Терор

44 ГУДСЕР

69°?′?″ півн. шир., 98°?′?″ зах довг.

Бухта Спокою, 6 червня 1848 року

З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:

Вівторок, 6 червня. Капітан Фітцджеймс зрештою помер. Дякувати Богові. На відміну від інших, хто сконав за останні шість тижнів по тому, як ми вирушили на південь, тягнучи в запрягу човни (пекельно важка праця, від якої не звільнений навіть єдиний вцілілий лікар), капітан, на мою думку, помер не від цинги.

У нього була цинга, поза всяким сумнівом. Я тільки що завершив посмертний огляд цього доброго чоловіка, і синці, кровоточиві ясна й почорнілі губи підтверджують це. Але не скорбут був убивцею.

Останні три дні капітан Фітцджеймс провів тут, десь за вісімдесят миль від табору Терору, на промерзлому мисі у незахищеній від вітру бухті, де берегова лінія Землі Короля Вільяма круто вигинається на захід. Уперше за шість тижнів ми розпакували всі намети — включно з великими — і скористалися вугіллям з одного з кількох мішків, які ми взяли з собою, та чавунною плитою з вельбота, що її одна запряжна команда дотягла аж сюди. Протягом цих шести тижнів ми харчувалися холодною або ледь нагрітою над маленькими спиртовими плитками їжею. В останні ж два дні ми мали гарячу їжу. Щоправда, її було зовсім недостатньо — лише третина раціону, необхідного для нашої неймовірно напруженої роботи, але це була гаряча їжа. Два ранки ми прокидалися на тому самому місці. Матроси назвали його бухтою Спокою.

Ми зупинилися насамперед для того, щоб дати капітанові Фітцджеймсу можливість спокійно померти. Але в ці останні дні свого життя капітан спокою не знав.

У бідолашного лейтенанта Ле Вісконте я спостерігав ті самі симптоми, що і в капітана Фітцджеймса незадовго до його кончини. Лейтенант Ле Вісконте помер наглою смертю на наш тринадцятий день цього жахливого походу на південь — усього за вісімнадцять миль від табору Терору, якщо я не помиляюсь, і того ж таки дня віддав Богові душу рядовий морської піхоти Пілкінгтон, — але симптоми цинги проступали виразніше і в лейтенанта, і в рядового, і їхня передсмертна агонія не була такою нестерпно довгою. Зізнаюся, я не знав, що перше ім’я лейтенанта Ле Вісконте було Гаррі. Наші взаємини завжди були доволі дружніми, але водночас і доволі формальними, а в судновій ролі, наскільки я пригадую, його ім’я було записане як Г. Т. Д. Ле Вісконте.

Тепер мене гризе думка, що я мав чути — мабуть, сотню разів, — як інші офіцери час від часу називали його Гаррі, але я завжди був надто зайнятий або заклопотаний, щоб запам’ятати це. І тільки після смерті лейтенанта Ле Вісконте я звернув увагу, яким християнським іменем звуть його інші моряки.

Християнське ім’я рядового Пілкінгтона було Вільям.

Я пам’ятаю той день на початку травня, коли після короткої спільної поховальної служби Ле Вісконте й рядового Пілкінгтона один із матросів запропонував, щоб невеличкий мис, де вони були поховані, назвати іменем Ле Вісконте, але капітан Крозьє не схвалив цієї пропозиції, сказавши, що коли кожну місцину, де один з нас знайде свій вічний спокій, називати на честь покійника, то такі місцини на цій землі закінчаться раніше, ніж імена.

Його слова спантеличили матросів, і, зізнаюся, мене теж. Це, мабуть, була спроба пожартувати, але такий недолугий жарт мене шокував. А приголомшені матроси просто занімили.

Можливо, саме це й мав на меті капітан Крозьє. Хай там як, але матроси більше не пропонували називати природні об’єкти на честь своїх померлих офіцерів.

Капітан Фітцджеймс демонстрував ознаки загальної слабкості вже кілька тижнів — ще до нашого виходу з табору Терору, — але чотири дні тому його несподівано вразила якась недуга, що розвивалася значно швидше за цингу і значно серйозніша за своїми наслідками.

Капітан страждав від проблем зі шлунком і кишечником уже кілька тижнів поспіль, але раптом, другого червня, Фітцджеймс геть знесилів. Під час нашого маршу було не заведено зупинятися через хворих, натомість їх клали в один з більших човнів і тягли за собою разом зі спорядженням, провіантом та іншим вантажем. Капітан Крозьє прослідкував за тим, щоб капітана Фітцджеймса влаштували якомога зручніше в його власному вельботі.

Оскільки ми рухаємося на південь навперемінно — годинами тяжко працюючи, вибиваючись із сил, щоб перетягнути п’ять з десяти важких човнів усього лише на кілька сотень ярдів по жахливих каменюках та снігу, намагаючись триматися берега, де це можливо, щоб не мати справи з паковою кригою й стиковими гребенями, іноді долаючи менше милі за день, — я зазвичай залишався з тяжкохворими моряками, поки запряжні команди поверталися назад за іншими п’ятьма шлюпками.

Частенько лише містер Діггл та містер Волл, які на своїх маленьких спиртових плитках намагалися швиденько приготувати теплу їжу для майже сотні голодуючих моряків, та кілька чоловіків з мушкетами, які мали захищати нас від тварюки з криги або ескімосів, були моїм товариством протягом цих годин. Якщо не брати до уваги хворих та конаючих.

Нудота, блювання й діарея у капітана Фітцджеймса були просто жахливими. Безжалісними. Звиваючись у корчах від нестерпних спазмів, цей сильний та мужній чоловік не міг стримати крику.

Наступного дня він спробував стати у запряг разом зі своєю командою, що волочила вельбот, — навіть офіцери час від часу тягли шлюпки, — але невдовзі капітан знову знепритомнів. Цього разу блювота й корчі вже не припинялися. Коли того дня вельбот залишили на кризі й здорові моряки повернулися, щоб притягти залишені позаду решту п’ять човнів, капітан Фітцджеймс зізнався мені, що його зір жахливо зіпсувався, і в нього часто двоїться в очах.

Я запитав його, чи він користується сонцезахисними дротяними окулярами.

Матроси ненавиділи їх, бо вони значно обмежували поле зору і спричиняли головний біль. Капітан Фітцджеймс погодився зі мною, що дарма їх не носить, але зазначив, що цей день був доволі хмарним. Ніхто з інших моряків їх також не одягав. На цьому місці наша розмова урвалася, бо в нього знову стався напад діареї й блювоти.

Пізніше вночі, у голландському наметі, де я навістив його, Фітцджеймс, задихаючись, поскаржився мені на сильний біль у горлі та постійну сухість у роті. Невдовзі йому стало важко дихати, і він більше не зміг говорити. Вдосвіта у капітана паралізувало руки настільки, що він більше не міг їх підняти, щоб писати мені записки.

Того дня капітан Крозьє оголосив привал — це була перша тривала зупинка, якою ми втішалися з часу, відколи покинули табір Терору майже шістьма тижнями раніше. Були встановлені всі намети. З вельбота Крозьє нарешті дістали великий намет лазарету — щоб його встановити на вітрі й холоді, знадобилося майже три години (знесилені матроси для такої роботи потребували набагато більше часу, ніж раніше), — і вперше за майже півтора місяці всіх хворих розмістили порівняно зручно в одному місці.

Містер Гоер, стюард капітана Фітцджеймса, який давно занедужав, помер на другий день нашого походу. (Того першого жахливого дня ми пройшли менше милі, й купа вугілля, камбузні плити та інші речі, залишені нами в таборі Терору, були все ще чітко видимі позаду нас. Складалося враження, що за дванадцять годин нелюдських зусиль ми нічого не досягли й тупцяємо на місці. Ті перші дні — нам знадобилося сім днів на те, щоб перетнути вузьку вкриту кригою затоку на південь від табору Терору, подолавши віддаль лише у шість миль, — ледь не зламали наш бойовий дух й підірвали волю до життя.)

Рядовий морської піхоти Хетер, який втратив частину мозку кількома місяцями раніше, нарешті, на четвертий день походу, дозволив своєму тілу померти. Того вечора його вцілілі побратими — морські піхотинці — зіграли на волинці над мілкою, похапцем виритою могилою свого товариша. Один за другим почали помирати й інші вслід за ними, але потім, після смертей лейтенанта Ле Вісконте й рядового Пілкінгтона наприкінці другого тижня походу, настав тривалий період, коли ніхто не помер. Матроси переконали себе в тому, що всі тяжкохворі вже померли й живими залишилися тільки дужі.

Коли капітан Фітцджеймс несподіваний почав підупадати на силі, це нагадало нам, що всі ми слабшаємо. Серед нас більше не було справді сильних. Хіба що крім велетня Магнуса Менсона, який незворушно йшов собі попереду і, здавалося, не втрачав ні ваги, ні сили.

Щоб порятувати капітана Фітцджеймса від постійного блювання, я давав йому асафетиду, рослинну смолу, помічну при шлункових спазмах. Але вона майже не допомагала. Він не міг вживати ні твердої їжі, ні рідини. Я дав хворому гідроксид кальцію, щоб привести до ладу його шлунок, але він теж не подіяв.

Від болю у горлі я рекомендував капітанові вживати сироп з морської цибулі — настоянку рослини в розчині таніну, яка є відмінним відхаркувальним засобом. Зазвичай ефективний, цей препарат, здається, не надто допоміг умирущому.

Коли у капітана Фітцджеймса відмовили спочатку руки, а потім і ноги, я спробував перуанське вино з коки — могутню мікстуру з вина та кокаїну, а також ліки, зроблені на основі розтовчених відростків рогів червоного оленя, що мають сильний запах нашатирю, а ще розчин камфори. Ці лікувальні засоби, які я давав капітанові в половинних дозах, часто затримують розвиток паралічу і навіть частково відновлюють втрачені функції організму.

Проте у випадку з капітаном Фітцджеймсом вони не допомагали. Параліч охопив усі кінцівки.

Він продовжував блювати й корчитися від спазмів ще довго після того, як уже не міг говорити чи спілкуватися за допомогою жестів.

Але те, що його голосовий апарат перестав функціонувати, принаймні позбавило моряків від тяжкої необхідності чути крики їхнього капітана, який страждав від нестерпного болю. Однак мені довелося бачити його конвульсії та його рот, відкритий у німому крику, того довгого останнього дня.

Цього ранку, на четвертий і останній день агонії капітана Фітцджеймса, його легені почали відмовляти, бо параліч уже охопив дихальні м’язи.

Він весь день задихався. Ми з Ллойдом — іноді з допомогою капітана Крозьє, який провів багато годин зі своїм другом в його останній час — садовили його, або ставили на ноги, підтримуючи попід руки, або навіть водили наметом паралізованого чоловіка, що безсило волочив свої ноги в панчохах по крижано-гравійній підлозі, в даремній спробі допомогти його слабким легеням працювати.

У розпачі, я спробував влити у горлянку капітана Фітцджеймса настоянку лобелії — індіанського тютюну — кольору віскі, яка була майже чистим нікотином, проштовхуючи її вниз паралізованим стравоходом своїми голими пальцями. Це було так, наче годувати конаюче пташеня. Настоянка лобелії була найсильнішим респіраторним стимулятором, що залишався у моїй спустошеній аптечці, — засобом, якому безмежно вірив доктор Педді.

«Вона воскресила б Ісуса на день раніше», — частенько повторював Педді ці богохульні слова, коли бував напідпитку.

Але й вона не допомогла.

Слід пам’ятати, що я простий хірург, не терапевт. Я вчився анатомії, моя спеціалізація — хірургія. Лікарі прописують ліки, хірурги ріжуть. Але я намагався з найбільшою користю використовувати препарати, що дісталися мені від мертвих колег.

Найжахливішим в останні години капітана Фітцджеймса було те, що він увесь час був повністю притомним і усвідомлював усе, що з ним відбувалося — блювання й корчі, втрату голосу й здатності ковтати, поширення паралічу й люту ядуху в останні страшні години. Я бачив паніку і жах у його очах. Його розум був живий. Помирало його тіло. Він не міг нічого вдіяти, щоб полегшити ці тортури, крім як благати мене поглядом. А я був безсилий йому помогти.

Іноді мені нестерпно хотілося ввести капітанові летальну дозу чистої коки, щоб покласти край його стражданням, але клятва Гіппократа й християнська віра не дозволяли мені цього зробити. Натомість я виходив з намету й плакав, попередньо переконавшись, що ніхто з офіцерів чи матросів мене не бачить.

Капітан Фітцджеймс помер о третій годині вісім хвилин пополудні цього дня, у вівторок, на шостий день червня, у рік від Різдва Христового тисяча вісімсот сорок восьмий. Мілка могила для нього вже була викопана. Камені на нагробок зібрані й складені. Всі моряки, хто міг одягтися й стояти на ногах, зійшлися на заупокійну службу. Багато з тих, хто служили під його командуванням останні три роки, плакали. Навіть попри те, що сьогодні було тепло — від п’яти до десяти градусів нижче нуля, — з безжалісного північного заходу налетів крижаний вітер, і сльози замерзали на бородах чи шарфах.

Кілька морських піхотинців, що залишилися в нашій експедиції, дали залп у повітря.

З пагорба над могилою спурхнула біла куріпка й полетіла на пакову кригу.

Пролунав гучний стогін. Матроси були у розпачі не через смерть капітана Фітцджеймса, а через втрату куріпки, з якої на вечерю можна було б приготувати печеню. Поки морські піхотинці перезарядили свої мушкети, пташка вже відлетіла на сотню ярдів, опинившись поза межами дальності пострілу. (І жоден з морських піхотинців не зміг би влучити у птаха на льоту з віддалі сотні ярдів, навіть якби вони почувалися цілком добре й не ловили дрижаків від холоду.)

Пізніше — всього через півгодини — капітан Крозьє зазирнув у госпітальний намет і поманив мене пальцем, даючи знак вийти до нього на холод.

— Капітана Фітцджеймса вбила цинга? — одразу запитав він.

Я зізнався, що маю обгрунтовані сумніви щодо цього. Недуга, яка спричинилася до смерті капітана, була набагато страшнішою.

— Капітан Фітцджеймс думав, що стюард, який прислуговував йому та іншим офіцерам після смерті Гора, труїв його, — прошепотів капітан. — Таке можливо?

— Брідженс? — вигукнув я занадто голосно.

Я був глибоко вражений. Мені завжди подобався начитаний літній стюард.

Крозьє похитав головою.

— Останні два тижні офіцерам «Еребуса» прислуговував Річард Ейлмор, — сказав він. — Це могла бути отрута, докторе Гудсер?

Я вагався. Якби я відповів «так», Ейлмора, поза сумнівом, на світанку розстріляли б.

Стюард кают-компанії був тим моряком, який у січні отримав п’ятдесят канчуків за свою нерозважливу участь у Великому Венеційському карнавалі. Ейлмор був також другом, а часто і довіреною особою миршавого й іноді облудно-підступного помічника купора з «Терору». Ейлмор, як ми всі знали, мав дріб’язкову й уразливу душу.

— Цілком можливо, що смерть настала від отрути, — сказав я Крозьє півгодини тому. — Але не обов’язково від навмисне підмішаної отрути.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Крозьє.

Наш останній капітан виглядав таким виснаженим цієї ночі, що його бліда шкіра буквально світилася в зоряному світлі.

Я сказав:

— Я маю на увазі, що офіцери їли найбільші порції з останніх консервів Ґолднера. У зіпсованих консервованих продуктах часто міститься якась незрозуміла отрута, що має потужну паралітичну дію. Ніхто не знає походження цієї отрути. Можливо, це якісь мікроскопічні організми, яких ми не можемо розгледіти через наші оптичні прилади.

Крозьє прошепотів:

— Хіба ми не відчули б запаху, якби консервовані продукти виявилися зіпсованими?

Я похитав головою і схопив капітана за рукав шинелі, щоб надати більшої ваги своїм словам:

— Ні. У цьому й жах такої отрути, що вона спочатку паралізує голосові зв’язки, а потім усе тіло. Її не можна виявити чи дослідити. Вона невидима, як сама смерть.

Крозьє надовго задумався.

— Я накажу всім утриматися від споживання консервованих продуктів упродовж трьох тижнів, — сказав він нарешті. — Спробуємо протриматися на залишках солоної яловичини й на галетах. Їстимемо продукти холодними.

— Навряд чи матроси й офіцери зрадіють такому вашому розпорядженню, — прошепотів я. — Консервовані супи та овочі як ніщо інше підходять для харчування на марші. Вони можуть збунтуватися через такі суворі обмеження за таких тяжких умов.

Тоді Крозьє посміхнувся. Дивною моторошною посмішкою.

— Тоді я не всім накажу утриматися від споживання консервованих продуктів, — прошипів він. — Стюард Ейлмор продовжить їх їсти — з тих самих консервних банок, з яких він годував Джеймса Фітцджеймса. Добраніч, докторе Гудсер.

Я повернувся в госпітальний намет, обійшов сплячих хворих, а потім заповз у свій спальний мішок, влаштувавшись там зі своєю портативною письмовою конторкою з червоного дерева на колінах.

Мій почерк такий кривулястий і нерозбірливий, бо мене всього трусить.

І не тільки від холоду.

Щоразу, коли я починаю думати, що добре знаю когось з цих матросів чи офіцерів, як одразу виявляю, що помилявся.

Навіть через мільйони років наукового прогресу медицина ніколи не осягне таємниць людської душі.

Завтра вдосвіта ми вирушаємо. Гадаю, таких довгих зупинок, як ці останні два дні в бухті Спокою, більше не буде.