Терор

34 КРОЗЬЄ

69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 41′ зах. довг.

22 квітня 1848 року

Тягнучи сани назустріч арктичному сонцю, що котилося до заходу, капітан Крозьє подумки аналізував графік їхнього просування цим чистилищем. Отже, сьогодні, першого дня, вони мають пройти по кризі вісім миль до першого морського табору. Завтра, наступного дня, вони повинні здолати дев’ять миль і, якщо все піде як належить, опівночі дістатися другого морського табору. Третього, останнього дня перед ними лежатиме вісім миль найважчого відтинку шляху, де сани треба буде перетягувати через бар’єр айсбергів на межі, де зустрічаються пакова крига та берегова. А там уже палицею докинути до відносно безпечного притулку в таборі Терору.

Там екіпажі обох кораблів уперше зберуться разом. Якщо санний загін Крозьє цілим і неушкодженим подолає цей перехід — і уникне лап тварюки, що переслідує їх на кризі, — всі сто п’ять моряків зберуться разом на продутому вітрами північно-західному березі острова.

Перші санні експедиції до Землі Короля Вільяма в березні — більшість з них у темряві — рухалися так повільно, що часто люди із саньми ставали табором на першу ночівлю на кризі ще у межах видимості з корабля. Одного разу, коли з південного сходу дув зустрічний ураганний вітер, загін лейтенанта Ле Вісконте за дванадцять годин постійних зусиль пройшов менше милі.

Але зараз — при світлі дня, по вже прокладеному санному сліду, через пробиті у гребенях торосів проходи — йти стало набагато легше.

Крозьє не збирався залишатися на Землі Короля Вільяма. Його попередні відвідини мису Вікторії не переконали його в тому, що, попри величезні запаси продовольства та спорядження, складені гам, і розчищені місця для наметів, моряки зможуть протриматися на тій землі тривалий час. Негода зі скаженими вітрами, що майже завжди задували з північного заходу, взимку була убивчою, жахливою навесні й під час короткої осені й загрозливою для життя влітку. Шалені грози з блискавками, схожі на ту, яку довелося пережити покійному лейтенантові Гору під час перших відвідин цього суходолу влітку 1847 року, вибухали знову й знову впродовж усього літа й ранньої осені. Однією з перших речей, які Крозьє наказав доправити на острів минулого літа, були запасні корабельні громовідводи й мідні шворні, на яких висіли гардини в каюті сера Джона, що мали правити за імпровізовані громовідводи.

Аж до останніх днів березня, коли був зруйнований «Еребус», Крозьє сподівався, що вони зможуть вирушити до східного узбережжя півострова Бутія, де була вірогідність знайти запаси продуктів та спорядження, залишені «Фурією», й можливість зустріти китобоїв, що йдуть із Баффінової затоки. За прикладом старого Джона Росса, вони могли б пройти пішки чи на човнах вздовж східного берега Бутії на північ до острова Сомерсет або навіть до острова Девон, якщо доведеться. Рано чи пізно вони побачили б якийсь корабель у Ланкастер Зунді.

Також у тому напрямку були ескімоські поселення. Крозьє сам переконався в цьому — він бачив їх під час свого першого рейсу в Арктику з Вільямом Едвардом Паррі 1819-го, куди він вирушив, коли йому виповнилося двадцять два роки. Через два роки він з Паррі знову повернувся туди в пошуках Північно-Західного проходу, а потім, ще через два роки, щоб продовжити ці пошуки — пошуки, які вб’ють сера Джона Франкліна двадцять шість років по тому.

«І можуть вбити всіх нас», — подумав Крозьє й похитав головою, проганяючи геть занепадницькі думки.

Сонце було вже над самими обрієм на півдні. Перш ніж воно зайде, вони зупиняться й з’їдять свій холодний обід. А потім знову впряжуться і йтимуть ще шість чи вісім годин — усе пообіддя, вечір й ніч у темряві, поки досягнуть першого морського табору, пройшовши трохи більше третини шляху до Землі Короля Вільяма й табору Терору.

Скрізь панувала тиша — не було чути нічого, крім важкого дихання матросів, скрипіння шкіряних ременів й скреготу полоззя. Вітер стих, але повітря стало холоднішим у тьмяних пообідніх сутінках. Хмарини крижаних кристалів від дихання зависли над вервечкою людей та саней, як золоті кулі, що повільно танули.

Тепер, коли вони досягли високого гребеня торосів, Крозьє крокував біля переднього запрягу, готовий допомогти тягнути і штовхати сани, стиха лаючись. Він дивився на західне сонце й згадував, скількох зусиль йому коштувало знайти шлях до Бутії й китобоїв з Баффінової затоки.

У віці тридцяти одного року Крозьє вчетверте і востаннє вирушив з капітаном Паррі в ті арктичні води — цього разу в намаганні досягти Північного полюса. Вони просунулися далеко на північ, поставивши рекорд, який не побили й до сьогодні, але врешті-решт вперлися в твердий паковий лід, який тягнувся до північних меж світу.

Френсіс Крозьє більше не вірив у існування Відкритого Полярного моря: якщо хтось нарешті досягне полюса, він, поза всяким сумнівом, зробить це на санях.

Можливо, на санях, запряжених собаками, з якими воліють мандрувати ескімоси. У Ґренландії та на східному узбережжі острова Сомерсет Крозьє бачив тубільців та їхні легкі нарти — не справжні сани, зроблені за стандартами Королівського військово-морського флоту, а благенькі санчата, які тягнуть ті їхні дивні собаки.

Вони пересувалися значно швидше, ніж може рухатися санний загін Крозьє, докладаючи всіх зусиль.

Але він планував прямувати на схід, якщо це взагалі можливо, головним чином тому, що десь на сході, на острові Бутія чи за ним — жили ескімоси. І ці тубільці, подібно до леді Сайленс, яка вирушила в табір Терору слідом за санними загонами лейтенантів Годжсона та Ірвінга, знають, як полювати й ловити рибу в цьому покинутому Богом білому світі.

Після того, як на початку лютого Ірвінг доповів йому про свої складнощі в переслідуванні і порозумінні з леді Сайленс, що мали на меті дізнатися, де та як саме вона здобуває тюленяче м’ясо і рибу, які, божився Ірвінг, він бачив у неї, Крозьє обдумував, чи не пригрозити дівчині пістолем або шлюпковим ножем, щоб вона показала їм, як здобуває свіжину. Але він чудово знав, чим усе це закінчаться: без’язика ескімоска не подасть жодного знаку, її здоровенні темні очі незмигно втупляться у Крозьє та його людей, і тоді йому не залишиться нічого іншого, як тільки виконати своєї погрози. Таким чином він нічого не досягне.

Тож він дав їй можливість залишатися в маленькій сніговій хатинці, яку описав йому Ірвінг, і дозволив містерові Дігглу час від часу давати їй галети чи недоїдки. Капітан намагався викинути зі своєї голови будь-які думки про неї. Тому він і був таким роздратованим нагадуванням про неї, коли вахтовий матрос доповів йому, що вона йде за загонами Годжсона та Ірвінга до табору Терору, тримаючись на кілька сотень ярдів позаду. Крозьє зрозумів, що йому не вдалося досягти своєї мети не думати про дівчину. Вона все ще йому снилася.

Якби Крозьє не був так сильно, просто смертельно втомлений, він міг би пишатися конструкцією та міцністю різноманітних саней, які його матроси волочили по кризі на південний схід.

У середині березня, коли ще не стало очевидним, що «Еребус» розчавить зі зростанням тиску, він доручив містерові Хані, вцілілому експедиційному теслі, та його помічникам, Вілсону і Ватсону, працювати день і ніч, не згортаючи рук, щоб сконструювати та збудувати сани, які зможуть перевезти не тільки спорядження, але й суднові шлюпки.

Щойно був готовий перший зразок великих саней, зроблених із дуба та латуні, Крозьє вивів на лід матросів, щоб випробувати сани і потренуватися найкращим чином їх тягти. Він наказав такелажникам, інтендантам і навіть марсовим постійно працювати над удосконаленням конструкції запрягу, щоб забезпечити матросам найзручніший упор для тяги, який найменше збиватиме їх з кроку та дихання. Впродовж березня конструкція цих саней була вдосконалена, будувалися наступні, тоді ж дійшли спільної думки, що для великих саней, які везтимуть човни, найефективнішим буде запряг на одинадцять моряків, а для менших саней, що везтимуть різноманітне спорядження, найкращим буде запряг, розрахований на сімох чоловік.

Таким чином, вони підготувалися до перших походів, коли мали перевозити спорядження до табору Терору на Землі Короля Вільяма. Крозьє знав: якщо зволікати й далі з походом, коли одні моряки стануть занадто ослабленими хворобою, щоб тягнути сани, а інші, можливо, взагалі помруть, кожен з вісімнадцяти човнів, встановлених на сани і завантажених по планшир запасами продуктів та спорядженням, доведеться тягти команді менше ніж з одинадцяти чоловік. А це вимагатиме більшого напруження сил від хворих на цингу, виснажених людей.

До останнього тижня березня, коли «Еребус» уже бився в конвульсіях, обидва екіпажі виходили на кригу — і в темряві, і в короткі години сонячного світла, — вправляючись з різноманітними саньми, підбираючи людей у запряги саней, навчаючись різноманітним прийомам і формуючи найкращі команди з моряків усіх звань з обох кораблів. Вони влаштовували перегони з бігу із саньми, змагаючись за монети — срібні та золоті. Попри те, що сер Джон планував закупити багато сувенірів на Алясці, в Росії, на Сході та Сандвічевих островах і в особистій коморі покійника стояли скрині, набиті шилінгами та гінеями, ці монети були з кишені Френсіса Крозьє.

Крозьє дуже хотів попрямувати до Баффінової затоки одразу, щойно дні достатньо подовжаться для санних переходів на значні відстані. Почасти інтуїтивно, почасти з розповідей сера Джона та з книжки Джорджа Бека, який описав своє плавання вгору по Великій Рибній річці більше ніж на шістсот п’ятдесят миль до Великого Невільницького озера чотирнадцять років тому — цей том раніше був у бібліотеці «Терору», а зараз лежав в особистому багажі Крозьє на одних із саней, — Крозьє знав, що шанси щасливо завершити цей похід або бодай вижити в ньому були мізерними.

Навіть перші сто шістдесят миль, які відділяють табір Терору, облаштований на Землі Короля Вільяма, від гирла Великої Рибної річки, могли виявитися непрохідними, хоча вони були всього лише прелюдією до важкої мандрівки вгору по течії річки. На шляху, який лежав перед ними, окрім складності подолання смути берегової криги, існувала загроза наштовхнутися на відкриту воду, і тоді вони постануть перед необхідністю покинути сани, а навіть якщо ополонок не буде, перетягнути сани і човни через замерзлу рінь власне острова, під поривами несамовитих вітрів, — річ майже неможлива.

А на річці, якщо вони колись досягнуть річки, на них чекає те, що Бек описав як «нестримний звивистий потік завдовжки п’ятсот тридцять географічних миль, що мчить скелястою місцевістю, без жодного деревця на берегах», який до того ж «рясніє водоспадами, яких там налічується вісімдесят три, порогами та перекатами». Крозьє мав сумнів у тому, що його люди, виснажені санним переходом у запрягах упродовж місяця чи й більше, будуть здатні протистояти вісімдесятьом трьом водоспадам, порогам та перекатам навіть у найміцніших човнах. Одне перетягання волоком здатне їх убити.

Тиждень тому, перед тим, як вирушити із санним загоном із шлюпками до табору Терору, лікар Гудсер сказав Крозьє, що запаси антицинготного цитринового соку, зараз їхнього єдиного захисту від скорбуту — навіть такого слабкого, яким він став, бо геть видихався, — закінчаться через три тижні або й швидше, залежно від того, скільки моряків до того часу помре.

Крозьє знав, наскільки швидко всі вони ослабнуть, коли цинга розгуляється на повну силу. Зараз перед ними лежали двадцять п’ять миль шляху до Землі Короля Вільяма, і йдучи з легкими санями й повністю укомплектованими запряжними командами, отримуючи щодня половину норми денного раціону, рухаючись по коліях, прокладених за понад місяць, вони долали трохи більше восьми миль за день. На нерівній місцевості або прибережній смузі Землі Короля Вільяма і далі на південь ця відстань скоротиться вдвоє чи й більше. Як тільки за них серйозно візьметься цинга, вони долатимуть приблизно милю за день, а якщо не буде вітру, навряд чи вони зможуть вигребти на веслах на важких шлюпках вгору супроти течії річки Бека або відштовхуватись жердинами від дна. Переправа волоком на будь-яку відстань через кілька тижнів або й місяців для них стане неможливою.

На користь їхнього походу на південь говорили два чинники: мізерний шанс на те, що рятувальна експедиція, яка вирушила на їхні пошуки, вже прямує на північ з Великого Невільницького озера, і той простий факт, що якщо вони підуть на південь, ставатиме все тепліше. Вони, принаймні, рухатимуться в напрямку зони відлиги.

І все ж Крозьє волів залишатися в північніших широтах і рухатися на схід і північ, долаючи більшу відстань, до півострова Бутія і далі через нього. Він знав, що був тільки один порівняно безпечний спосіб досягти цієї мети: дістатися до Землі Короля Вільяма, перетнути її, потім здійснити відносно короткий перехід через відкриту кригу, захищену від лютого північно-західного вітру й штормів самим островом, до південно-західного узбережжя Бутії, а потім повільно рухатися на північ уздовж зрізу криги або просто по самій прибережній рівнині і нарешті перевалити через гори і попрямувати до затоки Фурії, на кожному кроці сподіваючись зустріти ескімосів.

Це був безпечний шлях. Але довгий. Тисяча двісті миль — майже вдвоє довший, ніж шлях на південь через Землю Короля Вільяма і далі до річки Бека.

Якщо ж, діставшись Бутії, вони невдовзі не зустрінуть дружніх ескімосів, то всі помруть упродовж кількох тижнів чи місяців, ще до завершення тисячадвохсотмильного походу.

А проте Френсіс Крозьє волів би ризикнути всім і рушити через замерзле море — на північний захід через жахливий паковий лід — у відчайдушній спробі повторити приголомшливий шестисотмильний санний похід свого друга Джеймса Кларка Росса, здійснений вісімнадцятьма роками раніше, коли «Фурію» затерло кригою на протилежному боці півострова Бутія. Той старий стюард — Брідженс — був абсолютно правий. Свого часу Джон Росс скористався своїм шансом на виживання, подолавши шлях на північ пішки з саньми, а потім у шлюпках, піднявшись до Ланкастер Зунду й дочекавшись китобоїв. А його небіж Джеймс Росс довів, що можливо — таки можливо — пройти із саньми від Землі Короля Вільяма до мису Фурії.

«Еребус» усе ще перебував у десятиденній агонії, коли Крозьє відібрав найкращих моряків із запрягів з кожного корабля — переможців змагань, які отримали найбільші призи й останні гроші, які залишалися у Френсіса Крозьє, — дав їм сани найкращої конструкції й наказав містеру Хелмпману та містеру Осмеру, скарбникові, спорядити цю відбірну команду усім, що морякам може знадобитися для шеститижневого переходу по кризі.

Це була команда з одинадцятьох чоловік, очолювана другим помічником з «Еребуса» Чарльзом Фредеріком ДеВо, де першим у запрягу йшов велетень Менсон. Решті дев’ятьом морякам запропонували взяти участь у поході, якщо вони цього самі забажають, й усі добровільно зголосилися піти. Жоден не відмовився.

Крозьє мав знати, чи можливо взагалі здійснити такий довгий похід через відкриту кригу з важкими саньми, на які був встановлений ущерть навантажений човен, назустріч рятувальникам. Одинадцять моряків відправилися 23 березня о шостій склянці, в темряві, при температурі повітря тридцять вісім градусів нижче нуля[109], під трикратне «ура», вигукнуте всіма членами екіпажів з обох кораблів.

ДеВо і його люди повернулися через три тижні. Жоден не помер, але всі були дуже виснаженими, а четверо моряків отримали серйозні обмороження. Магнус Менсон був єдиним з одинадцятьох членів команди, окрім, звісно, невтомного ДеВо, хто не здавався загнаним майже до смерті, до краю знесиленим і втомленим.

За три тижні вони спромоглися пройти менше двадцяти восьми миль по прямій від «Терору» та «Еребуса». Потім ДеВо прикинув, що насправді вони здолали більше ста п’ятдесяти миль, щоб пройти цих двадцять вісім, але не було жодної можливості рухатися на паковій кризі навпростець. Погода на північний захід від їхньої теперішньої позиції була ще жахливішою, ніж у дев’ятому колі пекла, в якому вони перебували вже два роки. Там здіймалася сила-силенна стикових гребенів. Деякі з них були заввишки понад вісімдесят футів. Навіть притримуватися потрібного курсу було майже неможливо, коли хмари закривали сонце на півдні, а зірки на захмареному небі не прозирали впродовж кількох вісімнадцятигодинних під кінець походу ночей. Компаси, звісно, були марними в такій близькості до північного магнітного полюса.

Про всяк випадок вони взяли із собою п’ять наметів, хоча планували спати тільки у двох. Ночі на відкритій кризі були такі холодні, що останні дев’ять ночей всі одинадцять моряків спали в одному наметі, коли взагалі могли заснути. Але під кінець у них, власне кажучи, вибору не залишалося, бо чотири з їхніх п’ятьох міцних наметів зірвало й віднесло вітром або пошматувало на клапті за дванадцять ночей на кризі.

Якимось чином ДеВо витримував напрямок їхнього руху на північний захід, але з кожним днем погода все погіршувалася, стикові гребені траплялися на шляху все частіше, вимушені відхилення від курсу ставали все довшими й небезпечнішими, ще й сани зазнали серйозних пошкоджень під час переходів через зазубрені крижані гребені, що вимагали від моряків справді титанічних зусиль. Два дні вони згаяли тільки на те, щоб відремонтувати сани під завивання хурделиці.

ДеВо вирішив повертатися назад на їхній чотирнадцятий ранок на кризі. Тепер, лише з одним уцілілим наметом, він оцінив їхні шанси на виживання як низькі. Вони спробували повернутися назад до кораблів по власному тринадцятиденному санному сліду, але крига була дуже активною — пересувалися льодяні плити, айсберги рухалися всередину пакових полів, їхній шлях перетинали нові смуги торосів, що виростали прямо перед ними, тож відшукати той слід було неможливо. ДеВо, найкращий після Крозьє навігатор в експедиції Франкліна, визначав напрямок руху за теодолітом та секстантом, коли небо — вночі чи вдень — ненадовго ставало чистим, але під кінець визначав курс переважно методом зчислення шляху[110]. Він сказав матросам, що точно знає, де вони перебувають. Пізніше він зізнався Фітцджеймсові та Крозьє, що був певен: вони відхилилися вбік від кораблів миль на двадцять.

У їхню останню ніч на кризі намет пошматувало вітром, і вони були вимушені повилазити зі своїх спальних мішків й рушити на південний захід наосліп, тільки щоб не замерзнути до смерті. Вони викинули зайвину їжі та одягу, продовжуючи тягнути сани тільки тому, що їм потрібні були вода, рушниці, набої й порох.

Усю мандрівку слідом за ними йшла якась велика істота. Вони не могли її розгледіти через мряку, туман і рясний град, але чули, як вона кружляє довкола них у темряві кожної нескінченно довгої ночі.

Загін ДеВо, який усе ще прямував на захід, повз «Терор», що був на три милі південніше, помітили у північній частині горизонту вранці на двадцять перший день їхнього перебування на кризі, їх побачив вартовий з «Еребуса», хоча сам корабель на той час уже був втрачений — розчавлений, розбитий і затонулий. На щастя для ДеВо та його людей, дозорець, льодовий лоцман Джеймс Рейд, удосвіта того дня видряпався на величезний айсберг, який колись був частиною декорацій Великого Венеційського карнавалу, й побачив моряків через свій далекогляд з першим променем світла.

Рейд, лейтенант Ле Вісконте, судновий лікар Гудсер і Гаррі Пеґлар стали на чолі загону, який вирушив навздогін за санною командою ДеВо і привів їх назад повз розтрощені шпангоути, завалені щогли й переплутаний такелаж — це було все, що залишилося від затонулого корабля. П’ятеро з чемпіонської команди ДеВо були вже не здатні подолати останню милю до «Терору», і їхні товариші везли їх на санях. Шестеро моряків з «Еребуса», які брали участь у санному поході, включаючи ДеВо, не змогли стримати сліз, побачивши свій зруйнований дім.

Отож… про короткий шлях на північний схід до Бутії мови більше не велося. Після рапорту ДеВо та бесід з іншими до краю виснаженими моряками Фітцджеймс і Крозьє дійшли спільної думки, що тільки декотрі зі ста п’яти вцілілих моряків зможуть дійти до Бутії, а переважна більшість безсумнівно загине на кризі за таких умов, навіть якщо дні стануть довшими, температура повітря підвищиться, а сонце світитиме яскравіше. Ймовірність натрапити на відкриті розводдя лише підвищить ризикованість такого переходу.

Тепер вони мали вибирати між двома варіантами: або залишатися на кораблях, або облаштувати табір на Землі Короля Вільяма, щоб невдовзі вирушити звідти на південь до річки Бека. Крозьє наступного ж дня почав планувати цю евакуацію.

Перед самим заходом сонця і перепочинком на обід вервечка саней наткнулася на діру в кризі. Вони зупинилися. П’ятеро саней та запряжені в них люди стали довкола отвору. Чорний круг далеко внизу під ними був першою відкритою водою, яку моряки побачили за останні двадцять місяців.

— Тиждень тому, коли ми тягнули пінаси до табору Терору, її тут не було, капітане, — сказав матрос Томас Тедмен. — Ви ж бачите, як близько до неї підходить колія від полоззя. Ми б її точно помітили. Тут нічого не було.

Крозьє кивнув. Це була не звичайна полинья — так росіяни називала поодинокі ополонки у паковій кризі, які не замерзали цілий рік. Крига тут була завтовшки десять футів — не така товста, як пакова крига довкола «Терору», проте достатньо тверда, щоб звести на ній лондонський будинок, — але довкола цієї ополонки не було видно жодних слідів руху криги: стикових торосів чи тріщин. Усе виглядало так, наче щось чи хтось узяв величезну пилку — з тих, якими були укомплектовані обидва кораблі, — й випиляв у кризі ідеально круглу лунку.

Але корабельні пилки не могли б пропиляти отвір у кризі завтовшки десять футів, та ще й такий рівний.

— Ми можемо тут пообідати, — запропонував Томас Бланкі. — Так би мовити, влаштувати пікнік на березі моря.

Матроси заперечливо похитали головами. Крозьє погодився з ними — його не здивувало, що інші теж почуваються так само незатишно, як він, біля моторошно ідеальної круглої лунки, в глибині якої, далеко внизу, чорніла вода.

— Ми зупинимося на перепочинок приблизно через годину, — сказав він. — Лейтенанте Літтл, будь ласка, накажіть вашим саням рушати першими.

Десь за двадцять хвилин по тому, коли сонце вже сіло з майже тропічною раптовістю й зорі тремтіли й блимали у холодному небі, рядові Гопкрафт та Пілкінгтон, які прикривали загін з тилу, риплячи снігом під ногами, наздогнали Крозьє, що крокував поруч з останніми саньми.

— Капітане, — прошепотів Гопкрафт, — нас щось переслідує.

Крозьє витягнув свій мідний далекогляд з принайтованого до багажу на санях футляра й зупинився разом з двома моряками, тимчасом як сани поїхали собі далі в сутінках, що ставали все густішими.

— Там, сер, — сказав Пілкінгтон, вказуючи здоровою рукою. — Може, воно вилізло з тієї діри у кризі, капітане. Як ви вважаєте? Ми з Бобі думаємо, що так воно і є. Мабуть, воно ховалося там, внизу, у чорній воді під кригою, вичікуючи, поки ми пройдемо далі, а потім вилізло і посунуло за нами. Або сподіваючись, що ми там забаримося. Як на вашу гадку, сер?

Крозьє не відповідав. Він бачив ту істоту через оптику, ледь видиму у сутінках. Вона здавалася білою, але тільки тому, що її силует на мить проступив на тлі штормових хмар, що купчилися в чорному нічному небі на північному заході. Коли та істота проминала тороси й крижані валуни, повз які санна валка проходила двадцять хвилин тому, стало легше оцінити її величезні розміри. Навіть рухаючись на чотирьох, як зараз, вона була вища за Магнуса Менсона. Маючи такі масивні розміри, вона пересувалася дуже легко і плавно — її рухи були радше граційними, як у лисиці, ніж незграбними, як у ведмедя. Крозьє, насилу втримуючи оптичну трубу на все сильнішому вітрі, побачив, як істота звелася й пішла далі на двох ногах. Так вона рухалася повільніше, але все одно швидше, ніж матроси, які тягли сани вагою дві тисячі фунтів. Зараз вона здіймалася понад торосами, до верхівки яких Крозьє не зміг би дотягнутися піднятою рукою, навіть подовженою далекоглядом.

Потім стемніло, і він більше не міг розрізнити істоти на тлі стикових гребенів і торосів. Разом з морськими піхотинцями Крозьє наздогнав санну валку й поклав оптичну трубу у футляр. Матроси попереду налягали на запряг, важко дихали, кректали й хрипіли, і напружуючи всі свої сили.

— Залишайтеся ближче до саней, але постійно пильнуйте позаду й тримайте зброю напоготові, — сказав він тихо Пілкінгтону й Гопкрафту. — Жодних ліхтарів, вам доведеться покладатися тільки на свій зір, хай би яким він був.

Важкі постаті морських піхотинців кивнули й відійшли трохи і назад. Крозьє помітив, що сторожа попереду перших саней запалила ліхтарі. Він більше не бачив людей — тільки гало з кристаликів льоду у кругах світла.

Капітан покликав Томаса Бланкі. Костур та дерев’яна нога звільняли його від необхідності тягти сани, хоча підошва черевика, прикріпленого до протеза, буда передбачливо втикана гвіздками й підбита планками проти ковзання. З ампутованою по коліно ногою Бланкі просто не міг достатньо міцно впиратися в лід і достатньо сильно налягати на запряг. Але матроси знали, що льодовий лоцман може сам дати собі раду; а його знання про стан криги будуть вирішальними, якщо вони стикнуться з розводдями й повинні будуть спустити на воду шлюпки у наступні тижні чи місяці.

Зараз Крозьє використовував Бланкі як посильного.

— Містере Бланкі, будь ласка, пройдіть уперед і передайте матросам, які зараз не тягнуть сани, що ми не зупинятимемося на вечерю. Нехай вони дістануть холодну яловичину й галети з відповідних ящиків на санях і роздадуть їх усім морським піхотинцям та матросам у запрягах разом з наказом їсти на ходу й запивати водою з фляг, які вони тримають під верхнім одягом. А також попросіть наших охоронців переконатися, що їхня зброя напоготові. Можливо, їм захочеться зняти верхні рукавиці.

— Єсть, капітане, — сказав Бланкі й зник у мороці попереду. Крозьє почув скрип його дерев’яного черевика з утиканою гвіздками підошвою.

Крозьє знав, що впродовж десяти хвилин кожен матрос у валці зрозуміє, що тварюка з криги їх переслідує й скорочує відрив.