Терор

47 ПЕҐЛАР

Десь у протоці між Землею короля Вільяма та півостровом Аделаїда

9 липня 1848 року

Морякам, що чекали в Госпітальному таборі, нетерпеливилося вирушити вже за десять хвилин по тому, як загін лейтенанта Літтла приніс звістку про відкриту воду, але табір вони згорнули лише наступного дня, і минуло ще два дні, преш ніж шлюпки нарешті спустили з криги на чорну воду на південь від Землі Короля Вільяма. Спочатку вони мали дочекатися повернення всіх інших мисливських та розвідувальних загонів. Деякі з них повернулися вже запівніч, і втомлені чоловіки, хитаючись від утоми, в тьмяно-жовтих арктичних сутінках добрели до свої наметів і повкладалися у спальники, навіть не почувши добрих новин. Здобичі в лантухах було не надто багато: загін Роберта Томаса вполював арктичного лиса й кількох білих зайців, а загін сержанта Тозера приніс пару білих куріпок.

Уранці п’ятого липня, в середу, госпітальний намет спорожнів, бо кожен, хто міг стояти чи шкутильгати на ногах, хотів долучитися до приготувань до спуску човнів на воду.

Останнього тижня Джон Брідженс виконував обв’язки померлих Генрі Ллойда та Тома Бланкі, допомагаючи докторові Гудсеру, тож старий стюард, стоячи поряд з лікарем у дверях госпітального намету, бачив ту ворохобну, що зчинилася напередодні. Саме Брідженс описав усю сцену Гаррі Пеґлару, який відчув себе ще гірше, ніж доти, коли дізнався, що його колега з «Еребуса», фор-марсовий старшина Роберт Сінклер, приєднався до бунтівників. Рувим Мейл, він знав, завжди був надійним чоловіком, але рішучим. Дуже рішучим.

Пеґлар не відчував нічого, крім зневаги, до Ейлмора, Гіккі та їхніх підлабузників. В очах Гаррі Пеґлара усі вони були людьми невеликого розуму і — за винятком Менсона — забагато плескали язиком, а ще їм бракувало почуття відданості.

У цей четвер, шостого липня, вони вперше за більш ніж два місяці вийшли на пакову кригу. Більшість з них уже забули, як жахливо важко було тягнути сани на відкритій кризі замерзлого моря, навіть тут, у затишку під прикриттям Землі Короля Вільяма й широкого круглястого мису, який вони щойно обігнули. Тут усе ще траплялися тороси, через які доводилося перетягати десять шлюпок. Морська крига під полоззями була куди менш слизькою, ніж сніг і берегова крига. Тут не було долин, в яких можна заховатися, ні низьких пагорбів, ні навіть достатньо великих валунів, за якими можна було сховатися від вітру. Тут не було ручаїв, з яких можна напитися. Хуртовина ніяк не влягалася, а вітер з південного сходу посилювався, дуючи прямо їм в обличчя, поки вони тягнули шлюпки до відкритого розводдя, на яке натрапив загін лейтенанта Літтла за дві милі від берега. На кінець першого дня на кризі вони настільки виснажилися, що навіть не встановили на ніч голландських наметів, а просто натягнули кілька брезентових полотнищ з підвітряного борту шлюпок і тиснулися під ними у своїх спальних мішках на трьох упродовж кількох годин літніх арктичних сутінків. Навіть попри шторм, вітер й численні перешкоди на паковій кризі, вони, радісно збуджені та сповнені надій, пройшли ті дві милі до середини ранку п’ятниці сьомого липня.

Розводдя зникло. Затягнулося. Літтл вказав на тонкий лід — завтовшки від трьох до восьми футів — у тому місці, де воно було.

З льодовим лоцманом Джеймсом Рейдом попереду, більшу частину того дня вони йшли зигзагоподібною стежиною щойно……………….. замерзлого розводдя на північний схід, а потім на схід.

Зараз, на додачу до їхнього розчарування та постійних страждань, посилених снігом, який задувало прямо в обличчя, й геть мокрим одягом, вони відчували неабияке напруження, вперше за кілька років ступаючи по тонкій кризі.

Невдовзі по полудні рядовий морської піхоти Джеймс Дейлі, один із шести моряків, яких послали вперед випробувати кригу, штрикаючи її довгими баграми, провалився. Його товариші витягнули його, але він уже встиг буквально посиніти. Доктор Гудсер роздягнув Дейлі догола просто на кризі, закутав у ковдри компанії Гудзонової затоки і вклав під парусиновий чохол в один із катерів, накривши згори ще кількома ковдрами. Двоє інших моряків мали залишатися з ним, лігши обабіч нього в жовтавому півмороці під парусиною шлюпкового чохла, щоб тепло їхніх тіл підтримувало в ньому життя. І навіть тоді рядовий Дейлі тремтів усім тілом, його зуби нестримно клацали і він марив решту того дня.

Крига, впродовж двох років така непорушна, як континент, зараз хиталася під ногами, і від її повільного хвилеподібного коливання у всіх паморочилося в голові, а дехто з матросів навіть блював.

Навіть товста крига, зазнаючи тиску, оглушливо тріщала й стогнала то далеко попереду, то зовсім близько, з кожного боку, позаду або й просто під ногами. Доктор Гудсер кількома місяцями раніше пояснював їм, що одним із симптомів цинги, що розвивається, була підвищена чутливість людей до звуків — тріск рушничного пострілу направду міг убити людину, казав він, — і зараз більшість з вісімдесяти дев’яти моряків, що тягнули шлюпки через кригу, помітили у себе цей симптом.

Навіть такий ідіот, як Магнус Менсон, розумів, що якщо будь-яка або й усі відразу шлюпки проваляться під кригу — кригу, яка не витримала одного худючого й до краю виснаженого здихлю, яким був Джеймс Дейлі, — в жодного з матросів у запрягу не залишиться ні найменшого шансу на порятунок. Вони потонуть раніше, ніж замерзнуть на смерть.

Звиклі йти через кригу щільною групою, матроси тепер почувалися незатишно, вимушені розтягнутися довгою вервечкою, дотримуючись інтервалу між шлюпками і пересуваючись зигзагами. Під час хуртовини одна запряжна команда не бачила всіх інших, і це відчуття ізольованості було жахливим. Коли команди повернулися, щоб перетягти залишені позаду три катери й дві пінаси, вони не ризикнули йти по своїх старих слідах і повсякчас остерігалися, що новий лід, ще не випробуваний ними, не витримає їх. Дехто з моряків бурчав, що вони, мабуть, уже проминули затоку, яка веде на південь до річки Бека. Пеґлар бачив карти й показання теодоліта, які час від часу фіксував Крозьє, і знав, що вони все ще перебувають на великій відстані на захід від затоки — щонайменше миль за тридцять. А потім ще треба буде пройти шістдесят або шістдесят п’ять миль на південь до гирла річки. З такими темпами, з якими вони просувалися суходолом, навіть якщо вони роздобудуть їжу й здоров’я кожного з них дивовижним чином покращиться, їм не дістатися до лиману раніше серпня, а до гирла річки — раніше кінця вересня, і це в найкращому випадку.

Сподівання натрапити на відкриту воду примусило калатати серце Гаррі Пеґлара. Звісно, цими днями його серце калатало майже весь час. Мама Гаррі завжди переймалася його здоров’ям, бо хлопцем він перехворів на скарлатину й часто страждав від болю в грудях, але він завжди запевняв її, що вона даремно непокоїться, що він фор-марсовий старшина на одному з найкращих кораблів у світі, а людей з хворим серцем на таку посаду ніколи не візьмуть. Переконавши матір, що з ним усе гаразд, Пеґлар, проте, протягом багатьох років страждав нападами сильного серцебиття, після яких у нього кололо й стискалося в грудях, а ще він відчував сильний біль й оніміння лівої руки, настільки дошкульне, що тоді він залазив на марс та верхні реї, користуючись тільки правою рукою. Інші фор-марсові думали, що він просто викаблучується.

Останніми тижнями його серце калатало дуже часто сильно. Вже два тижні як у нього оніміли пальці лівої руки і він не міг ними поворушити. Крім того він відчував страшенні незручності через постійну діарею — Пеґлар завжди був сором’язливим і ніколи не міг справити нужди за борт судна, що інші матроси робили не задумуючись, тож він намагався знайти усамітнене місце, дочекавшись темряви.

Але в цьому поході гальюнів не було. Навіть хирлявого кущика або великої каменюки, щоб за нею сховатися. Матроси в запряжній команді Пеґлара сміялися над своїм унтер-офіцером, що він швидше відстане від загону і сховається за горизонтом з ризиком, що його схопить та тварюка, ніж дозволить комусь побачити, що в ньому теж є гівно.

Проте зараз, упродовж останніх тижнів, його турбував не дружній сміх товаришів, а те, що йому доводилося щодуху бігти, аби наздогнати свою команду й знову стати у запряг. Він був настільки виснаженим від внутрішньої кровотечі, голодування й серцевих нападів, що йому було все важче й важче наздоганяти човни, що віддалялися. Тож цієї п’ятниці Гаррі Пеґлар був, мабуть, єдиним з вісімдесяти дев’яти моряків, хто радів снігопаду й туману, який опустився після того, як хурделиця почала слабнути.

Туман став для них завадою. Пересуваючись розтягнутою довгою вервечкою через ненадійну кригу, запряжні команди могли легко загубити одна одну й збитися зі шляху. Повертатися назад за залишеними катерами й пінасами по власних слідах було справою ризикованою і до того, як з настанням вечора згустився туман. Капітан Крозьє оголосив привал, щоб обговорити справи. Він дозволив зібрати на п’ятачку криги не більше ніж п’ятнадцятьом морякам, і то віддалік від човна. Цього вечора у запрягах ішло менше людей, ніж було потрібно для того, щоб тягти величезні й важкі шлюпки та сани.

А якщо вони дістануться довгоочікуваної відкритої води, з переміщенням саней у них виникнуть проблеми. Швидше за все, їм знову доведеться навантажити на сани катери з глибокою осадкою та пінаси з їхніми високими кілями й незнімними стернами, перш ніж загін досягне гирла річки Бека, тож вони не могли просто покинути розколоті й потріскані сани на кризі. У четвер, перш ніж виступити в похід, Крозьє, аби знати напевно, з чим матиме справу в майбутньому, наказав зняти із саней шість човнів, розібрати важкі сани, наскільки це було передбачено їхньою конструкцією, і акуратно скласти у човни. Ця робота зайняла кілька годин.

Щоб повантажити шлюпки назад на сани, перед тим як вийти на пакову кригу, заледве вистачало вправності матросів та їхніх заслаблих сил. Пальцям виснажених, знесилених від втоми та цинги чоловіків важко було впоратися навіть з найпростішими вузлами. Неглибокі подряпини сильно кровоточили. Найлегший удар залишав на їхніх розпухлих руках та тонкій шкірі, що обтягувала ребра, синці завбільшки з долоню.

Але зараз вони переконалися, що зможуть це зробити — зняти човни із саней, навантажити в човни розібрані сани, приготувати човни до спуску на воду.

Якщо вони невдовзі знайдуть чисту воду.

Крозьє наказав кожній запряжній команді засвітити ліхтарі на носі та кормі човна. Він відкликав назад морських піхотинців, що робили майже марну справу, штрикаючи кригу баграми, й призначив лейтенанта Годжсона йти з одним із важких вельботів, навантаженим найменш необхідними речами, попереду інших п’яти човнів у тумані.

Усі розуміли, що таким чином молодого Годжсона покарано за участь у заколоті. Його команду вів Магнус Менсон, і в запрягу також ішли Ейлмор та Гіккі, які досі входили до різних команд. Якщо ця провідна запряжна команда провалиться під лід, інші почують крики й плескіт води в густому вечірньому тумані, але нічим не зможуть зарадити, крім як залишити їх й оминути небезпечне місце.

Решта команд тепер мали триматися неподалік одна від одної, щоб бачити ліхтарі поближніх човнів у темряві, що швидко западала.

Близько восьмої вечора таки почулися крики й вигуки людей з провідної команди Годжсона, але не тому, що вони провалилися під лід. Вони знову знайшли відкриту воду більш ніж за милю на південний схід від того місця, де Літтл у середу бачив розводдя. Інші команди вислали вперед матросів з ліхтарями і почали невпевнено рухатися по тонкій, як їм здавалося, кризі, але крига залишалася твердою й на око була більше фута завтовшки аж до самого краю невідомого розводдя.

Розколина з чорною водою була шириною всього футів тридцять, але вона тяглася далі в туман.

— Лейтенанте Годжсон, — скомандував Крозьє, — звільніть у своєму вельботі місце для шістьох чоловік з веслами. Зайве спорядження залиште поки що на кризі. Потім командування вельботом перебере на себе лейтенант Літтл. Містере Рейд, ви підете з лейтенантом Літтлом. Ви пройдете вниз по розводдю дві години, якщо це можливо. Не піднімайте вітрил, лейтенанте. Ідіть тільки на веслах, але простежте, щоб матроси гребли не покладаючи рук. Через дві години — якщо зможете пройти аж так далеко цим розводдям — розверніться й повергайтеся назад, щоб ми почули вашу думку, чи варто спускати човни на воду. Ми тим часом за ці чотири години, поки ви будете плисти, використаємо на те, щоб розвантажити і розібрати сани та підготувати шлюпки до відплиття.

— Єсть, сер, — сказав Літтл і почав вигукувати накази.

Пеґлару здалося, що молодий Годжсон ось-ось розплачеться. Він чудово уявляв, як це, мабуть, тяжко у свої двадцять років усвідомлювати, що твоя флотська кар’єра вже завершилася. «Що ж, сам винен», — подумав Пеґлар. Він прослужив кілька десятиліть на флоті, де за участь у заколоті вішали, а за саму думку про бунт давали канчуків, і Гаррі Пеґлар ніколи не обурювався ні цим правилом, ні цим покараннями.

До нього підійшов Крозьє.

— Гаррі, ви достатньо добре почуваєтесь, щоб піти разом з лейтенантом Літтлом? Я б хотів посадити вас на стерно. Містер Рейд та лейтенант Літтл будуть на носі.

— Так точно, капітане. Я чудово почуваюся.

Пеґлар був вражений тим, що капітанові Крозьє здалося, нібито він виглядає хворим або вдає із себе такого. «Хіба я колись валяв дурня?» — на саму думку про це йому стало ще гірше.

— Мені потрібен вправний стерновий і третя думка щодо того, чи варто нам іти цим розводдям, — прошепотів Крозьє. — А також принаймні один моряк, який вміє плавати.

Пеґлар посміхнувся, хоча його мошонка стислася від самої 498 думки про занурення в цю чорну холодну воду. Температура повітря була нижче нуля, і вода, з усією розчиненою в ній сіллю, мала бути не теплішою.

Крозьє поплескав Пеґлара по плечу й пішов поговорити з іншим «добровольцем». Фор-марсовому старшині було зрозуміло, що Крозьє ретельно добирає моряків, яких він хоче відправити в це розвідувальне плавання, водночас залишаючи із собою надійних, перевірених людей, таких як перший помічник ДеВо, другий помічник Роберт Томас, помічник боцмана й прибічник дисципліни Том Джонсон, а також усіх морських піхотинців, щоб бути напоготові. За тридцять хвилин шлюпка була підготовлена до плавання.

Це була дивно споряджена експедиція в експедиції. Вони взяли із собою торбу із салом та сухарями, а також трохи води у флягах на випадок, якщо заблукають чи з якоїсь причини затримаються у своєму чотиригодинному відрядженні. Кожен з дев’яти моряків мав сокиру або кайло. Якщо їм трапиться невеличкий айсберг, що перегороджує розводдя й перешкоджає рухові вперед, або якщо шлях перекриє льодова кірка, вони спробують прорубатися крізь них. Пеґлар знав, якщо їх зупинить широка і товща крижана перемичка, вони переволочуть вельбот до наступної смути відкритої води, якщо тільки зможуть. Він сподівався, що в нього ще залишилися сили, щоб разом з іншими тягнути, штовхати й волочити важку шлюпку сотню ярдів чи й більше. Капітан Крозьє вручив лейтенантові Літтлу двоствольну рушницю й сумку з набоями, які той поклав на носі. Якщо вони з тих чи тих причин затримаються, Пеґлар знав, що в купі спорядження, яке вони про всяк випадок взяли із собою, є подвійний намет і шматок брезенту на підлогу. А ще вони мали тримісні спальники. Однак усім цим вони не збиралися користуватися.

Матроси залізли в шлюпку й порозсідалися по своїх місцях у крижаному тумані, що клубочився довкола них. Минулої зими Крозьє та інші офіцери й старшини обговорювали, чи не варто містеру Хані — та містеру Вікесу, перш ніж він загинув на «Еребусі» в березні, — наростити борти усіх шлюпок. Таким чином маленькі суденця стали б краще підготованими до плавання у відкритому морі. Але зрештою вони вирішили залишити попередню висоту шлюпкових планширів, щоб полегшити річкову мандрівку. Тоді ж Крозьє наказав укоротити всі весла, щоб ними легше було гребти на річці.

Та ледь не тонна спорядження й запакована їжа на дні шлюпки заважали зручно сидіти; шість матросів на веслах, впираючи свої ноги в клунки, мали веслувати, як у каное, коли коліна стирчали урівні з головами, а стерновому Пеґлару довелося вмоститися не на кормовій банці, а на бухті канату, але всі якось розмістилися, й ще залишилося місце для лейтенанта Літтла та містера Рейда, які сіли на носі зі своїми довгими баграми.

Матросам нетерпеливилося спустити шлюпку на воду. І під хор голосів «раз-два-три!» й вигуки «хей-хо!» важкий вельбот зісковзнув з криги, його ніс нахилився й занурився на два фути в чорну воду, гребці відштовхнулися веслами від криги, а містер Рейд та лейтенант Літтл міцніше вхопилися на планшири. Чоловіки, що залишалися на кризі, налягли на шлюпку ще раз, весла занурилися у воду, і човен поплив крізь туман — перший човен з «Еребуса» й «Терору», спущений на воду за два роки й одинадцять місяців.

Матроси радісно закричали, а за безладними вигуками пролунало традиційніше потрійне «гіп-гіп-ура!»

Пеґлар спрямував шлюпку на середину вузького розводдя, що в цьому місці мало ширину не більше двадцяти футів, якої заледве вистачало для вкорочених весел, і до того часу, коли він кинув назад через плече погляд, усі моряки на кризі вже зникли в тумані.

Наступні дві години минули як уві сні. Пеґлару вже колись доводилося проводити маленькі човни поміж крижинами — дві осені тому вони не менше тижня обстежували забиті айсбергами бухти та фіорди, перш ніж знайти хорошу якірну стоянку для двох кораблів поблизу острова Бічі, й Пеґлар протягом кілька днів командував одним із таких суденець, — але теперішня ситуація не витримувала жодного порівняння з тодішньою. Розводдя залишалося вузьким — не більше тридцяти футів завширшки — й іноді таким тісним, що вони не могли йти на веслах і штовхали вперед вельбот, впираючись у кригу, яка дряпала борти, до того ж канал вигинався то ліворуч, то праворуч, але не настільки круто, щоб човен не міг вписатися у поворот. Нагромадження торосів обабіч обмежувало поле зору, а туман ставав усе густішим, клубочився до них, потім трохи відступав, щоб знову накрити їх щільною пеленою. Звуки здавалися приглушеними й підсиленими водночас, і це збивало з пантелику: матроси мимохіть шепотіли, коли треба було щось сказати один одному.

Двічі вони натрапляли на ділянки, де шлях був заблокований: у першому випадку рухові перешкоджала загата із плавучого льоду, а в другому — замерз сам канал, і в обох випадках матросам доводилося вибиратися з вельбота й розштовхувати крижини баграми або прорубувати дорогу кайлами. Кілька чоловіків тоді виходили на кригу з одного і другого борту, хапалися за канати, прив’язані до носа й банок, або за планшир і тягнули та штовхали вельбот, що скреготів, через вузьку розколину в кризі. Потім розводдя знову достатньо розширювалося, щоб матроси могли пострибати назад у шлюпку й веслувати далі, час від часу відштовхуючись від криги.

Таким чином вони повільно просувалися вперед уже майже дві відведені їм години, аж раптом звивисте розводдя значно звузилося. Борти черкалися об кригу, гребці відштовхувалися від неї веслами, як жердинами, а Пеґлар стояв на носі, облишивши марне за таких умов стерно. Аж раптом вони вискочили, як корок, на широку просторінь води, яка простягалася скільки бачило око. І наче на знак того, що всі їхні негаразди залишилися позаду, туман розвіявся й видимість зросла до сотень ярдів.

Вони або дісталися до справжньої відкритої води, або до велетенського озера посеред криги. Сонячний промінь пробився крізь хмари й підсинив морську воду. Кілька низьких пласких айсбергів, один розміром з пристойне поле для крикету, плавав попереду в лазуровому морі. Сонячне світло заломлювалось на численних гранях айсбергів, і стомлені матроси прикривали долонями очі від яскравого блиску променів сонця, що вигравали на снігу, кризі й воді.

Шестеро матросів на веслах, не змовляючись, радісно закричали. — Ще не час радіти, хлопці, — сказав лейтенант Літтл. Він, звівшись на ноги на носі вельбота, дивився у свій мідний далекогляд. — Ми ще не знаємо, наскільки далеко простирається відкрита вода… чи є інший вихід з цього крижаного озера, крім того каналу, яким ми сюди потрапили. Нерпі ніж повертатися, треба про це довідатися.

— О, відкрита вода тягнеться до самого материка! — вигукнув матрос на ім’я Беррі зі свого місця на веслах. — Відчуваю своєю печінкою. Вільне від криги море й свіжий бриз, який дме в напрямку річки Бека, — отже, все гаразд. Ми приведемо всіх інших, піднімемо вітрила й будемо там і це до завтрашньої вечері.

— Дай Боже, щоб ти був правий, Алексе, — сказав лейтенант Літтл. — Але давайте не пошкодуємо ще трохи часу й зусиль, щоб у цьому переконатися. Хочу принести лише добрі новини решті моряків.

Містер Рейд, льодовий лоцман, вказав назад на розводдя, з якого вони випливли.

— Тут десятки єриків. Потім, коли ми повернемося, нам може бути важко відшукати канал, яким ми дісталися сюди, якщо зараз його не позначимо. Хлопці, гребіть назад до нього. Містере Пеґлар, візьміть, будь ласка, запасний багор і встроміть його там у сніг на видному місці, щоб ми його не проґавили, коли повертатимемося. Він слугуватиме для нас орієнтиром.

— Єсть, — сказав Пеґлар.

Позначивши єрик для повернення, вони вирушили вперед на відкриту воду. Великий плаский айсберг був усього за сотню ярдів від цієї протоки, і матроси підгребли ближче до нього.

— Ми могли б стати на ньому табором, і ще залишилось би багато місця, — сказав Генрі Сейт, один з матросів з «Терору», який сидів на веслах.

— Та годі з нас таборів, — сказав лейтенант Літтл з носа вельбота. — Достатньо вже натаборувалися в цьому клятому житті. Ми хочемо повернутися додому.

Матроси схвально загомоніли й налягли на весла. Пеґлар на стерні завів морську пісню, чоловіки її дружно підхопили — вперше за багато місяців вони заспівали справжнє шанті.

Це зайняло в них три години — на цілу годину більше обумовленого часу повернення, — але вони мали переконатися.

«Відкрита вода» була ілюзією: озеро посеред криги трохи більше ніж півтори милі завдовжки й трохи більше двох третіх милі завширшки. Десятки «єриків» відкривалося з нерівних південного, східного та північного крижаних берегів озера, але всі вони були глухими — просто вузькими затоками.

На південно-східному кінці озера вони пришвартувалися до крижаного шельфу, забивши кирку в кригу шестифутової товщини і прив’язавши до неї вельбот, потім вирубали сходинки, наче на причалі, і всі чоловіки видерлися нагору й подивилися в тому напрямку, де вони сподівалися побачити відкриту воду.

Пласка біла твердь. Крига, сніг і тороси. Й хмари, що знову низько опускалися на кригу, закручуючись клубами туману. Почав іти сніг.

Після того як лейтенант Літтл подивився у свій далекогляд в кожному напрямку, вони підсадили найменшого моряка, Беррі, на плечі найвищого з них, тридцятишестилітнього Біллі Вентцала, й дали далекогляд Беррі. Він обстежив усі тридцять два компасні румби, говорячи Вентцалу, коли повертатися.

— Не так швидко, як пришелепуватий пінгвін, — казав він. Це був давній жарт, що побутував з часів плавання капітана Крозьє на Південний полюс. Але ніхто не сміявся.

— Ви бачите десь темне небо? — запитав лейтенант Літтл. — Яке зазвичай буває над відкритою водою? Або верхівку більшого айсберга?

— Ні, сер. І хмари наближаються.

Літтл кивнув.

— Повертаймося, хлопці. Гаррі, спускайтесь у шлюпку першим і тримайте її.

Ніхто не промовив жодного слова за час їхнього півторагодинного плавання через озеро. Сонце зникло, й туман знову оповив усе довкола, але ще до цього довге «крикетне поле» айсберга замаячило в імлі й вказало їм, що вони рухаються в правильному напрямку.

— Ми вже майже дісталися до нашого каналу, — гукнув з носа Літтл. На той час туман уже був настільки густий, що Пеґлар зі свого місця біля стерна ледь бачив лейтенанта. — Містере Пеґлар, будь ласка, трохи ліворуч.

— Єсть, сер.

Матроси на веслах навіть не підвели очей. Здавалося, вони глибоко поринули у свої невеселі думки. Знову налетіла хурделиця, але цього разу з північного заходу. Гребці принаймні сиділи спиною до вітру й колючого снігу.

Коли туман трохи розвіявся, вони були менше ніж за сотню футів від каналу в кризі.

— Я бачу багор, — безбарвним голосом промовив містер Рейд. — Трохи на правий борт, і ми будемо на курсі, Гаррі.

— Щось тут не так, — сказав Пеґлар.

— Що ви маєте на увазі? — запитав лейтенант.

Кілька матросів підвели голови й похмурим поглядом втупились у Пеґлара. Сидячи спинами до носа, вони не могли дивитися вперед.

— Бачите той торос чи великий крижаний валун поряд з багром, який я встромив у сніг біля початку протоки? — запитав Гаррі.

— Так, — сказав лейтенант Літтл. — І що?

— Його не було там, коли ми виходили з каналу, — сказав Пеґлар.

— Табань! — наказав Літтл, але хоча матроси вже квапливо загрібали в протилежному напрямку, важкий вельбот за інерцією продовжував рухатися вперед, до криги.

Крижаний валун ворухнувся.