Терор

7 ФРАНКЛІН

70° 03′ 29″ півн. шир., 98° 20′ зах. довг.

Приблизно за 28 миль на північний-північний захід від Землі короля Вільяма

З вересня 1846 року

Капітан сер Джон Франклін рідко бував таким задоволеним собою. Попередня зимівля у льодах біля острова Бічі, за сотні миль на північний схід від теперішнього розташування кораблів, була доволі складною з багатьох причин — він перший ладен був визнати це перед самим собою або перед рівнею, втім, він не мав у цій експедиції рівних собі за званням. Смерть трьох членів команди, спочатку Торрінгтона та Гартнелла на самому початку січня, а потім рядового королівської морської піхоти Вільяма Брейні 3 квітня, які померли від сухот та пневмонії, була для всіх тяжкою уразою. Франклін не міг пригадати жодної морської експедиції, що так швидко втратила б трьох матросів з природних причин.

Саме Франклін підібрав напис для надгробка на могилі тридцятидволітнього рядового Брейні: «Виберіть цього дня, кому служитимете» (Ісус Навін, 24:15), — і якийсь час йому здавалося, що це радше напучування нещасливим екіпажам «Еребуса» й «Терору», які ще не бунтують, але вже недалекі від цього, ніж послання до неіснуючих подорожніх, які пройдуть повз одинокі могили Брейні, Гартнелла й Торрінгтона на цьому жахливому березі з ріні та льоду.

Хай там як, але четверо лікарів після смерті Гартнелла зустрілися, порадилися і вирішили, що, можливо, початкова стадія цинги ослаблює організм матросів і призводить до того, що пневмонія і такі недуги як сухоти стають смертельними. Лікарі Стенлі, Гудсер, Педді і МакДональд порекомендували серу Джону змінити харчовий раціон матросів — свіжа їжа за найменшої можливості (незважаючи на те, що серед цієї зимової темряви не водилося нічого, крім, можливо, полярних ведмедів, а вони вже знали, що вживання печінки цього величезного звіра з якихось невідомих причин може бути фатальним). Зазнавши невдачі з пошуками свіжини й овочів, вони порадили скоротити вживання улюбленої матросами солонини й більше налягати на консервовані харчі — овочеві супи тощо.

Сер Джон погодився з цими рекомендаціями і наказав, щоб раціон на обох кораблях змінили таким чином, щоб не менше половини наїдків готувалися з консервованих продуктів із суднових запасів. Здавалося, справи пішли на лад. Більше жоден матрос не помер, ба навіть серйозно не захворів, від дня смерті рядового Брайні на початку квітня і аж до дня, коли обидва кораблі звільнилися від крижаного полону в бухті острова Бічі наприкінці травня 1846 року.

Після цього крига почала швидко скресати, і Франклін через розводдя, які вибирали двоє його досвідчених льодових лоцманів, під парами й вітрилами помчав на південний захід швидше диму з клоччя, як любили казати капітани покоління сера Джона.

Разом із сонячним світлом та чистою водою повернулися тварини і птахи, завирувало життя в морських глибинах. Під час цих виснажливо довгих полярних літніх днів, коли сонце залишалося над горизонтом майже до опівночі і температура часом піднімалася вище нуля, небеса були наповнені перелітними птахами. Франклін міг відрізнити буревісників від чирків, качок-гаг від гагарок і жвавих маленьких топірців від решти. Все ширші розводдя довкола «Еребуса» й «Терору» просто кишіли справжніми китами[39], яким позаздрив би будь-який китобій-янкі, була сила-силенна тріски, оселедців та іншої меншої риби, а також великих білух та ґренландських китів. Матроси спускали вельботи й рибалили, часто стріляючи по маленьких китах ради забави.

Кожен мисливський загін повертався зі свіжою дичиною на вечерю — з птахами, звичайно ж, але також з тими клятими кільчастими нерпами й ґренландськими тюленями, яких майже неможливо було підстрелити чи зловити в ополонках узимку і які зараз вилежувалися на відкритій кризі й були чудовими мішенями. Матросам не подобався смак тюленів — їхнє м’ясо було занадто жирне й в’язке, — але щось у ворвані цих слизьких тварин озивалося до їхнього нагуляного за голодну зиму апетиту.

Вони також полювали на великих ревучих моржів, яких було видно у підзорні труби на віддалених узбережжях, де вони рили іклами землю в пошуках устриць, а деякі мисливські партії поверталися зі шкурками та м’ясом білих арктичних песців. Моряки оминали вайлуватих полярних ведмедів, не звертаючи на них жодної уваги, якщо тільки ці клишоногі тварюки не збиралися нападати на них або виборювати здобич, впольовану мисливцями-людьми. Ніхто насправді не любив смаку м’яса білого ведмедя і точно не їстиме його, коли можна знайти стільки набагато смачнішої дичини.

Наказ, який отримав Франклін перед самим відплиттям, передбачав можливість зміни планів: якщо він «побачить, що південні підступи до Північно-Західного проходу закрито кригою або іншими перешкодами», йому дозволялося повернути на північ і пройти Веллінгтоновою протокою у «відкрите полярне море» — по суті, плисти до Північного полюса. І Франклін чинив так, як без зайвих питань робив усе своє життя: виконував накази. Цього другого літа в Арктиці два кораблі, які він вів, «Еребус» і «Терор», пройшли південніше від острова Девон, повз мис Вокер у невідомі води крижаного архіпелагу.

Минулого ж літа здавалося, що йому радше доведеться вирушити до Північного полюса, аніж зайнятися пошуками Північно-Західного проходу. Капітан сер Джон Франклін мав підстави вельми пишатися своєю вправністю та дієвістю. Під час недовгого літнього плавання попереднього 1845 року (з Англії вони вийшли пізно, а з Гренландії навіть пізніше, ніж планувалося) він, проте, в рекордно короткий термін перетнув Баффінову затоку, пройшов через Ланкастер Зунд на південь від острова Девон, потім через протоку Барроу і виявив, що його шлях на південь повз мис Вокер у кінці серпня вже заблоковано кригою. Але його льодові лоцмани доповіли про чисту воду на півночі, вздовж західного берега острова Девон, аж до Веллінгтонової протоки, тож Франклін виконав останній наказ і повернув на північ, де міг бути вільний від криги прохід у відкрите полярне море й до Північного полюса.

Проходу до міфічного відкритого полярного моря вони там не знайшли. Півострів Гріннела, який, наскільки розуміли члени експедиції Франкліна, міг бути частиною невідомого Арктичного континенту, перекрив їм шлях і примусив йти по чистій воді на північний захід, а потім майже строго на захід, поки вони досягли західного краю цього півострова, знову повернули на північ і наштовхнулися на суцільний крижаний масив, що простягався на північ від Веллінгтонової протоки і здавався нескінченним. П’ять днів плавання під вітрилами вздовж цієї високої крижаної стіни переконали Франкліна, Фітцджеймса, Крозьє і льодових лоцманів, що ніякого відкритого полярного моря північніше Веллінгтонової протоки немає. Принаймні, цього літа.

Погіршення льодових умов примусило їх повернути на південь і обійти масив суходолу, який всі раніше вважали Землею Корнволліса, але зараз вони зрозуміли, що то острів Корнволліса. Хай як там буде далі, капітан сер Джон Франклін знав, що його експедиція розв’язала бодай цю головоломку.

Зважаючи на швидке замерзання пакового льоду в цьому районі наприкінці того літа 1845 року, Франклін закінчив плавання довкола величезного пустельного острова Корнволліса, знову увійшов у протоку Барроу північніше мису Вокер, переконався, що шлях на південь повз цей мис усе ще був закритий — зараз суцільною кригою, — і знайшов для своєї зимівлі місце стоянки біля невеликого острова Бічі, увійшовши у невелику бухту, яку вони розвідали двома тижнями раніше. Франклін упевнився, що вони прибули саме вчасно, бо наступного дня після того, як вони кинули якір на мілководді цієї бухти, останні відкриті розводдя по той бік протоки Ланкастер Зунд замерзли і рухомі маси пакової криги зробили неможливим будь-яке продовження плавання. Навряд чи навіть такі зміцнені дубом та залізом шедеври кораблебудування як «Еребус» та «Терор» пережили б зимівлю у протоці посеред криги.

Але зараз знову було літо, і вони вже кілька тижнів поспіль ішли на південний захід, у разі можливості принагідно поповнюючи запаси провізії, пробираючись розводдями, видивляючись кожен проблиск чистої води, який могли угледіти дозорці на верхівці грот-щогли, щодня наштовхуючись на перешкоди і пробиваючись через кригу, якщо це було необхідно.

Корабель Її Величності «Еребус» продовжував прокладати шлях як криголам, що було його правом флагмана і його обов’язком з огляду на те, що він був міцнішим і мав потужнішу — на цілих п’ять кінських сил — парову машину, але — хай йому грець! — довгий гребний вал до гвинта був погнутий підводною кригою і не міг працювати належним чином, тож «Терор» зайняв місце головного корабля. Коли крижані береги Землі Короля Вільяма вже були видимі не далі як за п’ятдесят миль прямо по курсу в південному напрямку, кораблі вийшли з-під захисту великого острова на північ від них — саме він перегородив їм шлях прямо на південний захід повз мис Вокер, яким згідно із наказом мав іти Франклін, а натомість вимушений був прямувати на південь через Піл Зунд і доти недосліджені протоки. Зараз крига на південь і захід від них знову стала рухомою і майже суцільною. Вони вже не йшли, а повзли. Крига стала товстішою, айсберги зустрічалися частіше, розводдя меншими та з більшими перемичками.

Цього ранку, 3 вересня, сер Джон скликав на нараду своїх капітанів, старших офіцерів, механіків та льодових лоцманів. Усі зручно розмістилися у величезній персональній каюті сера Джона, яка займала те місце, де на «Терорі» була офіцерська кают-компанія, укомплектована бібліотекою та музичними інструментами. Вся корма на «Еребусі» була приватною територією сера Джона — дванадцять футів завширшки й аж двадцять футів завдовжки, з особистим гальюном «зі стільчаком» у спальні по правому борту. Франклінова приватна вбиральня була майже такою за розміром, як каюта капітана Крозьє і всіх інших офіцерів. Едмунд Гоер, стюард сера Джона, розсунув обідній стіл, щоб за ним могли поміститися всі присутні офіцери — командор Фітцджеймс, лейтенанти Ґор, Левеконт і Фейргольм з «Еребуса», капітан Крозьє і лейтенанти Літтл, Годжсон та Ірвінг з «Терору». Окрім цих восьми офіцерів, що сиділи обабіч столу — чільне місце біля переборки правого борту і входу до персональної спальні зайняв сер Джон, — були також присутні два льодові лоцмани, містер Бланкі з «Терору» й містер Рейд з «Еребуса», а ще два механіки, містер Томпсон з корабля Крозьє і містер Ґреґорі з флагмана, які стояли біля нижнього кінця столу. Сер Джон запросив і одного з корабельних лікарів, Стенлі з «Еребуса». Франклінів слуга подав вино, сири й суднову випічку, і після нетривалої балачки та відпочинку сер Джон закликав присутніх до порядку.

— Джентльмени, — сказав сер Джон. — Я впевнений, ви всі знаєте, чому ми тут зібралися. Просування нашої експедиції вперед протягом останніх двох місяців, дякувати милості Божій, було дивовижно успішним. Острів Бічі залишився позаду майже за триста п’ятдесят миль. Наші санні розвідники досі доповідають про відкриту воду далеко на південь і захід від нас. Ми все ще можемо — з ласки Божої — досягнути цієї відкритої води і проплисти Північно-Західним проходом ще цієї осені. Але крига на захід від нас, наскільки я розумію, стає товстішою і щільнішою. Містер Греґорі доповідає, що гребний вал «Еребуса» пошкоджено кригою і, хоча ми ще можемо йти вперед під парами, потужність флагмана під питанням. Наші вугільні запаси вичерпуються. Зима не за горами. Іншими словами, джентльмени, сьогодні ми маємо вирішити, яким чином діятимемо і куди прямуватимемо. Гадаю, не буде перебільшенням сказати, що успіх чи невдача нашої експедиції залежатимуть від прийнятого нами сьогодні рішення.

Запала довга мовчанка.

Сер Джон жестом вказав на рудобородого льодового лоцмана «Еребуса».

— Можливо, перш ніж висловлюватися й розпочинати дискусію, було б не зайвим почути, що думають з цього приводу наші льодові лоцмани, механіки та лікар. Містере Рейд, чи не могли 6 ви розповісти присутнім про те, про що ви доповідали мені вчора стосовно наших поточних та подальших льодових умов?

Рейд, стоячи в кінці столу з того боку, де сиділи п’ять офіцерів з «Еребуса», прочистив горлянку. Він був ще тим відлюдьком, і промова у такому високоповажному товаристві змусила лоцмана почервоніти так, що його обличчя палало більше, ніж його руда борода.

— Сер Джон… Джентльмени… ні для кого не секрет, що нам чортзна-як… що нам неабияк пощастило з льодовими умовами звідтоді, як кораблі звільнилися від криги у травні і ми полишили острів Бічі десь першого червня. Поки ми були в протоках, ми йшли переважно через крижане сало[40]. Воно не проблема. Вночі — в ті кілька годин темряви, які називають ночами тут, у високих широтах, — ми розтинали носом млинчастий лід[41], як той, що ми бачили останнього тижня, коли море перебувало на грані замерзання, але це теж не становить справжньої проблеми. Нам вдавалося триматися подалі від молодого льоду[42] вздовж берегів — а це вже штука серйозніша. Поза ним намерз припай[43], здатний обдерти обшивку корабля, навіть такого підсиленого як наш, або «Терору», коли він іде головним. Але, як я казав, ми трималися подалі від молодого льоду… досі…

Рейд обливався потом, вочевидь мріючи швидше закінчити свою таку довгу промову, але він також розумів, що ще не повністю відповів на запитання сера Джона. Тож він прочистив горлянку й продовжив:

— Так само з рухомим льодом, сер Джон і шляхетне товариство, ми не мали занадто великих проблем з ніласом[44] і товстішими дрейфуючими крижинами й уламками айсбергів — тих брил, що відкололися від справжніх крижаних гір, — нам вдавалося оминати їх, тому що розводдя були досить широкі і ми легко знаходили відкриту воду. Але цьому вже настає край, джентльмени. Оскільки ночі стають довшими, млинчастий лід тепер тримається постійно, і ми зустрічаємо все більше й більше уламків айсбергів та торосів. І ці уламки крижин примушують мене і містера Бланкі хвилюватися.

— Це ще чому, містере Рейд? — запитав сер Джон. Його репліка виказала його звичайну нудьгу під час дискусій про різні льодові умови. Для сера Джона крига була кригою — чимось таким, через що слід пробитися, що слід обігнути і подолати.

— Усе через сніг, сер Джон, — відповів Рейд, — глибокий сніг, який лежить на них, сер, і позначки рівня води на бокових гранях. Це завжди означає старий паковий лід попереду, сер, справжній щільний пак, і саме там, як ви розумієте, ми вмерзнемо. Наскільки ми можемо бачити або розвідати на санях, джентльмени, попереду — і на півдні і на заході — один лише паковий лід, якщо не брати до уваги можливої відкритої води вниз на південь від Землі Короля Вільяма.

— Північно-Західний прохід, — тихо зауважив командор Фітцджеймс.

— Можливо, — сказав сер Джон. — Швидше всього. Але щоб дістатися туди, ми маємо перетнути більш ніж сотню миль пакового льоду — а може, навіть дві сотні. Мені доповіли, що льодовий лоцман «Терору» має припущення щодо того, чому на захід від нас умови погіршуються. Містере Бланкі?

Томас Бланкі не почервонів. Старший льодовий лоцман вимовляв усі склади чітко й різко, і його слова вистрілювали, наче мушкетний вогонь.

— Увійти в той паковий лід — неминуча смерть. Ми й так уже зайшли занадто далеко. Фактично відтоді, як ми проминули протоку Піл Зунд, ми наштовхнулися на суцільний льодовий потік, гірший за все, що ми бачили на північ від Баффінової затоки, і з кожним днем ситуація погіршується.

— Чому так, містере Бланкі? — запитав командор Фітцджеймс. Він говорив довірливим тоном і трохи шепелявив. — Сезон закінчується, але, наскільки я розумію, все ще повинні залишатися відкриті розводдя, допоки море повністю замерзне, а ближче до материка, а саме на південний захід від півострова на Землі Короля Вільяма, має бути трохи чистої води ще весь наступний місяць або й довше.

Льодовий лоцман Бланкі похитав головою.

— Ні. Це не млинчастий лід і не шуга[45], джентльмени, а паковий лід. Він рухається з північного заходу і схожий на язик гігантського льодовика, від якого відколюються айсберги, що вкривають море на сотні миль, сповзаючи на південь. Але раніше ми були захищені від нього, однак тепер — ні.

— Захищені чим? — запитав лейтенант Гор, надзвичайно вродливий і ставний офіцер.

Йому відповів капітан Крозьє, кивнувши Бланкі, щоб той поступився йому.

— Усіма островами на захід від нас, в той час як ми рухалися на південь, Грехеме, — сказав ірландець. — Так само як рік тому ми відкрили, що Земля Корнволліса є островом, зараз ми переконалися, що Земля Принца Вельського насправді є островом Принца Вельського. Масив його суходолу почасти перешкоджав рухові дрейфуючих крижин, поки ми не вийшли з протоки Піл Зунд. Зараз ми бачимо, що це справжній паковий лід, який змушений рухатися на південь поміж островами, і його несе на північний захід від нас, можливо, до самого материка. І ніяка відкрита вода, що тягнеться вздовж узбережжя на південь, довго не протримається. Так само як і ми, якщо рухатимемося вперед і спробуємо зазимувати посеред пакового льоду у відкритому морі.

— Що ж, ми вислухали вашу думку, — сказав сер Джон. — І ми дякуємо вам за неї, Френсісе. Але зараз ми маємо вирішити, як нам діяти далі. Так, Джеймсе?

Командор Фітцджеймс, як зазвичай, виглядав неуважним і заклопотаним. За час експедиції він набрав кілька зайвих кілограмів, тож ґудзики на його мундирі ледь трималися. Щоки командора рум’янилися, а біляве волосся звисало значно довшими локонами, ніж він дозволяв собі в Англії. Він усміхнувся кожному за цим столом.

— Сер Джон, я погоджуюся з капітаном Крозьє, що застрягнути посеред пакової криги, на яку ми наразилися, було б нещастям, але я не думаю, що на нас чекатиме така доля, якщо ми продовжимо рухатися вперед. Я вважаю, нам варто просунутися на південь якомога далі — щоб дістатися відкритої води і досягти нашої мети — віднайти Північно-Західний прохід, що, на мою думку, ми здійснимо ще до настання зими, чи просто щоб знайти безпечні води під берегом, можливо бухту, де ми зможемо перезимувати з відносним комфортом, як ми вчинили поблизу острова Бічі. У крайньому разі, з досвіду попередніх суходільних експедицій сера Джона і з попередніх морських експедицій ми знаємо що біля узбережжя вода зазвичай не замерзає набагато довше, тому що води річок, які там впадають в море, значно тепліші.

— А якщо ми не досягнемо відкритої води або узбережжя, рухаючись на південний захід? — тихо поцікавився Крозьє.

Фітцджеймс відмахнувся.

— Принаймні ми будемо ближчими до нашої мети, коли наступної весни розтане крига. У нас є інші варіанти, Френсісе? Ви ж не можете серйозно пропонувати повернутися протокою до Бічі або спробувати відступити у Баффінову затоку?

Крозьє похитав головою.

— Зараз ми так само легко можемо поплисти на схід від Землі Короля Вільяма, як і на захід, — навіть легше, бо ми знаємо від наших дозорців та розвідників, що на сході все ще достатньо відкритої води.

— Поплисти на схід від Землі Короля Вільяма? — скептично перепитав сер Джон.

— Френсісе, це глухий кут. Так, нас і справді прикриє півострів, але ми вмерзнемо в кригу за сотню миль звідси у якійсь довгій вузькій затоці, де крига може не розтанути наступної весни.

— Якщо тільки… — сказав Крозьє, оглядаючи присутніх за столом, — якщо тільки Земля Короля Вільяма теж не є островом. У цьому разі ми отримаємо такий само захист від пакового льоду з північного заходу, який нам забезпечував острів Принца Вельського в останні місяці подорожі. Цілком вірогідно, що відкрита вода на схід від Землі Короля Вільяма тягтиметься майже до материкового берега, і ми зможемо йти на захід у тепліших водах упродовж ще кількох тижнів, можливо, знайдемо якусь чудову бухту, наприклад у гирлі річки, якщо нам доведеться вдруге зазимувати серед криги.

У каюті повисла тривала тиша.

Лейтенант Левеконт з «Еребуса» прокашлявся і стиха запитав: — Ви вірите в теорії цього ексцентричного доктора Кінга?

Крозьє насупився. Він знав, що теорії доктора Ричарда Кінга, навіть не моряка, а звичайної цивільної людини, не шанували й відкидали, головним чином тому, що Кінг вважав — і дуже гучно про це заявляв, — що такі великі флотські експедиції, як експедиція сера Джона, були безглуздими, небезпечними і абсурдно дорогими. Кінг, спираючись на свій картографічний досвід роботи під час суходільної експедиції Бека багато років тому, стверджував, що Земля Короля Вільяма — це острів, тимчасом як Бутія, гаданий острів ще далі на схід, насправді є довгим півостровом. Кінг стверджував, що найпростіший і найбезпечніший спосіб знайти Північно-Західний прохід полягав у тому, щоб послати невеликі дослідницькі експедиції в Північну Канаду й просуватися на захід теплішими прибережними водами, а не тисячами квадратних миль моря на півночі, де небезпечні лабіринти островів та крижаних потоків можуть проковтнути тисячі «Еребусів» і «Терорів». Крозьє знав, що примірник полемічної книжки Кінга був у бібліотеці «Еребуса» — він узяв і прочитав її, і вона все ще лежала у каюті Крозьє на «Терорі». Але він також знав, що був єдиною людиною в експедиції, хто прочитав чи збирався прочитати цю книжку.

— Ні, — сказав Крозьє, — я не прихильник теорій Кінга, я лише вказую на велику ймовірність. Послухайте-но, ми вважали, що Земля Корнволліса велетенська, можливо, є частиною його континенту, але ми обійшли довкола неї за кілька днів. Багато з нас гадали, що острів Девон простягається у північному та західному напрямку прямо у відкрите полярне море, але два наші кораблі знайшли західний його край, і ми бачили відкриті протоки на півночі. Відповідно до отриманих нами наказів ми мали йти прямо на південний захід від мису Вокер, але на нашому шляху лежала Земля Принца Вельського, і майже напевно ми встановили, що вона теж є островом, і це для нас дуже суттєво. А смуга невисокої криги, яку ми помітили на схід від нас, поки прямували на південь, швидше за все була замерзлою протокою, яка відокремлює острів Сомерсет від Бутії і доводить, що Кінг помилявся, стверджуючи, що Бутія є суцільним довгим півостровом, який тягнеться на північ до протоки Ланкастера.

— Зовсім не очевидно, що смуга невисокої криги, яку ми бачили, була протокою, — сказав лейтенант Гор. — Більше підстав вважати її низьким вкритим кригою перешийком, таким як ми бачили на острові Бічі.

Крозьє знизав плечима.

— Можливо, але досвід, отриманий під час нашої експедиції, свідчить, що масиви суші, які раніше вважали дуже великими або сполученими між собою, насправді є островами. Я пропоную змінити курс на протилежний, уникнути пакового льоду на південному заході і плисти на схід, а потім на південь вздовж східного узбережжя Землі Короля Вільяма, що цілком може виявитися островом. Принаймні, ми отримаємо захист від цього плавучого льодовика, про який казав нам містер Бланкі… А в гіршому випадку, якщо ми переконаємося, що насправді зайшли в довгу вузьку затоку, шанси на те, що ми знову зможемо поплисти на північ, обійти край Землі Короля Вільяма і повернутися прямо сюди, доволі високі, і при цьому ми нічого не втрачаємо.

— Нічого, крім спаленого вугілля і дорогоцінного часу, — сказав командор Фітцджеймс.

Крозьє кивнув.

Сер Джон потер свої круглі ретельно виголені щоки.

У цій тиші заговорив механік «Терору», Джеймс Томпсон:

— Сер Джон, джентльмени, якщо вже зайшла мова про запаси суднового вугілля, я хотів би зауважити, що ми дуже, дуже близько до моменту — я говорю це у буквальному значенні слова, — коли ми досягнемо точки неповернення в тому, що стосується нашого палива. Лише минулого тижня, використовуючи наші парові машини, щоб прокласти шлях через окрайці цього пакового льоду, ми використали понад чверть запасів вугілля, що залишилося. Зараз у нас залишилося менше п’ятдесяти відсотків початкового запасу… це менше ніж на два тижні нормального ходу під парами, але всього на кілька днів, якщо намагатися пробитися через крижані поля, такі як зараз. Якщо наступної зими ми знову вмерзнемо в кригу, то спалимо більшу частину цих запасів, просто щоб опалювати житлові палуби кораблів.

— Ми завжди можемо послати на берег загін, щоб нарубати дерев на дрова, — зауважив лейтенант Едвард Літтл, що сидів ліворуч від Крозьє.

Цілу хвилину всі присутні на нараді щиро реготали, лише сер Джон зберігав серйозність. Жарт розрядив напружену атмосферу. Можливо, сер Джон саме пригадав свою першу суходільну експедицію у прибережні північні райони, які зараз опинилися на південь від них. Материкова тундра простиралася на дев’ятсот пустельних миль на південь від узбережжя, перш ніж можна було угледіти перше дерево або великий кущ.

— Є один спосіб максимально збільшити довжину нашого шляху під парами, — тихо сказав Крозьє у розслабленій тиші, що настала за вибухом сміху.

Усі повернули голови до капітана «Терору».

— Ми перемістимо весь екіпаж і все вугілля з «Еребуса» на «Терор» і далі підемо на ньому, — продовжив Крозьє. — Або через кригу на південний захід, або на розвідку вздовж східного берега острова чи то Землі Короля Вільяма.

— Піти на прорив, — сказав льодовий лоцман Бланкі у приголомшеній тиші. — Так, це має сенс.

Сер Джон міг тільки кліпати очима. Коли він нарешті спромігся заговорити, його голос звучав скептично, наче Крозьє кинув дотеп, якого він не може збагнути.

— Покинути флагмана? — промовив він нарешті. — Залишити «Еребус»? — Він роззирнувся довкола, наче запрошуючи решту офіцерів уважно роздивитися його каюту — переборки, заставлені стелажами з книжками, кришталь та китайську порцеляну на столі, три патентовані ілюмінатори Престона, врізані над головою по всій ширині каюти, яскраво освітленої променями пізнього літнього сонця, — і не сумніваючись, що ці оглядини вирішили б озвучене питання раз і назавжди. — Покинути «Еребус», Френсісе? — повторив він, його голос зміцнів, але він говорив тоном людини, яка намагається зрозуміти доволі безглуздий жарт.

Крозьє кивнув.

— Гребний вал погнуто, сер. Ваш власний механік, містер Ґреґорі, сказав нам, що його неможливо ні полагодити, ні просто зняти, крім як у сухому доку. І вже напевно не серед пакового льоду. А далі буде ще гірше. З двома кораблями ми маємо запасів вугілля тільки на кілька днів або на тиждень роботи двигунів на повній потужності, необхідній, щоб штурмувати паковий лід. У разі невдачі нас затре кригою — обидва кораблі. Якщо ми застрягнемо у відкритому морі на захід від Землі Короля Вільяма, то не зможемо навіть уявити, куди течія понесе крижину, в яку ми вмерзнемо. Великі шанси на те, що нас винесе на мілководдя підвітряного берега землі. Це означатиме кораблетрощу навіть таких чудових кораблів, як ці.

Крозьє закинув голову і подивився у світловий люк над собою.

— Але якщо ми об’єднаємо наші запаси пального на менш пошкодженому кораблі, — продовжував Крозьє, — і особливо якщо нам пощастить з пошуками відкритої води на східному боці Землі Короля Вільяма, у нас вистачить палива, щоб набагато більше місяця йти під парами на захід уздовж берега на максимально можливій швидкості. «Еребусом» доведеться пожертвувати, але ми зможемо досягти — і досягнемо — мису Тернагейн і поближніх мисів узбережжя протягом тижня. І пройдемо Північно-Західним проходом у Тихий океан ще цього року, а не наступного.

— Покинути «Еребус»? — вкотре повторив сер Джон. Він не здавався ні роздратованим, ні розгніваним — тільки спантеличеним абсурдністю пропозиції, яка зараз обговорювалася.

— На борту «Терору» буде занадто тісно, — сказав командор Фітцджеймс. Схоже було, що пропозицію Крозьє він сприйняв серйозно.

Сер Джон повернувся праворуч і вирячився на свого улюбленого офіцера. На капітановому обличчі повільно з’явилася холодна посмішка людини, яка не тільки не зрозуміла анекдоту, але й була його персонажем.

— Тісно, але не настільки, щоб не потерпіти місяць чи два, — відповів Крозьє. — Мій містер Хані і ваш корабельний тесля, містер Вікес, забезпечать розбирання внутрішніх переділок — усі каюти офіцерів треба ліквідувати, крім кают-компанії, яку можна переобладнати на апартаменти сера Джона на борту «Терору», і, можливо, офіцерської їдальні. Це дасть нам достатньо місця, навіть для того, щоб провести серед криги ще один рік, а то й більше. Зрештою, ці старі військові кораблі мають багато підпалубного простору.

— Перевантаження вугілля та суднових запасів потребуватиме певного часу, — зауважив лейтенант Левеконт.

Крозьє знову кивнув.

— Я попросив свого скарбника містера Хелпмена зробити попередні розрахунки. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що містер Ґолднер, експедиційний постачальник консервованих продуктів, запізнився з поставкою своїх товарів і більшу їх частину привіз усього за дві доби до нашого відходу в рейс, тож ми мали багато всього розпихати по двох кораблях. Але ми впоралися до дня відплиття. Містер Хелпмен прикинув, що з двома екіпажами, які працюватимуть весь довгий світловий день, з двозмінною вахтою, що спатиме по черзі, для того, щоб перевантажити усе, що вміститься в трюм «Терору», знадобиться менше трьох днів. Так, на кілька тижнів корабель перетвориться на перенаселене помешкання, але це буде, немов наша експедиція розпочнеться знову — запасів вугілля з горою, харчів вистачить на весь наступний рік, і корабель у цілком робочому стані.

— Йти на прорив, — повторив льодовий лоцман Бланкі.

Сер Джон потряс головою і захихотів, наче нарешті збагнув цей недолугий жарт.

— Гаразд, Френсісе, це була дуже… цікава… думка, але, звісно ж, ніхто не покине «Еребус». І «Терор» також, якщо з вашим кораблем трапиться якась дрібна прикрість. Отже, єдина річ, якої я не почув сьогодні за цим столом, — це пропозиції відступити у Баффінову затоку. Чи правильне моє припущення, що ніхто цього не пропонує?

У каюті панувала мовчанка. Згори долинали стукіт і скрип «молитовного каменя», яким матроси драїли верхню палубу вже вдруге за сьогодні.

— Ось і добре. Отже, рішення прийнято, — сказав сер Джон. — Ми підемо вперед. Не тільки на виконання наказів, які вимагають від нас вчинити саме так, але ще й тому, що, як зазначили кілька з присутніх тут добродіїв, наша безпека зростатиме мірою нашого наближення до узбережжя материка, навіть якщо ця земля така ж негостинна, як ті жахливі острови, які ми досі проминали. Френсісе, Джеймсе, ви можете йти сповістити своїм командам про ухвалене рішення.

Сер Джон підвівся.

Якусь мить інші капітани, офіцери, льодові лоцмани, механіки і судновий лікар лише спантеличено кліпали очима, але зрештою флотські офіцери швидко встали, козирнули і почали один за одним вибиратися з величезної каюти сера Джона.

Корабельний лікар Стенлі смикнув за рукав командора Фітцджеймса, коли всі рушили по вузькому коридору і затупали по трапу на верхню палубу.

— Командоре, командоре, — сказав Стенлі, — сер Джон не надав мені слова, але я хотів довести до загального відома, що збільшується кількість консервних банок із зіпсутими продуктами.

Фітцджеймс посміхнувся, але вивільнив свою руку.

— Ми знайдемо час, щоб ви доповіли про це капітанові серу Джону особисто, містере Стенлі.

— Але я вже доповідав йому особисто, — наполягав лікар. — Я хотів поінформувати решту офіцерів на випадок…

— Пізніше, містере Стенлі, — сказав командор Фітцджеймс.

Лікар ще щось говорив, піднявшись на палубу, але Крозьє вже відійшов доволі далеко, щоб чути його, і замахав рукою Джону Лейну, своєму боцманові, щоб той підігнав його гічку[46] до борту для сонячної прогулянки назад по вузькому розводдю туди, де ніс «Терору» увіткнувся в товстий паковий лід. Чорний дим усе ще валив з труби головного корабля[47].

Тримаючи курс на південний захід, у паковий лід, два кораблі повільно просувалися вперед ще наступні чотири дні. «Терор» спалював вугілля у величезній кількості, використовуючи свою парову машину на повну потужність, щоб протискуватися через усю товщу пакової криги. Проблиски ймовірної чистої води далеко на півдні зникли, навіть у сонячні дні. Дев’ятого вересня температура повітря зненацька впала. Тонка довга смуга відкритої води, що тягнулася за кормою «Еребуса», вкривалася млинчастим льодом, а потім зовсім замерзала. Море довкола них уже стояло дибки, здійнявшись білою масою торосів, справжніх айсбергів, льодових гребенів. За шість днів Франклін перепробував усі способи, відомі йому з арктичного досвіду: посипав чорним вугільним пилом кригу попереду них, щоб вона швидше танула, дрейфував під вітрилами, вдень і вночі посилав втомлені загони з велетенськими льодовими пилками, щоб ті шмат за шматом розпилювали і прибирали кригу перед кораблями, переміщував баласт, відправляв сотні матросів довбати лід ломами, лопатами, кирками й кілками, встановлював верпові якорі далеко попереду на все міцнішій кризі і за допомогою лебідки просував уперед «Еребус», що зайняв позицію головного судна останнього дня перед тим, як крига зненацька потовстішала — вже на цілий ярд. Нарешті Франклін наказав усім дієздатним матросам вийти на лід, дав кожному в руки по мотузці, а найкремезнішим — запряги для саней, і спробував тягти кораблі волоком, дюйм за дюймом, у поту, прокльонах, вигуках, зневірі та стражданнях. А до обіцяних весь цей час сером Джоном чистих прибережних вод усе ще залишалися двадцять, чи тридцять, чи п’ятдесят миль.

Так само ця відкрита вода могла б бути на поверхні Місяця.

А подовженої ночі 15 вересня 1846 року температура повітря впала нижче нуля, і крига почала стогнати й тертися об корпуси обох кораблів. Уранці кожен, хто піднявся на палубу, міг переконатися, що море зусібіч стало білою твердю, що тяглася до самого горизонту. В проміжку між сніговими шквалами, що раптово налітали, і Крозьє, і Фітцджеймс за допомогою секстанта змогли визначити свої координати. Обидва капітани вирахували, що вони застрягли приблизно на 70 градусах 5 мінутах північної широти і 98 градусах 23 мінутах західної довготи, десь за двадцять п’ять миль від північно-західного узбережжя острова Короля Вільяма, або Землі Короля Вільяма, хай би чим вона була (це питання досі залишалося спірним).

Вони були затиснуті у льоду посеред відкритого моря — серед дрейфуючого пакового льоду — якраз на шляху того потужного потоку криги, який льодовий лоцман Бланкі називав «рухомим льодовиком», що спускався на них з полярних областей північного заходу від незбагненного Північного полюса. Тут, наскільки вони знали, в радіусі сотні миль не було жодної бухти-притулку, а якби й була, вони не мали найменшої можливості до неї дістатися.

Того ж дня о другій годині пополудні капітан сер Джон Франклін наказав загасити топки парових машин на обох кораблях, «Еребусі» й «Терорі». Тиск підтримували тільки в опалювальних котлах, достатній для того, щоб забезпечувати циркуляцію нагрітої води в трубах, які опалювали житлову палубу кожного корабля.

Сер Джон не зробив жодного оголошення для моряків. Але ніхто й не вимагав. Цієї ночі, коли матроси влаштовувалися у своїх підвісних койках на «Еребусі» і Гартнелл, як завжди, шепотів молитву за свого померлого брата, тридцятий’ятилітній матрос Абрагам Сілі, який лежав у сусідній койці, пробурмотів:

— Ми по вуха у лайні, Томмі, і ні твої молитви, ні молитви сера Джона не витягнуть нас з нього… принаймні в наступні десять місяців.