюся серед торосів».

Він чітко усвідомлював, що його єдиною зброєю був пістоль, який лежав глибоко в кишені шинелі.

Через сорок хвилин блукань у крижаному лісі, в якому завивав вітер, серед темряви, на сорокап’ятиградусному морозі Ірвінг був близький до того, щоб припинити пошуки і випробувати свою кмітливість наступного разу, бажано через кілька тижнів, коли над південним горизонтом сонце стоятиме довше, ніж кілька хвилин щодня.

А потім він побачив світло.

Це було моторошне видовище — цілий сніговий замет у западині між кількома торосами, здавалося, світився зсередини золотистим сяйвом, якимось чарівним вогнем.

Або відьомським вогнем.

Ірвінг підійшов ближче, зупиняючись перед кожною тінню тороса, щоб переконатися, що це саме тінь, а не ще одна вузька розколина в кризі. Вітер тихенько свистів між верхівками торосів та крижаних колон. Довкола танцювали фіолетові сполохи полярного сяйва.

Сніговий замет мав форму низького купола, якого йому надав вітер чи руки Сайленс, з достатньо тонкими стінками, щоб крізь них пробивалося миготливе жовте світло.

Ірвінг спустився в невеликий крижаний вибалок — насправді всього лише западину між двома виштовхнутими тиском крижинами пакового льоду, вкритими шаром снігу, — і підійшов до маленького чорного отвору, який здавався надто низьким для купола у високій кучугурі, наметеній з одного боку западини.

Вхід — якщо це насправді був вхід — виявився заледве такої ширини, як плечі Ірвінга у всіх його вдяганках.

Перш ніж заповзти досередини, він замислився, чи не варто витягти пістоль і звести гачок.

«Не дуже дружній вітальний жест», — подумав він.

Ірвінг заледве протиснувся в нору.

Вузький тунель перші три фути вів униз, а потім піднімався догори футів на вісім або й більше. Коли голова й плечі Ірвінга вистромилися з дальнього кінця тунелю на світло, він заморгав, обережно розгледівся навсібіч, і щелепа йому відвисла.

Першим, що він побачив, була леді Сайленс, яка лежала гола під своїми хутряними вдяганками. А лежала вона на помості, витесаному зі спресованого снігу, десь за чотири фути від лейтенанта Ірвінга і майже на три фути вище. Її голі груди були повністю на виду — він бачив, як маленький кам’яний талісман у формі білого ведмедя, який вона забрала у свого мертвого супутника, гойдався на шнурку між грудьми, — але вона не робила спроб їх прикрити, втупившись у Ірвінга незмигним поглядом. Вона не здавалося переляканою. Очевидно, вона почула його кроки задовго до того, як він почав протискуватися через вхідний отвір снігового купола. В руці вона стискала той короткий, але дуже гострий кам’яний ніж, який він вперше побачив у носовому канатному ящику.

— Перепрошую, міс, — промовив Ірвінг і замовк.

Він не знав, що робити далі. Гарні манери вимагали, щоб він негайно залишив цей дамський будуар, хай навіть незграбно і вайлувато, бо по-інакшому не вийшло б, але він нагадав собі, що перебуває тут з важливою місією.

Ірвінг не проминув своєю увагою тієї обставини, що в такому стані затички в отворі, якою він, власне, і став, для Сайленс не було нічого простішого, ніж схилитися над ним і перерізати йому горлянку тим ножем, і він мало чим зможе цьому зарадити.

Ірвінг цілком виповз з того тунелю, затягнув за собою шкіряну сумку, став навколішки, а потім підвівся. Завдяки тому, що рівень підлоги снігової хатини був нижчим за рівень снігу та криги назовні, Ірвінгу вистачило місця, щоб випростатися в центрі купола, маючи кілька вільних дюймів над головою. Він зрозумів, чому ззовні снігова хатина здавалася не більше ніж сяючою кучугурою снігу, — насправді вона була складена з вирізаних блоків спресованого снігу, які хитромудрим чином формували склепінчасту баню.

Ірвінг, вишколений у найкращій артилерійській школі Королівського флоту і взагалі здібний математик, одразу помітив висхідну спіраль з блоків, кожен з яких мав трохи більший нахил всередину, ніж попередній, аж поки останній наріжний блок, як корок, був заштовхнутий всередину через верхівку купола. Він побачив маленький — не більше двох дюймів у діаметрі — витяжний твір димаря поряд з наріжним блоком.

Як математик, Ірвінг, звісно, здогадався, що в перетині купол має форму неправильної напівсфери — купол круглої форми неодмінно завалився 6, — а радше кривої лінії, тобто підвішеного за два кінці ланцюга. Як джентльмен, Ірвінг знав, що він вивчає стелю, снігові блоки й геометричну конструкцію цього житла, тільки щоб не витріщатися на оголені груди й плечі леді Сайленс. Він припустив, що дав їй достатньо часу, аби прикритися хутряним одягом, і знову подивився на неї.

Але її перса все ще були голими. Порівняно з амулетом у вигляді білого полярного ведмедя її смаглява шкіра здавалася ще смаглявішою. Темні очі, уважні й допитливі, але зовсім не ворожі, все ще вивчали його незмигним поглядом. Рука все ще стискала ніж.

Ірвінг видихнув і всівся на вкритий паркою сніговий поміст, відділений вузьким проходом від імпровізованого ложа ескімоски.

Він уперше усвідомив, що в сніжній хатині було тепло. Не просто тепліше, ніж у морозяній ночі назовні, не просто тепліше, ніж на промерзлій нижній палубі «Терору», але насправді тепло. Він навіть почав пітніти під численними шарами своїх жорстких, брудних вдяганок. Він побачив крапельки поту на ясно-брунатних грудях жінки всього за кілька футів від нього. Знову відвівши від неї свій погляд, Ірвінг розстебнув ґудзики на шинелі і зрозумів, що світло і тепло випромінює одна маленька бляшанка з парафіном, яку вона, мабуть, поцупила на кораблі. Як тільки він подумав про крадіжку, йому одразу стало соромно за своє припущення. Так, це справді була бляшанка з «Терору», але порожня, без парафіну, з тих сотень, які вони викидали за борт на велетенський смітник, викопаний у кризі всього за тридцять ярдів від корабля. І горів у ній не парафін, а якийсь жир — не китовий, судячи по запаху, тоді, може, тюленячий? До кінця мотузки, сплетеної з кишок або сухожилля, що звисала зі стелі, був прив’язаний шматок ворвані, і розтоплений жир капав з нього прямо в бляшанку. Ірвінг одразу побачив, що, коли рівень жиру в бляшанці знижується, ґніт, скручений, мабуть, з пасом конопляного якірного канату, стане довшим, полум’я здійметься вище, витоплюючи більше ворвані, і банка знову наповнюється жиром. Дуже дотепна система.

Бляшанка з-під парафіну була не єдиним цікавим артефактом у сніговій хатці.

Над світильником, трохи збоку від нього, Ірвінг побачив щось на кшталт рами, зробленої з чотирьох ребер, схоже, тюленячих — як леді Сайленс вдалося вполювати і вбити тюленя? — вертикально увіткнутих у снігову полицю і з’єднаних складною павутиною сухожиль. До цієї кістяної рами була підвішена одна з великих прямокутних консервних банок Ґолднера — також, очевидно, роздобута на сміттярці «Терору» — з отворами, пробитими у чотирьох кутах. Ірвінг одразу збагнув, що це досконалий саморобний казанок для приготування їжі або чайник, підвішений низько над полум’ям каганця на тюленячому жиру.

Груди леді Сайленс все ще залишалися неприкритими. Амулет у формі білого ведмедя здіймався й опускався в такт її диханню. Вона не відводила погляду від його обличчя.

Лейтенант Ірвінг прочистив горлянку.

— Доброго вечора, міс… е… Сайленс. Я перепрошую за це вторгнення до вас… без запрошення… — Він замовк.

Ця жінка хоч колись моргає?

— Капітан Крозьє шле вам свої вітання. Він попросив мене навідатися до вас, щоб дізнатися… е… як ви влаштувалися.

Ірвінг нечасто відчував себе більшим дурнем. Він був певен, що попри всі місяці, проведені на кораблі, дівчина не розуміє ні слова англійською. Її соски, як він мимохіть помітив, настовбурчилися від короткого подиху холодного повітря, яке проникло в снігову хатку разом з ним.

Лейтенант витер піт з чола. Тоді зняв рукавиці та пальчатки, хитнувши головою так, наче питав дозволу у хазяйки цього дому. А потім знову витер свого лоба. В цьому невеличкому просторі під ланцюговим куполом, зробленим зі снігу, було так тепло, аж не вірилося, що все тепло давала одна-єдина лампа, яка горіла на витопленому з ворвані жиру.

— Капітан хотів би… — почав було він і замовк. — Хай йому грець! — Ірвінг поліз у свою шкіряну торбу й витягнув звідти галети, загорнуті в стару серветку, й креманку з джемом, замотану в його чудову східну шовкову хустинку.

Він простягнув обидва клуночки леді Сайленс, при цьому його руки ледь тремтіли.

Ескімоска навіть не зворухнулася.

— Прошу вас, — сказав Ірвінг.

Сайленс двічі моргнула, заховала ножа під свої хутра, взяла маленькі згорточки й поставила їх поруч із собою на помості. Вона, як і раніше, лежала на боці, і сосок правої груді майже торкався його китайської хустинки. Ірвінг опустив очі додолу й усвідомив, що він теж сидить на товстому хутрі, постеленому на цьому вузькому помості.

«Де вона взяла цю другу шкуру?» — здивувався він, але одразу ж пригадав, що сімома місяцями раніше вона забрала парку ескімоського старого. Сивочолого чоловіка, який помер на кораблі після того, як його підстрелив один з матросів Грехема Гора.

Спочатку вона розв’язала стару камбузну серветку, ніяк не реагуючи на замотаних у ній п’ять галет. Ірвінг згаяв багато часу на те, щоб відібрати галети, які не кишать довгоносиком. Його самолюбство було вражене тим, що вона не оцінила його зусиль. Коли вона розгорнула другий клуночок з маленькою порцеляновою креманкою його матері, запечатаною воском, ескімоска взяла до рук китайську шовкову хустину — з чудовими візерунками яскраво-червоного, зеленого та синього кольорів — і на мить притулила її до щоки. А потім відклала вбік.

«Жінки скрізь однакові», — подумав Джон Ірвінг. Він усвідомив, що попри те, що мав нагоду насолоджуватися сексуальними стосунками з багатьма молодими жінками, він ніколи не відчував так сильно почуття… інтимної близькості… як зараз, цнотливо сидячи при світлі каганця на тюленячому жиру з цією напівоголеною тубільною жінкою.

Коли леді Сайленс, не приховуючи цікавості, розпечатала віск і побачила джем, вона знову пильно подивилася на Ірвінга. Здавалося, жінка хотіла прочитати його думки.

Він розіграв незграбну пантоміму, спонукаючи її намазати джем на галети і з’їсти їх.

Але ескімоска не зворухнулася. І не відвела від нього пильного погляду.

Нарешті вона нахилилася й простягнула праву руку, ніби намагаючись торкнутися до нього понад полум’ям каганця, й Ірвінг відсахнувся, перш ніж зрозумів, що вона тягнеться до ніші — невеликого заглиблення в крижаному блоці — біля узголів’я снігового ложа, вкритого хутром, на якому він сидів. Він зробив вигляд, ніби не помічає, що її власне хутрове покривало сповзло ще нижче і її груди вільно колихаються.

Жінка простягнула йому щось біло-червоне, що смерділо як мертва й уже підгнила риба. Він побачив, що це ще один шматок тюленячої або іншої тваринної ворвані, який зберігався в крижаній ніші на холоді.

Він узяв той шматок, кивнув і продовжував сидіти, тримаючи його в руках над своїми колінами. Він і гадки не мав, що з ним робити. Може, віднести на корабель і витоплювати з нього жир для свого власного каганця?

Губи Сайленс ледь сіпнулися, і на мить Ірвінгу здалося, що вона посміхнулася. Вона витягла свій короткий гострий ніж і швидко кілька разів провела лезом біля рота, так наче збиралася відтяти свою повняву нижню губу.

Ірвінг здивовано вирячився на неї, продовжуючи тримати в руках м’який шматок ворвані й шкіри. Зітхнувши, Сайленс простягла руку, забрала у нього ворвань, піднесла до свого рота й відрізала від нього ножем кілька тоненьких шматочків, щоразу засовуючи коротке лезо між білими зубами прямо до рота. Вона прожувала, а потім повернула Ірвінгу ворвань зі смужкою еластичної тюленячої шкіри — тепер він був майже певен, що це саме тюлень. Через шість шарів своїх вдяганок — шинель, куртку, два светри й камізельку — Ірвінг намацав і дістав шлюпковий ніж, який висів у піхвах на паску. Він показав ніж леді Сайленс, відчуваючи себе дитиною, яка чекає похвали за добре вивчений урок.

Вона ледь помітно кивнула.

Ірвінг підніс смердючий слизький шмат ворвані до відкритого рота і швидко провів по ньому лезом ножа, як показувала ескімоска. Він ледь не відрізав собі носа. І точно відтяв би нижню губу, якби ніж не застряг у шкірі тюленя — якщо це був тюлень — і в м’якому м’ясі та білому салі й не смикнувся б догори. Але одна крапля крові все ж упала з порізаної перетинки між ніздрями.

Сайленс не звернула уваги на кров, ледь похитала головою і простягнула йому свого ножа.

Він спробував знову, відчуваючи незвичну легкість ножа у своїй руці, впевнено провів лезом згори вниз, тимчасом як крапля крові капнула з його носа на ворвань. Лезо легко пройшло наскрізь. Маленький кам’яний ніж був — просто неймовірно! — набагато гостріший за його власний.

Смужка сала потрапила йому до рота. Він почав його жувати з ідіотським виразом обличчя, намагаючись гримасами і кивками висловити свою вдячність жінці, прикрившись від неї шматком ворвані та завислим у повітрі ножем.

Воно смакувало як дохлий уже десять тижнів короп, виловлений з дна Темзи нижче вулвічського каналізаційного стоку.

Ірвінг відчув невтримне бажання проблюватися, хотів було виплюнути напівпережоване сало на підлогу снігової хатки, але потім вирішив, що такий вчинок не сприятиме виконанню його делікатної дипломатичної місії, й проковтнув його.

Дурнувато посміхаючись на знак вдячності, намагаючись вгамувати напад нудоти і весь час нишком втираючи свого ледве надрізаного носа, з якого, однак, постійно скрапувала кров, промерзлою рукавицею замість носовичка, Ірвінг із жахом побачив, що ескімоска виразними жестами пропонує йому відрізати ще ворвані і пригощатися нею.

Усе ще з посмішкою, він відрізав і проковтнув другий шматок. За його відчуттями, це було все одно, що проковтнути величезний згусток шмарклів якогось створіння.

Дивовижно, але його порожній шлунок забурчав, зсудомився, вимагаючи добавки.

Очевидно, щось у смердючій ворвані задовольняло якусь глибинну потребу організму, про яку він навіть і не здогадувався. Його тіло, хоч як пручався розум, вимагало більше ворвані.

Наступні кілька хвилин нагадували домашню ідилію, як її уявляв лейтенант Ірвінг: він сидів на вузькій сніговій лавиці, покритій паркою із шкури білого ведмедя, швидко, щоб не сказати — жадібно, відрізав і ковтав смужки тюленячого сала, а тим часом леді Сайленс відламувала шматочки корабельних галет, вмочала їх у креманку його матері так швидко, як моряк підбирає хлібом підливку з тарілки, і поглинала джем із задоволеним мурмотінням, яке, здавалося, лунало з глибини її горлянки. І весь цей час її груди залишалися голими в полі зору третього лейтенанта Джона Ірвінга, не даючи йому розслабитися, — він кидав на них позирки понад шматком тюленячої ворвані, що весь час зменшувався.

«Що б подумала мама, якби зараз побачила свого хлопчика і свою креманку?» — подумав Ірвінг.

Коли обоє покінчили з частуванням — Сайленс з’їла всі галети й спорожнила від джему креманку, а Ірвінг вигриз помітне заглиблення у ворвані, — він спробував витерти підборіддя та губи рукавицею, але ескімоска знову потяглася до ніші й подала йому жменю пухкого снігу. Оскільки температура повітря в сніговій хатинці була очевидно вище точки замерзання і сніг танув, Ірвінг незграбно змив з обличчя тюленячий жир, втерся рукавом і простягнув дівчині смужку тюленячої шкіри із залишками сала. Вона рукою вказала на нішу, і він засунув туди шматок ворвані так далеко, як тільки зміг.

«Тепер найскладніше», — подумав лейтенант.

Як, послуговуючись тільки жестами, не вдаючись до слів, пояснити ескімосці, що більше сотні голодних моряків страждають від цинги, тому їм необхідно дізнатися про її секрети полювання й риболовлі?

Ірвінг, як міг, розіграв цілу пантоміму. Під поглядом глибоких темних очей леді Сайленс, які незмигно дивилися на нього, він потер собі живіт, зображаючи голодну людину, накреслив у повітрі три щогли кожного корабля, показав, що матроси почали хворіти — висолопив язика і закотив очі, як зазвичай це робив, щоб нажахати маму, і картинно впав на парку з ведмежої шкури, — а потім вказав рукою на леді Сайленс і енергійно показав, як вона кидає списа, пробиває ополонку для риболовлі й витягує улов. Ірвінг кілька разів тицьнув пальцем на нішу, куди щойно прибрав ворвань, невиразно повів рукою кудись у напрямку поза снігову хатку, знову потер собі живіт, закотив під лоба очі й упав на парку, а потім ще раз потер живіт. Він вказав на леді Сайленс, з хвилину мовою жестів намагався сказати їй «покажи нам, як ти це робиш», а потім повторив пантоміму з киданням списа і риболовлею, перериваючись на те, щоб знову тицьнути в неї пальцем, зобразити допитливий погляд і потерти живіт, позначаючи таким чином голодних моряків, охочих до її навчання.

Коли він закінчив, його обличчям котився піт.

Леді Сайленс пильно й незмигно дивилася на нього. Якщо вона й моргала, він не помітив цього, поглинутий своєю клоунадою.

— Тиць-пердиць, моя мила, — втомлено сказав третій лейтенант Ірвінг.

Зрештою він застебнув ґудзики на всіх своїх нижніх вдяганках і шинелі, засунув корабельну серветку й материнську креманку назад у шкіряну сумку і вирішив відкланятися.

Можливо, його старання увінчалися успіхом і леді Сайленс зрозуміла його пантоміму. Можливо, він про це так ніколи і не дізнається. Можливо, якщо він достатньо часто навідуватиметься до снігової хатки…

У цьому місці роздуми Ірвінга почали збочувати на щось дуже особисте, і він різко обірвав їх, як кучер стримує вудилами біг норовистих арабських скакунів.

Можливо, якщо він часто навідуватиметься… він зможе піти з нею на одне з її нічних полювань на тюленів.

«Але що, коли здобич їй і досі приносить та тварюка з криги?» — подумав він.

Зараз, коли минуло багато тижнів після того, як він спостерігав те неймовірне видовище, Ірвінг уже майже переконав себе, що не бачив того, що бачив. Але чесніша половина пам’яті та свідомості лейтенанта знала, що насправді він бачив усе те. Створіння з криги принесло ескімосці шматок тюленя, або арктичного лиса, або якоїсь іншої здобичі. Тієї ночі леді Сайленс пішла з того місця посеред крижаних валунів та торосів зі свіжиною.

І потім, помічник капітана «Еребуса» Чарльз Фредерік ДеВо розповідав дивовижні історії про чоловіків та жінок у Франції, які перекидалися на вовків. Якщо це було можливим — а багато офіцерів і всі матроси вважали, що так воно і є, — то чому тубільна жінка з талісманом білого ведмедя на шиї не могла прекинутися на щось на кшталт величезного ведмедя з підступністю та злобою людської істоти?

Ні, він же бачив їх обох одночасно на кризі. Чи не так?

Коли Ірвінг закінчив застібати шинель, він уже тремтів. У цій маленькій сніговій хатині було дуже тепло, але його, за іронією долі, морозило. Він відчував, як ворвань діє на його кишківник, і вирішив, що саме час іти. Йому пощастить, якщо він вчасно добереться до гальюна на «Терорі», і йому зовсім не хотілося зупинятися на кризі для такої нужди. Він почувався доволі кепсько, навіть коли обморожував лише ніс.

Леді Сайленс спостерігала, як він ховає до сумки стару серветку й материнську креманку — речі, як він зрозумів значно пізніше, які їй, напевно, дуже хотілося б мати, — але зараз востаннє торкнулася щоки шовковою хусточкою й простягнула йому.

— Ні, — сказав Ірвінг, — це подарунок від мене. На знак моєї дружби та глибокої поваги. Ви маєте це залишити собі. Я ображуся, якщо вчините інакше.

Потім він спробував показати їй на мигах те, що щойно сказав. Губи ескімоски сіпалися у ледь стримуваній посмішці, коли вона на нього дивилася.

Він відштовхнув її руку з хусточкою назад, стараючись при цьому не доторкнутися до оголених грудей. Білий камінь ведмежого амулета, здавалося, світився своїм власним світлом.

Ірвінг відчув, що йому стало дуже, просто нестерпно жарко. Кімната попливла у нього перед очима. Всередині у нього все сколихнулося, вирівнялося і знову сколихнулося.

— На дроті[105], — сказав він.

Ці три склади потім мучитимуть його всі наступні тижні, коли він лежатиме на койці, здригаючись від сорому на саму лише думку про беззмістовність, безглуздість та недоречність цієї фрази. Але зараз Ірвінг торкнувся козирка, закутав голову шарфом, натягнув пальчатки і рукавиці, повісив сумку собі на груди й пірнув у крижану нору, що вела до виходу.

Він не насвистував, коли повертався на корабель, але йому дуже цього хотілося. Він геть забув про можливість того, що якийсь величезний людожер чатує на нього у густих тінях торосів тут, так далеко від корабля, але якби тієї ночі та істота спостерігала за ним, вона б почула, як третій лейтенант Джон Ірвінг розмовляє сам із собою й час від часу ляскає себе по лобі рукавицею.