Терор

63 КРОЗЬЄ

Крозьє прокинувся від пекельного головного болю. Цими днями він щоранку прокидався з жахливим головним болем. Здавалось би, що з його спиною, грудьми та руками, посіченими дробом, та трьома ранами від куль він мав би після пробудження відчувати інші болі, але хоча вони накидалися на нього досить швидко, сильний головний біль він помічав першим.

Цей біль нагадав Крозьє про роки, коли кожного вечора він напивався віскі й кожного наступного ранку шкодував про це.

Іноді, як ось цього ранку, під його черепом відлунювали ланцюжки складів і слів, які не мали для нього жодного сенсу. Всі ці слова, що звучали як клацання і цокання, скидалися на вигадливу мову дітей, до якої вони вдаються, намагаючись підшукати вильну кількість складів для пісеньки, під яку вони стрибають через скакалку, але в ті кілька болісних секунд, перш ніж цілком прокинутися, Крозьє здавалося, що ці слова щось означають. Останніми днями Крозьє весь час відчував страшенну ментальну втому, наче він усі ночі проводив за читанням Гомера грецькою. Френсіс Роудон Мойра Крозьє ніколи у своєму житті не намагався читати грецькою. Та й не хотів. Він завжди залишав це студіозусам та бідолашним книжковим хробакам, схибленим на читанні, як той старий стюард, Пеґларів друг, Брідженс.

Цього темного ранку він прокинувся у сніговій хатині, розбуджений Сайленс, яка за допомогою мотузяних фігурок, що виникали між її пальцями, сказала йому, що знову час іти полювати на тюленів. Вона вже була вдягнута в парку і, як тільки закінчила з ним спілкуватися, зникла у тунелі, що вів назовні.

Сердитий, що не вдасться поснідати — бодай дрібкою холодної тюленячої ворвані, що залишилася після вечері, — Крозьє вдягнувся, натягнувши парку, а потім рукавиці, й виповз надвір похилим тунелем, який виходив на південь, з підвітряного боку хатини.

У темряві назовні Крозьє обережно звівся на ноги — вранці ліва нога все ще іноді дошкуляла йому — й роззирнувся довкола.

Їхня снігова хатина злегка світилася, осяяна зсередини жировим каганцем, який вони залишали горіти, навіть коли йшли геть, щоб зберегти всередині тепло. Крозьє добре пам’ятав довгу санну мандрівку, яка привела їх до цього місця. Він пам’ятав, як сидів на санах, закутаний у хутра, геть безпомічний тоді, багато тижнів тому, і спостерігав — ледь не з побожністю — за тим, як Сайленс кілька годин поспіль викопувала яму в снігу, а потім зводила цю снігову хатину.

Звідтоді Крозьє, з його математичним складом розуму, провів багато годин, лежачи під хутряними укривалами в затишному маленькому приміщенні й захоплюючись параболічною кривою купола і точним розрахунком, зробленим без очевидних зусиль, з яким ця жінка у слабкому світлі зірок вирізала снігові блоки і звела з цих цеглин нахилені всередину стіни.

Споглядаючи довгої ночі чи темного дня з-під свого хутра купол, він головним чином думав: «З мене голку, як з козла молока, — а також: — Ця штука має звалитися».

Горішні блоки лежали майже горизонтально, вони мали трапецієвидну форму, а останній блок — замикальний — дівчина виштовхнула зсередини назовні, а потім підрівняла його краї та втягнула всередину, поставивши на місце. Опісля Сайленс вийшла із снігової хатини, здерлася на самісіньку вершину складеного зі снігових блоків купола, пострибала там, потім з’їхала по стіні вниз.

Спочатку Крозьє подумав був, що вона просто пустує, як дитина, на яку часом скидалася, але потім він зрозумів, що то вона випробувала міцність та стійкість їхнього нового дому.

Наступного дня — ще одного дня без сонячного світла — ескімоска скористалася жировим каганцем, щоб розтопити внутрішню поверхню снігової хатини, а потім дала стінам знову замерзнути, й вони покрилися тонкою, але дуже міцною крижаною кіркою. Потім вона розморозила шкури тюленів, які спершу слугували зовнішнім покривом намету, а потім полоззям саней, прикріпила їх до сухожиль, пропущених через снігові блоки стін і стелі хатини, і тепер вони стали внутрішньою оббивкою хатини. Крозьє одразу зрозумів, що шкури захистили їх від крапель води, які утворювалися, коли всередині їхнього помешкання підвищувалася температура повітря.

Крозьє був вражений тим, наскільки теплим виявився цей сніговий дім: завжди, на око, принаймні на п’ятдесят градусів тепліше, ніж надворі, а часто настільки тепло, що вони обоє залишалися тільки в коротких штанях зі шкіри карибу, коли виповзали з-під хутряних укривал. На сніговому виступі праворуч від входу була облаштована кухонна зона, і на конструкції з рогів та дерева над пальником на тюленячому жиру не тільки висіло все їхнє кухонне начиння, але й сушився одяг. Як тільки Крозьє оклигав настільки, що зміг виходити разом із Сайленс назовні, вона своєю «мотузяною» мовою й жестами пояснила йому, що вони обов’язково мають сушити свою верхню одежу, коли повертаються в снігову хатину.

Окрім кухонної полиці праворуч від входу й крижаної лавки для сидіння ліворуч від нього біля дальньої стіни снігової хатини була широка лежанка для спання.

Кілька уламків дощок і палиці, що колись були елементами каркаса намету, а потім поперечинами саней, Сайленс використала для того, щоб обрамити лежанку, — міцно вмерзлі в сніг, вони оберігали крижані «меблі» від обсипання. Потім Сайленс вистелила снігове ложе залишками моху зі своєї парусинової торби, що мав, імовірно, слугувати ізолюючим матеріалом, а поверх акуратно розіслала шкури карибу та білих ведмедів. Опісля вона знаками показала йому, що вони спатимуть головами до виходу, підклавши під них замість подушок згорнутий одяг, вже сухий. Весь їхній одяг.

У перші дні й тижні Крозьє відмовлявся знімати на ніч свої короткі штани з оленячої шкури, хоча леді Сайленс постійно спала голою, але потім він зрозумів, що в штанах спати надто жарко, а до того ж і незручно. Все ще надто слабкий, щоб відчувати пристрасть до жінки, він скоро звик заповзати під хутряні укривала голим й одягати сухі, не просяклі потом штани та інший одяг тільки вранці.

Щоразу, коли Крозьє прокидався вночі голий поруч із Сайленс, зігрітий під теплими запонами, він намагався пригадати всі ті місяці на борту «Терору», коли він завжди мерз у вологому одязі, на темній нижній палубі смерділо гасом і сечею, а зі стін і стелі, вкритих памороззю, весь час капало. В голландських наметах було ще нестерпніше.

Зараз, вийшовши назовні, він глибше натягнув оторочений хутром каптур парки, щоб захистити обличчя від холоду, й озирнувся.

Звісно, довкола темінь. Крозьє не одразу зміг змиритися з думкою, що він пролежав непритомним — чи мертвим? — багато тижнів з того дня, коли у нього стріляли, перш ніж отямився і усвідомив присутність поряд із собою Сайленс, але під час їхнього довгого санного переходу він побачив дуже нетривале тьмяне світіння на півдні, тож не залишалося сумнівів, що був уже листопад — у кращому випадку. Звідтоді, як вони оселилися у сніговій хатині, Крозьє намагався вести відлік днів, але з цією вічною темрявою та їхнім дивним режимом сну і неспання — йому здавалося, що іноді вони спали по дванадцять годин або й більше, — він не міг знати напевно, скільки тижнів минуло з часу, коли вони сюди дісталися. До того ж через снігові бурани вони часто залишалися в хатині хтозна-скільки днів і ночей поспіль, харчуючись лише мороженою рибою й тюлениною зі своїх запасів.

Сузір’я на небі — а небо сьогодні дуже чисте, отже, день дуже холодний — були зимовими сузір’ями, й повітря було таким холодним, що зорі танцювали й мерехтіли у високості, як усі ці роки, коли Крозьє спостерігав за ними з палуби «Терору» чи інших кораблів, на яких він ходив до Арктики.

Єдина різниця полягала в тому, що зараз йому не було холодно і він не знав, де саме перебуває.

Крозьє по слідах Сайленс обійшов довкола снігової хатини й рушив до вкритого кригою узбережжя й замерзлого моря. Насправді йому не конче треба йти по її слідах, бо він знав, що засніжений берег був десь за сотню ярдів на північ від снігової хатини, й вона завжди ходить до моря полювати на тюленів.

Але навіть орієнтуючись за сторонами світу, він усе одно не може визначити свого місцеположення.

Замерзлі протоки завжди були на південь від Рятувального табору та інших таборів, які члени його експедиції розбивали на південному узбережжі острова Короля Вільяма. Вони із Сайленс зараз могли перебувати на півострові Аделаїда, розташованому за протокою на південь від острова Короля Вільяма, або навіть на самому острові, але десь на східному чи північно-східному його узбережжі, не нанесеному на карти, де ніколи не ступала нога білої людини. Крозьє не пам’ятав, як Сайленс перетягала його до намету після того, як його підстрелили, — або скільки разів вона міняла місце стоянки, перш ніж він повернувся у світ живих, — і мав тільки нечітке уявлення про те, скільки тривала їхня подорож на санях з полоззям з риби, перш ніж вона збудувала снігову хатину.

Це місце могло бути будь-де.

Вони взагалі не обов’язково перебувають на острові Короля Вільяма, навіть якщо вона везла його на північ; вони можуть бути на одному з островів у протоці Джеймса Росса десь на північному сході від острова Короля Вільяма або на якомусь не нанесеному на мапу острові хоч на схід, хоч на захід від узбережжя Бутії. В місячні ночі Крозьє було видно пагорби на суходолі — не гори, а саме пагорби, вищі за ті, які капітан будь-коли бачив на острові Короля Вільяма, — і сама їхня стоянка була краще захищена від вітру, ніж будь-яка місцина, розвідана коли-небудь ним або його моряками, включно з табором Терору.

Крозьє, крокуючи по скрипучому снігу та ріні, що хрускотіла під ногами, до морської криги, думав про сотні спроб, до яких він вдавався за останні кілька тижнів, намагаючись пояснити Сайленс, що йому необхідно піти, щоб знайти своїх моряків, щоб повернутися до своїх людей.

Вона завжди безпристрасно дивилася на нього.

Йому чомусь здавалося, що вона його розуміла — якщо не слова, сказані англійською, то бодай емоції, які він вкладав у ці слова, — але вона ніколи не відповіла йому ні виразом обличчя, ні «мотузяною» мовою.

Її здатність все розуміти — і його власна здатність, що розвинулася в ньому, вловлювати складні думки, які Сайленс передавала за допомогою мотузяних фігурок, що танцювали у неї між її пальцями, — була вражаючою, межувала з надприродною. Іноді він відчував таку близькість з дивною тубільною дівчиною, що, прокинувшись серед ночі, не одразу міг збагнути, де чиє тіло. А часом він міг почути, як вона гукала до нього з темряви, просячи, щоб він швидше підійшов або приніс запасний гарпун, мотузку чи якусь річ… навіть попри те, що в неї не було язика й вона ніколи не видала жодного звуку в його присутності. Дівчина розуміла багато речей, і деколи він думав, що це саме її сни він бачить щоночі, й не здивувався б, якби вона проникала в його жаскі нічні привиддя про священика в білому вбранні, що нависає над ним, коли він очікує причастя.

Але вона не хотіла відвести Крозьє до його матросів.

Тричі Крозьє намагався піти сам — тихцем виповзав із снігової хатини, коли вона спала чи вдавала, що спить, прихопивши із собою лише торбу з тюленячою ворванню, щоб підкріплятися в дорозі, й ножа, щоб захищатися в разі чого, й всі три рази заблукав — двічі у глибині хтозна якого суходолу, на якому вони були, і одного разу далеко на морській кризі. Всі три рази Крозьє йшов, поки вистачало сил — можливо, кілька днів поспіль, — а потім падав від утоми, ладен прийняти смерть як справедливе покарання за те, що покинув своїх людей помирати.

І щоразу Сайленс знаходила його. Щоразу вона вкладала його на ведмежу шкуру, вкривала хутряними запонами й мовчки тягнула багато холодних миль назад до снігової хатини, де відігрівала його замерзлі руки й стопи просто на своєму голому животі під укривалами й не дивилася на нього, коли він плакав.

Зараз він побачив дівчину за кілька сотень ярдів від берега на кризі, схилену над тюленячою продуховиною в кризі.

Хоч як намагався — а він намагався, — Крозьє ніколи не міг знайти цих бісових продуховин. Він сумнівався, чи знайшов би їх навіть серед білого дня влітку, не те що у світлі місяця чи зірок або ж у цілковитій темряві, як Сайленс. Ці смердючі тюлені були такими розумними і такими хитрими, що він не дивувався, чому його моряки вбили тільки кількох за всі місяці, проведені на кризі, й жодного через продуховину.

Сайленс за допомогою своєї говірливої мотузочки пояснила йому, що тюлень може затримувати дихання під водою всього тільки на сім-вісім хвилин — щонайбільше на п’ятнадцять. (Ці одиниці часу Сайленс означувала ударами серця, але Крозьє гадав, що достатньо точно перевів їх у хвилини.) Якщо він правильно зрозумів мотузочку Сайленс, кожен тюлень має свою територію — як собака, вовк чи білий ведмідь. Навіть узимку тюлень має захищати межі цієї території, тож, щоб забезпечити себе достатньою кількістю повітря у своїх підлідних володіннях, тюлень знаходить найтоншу кригу і проколупує там куполоподібну продуховину — достатньо широку внизу, щоб у неї пролізло все тіло, залишаючи щонайменшу ополонку на самій поверхні криги, через яку він може дихати. Сайленс показала йому гострі зазублини на ластах мертвого тюленя й пошкребла ними по кризі, щоб унаочнити своє пояснення.

Крозьє вірив Сайленс, коли вона, послуговуючись своєю мотузкою, пояснила, що на території одного тюленя є десятки таких конусоподібних продуховин, але нехай його чорти вхоплять, якщо він може знайти бодай одну. Конуси, які вона так чітко показувала на своїй мотузці і які так легко знаходила в крижаних нетрях, були майже непомітні посеред торосів, стикових гребенів, крижаних валунів, малих айсбергів та розколин. Він був певен, що сотні разів перечіпався через ці бісові ополонки й ніколи не помічав жодної, думаючи, що то просто нерівності криги.

Сайленс зараз сиділа навпочіпки коло одної з них. Коли Крозьє був ще за десяток ярдів від неї, вона жестом показала йому, щоб він зберігав тишу.

Якщо вірити тому, що казала йому Сайленс, утворюючи мотузяні фігурки проміж своїх пальців, тюлень — одне з найобережніших і дуже недовірливе створіння, тож тиша і скрадливість — головне в полюванні на тюленя. Тут леді Сайленс заслуговувала на своє ім’я.

Ще на підступах до продуховини — ну як вона її знайшла? — Сайленс поклала на кригу маленькі квадратики шкури карибу, які переміщувала після кожного кроку, обережно переставляючи ноги у важкому взутті з одного на інший, щоб не зарипів сніг, уникаючи найменшого шуму. Вже поруч з продуховиною вона повільними плавними рухами нечутно увіткнула в сніг гіллясті оленячі роги й поклала на них свого ножа, гарпун, линву й інші мисливські причандали, щоб можна було безгучно їх узяти.

Перш ніж покинути снігову хатину, Крозьє перетягнув ремінцями із сухожиль рукава парки та холоші штанів, як навчила його Сайленс, щоб не шаруділа одежа. Але він знав, що якщо він зараз підійде ближче до ополонки, то зробить це з незграбністю білої людини, і шум, створюваний ним, для тюленя під кригою здасться чимось на кшталт звуку від падіння піраміди з консервних бляшанок — якщо, звісно, під кригою є тюлень, — тож він напружено вдивлявся у кригу перед собою і нарешті розгледів квадратний шматок шкури карибу розміром два на два фути, який Сайленс залишила для нього, й повільно, обережно став на нього навколішки.

Крозьє знав, що до його приходу Сайленс, після того як знайшла продуховину, обережно й повільно згребла ножем сніг, що прикривав отвір, і розширила саму ополонку кістяним тесельцем, насадженим на протилежний кінець держална гарпуна. Потім вона оглянула отвір, щоб переконатися, що він був прямо над глибоким каналом у кризі — в іншому разі шанси на точний удар гарпуна були невеликі, як він уже знав, — а потім знову нагорнула над ним маленький сніговий горбик. Потім дівчина взяла тонке кістяне вістря, прив’язане довгою мотузкою, скрученою з кишок, до кінчика іншої кістки й опустила цей своєрідний сигнальний пристрій в ополонку, почепивши другий його кінець на одну з гілок рогів.

Тепер залишилося тільки чекати.

Спливали години.

Здійнявся вітер. Хмари облягли небо, а із суходолу почало мести снігом. Сайленс нерухомо застигла, сидячи напочіпки над продуховиною, тримаючи в правій руці гарпун з кістяним наконечником, спертий товстим кінцем на увіткнуті в сніг гіллясті роги. Її парка й каптур повільно вкривалися порошею.

Крозьє бачив, як вона полює на тюленя в інший спосіб. До прикладу, вона прорубувала в кризі дві дірки і — з допомогою Крозьє, що орудував одним з двох гарпунів — буквально приманювала до себе тюленя. Вона навчала його, що хоча тюлень, може, й найобережніша тварина в царстві звірів, його ахіллесовою п’ятою є допитливість. Крозьє дотягався кінцем свого спеціально оснащеного гарпуна до лунки, біля якої сиділа Сайленс, й починав обережно водити ним угору-вниз, примушуючи вібрувати дві маленькі кісточки з увіткнутими в них пір’їнами, прикріплені до наконечника гарпуна. Зрештою тюлень, щоб погамувати свою допитливість, підпливає до поверхні подивитися, що ж породжує ці дивні звуки.

Не раз при яскравому світлі місяця Крозьє вражено спостерігав за тим, як Сайленс, лежачи на животі, плазувала по кризі, вдаючи із себе тюленя, рухаючи руками, як ластами. Тоді він навіть не встигав помітити, як голова тюленя вистромлялася з отвору, аж доки дівчина не робила раптового, неймовірно швидкого руху рукою, а потім тягнула назад гарпун, прив’язаний до зап’ястка довгою вірьовкою. Зазвичай разом з мертвим тюленем на іншому його кінці.

Але цієї темної чи то ночі, чи то дня можна лише вичікувати біля продуховини, і Крозьє ось уже кілька годин поспіль сидів на підстилці зі шкури, спостерігаючи за Сайленс, схиленою над майже непомітним сніговим горбиком. Приблизно кожні півгодини вона повільно тягнулася до гіллястих рогів, знімала з них дивний маленький інструмент — вигнутий шматок сплавної деревини завдовжки дюймів десять з трьома ввіткнутими в нього пташиними кігтями — й шкребла ним по кризі над продуховиною так легенько, що він не чув ані звуку всього за кілька футів від неї. Але тюлень мав чути його досить чітко. Навіть якщо він зараз був біля іншої продуховини, за сотню ярдів звідси, зрештою його здолає цікавість, яка стане для нього фатальною.

З другого боку, Крозьє не розумів, як Сайленс у суцільній темряві може розгледіти тюленя, щоб загарпунити його. Можливо, при сонячному світлі влітку, наприкінці весни або восени його обриси і вгадуються під кригою, а його ніс можна побачити в маленькому отворі продуховини… але у світлі зірок? До того часу, як завібрує її сигнальний пристрій, тюлень може розвернутися й знову пірнути вглиб. Можливо, вона нюхом відчуває його наближення, коли він спливає нагору? Або вгадує його присутність якимось іншим чином?

Крозьє вже встиг добряче замерзнути — свідчення того, що він радше лежав на своїй підстилці зі шкури карибу замість сидіти прямо — і дрімав, коли маленький кістяно-пір’яний пристрій Сайленс завібрував.

Він прокинувся тієї ж миті, як вона почала діяти. Ескімоска підняла гарпун і метнула його прямо вниз у продуховину, перш ніж Крозьє встиг кліпнути й цілком скинути із себе дрімоту. Потім вона відхилилася назад, скільки сили тягнучи на себе товсту вірьовку, що щезала під кригою.

Крозьє ледь звівся на ноги — ліва нога неприємно нила й вгиналася під ним — і пошкандибав до Сайленс так швидко, як тільки міг. Він знав, що настав один з найскладніших моментів полювання на тюленя — необхідно витягти тварину на кригу, поки вона не встигла, звиваючись, зірватися із зазубленого кістяного вістря гарпуна, якщо її лише поранили, або просто застрягла в кризі й зісковзує вглиб, якщо її вбили. Швидкість, як ніколи не втомлювалися повторювати на Королівському флоті, — запорука всього.

Разом вони висмикнули важку тварину з ополонки, Сайленс тягнула за мотузку однією, несподівано сильною, рукою й роздовбувала кригу ножем, затиснутим у другій руці, розширюючи лунку.

Тюлень був мертвий, але слизькіший за все, що Крозьє будь-коли зустрічав. Він підсунув руки в рукавицях під основу ластів, стараючись уникати гострих як лезо зазублин на їх кінці, й виволік мертву тварину на кригу. Весь цей час він важко дихав, лаявся й сміявся — звільнений від необхідності поводитися тихо, — а Сайленс, звісно ж, залишалася мовчазною, хіба що легенько присвистувала на видиху.

Коли тюленя нарешті витягли на кригу, він відійшов назад, знаючи, що буде далі.

Тюлень, ледь помітний у світлі зірок, що пробивалося крізь низькі хмари, лежав з розплющеними чорними очима, в яких, здавалося, застиг осуд, з його відкритої пащі на біло-синій сніг стікала цівка чорної на вигляд крові.

Ледь засапана, Сайленс стала на кризі навколішки, тоді навкарачки, а потім лягала на живіт, наблизившись обличчям до морди мертвого тюленя. Крозьє тихо відступав ще на крок. Дивно, але він зараз почувався майже так само, як хлопцем у церкві Мемо Мойри.

Сягнувши рукою під парку, Сайленс витягла малесеньку закорковану пляшечку, зроблену з кістки, й набрала з неї в рота води. Вона тримала пляшечку на голих грудях під хутром, щоб вода не замерзла.

Дівчина посунулася вперед й притиснулася губами до тюленячих губ в дивній подобі поцілунку, навіть розтуляючи свого рота так само, як це роблять шльондри, цілуючи чоловіків, принаймні на чотирьох континентах, де побував Крозьє.

«Але у неї немає язика», — нагадав він собі.

Сайленс випустила воду зі свого рота в пащу тюленя.

Крозьє знав: якщо минущій душі тюленя, яка ще не покинула тіла, подобається краса вправно зробленого гарпуна й зазубреного кістяного вістря, що вбило його, якщо йому до вподоби непомітність і терплячості Сайленс та інші її мисливські навички, і особливо якщо їй подобається вода з її рота, вона розповість іншим душам тюленів, що вони мають прийти до цієї мисливиці, якщо хочуть напитися свіжої, чистої води.

Крозьє й гадки не мав, звідкіля він це знає, — Сайленс ніколи не пояснювала йому цього ні за допомогою мотузки, ні жестами, — але він знав, що це саме так. Немов це знання приходило до нього разом з головним болем, який щоранку його діймав.

Ритуал закінчено, Сайленс звелася на ноги, обтрусила сніг зі штанів і парки, зібрала всі свої дорогоцінні інструменти й гарпун, і вони разом поволокли мертвого тюленя до своєї снігової хатки, до якої було приблизно дві сотні ярдів.

Вони їли весь вечір. Крозьє мав відчуття, що він ніколи не насититься м’ясом та ворванню. До кінця цього вечора обличчя обох були такими масними, як дупа поросяти, й він показав пальцем на своє лице, потім на лице Сайленс й вибухнув сміхом.

Сайленс, звичайно ж, ніколи не сміялася, але Крозьє здалося, що її обличчям промайнула легенька тінь усмішки, перш ніж вона протиснулася вниз тунелем, що вів назовні, й повернулася — гола, в самих тільки коротких штанах — з повними пригорщами снігу, щоб спочатку вимити ним обличчя, а потім утертися м’якою шкурою карибу.

Вони пили крижану воду, розігрівали і знову їли тюленину, і знову запивали її водою, потім вибралися надвір і розійшлися в різні боки до вітру, повернувшись, розвісили свою вологу одежу на сушарці над палаючою потихеньку ворванню, вимили руки й обличчя, почистили зуби пальцями й обгорнутими мотузочкою гілками, аж нарешті заповзли голі під хутряні укривала.

Крозьє саме задрімав і проснувся від того, що відчув маленьку долоню Сайленс на своєму стегні та члені.

Він відгукнувся негайно, ствердів та піднявся. Крозьє не забув своїх колишніх душевних мук та упередження проти стосунків з ескімоскою: це все стало неважливим, коли її тоненькі, але наполегливі пальчики зімкнулися довкола його пеніса.

Вони обоє важко дихали. Вона закинула свою ногу на його стегно й водила нею вгору-вниз. Він стиснув її груди — такі теплі, — а потім опустив руки нижче й згріб її круглий задок, ще щільніше притискаючи її промежину до своєї ноги. Член був неймовірно твердим і пульсуючим, його набрякла голівка вібрувала, як пір’їна сигнального пристрою для полювання на тюленя, щоразу, коли він торкався її теплої шкіри. Його тіло, як допитливий тюлень, швидко визирало на поверхню відчуттів, попри його мудрі інстинкти.

Сайленс відкинула вбік укривало, осідлала його і рухом руки, таким само стрімким, наче метала гарпун, схопила його член і проштовхнула всередину себе.

— О Господи, — прохрипів він, коли вони злилися воєдино. Крозьє відчув своїм членом пружний опір, потім, здолавши той опір, зрозумів — геть приголомшений, — що він оволодів незайманою. Або ж цнотливиця оволоділа ним.

— О Боже! — не стримався він від вигуку, коли вони почали рухатися ще швидше.

Він притягнув її до себе за плечі й спробував поцілувати, але вона відвернула обличчя й притислася до його щоки, потім до шиї. Крозьє забув, що ескімоські жінки не вміють цілуватися… і це було перше, про що будь-який англійський полярний дослідник дізнавався від бувалих ветеранів.

Та байдуже.

Він вибухнув усередині неї за хвилину чи й менше. І ця хвилина тривала так довго.

Сайленс ще трохи полежала на ньому, її маленькі спітнілі груди притискалися до його так само спітнілих грудей. Він відчував її швидке серцебиття й знав, що вона теж чує калатання його серця.

Коли до нього повернулася здатність думати, він перейнявся тим, чи немає крові. Він не хотів забруднити таких гарних білих покривал.

Але Сайленс знову стисла свої стегна. Зараз вона сіла прямо, так само осідлавши його, дивлячись на нього незмигним поглядом своїх чорних очей. Її темні соски здавалися ще однією парою очей, що пильно спостерігали за ним. Він усе ще був твердим всередині неї, і від її рухів — це просто неймовірно, такого ще ніколи не траплялося з Френсісом Крозьє, коли він злягався з повіями в Англії, Австралії, Новій Зеландії, Південній Америці та в багатьох інших країнах, — він знову відчув збудження, налився ще більше й почав у відповідь рухати своїми стегнами.

Вона закинула голову назад й вперлася своєю сильною рукою в його груди.

Так вони кохалися годинами. Одного разу вона підвелася з їхнього снігового ложа, але лише для того, щоб принести обом попити води — розтопленого снігу в маленькій бляшанці Ґолднера, яка висіла на сушарці над полум’ям, — а коли вони напилися, спокійно змила зі своїх стегон маленькі плямки крові.

Потім вона лягла на спину, розвела ноги й затягла на себе Крозьє, міцно схопивши його за плечі своїми сильними руками.

Зараз не було світанків, тож Крозьє так ніколи і не знатиме, чи кохалися вони впродовж усієї довгої арктичної ночі — а можливо, впродовж багатьох днів і ночей (йому здавалося, що саме так воно й було, на той момент, коли їх зморив сон), — але зрештою вони таки поснули. Від тепла їхнього дихання та розпашілих тіл стіни снігової хатини почали скрапувати водою, і в їхньому домі було так тепло, що перші півгодини вони спали, не вкриваючись хутряними запонами.