Терор

27 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

11 січня 1848 року

Це ніколи не закінчиться. Біль не закінчиться. Нудота не закінчиться. Холод не закінчиться. Жах не закінчиться.

Крозьє корчився у промерзлих ковдрах на своїй койці і хотів смерті.

У моменти просвітлення, яких на цьому тижні було всього декілька, Крозьє жалкував про свій найрозсудливіший вчинок, який він зробив, перш ніж здатися своїм демонам; він віддав свій пістоль лейтенантові Літтлу, не пояснюючи нічого, крім того, що Едвард не має його повертати аж до того моменту, коли він, капітан, попросить про це на палубі, знову одягнений по повній формі.

Зараз Крозьє віддав би усе на світі за цю заряджену порохом та споряджену кулею зброю. Цей біль був нестерпним. Ці думки були нестерпними.

Його бабуся з боку покійного неоплаканого батька, Мемо Мойра, була вигнанкою, яку відкинули, якої цуралися в родині Крозьє. У свої вісімдесят, коли Крозьє ще був дитиною, Мемо жила за два села від них — неосяжній, незбагненній та неподоланній для хлопця відстані, — і сім’я його матері не тільки не запрошувала її на родинні свята, але й не згадувала про її існування.

Вона була католичкою. Вона була відьмою.

Крозьє почав потайки навідуватися в її село, добираючись на попутних возах, запряжених низькорослими конячками, коли йому виповнилося десять. Через рік він уже ходив зі своєю бабусею в ту дивну сільську католицьку церкву. Його мати, тітка й бабуся з боку матері померли б на місці, якби про це довідалися. Добропристойна англіканська гілка його родини зреклась би його, вигнали б з дому й зневажала б його так само, як зневажали його Військово-морське міністерство й Арктична рада всі ці роки — лише за те, що він ірландець. І простолюдин.

Мемо Мойра вважала його особливим. Вона казала йому, що він має дар ясновидіння, називаючи його другим зором.

Ця думка не бентежила юного Френсіса Роудона Мойру Крозьє. Він любив таємничу атмосферу католицької служби — високий священик бундючно походжав, як ворон на мертвечині, і вимовляв магічні заклинання мертвою мовою; миттєве диво євхаристії, що повертало мертвих до життя, коли вірні, причастившись плоттю і кров’ю Христовою, поєднувалися з Ним; запах ладану і містичні співи. Одного разу, коли йому було вже дванадцять, незадовго до того, як він утік з дому, він сказав Мемо, що хотів би стати священиком, а стара жінка розсміялася своїм гучним хрипким сміхом і наказала викинути ті дурниці з голови.

— Бути священиком — така сама буденна й марна справа, як бути ірландським п’яничкою. Скористайся натомість своїм даром, юний Френсісе, — сказала вона. — Користуйся своїм другим зором, яким був наділений мій рід упродовж багатьох десятків поколінь. Це допоможе тобі дістатися таких місць і бачити такі речі, яких не бачив ще жоден на цій землі.

Юний Френсіс не вірив у ясновидіння. Десь у той самий час він зрозумів, що також не вірить і в Бога. Він пішов у море. Він вірив всьому, чого навчився й що побачив там, і часом речі, які він осягав і бачив, були справді дивовижними.

Крозьє колихався на хвилях нудоти, раз у раз піднімаючись на гребені болю. Він пробуджувався, тільки щоб поригати у відро, яке Джопсон, його стюард, залишав біля нього й щогодини виносив. У нього боліла порожнина всередині його єства, де раніше, він був певен, перебувала його душа, поки не попливла геть по морю віскі, випитого впродовж десятиліть. Усі ці дні й ночі, валяючись у холодному поту на морозних простирадлах, він знав, що зрікся б свого звання, своєї честі, своєї матері, своїх сестер, імені свого батька і пам’яті про Мемо Мойру за одну лише склянку віскі.

Корабель стогнав, бо його продовжувала невблаганно чавити невпинна крига, Крозьє стогнав, бо його демони продовжували невблаганно чавити його холодом, гарячкою, болем, нудотою й смутком. Він відрізав шестидюймову смужку зі старого паска і прикушував її в темряві, щоб не стогнати вголос. Але все одно він стогнав.

Він усе уявляв. Він усе бачив.

Леді Джейн Франклін у своїй стихії. Зараз, коли вже три з половиною роки не надходить жодної звістки від її чоловіка, вона у своїй стихії. Леді Франклін нестримна. Леді Франклін, удова, що відмовляється бути вдовою. Леді Франклін, покровителька й свята Арктики, яка вбила її чоловіка… Леді Франклін, яка ніколи не визнає цього факту.

Крозьє бачив її так ясно, наче в нього справді відкрився дар ясновидіння. Леді Франклін ніколи не виглядала прекраснішою, ніж зараз, у своїй рішучості, у своєму небажанні побиватися, у своїй впевненості, що її чоловік живий і що експедиція сера Джона неодмінно буде знайдена і порятована.

Минуло понад три з половиною роки. Командування флоту знає, що сер Джон узяв на борт «Еребуса» і «Терору» запасів продовольства на три роки за нормального раціону і що він мав з’явитися поблизу Аляски влітку 1846 року, щонайпізніше — у серпні 1847 року.

Леді Джейн напевно вже розворушила і спонукала до дії інертний флот і сонний парламент. Крозьє немов навіч бачив, як вона пише листи до Адміралтейства, листи до Арктичної ради, листи своїм друзям і колишнім залицяльникам, що сидять у парламенті, листи до королеви і, звісно ж, щоденні листи до свого мертвого чоловіка, які вона пише своїм досконалим твердим почерком, запевняючи покійного сера Джона, що знає — її любий живий, вона з нетерпінням очікує на зустріч з ним, яка неодмінно відбудеться. Він чудово уявляв, наче бачив це на власні очі, як вона розповідає цілому світові про все зроблене нею. Вона надсилає грубі пачки й фоліанти листів до сера Джона з першими рятувальними кораблями вже зараз… з військовими кораблями, звичайно ж, але також — цілком можливо — з приватними кораблями, найнятими чи то за гроші з особистих статків Леді Джейн, які помітно зменшилися, чи то на доброчинні пожертвування занепокоєних багатих друзів.

Крозьє, відволікаючись від своїх візій, намагався сісти на койці й посміхнутися. Його трясло від холоду, як брамсель під час шторму. Він блював у майже повне відро. Він падав назад на свою просякнуту потом подушку, що відгонила жовчю, і заплющував очі, щоб знову осідлати хвилі своїх видінь.

Кого ж вони пошлють рятувати «Еребус» і «Терор»? Кого вони вже послали?

Крозьє знав, що сер Джон Росс закусить вудила, аби тільки очолити будь-яку рятувальну експедицію, але він також бачив те, як леді Джейн Франклін проігнорує старого, якого вважала вульгарним, і обере його небожа, Джеймса Кларка Росса, разом з яким Крозьє досліджував моря довкола Антарктики. Молодший Росс пообіцяв своїй юній нареченій, що більше ніколи не вирушить у жодну морську дослідницьку експедицію, але Крозьє знав, що він не зможе відмовити у такому проханні леді Франклін. Росс вирішить відправитися з двома кораблями. Крозьє бачив їхнє відплиття влітку 1848 року. Крозьє бачив два кораблі, що йдуть на північ від Баффінової Землі, на захід через Ланкастер Зунд, де «Терор» та «Еребус» під командуванням сера Джона пройшли три роки тому, — він майже розрізняє навіть назви на носах кораблів Росса, — але за бухтою Принца-Регента, а може, за островом Девон сер Джеймс наштовхнеться на той самий немилосердний паковий лід, який зараз тримає в полоні кораблі Крозьє. Наступного літа протоки і фіорди, якими льодові лоцмани Рейд та Бланкі провели їх на південь, розтануть не повністю. Сер Джеймс Кларк Росс так і не підійде до «Терору» й «Еребуса» ближче ніж на гри сотні миль. Крозьє бачив його повернення до Англії ранньої морозної осені 1848 року.

Він плакав, стогнав і нестямно гриз шматок свого шкіряного паска. Його кістки замерзали. Його плоть горіла. Мурашки бігали під шкірою по всьому тілу.

Він бачив, що цього 1848 року Божого на їхні пошуки вирушать також інші кораблі, інші рятувальні експедиції — деякі, найімовірніше, одночасно з експедицією Росса або й раніше. Командування Королівського флоту було важке на підйом — така собі морська інертність, — але Крозьє знав, що одного разу зрушивши з місця, флот зазвичай робить навіть більше можливого в усьому, до чого береться. Бурхлива діяльність після нескінченних відмовок — стандартна схема дій на флоті, відома Френсісу Крозьє вже чотири десятки років. Своїм гарячковим внутрішнім зором Крозьє бачив принаймні ще одну флотську експедицію, яку відправлять у Баффінову затоку на пошуки сера Франкліна прийдешнім літом, а найімовірніше — пошлють і третю ескадру, яка вирушить довкола мису Горн, щоб зустрітися з кораблями інших пошукових експедицій біля Берингової протоки і продовжити пошуки у західній Арктиці, на відстані тисячі миль від «Еребуса» і «Терору». Такі рятувальні операції триватимуть до 1849 року і довше.

А зараз тільки початок другого тижня 1848 року. Крозьє сумнівався, що його люди доживуть до літа.

Чи буде також послана суходільна експедиція з Канади, щоб пройти річкою Маккензі до арктичного узбережжя, а потім на схід до Землі Волластона і Землі Вікторії в пошуках їхніх кораблів, можливо викинутих на мілину десь у районі гаданого Північно-Західного проходу? Крозьє був певен, що пошлють. У такої наземної експедиції не буде жодного шансу знайти їх тут, за двадцять п’ять миль на північний захід від острова Короля Вільяма. Така експедиція навіть ніколи не дізнається, що острів Короля Вільяма є островом.

Чи оголосить перший лорд Адміралтейства в Палаті громад винагороду за порятунок сера Джона і його команди? Крозьє думав, що оголосить. Але яку? Тисячу фунтів? П’ять тисяч фунтів? Десять тисяч?

Крозьє міцно заплющив очі і побачив — наче на пергаменті, що був у нього перед очима, — суму в двадцять тисяч фунтів, обіцяну тому, хто «зможе надати результативну допомогу в порятунку життів сера Джона Франкліна та його експедиції».

Крозьє знову розсміявся, що негайно викликало черговий напад блювоти. Його трясло від холоду, болю й усвідомлення цілковигої абсурдності своїх видінь. Корабель стогнав під натиском невблаганної криги. Капітан вже не відрізняв стогонів судна від своїх власних.

Він бачив вісім кораблів — шість британських і два американські, — які скупчилися на віддалі кількох миль один від одного на якірних стоянках в майже цілком замерзлих бухтах, що нагадували Крозьє бухти поблизу острова Девон або, можливо, біля острова Корнволліс. Схоже на кінець арктичного літа, ймовірно, останній його тиждень, за кілька днів перед раптовим похолоданням, коли вдарять морози і всі вони опиняться у крижаному полоні. Крозьє мав відчуття, що це картинка з майбутнього, яке настане за два чи три роки після жахливого теперішнього 1848 року. Чому всі вісім кораблів, посланих на порятунок зниклої експедиції Франкліна, зійшлися докупи в одній точці, замість того щоб розійтися віялом на тисячах квадратних миль Арктики у пошуках її слідів, Крозьє не мав жодних припущень. Це просто омана, спричинена токсичним психозом.

Розмір кораблів був найрізноманітніший — від невеличкої шхуни і суденця розміром з яхту, залегких для такої серйозної роботи, до 144-тонного та 81-тонного американських кораблів і дивного для ока Крозьє 90-тонного лоцманського бота, нашвидкуруч переобладнаного для арктичного плавання. Там також було кілька британських військових кораблів і парових крейсерів. У своїй гарячковій уяві Крозьє бачив назви цих кораблів: «Едванс» і «Ріск’ю» — ті, що під американським прапором, «Принц Альберт» — колишній лоцманський бот, а також «Леді Франклін» на чолі англійської ескадри, що стояла на якорях. Два судна у свідомості Крозьє пов’язуються зі старим Джоном Россом — маломірна шхуна «Фелікс» та геть недоречна тут яхта «Мері». І нарешті, там було два справжні судна Королівського військово-морського флоту — «Ессістенс» та «Інтерпід». Наче дивлячись на них очима арктичного крячка, що ширяє у височині, Крозьє бачив, що всі вісім цих кораблів товчуться на межах сорока миль одне від одного: два менші британські судна стоять біля острова Гриффін над протокою Барроу, чотири англійські кораблі — у затоці Ессістенс на південному кінці Корнволлісу, а два американські кораблі — далі на північ, одразу за східним вигином острова Корнволліс, через протоку Веллінгтона від місця першої зимової якірної стоянки сера Джона на острові Бічі. Жоден з них і на двісті п’ятдесят миль не наблизився до далекої точки на південному заході, де «Еребус» і «Терор» потрапили в крижану пастку.

За хвилину туман чи хмари розійшлися, і Крозьє побачив шість із цих суден заякореними в межах чверті милі одне від одного одразу за вигином берегової лінії маленького острова.

Крозьє бачив матросів, що біжать по замерзлій ріні під прямовисною чорною стіною бескиду. Люди схвильовані. Здавалося, він чув їхні крики, що лунали у морозному повітрі. Він був певен, що це острів Бічі. Вони знайшли обвітрені дерев’яні надгробки й могили кочегара Джона Торрінгтона, матроса Джона Гартнелла й рядового морської піхоти Вільяма Брайні.

Хай би якого близького майбутнього стосувалася ця подія, що примарилася в гарячковому маренні, Крозьє розумів, що йому та іншим морякам з «Еребуса» й «Терору» вона нічим не зарадить. Сер Джон залишив острів Бічі з бездумною поспішністю, вирушивши у плавання під вітрилами та під парами першого ж дня, коли крига стала достатньо поступливою, щоб дозволити кораблям покинути якірну стоянку. Після дев’яти місяців зимівлі на острові експедиція Франкліна навіть не залишила записки, в якій би було зазначено, в якому напрямку вони відпливають.

Тоді Крозьє розумів, що сер Джон не вважав за потрібне інформувати Адміралтейство, що він відпливає на південь, виконуючи отриманий наказ. Сер Джон завжди підкорявся наказам і вважав, що Адміралтейство має знати, що так само він вчинить і цього разу. Але лишалося фактом те, що після дев’яти місяців на острові — після побудови на березі належного каїрна і навіть залишаючи пірамідку з наповнених галькою консервних банок Ґолднера, що було свого роду жартом, в каїрн не заклали повідомлення, що суперечило інструкціям. Адміралтейство й Служба географічних досліджень спорядили експедицію Франкліна двома сотнями герметичних мідних циліндрів спеціально для того, щоб вони залишали в них послання з повідомленням про своє місцеперебування і напрямок подальшого руху вздовж усього шляху своїх пошуків Північно-Західного проходу, а сер Джон використав… один: надаремний циліндр, відправлений на Землю Короля Віляма за двадцять п’ять миль на південний схід від місця, де вони зараз перебувають, закладений за кілька днів до загибелі сера Джона 1847 року.

На острові Бічі — нічого.

На острові Девон, який вони досліджували на своєму шляху, — нічого.

На острові Гриффін, де вони шукали бухти, — нічого.

На острові Корнволліс, який вони обійшли довкола, — нічого.

На острові Сомерсет, на острові Принца Вельського та острові Вікторії, вздовж яких вони йшли під вітрилами на південь усе літо 1846 року, — нічого.

І зараз, у його маренні, рятувальники на шести кораблях, над якими нависла загроза також вмерзнути в лід, спрямували свій погляд на північ, до протоки Веллінгтона, ще не повністю скутої кригою, і Північного полюса. Острів Бічі не дав їм жодної підказки. І Крозьє зі своєї магічної високої польоту арктичного крячка побачив, що протока Піл Зунд на півдні, вниз по якій «Еребус» і «Терор» пройшли півтора року тому під час тої короткої літньої відлиги, була зараз, цього прийдешнього літа, скута твердою білою бронею на всьому відтинку, видимому морякам з острова Бічі та тим, що пливуть від протоки Барроу.

Вони ніколи навіть не розглядали можливість того, що Франклін міг піти тим шляхом… що він міг виконати наказ. Їхні зусилля — звідтоді й на всі наступні роки, відколи Крозьє бачив їх, вмерзлими в кригу протоки Ланкастер Зунд, — будуть спрямовані на пошуки в північному напрямку. Згідно з додатковими інструкціями сер Джон, якщо він не зможе продовжувати рухатися на південь, щоб пройти Північно-Західним проходом, має повернути на північ, пробитися через гіпотетичні забереги і вийти у ще гіпотетичніше Відкрите Полярне море.

Крозьє своїм зболеним серцем знав, що капітани і екіпажі цих восьми рятувальних кораблів усі дійшли висновку, що Франклін пішов на північ, — хоча насправді він поплив у геть протилежному напрямку.

Він прокинувся посеред ночі. Його розбудив власний стогін. У каюті було світло — горів ліхтар, але його очі не могли терпіти світла, тож він намагався зрозуміти, що відбувається, за самими лише болісно-пекучими доторками до тіла і звуками, що терзали слух. Двоє чоловіків — його стюард, Джопсон, і корабельний лікар, Гудсер, — шматують на ньому брудну, просякнуту потом нічну сорочку, обмивають його у чудотворно теплій воді і обережно одягають на нього чисту сорочку й шкарпетки. Один із них намагається погодувати його супом з ложки. Крозьє блює рідкою вівсянкою, але вміст його повного по вінця відра для блювотиння замерз на камінь, і він неясно усвідомлює, що ті двоє драять підлогу. Вони примушують його випити трохи води, і він знесилено падає на холодні простирадла. Хтось вкриває його теплою ковдрою — теплою, сухою, незамерзлою ковдрою, — і йому хочеться заплакати від вдячності. Ще йому хочеться заговорити, але він знову провалюється у вир своїх видінь і не може дібрати чи вимовити жодного слова, перш ніж знову забуває їх усі.

Він бачить чорнявого хлопчика із зеленуватою шкірою, скрученого у ковтюшок під цегляною стіною кольору сечі. Крозьє знав, що цей хлопчик — епілептик з притулку, з якоїсь психіатричної клініки чи божевільні. В хлопця не рухалося нічого, крім його темних очей, які постійно сіпалися, як у рептилії. Та це ж я.

І щойно Крозьє подумав так, як одразу зрозумів, що це не його страх. Це жахіття якоюсь іншого чоловіка. Він на мить проник у чужий розум.

Йому привиділася Софія Крекрофт. Крозьє застогнав, закусивши ремінця. Він бачив її оголеною, вона палко притискалася до нього у ставку Качкодзьоба. Він бачив її холодною та відстороненою на кам’яній лавці в резиденції губернатора. Він бачив її, як вона стояла й махала рукою — не йому — у своїй синій шовковій сукні на причалі Ґрінхайта того травневого дня, коли «Еребус» і «Терор» вирушали у плавання. Зараз він бачив її такою, якою ніколи не бачив раніше — майбутню Софію Крекрофт, яка прийшла у його сьогодення, — гордою, зажуреною, в глибині душі задоволеною можливістю бути вбитою горем, оновленою та заново народженою вірною помічницею, компаньйонкою та стенографісткою своєї тітки леді Джейн Франклін. Вона скрізь супроводжувала леді Джейн — дві невгамовні жінки, як називала їх преса. Софія, майже так само, як її тітка, завжди дуже рішуча, сповнена надії, палка та жіночна, ба навіть ексцентрична, ладна іти на компроміс з усім світом, якщо це порятує сера Джона Франкліна. Вона ніколи не згадає імені Френсіса Крозьє, навіть подумки. Це, одразу зрозумів він, найкраща роль саме для Софії: безстрашної, владної, впевненої у тому, що у неї є право вимагати, здатної десятиліттями кокетувати, маючи бездоганне виправдання своєму небажанню приймати шлюбні пропозиції чи відгукуватися на освідчення в коханні. Вона ніколи не вийде заміж. Вона мандруватиме світом разом з леді Джейн, ніколи публічно не полишаючи надії на те, що зниклого сера Джона знайдуть, але — навіть після того, як справжня надія помре, — все ще втішаючись увагою, симпатіями, владою і становищем, які надавало їй це відкладене вдівство.

Крозьє намагався проблюватися, але його шлунок був порожнім уже кілька годин або й днів. Він тільки скрутився під ковдрою калачиком, страждаючи від судом.

Він опинився у темній вітальні невеликого затишного будинку на американській фермі в Гіддесдейлі, штат Нью-Йорк, десь за двадцять миль на захід від Рочестера. Крозьє ніколи не чув ні про Гіддесдейл, ні про Рочестер, що в штаті Нью-Йорк. Він знав, що це відбувається навесні 1848 року, можливо, всього за кілька тижнів від його сьогодення. Крізь щілину між запнутими важкими портьєрами видно спалахи блискавок за вікном. Грім стрясає будинок.

— Мамо, ходи сюди! — кричить одна з двох дівчаток, що сидять за столом. — Я переконана, що тобі це здасться цікавим.

— Мені це здасться жахливим, — відповідає мати, неохайна жінка середніх ліг з глибокою вертикальною зморшкою, що ділить навпіл її лоб від туго стягнутого у вузол сивуватого волосся до густих насуплених брів. — Сама не збагну, чому я піддалася на ваші вмовляння.

Крозьє міг тільки дивуватися з цілковитої потворності американської сільської говірки. Більшість американців, яких він знав, були матросами американських військових кораблів або китобоями.

— Швидше, мамо!

Дівчина, що звертається до своєї матері таким владним тоном, — це 15-річна Маргарет Фокс. Вона скромно вдягнена, приваблива своєю манірною, дещо дурнуватою посмішкою і не особливо кмітлива, як майже всі з тих небагатьох американок, з якими Крозьє знайомили в товаристві. Інша дівчинка за столом — одинадцятирічна сестра Маргарет Кетрін. Молодша дівчинка, бліде обличчя якої ледь видно в мерехтливому світлі свічки, більше схожа на свою матір — від темних брів, до надто тугого вузла волосся й до ледь помітної морщинки на лобі.

У щілині між запорошеними портьєрами видно спалахи блискавок.

Мати й двоє дівчаток узялися за руки довкола круглого дубового столу. Крозьє помітив, що мереживна серветка на столі пожовкла від старості. Всі троє заплющили очі. Від удару грому заколихалося полум’я єдиної свічки.

— Чи є тут хтось? — запитує п’ятнадцятирічна Маргарет.

Гуркітливий гучний стук. Не удар грому, але різкий звук, наче хтось вдарив по дереву молотком-киянкою. Руки всіх на виду.

— О Боже! — вигукнула мати, вочевидь готова затулити руками рота від страху. Дві доньки міцно тримають її, не даючи розірвати кола. Стіл скрипить від їхньої шарпанини.

— Ти наш провідник сьогодні? — запитує Маргарет.

Гучний СТУК.

— Ти прийшов, щоб заподіяти нам якусь шкоду? — запитує Кейті.

Два СТУКИ, гучніші за попередні.

— Бачиш, мамо? — шепоче Меггі. Знову заплющивши очі, вона каже театральним шепотом: — Провіднику, чи ти не той самий добрий містере Сплітфут, який спілкувався з нами вчора вночі?

СТУК.

— Спасибі тобі, що минулого вечора ти переконав нас, що ти насправді містер Сплітфут, — продовжувала Меггі, промовляючи так, ніби впала у транс. — Спасибі тобі, що розповів матері подробиці про її дітей, назвав вік кожного з нас і згадав про шосту дитину, яка померла. Ти відповідатимеш сьогодні на наші запитання?

СТУК.

— Де експедиція Франкліна? — спитала мала Кейті.

— СТУК СТУК СТУК стук стук стук стук СТУК СТУК стук СТУК СТУК…

Стук зривав з півхвилини.

— Це і є той спіритичний телеграф, про який ти казала? — прошепотіла мати.

Меггі шикнула на неї. Удари увірвалися. Крозьє бачив, ніби проникаючи поглядом крізь дерев’яну стільницю й вовняну тканину спідниць, що в обох дівчаток напрочуд рухливі суглоби, і вони під столом по черзі клацають пальцями ніг. Це був дивовижно гучний звук як для таких маленьких пальчиків.

— Містер Сплітфут каже, що сер Джон Франклін, якого, як пишуть у газетах, всі шукають, почувається добре, так само як і його люди, але всі вони дуже налякані, залишаються на своїх кораблях, вмерзлих у кригу біля острова, розташованого за п’ять днів ходу на південь від того місця, де вони зупинялися на зимівлю першого року своєї подорожі, — речитативом виголошувала Меггі.

— Там, де вони зараз, дуже темно, — додала Кейті.

І знову почався стук.

— Сер Джон просить свою дружину, Джейн, не турбуватися про нього, — переклала Меггі. — Він каже, що скоро вони зустрінуться — на тому світі, якщо не на цьому.

— О Боже! — знову вигукнула місіс Фокс. — Ми повинні покликати Мері Редфілд та містера Редфілда, і Лі, звісно, і містера та місіс Дюслер, і місіс Гайд, і містера та місіс Джевелл…

— Шшшш! — зашипіла Кейті.

СТУК СТУК СТУК стук стук стук стук СТУК

— Провідник не хоче, щоб ти розмовляла, коли він веде нас, — прошепотіла Кейті.

Крозьє застогнав і закусив свій шкіряний ремінець. Корчі, які розпочалися в його шлунку, тепер проймали все тіло. Щойно він трясся від холоду, а наступної миті вже скидав із себе ковдри.

Він бачив чоловіка, одягненого ескімосом — хутряна парка, високі хутряні унти, хутряний каптур, як у леді Сайленс. Але цей чоловік стояв на театральному помості перед вогнями рампи. Було дуже жарко. За спиною чоловіка на заднику були намальовані крига, айсберги й зимове небо. Сцену встилав фальшивий білий сніг. На ньому лежали, висолопивши язики, чотири перегріті собаки тієї породи, яку використовують ґренландські ескімоси.

Бородатий чоловік у важкій парці промовляв з поцяткованого білим помосту:

— Сьогодні я звертаюся до вашої людяності, не до ваших гаманців. — Його американський акцент дратував слух Крозьє так само неприємно, як і акцент тих дівчаток-підлітків. — І я їздив до Англії, щоб поговорити з леді Франклін особисто. Вона побажала успіху нашій наступній експедиції — можливій, звісно, тільки якщо ми зберемо необхідну суму грошей тут, у Філадельфії, в Нью-Йорку та Бостоні для спорядження експедиції, — і сказала, що матиме за честь, якщо сини Сполучених Штатів повернуть додому її чоловіка. Тож сьогодні я прошу вас про великодушність, але тільки заради людяності. Я прошу про це іменем леді Франклін, і в ім’я її втраченого чоловіка, в надії принести славу Сполученим Штатам Америки…

Крозьє знову бачить чоловіка. Бородатий парубок уже без парки, лежить голий у ліжку готелю «Юніон» у Нью-Йорку з дуже молодою голою жінкою. Ніч дуже спекотна, тож вони відкинули ковдри. Й жодних слідів їздових собак.

— Хай би якими були мої вади, — казав чоловік тихим голосом, бо вікно й фрамуга були відчинені в нью-йоркську ніч, — я принаймні кохаю тебе. Навіть якби ти була імператрицею, люба Меггі, а не нікому не відомим дівчиськом, що займається непевними сумнівними справами, все було б так само.

Крозьє зрозумів, що молода гола жінка — Меггі Фокс. Тільки на кілька років старша. Вона все ще приваблива своєю американською манірністю.

Мері говорила голосом, набагато лункішим і глибшим, ніж той підлітковий владний голос, який Крозьє чув раніше.

— Докторе Кейн, ви знаєте, що я кохаю вас.

Чоловік похитав головою. Від узяв зі столика біля ліжка люльку і вивільнив свою ліву руку з-під голови дівчини, щоб набити люльку тютюном і підкурити.

— Меггі, люба, я чую ці слова, які промовляє твій маленький брехливий ротик, відчуваючи твоє волосся, що спадає мені на груди, і хотів би повірити їм. Але ти не можеш скочити вище своєї голови, золотце. Ти маєш багато рис, які піднімають тебе над твоїм ремеством, Меггі… ти вишукана й приваблива і, при належному вихованні, була б невинною й природною. Але ви не гідні моєї постійної прихильності, міс Фокс.

— Не гідна… — повторила Меггі. Крозьє зараз не бачив її чудових очей, які вражали не менше, ніж її пишні груди, але вони мали б наповнитися слізьми.

— Нам судилося різне, дитинко, — сказав доктор Кейн. — Пам’ятай, що у мене також є власні сумні обставини, які мене переслідують, як тебе переслідують менші сестри й матір. Я так само відданий своєму покликанню, як ти, бідолашна дитино, віддана своєму, якщо такі театральні спіритичні нісенітниці можна назвати покликанням. Просто пам’ятай, що доктор Кейн, дослідник арктичних морів, кохав Меггі Фокс, майстриню спіритичного стукоту.

Крозьє прокинувся в темряві. Він не розумів, де і в якому часі він перебував. Його каюта поринула в темряву. Корабель, здається, теж. Шпангоути стогнуть — чи це відлуння його власних стогонів упродовж останніх годин і днів? Дуже холодно. Тепла ковдра, якою його, здається, вкрили Джопсон з Гудсером, зараз уже волога та промерзла, як решта постелі. Лід стогне за бортами корабля. Корабель відповідає стогонами стисненого дуба й холодного напруженого заліза.

Крозьє хотів підвестися, але виявилося, що він надто ослаблений і голодний, щоб поворухнутися. Він може хіба що ледь ворушити руками. Біль та марення накотилися на нього і понесли, як на гребені хвилі.

Обличчя людей, яких він знав, або був знайомий з ними, або бачив у Службі географічних досліджень.

Ось Роберт МакКлур, один з найбільш підступних та амбітних людей, яких будь-коли знав Крозьє, — ще один ірландець, сповнений рішучості досягти успіху в англійському суспільстві. МакКлур був на палубі корабля, застряглого серед криги. Довкола здіймалися крижані кручі й прямовисні кам’яні скелі заввишки шість чи сім сотень футів. Крозьє ніколи не бачив нічого подібного.

Ось старий Джон Росс на кормовій палубі маленького, схожого на яхту, корабля, що прямував на схід. Повертався додому.

Ось Джеймс Кларк Росс, зараз старший, товщий і похмуріший, ніж Крозьє будь-коли його бачив. Вранішнє сонце вигравало на зледенілих шкотах клівера, коли його корабель вийшов з крижаних полів у відкрите море. Він прямував додому.

Ось Френсіс Леопольд МакКлінток — людина, бозна-звідки знає Крозьє, яка спочатку брала участь у пошуках Франкліна під командою Джеймса Росса, а потім вдалася до самостійних пошуків на своєму власному судні через кілька років. Коли? Через скільки років? У наскільки далекому майбутньому? В уяві Крозьє видива змінювали одне одного, наче картинки чарівного ліхтаря, але не давали відповідей на його запитання.

Ось МакКлінток іде із санним загоном, рухаючись набагато швидше, ніж свого часу пересувалися загони лейтенанта Гора чи сера Джона.

Ось МакКлінток стоїть біля каїрна і читає записку, видобуту з мідного циліндра. Чи не та це записка, яку Гор залишив на Землі Короля Вільяма сім місяців тому? Крозьє не міг сказати напевно. Замерзла рінь та сірі небеса за спиною МакКлінтока виглядали так само.

Раптом знову МакКлінток, один на крижаній ріні. Санний загін, який відстав на кілька сотень ярдів, ледь видимий у завірюсі. Він бачить перед собою жахливе видовище — велику шлюпку, міцно прив’язану до величезних саней з дуба і заліза.

Сани виглядали так, ніби їх побудував тесля Крозьє, містер Хані, причому на віки. Конструкція саней масивна — вони важать щонайменше 650 фунтів. На них лежить шлюпка вагою ще 800 фунтів.

Крозьє впізнав шлюпку. Це один з напівбаркасів «Терору» завдовжки двадцять вісім футів. Він бачить, що напівбаркас переобладнаний для річкового плавання. Вітрила згорнуті, зашнуровані та закуті крижаною бронею.

Здершись на скелю й зазирнувши у відкриту шлюпку, наче через плече МакКлінтока, Крозьє побачив два скелети. Два черепи, здавалося, вишкірялися до МакКлінтока й Крозьє. Від одного скелета залишилась лише купка очевидно обгризених і сильно потрощених кісток, недбало звалених на носі. Й ті кістки були занесені снігом.

Другий скелет залишився непошкодженим і все ще був вбраним у дрантя, схоже на офіцерську шинель з шарами іншого теплого одягу. На черепі трималися залишки плетеної шапки. Цей труп сидів на кормі, а його кістляві руки тягнулися до двох двоствольних рушниць, приставлених до планшира. Біля взутих у черевики ніг лежить купа вовняних ковдр і парусини, також частково занесена снігом полотняна сумка, наповнена пороховими набоями. На дні шлюпки, між черевиками мерця, як піратські скарби, які слід перерахувати і втішатися ними, лежали п’ять золотих годинників і щось схоже на тридцять або сорок окремо загорнутих шматків шоколаду. Неподалік лежати недбало кинуті двадцять шість срібних столових приборів; Крозьє бачить, знаючи, що МакКлінток теж бачить, особисті герби сера Джона Франкліна, капітана Фітцджеймса, шести інших офіцерів, і його — Крозьє — на різноманітних ножах, ложках і виделках. Він бачить прикрашені таким само гравіюванням тарелі й дві срібні таці, що стриміли зі снігу та криги.

Усі двадцять п’ять футів днища шлюпки поміж двома скелетами були завалені різноманітними предметами, що витикалися з кількадюймового шару наметеного снігу: два сувої листового металу, брезентовий чохол для шлюпки, вісім пар черевиків, дві пилки, чотири напилки, купа цвяхів, два шлюпкові ножі поряд з сумкою порохових набоїв біля скелета на кормі.

Крозьє також бачив весла, згорнуті вітрила й мотки шпагату біля вдягнутого скелета. Ближче до купки обгризених кісток на носі були звалені рушники, бруски мила, кілька гребінців і зубна щітка, пара пантофлів ручної роботи всього за кілька дюймів від розкиданих кісток стопи, а також шість книжок — п’ять Біблій і «Вікарій з Вейкфілда», яка зараз стоїть на полиці в кают-компанії «Терору».

Крозьє хотів заплющити очі, але не міг. Він хотів, щоб це видіння — всі ці видіння — пощезли, але не мав над ними влади.

Зненацька невиразно знайоме обличчя Френсіса Леопольда МакКлінтока, здавалося, розтеклося, а потім трансформувалося в лице молодшого чоловіка, якого Френсіс Крозьє не знав. Усе інше залишилося тим самим. Молодший моряк — якийсь лейтенант Вільям Гобсон, як уже знав Крозьє, так і не збагнувши, як він про це довідався, — стояв на тому ж місці, що й МакКлінток, і зазирав у відкриту шлюпку з таким само виразом хворобливої недовірливості, який Крозьє бачив на обличчі МакКлінтока на мить раніше.

Відкрита шлюпка й скелети зникли, й тепер Крозьє вже лежав у крижаній печері поряд з голою Софією Крекрофт.

Ні, це не Софія. Крозьє змигнув, відчуваючи, як ясновидіння Мемо Мойри пропалює наскрізь його хворий мозок, мов напад пропасниці, і одразу побачив, що поруч з ним гола леді Сайленс. Вони загорнуті в хутра і лежать на чомусь на кшталт снігового чи крижаного прискалка, освітлені миготливим полум’ям олійної лампи. Вигнуту стелю зроблено з блоків криги. Пипки на грудях Сайленс коричневі, а її волосся довге й дуже чорне. Вона зіперлася на лікоть і дивиться на Крозьє з якоюсь ревністю.

— Ти бачиш мої сни? — запитує вона, не рухаючи губами і не розтуляючи рота. І говорить вона не англійською. — А я бачу твої?

Крозьє відчув її всередині свого мозку й серця. Це було як ковток найкращого віскі, яке він будь-коли куштував.

А потім прийшов найжахливіший з усіх кошмарів.

Цей незнайомець, цей покруч МакКлінтока і когось на ім’я Гобсон, тепер дивився не на відкриту шлюпку з двома скелетами, але спостерігав за юним Френсісом Роудоном Мойрою Крозьє, коли він таємно прийшов на католицьку месу зі своєю бабцею відьмою Мемо Мойрою.

Однією з найбільших таємниць в житті Крозьє був цей вчинок — він не тільки пішов на заборонену службу з Мемо Мойрою, але й взяв участь в обряді католицького причастя, у найбільш висміюваній і забороненій святій євхаристії.

Але постать МакКлінтока-Гобсона стояла там, як вівтарний служка, коли тремтливий Крозьє — знову дитина, а не пошрамований чоловік у свої п’ятдесят — підходив до олтарних перил, ставав навколішки, закидав назад голову, відкривав рота й висолоплював язика за забороненою облаткою — тілом Христовим, що було чистісіньким транссубстанційованим канібалізмом для його родини та всіх інших дорослих мешканців села. Але дещо було дивним. Сивий священик височів над ним, а з його білої ряси стікала вода на підлогу, перила вівтаря і на самого Крозьє. І цей священик був завеликий навіть з погляду дитини — величезний, мокрий, м’язистий, вайлуватий, він відкидав тінь на причасника, що стояв навколішках. Він не був людиною.

І Крозьє стоїть голий навколішки, закинув голову, заплющив очі й висунув язика для таїнства святого причастя.

Священик, що нависав над ним і з якого стікала вода, не мав у руці облатки. В нього взагалі не було рук. Мокрий привид перегнувся через перила вівтаря, низько схилився над ним і роззявив свою власну нелюдську пащеку, наче це Крозьє став хлібом жертовним.

— Господи кусе, Боже всемогутній!

— Він повернувся до нас, — сказав доктор Гудсер містерові Джопсону.

Крозьє застогнав.

— Сер, — звернувся лікар до Крозьє, — ви можете сісти? Можете розплющити очі й сісти? От і добре, капітане.

— Який зараз день? — прохрипів Крозьє. Тьмяне світло, що проникало з відчинених дверей, і ще тьмяніше світло олійної лампи з прикрученим ґнотом було для його чутливих очей, як болючий сонячний вибух.

— Сьогодні вівторок, одинадцятий день січня, капітане, — сказав стюард. А за мить додав: — Рік від Різдва Христового тисяча вісімсот сорок восьмий.

— Ви дуже хворіли увесь тиждень, — сказав лікар. — Кілька разів протягом останніх днів мені здавалося, що ми вас втратили.

Гудсер дав йому попити.

— Я марив, — прийшов до тями Крозьє, сьорбнувши крижаної води. Він відчув власний сморід, яким просочилася промерзла постільна білизна.

— Останні кілька годин ви стогнали дуже голосно, — сказав Гудсер. — Ви пам’ятаєте бодай щось зі свого малярійного марення?

Крозьє пам’ятав тільки відчуття польоту й невагомості у своїх снах, а водночас і відчуття важкості видінь, які щезли, як клапті туману, пошматовані сильним вітром.

— Ні, — сказав він. — Містере Джопсон, будьте ласкаві принести мені гарячої води для вмивання. Ви зможете допомогти мені поголитися? Докторе Гудсер…

— Так, капітане?

— Чи не могли б ви сходити на ніс і переказати містерові Дігглу, що його капітан цього ранку хоче отримати дуже ситний сніданок?

— Зараз шоста склянка вечора, капітане, — сказав лікар.

— Менше з тим, я хочу дуже ситно поснідати. Галети. Картоплю, якщо залишилася. Каву. Якусь свинину — бекон, якщо в нього є.

— Єсть, сер.

— І ще, докторе Гудсер, — сказав він лікареві, який уже був рушив до виходу. — Чи не були б ви також такі ласкаві попросити лейтенанта Літтла прийти до мене з рапортом про події, які трапилися за тиждень, коли я нездужав, а також передати йому, щоб приніс мою… річ.