Терор

65 КРОЗЬЄ

Вони вирушили у свою тривалу санну подорож невдовзі по тому, як нерішуче, тільки на кілька хвилин опівдні, над південним горизонтом почало з’являтися сонце.

Але Крозьє розумів, що не повернення сонця визначило час діяти для них і час ухвалювати рішення для нього; збурення в небесах, які шаленіли решту двадцять три з половиною години доби, спонукало Сайленс вирішити, що цей час настав. Коли вони назавжди покидали свою снігову хатину, миготливі стрічки різнобарвного світла звивалися над ними, як пальці, що стискалися в кулак і розтискалися. З кожним днем та кожною ніччю полярне сяйво ставало все яскравішим, осяваючи темне небо.

Сани для цієї довгої подорожі були значно серйознішим виробом, ніж попередні. Майже вдвоє довші за ті, імпровізовані, на полоззях з риб шестифутові санчата, на яких Сайленс перевозила його, коли він не міг ходити, ці сани мали полоззя, зроблені з невеличких ретельно обструганих шматків деревини, скріплених між собою деталями, виготовленими з моржевих бивнів. Вони були підбиті пластинками китового вуса, а не вкриті шаром жалюгідної замазки з торф’яного моху й багнюки, хоча Сайленс та Крозьє кілька разів на день, як і раніш, поливали полоззя водою, щоб на них утворювалася тоненька крижана кірка. Поперечини вони зробили з оленячих рогів та останніх шматків деревини, які в них залишалися, включаючи опалубку снігового ложа; міцно прикручені роги та моржеві бивні слугували задніми вертикальними руків’ями.

Шкіряні лямки запрягу тепер розраховані на них обох — ніхто не їхатиме в санях, хіба що отримає якусь рану або занедужає, — але Крозьє знав, що Сайленс будувала ці сані дуже ретельно, сподіваючись, що ще до кінця цього року їх тягтиме зграя собак.

Вона була при надії. Вона не казала цього Крозьє — мотузкою чи поглядом, чи ще якось інакше, — але він знав це, і вона знала, що він знає.

Якщо все йтиме добре, він очікував, що дитина народиться того місяця, який він раніше називав липнем.

На санях вони везли всі свої хутряні укривала, шкури, кухонне начиння, інструменти, загорнуті в шкуру бляшанки Ґолднера для води з розтопленого снігу й запас мороженої риби, м’яса тюленя, моржа, песців, зайців і білих куріпок. Але Крозьє знав, що частина цієї їжі зберігатиметься на той час, що може ніколи не настати — принаймні для нього. І якась її частина, можливо, піде на подарунки — залежно від того, яке рішення він ухвалить і що потім станеться на кризі. Він знав, що залежно від того, що він вирішить, можливо, їм обом незабаром доведеться голодувати — хоча, наскільки він розумів, голодувати має він один. Сайленс постуватиме разом з ним просто тому, що тепер вона його жінка, і не їстиме, якщо не їстиме він. Але якщо він помре, вона візьме сани з їжею й повернеться на суходіл, щоб продовжувати жити своїм життям і виконувати свої обов’язки.

День за днем вони мандрували на північ вздовж узбережжя, оминаючи скелі та занадто високі пагорби. Кілька разів, коли місцевість ставала геть непрохідною, вони були змушені виходити на кригу, але не хотіли залишатися там надовго. Ще не час.

Крига скресала то тут, то там, утворюючи вузькі протоки. Вони не зупинялися, щоб наловити риби в цих розводдях, не затримувалися біля ополонок, а поспішали далі, йдучи у запрягу по десять годин на день або й більше, повертаючись на суходіл, як тільки знову могли волочити там сани, навіть попри те, що їм доводилося частіше оновлювати шар криги на полоззі.

Увечері на восьмий день подорожі вони, зупинившись на вершині пагорба, побачили біля його підніжжя скупчення освітлених снігових куполів.

Сайленс передбачливо спустилася до цього маленького селища з підвітряного боку, але все одно один із собак, що був на прив’язі, почав скажено гавкати. Проте інші собаки не підхопили його валування.

Крозьє сторопіло витріщався на освітлені будівлі зі снігу — одна з кількома куполами, що складалася принаймні з одної великої та чотирьох менших снігових хатин, поєднаних переходами. Від самої думки про таку общину, вже не кажучи про її вигляд, всередині у Крозьє все стиснулося.

Звідкілясь знизу, приглушений сніговими блоками й шкурами карибу, долинав людський сміх.

Він знав, що міг би спуститися до них просто зараз і попросити мешканців поселення допомогти йому знайти дорогу до Рятувального табору, а потім відшукати його людей; але Крозьє знав також і те, що тут живе община шамана, який порятувався втечею під час кривавої розправи, вчиненої над вісьмома ескімосами на протилежному боці острова Короля Вільяма, і що це далека рідня Сайленс, як і ті восьмеро вбитих чоловіків та жінок.

Він міг би спуститися донизу й попросити їхньої допомоги, і він знав, що Сайленс піде за ним і перекладатиме його слова «мотузяною» мовою. Вона його жінка. А ще він знав, що, швидше за все, якщо він тільки не зробить того, що його попросять зробити там, на кризі, ці ескімоси — хай би з якою пошаною, святобливістю й любов’ю вони ставилися до Сайленс, чоловіком якої він був, — цілком можуть привітати його усмішками, кивати головами й сміятися, а потім, коли він їстиме чи спатиме або буде необачним, міцно зв’яжуть його зап’ястки ременями, натягнуть на голову шкіряну торбу і вгороджуватимуть у нього ніж — знову і знову, жінки разом з чоловіками, аж поки він сконає. Він бачив сон про те, як білий сніг зрошується його кров’ю.

Або, можливо, й ні. Можливо, Сайленс і гадки не має, що з ним трапиться. Якщо їй і наснилося його майбутнє, вона не розповіла йому про це за допомогою мотузки і не сказала, що на нього чекає.

У будь-якому разі, він не хотів випробовувати долю. Це селище, ця ніч, завтрашній день — перш ніж він прийме рішення щодо іншої речі — це не його найближче майбутнє, хай би яким воно було і хай би що йому судилося.

Він кивнув Сайленс у темряві, й вони повернули геть від селища і поволокли сани на північ уздовж берега.

Упродовж днів та ночей подорожі — зупиняючись на ночівлю, вони споряджали тільки накриття зі шкури карибу, притороченої до оленячих рогів на задку саней, і спали під ним, укрившись хутряними запонами, — у Крозьє було доволі часу для роздумів.

За кілька останніх місяців, — можливо тому, що йому не було з ким поговорити, або принаймні не було співрозмовника, з яким би можна було спілкуватися вголос, — він навчився розмовляти з різними частинами свого розуму та серця, так наче вони були одухотвореними і кожен з них мав свою власну думку. Одна його душа, найстарша і дуже втомлена, знала, що він зазнав невдачі в усіх випробуваннях, які йому послала доля. Його матроси — люди, які довірили йому свої життя, сподіваючись на порятунок, — усі загинули або розбрелися хто куди. Розумом він сподівався, що хтось та вижив, але серцем, у самій його глибині, він знав, що всі матроси, розпорошені в землі Туунбака, вже мертві, і їхні кістки біліють на якихось безіменних берегах або голих плавучих крижинах. Він втратив їх усіх.

Він міг, принаймні, піти за ними.

Крозьє все ще не знав, де саме він перебуває, хоча з кожним днем усе більше впевнювався, що вони перезимували на західному березі якогось великого острова на північний схід від острова Короля Вільяма, майже на тій самій широті, що й табір Терору і сам «Терор», хоча ці місця мають бути за сотню або й більше миль на захід від них. Якби він захотів повернутися на «Терор», йому треба було йти на захід через замерзле море й, можливо, через інші острови, а потім перетнути всю північну частину самого острова Короля Вільяма та здолати ще двадцять п’ять миль по кризі, щоб дістатися до покинутого ним більше десяти місяців тому корабля. Але він не хотів повертатися на «Терор».

Крозьє, який за останні місяці достатньо засвоїв науку виживання, гадав, що зміг би знайти шлях до Рятувального табору і навіть дістатися до річки Бека, якщо залишиться достатньо часу, полюючи під час подорожі, будуючи снігові хатки або шкіряні намети, коли прихоплять неминучі снігові буревії. Він може вирушити на пошуки своїх розкиданих моряків цього літа, через десять місяців по тому, як покинув їх, знайти якісь їхні сліди, навіть якщо це займе роки.

Сайленс піде слідом за ним — він знав, що неодмінно піде, — якщо він обере цей шлях, попри те, що це означатиме смерть усього, чим вона була, і всього, заради чого тут жила.

Але він не проситиме її про це. Якщо він вирішить іти на південь за своїми людьми, він піде один, тому що припускає, незважаючи на всі свої нові знання та вміння, що загине в цих пошуках. Якщо не помре на кризі, то зазнає серйозних травм на річці, якою йому треба буде підніматися. Якщо його не прикінчать річка, або рани, або хвороба на цьому шляху, він може наразитися на ворожі ескімоські племена або на ще дикіших індіанців далі на південь. Англійці — особливо арктичні дослідники з чималим досвідом — схильні вважати ескімосів примітивним, але дружелюбним народом, дуже добродушним і геть не войовничим. Однак Крозьє бачив правду у своїх снах: ескімоси — людські створіння, вони нічим не відрізняються від представників будь-яких інших рас і часто вдаються до зброї та чинять убивства, а в тяжкі часи схильні навіть до канібалізму.

Він знав, що значно коротшим і надійнішим шляхом до порятунку, ніж шлях на південь, був інший: він має вирушити звідси прямо на схід через замерзле море, перш ніж влітку скресне паковий лід — якщо він взагалі скресне, — принагідно полюючи та ставлячи сильця, потім перетнути півострів Бутія до його східного узбережжя, повернути на північ і дістатися узбережжя Фурії або місць стоянки минулих експедицій. А вже там, на узбережжі Фурії, просто дочекатися якогось китобоя чи рятувального судна. У цьому разі шанси на його виживання та порятунок були б чудовими.

Але що на нього чекає після повернення до цивілізації… назад до Англії? Він назавжди залишиться капітаном, який кинув напризволяще своїх моряків, прирік їх на смерть. Військовий трибунал неминучий. І хай би яким був його присуд, ганьба Крозьє стане довічною.

Однак не це втримувало його від походу на схід чи південь.

Жінка поруч з ним носила його дитину.

З усіх невдач Френсіса Крозьє невдатність його як чоловіка діймала його найбільше. Він запропонував руку і серце молодій жінці, яку покохав, а та роздражнила його, а потім використала для свого задоволення, як матроси використовували портових шлюх.

«Ні, — подумав він, — як я сам користався портовими шлюхами».

Тепер щоранку, а часто й посеред ночі він прокидався поруч із Сайленс, усвідомлюючи, що бачив її сни, знаючи, що вона так само бачила його сни, зігрітий теплом її тіла, відчуваючи свій відгук на це тепло. Кожного дня вони виходять на холод і б’ються за життя разом — послуговуючись її вправністю та знаннями, щоб полювати на інших істот та поїдати інших істот, аби їхні дві минущі душі могли прожити трохи довше.

«Вона носить нашу дитину. Мою дитину».

Але це не мало стосунку до того рішення, яке він мав прийняти в кілька наступних днів.

Йому майже п’ятдесят три, і він повинен повірити у щось таке нісенітне, що сама думка про це мала б викликати у нього сміх.

Від нього вимагають — якщо він правильно розуміє мотузяні фігурки і сни, а він вважає, що зрештою навчився їх тлумачити, — зробити щось таке жахливе й таке болісне, що коли цей досвід його не вб’є, то може позбавити здорового глузду.

Він має повірити, що таке божевілля, проти якого постає все його єство, — це саме те, що належить зробити.

Він має повірити, що його сни — просто сни — і його кохання до цієї жінки примусять його відмовитися від раціонального життя, щоб стати…

Стати ким?

Кимось і чимось геть іншим.

Тягнучи поруч із Сайленс сани під небом, що вигравало несамовитими кольорами, він нагадував собі, що Френсіс Роудон Мойра Крозьє ні у що не вірить.

Або, радше, якщо у щось і вірить, то це у Гоббсів «Левіафан».

«Життя у людини одне, і воно безталанне, злиденне, мерзосвітне, жорстоке й коротке».

Цього не зможе заперечити жодна людина зі здоровим глуздом. Френсіс Крозьє, попри свої сни, головний біль і нове дивне бажання повірити, залишався людиною при здоровому глузді.

Якщо чоловік у смокінгу, сидячи в добре натопленій вугіллям бібліотеці свого маєтку в Лондоні, може зрозуміти, що життя у людини одне, і воно безталанне, злиденне, мерзосвітне, жорстоке й коротке, то як це може заперечити чоловік, що тягне сани, навантажені мороженим м’ясом та хутром, через безіменний острів, крізь арктичну ніч, під божевільним небом, до замерзлого моря за тисячі миль від будь-якого цивілізованого осередку?

Назустріч своїй долі, такій страшній, що навіть важко уявити?

На п’ятий день, тягнучи сани вздовж берега, вони дійшли до краю острова, і Сайленс повела його по кризі на північний схід. Там вони вповільнилися — через неминучі стикові гребні й дрейфуючі крижини, — і їм стало набагато важче просуватися вперед. А ще вони рухалися значно повільніше, щоб не розбити саней.

Вони користувалися своєю плиткою на ворвані, щоб розтоплювати сніг і отримувати питну воду, але не зупинялися, щоб вполювати свіжого м’яса, хоча Сайленс часто показувала на продуховини у кризі.

Сонце зараз з’являлося на небосхилі десь на тридцять хвилин щодня. Крозьє не був певен щодо часу. Його годинник пропав разом з одежею після того, як його підстрелив Гіккі, а Сайленс порятувала… якимось чином. Вона так і не розповіла йому, як це їй вдалося.

«Тоді я помер уперше», — думав він.

Зараз від нього вимагають померти ще раз — має померти той, ким він був, щоб стати кимось іншим.

Як багато людей отримували такий другий шанс? Як багато капітанів, на чиїх очах померли або зникли сто двадцять п’ять моряків експедиції, хотіли б скористатися ним?

«Я можу зникнути».

Крозьє бачив численні шрами на своїх руці, грудях, животі та нозі щовечора, коли роздягався, щоб заповзти під хутряні укривала, і міг лише уявити, які жахливі шрами від куль та рушничного дробу залишилися на його спині. Можливо, вони слугували і поясненням, і виправданням небажання згадувати про минуле.

Він може пішки перетнути Бутію у східному напрямку, полювати й рибалити в багатих, відносно теплих водах біля тамтешнього узбережжя, переховуватися від кораблів Королівського військово-морського флоту та інших англійських рятувальних кораблів, чекаючи на якесь американське китобійне судно. Навіть якщо воно з’явиться через два або три роки, він зможе протриматися весь цей час. Зараз він уже був у тому певен.

А потім, замість повернутися додому до Англії — а чи була Англія коли-небудь його домом? — він може сказати американським рятувальникам, що втратив пам’ять і не знає, що трапилося з ним чи його судном, продемонструвавши на доказ цього свої жахливі рани, і вирушити з ними до Америки, коли закінчиться китобійний сезон. Там він зможе почати нове життя.

Як багато людей отримувало шанс розпочати нове життя у його віці? Багато хто залюбки скористався б такою можливістю.

Чи піде з ним Сайленс? Чи до снаги їй буде терпіти допитливі погляди та пересміювання матросів і ще допитливіші позирки й перешіптування «цивілізованих» американців в якомусь місті Нової Англії чи у Нью-Йорку?

Чи проміняє вона свої хутряні вдяганки на ситцеві платтячка і корсети з китового вуса, знаючи, що назавжди залишиться зовсім чужою в геть чужій країні?

Вона піде.

Крозьє знав це так само напевно, як знав усе інше.

Вона піде туди слідом за ним. І помре там — дуже швидко. Від горя, від чужинськості незнайомого світу і від злих, дріб’язкових, ворожих і непогамовних думок, які проникатимуть у неї, як отрута з консервів Ґолднера проникла у Фітцджеймса — непомітно, підступно, смертельно.

Він знав це напевне.

Але Крозьє міг би зростити їхнього сина в Америці й почати нове життя у цій майже цивілізованій країні, можливо, стати капітаном якогось тамтешнього приватного вітрильника. Він зазнав цілковитої невдачі як капітан Королівського військово-морського флоту й Служби географічних досліджень, як офіцер і як джентльмен — гаразд, джентльменом він ніколи не був, — але жодному стерву в Америці про це знати не потрібно.

Ні, ні, на великому вітрильнику він, рано чи пізно, опиниться в тих місцях і портах, де його можуть знати. Якщо його впізнає хтось з англійських флотських офіцерів, його повісять як дезертира. Але ось маленьке рибальське судно… рибальство неподалік якогось невеличкого містечка на узбережжі Нової Англії, де, можливо, в порту на нього чекатиме американська дружина, що разом з ним виховує його сина після смерті Сайленс.

«Американська дружина?»

Крозьє зиркнув на Сайленс, що йшла у запрягу праворуч від нього, тягла лямку разом з ним. Малиновий, червоний, пурпуровий та білий кольори полярного сяйва над ними забарвили її хутряну парку з каптуром. Вона не дивилася на нього. Але він був певен, що вона знає, про що він думає. Або якщо не знає зараз, то дізнається пізніше, коли вони лежатимуть в обіймах одне одного і бачитимуть сни.

Він не може повернутися до Англії. Він не може поїхати до Америки.

Але альтернатива…

Він здригнувся й натягнув нижче свій каптур, щоб облямівка з хутра полярного ведмедя краще затримувала тепло його дихання.

Френсіс Крозьє ні у що не вірив. «Життя у людини одне, і воно безталанне, злиденне, мерзосвітне, жорстоке й коротке». В ньому немає жодного плану, немає сенсу, немає прихованих таємниць, які компенсували б ох-які-очевидні нещастя й банальності. Нічого з того, чого він навчився протягом останніх шести місяців, не переконало його у протилежному.

Чи переконало?

Разом вони тягнули сани все далі й далі по скутому кригою морю.

На восьмий день вони зупинилися.

Ця крижина нічим не відрізнялася від більшості інших пакових крижин, які вони перетнули минулого тижня, — можливо, трохи рівніша, можливо, тут дещо менше величезних крижаних брил і стикових гребенів, але, по суті, це була така ж пакова крижина, як і решта. Крозьє бачив віддалік кілька маленьких незамерзлих ополонок — їхня темна вода здавалася плямами на білій кризі, — і крига в деяких місцях розкололася, утворивши кілька вузьких тимчасових розводь, що нікуди не вели. Якщо весна цьогоріч не настане на два місяці раніше належного часу, це була гарна демонстрація її торжества. Але Крозьє за роки своїх арктичних мандрів і раніше бачив достатньо таких фальшивих відлиг і достеменно знав, що справжнє скресання пакової криги розпочнеться тільки наприкінці квітня або й пізніше.

А тим часом довкола рясніють латки відкритої води та доволі дихальних лунок тюленів, — можливо, у них є навіть шанс вполювати моржа чи нарвала, якщо ті з’являться, але Сайленс не цікавило полювання.

Обоє покинули запряг і роззирнулися. Вони зупинилися опівдні в короткий проміжок часу, коли сутінки правлять за день.

Сайленс стала перед Крозьє, зняла його рукавиці, а потім стягнула свої. Вітер був дуже студеним, тож їхні руки не можна було тримати на холоді більше хвилини, але в цю хвилину вона стиснула його руки у своїх, пильно дивлячись йому в очі. Вона перевела свій погляд на схід, потім подивилася на південь, а потім знову на нього.

Питання було зрозумілим.

Крозьє відчув, як у нього шалено закалатало серце. Він не міг пригадати жодного випадку у своєму дорослому житті — навіть тієї ночі, коли Гіккі підстеріг його, — щоб він почувався таким переляканим.

— Так, — сказав він.

Сайленс знову одягла свої рукавиці й почала розвантажувати сани.

Допомагаючи їй викладати на кригу речі, а потім розбирати самі сани, він вкотре вражався, як вона змогла знайти це місце. Він уже помітив, що хоча іноді вона орієнтується за зорями та місяцем, набагато частіше Сайленс просто дуже уважно придивляється до орієнтирів на місцевості. Навіть посеред пустельних крижаних полів вона ретельно рахує стикові гребені й снігові вали, наметені вітром, зауважуючи, в якому напрямку тягнуться ці гребені. Як і Сайленс, Крозьє почав вимірювати час не днями, а ночівлями: скільки разів вони зупинялися, щоб поспати, — байдуже, вдень це було чи вночі.

Тут, на кризі, він був уже значно обізнанішим, ніж будь-коли раніше, — запозичивши досвід від Сайленс, — і щодо тонкої криги між торосами, і щодо старої зимової криги й нових стикових гребенів та товстої пакової криги й небезпечного молодого льоду. Зараз він міг побачити розводдя за багато миль звідси просто за легеньким потемнінням хмар над ним. Зараз він оминав небезпечні, майже невидимі тріщини та крихкий лід, навіть не усвідомлюючи, як він це робить.

Але чому саме це місце? Як вона знала, що треба прийти саме сюди для того, що вони збиралися зробити?

«Я збираюся зробити», — подумав він, і його серце закалатало ще шаленіше.

Але ще не час.

У сутінках, що швидко насувалися, вони зв’язали кілька поперечок і вертикальних стійок розібраних саней, щоб звести примітивний каркас для невеликого намету. Вони пробудуть тут лише кілька днів — якщо тільки Крозьє не залишиться тут назавжди, — тому й не намагалися ні знайти кучугуру для будівництва снігової хатини, ні витрачати зусилля, щоб поставити справжній намет. Цей служитиме їм тільки тимчасовим притулком.

Кілька шкур використали для зовнішніх стін намету, решту затягли всередину.

Поки Крозьє розстеляв на підлозі шкури і хутряні укривала для спання, Сайленс назовні швидко й вправно вирубала блоки з льоду в крижаних нетрях неподалік і побудувала невисоку стіну з навітряного боку намету. Це бодай трохи захистить від пронизливого вітру.

Уже всередині вона допомогла Крозьє встановити каганець, заправлений ворванню, й рамку з оленячих рогів у «передпокої», після чого вони почали розтоплювати сніг, щоб отримати воду для пиття. На рамці над вогнем вони розвісили для просушування свій верхній одяг. Вітер замітав снігом покинуті сани, від яких залишилося саме полоззя.

Три дні вони обоє постували. Нічого не їли, пили лише воду, щоб угамувати бурчання в животі; щодня надовго полишали намет, навіть коли ішов сніг, щоб повправлятися і зменшити нервове напруження.

Крозьє вправлявся у киданні обох гарпунів та обох списів у великий валун зі снігу та криги; Сайленс підібрала їх біля своїх мертвих родичів на місці кривавої розправи й багато місяців тому приготувала по одному важкому гарпуну з довгою мотузкою й по одному легшому метальному спису для кожного з них.

Зараз він кидав гарпун з такою силою, що він встрягав у крижаний валун на десять дюймів.

Сайленс підійшла ближче й відкинула свій каптур, вдивляючись у нього в мінливому світлі полярного сяйва.

Він похитав головою й спробував усміхнутися.

Він не знав, як за допомогою жестів сказати їй: «Хіба не так ти чиниш зі своїми ворогами?» Натомість він спробував заспокоїти її незграбними обіймами, які мали означати, що він не збирається залишати її та не має наміру використовувати гарпун як належить найближчим часом.

Він ніколи не бачив такого полярного сяйва.

Весь день і всю ніч запинала мінливого кольору, що спускалися з неба, танцювали від виднокола до виднокола, а осереддя цієї пишної вистави було у них просто над головою. За всі роки, проведені в експедиціях біля Північного або Південного полюсів, Крозьє жодного разу не бачив нічого, що бодай віддалено нагадувало б цей вибух світла і кольорів. Бліде сонце, яке з’являлося на небі десь на годину в середині дня, майже не гасило яскравості сяйва.

Візуальні феєрверки тепер мали ще й багатий звуковий супровід.

Крига довкола них стогнала, тріщала, гуділа й скреготала від шаленого тиску, а гуркіт вибухів нагадував артилерійську канонаду.

Знесилений очікуванням і лихими передчуттями, Крозьє ще сильніше нервував від шуму й коливання пакової криги під ними. Тепер він спав у парці — байдуже, що пітнів, — і кілька разів за час сну прокидався і виходив назовні, переконаний, що їхня величезна плавуча крижина розколюється.

Однак цього не сталося, хоча в межах п’ятдесяти ярдів від їхнього намету то тут, то там відкривалися розколини, тріщини від яких розходилися швидше, ніж могла б бігти людина по твердій на вигляд кризі. Потім розколини закривалися й зникали. Але гуркіт вибухів тривав, як і те шаленство у небі.

В останню ніч свого життя Крозьє спав уривками — від голоду він мерз так, що навіть тіло Сайленс не могло його зігріти, — і йому снилося, що Сайленс співає.

Гуркіт криги перетворювався на ритмічний барабанний бій, що служив акомпанементом її високого, ніжного, сумного втраченого голосу:

Айяа, яа, япапе!

Айяа, яа, япапе!

Айб-йб, айб-йб-йб…

Айі, яаі, йб…

Скажи, чи було життя таким прекрасним на землі?

Тут я сповнююсь радістю,

Коли зазоріє світанок

Тут я сповнююсь радістю,

Коли зазоріє світанок

І велике сонце піднімається на небо.

Але там, де ти,

Я лежу і тремчу від страху

Перед личинками і хробаками

Або морськими створіннями без душі,

Які точать мої ключиці

Й виїдають мої очі.

Айі, яі, йб…

Айб-йб, айб-йб-йб…

Айяа, яа, япапе!

Айяа, яа, япапе!

Крозьє прокинувся, обливаючись холодним потом. Він побачив, що Сайленс уже проснулася й дивиться на нього своїми темними незмигними очима, і в момент безмежного жаху він зрозумів, що зараз чув не голос дружини, яка співала пісню мерця — пісню мертвої людини, звернену до свого попереднього втілення, — а голос свого ненародженого сина.

Крозьє разом з дружиною підвелися й одяглися в урочистій тиші. Надворі, попри те, що зараз був, мабуть, ранок, все ще стояла ніч, але ніч тисяч неймовірних кольорів, що затьмарювали мерехтливі зорі.

Тріск скресаючої криги все ще звучав барабанним боєм.