Терор

62 КРОЗЬЄ

Седна на дні моря вирішує, чи посилати тюленів на поверхню, щоб їх вполювали інші тварини та Справжні Люди, але зрештою тюлень сам вирішує, дозволяти себе вбивати чи ні.

У певному сенсі тюлень лише один.

Тюлені — як Справжні Люди, кожен має дві душі: минущу душу, яка помирає разом з тілом, і невмирущу душу, яка полишає тіло в час смерті. Ця перша душа, tarnic, має вигляд маленької бульбашки повітря та крові, яку кожен мисливець може знайти у нутрощах тюленя, і форму самого тюленя, тільки набагато зменшеного.

Коли тюлень помирає, його невмируща душа покидає тіло і в такому самому вигляді вселяється в дитинча тюленя, що є нащадком того тюленя, який вирішив дозволити зловити і з’їсти себе.

Справжні Люди знають, що мисливець упродовж свого життя багато разів ловитиме й убиватиме того самого тюленя, чи моржа, чи ведмедя, чи пташку.

Так само стається з безсмертною душею будь-кого зі Справжніх Людей, коли минуща душа помирає разом з тілом. Inua — невмируща душа, — що зберегла всі свої спогади й навички, тільки приховавши їх, переселяється до хлопчика чи дівчинки з роду померлого. Це одна з причин, чому Справжні Люди ніколи не карають своїх дітей, хай би якими бешкетними або нахабними вони росли. Бо крім дитячої душі в цій дитині пробуває також inua дорослого — батька, дядька, діда, прадіда, матері, тітки, бабці або прабабці з усією їхньою мисливською чи шаманською мудрістю або ж мудрістю проводиря племені, — докоряти якій не можна.

Тюлень не здається на ласку першому-ліпшому мисливцю з племені Справжніх Людей. Мисливець повинен був його здолати — не тільки завдяки своїм хитрощам, вправності та спритності, але також завдяки власній відвазі й inua.

Ці inua — душі Справжніх Людей, тюленів, моржів, ведмедів, карибу, пташок, китів — існували у вигляді духів ще до того, як постала Земля, а Земля дуже давня.

У перші часи всесвіту Земля була диском, що плавав під небесами, спертими на чотири колони. Під Землею було місце темряви, де жили духи (і де більшість живе понині). Тієї пори Земля майже весь час була покрита водою, і її не населяли жодні людські істоти — ні Справжні Люди, ні інші, — аж поки з-під пагорбів на ній не виповзли двоє чоловіків, Aakulujjuusi та Uumaaniirtuq. Вони стали першими з племені Справжніх Людей.

У ту добу не було ні зірок, ні місяця, ні сонця, тож тим двом людям та їхнім нащадкам доводилося жити й полювати у суцільній темряві. Оскільки тоді ще не було шаманів, які б наставляли Справжніх Людей, людські істоти були безпомічними й могли полювати тільки на дрібних тварин — зайців, білих куріпок й інколи воронів, — і вони не знали, як треба правильно жити. Єдиною прикрасою, яку вони час від часу носили, був aanguaq — амулет, зроблений з панцира морського їжака.

У ті прадавні часи до двох чоловіків на Землі приєдналися жінки (вони вийшли з льодовиків, так само як чоловіки вийшли з надр Землі), але вони були безплідними і весь час блукали берегом, вдивляючись у море або копаючись у землі в пошуках дітей.

Друга доба всесвіту настала після довгої та жорстокої боротьби між лисицею і вороном. Тоді виникли пори року, а потім життя і смерть як такі; невдовзі після появи пір року розпочалася нова ера, коли минуща душа людської істоти почала помирати разом з тілом, а inua — невмируща душа — стала переселятися в інше тіло.

Тоді шамани пізнали деякі таємниці світобудови й почали навчати Справжніх Людей правильно жити, створивши закони, які забороняли кровозмішення, шлюби з представниками інших родів, вбивства чи інші вчинки, які суперечили Порядку Речей. Шамани також були здатні бачити минуле, навіть таке далеке, коли ще Aakulujjuusi та Uumaaniirtuq не з’явилися з надр Землі, й почали пояснювати людським істотам походження великих духів всесвіту — inuat — таких як Душа Місяця, або Naarjuk, Душа власне свідомості, або Sila, Душа Повітря, що є наймогутнішою з усіх прадавніх стихій; саме Сайла створила життєву силу, якою наділила всі речі світу, а коли вона гнівається, то насилає хуртовини й шторми.

Саме тоді Справжні Люди довідалися про Седну, яка також відома в інших холодних краях як Uinigumauituq або Nuliajuk. Шамани пояснили, що всі людські істоти — Справжні Люди, червоношкірі тубільці, які жили далеко на південь від Справжніх Людей, і навіть блідолиці люди, які з’явилися значно пізніше, — були народжені після злягання Седни-Уініґумаутак-Нуляюк із собакою. Ось чому собакам дозволено мати імена й душі, ба навіть часточку inua свого хазяїна.

Inua місяця, Анінґат, вступив у кровозмісний зв’язок зі своєю сестрою Сікнік, inua сонця, й жорстоко поводився з нею. Дружина Ананґата, Уліларнак, полюбляла потрошити своїх жертв — звірів чи Справжніх Людей — і так не любила втручання шаманів у вищі матерії, що покарала їх невгамовним реготом. І досі з шаманами трапляються напади невгамовного реготу, від яких вони часто помирають.

Справжні Люди володіють знаннями про трьох наймогутніших духів у Всесвіті — всеохопну Душу Повітря, Душу Моря, що панує над усіма тваринами, які живуть у морі або залежать від моря, й останнього члена цієї трійці, Душу Місяця, — але ці три первісні inuat занадто могутні, щоб звертати увагу на Справжніх Людей (або будь-яких інших людських істот), бо ці первинні inuat настільки ж вищі за інших духів, наскільки ці нижчі духи вищі за людських істот, тож Справжні Люди не поклоняються цій трійці. Шамани вкрай рідко намагаються спілкуватися з цими наймогутнішими духами — такими як Седна — й задовольняються тим, що забороняють Справжнім Людям порушувати табу, щоб не розізлити Душу Моря, Душу Місяця або Душу Повітря.

Але потроху, за багато поколінь, шамани, відомі серед Справжніх Людей як angakkuit, довідалися про багато таємниць прихованого світу й нижчих inuat духів. Сотні років тому дехто з шаманів набув дару, який Мемо Мойра називала другим зором, — дару ясновидіння. Справжні Люди називають цей дар qaumaniq або angakkua — залежно від того, як він проявляється. Як колись людські істоти приручили своїх далеких родичів, вовків, що стали згодом собаками, які мають часточку inua своїх хазяїв, так само angakkuit, що володіли даром читати чужі думки й передавати свої думки іншим, приборкали, приручили й підкорили своїй волі менших духів, які їм траплялися. Ці приручені духи звалися tuurngait, і вони не тільки допомагали шаманам бачити невидимий світ духів і зазирати у далеке минуле, у часи до появи перших людей на Землі, але й осягати думки інших людських істот, щоб дізнаватися про провини Справжніх Людей, які порушують правила світового порядку. Tuurngait, духи-помічники, допомагають шаманам відновлювати порядок і рівновагу речей. Вони навчили angakkuit своєї мови, мови малих духів, яка називається irinaliutit, щоб шамани могли звертатися безпосередньо до свої власних предків і до більш могутніх inuat всесвіту.

Коли шамани вивчили мову irinaliutit своїх духів-помічників tuurngait, вони змогли допомагати людським істотам визнавати свої погані вчинки й провини, щоб лікувати хвороби й упорядковувати хаос, до якого самі люди й доклалися, тобто відновлювати гармонію й порядок світобудови. Ця система правил і табу, запроваджена шаманами, була такою ж складною, як вигадливі візерунки, які й донині жінки з племені Справжніх Людей створюють своїми пальцями, перехрещуючи мотузку, натягнуту між ними.

Шамани були також і захисниками.

Деякі малі злі духи блукали серед Справжніх Людей, завдаючи їм прикрощів і насилаючи негоду, але шамани навчилися створювати священні ножі, наділяючи їх силою вбивати цих tupilait.

Щоб зупинити сніговий буревій, angakkuit винайшли і передавали з покоління у покоління особливий кривий ніж, яким можна перерізати silagiksaqtuq, артерію вітру.

Шамани також уміли літати й виступати посередниками між Справжніми Людьми й духами, але вони могли — і часто це робили — зрадити довіру свого племені й зашкодити йому за допомогою ilisiiqsiniq, могутніх заклинань, після промовляння яких між людьми збурювалися ревнощі, суперництво, ненависть — така сильна, що спонукала представника племені Справжніх Людей безпричинно вбивати інших людей. Часто шаман втрачав владу над своїми tuurngait, помічними духами, і коли таке ставалося, якщо швидко не вдавалося зарадити справі, цей невмілий шаман ставав немов величезною горою залізної руди, що притягувала до себе літні блискавиці, і вибір у Справжніх Людей був невеликий — або зв’язати шамана і кинути його напризволяще, або вбити, відтявши голову й поховавши її подалі від тіла, щоб шаман не зміг ожити й переслідувати своїх кривдників.

Більшість шаманів уміли без жодних зусиль літати, лікувати недужих людей, ба навіть родини й цілі села (насправді просто допомагали людям зцілитися самим, відновивши їхню душевну рівновагу після визнання ними своїх помилок і негідних вчинків), залишати своє тіло, щоб помандрувати на Місяць або опуститися на морське дно (де мешкають inuat, наймогутніші з духів), а ще — після належних irinaliutit, шаманських заклинань, співів і биття в бубон — перетворюватися на звірів, таких як білий ведмідь.

Тимчасом як більшість духів, що не населяли тіл, задовольнялися життям у світі духів, поза ним пробували створіння, які містили в собі inua чудовиськ.

Деякі з цих малих чудовиськ називалися tupilek, і насправді їх прикликали до життя люди, яких звали ilisituk, сотні й тисячі років тому. Ці ilisituk були не шаманами, а радше злими дідами й бабами, які оволоділи багатьма шаманськими знаннями, але послуговувалися ними, щоб чаклувати, а не лікувати людей.

Усі людські істоти, а особливо Справжні Люди, живуть, пожираючи душі, й вони це чудово знають. Що таке полювання, як не прагнення однієї душі знайти іншу душу й примусити її скоритися власній волі, покірно прийнявши смерть? Коли, наприклад, тюлень дозволяє мисливцю вбити себе, цей мисливець після вбивства тварини, перш ніж її з’їдять, мусить вшанувати inua тюленя, згодного загинути, давши йому — тому що це водяне створіння — церемоніальний ковток води. Деякі мисливці з племені Справжніх Людей для такої потреби повсякчас носять із собою спеціальну маленьку чашечку з довгою ручкою, але найстарші та найдосвідченіші мисливці досі поять мертвих тюленів водою зі свого рота.

Усі ми пожирачі душ.

Але злі ilisituk — діди й баби — були ще й грабіжниками душ. Вони користалися своїми заклинаннями, щоб отримати владу над мисливцями, багато з яких потім залишали села, забравши свої родини, щоб жити — й померти — далеко на морській кризі або в горах у глибині суходолу. Усі нащадки цих жертв грабіжників душ, знані як qivitok, зазвичай були дуже жорстокими.

Коли в родинах та у селі починали підозрювати старих ilisituk у злих справах, чаклуни часто створювали маленьких злісних тварин — tupilek, — які шкодили, переслідували або вбивали їхніх ворогів. Tupilek спочатку були неживими маленькими предметами завбільшки як чортів палець[132], але після того, як чари ilisituk їх оживляли, вони могли виростати до будь-якого розміру, навіть найбільшого, й набувати жахливих, неймовірних форм. Але оскільки при світлі дня таких чудовиськ було легко помітити й утекти від них, підступні tupilek зазвичай прибирали подоби справжніх тварин — моржа, скажімо, або білого ведмедя. Тоді невдатний мисливець, якого прокляв злий ilisituk, сам ставав здобиччю. Людським істотам мало коли вдавалося порятуватися від кровожерливих tupilek, посланих їх убити.

Але сьогодні на світі залишилося дуже мало злих чаклунів ilisituk. Одна з причин цього полягає в тому, що tupilek, якому не вдалося вбити призначеної йому жертви — якщо втрутився шаман або мисливець був таким розумним і спритним, що зміг самотужки втекти, — незмінно повергався й убивав свого творця. Один за одним старі ilisituk ставали жертвами своїх власних жахливих створінь.

А потім настав час, багато тисяч років тому, коли Седна, Душа Моря, розлютилася на споріднених духів — Душу Повітря й Душу Місяця.

Щоб убити їх — дві інші частини трійці, яка об’єднувала основні сили всесвіту, — Седна створила власного tupilek.

Ця оживлена духом машина для вбивства була такою жахливою, що отримала своє власне ім’я й стала тварюкою на ймення Tuunbaq.

Tuunbaq міг вільно переміщатися між світом духів та земним світом людських істот і набувати будь-якої форми, якої лиш забажає. Кожна подоба, якої він прибирав, була такою жахливою, що навіть безплотні духи втрачали розум, побачивши її. Його сила — спрямована Седною тільки на те, щоб сіяти спустошення й смерть, — була жахом у чистому вигляді. До того ж Седна наділила свого Tuunbaq силою повелівати ixitqusiqjuk, незчисленними малими злими духами, що мешкали поза світом духів.

У протистоянні один на один Tuunbaq міг би здолати хоч Душу Місяця, хоч Сайлу, Душу Повітря.

Але жахливий на вигляд Tuunbaq не був таким непомітним, як малі tupilek.

Сайла, Душа Повітря, чия енергія наповнювала всесвіт, відчула смертоносну присутність чудовиська, коли воно підкрадалося до неї у світі духів. Знаючи, що Tuunbaq може її знищити, і знаючи також, що коли вона загине, всесвіт знову зануриться в хаос, Сайла прикликала Душу Місяця допомогти їй здолати жахливе створіння.

Але Анінґат, Душа Місяця, не захотів їй допомагати. Не переймався він і долею всесвіту.

Тоді Сайла почала благати Наар’юк, Душу Свідомості й одного з найдавніших духів inua (який, так само як Сайла, постав у прадавні часи, коли космічний хаос відділився від тоненького, але який ішов у ріст, зеленого паростка Порядку), допомогти їй.

Наар’юк погодився.

У битві, яка тривала десять тисяч років і після якої залишилися вирви, розколини та порожнини в устрої самого світу духів, Сайла та Наар’юк відбили шалений напад Tuunbaq’а.

Як і всі tupilek, яким не вдалося здійснити підступне замовне вбивство, Tuunbaq повернувся, щоб знищити свого творця…. Седну.

Проте Седна, яка засвоїла гіркі уроки звідтоді, як у прадавні часи її зрадив власний батько, чудово розуміла небезпеку, яку несе у собі Tuunbaq, ще до того, як його створила, тож зараз за допомогою заклинань, проказаних мовою irinaliutit, вона пробудила до життя таємний ґандж, який раніше заклала в Tuunbaq.

I Tuunbaq негайно опинився на поверхні Землі, і він більше ніколи не міг повернутися у світ духів, ні на дно моря, ні існувати деінде у формі безтілесного духа. Таким чином Седна убезпечила себе від чудовиська.

Однак тепер Земля і всі її мешканці опинилися в небезпеці. Седна вигнала Tuunbaq до найхолоднішої та найпустельнішої частини густонаселеної Землі — у край вічної мерзлоти біля Північного полюса. Вона обрала Крайню Північ серед інших віддалених холодних районів, тому що тільки там, де був центр Землі, як вважали багато inuat богів, жили шамани, які могли протистояти розгніваним злим духам, маючи в цьому бодай якийсь досвід.

Tuunbaq, позбавлений можливості перетворюватися на страхітливого безтілесного духа, але все ще страхітливий за своєю суттю, незабаром змінив подобу — як чинили всі tupilek — перетворившись на найжахливішу живу істоту, яка мешкала на Землі. Він набув вигляду і єства найсильнішого, найрозумнішого, найпідступнішого і найжорстокішого хижака на Землі — білого полярного ведмедя, — але розміром і хитрістю настільки перевершував звичайних ведмедів, наскільки ті перевершували собак Справжніх Людей. Tuunbaq убивав і пожирав лютих білих ведмедів, поглинаючи їхні душі, так само легко, як Справжні Люди полювали на білих куріпок.

Що складнішими є inua-душі живих істот, то смачнішими вони є для цього пожирача душ. Tuunbaq швидко зрозумів, що йому більше до вподоби люди, ніж nanuq, ведмеді, людські душі смакують більше, ніж душі моржів чи навіть inua-душі великих, сумирних і розумних косаток.

З покоління в покоління Tuunbaq пожирав людських істот. Величезні обшири засніженої Півночі, які колись рясніли селами, морські простори, які колись бачили цілі флотилії каяків, і затишні долини, які чули сміх тисяч Справжніх Людей, швидко спорожніли, покинуті людськими істотами, які втекли на південь.

Але порятунку від Tuunbaq не було. Створений Седною tupilek плавав швидше, бігав прудкіше, скрадався непомітніше, був меткішим на розум і сильнішим за будь-яку людину на світі. Він наказав ixitqusiqjuk, злим духам, пересунути льодовики далі на південь і змусив самі льодовики переслідувати людей, які рятувалися втечею на землі, вкриті зеленню, щоб Tuunbaq у своїй білій хутряній шкурі почувався зручно і міг ховатися серед снігів, продовжуючи пожирати людські душі.

Сотні мисливців вирушали із селищ Справжніх Людей, щоб убити цю тварюку, але жоден з них не повернувся живим. Іноді Tuunbaq знущався над родинами вбитих мисливців, повертаючи їм частини мертвих тіл — іноді залишав голови, ноги, руки й тулуби одразу кількох мисливців усі впереміш, тож їхні сім’ї навіть не могли провести належним чином поховальних обрядів.

Седнин Страхітливий пожирач душ, здавалося, збирався пожерти всі людські душі на Землі.

Але, як і сподівалася Седна, шамани із сотень громад Справжніх Людей, що скупчилися на межі холодної півночі, розіслали усні повідомлення, а потім зібралися разом на території шаманів angakkuit і звернулися з благанням про допомогу до всіх дружніх духів, порадилися зі своїми помічними духами й кінець кінцем намислили, як дати раду з Tuunbaq.

Вони не могли вбити цього Бога-що-Крокує-як-Людина — навіть Сайла, Душа Повітря, й Седна, Душа Моря, не змогли здолати talipek Tuunbaq.

Але вони могли стримати його. Вони могли перешкодити йому проникнути далі на південь і зупинити вбивства всіх людських істот і всіх Справжніх Людей.

Найкращі з найкращих шаманів — angakkuit — обрали проміж себе найкращих чоловіків та жінок, які володіли даром ясновидіння і здатністю чути та передавати думки, й звели цих найкращих чоловіків з найкращими жінками, як зараз Справжні Люди злучають їздових собак, щоб отримати досконаліше — сильніше і розумніше — потомство.

Дітей, які згодом народилися від таких шлюбів отримали дар ясновидіння, почали називати sixam ieua, або духи-правителі-неба, і послали їх на північ разом з їхніми родинами, щоб завадити Tuunbaq винищувати Справжніх Людей.

Ці sixam ieua могли спілкуватися з Tuunbaq безпосередньо — не мовою tuurngait, помічних духів, як намагалися звичайні шамани, але звертаючись просто до розуму й душі Tuunbaq.

Духи-правителі-неба навчилися прикликати Tuunbaq своїм горловим співом. Цілком присвятивши себе спілкуванню з Tuunbaq, вони дозволили ревнивому страхітливому створінню позбавити їх здатності розмовляти з іншими людськими істотами. В обмін на те, що tupilek, створіння-вбивця, більше не полюватиме на душі людей, духи-правителі-неба пообіцяли Богу-що-Крокує-як-Людина, що вони — людські істоти та Справжні Люди — більше ніколи не оселятимуться в цьому засніженому крижаному краї. Вони пообіцяли Богу-що-Крокує-як-Людина, що повсякчас його шануватимуть і ніколи не ловитимуть риби та не полюватимуть в його володіннях без його дозволу.

Вони пообіцяли, що всі майбутні покоління sixam ieua та інших Справжніх Людей допомагатимуть Богу-що-Крокує-як-Людина вгамувати його звірячий апетит, ловитимуть для нього рибу, полюватимуть на моржів, тюленів, карибу, зайців, китів, вовків і навіть менших братів Tuunbaq’а — білих ведмедів — для його бенкетів.

Вони пообіцяли, що жодна людська істота на каяку чи човні ніколи не вторгнеться у морські володіння Бога-що-Крокує-як-Людина, хіба тільки щоб доправити йому їжу або проспівати гортанних пісень, які заспокоюють бестію, або віддати кровожерному чудовиську данину.

Провидці sixam ieua знали, що коли у володіннях Tuunbaq’a з’являться блідолиці люди — kabloona, — це буде початком Кінця Часів. Отруєний блідими душами kabloona, Tuunbaq занедужає і помре. Справжні Люди забудуть свої звичаї і свою мову. Їхні домівки будуть сповнені п’янства й розпачу. Чоловіки втратять свою добродушність і битиму своїх дружин. Inua дітей втратять спокій, а Справжні Люди вже не бачитимуть добрих снів.

Духи-володарі-неба знали, що коли Tuunbaq помре від хвороби kabloona, до його холодного білого володіння прийде тепло, і тоді крига почне танути. Білі ведмеді не зможуть збудувати собі барліг, тож їхні ведмежата вмиратимуть. Кити й моржі не матимуть харчів. Позбувшись звичних місць, де вони вили гнізда, птахи кружлятимуть у небі й прикликатимуть на допомогу Ворона. Таким було майбутнє, яке вони бачили.

Sixam ieua знали, що хай би яким жахливим був Tuunbaq, таке майбутнє без нього — і без рідного для них холодного світу — буде ще страшнішим.

Але тоді, задовго до настання Кінця Часів, і тому що молоді прозорливі чоловіки й жінки, які були духами-володарями-неба, розмовляли з Tuunbaq’ом, як могли розмовляти тільки Седна та інші духи — не вголос, але безпосередньо, думками, — все ще живий Бог-що-Крокує-як-Людина дослухався до їхніх пропозицій та їхніх обіцянок.

Tuunbaq, який — подібно до всіх великих inuat духів — любив, щоб перед ним схилялися і його вшановували, погодився. Він пообіцяв харчуватися підношеннями людей, а не їхніми душами.

З покоління в покоління провидці sixam ieua вступали у шлюб тільки з тими людськими істотами, які володіли такими ж здібностями. У ранньому віці кожну дитину sixam ieua позбавляли можливості розмовляти з рештою людей, щоб показати Богу-що-Крокує-як-Людина, що ця дитина присвячує своє життя спілкуванню тільки з ним, з Tuunbaq’ом.

Упродовж багатьох поколінь маленькі родини sixam ieua, які жили набагато далі на північ, ніж інші Справжні Люди (які все ще жахалися Tuunbaq’а), завжди будували свої житла на постійно вкритій снігом та кригою землі й паковій кризі, і їх стали називати Людьми Крокуючого Бога, і навіть їхня мова перетворилася на дивну суміш говірок інших Справжніх Людей.

Звісно, sixam ieua не можуть спілкуватися вголос на жодній з говірок — лише подумки, послуговуючись мовою qaumaniq та angakkua.

Але вони все ще залишаються людськими істотами, вони люблять свої сім’ї і належать до родових спільнот, тож щоб спілкуватися з іншими Справжніми Людьми, чоловіки sixam ieua користуються мовою жестів, а жінки sixam ieua воліють вдаватися до ігор з натягнутою між пальцями мотузкою, як їх навчили матері.

Перш ніж покинути наше село

й вийти на кригу,

щоб знайти того чоловіка, з яким маю одружитися,

чоловіка, якого ми з батьком бачили уві снах.

раніше, коли весла були чистими, мій батько взяв темний камінь, aumaa, й позначив кожне весло.

Він знав, що не повернеться живим з крижини, ми обоє це бачили в наших sixam ieua снах, єдиних правдивих снах, що він, мій любимий Айа, помре тут, на руках блідолицього, я шукала цей камінь на пагорбах і на дні річок, але так і не знайшла.

До мого повернення до мого народу я знайду те весло, на якому aumaa зробив сіру позначку.

Народження позначене короткою рискою на кінці лопаті, але над нею проведена довга лінія смерті.

Повернися! — кричить Ворон.