Терор

19 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

5 грудня 1847 року

У вівторок третього тижня листопада, під час собачої вахти, та істота з криги піднялася на борт «Еребуса» і з поста біля корми поцупила загального улюбленця, боцмана Томаса Террі, залишивши на релінгах саму голову моряка. На місці, де стояв Террі, не було видно ні краплини крові: ні на вкритій кригою палубі, ні на обшивці корпуса. Скидалося на те, що тварюка схопила Террі, віднесла його на кілька сотень ярдів у темряву, де ропаки здіймалися, як крижані дерева в густому білому лісі, і там вбила та розчленувала його — ймовірно, зжерла, хоча матроси все більше сумнівалися в тому, що ця біла почвара вбиває їхніх товаришів-матросів та офіцерів заради їжі, — а потім повернула голову містера Террі, перш ніж дозорці правого чи лівого борту помітили відсутність боцмана.

Матроси, які знайшли боцманову голову наприкінці вахти, решту тижня розповідали самі, а інші переказували їхні слова, про гримасу, що застигла на обличчі бідолашного містера Террі: роззявлений у нестямному крикові рот, вищирені з-під губ зуби й вирячені очі. На його голові не було ран від зубів чи подряпин від кігтів — тільки зазублені краї розриву на шиї, з якої звисала тонка трубка стравоходу, як сірий пацючий хвіст, і шматок білого спинного мозку.

Несподівано більше сотні вцілілих матросів навернулися на віру. Більшість людей на борту «Еребуса» два роки нарікали на нескінченні богослужіння сера Джона, але зараз навіть ті з них, які 6 не впізнали Біблії, прокинувшись після триденної безпросипної пиятики з цією книгою під подушкою, відчували глибоку потребу в якійсь духовній розраді.

Коли новина про відірвану голову Томаса Террі розійшлася — капітан Фітцджеймс наказав віднести парусиновий згорток у трупарню «Еребуса» в трюмі, — матроси почали вимагати проведення спільної недільної служби для обох екіпажів. Схожий на тхора Корнеліус Гіккі прийшов до Крозьє в п’ятницю ввечері з цим проханням. Незадовго перед тим Гіккі працював у команді, що при світлі смолоскипів ремонтувала крижані каїрни між кораблями, і поговорив з матросами з «Еребуса».

— Це одностайне рішення, сер, — сказав помічник купора, ставши в дверях маленької каютки капітана Крозьє. — Всі матроси хотіли б провести загальну службу Божу. З обох кораблів, капітане.

— Усі матроси з обох кораблів? — уточнив Крозьє.

— Так точно, сер, — відповів Гіккі, сяйнувши своєю колись чарівною усмішкою, яка цього разу демонструвала тільки чотири з шести зубів, що в нього залишалися. Хирлявий помічник купора тримався дуже самовпевнено.

— Сумніваюся, — сказав Крозьє. — Але я поговорю з капітаном Фітцджеймсом і дам вам знати щодо служби. Хай би яке рішення ми прийняли, ви уповноважені повідомити про нього усім матросам.

Крозьє випивав, коли Гіккі постукав у його двері. Він завжди недолюблював цього настирливого миршавого матроса. Кожне судно має свого морського законника — як і щури, вони були невід’ємною частиною життя на флоті, — і Гіккі, попри свою малограмотність і брак освіти, здавався Крозьє саме таким морським законником, який повсякчас чимось незадоволений, а тут, у важкому плаванні, незабаром почне підбурювати команду до заколоту.

— Однією з причин, чому нам усім хотілося б зібратися на такій службі, яку проводив сер Джон — упокій, Господи, його душу — було те, що всі ми…

— На цьому все, містере Гіккі.

Цього тижня Крозьє пішов у запій. Меланхолія, яка зазвичай огортала його туманом, зараз налягла на нього, мов важка ковдра. Він знав і цінував Террі як дуже тямущого боцмана, і, звісно ж, його смерть була просто жахливою, але Арктика — як і другий полюс — надавала незліченні можливості померти страхітливою смертю. Так само як і Королівський військово-морський флот, байдуже — в мирні дні чи під час війни. За довгі роки служби Крозьє довелося бути очевидцем більш ніж достатньої кількості жахливих смертей, тож, хоча смерть містера Террі була однією з наймоторошніших і хоча ця остання моровиця насильницьких смертей була страшнішою за всі справжні епідемії, які він бачив на борту корабля, в глибини меланхолії його вганяло не це, а реакція вцілілих членів експедиції.

Джеймс Фітцджеймс, герой Євфратської експедиції, схоже, зневірився в успіхові. Преса зробила з нього героя ще до того, як корабель вийшов з Ліверпуля, коли юний Фітцджеймс скочив за борт, щоб порятувати потопаючого митного інспектора, «не шкодуючи свого мундира, капелюха і дуже цінного годинника», як писала тоді «Таймс». Ліверпульські торгівці, що, як і сам Крозьє, знали ціну митному інспекторові, якого вже підкупили й заплатили йому хабар за надані послуги, винагородили юного Фітцджеймса срібною тарілкою з гравіюванням. Адміралтейство звернуло увагу спочатку на ту срібну тарілку, потім на героїзм Фітцджеймса — хоча на флоті, де служив Крозьє, офіцери рятували потопаючих чи не щотижня, бо дуже небагато моряків уміли плавати, — і насамкінець на той факт, що Фітцджеймс був «найвродливішим моряком на флоті», так само як і ґречним молодим джентльменом.

Тож зростаючій репутації перспективного молодого офіцера не могло зашкодити навіть те, що він двічі добровольцем очолював облави на бедуїнських бандитів. Крозьє прочитав у офіційних рапортах, що в одному з таких набігів Фітцджеймс був поранений в ногу, під час другої авантюри бандити захопили його в полон, але найвродливішому на флоті чоловікові вдалося втекти, що зробило Фітцджеймса ще більшим героєм для лондонської преси та Адміралтейства.

Потім почалися Опійні війни, і 1841 року Фітцджеймс зарекомендував себе вже як справжній герой, відзначений своїм капітаном та Адміралтейством не менше п’яти разів. Хвацький юнак, якому на той час виповнилося двадцять дев’ять років, застосував ракети, щоб зігнати китайців з вершин Тзекі та Сегоан, знову застосував ракети, щоб витіснити їх з Чепуа, брав участь у бою на суходолі поблизу Вусанга і повернувся до своїх вправ з ракетами під час штурму Чинг-Кіанг-Фу. Серйозно поранений, лейтенант Фітцджеймс спромігся, на милицях та в бинтах, бути присутнім під час капітуляції китайців і підписання Нанкінської угоди. Підвищений до командора у ніжному віці всього тридцяти років, найвродливіший моряк на флоті отримав під своє командування військовий шлюп «Кліо», відчуваючи впевненість у своєму блискучому майбутньому.

Але потім, 1844 року, Опійні війни закінчилися, і — як воно завжди і буває з планами на майбутнє у Королівському військово-морському флоті, коли зненацька підкрадається віроломний мир, — Фітцджеймс опинився без команди, на березі та на половинній платні. Крозьє знав: якщо пропозиція Служби географічних досліджень очолити експедицію була для сера Джона Франкліна, дискредитованого старого чоловіка, несподіваною удачею, то пропозиція узяти на себе практичне командування кораблем Її Величності «Еребус» була для Фітцджеймса блискучим другим шансом.

Але зараз цей «найвродливіший чоловік на флоті» втратив свій рум’янець і звичний добрий гумор. Тимчасом як більшість офіцерів та матросів зберігали свою вагу навіть на двох третинах колишнього раціону — моряки Служби географічних досліджень отримували раціон більший, ніж дев’яносто дев’ять відсотків англійців на березі, — командор, зараз уже капітан, Фітцджеймс втратив два стоуни[81]. Його однострій зараз теліпався на ньому. Колишні хлоп’ячі буйні кучері ледь вибивалися з-під кашкета чи «вельської перуки». Обличчя Фітцджеймса, завжди трохи повновиде, зараз здавалося витягнутим, виснаженим і блідим у світлі каганців або підвішених ліхтарів.

На людях поведінка командора, в якій завжди природним чином поєднувалися гумор, самоіронія та твердість наказів, залишалася колишньою, але наодинці з Крозьє Фітцджеймс говорив менше, усміхався рідше і занадто часто виглядав спантеличеним та жалюгідним. Для такого меланхоліка, як Крозьє, ці ознаки були очевидними. Часом йому здавалося, нібито він дивиться у дзеркало, попри те, що меланхолійне обличчя, яке він бачив перед собою, належало шляхетному англійському джентльменові з аристократичною звичкою ледь шепелявити, а не ірландському нікчемі.

У п’ятницю третього грудня Крозьє зарядив рушницю і вирушив у тривалу самотню прогулянку, долаючи холодну темряву, що пролягла між «Терором» та «Еребусом». Якщо та тварюка на кризі захоче схопити його, подумав Крозьє, то кілька озброєних матросів нічим йому не зарадять. Як те сталося у випадку із сером Джоном.

Крозьє дійшов безпечно. Вони з Фітцджеймсом обговорили стан справ — занепалий моральний дух матросів, їхнє прохання провести недільне богослужіння, ситуацію з консервованою їжею і необхідність скоротити раціон після Різдва — і зійшлися в думці, що спільна служба Божа наступної неділі може бути непоганою ідеєю. Оскільки в них на борту немає капеланів або самозваних священиків — до минулого червня обидві ці ролі виконував сер Джон, — проповідь прочитають обидва капітани. Крозьє думав про майбутнє завдання ще з більшою нехіттю, ніж про візит до портового дантиста, але розумів, що це необхідно зробити.

Настрої матросів були вкрай небезпечними. Лейтенант Едвард Літтл, виконавчий офіцер Крозьє, доповідав, що матроси на «Терорі» почали виготовляти намисто та інші амулети з пазурів і зубів білих ведмедів, яких вони вполювали минулого літнього сезону. Лейтенант Ірвінг кілька тижнів тому доповів, що леді Сайленс переселилася у схованку в носовому канатному ящику і що матроси почали залишати у трюмі свої порції рому та пайки їжі, наче роблячи підношення відьмі або святій у сподіванні на її заступництво.

— Я задумуюсь про ваш бал, — сказав Фітцджеймс, коли Крозьє почав збиратися назад.

— Мій бал?

— Великий венеційський карнавал, який влаштував Гоппнер, коли ви зимували з Паррі, — продовжив Фітцджеймс. — Коли ви переодяглися чорношкірим лакеєм.

— І чому раптом вам прийшла така думка? — запитав Крозьє, замотуючи шарф довкола шиї та обличчя.

— Сер Джон узяв із собою три великі скрині масок, одягу та костюмів, — сказав Фітцджеймс. — Я знайшов їх серед його особистих запасів.

— Невже?

Крозьє був здивований. Підстаркуватий базікало, який служив би службу Божу шість разів на тиждень, якби йому дозволили, і який, попри свій частий сміх, ніколи не розумів чиїхось жартів, окрім своїх, здавався геть не схожим на начальника експедиції, який, на кшталт театрала Паррі, наказує завантажити на корабель скрині з фривольними костюмами.

— Вони старі, — сказав Фітцджеймс. — Деякі з них насправді могли належати Паррі та Гоппнеру — можливо, це саме ті костюми, в які ви виряджалися двадцять чотири роки тому, коли зимували у Баффіновій затоці, — але там більше сотні пожмаканих вдяганок.

Крозьє, вже цілком закутаний, зупинився у дверях колишньої каюти сера Джона, в якій два капітани проводили свою непротокольну зустріч. Він ніяк не міг збагнути, до чого Фітцджеймс хилить.

— Я подумав, що ми можемо влаштувати для матросів маскарад, — сказав Фітцджеймс. — Звісно, не такий фантастичний, як ваш Великий венеційський карнавал, і не такий веселий через цю… неприємність… на кризі, але тим не менш розвага.

— Можливо, — сказав Крозьє тоном, який аж ніяк не свідчив про його захоплення цією ідеєю. — Ми обговоримо це питання після клятої служби Божої в неділю.

— Так, звісно, — квапливо погодився Фітцджеймс. Його легка шепелявість ставала помітнішою, коли він нервував. — Чи маю я послати кількох матросів, щоб провести вас до «Терору», капітане Крозьє?

— Ні. І лягайте спати сьогодні раніше, Джеймсе. Ви виглядаєте втомленим. Ми обоє маємо бути енергійними, якщо збираємося гідно проповідувати перед обома командами в неділю.

Фітцджеймс шанобливо посміхнувся. Крозьє подумав, що то була якась дивна посмішка, яка викликала тривогу.

У неділю п’ятого грудня 1847 року Крозьє залишив на кораблі вахту з шести матросів під командою першого лейтенанта Едварда Літтла — який, подібно до Крозьє, швидше погодився б видалити свої ниркові камені ложкою, ніж примусово страждати на проповіді, — а також асистента лікаря МакДональда та механіка Джеймса Томпсона. Решта п’ятдесят з чимось уцілілих членів команди та офіцерів строєм побрели кригою за своїм капітаном, другим лейтенантом Годжсоном, третім лейтенантом Ірвінгом, старшим помічником капітана Горнбі та іншими начальниками. Була майже десята ранку, але надворі, під мерехтливими зірками, стояла б абсолютна темрява, якби не полярне сяйво, яке пульсувало, танцювало й переливалось над ними, відкидаючи довгі тіні на кригу, вкриту тріщинами. Сержант Соломон Тозер — жахлива родима пляма на його обличчі особливо виділялася в кольоровому світлі полярного сяйва — очолював загін озброєних мушкетами морських піхотинців, які крокували попереду, обабіч та позаду колони, але цього недільного ранку біла істота на кризі дала морякам спокій.

Останній загальний збір обох екіпажів на службу Божу, яку провів сер Джон незадовго до того, як те створіння затягло набожного керівника їхньої експедиції в темряву під кригою, відбувся на верхній палубі під холодним червневим сонцем, але оскільки зараз було не менше 50 градусів нижче нуля[82], коли не дув вітер, Фітцджеймс наказав приготувати для богослужіння нижню палубу. Величезну кухонну плиту не можна було посунути, але матроси підтягнули на ланцюгах обідні столи під саму стелю, прибрали пересувні фальшпереборки, які відділяли лазарет від кубрика, і розібрали інші переділки, що відгороджували місце для спання унтер-офіцерів, крихітні каюти підпорядкованих офіцерам вістових, першого і другого помічників капітана та другого лоцмана. Вони також зняли перегородки їдальні унтер-офіцерів та каюти асистента лікаря. Вільний простір, який утворився, дозволяв розмістити всіх людей, хоча й стояти їм доведеться у щільному натовпі.

На останок тесля Фітцджеймса, Томас Хані, виготовив низький поміст з катедрою. Він здіймався всього на шість дюймів через брак висоти під бімсами, підвісними столами та запасами дощок, але давав можливість матросам навіть у задніх рядах бачити Крозьє та Фітцджеймса.

— Принаймні буде тепло, — прошепотів Крозьє до Фітцджеймса, поки Чарльз Гамільтон Осмер, лисий скарбник з «Еребуса», заспівував з матросами вступні гімни.

І справді, від тепла скупчених тіл температура на нижній палубі піднялася навіть понад ту, яка була тоді, коли «Еребус» ще спалював купу вугілля і ганяв гарячу воду через труби опалення шістьма місяцями раніше. Фітцджеймс також спробував освітити зазвичай темне і задимлене приміщення, спалюючи неймовірну кількість олії в не менш ніж десяти підвісних лампах, які освітили палубу яскравіше, ніж будь-коли відтоді, як сонячне світло лилося через патентовані ілюмінатори Престона більш ніж два роки тому.

Темні дубові бімси над головами дрижали від матроського співу. Моряки, як знав Крозьє зі свого більш ніж сорокарічного досвіду, люблять співати майже за будь-яких обставин. Якщо немає іншої нагоди, то і на службі Божій. Крозьє бачив у натовпі маківку голови помічника купора Корнеліуса Гіккі, поруч з яким, згорбившись та схиливши голову, щоб не зачіпати бімсів, стояв недоумкуватий здоровань Магнус Менсон і гучно ревів гімн настільки фальшиво, що скавучання льоду назовні здавалося більш гармонійним. Ці двоє співали з одної із потертих збірок церковних гімнів, що їх роздав Осмер.

Нарешті гімни закінчилися й настала тиша, в якій було чути човгання ніг, покашлювання та шморгання носом. У повітрі витали пахощі щойно спеченого хліба, бо містер Діггл прийшов сюди кількома годинами раніше, щоб допомогти кокові з «Еребуса», Річарду Воллу, упоратися з випічкою. Крозьє та Фітцджеймс вирішили, що додатково витрачені вугілля, борошно та лампова олія були варті такого особливого дня, якщо це допоможе зміцнити моральний дух матросів. Попереду ще залишались два найтемніші місяці арктичної зими.

Зараз надійшов час для двох проповідей. Фітцджеймс ретельно поголився, напудрився і дозволив своєму особистому стюардові, містеру Гору, вшити свої бахматі жилет, брюки та кітель, тож тепер виглядав спокійним, зосередженим і ошатним у своєму однострої з блискучими еполетами. Тільки Крозьє, який стояв позад нього, міг бачити, як Фітцджеймс стискав і розтискав бліді пальці, поклавши на кафедру свою особисту Біблію і розгорнувши її на псалмах.

— Читання шьогодні почнемо із шорок шостого пшалма, — сказав капітан Фітцджеймс.

Крозьє ледь скривився від його шепелявості, яка ставала сильнішою від хвилювання.

Бог для нас охорона та сила, допомога в недолях, що часто трапляються, тому не лякаємось ми, як трясеться земля, і коли гори зсуваються в серце морів!

Шумлять і киплять Його води, через велич Його тремтять гори.

Села.

Річка, відноги її веселять місто Боже, найсвятіше із місць пробування Всевишнього.

Бог серед нього, нехай не хитається, Бог поможе йому, коли ранок настане.

Шуміли народи, хиталися царства, а Він голос подав Свій і земля розпливлася.

З нами Господь Саваоф, наша твердиня Бог Яковів. Села.

Ідіть, оглядайте Господні діла, які руйнування вчинив на землі!

Аж до краю землі припиняє Він війни, ламає Він лука й торощить списа, палить огнем колесниці!

Вгамуйтесь та знайте, що Бог Я, піднесусь між народами, піднесусь на землі!

З нами Господь Саваоф, наша твердиня Бог Яковів! Села.[83]

Матроси проревіли «Амінь!» і схвально затупали своїми нарешті зігрітими ногами.

Тепер настала черга Френсіса Крозьє.

Матроси втихомирилися більше з цікавості, ніж з поваги. Люди з «Терору» в основній своїй масі знали, що їхній капітан на службі Божій зазвичай просто перечитував статті Корабельного статуту: «Якщо матрос відмовляється виконувати накази офіцера, цього матроса мають відшмагати або стратити, покарання визначається на розсуд капітана. Якщо матрос вчиняє содомію з іншим членом екіпажу або судновою худобою, цей матрос має бути страчений…» тощо. За солідністю та розміром Корабельний не поступався Біблії і цілком відповідав вимогам Крозьє.

Але не сьогодні. Крозьє потягнувся до полиці під катедрою і дістав звідти важкий переплетений шкірою том. З гучним стуком він гепнув його перед собою на катерду, щоб привернути ослаблену увагу присутніх на богослужінні.

— Сьогодні, — виголосив він, — я читатиму з «Книги Левіафана»[84], частина перша, розділ дванадцятий.

Натовп загомонів. Крозьє почув, як беззубий матрос з «Еребуса» в третьому ряду пробурмотів:

— Я знаю бісову Біблію, там немає ніякої бісової «Книги Левіафана».

Крозьє дочекався тиші і почав:

— І щодо Віри, яка полягає в міркуваннях, що стосуються природи Невидимих Сил…. — голос Крозьє та старозаповітний речитатив не залишали сумнівів, які саме слова написано з великої літери.

— …то з усіх творінь, які мають ім’я, немає таких, які б не шанувалися серед язичників, у тому чи тому місці, як породження Бога чи Диявола; або не уявлялися їхніми Поетами одухотвореними, населеними чи одержимими тим чи тим Духом. Несформована матерія Світу була Богом, й ім’я йому було Хаос. Богів було дуже багато — Небеса, Океан, Планети, Вогонь, Земля, Вітри. Чоловіки, Жінки, Пташка, Крокодил, Теля, Собака, Змій, Цибуля, Черемша обожнювалися. Крім того, давні народи населили майже всі місця духами, яких називали на ім’я Демонами: рівнини — Панами, або ж Сатирами; ліси — Фавнами і Німфами; море — Тритонами та іншими Німфами; кожну річку і джерело — однойменним духом і німфами; кожен дім мав свої Пенати, або Лари; кожен чоловік мав свого Генія; Пекло — привидів і безтілесних слуг, таких як Харон, Цербер та Фурії; а вночі всі місця населяли Ларви, Привиди мертвих і сила-силенна Ельфів та Гоблінів. Вони також приписували Божественність і будували храми, щоб вшанувати прості Випадковості, Явища та Якості, такі як Час, Ніч, День, Мир, Згода, Любов, Боротьба, Мистецтво, Слава, Здоров’я, Іржа, Пропасниця тощо, прикликаючи або проганяючи їх молитвою, вони молилися так, ніби привиди цих сутностей витали над їхніми головами, і відкидали або приймали те Добро чи те Зло, яке прикликали чи проганяли своїми молитвами. Вони також пов’язали свій Розум з іменем Муз; своє неуцтво — з іменем Фортуни; свою Хіть — з іменем Купідона; свою Лють — з іменем Фурій; свої сороміцькі частини тіла — з іменем Пріапа; і приписували свої нічні полюції Інкубам та Суккубам — такою мірою, що не було нічого, з чого Поет не зміг би зробити персонажа своєї Поеми, приписуючи йому Божественне чи Диявольське начало.

Крозьє зупинився і обвів поглядом звернені до нього бліді обличчя.

— На цьому закінчується частина перша, розділ дванадцятий «Книги Левіафана», — сказав він і згорнув важкий том.

— Амінь! — хором відповіли щасливі матроси.

На обід цього дня люди отримали гарячі перепічки і повні порції своєї улюбленої солоної свинини. Понад сорок матросів з «Терору» юрмилися довкола спущених столів або використовували замість них барильця, вмостившись на моряцьких скриньках. Галас вщух. Усі офіцери з обох кораблів їли на кормі, сидячи довкола довгого столу в колишній каюті сера Джона. Окрім обов’язкового антицинготного цитринового соку — доктор МакДональд тепер хвилювався, що сік у п’ятигалонових барильцях втрачає свої цілющі властивості, — кожен моряк перед обідом отримав додаткову чверть пінти грогу. Капітан Фітцджеймс дістав з резервних суднових запасів три пляшки чудової мадери та дві пляшки бренді, якими почастував офіцерів та унтер-офіцерів.

Десь о третій пополудні за цивільним часом люди з «Терору» одяглися, побажали своїм товаришам з «Еребуса» всього найкращого, піднялися нагору головним трапом, вибралися з-під зашкарублого від морозу парусинового намету і спустилися сніговим схилом на темну кригу, щоб вирушити у довгу мандрівку додому під мерехтливим полярним сяйвом. Люди перешіптувалися, ділячись враженнями від проповіді Крозьє. Більшість матросів були переконані, що «Книга Левіафана» є десь у Біблії, але хай би звідки вона взялася, ніхто до пуття не розумів, що саме їхній капітан мав на увазі. Попри це думки розділилися, і після подвійної порції рому дійшло до суперечок. Багато хто з матросів перебирали пальцями свої амулети із зубів і пазурів білого ведмедя. Крозьє, який очолював колону, був майже впевнений, що, повернувшись, вони побачать Едварда Літтла та його вахту вбитими, доктора МакДональда пошматованим, а містера Томпсона, механіка, розчленованим на шматки, розкидані серед труб і клапанів непотрібної парової машини.

Однак нічого такого не трапилося. Лейтенанти Годжсон та Ірвінг роздали пакунки з перепічками та м’ясом, які були ще теплими, коли вони полишили «Еребус» майже годину тому. Матроси, які стояли на вахті на морозі, отримали дозвіл спочатку випити додаткову порцію грогу.

І хоча Крозьє наскрізь промерз — після відносного тепла нижньої палуби «Еребуса», напхом напханої матросами, холоднеча зовні здавалася ще лютішою, — він залишався на палубі, поки вахту не змінили. Черговим офіцером був Томас Бланкі, льодовий лоцман. Крозьє знав, що матроси внизу зараз візьмуться за недільне лагодження своїх одностроїв, чекаючи на вечірній чай, а потім і на вечерю з жалюгідною порцією «Бідного Джона» — солоної тріски з галетою, — сподіваючись, що буде ще хоча б унція сиру з половиною пінти бартонського елю.

Здійнявся вітер, який ніс сніг через торосисті крижані поля по цей бік величезного айсберга, що затуляв собою «Еребус» на північному сході. Полярне сяйво та зірки сховалися за хмарами. Післяобідній морок став ще густішим. Нарешті, думаючи про віскі у своїй каюті, Крозьє спустився вниз.