Терор

8 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

11 листопада 1847 року

З часу тої знаменної наради, проведеної сером Джоном на борту «Еребуса», минуло один рік, два місяці і вісім днів, а обидва кораблі й досі були вмерзлими в лід приблизно там само, де їх заскочив той вересневий день 1846 року. Хоча вся маса криги постійно рухалася під дією північно-західної течії, за рік, що проминув, вона повільно обертала кригу, айсберги, тороси й обидва впольовані кораблі королівського флоту по колу, тож зараз їхня позиція залишалася майже без змін, посеред крижини на прибережній мілині десь за двадцять п’ять миль від Землі Короля Вільяма, і ця крижина повільно оберталася, як пляма іржі на одному з металевих музичних дисків в офіцерській кают-компанії.

Капітан Крозьє провів цей листопадовий день — або, радше, ці години темряви, які включали як складову один проблиск денного світла, — шукаючи своїх зниклих членів команди, Вільяма Стронґа і Томаса Еванса. Звісно, не було жодної надії знайти бодай одного з них живим, і був великий ризик того, що чудовисько, яке чаїться серед льодів, схопить ще когось, але попри все люди продовжували шукати. Ні капітан, ні екіпаж не уявляли, що можна чинити якось інакше.

Чотири команди по п’ять чоловік кожна — один несе два ліхтарі, а четверо напоготові з дробовиком чи мушкетом — вели пошуки протягом чотиригодинних змін. Коли одна команда замерзала й починала ловити дрижаки, їх уже чекала на палубі наступна, в теплому одязі, з вичищеними, зарядженими і зведеними рушницями, заправленими олією ліхтарями, яка продовжували пошук у квадраті, який щойно покинула попередня команда. Люди рухалися від корабля колами, що постійно розширювалися, долаючи безладні купи криги, і їхні ліхтарі то були помітні дозорцям на палубі, то зникали за торосами, брилами та гребенями льоду або губилися в далечині в імлі та темряві. Капітан Крозьє і матрос з червоним ліхтарем переходили з квадрата в квадрат, перевіряючи кожну команду, а потім поверталися на «Терор», щоб поглянути, що робиться там.

Усе це тривало вже дванадцять годин.

Коли вибило дві склянки під час першої собачої вахти — о шостій годині вечора, — повернулися останні пошукові загони, так нікого зі зниклих моряків і не знайшовши, але кілька матросів осоромилися, випаливши зі своєї зброї у завивання вітру серед зубчастих крижаних гір або в самі крижини, сплутавши якийсь торос з обрисами білого ведмедя. Крозьє повернувся останнім і спустився слідом за всіма на нижню палубу.

Більшість членів команди поскидали свої вологі вдяганки і черевики і поспішили до столів, які вже звисали на ланцюгах у кубрику, а офіцери пішли вечеряти на корму, коли Крозьє спустився по трапу. Його стюард, Джопсон, і перший лейтенант, Літтл, кинулися допомагати йому звільнитися від зледенілого верхнього одягу.

— Ви геть замерзли, капітане, — сказав Джопсон. — Ваша шкіра побіліла від обмороження. Прошу на корму до офіцерської їдальні на вечерю, сер.

Крозьє похитав головою.

— Мені треба поговорити з командором Фітцджеймсом. Едварде, чи не приходив посильний з його корабля, поки я був відсутній?

— Ні, сер, — відповів лейтенант Літтл.

— Прошу вас, поїжте, капітане, — наполягав Джопсон. Це був доволі величенький, як для стюарда, чоловік, а його гучний голос швидше нагадував загрозливе гарчання, ніж жалібне скиглення, коли він умовляв свого капітана.

Крозьє знову похитав головою.

— Будьте ласкаві, загорніть мені кілька коржиків, Томасе. Я пожую їх дорогою до «Еребуса».

Джопсон насупився, демонструючи своє невдоволення таким безглуздим рішенням, але кинувся на ніс, де містер Діггл саме порався біля своєї гігантської плити. Зараз, у час вечері, на нижній палубі, яка була теплою, як підсмажений тост, не надто жарко, і така температура — сорок п’ять градусів[48] — буде триматися тут цілодобово. Останнім часом для опалення витрачалося дуже мало вугілля.

— Скількох матросів ви хочете взяти з собою, капітане? — запитав Літтл.

— Жодного, Едварде. Після того, як матроси поїдять, відправте на лід щонайменше вісім пошукових загонів на останні чотири години.

— Але, сер, я б рекомендував вам… — почав було Літтл і замовк.

Крозьє знав, що він збирався сказати. Відстань між «Терором» і «Еребусом» становить всього лише трохи більше милі, але це пустельна, небезпечна миля, й часом на її подолання йде кілька годин. Якщо налетить снігова буря або просто почнеться хурделиця, людина може заблукати або не встояти супроти поривів вітру. Крозьє сам заборонив матросам ходити по одному, а коли треба було передати на «Еребус» повідомлення, він посилав принаймні двох матросів з наказом негайно повертатися за перших ознак негоди. Крім того, що між двома кораблями височів двохсотфутовий айсберг, який часто застував навіть спалахи сигнальних вогнів, стежка — хоча її чистили й розрівнювали лопатами чи не щодня — була справжнім лабіринтом проміж крижаних піків, що постійно рухалися, ступінчастих гребенів торосів, перевернутих брил льоду і безладних льодових нетрів.

— Усе гаразд, Едварде, — сказав Крозьє. — Я візьму свій компас.

Лейтенант Літтл усміхнувся, хоча жарт після трьох років, проведених у цих краях, вже не здавався таким дотепним. Якщо вірити показанням бортових приладів, кораблі, затиснуті у кризі, застигли ледь не над самим північним магнітним полюсом. Тут компас корисний майже так само, як лозоходець зі своєю лозою.

До них підійшов лейтенант Ірвінг. Щоки молодого чоловіка блищали від мазі, накладеної на місця, де обморожена шкіра побіліла, відмерла і злізла.

— Капітане, — почав Ірвінг квапливо, — ви не бачили там, на кризі, Сайленс?

Крозьє зняв кашкета й шарфа і витрушував крижані бурульки зі свого спітнілого й зволоженого туманом волосся.

— Ви хочете сказати, що її немає в закапелку за лазаретом?

— Ні, сер.

— Ви шукали ще десь на нижній палубі?

Крозьє головним чином хвилювало припущення, що коли більшість матросів стояли на вахті або вели пошуки пропалих, ескімоська відьма втрапила в якусь халепу.

— Так точно, сер. Жодного її сліду. Я розпитував людей, і ніхто не пам’ятає, щоб бачив її з учорашнього вечора. Тобто після… нападу.

— Чи була вона на палубі, коли та істота напала на рядового Хетера й матроса Стронґа?

— Ніхто не знає, капітане. Але могла бути. Тоді на палубі залишалися тільки Хетер і Стронґ.

Крозьє із силою видихнув. Ото буде пригода, подумав він, якщо їхню таємничу гостю, яка приблукала до них шість місяців тому, саме того дня, коли почалося все це жахіття, врешті-решт заграбастало чудовисько, яке з’явилося тут одночасно з нею.

— Обшукайте весь корабель, лейтенанте Ірвінг, — наказав він. — Кожен закуток, щілину, шафу, канатний ящик. А якщо її нема на борту, то, послуговуючись лезом Оккама[49], вважатимемо, що її… забрали.

— Так точно, сер. Чи можу я взяти трьох-чотирьох матросів, щоб допомогли мені в цих пошуках?

Крозьє похитав головою.

— Тільки ви, Джоне. Я хочу, щоб усі інші повернулися на кригу для пошуків Стронґа та Еванса протягом тих годин, що залишилися до відбою. Якщо ви не знайдете Сайленс, можете приєднатися до будь-якого загону.

— Єсть, сер.

Згадавши про тяжкопораненого, Крозьє пішов через матроську їдальню до лазарету. Зазвичай під час вечері, навіть у ці темні дні, за матроськими столами чувся бадьорий гул розмов та сміх, але сьогодні тут панувала тиша, яку переривало тільки шкрябання ложок по металу і чиясь випадкова відрижка. Виснажені люди сиділи скоцюрбившись на своїх матроських скриньках, які вони використовували замість стільців, і капітан бачив тільки стомлені обличчя, поки протискувався до носового відсіку.

Крозьє постукав об дерев’яний пілерс[50] праворуч від завіси лазарету і зайшов туди.

Корабельний лікар Педді, який сидів за столом в центрі приміщення і накладав шов на ліве передпліччя матроса Джорджа Кенна, відірвався від роботи.

— Добрий вечір, капітане, — сказав лікар. Кенн підніс до чола здорову руку.

— Що сталося, Кенн?

Молодий моряк крекнув.

— Та довбане рушничне дуло залізло мені в рукав і доторкнулося до моєї довбаної голої руки, коли я видирався на довбаний торос, капітане, перепрошую за лайку. Я висмикнув рушницю і разом з нею шість дюймів довбаного м’яса.

Крозьє кивнув і подивився навколо. Приміщення лазарету було зовсім невеличке, але зараз у нього втиснули шість койок. Одна порожня. Три матроси, хворі на недугу, яку Педді й МакДональд вважали цингою, спали.

Четвертий матрос, Дейві Лейс, витріщився на стелю — він був притомний, але вже майже тиждень ні на що не реагував. На п’ятій койці лежав рядовий морської піхоти Вільям Хетер.

Крозьє зняв другу лампу з гачка на переборні правого боргу і спрямував її світло на Хетера. Очі рядового блищали, але він не заморгав, коли Крозьє підніс лампу ближче. Його зіниці, здавалося, були постійно розширеними. Голова перев’язана, але кров та сіра речовина вже просочилися крізь бинти.

— Він ще живий? — тихо спитав Крозьє.

Недді підійшов, витираючи ганчіркою закривавлені руки.

— Це досить дивно, але так.

— Але ми бачили його мізки на палубі. Вони там і досі лежать.

Педді стомлено кивнув.

— Таке трапляється. За інших обставин він міг би навіть одужати. Звісно, залишився б ідіотом, але я міг би вставити металеву пластину в тому місці, де пошкоджено його череп, і його родина, якщо вона у нього є, турбувалася б про нього. Як про такого собі домашнього улюбленця. Але тут… — Педді стенув плечима. — Він помре від пневмонії, або цинги, або голоду.

— Коли це може трапитися? — запитав Крозьє. Матрос Кенн уже вийшов за завісу.

— Тільки Бог те знає, — відповів Педді. — Еванса та Стронґа ще шукатимуть, капітане?

— Так, — Крозьє повісив ліхтар назад на його місце на переборці біля входу. Тіні знову згустилися над рядовим морської піхоти Хетером.

— Я впевнений, що ви усвідомлюєте, — сказав втомлений лікар, — що шансів на порятунок юного Еванса або Стронґа не залишилось, але є висока ймовірність того, що кожен вихід на лід пошукових загонів обернеться новими пораненнями, новими обмороженнями, збільшиться ризик ампутації — багато матросів вже втратили один чи більше пальців на ногах — і що хтось когось у паніці підстрелить.

Крозьє твердо подивися на лікаря. Якби хтось з офіцерів або матросів сказав йому щось подібне, він уже наказав би висікти його канчуками. Капітан зробив поправку на цивільний статус чоловіка і його змучений стан. Доктор МакДональд валявся у своїй койці з грипом вже третю добу, тож Педді мав багато роботи.

— Будь ласка, залиште мені клопіт турбуватися про ризики продовження пошуків, містере Педді. А ви потурбуйтеся про накладання швів вар’ятам, яким бракує клепки не прикладати голий метал до своєї шкіри, коли надворі шістдесят нижче нуля[51]. Крім того, якби та істота потягла вас у темряву, хіба ви не хотіли б, щоб ми вас шукали?

Педді глухо розсміявся.

— Якщо цей видатний екземпляр Ursus maritimus, полярного ведмедя, потягне мене, капітане, я можу лише сподіватися, що зі мною буде мій скальпель, щоб я зміг встромити його собі в око.

— Тоді тримайте свій скальпель під рукою, містере Педді, — сказав Крозьє і вийшов за завісу в незвичну тишу матроської їдальні.

Джопсон уже чекав на нього біля камбузної плити з вузликом гарячих коржиків.

Крозьє насолоджувався прогулянкою попри те, що від всепроникного холоду обличчя, руки і ноги горіли, як у вогні. Але він знав, що це краще, ніж коли б вони ціпеніли. Дослухаючись до протяжних стогонів і раптового вищання криги, що ходуном ходила під ним та навколо нього в темряві, і до постійного завивання вітру, він упевнювався в тому, що хтось за ним скрадається.

На двадцятій хвилині його двогодинної прогулянки — власне, більшу частину сьогоднішньої дороги він не йшов, а переважно видирався вгору й спускався на дупі вниз схилами крижаних гребенів — хмари розійшлися, з’явився серпик місяця в останній чверті й підсвітив фантасмагоричний пейзаж. Місяць був достатньо яскравим, щоб довкола нього в кристалах льоду заблищало гало, насправді, два концентричні німби, помітив він, і діаметр більшого був достатнім, щоб покрити третину нічного неба на сході.

Зірок не було. Крозьє прикрутив лампу, щоб зберегти олію, і крокував, штрикаючи шлюпковим багром, який він узяв із собою, в кожну темну пляму поперед себе, щоб переконатися, що це тінь, а не тріщина чи розколина. Він уже дістався східного схилу айсберга, який тепер затуляв місяць, відкидаючи на чверть милі потворну чорну тінь. Джопсон і Літтл наполягали на тому, щоб він узяв рушницю, але він сказав їм, що не хоче тягти зайвої ваги. Ближчим до правди було те, що він не вірив, нібито рушниця може виявитися корисною супроти ворога, якого вони мали на увазі.

Зараз, у хвилину рідкісного затишшя, коли не чути жодних звуків, крім його важкого дихання, Крозьє раптом згадав подібний випадок з дитинства, коли взимку він малим хлопцем повертався ввечері додому після обідньої прогулянки з друзями серед засніжених пагорбів. Спочатку він стрімголов мчав через вкрите інеєм вересове пустище, але потім зупинився десь за півмилі від своєї домівки. Він пам’ятав, як стояв там, дивлячись на освітлені вікна хатин у селі, поки зимові сутінки знебарвлювали небо і довколишні горби ставали невиразними, чорними, позбавленими форми, геть незнайомими малому хлопцеві, аж поки навіть його власний будинок, що виднівся на краю села, втратив усю чіткість і об’ємність у згасаючому світлі дня. Крозьє пам’ятав, як почав іти сніг, а він самотньо стояв там, у темряві, позад кам’яного загону для овець, знаючи, що його битимуть за те, що забарився, знаючи — що пізніше він прийде, то сильніше буде битий, але все ще не маючи ні волі, ні бажання піти на вогні домівки. Він насолоджувався тихим посвистом нічного вітру і думкою, що був єдиним хлопцем — можливо, навіть єдиною людською істотою, — яка сьогодні тут, у темряві, серед вітряних, вкритих інеєм трав’яних лук вдихала запах снігу, що все падав і падав, відчуваючи свою окремішність від освітлених вікон і тепла домашнього вогнища, сповнюючись усвідомленням того, що хоч він і був мешканцем цього села, але тієї хвилини не його частиною. Це було трепетне, майже еротичне відчуття — таємне розуміння своєї відокремленості від будь-кого і будь-чого серед холоду і темряви ночі, — і зараз він знову переживав це відчуття, як не раз за всі роки його арктичної служби на протилежних полюсах Землі.

Хтось спускався з високого гребеня в нього за спиною.

Крозьє максимально підкрутив ґніт олійного ліхтаря і поставив його на кригу. Круг золотавого світла заледве досягав п’ятнадцяти футів у діаметрів і робив темряву довкола нього ще чорнішою.

Капітан стягнув зубами важку рукавицю з правої руки, кинув її під ноги, залишившись тільки у тонкій пальчатці, переклав багор у ліву руку і дістав з кишені шинелі пістоль. Крозьє звів гачок, бо хрускіт льоду і скрип снігу на крижаному гребені стали гучнішими. Він стояв у густій тіні айсберга, який затуляв місяць, і міг розрізнити тільки нечіткі обриси велетенських льодяних брил, які, здавалося, ворушилися й тремтіли в мерехтливому світлі ліхтаря. А потім якась волохата розпливчаста постать пронеслася вздовж крижаного виступу, з якого він щойно спустився, десь за десять футів над ним і менше п’ятнадцяти футів на захід від нього, на відстані гарного стрибка.

— Стій! — вигукнув Крозьє, міцно стиснувши у витягнутій руці важкий пістоль. — Хто йде?

Силует не вимовив ні звуку. І знову рушив.

Крозьє так і не вистрілив. Кинувши на кригу довгий багор, він схопив ліхтар і різко підняв його перед собою.

Він побачив якесь плямисте хутро і ледь не натиснув на гачок, але останньої миті опанував себе. Силует зісковзнув нижче, рухаючись по кризі швидко і впевнено. Крозьє відпустив гачок пістоля, сховав того назад у кишеню і присів, щоб підібрати рукавицю, усе ще тримаючи ліхтаря перед собою. Леді Сайленс ввійшла у світляне коло, хутряна парка і штани зі шкури морського котика робили її схожою на якусь тварину з округлими обрисами. Каптур був низько насунутий для захисту від вітру, тож Крозьє не міг бачити її обличчя.

— Хай тобі біс, жінко, — сказав він тихо. — Ще секунда — і я пустив би тобі кулю в лоба. Та менше з тим, скажи мені ліпше, куди тебе чорти понесли?

Вона підійшла ближче, майже на віддаль витягнутої руки, але її лице, як і раніше, ховалося в тіні каптура.

Раптом відчувши на потилиці неприємний холодок, який спустився вздовж хребта — Крозьє пригадав, як його бабця Мойра описувала прозоре кістяне обличчя баньші під складками її чорного каптура, — він посвітив на жінку ліхтарем.

Обличчя молодої жінки було цілком людським, темні очі розширилися, відбиваючи світло ліхтаря. Вона виглядала байдужою. Крозьє усвідомив, що він взагалі ніколи не бачив на лиці ескімоски виразу бодай якихось почуттів, крім хіба що ледь допитливого погляду. Навіть того дня, коли вони смертельно поранили її чоловіка, чи брата, чи батька, і вона дивилася, як той захлинається власною кров’ю.

— Не дивно, що матроси вважають тебе відьмою і Йоною, — сказав Крозьє. На кораблі, перед матросами, він завжди був ввічливим і церемонним з цією ескімоською дівкою, але зараз вони були не на кораблі і не перед матросами. Капітан уперше опинився з цією чортовою жінкою наодинці за межами корабля. І він дуже замерз і дуже втомився.

Леді Сайленс пильно подивилася на нього і простягла до нього руку в рукавиці. Крозьє присвітив лампою і побачив, що вона тримає щось м’яке і сіре, схоже на випотрошену рибину без кісток, від якої залишилася лише шкіра.

Він зрозумів, що це матроська вовняна панчоха.

Крозьє взяв її, намацав якусь грудку в носку панчохи, і на мить йому здалося, що ця грудка була шматком людської ступні, ймовірно, передньою частиною з пальцями, все ще рожевою і теплою.

Крозьє бував у Франції і знав людей, що служили в Індії. Він чув історії про вовкулак і тигрів-перевертнів. На Землі Ван Дімена, де він зустрів Софію Крекрофт, вона розповідала йому місцеві легенди про аборигенів, що могли перекидатися на чудовисько, яке вони називали Тасманійським Дияволом, здатне розчленувати людину кінцівку за кінцівкою.

Витрушуючи панчоху, Крозьє подивився в очі леді Сайленс. Вони були чорними і бездонними, як ті ополонки, в які люди з «Терору» опускали своїх мерців, поки навіть ці ополонки не замерзли.

Грудка у панчосі виявилася кригою, а не шматком ступні. Але сама панчоха ще не заледеніла. Вона потрапила сюди, на шістдесятиградусний мороз, недавно. Логіка підказувала, що жінка принесла її з корабля, але Крозьє чомусь так не думав.

Сайленс ніяк не відреагувала на ці імена.

Крозьє зітхнув, запхав панчоху в кишеню своєї шинелі і підняв з криги багор.

— Ми ближче до «Еребуса», ніж до «Терору», — сказав він. — Тобі доведеться піти зі мною.

Крозьє повернувся до неї спиною, знову відчувши холод, який пробіг уздовж хребта, і почимчикував, долаючи спротив вітру, в напрямку вже видимих обрисів корабля. За хвилину він почув її тихі кроки позад себе.

Вони здерлися на останній крижаний гребінь, і Крозьє зауважив, що «Еребус» освітлений яскравіше, ніж раніше. Десяток чи й більше ліхтарів звисало з рангоуту тільки на видимому лівому борту затертого кригою, безглуздо піднятого й круто накрененого судна. Це було нечуваним розтринькуванням лампової олії.

Крозьє знав, що «Еребус» постраждав більше, ніж «Терор». Окрім погнутого останнім літом довгого гребного валу — вал був сконструйований таким чином, що міг втягуватися всередину, але цього вчасно не зробили, щоб запобігти пошкодженню від підводного льоду під час їхнього ламання криги в липні — і втрати самого гребного гвинта, за дві минулі зими флагманський корабель скалічило серйозніше, ніж друге судно. Крига у порівняно захищеній бухті острова Бічі жолобила, розколювала і розхитувала дошки обшивки сильніше на «Еребусі», ніж на «Терорі»; стерно флагмана було пошкоджене під час їхньої відчайдушної спроби прорватися до Північно-Західного проходу; від морозів на кораблі сера Джона полопалося більше болтів, заклепок і металевих скоб; на «Еребусі» відірвалося або зігнулося значно більше металевих пластин льодової обшивки. І хоча «Терор» теж затирало й витискало льодом, два останні місяці цієї третьої зими просто піднесли «Еребус» на п’єдестал з криги, й одночасно від тиску пакової криги у корпусі судна — в носовій частині правого борту, в кормовій частині лівого борту і в днищі на міДейлі[52] утворилися довгі проломи.

Флагман сера Джона Франкліна, розумів Крозьє — як розумів це і його нинішній капітан, Джеймс Фітцджеймс, а також вся команда судна — більше ніколи знову не буде на плаву.

Перш ніж вийти на освітлене підвішеними на кораблі ліхтарями місце, Крозьє відступив за десятифутовий торос і потягнув за собою Сайленс.

— Агов, на кораблі! — проревів він своїм якнайгучнішим командним голосом, яким перегукувався в доках. Гримнув рушничний постріл, і торос за п’ять футів від Крозьє вибухнув фонтанчиком крижаних осколків, що заблискотіли у тьмяному світлі ліхтаря.

— Відставити, чорт би забрав твої сліпі баньки, ти, траханий яйцеголовий вилупку, рукожопий йолопе! — гаркнув Крозьє.

На палубі «Еребусі» виникає якась метушня: хтось з офіцерів виривав рушницю з рук вартового — рукожопого йолопа.

— Усе гаразд, — сказав Крозьє зіщуленій ескімосці. — Тепер ми можемо йти.

Він зупинився — і не лише тому, що леді Сайленс не рушила за ним на світло. У відблисках ліхтарів він побачив її обличчя, і вона посміхалася. Кутики цих повнявих завжди безпристрасно стулених губ поповзли догори в ледь помітній посмішці. Так, вона посміхалася. Наче зрозуміла вибух його люті й тепер потішалася над ним.

Але перш ніж Крозьє встиг переконатися, що посмішка йому не привиділася, Сайленс позадкувала в тінь крижаних нетрів і зникла.

Крозьє похитав головою. Якщо ця схиблена хоче там замерзнути, біс із нею. В нього була серйозна розмова до командора Фітцджеймса, а потім на нього ще чекала довга дорога додому в темряві, перш ніж він зможе лягти спати.

Стомлено, тільки зараз усвідомивши, що вже принаймні півгодини не відчуває ніг, Крозьє затупав по східцях з брудної криги і снігу на палубу розтрощеного флагманського корабля покійного сера Джона.