Терор

17 ІРВІНГ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

13 листопада 1847 року

Сайленс зникла, й обов’язком третього лейтенанта Ірвінга було знайти її. Власне кажучи, капітан йому нічого такого не наказував… точніше, наказував, але не зовсім це. Капітан Крозьє доручив Ірвінгу наглядати за ескімоскою, коли вирішив узяти її на борт корабля Її Величності «Терор» шістьма місяцями раніше, в червні, і капітан Крозьє ніколи не скасовував цього наказу, тож Ірвінг почувався відповідальним за неї. Окрім цього, молодий чоловік був закоханий у Сайленс. Він знав, що це по-дурному — ба навіть ненормально — закохатись у дикунку, яка навіть не була християнкою, в неосвічену тубільну жінку, яка й слова не могла сказати англійською, та й будь-якою іншою мовою, якщо вже на те пішло, бо у неї не було язика — його вирвали чи відтяли, але Ірвінг все одно закохався у Сайленс. Від вигляду дівчини високого, сильного Джона Ірвінга кидало в дрож.

А зараз вона зникла.

Вони вперше помітили, що її немає у відведеному для неї спальному місці — невеличкому закутку, відгородженому ящиками від гамірної носової частини нижньої палуби, прямо перед лазаретом, — у четвер, двома днями раніше, але матроси звикли до дивних зникнень та повернень леді Сайленс. Вона проводила поза кораблем стільки ж часу, скільки й на ньому, навіть ночами. Ірвінг доповів капітанові Крозьє в четвер пополудні, одинадцятого листопада, що Сайленс пропала безвісти, але капітан, Ірвінг та інші бачили її назовні на кризі позаминулої ночі. Потім, після того, як знайшли останки Стронґа та Еванса, вона знову пропала. Але капітан сказав не перейматися тим, мовляв, вона об’явиться.

Але вона не з’явилася.

Того ранку четверга зірвалася хуртовина з густим снігом і сильним вітром. Робочі команди, що працювали при світлі ліхтарів, щоб полагодити гурії на стежці між «Терором» та «Еребусом» — чотирифутові вузькі пірамідки з крижаних блоків через кожні тридцять кроків, — вимушені були після обіду повернутися на кораблі й відтоді не могли працювати на кризі. Останній вістовий з «Еребуса», який прибув у четвер ввечері й вимушений був залишитися на «Терорі» через завірюху, сказав, що на борту корабля командора Фітцджеймса Сайленс не було. Суботнього ранку вахту на палубі змінювали щогодини, але матроси все одно спускалися вниз в одязі, вкритому льодяною кіркою, й ловлячи дрижаки від холоду. Кожні три години доводилося посилати на гору робочі команди сколювати сокирами кригу з рангоуту й такелажних тросів, які залишалися, щоб корабель не перекинувся через перевантаження. А понад те лід, що обвалювався зі щогл, був небезпечний для людей на вахті, а також міг пошкодити палубу. Інші матроси розгрібали лопатами сніг з крижаної палуби, що накренилася на ніс, і викидали його за борт «Терору», перш ніж його нападає стільки, що не можна буде відкрити люки трюмів.

Коли цієї суботи після вечері лейтенант Ірвінг знову доповів капітанові Крозьє, що Сайленс усе ще не знайшлася, капітан сказав:

— Якщо завірюха заскочила її серед крижин, вона не може повернутися, Джоне. Але я даю вам дозвіл обшукати весь корабель сьогодні після відбою, коли більшість матросів будуть у своїх койках, тільки щоб переконатися, що вона насправді пропала.

Хоча вахта Ірвінга на палубі закінчилася кілька годин тому, лейтенант знову одягся якомога тепліше, взяв олійний ліхтар і подерся трапом на палубу.

Погодні умови не поліпшилися. Вони навіть погіршилися відтоді, як Ірвінг спустився на вечерю п’ять годин тому. Несамовитий вітер дув з північного заходу, несучи сніг і зменшуючи видимість до десяти чи й менше футів. Усе навколо вкрилося крижаною кіркою, хоча й команда з п’яти матросів сколювала сокирами кригу десь на носі, перед вкритим снігом брезентом, що обвисав над люком. Ірвінг протиснувся назовні через футовий шар пороші, наметеної під брезентовим навісом, і підняв над головою ліхтар, видивляючись у темноті котрогось з моряків, який би не розмахував сокирою.

Вахтовим офіцером тут був Рувим Мейл, баковий старшина, й Ірвінг відшукав його, прямуючи на слабке світло іншого ліхтаря на лівому борту.

Мейл здавався заметеним снігом вовняним горбом. Навіть його обличчя було сховане під башликом, закутаним кількома грубими вовняними шарфами. Рушниця в його скоцюрбленій величезній руці обмерзла кригою. Обидва мали кричати, щоб крізь завивання вітру почути один одного.

— Ви щось бачили, містере Мейл? — прокричав лейтенант Ірвінг, упритул нахилившись до товстого вовняного тюрбана, що позначав голову бакового старшини.

Моряк, який був нижчий на зріст, трохи відтягнув донизу шарф з обличчя. Його ніс був білий, як бурулька.

— Ви запитуєте про хлопців, що сколюють лід, сер? Вони зникли з очей, коли піднялися вище нижніх рей. Я тільки слухаю, сер, поки підміняю на вахті дозорця лівого борту молодого Кіннейрда. Він розгрібав палубу на третій вахті, сер, і досі не може відігрітися.

— Ні, я маю на увазі — на кризі! — прокричав Ірвінг.

Мейл засміявся. Це був дуже приглушений сміх.

— Ніхто з нас уже сорок вісім годин не бачив, що робиться на кризі, лейтенанте. Ви й самі знаєте це, сер. Відтоді, як ви чергували тут, на палубі, сьогодні ввечері, нічого не змінилося.

Ірвінг кивнув і тугіше затягнув свій шарф довкола чола й нижньої половини обличчя.

— Ніхто не бачив Сайленс… леді Сайленс?

— Що, сер? — містер Мейл нахилився ближче, спираючись на рушницю, як на колону з обмерзлого заліза і дерева.

— Леді Сайленс? — прокричав Ірвінг.

— Ні, сер. Наскільки я знаю, ніхто не бачив ескімоської жінки вже кілька днів. Вона, мабуть, віддала кінці, лейтенанте. Замерзла десь там на кризі, й добре, що ми її здихалися, скажу я вам.

Ірвінг кивнув, поплескав Мейла по величезному плечу своєю величезною рукавицею і пішов на корму — тримаючись подалі від грот-щогли, звідки під вагою налиплого снігу відвалювалися гігантські бурулі криги і падали на палубу, розриваючись, як артилерійські снаряди, — щоб поговорити з Джоном Бейтсом, який стояв на вахті біля правого борту.

Бейте нічого не бачив. Із цього місця він навіть не міг розгледіти п’ятьох матросів із сокирами, звідтоді як вони приступили до роботи.

— Перепрошую, сер, але я нічого не бачу і, боюсь, не почую дзвону за всім цим стукотом сокир, тріском криги й виттям вітру, сер. Чи довго ще до кінця вахти?

— Ви почуєте дзвін, коли містер Мейл вдарить у нього, — прокричав Ірвінг, нахиляючись поближче до засніженої вовняної кулі, яка була головою двадцятишестилітнього моряка. — І він прийде перевірити вас, перш ніж йтиме донизу. Продовжуйте нести вахту, Бейте.

— Єсть, сер.

Вітер намагався збити Ірвінга з ніг, поки він йшов уздовж брезентового навісу, очікуючи на перерву в «кригопаді», дослухаючись до лайки й криків матросів на грот-марсі та такелажі, що гудів над головою, а потім прошмигнув так швидко, як тільки міг, через двофутовий замет свіжого снігу на палубі і пірнув під мерзлий брезент, протиснувся в тамбучину трюму і спустився по трапу вниз.

Звісно, він обшукував нижні палуби вже кілька разів — особливо за купою ящиків перед лазаретом, де в жінки раніше була мала нірка, — але зараз Ірвінг пішов на корму. Корабель цієї пізньої години вже затих, якщо не брати до уваги кроків та грюкоту на палубі над головою, хропіння виснажених матросів у підвісних гамаках, брязкоту посуду і лайки містера Діггла десь біля плити і звичного завивання вітру та тріску криги назовні.

Ірвінг навпомацки пробирався темним вузьким коридором. Окрім каюти містера Мейла, жодна зі спальних відгородок на офіцерській палубі зараз не пустувала.

Кораблю її Величності «Терор» у цьому сенсі пощастило. В той час як «Еребус» втратив кількох офіцерів через цю тварюку на кризі, включаючи сера Джона й лейтенанта Гора, ніхто з офіцерів «Терору», унтер-офіцерів або мічманів не загинув, крім юного Джона Торрінгтона, старшого кочегара, який помер природним чином півтора року тому біля острова Бічі.

У салоні нікого не було. Зараз кают-компанія нечасто прогрівалася настільки, аби баритися тут, і навіть книжки в шкіряних оправах здавалися холодними на своїх полицях; дерев’яна музикальна шкатулка, що програвала металеві музичні диски, якщо покрутити корбу, давно мовчала. Ірвінг помітив, що в каюті капітана Крозьє все ще горить лампа, коли проходив повз, прямуючи до порожніх офіцерських і старшинських їдалень, а потім повертався назад до головного трапу.

Палуба твіндека під нижньою палубою, була, як завжди, дуже холодною і дуже темною. Оскільки люди все рідше спускалися вниз за продуктами, бо денний раціон було значно зменшено, коли лікарі виявили багато зіпсованих консервів, й оскільки матроси лише зрідка тягали мішки з вугіллям, бо зменшилися запаси вугілля і скоротилися години опалення на кораблі, Ірвінг опинився сам-один у холодному мороці палуби. Чорні дерев’яні бімси й вкриті памороззю металеві скоби стогнали довкола нього, поки він пробирався на ніс, а потім ішов назад на корму. Світло лампи губилося в густій темряві, й Ірвінг заледве міг розгледіти млявий вогник крізь пелену крижаних кристалів, утворених його власним подихом.

У носових закутках леді Сайленс не було — ні в майстерні теслі, ні в коморі боцмана, ні в майже порожній хлібній коморі ближче до корми. Середній відсік палуби твіндека, на початку плавання «Терору» напхом напханий ящиками, барильцями, шабатурами та іншими пакунками з провізією, зараз спорожніла. І тут леді Сайленс теж не було.

Лейтенант Ірвінг пройшов у винну комірчину, скориставшись ключем, який позичив йому капітан Крозьє. Там ліворуч стояли пляшки бренді та вина, які він зміг бачити у світлі тьмяного ліхтаря, але він знав, що рівень рому у величезній головній бочці вже був низьким. Коли ром закінчиться — коли не стане матроського щоденного обіднього грогу, — тоді, знав лейтенант Ірвінг, так само як знали всі офіцери Королівського флоту, ймовірність заколоту стане набагато більшою. Містер Хелпмен, секретар капітана, і містер Годдард, трюмний старшина, нещодавно доповіли, що, за їхніми підрахунками, рому залишилося приблизно на шість тижнів, і то лише за умови, якщо стандартну порцію в чверть пінти рому, розведеної трьома чвертями пінти води, буде зменшено наполовину. Матросів таке, далебі, не влаштує.

Ірвінг не думав, що леді Сайленс могла прокрастися в заперту винну комірчину, попри матроські плітки про її відьомську силу, але він ретельно оглянув приміщення, зазираючи під столи та креденси. Ряд за рядом тесаки, палаші та мушкети на полицях над ним холодно блищали у світлі ліхтаря.

Він пішов на корму й обстежив артилерійський арсенал з його пристойними залишками запасів пороху і набоїв, обнишпорив особисту капітанову комірчину — на полицях стояло тільки кілька останніх пляшок віскі Крозьє, а продукти в попередні тижні було розподілено між усіма офіцерами. Потім він обшукав вітрильну комору, баталерку, кормові канатні ящики і комору помічників капітана. Якби лейтенант Джон Ірвінг був ескімоскою, що намагається сховатися на борту корабля, він би, мабуть, вибрав вітрильну комору з її переважно незайманими відрізами й рулонами запасної парусини, вітрилами і тривалий час невживаними вітрильними снастями.

Але її тут не було. Ірвінга аж сіпнуло в одежній баталерці, коли його ліхтар висвітив високу мовчазну фігуру в дальньому кінці кімнати, що бовваніла на тлі темної переборки, але це виявилося всього лише кілька вовняних шинелей та «вельська перука», що висіли на вішаку.

Замкнувши за собою двері, лейтенант спустився трапом у трюм.

Третій лейтенант Джон Ірвінг, хоча й виглядав молодшим за свій вік через хлопчаче обличчя, яке сором’язливо спалахувало рум’янцем, і біляве волосся, закохався в ескімоську жінку зовсім не тому, що був незайманим хлопцем, який знемагає від кохання. Насправді, Ірвінг був досвідченішим щодо сексуальних утіх, ніж більшість з тих хвальків на кораблі, які теревенили про свої любовні звитяги. Дядько Ірвінга привів його у Бристольські доки, коли хлопцеві виповнилося чотирнадцять, познайомив з чепурною та приємною на вигляд портовою блудницею на ймення Мол і заплатив за перший сексуальний досвід небожа — не швидкий перепих у підворітні в позі бобра, але порядні вечір, ніч та ранок у чистій кімнаті в мансарді старого готелю з видом на причал. Це дало юному Ірвінгу смак до фізичної втіхи, якою він балував себе потім багато разів поспіль.

Не можна сказати й того, щоб Ірвінгу менше щастило з порядними дамами. Він залицявся до найменшої доньки дуже поважної бристольської родини Дунвітт-Гаррісонів, і та дівчина, Емілі, дозволяла, ба навіть ініціювала, таку інтимну близькість, що більшість молодих людей продали б своє ліве яєчко, аби лише спізнати її. Повернувшись до Лондона, щоб завершити свою освіту морського офіцера-артилериста на навчальному судні «Екселлент», Ірвінг проводив вихідні, зустрічаючись, залицяючись й насолоджуючись товариством кількох привабливих панянок з вищого світу, включаючи люб’язну міс Сару, сором’язливу, але геть дивовижну міс Лінду і вражаюче пристрасну й непогамовну — наодинці з ним — міс Абігайл Елізабет Ліндсторм Гайд-Беррі, з якою рум’янолиций третій лейтенант невдовзі виявився зарученим.

Джон Ірвінг не збирався одружуватися. Принаймні, не у свої двадцять з хвостиком — його батько та дядько обоє повчали його, що це роки, в які він мусить побачити світу й переказитися, — і швидше всього, навіть не у тридцять з хвостиком. Він бачив непереборні причини не одружуватися раніше сорока. Тож, хоча Ірвінг ніколи не міряв про Службу географічних досліджень — йому ніколи не подобалася холодна погода, і думка про можливість замерзнути на бурульку на будь-якому з полюсів була однаково абсурдною та жахливою для нього, — через тиждень після того, як він отямився зарученим, третій лейтенант піддався на спонукання своїх старших товаришів Джорджа Годжсона та Фреда Горнбі разом з ними зустрітися з капітаном корабля Її Величності «Терор», щоб просити про переведення на цей корабель.

Капітан Крозьє, який, очевидно, був у кепському гуморі й страждав від похмілля цього чудового весняного суботнього ранку, сердито на них зиркнув, прокашлявся, насупився й зневажливо насміявся з їхнього артилерійського вишколу на безщогловому кораблі, зажадавши від них пояснень, яким чином вони можуть прислужитися на експедиційному вітрильному кораблі, на якому немає жодної гармати. Потім він дошкульно запитав у них, чи готові вони «виконати свій обов’язок англійця» (що він насправді мав на увазі, Ірвінг став здогадуватися, коли згадані англійці застрягли в замерзлому морі за тисячі миль від дому), й одразу запропонував їм койки на своєму кораблі.

Міс Абігайл Елізабет Ліндстром Гайд-Беррі, звісно, була дуже засмучена і вражена тим, що їхні заручини розтягувалися на місяці, якщо не роки, але лейтенант Ірвінг спочатку розрадив її тим, що додаткові гроші, отримані від Служби географічних досліджень, будуть їм геть не зайвими, а потім пояснив свій вчинок потребою у пригодах, а ще славі та визнанні, які обов’язково прийдуть на нього, коли після повернення з подорожі він напише книжку. Його родина схвалює такі пріоритети, навіть якщо міс Абігайл — ні. Потім, коли вони залишилися наодинці, він своїми обіймами, поцілунками й досвідченими пестощами умовив її не плакати й не злитися. Те втішання переросло в щось значно більше — лейтенант Ірвінг знав, що зараз, через два з половиною роки, він цілком міг бути батьком. Але він зовсім не почувався нещасним, коли кількома тижнями пізніше махав рукою міс Абігайл, поки «Терор» віддавав швартові кінці й виходив з гавані — його тягнули два парові буксири. Невтішна молода леді стояла на причалі Грінхайта у своїй зеленій з рожевим шовковій сукні під рожевою парасолькою і махала своєю підібраною в тон шовковою рожевою носовою хустинкою, втираючи рясні сльози іншою, дешевшою бавовняною хустинкою.

Він знав, що сер Джон, після того як закінчить плавання Північно-Західним проходом, збирається зайти в російські та китайські порти, тож лейтенант Ірвінг уже будував плани після перевестися на якийсь корабель королівського флоту, приписаний до тамтешніх вод, або, може, навіть піти у відставку, написати книжку про свої пригоди й обійняти посаду керівника в дядьковій компанії з торгівлі шовком та продажу дамських капелюшків у Шанхаї.

Трюм був темніший і холодніший за твіндек.

Ірвінг ненавидів трюм. Він нагадував йому могилу — навіть більше, ніж його промерзла койка або тьмяно освітлена холодна нижня палуба. Він спускався сюди тільки тоді, коли треба було оглянути складені мертві тіла — або частини мертвих тіл — у замкненій трупарні. Щоразу він уявляв собі, що скоро хтось так само оглядатиме тут внизу його власний труп. Ірвінг підняв свій ліхтар і побрів на корму через калюжі талої води й задушливе вологе повітря. Котельня спочатку здалася йому порожньою, але потім лейтенант побачив тіло на койці біля переділки правого борту. Ліхтарі не горіли, й приміщення освітлювалося тільки червоними сполохами, що танцювали на вугіллі за ґратами однієї з чотирьох закритих заслінок топки, і в цьому тьмяному світлі довге тіло, що розтягнулося на койці, здавалося мертвим. Розплющені очі моряка дивилися на низьку стелю не моргаючи. Він навіть не повернув голови, коли Ірвінг увійшов і підвісив свій ліхтар на так біля вугільного бункера.

— Що привело вас сюди, лейтенанте? — запитав Джеймс Томпсон.

Механік все так само не повертав голови і не моргав. У котрийсь із днів минулого місяця він припинив голитися, і зараз його худе бліде обличчя заросло щетиною. Очі ховалися в темних глибоких западинах. Скуйовджене волосся покрилося сажею й злиплося від поту. Навіть тут, у котельні, коли вогонь у топці ледь жеврів, температура повітря була близько нуля, але Томпсон лежав у самих лише штанях, нижній сорочці та підтяжках.

— Я шукаю Сайленс, — сказав Ірвінг.

Моряк продовжував витріщатися на палубу над головою.

— Леді Сайленс, — пояснив молодий лейтенант.

— Ескімоську відьму, — уточнив механік.

Ірвінг прокашлявся. Вугільний пил стояв тут стовпом, аж було важко дихати.

— Ви її не бачили, містере Томпсон? Чи, може, чули щось незвичне?

Томпсон, який все ще не повертав голови і не моргав, тихо розсміявся. Той сміх звучав доволі дивно — як деренчання камінців у кухлі — і закінчився кашлем.

— Дослухайтеся, — сказав механік.

Ірвінг обернувся. Було чути тільки звичайні звуки, хай навіть гучніші тут, у темному трюмі: протяглий стогін криги, що стискає корабель; лункий тріск залізних цистерн і металевих конструкцій підсилення корпуса корабля попереду й позаду котельного відділення; віддалене завивання хуртовини високо вгорі; гуркіт шматків криги, що падають додолу, викликаючи вібрацію у шпангоутах; глухе рипіння щогл, які здригаються у своїх степсах[74]; різкий скрип обшивки корпуса і незмовкний свист, тріщання й гудіння парового котла і труб навколо.

— Хтось або щось ще дихає на цій палубі, — продовжив Томпсон. — Хіба ви не чуєте?

Ірвінг напружив слух, але не почув ніякого дихання, хіба що котел видавав звуки, схожі на важке дихання якоїсь величезної істоти.

— А де Сміт і Джонсон? — запитав лейтенант. Це були два кочегари, які цілодобово працювали тут із Томпсоном.

Механік байдуже стенув плечима.

— Коли треба підкидати так мало вугілля, як цим часом, вони потрібні мені лише на кілька годин на день. Більшу частину вахти я проводжу тут сам, рачкуючи серед трубогонів та клапанів, лейтенанте. Латаю. Регулюю. Заміняю. Намагаюся підтримувати цю… штуку… в робочому стані, прокачуючи гарячу воду через труби нижньої палуби по кілька годин щодня. Через два, щонайбільше три місяці це все перетвориться на непотріб. У нас вже немає вугілля, щоб іти під парою. А скоро не буде вугілля й на опалення.

Ірвінг уже чув такі розмови в офіцерській кают-компанії, але його вони мало обходили. Три місяці видавалися цілою вічністю. Наразі він мав переконатися, що Сайленс на кораблі немає, і доповісти про це капітанові. Потім він спробує знайти її, хай навіть і не на борту «Терору». А потім він спробує вижити в наступні три місяці. Він перейматиметься браком вугілля колись згодом.

— До вас дійшла ця чутка, лейтенанте? — запитав механік. Він, як і раніше, застигло лежав на койці, незмигно дивлячись угору і не повернувши голови, щоб подивитися на Ірвінга.

— Ні, містере Томпсон, яка чутка?

— Що ця… штука на кризі, примара, диявол… пробирається всередину корабля, коли їй тільки заманеться, і пізно вночі швендяє палубою трюму, — сказав Томпсон.

— Ні, — сказав лейтенант Ірвінг. — Нічого такого я не чув.

— Побудьте тут один на палубі трюму достатню кількість вахт, — сказав моряк з койки, — і ви все почуєте і побачите.

— Надобраніч, містере Томпсон. — Ірвінг узяв свій ліхтар, який шипів і потріскував, вийшов у коридор і пішов на ніс.

Залишалося оглянути всього кілька місць на палубі трюму, і Ірвінг збирався покінчити з цим якнайшвидше. Трупарня була заперта, лейтенант на взяв у капітана ключів від неї, тож, переконавшись, що важкий замок був цілий і замкнений, він пішов далі. Йому зовсім не хотілося побачити, що ж там гучно шкреблося й плямкало за товстими дубовими дверима.

Двадцять один величезний залізний водяний танк, що вишикувався вздовж стінки корпуса, не залишав жодного місця для схованки ескімоски, і тому Ірвінг пішов у вугільні бункери, де його ліхтар ледь блимав у густому, чорному від вугільного пилу повітрі. Залишки мішків з вугіллям, які колись заповнювали кожен бункер від днища зовнішнього борту до бімсів[75] палуби твіндека над головою, зараз просто відділяли кожен вкритий сажею бункер, як низькі барикади з мішків з піском. Він не міг уявити леді Сайленс, що обладнує собі сховок в одній із цих смердючих, темних, заразних чортових нір — їхні пайоли[76] хлюпалися в лляльних водах, і тут повсюди шастали пацюки, — але він мав перевірити.

Закінчивши оглядати вугільні бункери та комори в середній частині корабля, лейтенант Ірвінг перейшов до ящиків та діжок, що залишалися у форпіку[77], якраз під кубриком команди та гігантською плитою містера Діггла двома палубами вище. Вузенький трап спускався через палубу твіндека до цих запасів, і тонни будівельної деревини звисали з товстих бімсів над головою, перетворюючи простір на заплутаний лабіринт і примушуючи лейтенанта пересуватися навприсядки, але тепер тут було вже набагато менше ящиків, бочок та всіляких пакунків, ніж два з половиною роки тому. Але більше пацюків. Набагато більше.

Шукаючи поза ящиками та в тих ящиках, що були більші за розміром, підсвічуючи собі ліхтарем, аби переконатися, що діжки, які стояли в ллялах, були або закупорені, або порожні, Ірвінг саме обходив вертикальний носовий трап, коли побачив розпливчасту білу пляму і вловив якісь дивні звуки й гарячковий рух одразу поза тьмяним світляним кругом ліхтаря. Це була якась величезна жива істота, і вона не було жінкою.

Ірвінг був неозброєний. На частку секунди він замислився, чи не кинути йому ліхтаря і не помчати через темряву назад до трапу в середній частині корабля. Звісно, він не побіг і відкинув таку думку раніше, ніж вона сформувалася. Він ступив крок уперед і голосом, гучнішим і владнішим, ніж сам від себе сподівався, вигукнув:

— Хто тут? Назвіть себе!

І потім він побачив їх у світлі ліхтаря. Йолоп Магнус Менсон, найбільший здоровань експедиції, що метушливо намагався натягнути свої штани, намацуючи ґудзики величезними брудними пальцями. А за кілька футів від нього Корнеліус Гіккі, помічник купора, зростом заледве п’ять футів, з оченятами-намистинами і тхорячим обличчям, накидав на плечі свої спущені підтяжки.

У Джона Ірвінга відвисла щелепа. Знадобилося кілька секунд на те, щоб побачене ним відфільтрувалося мозком і він зрозумів — содоміти. Про щось таке він, звісно, чув і жартував зі своїми товаришами з приводу таких речей, а одного разу навіть був очевидцем покарання канчуками, коли молодший лейтенант на «Екселенті» зізнався в таких вчинках, але Ірвінг ніколи не думав, що потрапить на корабель, де… служитиме з моряками, які… Менсон, цей велетень, загрозливо наблизився до нього. Чоловік був такий високий, що скрізь під палубою, аби не зачіпати бімсів, ходив напівзігнутий, і він так звик до цієї ходи горбаня, що навіть на відкритому повітрі сутулився і човгав ногами. Зараз його гігантські руки метелялися у світлі ліхтаря, і він виглядав наче кат, що наближається до засудженого.

— Магнусе, — сказав Гіккі. — Ні.

Ірвінгова щелепа відвисла ще більше. То ці… содоміти… загрожують йому?

Содомія на кораблях Її Величності каралася смертю через повішання, і дві сотні ударів канчуками перед усім флотом, коли засудженого почергово шмагали, перевозячи з корабля на корабель по всій гавані, вважалося дуже поблажливим покаранням.

— Та як ви посміли? — сказав Ірвінг, не уточнивши, йдеться йому про загрозливу позу Менсона чи про їхній неприродний статевий акт, — цього він і сам не знав.

— Лейтенанте, — поквапливо заторохтів Гіккі. Слова помічника купора звучали пискляво, й у них вчувався ліверпульський акцент. — Перепрошую, сер, містер Діггл послав нас у трюм принести трохи борошна, сер. Один з цих бісових пацюків заліз по нозі матроса Менсона йому в штани, сер, і ми намагалися витрусити його. Не щури, а якісь брудні підари.

Ірвінг знав, що містер Діггл ще не розпочав своєї нічної випічки коржиків і що в запасах кока на нижній палубі було достатньо борошна. Гіккі навіть не намагався зробити свою брехню переконливою. Маленькі, як намистини, нахабні оченята матроса нагадали Ірвінгу про пацюків, що метушилися в темряві довкола них.

— Ми будемо вдячні вам, якщо ви нікому не скажете, сер, — продовжував помічник купора. — Магнус лютуватиме, якщо з нього сміятимуться, дізнавшись, що він злякався маленького пацюка, який побіг вгору по його нозі.

Ці слова були викликом і непокорою. Майже наказом. Зухвальцем був маленький чоловічок, що розмахував руками, поки Менсон стояв з порожніми очиськами, німий, як в’ючна тварина, з усе ще стиснутими в кулаки величезними руками, пасивно очікуючи наступної команди від свого миршавого коханця.

Мовчанка між чоловіками затягнулася. За бортом стогнала крига. Скрипіли шпангоути. Під ногами сновигали щури.

— Геть звідси, — сказав нарешті Ірвінг. — Негайно.

— Єсть, сер. Дякую, сер, — сказав Гіккі. Він відсунув заслінку невеликого ліхтаря, що стояв на палубі за ним. — Ходімо, Магнусе.

Обидва матроси подерлися нагору вузьким носовим трапом і зникли у темряві палуби твіндека.

Кілька довгих хвилин лейтенант непорушно стояв на місці, дослухаючись до стогону та потріскування корабля, але не чуючи їх. Завивання завірюхи звучало віддаленим похоронним співом.

Якщо він доповість про це капітанові Крозьє, буде розслідування. Менсон, якого в цій експедиції мали за сільського дурника, був улюбленцем екіпажу, хай як би його дражнили за його віру в привидів та гоблінів. Цей матрос працював за трьох. Гіккі, хоча його не любили ні унтери, ні офіцери, шанувався рядовими матросами за здатність здобувати для своїх друзів додаткову пайку тютюну, зайву чвертку рому або потрібну одежину.

Крозьє не повісить жодного з них, думав Джон Ірвінг, але останнім часом капітан мав кепський настрій, тож покарання може бути дуже суворим. Усі на кораблі знали, що всього кілька тижнів тому капітан погрожував заперти Менсона в трупарні разом з погризеним щурами трупом його друга Вокера, якщо цей тупоголовий здоровань знову відмовиться виконати наказ принести вугілля на палубу трюму. Ніхто не здивується, якщо тепер він виконає свою погрозу. З іншого боку, думав лейтенант, що він насправді бачив? Що може він засвідчити, поклавши руку на Біблію, якби його допитував справжній суд? Він не бачив протиприродного акту. Він не заскочив двох содомітів на акті злягання або… будь-яких інших неприродних діях. Ірвінг чув важке дихання, судомні зітхання і переляканий шепіт при його наближенні, а потім побачив двох, що намагалися натягти свої штани і заправити свої сорочки.

Цього вистачило б на те, щоб за нормальних обставин повісити одного з них або й обох. Але тут, серед крижин, з місяцями або роками попереду, перш ніж з’явиться бодай шанс на порятунок?

Уперше за багато років Джон Ірвінг відчув бажання сісти долі й розплакатися. Його життя вже не буде колишнім — хоч так, хоч сяк. Якщо він доповість про двох содомітів, ніхто з його товаришів по команді — офіцерів, друзів, підлеглих — ніколи не ставитиметься до нього так, як колись.

Якщо він не доповість про двох чоловіків, то таким чином спонукає Гіккі до нескінченної зухвалості. Його легкодухе замовчування того, що сталося, дозволить матросові шантажувати Ірвінга наступними тижнями й місяцями. А також лейтенантові вже ніколи спокійно не спати чи почуватися безпечно на вахті у темряві на верхній палубі або у своїй каюті — якщо хтось взагалі може почуватися безпечно, коли ця біла потвора вбиває їх одного за одним, — очікуючи, як він уже почав був зараз, що руки Менсона стиснуть його горло.

— Та хай мені трясця, — уголос сказав Ірвінг в скрипучий холод трюму.

Усвідомивши, що саме він сказав, Ірвінг гучно розреготався, — і сміх прозвучав якось дивно, безживно, але при цьому зловісніше, ніж слова.

Оглянувши все, крім кількох великих діжок і носового канатного ящика, він був уже ладен припинити свої пошуки, але не хотів підніматися на нижню палубу, поки десь блукають Гіккі та Менсон.

Ірвінг пробирався повз порожні ящики, що плавали у воді — тут, ближче до опущеного вниз носа судна, вода вже піднімалася вище щикотолок, і його наскрізь промоклі черевики проламували тоненьку крижану кірку. Ще кілька хвилин — і він відморозить пальці ніг.

Канатний ящик був у найдальшому закутку форпіка, де борти сходилися біля форштевня. Це не було приміщення у справжньому розумінні цього слова — двоє дверей були всього три фути заввишки, а від палубного настилу до стелі залишалося не більш ніж чотири фути — радше місце, де скойлували[78] важкий перлінь[79], який використовували для носових якорів.

У канатному ящику завжди нестерпно смерділо річковим намулом, навіть через місяці й роки після того, як корабель знімався з якоря в гирлі річки. Цей сморід ніколи не вивітрювався, і масивні троси, скойлані й переплутані, майже не залишали вільного місця в низькому, темному, смердючому місці.

Лейтенант Ірвінг ледве відчинив тугі двері, що вели до канатного ящика, і посвітив усередину ліхтарем. Тріск льоду був особливо гучним тут, де ніс та бушприт втискалися в рухомий паковий лід.

Леді Сайленс різко підвела голову, і її темні очі спалахнули, як у кішки. Вона сиділа на розстеленій долі біло-коричневій шкурі цілком гола, якщо не брати до уваги іншого важкого хутра, накинутого на її плечі — мабуть, парки.

Підлога канатного ящика була десь на фут вищою за затоплену палубу назовні. Ескімоска порозсувала важкі бухти тросів і звільнене місце вистелила хутром, облаштувавши таким чином низеньку нірку, прикриту згори купою переплутаних товстих конопляних канатів. Відкрите полум’я каганця, наповненого олією чи ворванню, давало сяке-таке світло. Жінка саме їла кусень червоного, сирого, кривавого м’яса. Вона відрізала від нього шматки, які одразу кидала до рота, швидкими рухами короткого, але вочевидь дуже гострого ножа з кістяним чи роговим руків’ям, прикрашеним різьбленням. Леді Сайленс стояла на колінах, нахилившись над полум’ям та куснем м’яса, і її маленькі груди відвисли, нагадавши начитаному лейтенантові ілюстрацію, на якій він бачив статую вовчиці, яка вигодувала дитинчат Ромула та Рема.

— Перепрошую, мадам, — сказав Ірвінг.

Він віддав честь і захряснув двері. Похитуючись, лейтенант відійшов на кілька кроків назад, втрапивши у талий сніг та розганяючи щурів плюскотом води, і намагався опанувати себе після другого пережитого за п’ять хвилин шоку.

Капітан має знати про схованку Сайленс. Необхідно також запобігти пожежній небезпеці від відкритого вогню.

Але де вона дістала ножа? Він радше скидався на ескімоський, ніж на знаряддя з корабля. Її, звичайно ж, обшукали шість місяців тому, в червні. Як вона могла приховувати його весь цей час? Що ще вона може приховувати?

І свіже м’ясо.

На борту не було свіжини, Ірвінг був цього певен.

Невже вона полювала? Взимку, у завірюху, в темряві? І якщо так, то кого вона вполювала?

Єдиними тваринами за бортом, на кризі і під кригою, були білі ведмеді й те чудовисько, яке переслідує матросів з «Еребуса» й «Терору».

Джонові Ірвінгу прийшла в голову жахлива думка. Якусь секунду він навіть вагався, чи не повернутися йому до трупарні й перевірити замок.

Потім з’явилася ще жахливіша думка.

Були знайдені тільки половини тіл Вільяма Стронґа й Томаса Еванса.

Лейтенант Джон Ірвінг побрів на корму, ослизаючись на кризі і сльоті, намацуючи дорогу до центрального трапу, щоб пробитися нагору, до світла нижньої палуби.