Терор

2 ФРАНКЛІН

51° 29′ півн. шир., 0° 0′ зах. довг.

Лондон, травень 1845 року

Він був — і назавжди залишиться — чоловіком, що з’їв свої черевики. За чотири дні до відплиття капітан сер Джон Франклін підхопив грип, і він був певен, що не від простих матросів та портових вантажників у доках Лондона, і ні від кого зі своїх ста тридцяти чотирьох членів команди та офіцерів — вони були здорові, як коні-ваговози, — але від якогось хворобливого підлабузника зі світського кола леді Джейн.

Чоловік, що зжер свої черевики.

У дружин героїчних дослідників Арктики була традиція власноруч шити прапор, який належало встановити в якійсь найпівнічнішій точці маршруту, в цьому випадку — підняти на щоглі після того, як експедиція пройде Північно-Західним проходом, і дружина Франкліна, Джейн, саме дошивала шовкового Юніона Джека, коли він повернувся додому. Сер Джон увійшов у вітальню і звалився на набиту волосінням канапу поруч з леді. Пізніше він не міг пригадати, хто саме роззув його, але хтось мав це зробити — чи Джейн, чи хтось зі слуг, — бо невдовзі він уже лежав на спині напівпритомний, його голова розколювалася від болю, живіт скрутило так, як ніколи не крутило навіть у бурхливому морі, а все тіло горіло в пропасниці. Леді Джейн переповідала йому свій важкий день, не замовкаючи ні на мить. Сер Джон намагався слухати, але гарячка відносила його все далі на перепадистих хвилях недуги.

Він був чоловіком, що зжер свої черевики, і був таким уже двадцять три роки, відтоді як повернувся зі своєї першої, невдалої, суходільної експедиції через північну Канаду в пошуках Північно-Західного проходу. Він пам’ятав жарти та анекдоти після свого повернення. Франклін з’їв свої черевики — а він їв і значно гірші наїдки в цій невдалій трирічній подорожі, включаючи tripe-de-roche, огидну кашу, зварену зі зішкрябаних зі скель лишайників. Після двох років походу й голодування він та його люди — Франклін, перебуваючи у напівпритомному стані, розділив свій загін на три групи і залишив дві інші виживати чи вмирати (як їм уже заманеться) — зварили халяви своїх чобіт та черевиків, щоб вижити. Сер Джон — тоді він ще був просто Джон, його посвятили в лицарі попри недолугість після ще одного невдалого суходільного походу та проваленої полярної експедиції морем — проводив дні 1821 року, пережовуючи шматки невичиненої шкіри. Його люди зжерли свої куртки з буйволячої шкіри. Потім деякі з них перейшли й до інших речей. Але він ніколи не їв людського м’яса.

Франклін і досі не був певен, чи решта його експедиції, включаючи його доброго друга і старшого лейтенанта доктора Джона Річардсона, утрималися від такої спокуси. Забагато всього трапилося, звідтоді як розділені партії попленталися через арктичні пустелі й ліси, відчайдушно намагаючись повернутися назад до Франклінового маленького імпровізованого форту Ентерпрайз та справжніх фортів Провіденс та Резолюшен.

Дев’ятеро білих і один ескімос померли. Дев’ятеро мертвих з тих двадцяти одного чоловіка під командуванням молодшого лейтенанта Джона Франкліна, тридцяти трьох років, огрядного й лисого вже тоді, яких він вивів з форту Резолюшен 1819 року, плюс один з місцевих провідників, яких вони наймали дорогою, — Франклін не дозволив йому покинути експедицію, щоб вирушити на пошуки харчів для власного прокорму. Двоє людей були холоднокровно вбиті. Принаймні одного з них, поза сумнівом, з’їли інші. Але загинув лише один англієць. Тільки один справжній білий. Всі решта були прості французькі voyageurs або індіанці. Це був свого роду успіх — загинув тільки один білий англієць, навіть якщо всі інші перетворилися на торохкотливих бородатих скелетів. Навіть якщо всі інші вижили тільки тому, що Джордж Бек, цей невгамовний сексуально заклопотаний гардемарин, подолав на снігоступах 1200 миль[20], щоб повернутися з припасами і — найважливіше — з підмогою індіанців, які взяли на себе клопіт про Франкліна і його вмираючу партію.

Цей нестерпний Бек. Аж ніяк не добрий християнин. Зухвалий. Не справжній джентльмен, попри те, що пізніше отримав лицарський титул за арктичну експедицію саме на цьому кораблі Її Величності, «Терорі», яким зараз командує сер Джон.

У тій експедиції, експедиції Бека, «Терор» підкинуло вгору на п’ятдесят футів крижаною горою, що постала з-під води, а потім жбурнуло вниз з такою силою, що стала протікати кожна дубова дошка його корпуса. Джорж Бек довів цей човен-друшляк назад до узбережжя Ірландії і підійшов до берега за лічені години до того, як він мав би затонути.

Матроси обмотали судно ланцюгами довкола бортів, щоб дошки не розсипалися, поки корабель доставить їх додому. Всі люди похворіли на цингу — чорні ясна, криваві очі, зуби, що посипалися, — супроводжувану божевіллям та галюцинаціями.

Після цього, звісно, вони присвоїли Беку лицарський титул. Саме так чинять Англія та Адміралтейство після вашого повернення з полярної експедиції, яка завершилася епічним пшиком, маючи своїм наслідком приголомшливі людські втрати; але якщо ви самі вціліли, вони вшановують вас титулом і урочистим парадом. Після повернення Франкліна з його другої берегової картографічної експедиції 1827 року, що мала своєю метою складання мапи берегової лінії найпівнічнішої частини Північної Америки, його посвятив у лицарі особисто король Ґеорґ IV. Географічне товариство Парижа вручило йому золоту медаль. Його нагородили капітанством на чудовому невеликому двадцятишестигарматному фрегаті Її Величності «Рейнбоу» і направили в Середземне море — призначення, про яке кожен капітан королівського флоту молився чи не щоночі. Він запропонував одружитися одній з найближчих подруг своєї померлої дружини Елеанори — енергійній, вродливій та щирій Джейн Ґріффін.

— Тож я пояснила серу Джеймсу на чаюванні, — казала Джейн, — що довіра й репутація мого коханого сера Джона для мене нескінченно дорожчі, ніж якась егоїстична втіха від товариства чоловіка, навіть якщо він має відлучитися на чотири роки… та навіть п’ять.

Як же звали ту п’ятнадцятирічну дівку з племені червоношкірих індіанців, через яку Бек збирався стрілятися на дуелі на їхніх зимових квартирах у форті Ентерпрайз?

Зелена Панчоха. Саме так. Зелена Панчоха.

Бісова дівка. Щоправда, вродлива, але зіпсута. Безсоромна. Сам Франклін, попри всі свої намагання не дивитися в її бік, одної місячної ночі побачив, як вона вислизнула зі свого дикунського вбрання і йшла гола через весь їхній зимівник.

Йому тоді було тридцять чотири, але вона була першою голою людською самицею, яку він доти бачив, і аж по сьогодні — найвродливішою. Темна шкіра. Груди пишні, як стиглий плід, але все ще дівочі, соски ще не налилися в ореолі дивних чітко окреслених темно-коричневих кружалець. Цю картину сер Джон ніяк не міг стерти зі своєї пам’яті — хоча намагався і молився за це — і через чверть століття по тому. В дівчини не було класичного миска лобкового волосся, який Франклін бачив пізніше у своєї першої дружини Елеанори, і то лише одного разу і мигцем, коли вона готувалася прийняти ванну, бо Елеанора ніколи не дозволяла найменшому променю освітити їхнє нечасте кохання, не було воно схоже і на обрідне розтріпане гніздечко пшеничного кольору, яке прикрашало зріле тіло його теперішньої дружини Джейн. Ні, індіанська дівка Зелена Панчоха мала тільки тонку, але чорнющу вертикальну смужку, що приховувала її жіночі принади. Таку тонку, як перо ворона. Смолисто-чорну, як сам гріх.

Гардемарин-шотландець, Роберт Гуд, який уже прижив одного байстрюка з іншою індіанською жінкою в цю нескінченну зиму в зимівнику, який Франклін називав Форт Ентерпрайз, швиденько закрутив любов з юною мідяною скво Зелена Панчоха. Дівка перед цим злягалася з іншим гардемарином, Джорджем Беком, але щойно Бек вирушив на полювання, вона перенесла свою сексуальну відданість на Гуда з легкістю, притаманною лише язичникам та дикунам.

Франклін і досі пам’ятав гарчання і пристрасні стогони всю довгу ніч — геть не схожі на його досвід кількахвилинного злягання з Елеанорою (він жодного разу не скрикнув і взагалі не шумів, звісно, бо джентльмену таке не личить), чи навіть два напади пристрасті поспіль, як тієї пам’ятної ночі в медовий місяць з Джейн; ні, Гуд і Зелена Панчоха заходилися довкола цього півдюжини разів за ніч. І варто було Гуду та дівчині затихнути в суміжній прибудові, як вони починали знову — сміх, тихе хихотіння, потім слабкі стогони, за якими йшли все гучніші крики, якими бронзовотіле дівчисько підганяло Гуда. Джейн Ґріффін було тридцять шість, коли вона одружилася з новопосвяченим лицарем Джоном Франкліном 5 грудня 1828 року. Їх медовий місяць минув у Парижі. Не те щоб Франклін дуже любив це місто, та й французів узагалі, але їхній готель був розкішний, а їжа дуже добра.

Франклін побоювався, що під час їхніх мандрів на континенті вони можуть перетнутися з тим хлопом, Роже, — Пітером Марком Роже, який здобув певну літературну популярність, надрукувавши свій словник Роже[21], чи як він там називався — з тим самим молодиком, який одного разу просив руки Джейн Ґріффін і отримав відмову, як і всі інші залицяльники в її молоді роки. Згодом Франклін потай зазирнув у щоденники Джейн тих часів, виправдовуючи свій вчинок переконанням, що вона сама хотіла б, щоб він знайшов і прочитав цей стос зошитів, оправлених у телячу шкіру, — інакше навіщо б вона залишала їх на видноті? — і одного разу побачив фразу, написану дрібним досконалим почерком його коханої того дня, коли Роже зрештою одружився з іншою: «Романтика мого життя скінчилася».

Роберт Гуд ще порозважався з тією Зеленою Панчохою протягом шести нескінченних арктичних ночей, поки його приятель гардемарин Джордж Бек повернувся з індіанцями з полювання. Двоє чоловіків призначили дуель, домовившись битися на смерть, удосвіта — близько десятої ранку — наступного дня.

Франклін не знав, що робити. Огрядний лейтенант був нездатний підтримувати бодай якусь подобу дисципліни серед грубих voyageurs чи гордовитих індіанців, але ще меншою мірою міг контролювати свавільного Гуда чи імпульсивного Бека.

Обидва гардемарини були художники й картографи. Відтоді Франклін не має довіри до художників. Коли скульптор у Парижі ліпив руки леді Джейн і напахчений содоміт тут, у Лондоні, майже місяць малював її офіційний портрет олією, Франклін ніколи не залишав чоловіків наодинці з нею.

На світанку Бек і Гуд зійшлися на поєдинок до смерті, й Джон Франклін не міг нічого вдіяти, крім як сховатися в хатині і молитися, щоб наступна смерть чи поранення не зруйнували остаточно залишків здорового глузду в учасників його і так ганебної експедиції. В отриманих ним наказах не було й слова про те, що йому треба було взяти харчі для подорожі завдовжки тисяча двісті миль арктичним суходолом, прибережним морем та річковим маршрутом. За власні кошти він купив провізію в кількості, достатній для того, щоб прогодувати шістнадцятьох чоловік хіба один день. Франклін гадав, що потім індіанці будуть полювати для них і годувати їх, поки провідники нестимуть його поклажу і веслуватимуть на його каное з березової кори.

Ті каное з березової кори були помилкою. Через двадцять три роки після тих подій він був готовий признатися в цьому — принаймні собі. Всього через кілька днів у забитих льодом водах вздовж північного узбережжя, якого вони досягли через більш ніж півтора року після виходу з форту Резолюшен, вутлі суденця почали розвалюватися.

Франклін, із заплющеними очима, палаючим чолом, пульсуючим болем у скронях, неуважно слухав незмовкне базікання Джейн і згадував той ранок, коли він так само лежав у своєму важкому спальному мішку, зажмуривши очі, в той час як Бек і Гуд розходилися на свої п’ятнадцять кроків за стінами зимівника й розверталися, щоб стріляти. Кляті індіанці й чортові voyageurs — у багатьох сенсах такі самі дикуни — сприйняли смертельну дуель як розвагу. Зелена Панчоха, Франклін чудово це пам’ятав, того ранку мало не випромінювала еротичний жар.

Лежачи у своєму спальнику, затуливши руками вуха, Франклін все одно чув відлік кроків, наказ розвернутися, наказ цілитися, команду стріляти.

Потім два клацання. Й регіт натовпу.

Уночі старий шотландський матрос, який був секундантом, цей неотесаний бандит Джон Гепберн, витягнув заряди та кулі з ретельно підготованих пістолів.

Супроводжувані безперервним реготом юрби voyageurs та іржанням індіанців, Гуд і Бек гордо розійшлися в протилежні боки. Невдовзі по тому Франклін наказав Джорджеві Беку повернутися у форти, щоб придбати більше провізії в компанії «Гудзонова Затока». Бек пішов майже на всю зиму.

Франклін же з’їв свої черевики і підгодовувався лишайниками, зішкрябаними зі скель, — огидним слизом, який виблював би будь-який англійський пес, що поважає себе, — але він ніколи не трапезував людською плоттю.

Більше ніж через рік після тієї відвернутої дуелі, вже у партії Річардсона, що відділилася від групи Франкліна, той похмурий напівбожевільний експедиційний ірокез Мішель Терогайт вистрелив прямо в лоба художника і картографа гардемарина Роберта Гуда.

За тиждень до цього вбивства індіанець приніс до конаючої з голоду партії дуже смачний шмат м’яса, стверджуючи, що це окіст вовка, чи то забитого оленями карибу, чи то власноручно вбитого Терогайтом, озброєним оленячим рогом, — він плутався у вигадках. Зголоднілі люди приготували й з’їли м’ясо, але ще перед тим доктор Річардсон помітив легкий слід татуювання на шкірі. Пізніше доктор сказав Франкліну, що він був упевнений, що Терогайт прокрався назад до тіла одного з voyageurs, який помер того тижня на переході.

Помираючий з голоду індіанець і конаючий Гуд були наодинці, коли Річардсон, що пішов нашкребти лишайників зі скель, почув постріл. Самовбивство, переконував Терогайт, але доктор Річардсон, який бачив на своєму віку більш ніж достатньо суїцидів, за слідом від кулі в черепі Роберта Гуда виснував, що це не самостріл.

Отже, індіанець тепер озброївся британським штиком, мушкетом, двома повністю зарядженими пістолями і довгим, як передпліччя, ножем. Два вцілілі на той момент англійці — Гепберн і Річардсон — мали лише пістолет і один ненадійний мушкет на двох.

Річардсон, нині один з найповажніших науковців і хірургів Англії, друг поета Роберта Бернса, але тоді лише перспективний експедиційний хірург і натураліст, дочекався, поки Мішель Терогайт повернеться з походу за хмизом, переконався, що руки його зайняті, і лише потім підняв свій пістоль і вистрілив індіанцеві в голову.

Доктор Річардсон пізніше зізнався, що їв куртку з буйволячої шкіри мертвого Гуда, але ні Гепберн, ні Річардсон — єдині, хто вижив з їхньої партії, — ніколи не згадували, про те, чим ще вони харчувалися наступні кілька тижнів важкого переходу до форту Ентерпрайз.

У форті Ентерпрайз Франклін та люди з його групи були такими кволими, що не могли навіть стояти на ногах, не те що ходити. Річардсон і Гепберн порівняно з ними виглядали значно сильнішими.

Може, він і той чоловік, що зжер свої черевики, але Джон Франклін ніколи…

— Кухарка готує на вечерю ростбіф, мій дорогенький. Твій улюблений. Звідтоді як ми її найняли — я певна, що та ірландка обраховувала нас, бо красти для ірландців так само природно, як напиватися, — я нагадую їй, що ти волієш, аби він був не просмажений, з кров’ю на розріз.

Франклін, борсаючись у відпливній течії лихоманки, намагався знайти слова у відповідь, але хвилі головного болю, нудоти і жару були занадто високими. Він пітнів у своїй нижній сорочці і все ще застебнутому комірцеві.

— Дружина адмірала сера Томаса Мартіна прислала нам сьогодні чарівну листівку і дивовижний букет квітів. Вона остання, до кого б я дослухалася, але маю визнати, що ці троянди у вітальні просто чудові. Ти їх бачив? Ти мав час побазікати з адміралом Мартіном на прийомі? Звичайно ж, він не настільки важлива персона, чи не так? Навіть як інспектор флоту. Звісно, не такий впливовий, як перший лорд чи перший комісар Адміралтейства, не кажучи вже про твоїх друзів з Арктичної ради.

Капітан сер Джон Франклін мав багато друзів, і всі вони любили капітана сера Джона Франкліна. Але ніхто не поважав його. Десятиліттями Франклін усвідомлював перший факт і відмахувався від другого, але зараз зрозумів, що це таки правда.

Усі його любили. Жоден не поважав його.

Після Землі Ван Дімена. І після тасманійської в’язниці та повного провалу, який його там спіткав.

Елеанора, його перша дружина, помирала, коли він полишив її заради своєї другої великої експедиції.

Він знав, що вона вмирає. Вона знала, що вона вмирає. Її туберкульоз — і знання того, що вона помре від нього набагато раніше, ніж її чоловік загине у битві чи експедиції, — весь час був разом з ними, як третій зайвий на весільній церемонії. Через двадцять два місяці їхнього шлюбу вона подарувала йому доньку, його єдину дитину, Елеанору-молодшу.

Маленька тендітна жінка, яка, проте, ледь не лякала його своїм запалом та енергійністю, його перша дружина, сказала йому вирушати у свою другу експедицію на пошуки Північно-Західного проходу, в цю подорож суходолом і водою вздовж північноамериканської берегової лінії, навіть коли сама вже відкашлювалася кров’ю і знала, що кінець вже близько. Вона переконувала, що їй буде краще, якщо він в той момент уже буде десь інде. Він повірив їй. Або принаймні повірив, що так буде краще для нього.

Глибоко релігійний чоловік, Джон Франклін молився, щоб Елеанора померла до його відбуття у подорож. Вона не померла. Він вирушив 16 лютого 1825 року, написав своїй коханій багато листів по дорозі до Великого Невільничого озера, відправляючи їх з Нью-Йорка та Олбані, і довідався про її відхід у кращий світ 24 квітня на британській військово-морській базі в Пенетангішині. Вона померла, як тільки його корабель відплив з Англії.

Коли він 1827 року повернувся зі своєї експедиції, на нього чекала Джейн Ґріффін, подруга Елеанори.

Прийом в Адміралтействі відбувся менше тижня тому — ні, рівно тиждень тому, до того, як він підхопив цей клятий грип. Капітан сер Джон Франклін та всі його офіцери й помічники з «Еребуса» і «Терору», звісно ж, були там присутніми. Були також і цивільні учасники експедиції — льодовий лоцман «Еребуса» Джеймс Рейд і льодовий лоцман «Терору» Томас Бланкі, як і касири, корабельні лікарі й скарбники.

Сер Джон виглядав некепсько у своєму новому синьому мундирі з фалдами, як ластівчин хвіст, синьо-золотих смугастих штанях, еполетах із золотими торочками, з церемоніальним палашем і в «нельсонівському» трикутному капелюсі. Командир його флагманського корабля «Еребус» Джеймс Фітцджеймс, якого вважали найбільшим красенем королівського флоту, виглядав просто чудово і поводився скромно, як належить герою війни, яким він і був. Тієї ночі Фітцджеймс усіх буквально зачарував. Френсіс Крозьє, як завжди, був скутим, незграбним, меланхолійним і трохи п’яним.

Але Джейн помилялася — члени Арктичної ради не були друзями сера Джона. Насправді, жодної Арктичної ради не існувало. Вона була радше почесним товариством, ніж реальною інституцією, але також і найзакритішим клубом ветеранів в усій Англії.

Усі вони були на тому прийомі: Франклін, його старші офіцери і довготелесі, худі, сиві члени легендарної Арктичної ради.

Щоб здобути членство в Раді, кожен із них мав очолити якусь експедицію до найвіддаленішого арктичного району і… залишитися живим.

Віконт Мелвілл — перший достойник у довгій шерезі, що вітала гостей, після проходження якої Франклін весь обливався потом і ледь міг говорити, — був першим лордом Адміралтейства і спонсором їхнього спонсора, сера Джона Барроу. Але Мелвілл не належав до колишніх полярників.

Справжні легендарні члени Арктичної ради — більшості вже за сімдесят — для знервованого Франкліна тієї ночі більше скидалися на відьомський шабаш у «Макбеті» або на якесь гроно сивих привидів, ніж на живих людей. Кожен з них шукав Прохід поперед Франкліна і повернувся живий, але не зовсім притомний.

Чи взагалі хтось, запитував себе Франклін того вечора, повертається справді живим після зимівлі в арктичних районах?

У сера Джона Росса, шотландське обличчя якого мало більше гострих граней, ніж айсберг, були кошлаті брови, немов з пуху і пір’я тих пінгвінів, яких описав його небіж сер Джеймс Кларк Росс після своєї експедиції в Антарктику.

Россів голос був грубим, як пемза, якою драють дерев’яну палубу.

Сер Джон Барроу, старший за Господа Бога і вдвічі за нього могутніший. Батько серйозних британських арктичних досліджень. Усі інші тут, цієї ночі, навіть сивочолі сімдесятилітні діди, порівняно з ним були пацанами… хлопцями Барроу.

Сер Вільям Паррі, джентльмен над джентльменами навіть королівської крові, який чотири рази намагався форсувати Прохід, але зрештою побачив тільки смерть своїх матросів, а свою «Фурію» затертою крижинами, розчавленою і потопленою.

Сер Джеймс Кларк Росс, щойно посвячений лицар, щойно одружений на жінці, яка примусила його присягнутися, що більше він не вирушить у жодну експедицію. Він отримав би Франклінове місце командира цієї експедиції, якби тільки захотів, і вони обоє знали про це. Росс і Крозьє стояли трохи осторонь від інших, потягуючи напої та розмовляючи тихо, як змовники.

Цей клятий сер Джордж Бек! Франкліну було осоружним те, що йому доводиться ділити лицарський титул зі звичайним гардемарином, що колись був його підлеглим і волочився за бабами. Цього врочистого вечора капітан сер Джон Франклін майже шкодував, що Гепберн витягнув порох і кулі з дуельних пістолів двадцять п’ять років тому. Бек був наймолодшим членом Арктичної ради і виглядав щасливішим і самовдоволенішим за будь-кого іншого, навіть після того, як постраждав і ледь не затонув корабель Її Величності «Терор».

Капітан сер Джон Франклін був непитущим, але після трьох годин шампанського, вина, бренді, черрі й віскі інших чоловіків попустило, регіт довкола нього став гучнішим, а спілкування у парадній залі розкутішим, і Франклін почав заспокоюватися, зрозумівши нарешті, що все це прийняття, всі золоті ґудзики, шовкові краватки, блискучі еполети, смачна їжа, сигари й усмішки були для нього. Цього разу все було на його честь.

Тож він був шокований, коли старший Росс цілком несподівано потягнув його вбік і почав кахикати запитаннями в сигарному диму і спалахах свічок на кришталевій люстрі.

— Франкліне, якого чорта ви берете сто тридцять чотири людини? — проскрипів пемзовий камінь об неотесане дерево.

Капітан сер Джон Франклін моргнув.

— Це велика експедиція, сер Джон.

— До біса велика, як на мене. Доволі важко навіть тридцятьох чоловік провести через кригу, посадовити в шлюпки і повернути до цивілізованого світу, якщо щось піде не так. А сто тридцять чотири чоловіки… — старий дослідник непристойно прочищав горлянку, наче збирався сплюнути.

Франклін посміхався і кивав, а його єдиним бажанням було, щоб стариган дав йому спокій.

— А ваш вік… — продовжував Росс. — Вам уже шістдесят, хай йому біс.

— П’ятдесят дев’ять, — незграбно заперечив Франклін. — Сер.

Старший Росс тоненько захихотів, але при цьому скидався на айсберг ще більше, ніж будь-коли.

— Що там «Терор»? Триста тридцять тонн? «Еребус» щось близько трьох сотень сімдесяти?

— Мій флагман — триста сімдесят дві, — сказав Франклін. — І «Терор» — триста двадцять шість.

— І осадка на дев’ятнадцять футів у кожного, це так?

— Так, мілорде.

— Це педерастична маячня, Франкліне. Ваші кораблі будуть суднами з найглибшою осадкою, які будь-коли посилали в арктичну експедицію. Все, що ми знаємо про ті райони, свідчить про те, що води, куди ви прямуєте, — мілкі, повні рифів, скель і притопленого льоду. Моя «Вікторія» осіла у воді лише на півтора сажні, але ми не могли пройти над обмілиною на виході з бухти, де зимували. Джордж Бек зміг, але пробив днище, днище вашого «Терору».

— Обидва кораблі підсилені, сер Джон, — сказав Франклін. Він відчував, як по його грудях та ребрах на його огрядний живіт струмками котиться піт. — Зараз вони найміцніші у світі кораблі льодового класу.

— А що це за нісенітниця з парою та локомотивними машинами?

— Це не така вже й нісенітниця, мілорде, — сказав Франклін з такою поблажливістю, що аж сам почув її у своєму голосі. Він геть не тямив у парових двигунах, але мав серед членів експедиції двох гарних механіків і Фітцджеймса, який служив у новому паровому флоті. — Це потужні машини, сер Джон. Вони дозволять нам пройти через кригу там, де не вдавалося пройти під вітрилами.

Сер Джон Росс пирхнув.

— Ваші парові машини навіть не морські, чи не так, Франкліне?

— Так, сер. Але це найкращі двигуни, які змогла нам продати Лондонсько-Гринвіцька залізнична компанія. Переобладнані для експлуатації в морі. Потужні, як звірі, сер.

Росс відсьорбнув трохи віскі.

— Потужні, якщо ви збираєтеся прокласти рейки вздовж усього Північно-Західного проходу і пустити по них чортів локомотив.

Франклін лише добродушно усміхнувся на це, хоча не бачив нічого смішного в цьому зауваженні Росса, і його глибоко вразила недоречність цих слів. Почуття гумору часто йому зраджувало, і він не розумів, над чим усі сміються.

— Насправді не такі вже й потужні, — продовжував Росс. — Півторатонна машина, яку втиснули у трюм вашого «Еребуса», дає тільки двадцять п’ять кінських сил. Машина Крозьє ще менш ефективна… двадцять кінських сил щонайбільше. Корабель, який буксируватиме вас із Шотландії — «Раттлер» — розвиває двісті двадцять кінських сил з двигуном меншого розміру. Бо це морська машина, збудована для роботи в морі.

Франклін не мав що відповісти на це, тож він просто всміхнувся. Щоб відмовчатися, він жестом підкликав офіціанта, який проминав їх з бокалами шампанського. Потім, оскільки це суперечило його принципам не вживати алкоголю, йому залишалося тільки стояти з келихом у руці, час від часу розглядаючи бульбашки шампанського, і чекати нагоди, щоб непомітно його здихатися.

— Подумайте про додаткову провізію, яку ви могли б запхати в трюми своїх двох кораблів, якби там не було цих чортових машин, — вперто гнув своє Росс.

Франклін роззирнувся навколо, наче шукаючи порятунку, але всі довкола жваво спілкувалися між собою.

— Ми маємо більш ніж достатні запаси на три роки, сер Джон, — нарешті сказав він — І від п’яти до семи років, якщо зменшимо денний раціон, — він знову посміхнувся, намагаючись причарувати цього суворого старого. — А також і «Еребус» і «Терор» мають центральне опалення, сер Джон. Я певен, що цього вам дуже бракувало на «Вікторії».

Вицвілі очі сера Джона Росса холодно зблиснули.

— «Вікторію» розчавило кригою, як яйце, Франкліне. Фантастичне парове опалення не допомогло б їй, чи не так?

Франклін озирнувся, намагаючись зустрітися поглядом з Фітцджеймсом. Або хоча б Крозьє. З ким завгодно, хто прийшов би йому на допомогу. Здавалося, ніхто не помічав опасистого сера Джона, затисненого в куток старим сером Джоном, у такій серйозній, хоча й односторонній, бесіді. Пройшов офіціант, і Франклін поставив непригублений келих шампанського йому на тацю.

Росс втупився у Франкліна своїми сіро-блакитними очима.

— А скільки вугілля потрібно, щоб протягом дня обігрівати один із ваших кораблів? — допитувався старий шотландець.

— О, насправді я не знаю, сер Джон, — відповів Франклін з чарівною усмішкою. Він і справді не знав. І не надто цим переймався. Парові машини та вугілля були справою механіків. Адміралтейство, звісно, все чудово розрахувало.

— Зате я знаю, — сказав Росс — Ви витрачатимете аж до ста п’ятдесяти фунтів[22] вугілля в день, тільки щоб підтримувати належну температуру води в трубах для опалення приміщень екіпажу. Півтонни дорогоцінного вугілля в день, тільки щоб підтримувати кипіння в паровому котлі. А під час плавання — не очікуйте від цих потворних лінійних кораблів швидкості більше чотирьох вузлів — ви спалюватимете від двох до трьох тонн вугілля в день. І набагато більше, якщо пробуватимете пробитися через паковий лід. Як багато вугілля ви прийняли на борт, Франкліне?

Капітан сер Джон відмахнувся якимось відчіпним і майже жіночим жестом.

— О, щось близько двох сотень тонн, мілорде.

Росс примружився.

— Дев’яносто тонн на кожному, і на «Еребусі» й на «Терорі», якщо бути точним, — проскреготав він. — І це якщо ви поповните запаси в Ґренландії, перш ніж перетнути Баффінову затоку, тож у справжній кризі їх буде набагато менше.

Франклін посміхався і мовчав.

— Скажімо, ви прибудете на місце зимівлі в кризі з сімдесятьма п’ятьма неспаленими відсотками від своїх дев’яноста тонн, — продовжував наступати Росс з наполегливістю корабля, який продирається вперед у молодому льоді. — Отже, у нас виходить… скільки днів роботи парового двигуна за нормальних умов, не серед криги? Дюжину? Тринадцять днів? Два тижні?

Капітан сер Джон Франклін не мав про це ні найменшого уявлення. Його розум, попри те, що був розумом професійного мореплавця, просто не був здатний робити такі підрахунки. Можливо, його очі викрили раптову паніку — не через вугілля, а через те, що він виглядає цілковитим ідіотом перед сером Джоном Россом, — бо старий моряк вхопився за плече Франкліна сталевою клешнею. Коли Росс нахилився ближче, капітан сер Джон Франклін відчув у його подиху запах віскі.

— Що Адміралтейство планує для вашого порятунку, Франкліне? — проскрипів Росс.

Його голос був тихим. Довкола них чулися сміх і балачки, як це зазвичай буває в останню годину під час прийняття.

— Порятунку? — перепитав Франклін, розгублено кліпаючи очима. Думка, що два найновіші у світі кораблі — підсилені для льодових умов, оснащені паровими двигунами, споряджені харчами на п’ять чи й більше років серед криги, укомплектовані екіпажами, підібраними особисто сером Джоном Барроу, — будуть або можуть потребувати порятунку, просто не вкладалась у Франкліновій голові. Це була просто абсурдна думка.

— Ви плануєте закладати продуктові бази на своєму шляху через острови? — прошепотів Росс.

— Продуктові бази? — здивувався Франклін. — Залишати по дорозі провізію? Чого ради я маю це робити?

— Щоб забезпечити своїх людей продуктами і притулком, якщо вам доведеться висадитися на кригу і повертатися пішки, — розлючено прохрипів Росс, блискаючи очима.

— Чому ми мали б іти назад до Баффінової затоки? — запитав Франклін. — Наша мета — завершити проходження Північно-Західним проходом.

Сер Джон Росс трохи відхилився назад. Але його клешня ще міцніше стиснула Франклінове передпліччя.

— Тобто ні рятувального судна, ні бодай планів порятунку немає?

— Ні.

Росс схопив другу руку Франкліна і стиснув так міцно, що огрядний капітан сер Джон мало не скривився.

— Тоді, хлопче, — прошепотів Росс, — якщо до 1848 року від вас не буде ніяких звісток, я сам вирушу на твої пошуки. Присягаюся в цьому.

Франклін здригнувся і очунявся.

Він був мокрий від поту. Почувався запамороченим і слабким. Його серце шалено калатало, і на кожний його удар відлунював головним болем, наче під його черепом бив церковний дзвін.

Він подивися на свої ноги і пополотнів. Нижню половину його тіла вкривав шовк.

— Що це? — закричав він у розпачі. — Що це? Мене вкрили прапором!

Леді Джейн застигла приголомшена.

— Мені здалося, що тобі холодно, Джоне. Ти весь дрижав. Я накрила тебе ним замість ковдри.

— О Боже! — вигукнув капітан сер Джон Франклін. — О Боже, жінко, чи ти розумієш, що накоїла? Хіба ти не знаєш, коли тіло вкривають прапором?