Терор

67 ТАЛІРІКТАҐ

68° 30′ півн. шир., 99° зах. довг.

28 травня 1851 року

Навесні того року, коли народилася їхня друга дитина, дівчинка, вони гостювали в родині Сілни, що належала до племені Людей Ходячого Бога, яке очолював шаман Асіяюк, коли один зайшлий мисливець на ім’я Інупіюк приніс звістку, що плем’я Справжніх Людей далеко на півдні отримало aituserk — дари — предмети з дерева, металу та інші цінні речі від мертвих kabloona — білих людей. Таліріктаґ мовою жестів звернувся до Асіяюка, який перекладав його миги для Інупіюка. Звучало це так, наче скарбами могли бути ножі, виделки та інші речі із суднових шлюпок «Еребуса» й «Терору».

Асіяюк прошепотів Таліріктаґу та Сілні, що Інупіюк був qavac — буквально, «чоловіком з півдня», — але також додав слово мовою інуктікут, що означало придуркуватість. Таліріктаґ дав знати, що зрозумів, але продовжував жестами ставити запитання, які невдоволений шаман перекладав мисливцю, що шкірився, мов той йолоп. Таліріктаґ здогадувався, що Інупіюк почасти почувався незручно, оскільки цей мисливець з півдня ніколи раніше не бачив sixam ieua — повелителів духів — і не був до кінця певен, чи Таліріктаґ і Сілна були людськими істотами чи ні.

Скидалося на те, що артефакти були справжні. Таліріктаґ та його дружина повернулися до свого гостьового iglu, де вона погодувала дитину, а він усе як слід обміркував. Коли він підвів на неї погляд, вона заговорила до нього «мотузяною» мовою.

«Ми маємо йти на південь, — сказала мотузка, що танцювала між її пальцями. — Якщо ти хочеш».

Він кивнув.

Кінець кінцем Інупіюк погодився провести їх до селища, що лежало на південному сході, й Асіяюк вирішив піти з ними — дуже несподівано, бо старий шаман останнім часом мало коли вирушав у далекі мандри. Асіяюк узяв із собою свою найкращу дружину, Чайку — молоду Науйя з amooq, великими цицьками, — яка також мала шрами, що залишилися після смертельної сутички з kabloona три роки тому. Вони з шаманом єдині вціліли в тій різанині, але дівчина не виказувала жодної непрязні до Таліріктаґа. Її цікавила доля останніх kabloona, що, як усім було відомо, попрямували на південь через кригу три літа тому.

Шестеро мисливців з племені Людей Ходячого Бога також захотіли піти з ними — головним чином з цікавості, а також щоб пополювати в дорозі, бо крига в протоці скресла дуже рано цієї весни, — тож зрештою вони спорядили кілька човнів, оскільки вздовж берега вже відкрилися розводдя.

Таліріктаґ і Сілна разом з двома своїми дітьми вирішили подорожувати — як і четверо з мисливців — у довгому подвійному qayaq, але Асіяюк був занадто старий і поважний, щоб веслувати в каяку. Він та його Науйя вмостилися посередині просторого відкритого umiak, де на веслах сиділи двоє молодих мисливців. Усі не ремствуючи чекали на umiak, якщо не було вітру для його вітрил, бо тридцятифутовий човен мав на борту достатньо свіжої їжі, тож їм нечасто доводилося зупинятися для полювання чи риболовлі, хіба коли їм самим хотілося трохи розім’ятися. На umiak вони повантажили і свої kamatik — сани — на випадок, якщо доведеться мандрувати суходолом. Інупіюк, мисливець з півдня, також плив в umiak, як і шестеро qimmiq — собак.

Хоча Асіяюк великодушно запропонував Сілні та її дітям їхати в його просторому umiak, вона за допомогою мотузочки показала, що воліє їхати в каяку. Таліріктаґ знав, що його дружина нізащо не допустить, щоб хтось з її дітей — особливо двомісячна Каннеюк — перебували так близько до злих собак. Їхній дворічний син Тууґак — «Ворон» — не боявся псів, але він не мав вибору. Він сидів у каяку між Таліріктаґом і Сілною. Мала Каннеюк (чиїм таємним іменем sixam ieua було Арнаалук) лежала в amoutiq, великому каптурі, в якому носили дітей.

Ранок того дня, коли вони вирушили у мандрівку, видався холодним, але ясним. Вони зіштовхнули човни з берега, вкритого рінню, а п’ятнадцятеро членів племені Ходячого Бога, що залишалися, завели пісню з побажанням щасливого повернення:

На другу ніч подорожі, перш ніж вирушити на веслах і під вітрилом на південь по розводдях від angilak qikiqtaq, «найбільшого острова», який Джеймс Росс колись давно назвав Землею Короля Вільяма, попри те, що тубільці, які розповіли йому про неї, весь час називали її qikiqtaq, qikiqtaq, qikiqtaq, вони зупинилися менше ніж за милю від Рятувального табору.

Таліріктаґ пішов туди сам.

Якось він уже повертався до табору. Два літа тому, всього за кілька тижнів до народження Ворона, вони із Сілною навідалися сюди. Тоді минуло менше року відтоді, як чоловіка, яким раніше був Таліріктаґ, зрадили, заманивши в пастку, і застрелили, мов того собаку, але вже залишилося зовсім мало слідів того, що тут був головний табір для більш ніж шістдесяти англійців. Усі голландські намети пошматувало й віднесло геть вітром, крім кількох клаптів парусини, вмерзлих у рінь. Там залишилися тільки бівачні вогнища й кілька кругів, викладених з каменю, яким притискали поли наметів.

І трохи кісток.

Він знайшов кілька довгих кісток, шматки погризеного хребта і тільки один череп — без нижньої щелепи. Тримаючи той череп у своїх руках два літа тому, він благав Бога, щоб це не був доктор Гудсер.

Він зібрав усі розкидані й погризені nanuq кістки й поховав разом з черепом в одній могилі, поклавши на надгробок, складений з каміння, виделку, яку він знайшов серед ріні, за звичаєм Справжніх Людей і Людей Ходячого Бога, з якими він провів літо і які посилали корисні інструменти й любі серцю покійника речі у світ духів разом із мертвим.

Уже поклавши виделку, він усвідомив, що inuit подумали б про це як про обурливе марнотратство дорогоцінного металу.

Тоді він вирішив прочитати над могилою молитву.

Молитви мовою інуктікут, які він чув останні три місяці, не підходили. Але у своїх недолугих спробах вивчити ескімоську мову — попри те, що він ніколи не зможе вимовити нею жодного слова, — того літа він розважався тим, що намагався перекласти Отче Наш мовою інуктікут.

Того вечора, стоячи біля нагробка, під яким лежали кістки його товаришів, він намагався подумки проказати цю молитву:

Nelegauvot kailaule. Pijornajat pinatuale nuname sorlo kilangme…

Отче наш, що є на небесах, нехай святиться ім’я Твоє…

Це все, на що він спромігся два роки тому, але й цього було достатньо.

Зараз, майже два роки по тому, повертаючись до своєї дружини з Рятувального табору, який виглядав ще спустошенішим, ніж раніше — виделка щезла, надгробок зруйнований, могила сплюндрована Справжніми Людьми з півдня, навіть кістки безслідно зникли — Таліріктаґ посміхнувся, усвідомивши, що навіть якщо йому подарують біблійні роки життя, він усе одно ніколи не оволодіє мовою Справжніх Людей.

Кожне слово цієї мови — навіть прості іменники — мали десятки значень, а тонкощі синтаксису були далеко за межами розуміння чоловіка середнього віку, який ще хлопчиськом пішов у море й так і не вивчив навіть латини. Дякувати Богові, йому ніколи не доведеться говорити цією мовою вголос. Силкуючись зрозуміти потік слів, сповнених клацаючих звуків, він отримував лише головний біль, на кшталт того, що мучив його, коли він тільки починав бачити сни Сілни.

Великий Ведмідь, наприклад. Звичайний білий ведмідь. Люди Ходячого Бога та інші Справжні Люди, з якими він зустрічався упродовж двох останніх років, називали його nanuq, що було доволі просто, але він також чув варіанти, які можна було б записати — англійською, бо свого письма Справжні Люди не мали — як nanoq, ndnuvak, nannuraluk, takoaq, pisugtoo, та ayualunaq. А зараз від Інупіюка, цього мисливця з півдня (який, він уже зрозумів, зовсім не був таким недоумком, як твердив Асіяюк), він дізнався, що в багатьох південних племенах Справжніх Людей Великого Ведмедя називають також Tornårssuk.

Кілька болісних місяців, коли у нього все ще гоїлися рани й він учився їсти та ковтати заново, він був цілком задоволений тим, що взагалі не мав імені. Потім, після випадку під час полювання на білого ведмедя того першого літа, коли він сам-один витягнув з води тушу мертвого ведмедя, чого не вдалося зробити трьом мисливцям із запрягом собак (річ була зовсім не в його надлюдській силі, просто лише він побачив, де линь їхнього гарпуна зачепився за виступ крижини), рід Асіяюка почав називати його Таліріктаґ — «Сильна рука», і він не заперечував проти цього, хоча йому значно краще велося без імені. Асіяюк тоді сказав, що разом з іменем він отримав пам’ять душі попередньої «Сильної Руки», який загинув від рук kabloona.

Кількома місяцями раніше, коли вони із Сайленс прийшли до селища, де стояли iglu, щоб жінки допомогли їй під час пологів — на світ мав з’явитися Ворон, — він не був здивований, довідавшись, що Справжні Люди, які спілкуються мовою інуктікут, називають його дружину іменем Сілна.

Він бачив, що вона втілює водночас дух Сайли, богині повітря, і дух Седни, богині моря. Свого таємного імені sixam ieua, повелительки духів, вона не хотіла або не могла повідомити йому ні за допомогою мотузки, ні через сни.

Він знав своє власне таємне ім’я. Тієї першої ночі нестерпних страждань після того, як Tuunbaq забрав у нього язик і колишнє життя, він почув своє таємне ім’я у сні. Але він ніколи нікому його не скаже, навіть Сілні, яку все ще називав Сайленс, подумки спілкуючись з нею під час кохання та в їхніх спільних снах.

Селище називалося Талойоак, де у наметах і снігових хатинах мешкало десь із шістдесят людей. Там були навіть будинки з дерну, що притулилися до скель з кручі, дахи яких улітку зазеленіють травою.

Місцевий народ звався олікаталіками. За його припущеннями, це слово означало «люди з каптурами», хоча хутряні шкури, які вони носили на плечах, більше скидалися на англійські вовняні шарфи, ніж на справжні каптури. Вождь був приблизно ровесником Таліріктаґа й виглядав достатньо привабливим, хоча в нього не залишилося зубів, тому він здавався старшим за свої роки. Його звали Ікпакхуак, що, за словами Асіяюка, означало «Брудний». Але, наскільки міг судити Таліріктаґ з його вигляду і запаху, Ікпакхуак був не брудніший за решту й чистіший за декого.

Набагато молодшу за нього дружину Ікпакхуака звали Пґілак. Асіяюк самовдоволено розтлумачив, що це ім’я означало «Крижаний Дім». Але поводження Гіґілак з гостями в жодному разі не було холодним; вона разом зі своїм чоловіком тепло привітали родину Таліріктаґа, нагодувавши гарячою їжею та вручивши подарунки.

Він усвідомив, що ніколи не зможе зрозуміти цих людей.

Ікпакхуак, Гіґілак та інші члени посімейства приготували для них umingmak, біфштекси з м’яса мускусного бика, їхню святкову страву, яка дуже припала до смаку Таліріктаґу, але якою буквально давилися Сілна, Асіяюк, Науйя й решта племені, бо вони були netsilik — «людьми тюленя». Після всіх привітальних церемоній та частування він спромігся мовою жестів перевести розмову на подарунки kabloona.

Ікпакхуак визнав, що «люди з каптурами» насправді мають такі скарби, але перш ніж показати їх гостям, він попросив Сілну з Таліріктаґом продемонструвати мешканцям селища свої чари. Більшість олікаталіків ніколи в житті не бачили жодного sixam ieua — хіба що десятиліття тому Ікпакхуак знав батька Сілни, Айю, — тож Ікпакхуак чемно попросив Сілну й Таліріктаґа трохи політати довкола селища й, можливо, перетворитися на тюленів, тільки, якщо їхня ласка, не на ведмедів.

Сілна пояснила — послуговуючись «мотузяною» мовою, з якої перекладав Асіяюк, — що двоє повелителів-духів-неба не бажають цього робити, але вони обоє покажуть гостинним олікаталікам оцупки їхніх язиків, які забрав у них Tuunbaq, а її чоловік, kabloona sixam ieua, дасть їм рідкісну можливість побачити його шрами… згоїни, які залишилися від ран, отриманих у жорстокій битві зі злими духами кілька років тому.

Це повністю задовольнило Ікпакхуака та його людей.

Після демонстрації шрамів Таліріктаґу вдалося змусити Асіяюка повернутися до розмови про дари kabloona.

Ікпакхуак одразу кивнув, ляснув у долоні й послав хлопців принести скарби. Вони передавалися по колу.

Там були різноманітні дерев’яні деталі, серед яких відколотий і гарно збережений шматок такелажного бруса.

Там були золоті ґудзики з якорем — символом Адміралтейства та Служби географічних досліджень.

Там був фрагмент любовно вишитої моряцької нижньої сорочки.

Там був золотий годинник, ланцюжок, на якому його, мабуть, носили, й жменя монет. Ініціали на задній кришці годинника ЧФдВ — Чарльз ДеВо.

Там був срібний пенал для олівців з ініціалами ЕС усередині.

Там була репліка золотої медалі, яку колись Адміралтейство вручило серу Джону Франкліну.

Там були срібні виделки та ложки з гербами різних офіцерів Франкліна.

Там була маленька китайська тарілка з написаним на ній кольоровою емаллю іменем «Сер Джон Франклін».

Там був хірургічний скальпель.

Там була переносна конторка з червоного дерева для письма, яку чоловік, що зараз тримав її в руках, одразу впізнав, бо вона була його власна.

«Невже ми справді тягнули все це гівно сотні миль у шлюпках? — думав Крозьє. — А до цього ще тисячі миль з Англії? Про що ми тільки думали?»

Він відчув, як на нього накочується хвиля нудоти, й заплющив очі, борючись з її нападом. Сайленс доторкнулася до його руки. Вона збагнула його внутрішній стан, збурення суперечливих почуттів. Він подивився в її очі, щоб запевнити, що насправді він усе ще тут, з нею, хоча він був не тут. Не насправді. Не повністю.

Вони вирушили на веслах уздовж берега на захід, до гирла річки Бека. Ікпакхуакові олікаталіки були не зовсім щирими, ухилялися від відповіді, де вони знайшли свої скарби kabloona. Хтось казав, що вони з місця, яке зветься Кінуна — це міг бути один з численних острівців у протоці на південь від острова Короля Вільяма, — але більшість мисливців говорили, що вони знайшли скарби на захід від Талойоака, в місцині, яку вони називали Куґлуктук, що, за словами Асіяюка, означало «Місце Водоспадів».

Крозьє вирішив, що йдеться про перший маленький водоспад, про який він читав у Бека і який, судячи з його слів, був неподалік від гирла Великої Рибної Річки.

Тиждень вони провели там у пошуках. Асіяюк, його дружина і троє мисливців залишились з umiak у гирлі річки, але Крозьє та Сайленс зі своїми дітьми, мисливцем Інупіюком, якого все ще гризла цікавість, та іншими мисливцями піднялися на каяку вгору за течією десь на три милі до першого перекату. Там він знайшов клепки від бочки. Шкіряну підошву черевика з дірками від гвіздків. З-під піску й багнюки на березі річки витягнув восьмифутовий вигнутий і колись відполірований шматок дубової дошки, який міг бути частиною планшира одного з катерів. (Він став би цілим скарбом для олікаталків.) І нічого більше. Вони поверталися розчаровані, веслуючи вниз за течією до узбережжя, коли натрапили на якогось старого з трьома дружинами та чотирма шмаркатими дітьми.

Жінки тягли на своїх спинах згорнуті шкури карибу, і вони, за словами того чоловіка, прийшли до річки порибалити. Він ніколи раніше не бачив жодного kabloona, а одразу двох без’язиких sixam ieua, повелителів духів, і поготів і був дуже наляканий, але один з мисливців, що були з Крозьє, вгамував його страхи. Старого звали Пугтурак, і він був з громади Кікіктак’юак, що належала до племені Справжніх Людей. Після обміну їжею та жартами стариган поцікавився, що вони роблять так далеко на північ від земель народу Ходячого Бога, і коли один з мисливців пояснив, що вони шукають живих чи мертвих kabloona, які могли проходити цією місциною, — або їхні скарби, — Пугтурак сказав, що він ніколи не чув про kabloona, які б пропливали цією річкою, але, прожувавши тюленяче м’ясо, яким вони його пригостили, додав:

— Минулої зими я бачив великий човен kabloona — такий великий, як айсберг, — з трьома палицями, що стирчали з нього, застряглий у кризі біля Ут’юліка. Я думаю, в його череві були мертві kabloona. Деякі з наших молодших чоловіків проникли всередину того човна — їм довелося прорубати своїми сокирами «із зоряного гівна» діру в його боці, — але вони залишили всі дерев’яні та металеві скарби там, де знайшли, й сказали, що цей дім з трьома патиками населений привидами.

Крозьє подивився на Сайленс.

«Я правильно його зрозумів?»

«Так», — кивнула вона.

Каннеюк заплакала, й Сілна розгорнула поли своєї літньої парки й почала годувати дитину.

Крозьє стояв на кручі й дивився на корабель, вмерзлий у кригу. Це був корабель Її Величності «Терор».

Їхня мандрівка від гирла річки Бека на захід до цієї ділянки узбережжя Ут’юлік зайняла вісім днів. Через мисливців племені Людей Ходячого Бога, які розуміли його жести, Крозьє запропонував Пугтуракові винагороду, якщо старий погодиться разом зі своєю родиною поїхати з ними й показати їм дорогу до човна kabloona з трьома патиками, що стирчать з його даху, але старий Кікіктарк’юак не хотів більше мати справи із зачаклованим трипатиковим домом kabloona. Хоча минулої зими він не заходив досередини човна з молодими чоловіками племені, він бачив, що те місце було споганене piifxaaq — небезпечними капосними духами, які його населяли.

Ут’юліком інуїти називали західне узбережжя півострова, який Крозьє за картами знав під іменем Аделаїди. Розводдя чистої води закінчилися не дуже далеко на захід від затоки, що вела на південь до гирла річки Бека — вузьку протоку там скувала пакова крига, — тож вони були змушені висадитися на березі, сховати каяки й Асіяюків umiak та продовжити рухатися на важкому тринадцятифутовому kamatik, який тягли шість їздових собак. Скориставшись якимсь своїм методом суходільного розрахунку курсу, якого, Крозьє знав, він ніколи не збагне, Сайленс провела їх через перешийок півострова завширшки близько двадцяти п’яти миль до тієї ділянки західного узбережжя, де Пугтурак казав, що бачив корабель… і навіть, зізнавався, стояв на його палубі.

Асіяюк не хотів залишати свого зручного човна, коли настав час рушати навпростець до суходолу. Якби Сілна, одна з найшанованіших у племені Людей Ходячого Бога повелительок духів, не виказала б свого щирого прохання, щоб він їх супроводжував — а прохання sixam ieua було наказом навіть для найсуворішого з шаманів, — Асіяюк наказав би своїм мисливцям відвезти його додому. Зрештою він дуже зручно влаштувався в kamatik і їхав, укрившись хутряними запонами, та навіть час від часу допомагав, кидаючи камінці в їздових собак і вигукуючи «Хоу! Хоу! Хоу!» — коли хотів, щоб вони повернули ліворуч, і «Ґі! Ґі! Ґі!» — коли хотів, щоб вони звернули праворуч. Крозьє здогадувався, що старий шаман заново відкриває для себе молодецьке задоволення від катання на санях, які тягне собачий запряг.

Зараз було пізнє пообіддя їхнього восьмого дня подорожі, і вони дивилися вниз на корабель Її Величності «Терор». Навіть Асіяюк здавався переляканим і пригніченим.

У найточнішому описі місцеположення корабля, який дав Пугтурак, йшлося про те, що трипатиковий дім «вмерз у кригу біля острова близько п’яти миль прямо на захід від одного мису» і що він разом зі своїм мисливським загоном «потім мав пройти близько трьох миль на північ через рівну кригу, проминувши на своєму шляху кілька островів, щоб дістатися від того мису до корабля. Вони побачили корабель зі скелі на північному краю великого острова».

Звісно, Путтурак не вживав слів «миля» чи «корабель», ні навіть «мис». Що насправді сказав старий, так це те, що трипатиковий дім kabloona з бортами, як в umiak, був за кілька годин ходу на захід від tikerqat, що означало «два пальці», як Справжні Люди називали два вузькі миси на цій ділянці узбережжя Ут’юлік, і неподалік від північного краю тамтешнього великого острова.

Крозьє зі своїм загоном з десяти людей — мисливець з півдня, Інупіюк, залишався з ними до самого кінця — пройшов на захід через нерівний лід від «двох пальців» і перетнув два острівці, перш ніж дістався більшого. На північному краю цього великого острова вони знайшли скелю, що підносилася майже на сотню футів над паковою кригою.

За дві-три милі від берега три високі щогли корабля Її Величності «Терор» накренилися під низькими хмарами.

Крозьє, звісно, став би у пригоді його далекогляд, але він і без нього впізнав щогли свого старого корабля.

Путтурак мав слушність — крига на цьому останньому відтинку шляху була набагато рівніша, ніж на березі та паковий лід між материком та островами. Своїм досвідченим капітанським оком Крозьє одразу визначив причину цього: ланцюг невеличких острівців, який тягнувся звідси на північний схід, утворював такий собі природний хвилелом, що захищав цю ділянку моря площею п’ятнадцять-двадцять квадратних миль від панівних північно-західних вітрів.

Яким чином «Терор» зрештою міг опинитися тут, майже за дві сотні миль на південь від місця, де він майже три роки простояв вмерзий у кригу неподалік від «Еребуса», було поза межами розуміння Крозьє.

Але морочитися над цієї загадкою лишилося недовго.

Справжні Люди, так само як і Люди Ходячого Бога, які рік за роком жили в тіні чудовиська, наближалися до корабля з очевидною осторогою. Розмови Пугтурака про привидів й злих духів справили на них неабияке враження — навіть на Асіяюка, Науйю та мисливців, які не були присутніми під час зустрічі зі старим. Сам Асіяюк усю дорогу, поки вони йшли по кризі, бурмотів заклинання, що мали відлякувати привидів, й захисні молитви, які, втім, нікому не додали почуття безпеки. Крозьє знав, що коли нервується шаман, усі теж стають нервовими.

Єдиною, хто йшов поруч із Крозьє попереду всіх, була Сайленс, яка несла обох дітей.

«Терор» накренився на лівий борт градусів на двадцять, його ніс був спрямований на північний схід, щогли похилилися на північний захід, а більша частина правого борту здіймалася над кригою. Дивна річ, але один якір — носовий якір лівого борту — був опущений: його якірний канат зникав під товстою кригою. Крозьє був здивований, оскільки глибина тут, за його припущеннями, становила щонайменше двадцять сажнів — а може, й набагато більше, — і все північне узбережжя острова позаду них було покраяне невеличкими затоками. Кінець кінцем — якщо тільки не було шторму — розсудливий капітан, що шукав безпечну бухту для стоянки, мав би провести корабель у протоку на східному боці великого острова, який вони щойно пройшли, й кинути якір між ним — його бескиди захищали б від вітру — і трьома меншими острівцями, завдовжки не більше двох миль, на схід звідси.

Але «Терор» стояв тут, десь за півтори милі від північного краю великого острова, з якорем, кинутим у глибоку воду, цілком відкритий північно-західним вітрам.

Варто було один раз обійти довкола корабля й поглянути на його похилу палубу з нижчого північно-західного борту, як ставало зрозумілим, чому мисливському загонові Пугтурака довелося прорубувати діру у піднятій над кригою стінці корпуса правого борту, тепер розтрощеного, розбитого й дірявого, щоб проникнути всередину: всі люки на верхній палубі були наглухо задраєні й затягнуті парусиною.

Крозьє повернувся до діри, прорубаної ескімосами у відкритому навітряному борту. Він вирішив, що зможе протиснутися в неї. Він згадав, як Пугтурак казав, що молоді мисливці скористалися своїми сокирами «із зоряного гівна», щоб пробратися досередини, й мимохіть усміхнувся, попри хвилю болісних почуттів, які володіли ним.

«Зоряним гівном» Справжні Люди називали падучі зірки й метал з метеоритів, що впали на кригу. Крозьє чув, як Асіяюк розповідав про uluriak anoktok — «зоряне гівно, що впало з неба».

Крозьє волів би, щоб у нього зараз були із собою гівняно-зоряний ніж чи сокира. Але єдиною його зброєю був звичайний робочий ніж з лезом з моржевого бивня.

На kamatik були гарпуни, але чужі — свої вони із Сайленс залишили в каяку тиждень тому, — а він не хотів просити скористатися гарпуном тільки для того, щоб увійти з ним у корабель. Біля саней, що стояли за сорок футів позаду них, qimmiq — великі собаки з моторошними блакитними та жовтими очима й душами, які вони ділили зі своїми хазяями, — гарчали, гавкали, вили й кидалися одне на одного й на кожного, хто до них наближався. Їм не подобалося це місце. Крозьє на мигах сказав Сайленс: «Скажи Асіяюку, нехай запитає в них, чи ніхто не хоче піти разом зі мною».

Вона швидко виконала його прохання, користуючись самими лише пальцями, без допомоги мотузки. Але старий шаман завжди розумів її набагато швидше, ніж міг розібрати незграбні знаки Крозьє.

Ніхто зі Справжніх Людей не захотів лізти в дірку.

«Я повернуся за кілька хвилин», — знаками сказав Крозьє Сайленс.

Вона широко усміхнулася.

«Не втрачай розуму, — жестами відповіла Сайленс. — Ми з дітьми йдемо з тобою».

Він протиснувся всередину, Сайленс одразу рушила слідом за ним, тримаючи на руках Ворона і Каннеюк у спеціальній сумці з м’якої шкіри, яку вона іноді носила на ремінцях на грудях. Обоє дітей спали.

Було дуже темно.

Крозьє зрозумів, що молоді мисливці Пугтурака проникли на палубу твіндека. Їм пощастило, бо якби вони спробували зробити це трохи нижче по міделю, то вперлися б у залізну обшивку вугільних бункерів і танків для зберігання води, що стояли на палубі трюму, й нізащо б не прорубали в корпусі діри, навіть зі своїми сокирами із «зоряного гівна».

За десять футів від дірки було так темно, хоч в око стрель, тож Крозьє просувався навпомацки, знаходячи дорогу по пам’яті й тримаючи Сайленс за руку. Якийсь час вони йшли вперед по похилій палубі, а потім повернули в бік корми.

Коли його очі призвичаїлися до темряви, у розсіяному світлі, що проникало крізь пролам у корпусі корабля, Крозьє розгледів, що важкі замкнуті на висячий замок двері до винної комори й двері до артилерійського арсеналу, що були трохи далі, розтрощені. Він і гадки не мав, хто таке зробив і чому, але сумнівався, що це справа рук людей Пугтурака. Ці двері вони спеціально залишили замкненими, коли покидали корабель, і саме сюди першим ділом навідалися б білі люди, якби повернулися на «Терор».

Барильця з ромом — вони мали так багато рому, що їм довелося залишити ці діжки тут, коли вони перебралися на кригу, — були порожні. Але діжки з порохом збереглися неторкнутими, як і ящики та барильця з кулями, парусинові патронташі з набоями, мушкети, що вишикувались у пірамідах майже по всій довжині двох переділок — їх було неможливо всі забрати із собою, — й дві сотні штиків, що все ще звисали з гачків уздовж бімсів та сволоків.

Один тільки метал з цієї кімнати зробив би рід Асіяюка найбагатшим серед Справжніх Людей у їхньому світі.

Залишків пороху та куль вистачило б на десяток великих родів Справжніх Людей на двадцять з лишком років, завдяки чому вони стали б беззаперечними володарями Арктики.

Сайленс доторкнулася до його оголеного зап’ястка. Було дуже темно для спілкування жестами, тож вона звернулася до нього подумки: «Ти це відчуваєш?»

Крозьє був вражений, усвідомивши, що вона — вперше за весь час — послала свою думку до нього англійською. Або вона занурювалася в його сни значно глибше, ніж він припускав, або ж вона була дуже уважною впродовж місяців перебування на борту цього самого корабля. Вони вперше вдалися до словесного обміну думками у стані неспання.

«Це? — подумки відповів він. — Так».

Недобре місце. Спогади наповнювали його, як поганий запах.

Щоб розрядити напруження, він повів Сайленс далі, показуючи рукою на ніс, і послав їй ментальне зображення канатного ящика палубою нижче.

«Я весь час чекала там на тебе», — подумки відповіла вона. Слова прозвучали так чітко, що можна було подумати, ніби вона промовили їх уголос у темряві, якби не те, що жодне з дітей не прокинулося.

Крозьє затремтів від почуттів, схвильований її зізнанням.

Вони піднялися по головному трапу на житлову палубу.

Тут, нагорі, було значно світліше. Крозьє збагнув, що денне світло — нарешті — проникає через патентовані ілюмінатори Престона, врізані у палубу над ними. Вкриті памороззю опуклі вікна здавалися матовими, але — дивна річ — не були запорошені снігом чи застелені брезентом.

Палуба виглядала порожньою. Всі підвісні койки матросів були акуратно згорнуті й укладені в ніші, обідні столи підтягнуті між бімсами до палуби над головою, а матроські скриньки стояли ретельно вирівняні попід бортами. Величезна патентована плита Фразера в центрі носової жилої палуби була темною й холодною.

Крозьє спробував пригадати, чи був ще живий містер Діггл, коли його, капітана, виманили на кригу й підстрелили. Вперше за тривалий час він подумки промовив це ім’я — містер Діггл.

«Уперше за тривалий час я думаю своєю мовою».

Крозьє мимоволі посміхнувся. «Своєю мовою». Якщо справді є така богиня як Седна, що править світом, її справжнім іменем мало б було Сука Іронія.

Сайленс потягнула його на корму.

Перші офіцерські каюти та кают-компанії, до яких вони зазирнули, були порожні.

Крозьє губився в здогадах, хто саме з моряків дістався до «Терору» й поплив на ньому, тримаючи курс на південь.

ДеВо і його люди з Рятувального табору?

Він знав майже напевне, що містер ДеВо та інші попрямували далі на південь у шлюпках в напрямку до Великої Рибної Річки.

Гіккі та його люди?

Заради доктора Гудсера, він сподівався на це, хоча й не вірив у таку можливість. Бо, за винятком лейтенанта Годжсона, а Крозьє підозрював, що він недовго прожив у тій компанії зарізяк, серед них навряд чи знайшовся моряк, який зміг би управляти «Терором», а ще більшою мірою знаходити шлях серед крижин. Він сумнівався, що вони були здатні йти під вітрилом і прокладати курс у тій малій шлюпці, яку він їм дав.

Тож залишалося троє моряків, які покинули Рятувальний табір, щоб іти пішки суходолом — Рувим Мейл, Роберт Сінклер та Самуель Хані. Чи могли старшина кубрика, фор-марсовий старшина й коваль провести корабель Її Величності «Терор» під вітрилами майже дві сотні миль на південь через лабіринт розводь?

Крозьє відчув запаморочення та легку нудоту на згадку про імена цих моряків та їхні обличчя. Він майже чув їхні голоси. Він чув їхні голоси.

Пугтурак мав слушність: зараз це місце було домом piifixaaq — ображених привидів, які залишились на кораблі, щоб переслідувати живих.

На койці Френсіса Роудона Мойри Крозьє лежав труп.

Наскільки вони могли судити, обстеживши у темряві трюм і твіндек, це було єдине мертве тіло на борту.

«Чому він вирішив померти на моїй койці?» — дивувався Крозьє.

Він був чоловіком такого ж зросту, як і Крозьє. Його одежа — він помер під ковдрами у бушлаті, плетеній шапці й вовняних штанях, що було дивним, бо плавання, очевидно, відбувалося в розпал літа, — не мала особливих прикмет, за якими можна було б встановити особу мерця.

Крозьє зовсім не хотів нишпорити по його кишенях.

Долоні моряка, відкриті зап’ястки та шия були коричневі, зсохлі та зморщені, але саме його обличчя примусило Крозьє пошкодувати, що патентований ілюмінатор Престона над головою дає так багато світла.

Очі покійника були схожі на скляні коричневі кульки. Його волосся й борода були такими довгими та кошлатими, що здавалося цілком можливим, що вони продовжували рости ще кілька місяців після смерті чоловіка. Губи геть поморщилися й через скорочення лицевих м’язів відкрили у страшному вищирі зуби та ясна.

Саме зуби викликали жах. Передні зуби, які не повипадали від цинги, були жовтими, дуже широкими й неймовірно довгими — завдовжки щонайменше три дюйми, — наче вони росли так само, як протягом усього життя ростуть різці у кролика чи щура, аж доки почнуть загинатися й встромлятися у власну горлянку тварини, якщо їх повсякчас не сточувати об щось тверде.

Зуби цього покійника були направду неможливими, але Крозьє чітко бачив їх у сірому присмерковому світлі, що проникало до його старої каюти через купольний ілюмінатор у стелі. Це, усвідомив він, була не перша неможлива річ, яку він бачив чи пережив за останні кілька років. І він підозрював, що й не остання.

«Ходімо», — жестом показав він Сайленс. Він не хотів обмінюватися думками тут, де скрізь нипають і підслуховують примари.

Крозьє мав скористатися пожежною сокирою, щоб вибити задраєний та забитий цвяхами головний люк. Не замислюючись над тим, хто його задраїв і чому — або чи була та людина внизу ще живою, коли так щільно задраювали над нею люк, — він відкинув убік сокиру, видерся нагору й допоміг Сайленс піднятися по трапу.

Ворон неспокійно заворушився, прокидаючись, але Сайленс поколисала його на руках, і він знову тихенько засопів.

«Зачекай тут», — знаками сказав він і спустився донизу.

Спочатку він виніс на палубу важкий теодоліт та кілька своїх старих довідників, швидко визначив положення сонця, зафіксував показання приладів й занотував свої координати на полях просякнутого сіллю суднового журналу. Потім він відніс теодоліт та книжки вниз і кинув їх там, чудово розуміючи, що це останнє визначення місцеположення корабля було, можливо, найбезглуздішим вчинком з усіх, які він здійснював протягом свого довгого життя, в якому не бракувало безглуздих вчинків. Але він також розумів, що мав це зробити.

Так само, як і те, що зробив далі.

У темному артилерійському арсеналі на палубі твіндека він одне за одним вибив денця трьох барилець з порохом, висипавши вміст першого на підлогу твіндека і східці трапа, що вели у трюм (сам він туди не спускався), вміст другого барильця витрусив на нижній палубі (особливо щедро сипнувши через відчинені двері власної каюти), а вміст третього барильця розсипав чорними доріжками вздовж похилої верхньої палуби, де на нього чекала Сайленс з дітьми.

Асіяюк разом з іншими ескімосами, що залишалися на кризі, обійшли корабель, стали з його лівого борту і тепер спостерігали за тим, що відбувалося, з віддалі тридцяти футів. Собаки продовжували вити й рватися, але Асіяюк або хтось з мисливців припнув їх до кілків, вбитих у кригу.

Крозьє волів би залишитися назовні, просто неба, хай навіть і похмурого, але він примусив себе знову спуститися на палубу твіндека.

З останнього барильця лампової олії, що залишалося на кораблі, він розхлюпав пальне на всіх трьох палубах, ретельно облив двері й переділки власної каюти. Він завагався тільки раз — на порозі кают-компанії, дивлячись на сотні й сотні корінців томів.

«Боже правий, невже я не можу взяти кілька книжок, щоб перебути з ними прийдешні темні й довгі зими?»

Але зараз вони вже мали в собі темну inua мертвого корабля. Ледь стримуючи сльози, він облив їх ламповою олією.

Розливши залишки пального на верхній палубі, він пожбурив пусте барильце далеко на лід.

«Востаннє йду вниз, — пообіцяв він Сайленс на пальцях. — Спускайся з дітьми на кригу, кохана».

Люциперові сірники[133] були там, де він їх залишив три роки тому — у шухляді письмового столу.

На секунду Крозьє здалося, ніби він почув скрип койки й шурхіт замерзлих ковдр, під якими заворушився муміфікований труп. І почув тріск сухих сухожиль, коли мертва коричнева рука з довгими коричневими пальцями й жахливо довгими жовтими нігтями повільно піднялася й потяглася до нього. Крозьє не обернувся. Крозьє не кинувся бігти. Крозьє не озирнувся.

Тримаючи в руках сірники, він повільно вийшов з каюти, переступаючи через доріжки чорного пороху й калюжки лампової олії.

Він на кілька сходинок спустився головним трапом, перш ніж запалити й кинути першого сірника. Повітря там було таким затхлим, що сірник ледь зайнявся. Потім порох спалахнув з гучним виляском, вогонь перекинувся на переділку, облиту олією, й стрімко побіг у темряві на ніс і корму прокладеними пороховими доріжками.

Знаючи, що вогню на палубі твіндека було цілком достатньо — шпангоути за шість років в цій арктичній пустелі висохли і стали як трут, — він усе одно затримався, щоб підпалити доріжки пороху на нижній палубі та на відкритій верхній.

Потім він зістрибнув з десяти футів на насип з криги із західного боку корабля й вилаявся, бо його ліва нога відгукнулася болем, так повністю і не відновившись після травми. Йому слід було спуститися донизу мотузяним трапом, як, мабуть, мала достатньо глузду вчинити Сайленс. Шкутильгаючи, як дід, яким він напевно невдовзі й стане, Крозьє вийшов на кригу, щоб приєднатися до решти.

Корабель горів майже півтори години, перш ніж затонув.

Ця пожежа була неймовірним видовищем. Ніч Гая Фокса за Північним полярним колом. Цьому судну зовсім не потрібні були ні порох, ні лампова олія, зрозумів він, спостерігаючи за вогнем. Шпангоути, парусина й дошки були такими сухими, що весь корабель зайнявся, як від запалювальної мортирної бомби, для стрільби якими він був збудований багато десятиліть тому.

«Терор» затонув би у будь-якому випадку, щойно через кілька тижнів чи місяців розтане лід. Прорубана сокирою діра в його борту була смертельною раною.

Але спалив він корабель не тому. Якби хтось у нього запитав — а цього ніколи не станеться, — він би не зміг до пуття пояснити, чому саме його треба було спалити. Він напевно знав, що не хотів би, щоб «рятувальники» з британських кораблів швендяли покинутим судном і потім повернулися додому з байками про нього, щоб лякати забобонних громадян Англії й надихнути містера Діккенса або містера Теннісона на досягнення нових висот сентиментального красномовства. А ще він знав, що ці рятувальники повернуться до Англії не тільки з байками. Прихоплені з корабля сувеніри будуть такими ж небезпечними, як чума. Він бачив це очима своєї душі й відчував усіма своїми чуттями — людськими та sixam ieua.

Справжні Люди радісно закричали, коли завалилися палаючі щогли.

Вони були вимушені відійти на сотню ярдів. «Терор» випалював свою власну вбивчу ополонку в кризі, і невдовзі по тому, як впали охоплені вогнем щогли й такелаж, палаючий корабель почав із шипінням і бульканням занурюватися в морські глибини.

Гуготіння полум’я розбудило дітей, а вогонь настільки нагрів довколишнє повітря, що всі вони — Сайленс, нахмурений Асіяюк, цицьката Науйя, мисливці, щасливо усміхнений Інупіюк, навіть Таліріктаґ — зняли свої парки і покидали на kamatik.

Коли дійство закінчилося й корабель затонув, і сонце скотилося до південного пруга, а їхні тіні на сіруватій кризі стали довгими, вони все ще стояли там, втішаючись виглядом пари, що здіймалася над водою, й радіючи палаючим уламкам, які валялися то тут, то там на кризі.

Нарешті вони вирушили назад до великого острова й невеличких острівців за ним, плануючи досягти материка, щоб уже на суходолі зупинитися на ночівлю. Сонячне світло, яке не меркло аж до опівночі, допомагало їм у дорозі. Всі вони хотіли якнайшвидше забратися з криги й опинитися подалі від цього місця, перш ніж на кілька годин западуть сутінки, а потім настане цілковита темрява. Навіть собаки припинили гавкати й гарчати і, здавалося, почали тягнути дружніше, коли вони проминули останній острівець на своєму шляху до материка. Асіяюк спав на санях під своїми хутряними укривалами, похропуючи, а обоє дітей прокинулися й хотіли бавитися.

Таліріктаґ посадовив вертляву Каннеюк на свою ліву руку, а правою обійняв Сілну-Сайленс. Ворон, усе ще на руках у своєї мами, пручався, намагаючись вирватися, щоб іти самому.

Таліріктаґ не вперше замислився над тим, як без’язикі тато й мама збираються виховувати впертого хлопця. А потім згадав, теж не вперше, що зараз він належить до одної з кількох культур у світі, яка не переймається тим, щоб тримати в шорах своїх упертих хлопчиків та дівчаток. Ворон уже має inua якогось достойного дорослого. Його татусеві залишається лише зачекати, щоб побачити, наскільки достойним той був.

Inua Френсіса Крозьє, яка жила в тілі Таліріктаґа, гаразд почуваючись, не плекала жодних ілюзій щодо життя — безталанного, злиденного, мерзосвітного, жорстокого й короткого.

Але можливо, воно необов’язково дається лише раз.

Обіймаючи Сілну за плечі, намагаючись не зважати на лунке хропіння шамана і на те, що мала Каннеюк щойно напісяла на найкращу літню парку свого батька, тимчасом як його невдоволений син скімлив, пручався і вередував, Таліріктаґ-Крозьє продовжував іти на схід по кризі до тверді земної.