Терор

46 КРОЗЬЄ

Шир. невідома, довг. невідома

4 липня 1848 року

На десятий тиждень походу єдиною річчю, що тримала Френсіса Роудона Мойру Крозьє на ногах і спонукала його йти вперед, було блакитне полум’я, яке палахкотіло в його грудях. Що більш втомленим, і спустошеним, і хворим, і розбитим ставало його тіло, то гарячіше й шаленіше палало це полум’я. І він знав, що це не просто якась метафора на позначення його рішучості. І не оптимізм як такий. Блакитне полум’я в його грудях прагнуло проникнути до його серця, немов якась чужа сутність, було невідступним, як хвороба, й зосереджувалося в ньому, як осердя впевненості, що він зробить усе можливе для того, щоб вижити. Будь-що.

Іноді Крозьє був близький до того, щоб піднести до Бога молитву, аби це блакитне полум’я нарешті полишило його, погасло, і тоді він міг би змиритися з неминучим, лягти долі й натягти на себе замерзле укривало, як дитина ковдру, поринаючи у сон.

Сьогодні вони залишилися на стоянці — вперше за місяць не рушили далі, тягнучи сани й човни. І розпакували й незграбно встановили великий госпітальний намет, хоча не стали встановлювали великих наметів для їдалень. Матроси називали це нічим не примітне місце біля невеличкої бухти на південному узбережжі Землі Короля Вільяма Госпітальним табором.

За останні два тижні вони перетнули здиблений лід величезної затоки, що глибоко врізалася в основу мису, який протягом тих кількох тижнів, коли вони брели вздовж нього на південний захід, здавався безкінечним — він усе випинався й випинався. Але зараз вони знову прямували на південний схід уздовж берегової лінії в основі того мису і далі на схід — у правильному напрямку, якщо вони хотіли дістатися річки Бека.

Крозьє взяв із собою у похід секстант і теодоліт, у лейтенанта Літтла теж був секстант, а ще вони про всяк випадок прихопили інструменти покійного Фітцджеймса, але ні той, ні той офіцер уже кілька тижнів поспіль не брали до рук приладів, щоб визначити положення загону за сонцем чи зірками. Зараз це було неважливо: якщо Земля Короля Вільяма була півостровом, як вважали більшість арктичних дослідників, серед них колишній командир Крозьє Джеймс Кларк Росс, тоді ця берегова лінія приведе їх до гирла річки Бека; якщо ж вона була островом, як припускав лейтенант Гор і підозрював Крозьє, тоді вони скоро побачать материк на південь від них, перетнуть протоку, яка має бути вузькою, і вийдуть до гирла річки Бека.

Хай там як, Крозьє, який не мав іншого вибору, окрім як рухатися вздовж узбережжя, тим часом послуговуючись методом зчислення шляху, підрахував, що зараз вони були приблизно за дев’яносто миль від гирла річки Бека.

У цьому поході вони долали в середньому тільки трохи більше однієї милі за день. В деякі дні вони проходили по три або чотири милі, нагадуючи Крозьє про фантастичну швидкість, з якою вони здійснювали перехід від кораблів до табору Терору по крижаній дорозі, яку вони проклали, але іншими днями — коли під полоззям було більше каменю, ніж криги; коли вони переходили вбрід несподівані струмки, а одного разу навіть справжню річку; коли вони вимушені були мордуватися на морській кризі, якщо берег ставав занадто скелястим; коли погода була вітряною; коли більше матросів, ніж зазвичай, хворих і знесилених, не могли йти у запрягу й самі опинялися в шлюпці, поки їхні товариші тягнули зайву вагу протягом шістнадцяти годин, перетягуючи спочатку чотири вельботи і катер, а потім повертаючись за іншими трьома катерами й двома пінасами, — вони просувалися тільки на кілька сотень ярдів від місця нічного табору.

Першого липня, після кількох тижнів теплої погоди, вдарили люті морози. З південного сходу налетіла завірюха, жбурляючи сніг прямо в обличчя матросів, що тягнули сани. Чоловіки повитягали з тюків, що лежали на санях, зимову вдяганку, зі своїх торб та валіз дістали «вельські перуки». Сніг додав сотні фунтів до ваги саней та човнів на них. Тяжкохворих моряків, яких везли в цих шлюпках, умостивши на купи припасів, спорядження й згорнуті намети, шукали порятунку під парусиновими чохлами.

Чоловіки просувалися вперед крізь безупинну хурделицю, яка шаленіла впродовж трьох днів, налітаючи зі сходу та південного сходу. Вночі гуркотів грім та спалахували блискавки, й нажахані моряки притискалися до парусинової підлоги у своїх наметах.

Сьогодні вони зупинилися, тому що похворіло забагато матросів і Гудсер хотів надати їм допомогу, а Крозьє планував вислати кілька загонів уперед на розвідку, а більші мисливські загони відрядити на північ, у глиб острова, й на південь на морську кригу.

Вони вкрай потребували їжі.

Гарною новиною й поганою новиною було те, що вони нарешті доїли останні банки консервів Ґолднера. Коли стюард Ейлмор, який за капітанським наказом продовжував жирувати на консервах, не помер від жахливої недуги, яка прикінчила капітана Фітцджеймса, — хоча два інші матроси, які не повинні були їсти консервованих продуктів, померли в страшенних муках, — усі знову почали харчуватися консервами, доповнюючи свій раціон, який складався із залишків солоної свинини, тріски та сухарів.

Двадцятивосьмирічний матрос Білл Клоссон помер у безмовному крику й конвульсіях від нестерпного шлункового болю та наступного паралічу, але доктор Гудсер ніяк не міг втямити, чим саме він міг отруїтися, поки один з товаришів покійного, Том Мак-Конвей, не зізнався, що той вкрав і з’їв банку ґолднерівських персиків, якими ні з ким не поділився.

На дуже короткій поховальній службі — тіло Клоссона лежало навіть без парусинового савана під невеличкою купою каменів, бо старий Мюррей, вітрильний майстер, помер від цинги, а зайвої парусини все одно не було — капітан Крозьє промовляв слова не з Біблії, яку матроси чудово знали, а зі своєї легендарної «Книги Левіафана»:

— Життя у людини одне, і воно безталанне, злиденне, мерзосвітне, жорстоке й коротке, — читав капітан речитативом. — Але найкоротше воно у тих, хто краде їжу у своїх товаришів. Такий панегірик, якщо це був він, вразив матросів. Попри те, що всі десять шлюпок, які вони вже більше двох місяців волочили й тягнули на санях, мали назви, дані їм звідтоді, коли «Еребус» і «Терор» ще борознили моря, запряжні команди матросів негайно перейменували три катери й дві пінаси, які вони завжди тягнули в другу зміну, після полудня й увечері — в час, який вони ненавиділи найбільше, бо тоді доводилося знову долати шлях, який вони вже пройшли за довгий ранок, знесилившись до краю. Ці п’ять шлюпок тепер називалися «Безталанна», «Злиденна», «Мерзосвітна», «Жорстока» й «Коротка».

Крозьє лише шкірився на це. Це значило, що моряки ще не настільки занепали духом від голоду й безнадії, і їхній англійський моряцький чорний гумор ще не втратив своєї гостроти.

Коли почався заколот, першим, хто підняв голос проти капітана, був чоловік, якого Френсіс Крозьє в останню чергу міг уявити своїм супротивником.

Була середина дня, більшість моряків пішли з табору на розвідку чи полювання, і капітан намагався заснути бодай на кілька хвилин, коли це раптом почув повільне човгання багатьох підбитих цвяхами черевиків по снігу під наметом й одразу зрозумів, що трапилась якась халепа, що виходила за межі звичайного переліку щоденних неприємностей. Скрадливість кроків, які розбудили його зі сторожкого сну, стала для нього знаком, що йдеться про заколот.

Крозьє надів шинель. Він завжди тримав заряджений пістоль у правій кишені шинелі, але останнім часом почав носити ще й менший двозарядний пістоль у лівій кишені.

На відкритому просторі між наметом Крозьє й великим госпітальним наметом зібралося близько двадцяти п’яти чоловік. Віхола, товсті шарфи й брудні «вельські перуки» заважали впізнати декого з них з першого погляду, але Крозьє не був здивований, побачивши Корнеліуса Гіккі, Магнуса Менсона, Річарда Ейлмора й з півдюжини ображених горлодерів у другому ряду. Він був вражений, побачивши людей, що стояли супроти нього в першому ряду натовпу.

Більшість офіцерів пішли з мисливськими та розвідувальними загонами, які Крозьє вислав з табору цього ранку, — Крозьє занадто пізно зрозумів, що припустився помилки, відрядивши всіх своїх найвірніших офіцерів, включаючи лейтенанта Літтла, свого другого помічника Роберта Томаса, свого відданого помічника боцмана Тома Джонсона, Гаррі Пеґлара та інших, залишивши найслабших моряків тут, у Госпітальному таборі, — але попереду натовпу, що зібрався, стояв молодий лейтенант Годжсон. Крозьє також був приголомшений, побачивши Рувима Мейла, півбакового старшину, та фор-марсового старшину з «Еребуса» Роберта Сінклера. Мейл і Сінклер завжди були добрими моряками.

Крозьє ступив уперед так стрімко, що Годжсон відступив на два кроки назад, наштовхнувшись на недоумкуватого здорованя Менсона.

— Чого бажають джентльмени моряки? — прохрипів Крозьє. Не бажаючи, щоб його голос звучав слабким кваканням, він надав йому такої гучності й владності, на які тільки спромігся. — Що, в біса, тут відбувається?

— Нам потрібно поговорити з вами, капітане, — сказав Годжсон. Голос молодого чоловіка тремтів від напруження.

— Про що? — Крозьє сягнув правою рукою до кишені.

Він побачив, як доктор Гудсер виглянув з госпітального намету й здивовано витріщився на натовп. Крозьє нарахував у натовпі двадцятьох трьох моряків і, попри низько натягнуті «вельські перуки» й шарфи, що прикривали обличчя, тепер розпізнав усіх до єдиного. Він їх запам’ятає.

— Про повернення, — відповів Годжсон. Матроси позад нього почали схвально бубоніти, як це завжди буває серед бунтівників. Крозьє відреагував не одразу. Однією з добрих новин була та, що якби це був активний заколот, якби моряки, включаючи Годжсона, Мейла та Сінклера, заздалегідь змовилися силою взяти командування експедицією у свої руки, Крозьє досі був би вже мертвим. Вони б почали діяти в тьмяних сутінках опівночі.

Другою й останньою гарною новиною була та, що заледве двоє чи троє з матросів з натовпу були озброєні рушницями, решту зброї забрали із собою шістдесят шість моряків, які сьогодні вранці вирушили на полювання.

Крозьє подумки занотував собі на майбутнє ніколи не дозволяти всім морським піхотинцям покидати табір одночасно. Тозеру та іншим нетерпеливилося пополювати. Капітан був таким втомленим, що не подумав як слід, дозволивши їм піти.

Капітан вдивлявся в обличчя у натовпі. Слабкодухі одразу опускали очі додолу, соромлячись зустрітися з ним поглядом. Сильніші, на кшталт Мейла й Сінклера, дивилися на нього з викликом. Гіккі втупився у нього такими холодними ворожими очима, які могли б належати одному з білих ведмедів, з якими вони стикалися, — або й самій тварюці з криги.

— Повернення куди? — гримнув Крозьє.

— До т-табору Т-терору, — відповів затинаючись Годжсон. — Там залишилися консервовані продукти, трохи вугілля й плити. А також інші шлюпки.

— Не будьте дурнями, — сказав Крозьє. — Ми перебуваємо щонайменше за шістдесят п’ять миль від табору Терору. Ви дістанетеся туди — якщо взагалі дістанетеся — тільки у жовтні, коли має настати справжня зима.

Годжсон знітився, але тут обізвався фор-марсовий старшина з «Еребуса»:

— Ми, хай йому трясця, набагато ближче до табору, ніж до річки, і поки ми дотягнемо туди шлюпки, всі сконаємо.

— Це не так, містере Сінклер, — роздратовано сказав Крозьє. — Ми з лейтенантом Ліплом підрахували, що затока з гирлом річки розташована менше ніж за п’ятдесят миль звідси.

— Затока, — глумливо повторив за капітаном матрос на ім’я Джордж Томсон, відомий п’яниця й ледар. — А гирло річки Бека — за п’ятдесят миль ще далі на південь, — продовжував Гомпсон. — Більше ніж за сотню миль звідси.

— Що за тон, Томпсоне? — застеріг Крозьє таким низьким і страшним голосом, що навіть цей нахаба розгублено кліпнув й опустив очі. Крозьє знову обвів поглядом натовп і заговорив, звертаючись до всіх моряків:

— Насправді, геть не важливо, сорок миль до гирла річки Бека, чи п’ятдесят, бо є гарні шанси на те, що там буде відкрита вода… ми будемо плисти в шлюпках, а не волочитимемо їх. А тепер повертайтеся до своїх обов’язків і забудьте ці нісенітниці.

Дехто з матросів завагався, але Магнус Менсон стояв як широка гребля, що втримує озеро їхньої непокори на місці. Рувим Мейл сказав:

— Ми хочемо повернутися назад на корабель, капітане. Ми думаємо, що там у нас будуть кращі шанси вижити.

Тепер уже Крозьє закліпав очима.

— Повернутися на «Терор»? Боже правий, Рувиме, до корабля доведеться пройти шлях завдовжки понад дев’яносто миль — паковою кригою, а також через усю ту горбисту місцевість, яку ми вже пройшли. Сани і шлюпки не здолають їх.

— Ми візьмемо всього одну шлюпку, — сказав Годжсон. Матроси за його спиною згідливо загомоніли.

— Про що ви, в біса, говорите, як це «одну шлюпку»?

— Одну шлюпку, — наполягав Годжсон. — Одну шлюпку на одних санях.

— Ми занадто слабкі, і нас уже дістало до самих печінок оте ваше бісове перетягування, — сказав Джон Морфін, матрос, який був серйозно поранений під час карнавалу.

Крозьє проігнорував слова Морфіна й звернувся до Годжсона: — Лейтенанте, яким чином ви збираєтеся містити двадцятьох трьох матросів в одну шлюпку? Навіть якщо ви поцупите один з вельботів, він вмістить тільки десятьох чи дванадцятьох з вас, з мінімальними запасами. Чи ви передбачаєте, що десятеро або й більше з вашого загону помруть, перш ніж ви дістанетеся до табору? А вони помруть, і ви це добре знаєте. Набагато більше.

— У таборі Терору залишилися малі шлюпки, — сказав Сінклер, підступаючи ближче й прибираючи агресивної пози. — Ми візьмемо із собою один вельбот і дістанемося до «Терору» на ньому та яликах і гічках.

Крозьє спочатку витріщився на нього, а потім просто розсміявся:

— Ви думаєте, що на північний захід від Землі Короля Вільяма крига скресла? Саме так ви, дурні, думаєте?

— Так, — сказав лейтенант Годжсон. — На кораблі залишилася їжа. Багато консервованих продуктів. І ми зможемо піти під вітрилами до…

Крозьє знову розсміявся.

— Ви ставите свої життя на те, що крига цього літа скресне достатньо для того, щоб «Терор» був на плаву, що тільки й чекає на вас, коли ви підгребете до нього на своїх яликах? І що розводдя відкриються на всьому шляху, яким ми спустилися на південь? Три сотні миль чистої води? Взимку, коли ви нарешті туди дістанетеся? Якщо бодай хтось із вас дістанеться.

— На нашу думку, ця ставка має кращі шанси виграти, ніж ваша, — вигукнув стюард Річард Ейлмор.

Смагляве обличчя маленького чоловіка було спотворене люттю, страхом, образою й ще якимсь почуттям, що найбільше скидалося на захват від усвідомлення того, що його час нарешті настав.

— Я хотів би піти з вами… — почав Крозьє.

Годжсон швидко закліпав очима. Кілька матросів перезирнулися.

— …тільки щоб побачити ваші обличчя, коли ця ставка не зіграє: ви здолаєте важкий шлях через кригу й тороси лише для того, щоб переконатися, що «Терор» розчавило кригою так само, як розчавило «Еребус» у березні.

Він дав людям кілька секунд, щоб вони могли уявити цю картину, а потім тихо сказав:

— Бога ради, запитайте містера Хані, або містера Вілсона, або містера Годдарда, або лейтенанта Літтла про те, в якому стані були корабельні кніци. В якому стані було стерно. Спитайте першого помічника Томаса про те, наскільки сильно розійшлися шви обшивки ще у квітні… а зараз липень, безголові ви люди. Якщо крига довкола корабля розтанула бодай трішки, корабель, швидше за все, вже затонув. А якщо навіть не затонув, чи зможе хтось із вас чесно мені сказати, що ви зможете працювати на помпах весь час, поки виводитиме корабель через лабіринт розводь. Навіть якщо припустити, що ви пройдете зворотний шлях за час, який вдвоє 491 коротший за той, який нам знадобився, щоб дістатися сюди від табору Терору, ви прибудете на місце, коли настануть зимові холоди. І як ви збираєтеся знаходити шлях поміж крижин, якщо судно триматиметься на воді, а не затонуло, якщо ви не помрете від втоми, відкачуючи воду помпами день і ніч?

Крозьє знову обвів поглядом натовп.

— Я не бачу серед вас містера Рейда. Він пішов з лейтенантом Літтлом розвідувати шлях на південь. Без льодового лоцмана, ви матимете неабиякий клопіт, відшукуючи дорогу через млинцевий лід, притоплені крижини, пакову кригу та айсберги.

Крозьє похитав головою від безглуздя всього цього й посміхнувся, наче матроси прийшли до нього розповісти надзвичайно вдалий жарт, а не зчинити колотнечу.

— Повертайтеся до виконання своїх обов’язків… негайно, — гарикнув він. — Я не забуду, що вам забракло розуму і ви з’явилися до мене з такими дурнуватими ідеями, але я спробую забути той зухвалий тон, яким ви зверталися до мене, і сам факт, що ви прийшли як натовп бунтівників, а не як вірнопіддані Її Величності, що перебувають на службі Королівського військово-морського флоту Великої Британії, які хочуть поговорити зі своїм капітаном. А зараз розходитеся.

— Ні, — сказав Корнеліус Гіккі з другого ряду голосом, достатньо гучним і різким, щоб втримати нерішучих матросів на місці. — Містер Рейд піде з нами. І всі решта теж.

— З якого це дива? — запитав Крозьє, пронизуючи поглядом цього огидного тхора.

— У них не буде вибору, — відповів Гіккі. Він смикнув за рукав Магнуса Менсона, і вони обоє пройшли вперед повз стривоженого Годжсона.

Крозьє вирішив, що першим застрелить Гіккі. Його рука стискала у кишені пістоль. Капітанові навіть не треба буде витягати зброю з шинелі для першого пострілу. Він вистрелить Гіккі в живіт, коли той підійде на три фути ближче, потім вихопить з кишені пістоль і спробує всадити кулю в лоба пришелепуватому велетню. Постріл у торс навряд чи звалить Менсона. І наче його думки про стрілянину матеріалізувалися, з боку берегової лінії пролунав звук пострілу.

Усі, крім Крозьє та помічника купора, повернулися поглянути, що там сталося. Крозьє не відводив погляду від Гіккі. Обоє чоловіків повернули голови тільки тоді, коли всі почали кричати.

— Відкрита вода!

Це був загін лейтенанта Літтла, що повертався з пакової криги: льодовий лоцман Рейд, боцман Джон Лейн, Гаррі Пеґлар і півдюжини інших чоловіків — усі озброєні рушницями та мушкетами.

— Відкрита вода! — знову прокричав Літтл. Він вимахував обома руками, поспішаючи кам’янистим берегом, очевидно не здогадуючись про ту драму, яка розігрувалася перед капітанським наметом. — Не далі як за дві милі на південь! Проходи достатньо широкі для шлюпок. Тягнуться на схід на кілька миль! Відкрита вода!

Гіккі й Менсон відступили назад і змішалися з шеренгою матросів, які невтримно раділи, вигукуючи один до одного, і які ще тридцять секунд тому були похмурим натовпом заколотників. Матроси почали обійматися, Рувим Мейл виглядав так, наче збирався відмовитися від того, що задумав був зробити, а Роберт Сінклер осів на низький камінь, наче в нього підломилися ноги. Колись незламний духом фор-марсовий старшина заридав у брудні долоні.

— Повертайтеся до свої наметів і своїх справ, — сказав Крозьє. — За годину почнемо вантажити човни, перевіряти щогли і такелаж.