Терор

26 ГУДСЕР

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

4 січня 1848 року

З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:

Вівторок, 4 січня 1848 року

Я залишився один.

З усіх експедиційних лікарів залишився тільки я. Всі погоджуються з думкою, що нам неймовірно пощастило втратити тільки п’ятьох людей під час того жахіття та пожежі на Великому Венеційському карнавалі, але той факт, що троє з п’ятьох загиблих виявилися моїми колегами — корабельними лікарями, щонайменше екстраординарний.

Двоє головних лікарів, доктори Педді та Стенлі, померли від опіків. Мій колега, помічник лікаря з корабля Її Величності «Терор» доктор МакДональд, вцілів у полум’ї та порятувався від лютої бестії лише для того, щоб бути підстреленим кулею, випущеною з мушкета морського піхотинця, під час втечі з палаючих наметів.

Інші двоє з фатальних нещасливців теж виявилися офіцерами. Першому лейтенантові Джейму Вальтеру Фейргольму з «Еребуса» в ебеновій кімнаті розчавило грудну клітку, ймовірно, від удару того створіння. Хоча тіло лейтенанта Фейргольма знайшли сильно обгорілим у калюжі талої води серед уламків того огидного наметового лабіринту, мій розтин засвідчив, що він помер миттєво, коли його потрощені ребра прохромили серце.

Останньою жертвою пожежі та веремії, що здійнялася тієї новорічної ночі, був старший помічник капітана «Терору» Фредерік Джон Горнбі, якого випотрошили в парусиновій клітці, яку матроси називали білою залою. Прикра іронія смерті містера Горнбі вбачається мені в тому, що цей добродій простояв на вахті на борту «Терору» майже весь вечір, а лейтенант Ірвінг підмінив його менш ніж за годину до його насильницької смерті.

Капітан Крозьє та капітан Фітцджеймс тепер залишилися без трьох зі своїх чотирьох лікарів та без порад і послуг двох своїх найдовіреніших офіцерів.

Ще вісімнадцятьох людей було поранено — шестеро серйозно — під час жахіття венеційського карнавалу. Ці шестеро — льодовий лоцман містер Бланкі з «Терору»; помічник теслі Вілсон, з цього ж корабля (матроси люблячи звуть його Товстун Вілсон); матрос Джон Морфін, з яким я мандрував до Землі Короля Вільяма кілька місяців тому; стюард скарбника з «Еребуса», Ейр Вільям Фоулер; матрос Томас Ворк, також з «Еребуса», і боцман «Терору» Джон Лейн. Мені приємно доповісти, що всі вони виживуть. (Ще одна примха долі: містер Бланкі, який отримав менш серйозні поранення від тієї самої істоти майже місяць тому — поранення, до лікування яких усі ми, четверо хірургів, доклали всіх своїх умінь та зусиль, — не згорів у пожежі карнавальної ночі, але знову отримав серйозне каліцтво правої ноги — від кігтів чи зубів тієї тварюки, вважає він, хоча і визнає, що нічого до пуття не бачив, бо в момент нападу саме прорізав собі вихід через палаючу парусину й такелаж. Цього разу мені довелося ампутувати йому праву ногу по коліно. Містер Бланкі залишається дивовижно бадьорим як на людину, що зазнала стільки прикрих пригод за такий короткий проміжок часу).

Учора, в понеділок, усі, хто вижив, стали свідками побиття канчуками. Це було перше флотське тілесне покарання, яке я бачив, і молю Бога, щоб воно ж було і останнє.

Капітан Крозьє — якого, очевидно, опанувала невимовна лють з часу пожежі в ніч проти п’ятниці, — зібрав усіх членів екіпажу, що залишились на обох кораблях, на нижній палубі «Еребуса» вчора о десятій ранку. Королівські морські піхотинці вишикувалися в шеренгу з мушкетами, взятими на караул. Били барабани.

Стюард кают-компанії «Еребуса» містер Річард Ейлмор та помічник купора з «Терору» Корнеліус Гіккі разом зі справді велетенським рядовим матросом на ім’я Магнус Менсон пройшли з непокритими головами в самих лише штанах та натільних сорочках до місця перед камбузною плитою, де була вертикально встановлена дерев’яна кришка люка. Одного за одним, починаючи з містера Ейлмора, їх прив’язали до цієї кришки. Але перед цим, коли матроси стояли перед строєм — Ейлмор та Менсон похнюплені, Гіккі ж із зухвало піднятою головою, — капітан Крозьє зачитав обвинувачення.

Ейлмора присудили до п’ятдесяти канчуків за порушення субординації та необачну поведінку, що поставила під загрозу команду його корабля. Якби цей тихомирний стюард просто запропонував оформити різнобарвні намети — він стверджував, що вичитав таке в якомусь фантастичному оповіданні з американського журналу, — покарання, певно, було б неминучим, але не таким суворим. Однак крім того, що він став головним режисером Великого Венеційського карнавалу, Ейлмор припустився жахливої помилки, вирядившись у Безголового Адмірала, — обурлива витівка, що натякала на обставини смерті сера Джона, і ми всі розуміли, що за таке Ейлмора могли й повісити. Ми всі чули розповіді про Ейлморові свідчення, які той давав капітанові, де він описував, як закричав, а потім знепритомнів в ебеновій кімнаті, коли зрозумів, що істота з криги перебуває там, у темряві, серед учасників пантоміми.

Менсона і Гіккі присудили до п’ятдесяти канчуків за те, що пошили і натягнули на себе костюм з ведмежих шкур, порушивши тим самим накази капітана Крозьє про заборону таких язичницьких фетишів.

Було зрозуміло, що на п’ятдесят або й більше канчуків заслужили всі ті, хто був причетний до планування цього дійства, фарбування вітрил та спорудження декорацій Великого Венеційського карнавалу. В певному сенсі ця бідолашна трійця — Ейлмор, Менсон і Гіккі — отримувала покарання за звинувачувальним вироком, винесеним усьому екіпажу.

Коли перестали бити барабани і засуджені до покарання матроси стали в ряд перед екіпажами обох кораблів, заговорив капітан Крозьє. Сподіваюсь, що я не спотворив жодного його слова:

— Ці люди невдовзі отримають канчуків за порушення Корабельного статуту і безглузду витівку, до якої долучився кожен присутній тут моряк. Включаючи й мене. Тож знайте і пам’ятайте всі, хто тут зібрався, що основна відповідальність за дурницю, яка спричинилася до того, що п’ятеро наших товаришів загинули, один позбувся ноги, а майже два десятки інших назавжди лишаться спотвореними шрамами, лежить на мені. Капітан відповідальний за все, що трапляється на кораблі. Начальник експедиції відповідальний двічі. Те, що я дозволив цим планам здійснитися, не виявивши до них належної уваги і вчасно не втрутившись у перебіг подій, було з мого боку злочинною недбалістю, і я відповідатиму за це перед трибуналом, який неминуче відбудеться… тобто, якщо ми виживемо і порятуємося з цієї криги, що ув’язнила нас. Ці п’ятдесят канчуків — і навіть більше — мали б дістатися мені, і таки дістануться, коли настане час невідворотного покарання, яке я прийму від свого начальства.

Тут я подивився на капітана Фітцджеймса. Звичайно ж, будь-який докір, який капітан Крозьє адресував собі, стосувався також і командира «Еребуса», бо ж це він, а не Крозьє, наглядав за підготовкою до карнавалу. Обличчя Фітцджеймса було байдуже й бліде. Його погляд здавався неуважливим і байдужим. Думками він, здавалося, був деінде.

— Але поки настане день моїх порахунків з правосуддям, — сказав на закінчення Крозьє, — ми маємо покарати цих моряків, належно допитаних офіцерами кораблів Її Величності «Еребус» і «Терор» та визнаних такими, що винні у порушенні Корабельного статуту та в безвідповідальній поведінці, внаслідок якої життя їхніх товаришів виявилося у небезпеці. Помічник боцмана Джонсон…

І тоді дебелий Томас Джонсон, тямущий помічний боцмана з «Терору», давній товариш капітана Крозьє, який п’ять років служив разом з ним на «Терорі» під час південної полярної експедиції, вийшов зі строю і кивком голови наказав прив’язати до решітки люка першого із засуджених, Ейлмора.

Потім Джонсон поклав на діжку обтягнуту шкірою скриньку і розстебнув її фігурні мідні застібки. Всередині скринька була оббита недоречним червоним оксамитом. На дні цієї вишуканої схованки на червоному оксамиті лежало потемніле від довгого використання шкіряне руків’я й скручені «котячі хвости».

Поки два матроси міцно прив’язували Ейлмора, помічник боцмана Джонсон витягнув нагайку і випробував її, легенько ляснувши нею по своєму товстому зап’ястку. І це було зроблено не з бажання покрасуватися, але справжньою підготовкою до бридкого покарання.

Дев’ять шкіряних хвостів, про які я чув стільки корабельних жартів, хльоснули у повітрі з виразно чутним жахливим свистом. На кінці кожного хвоста були зав’язані маленькі вузлики.

Якась частина мене все ще не вірила в реальність того, що відбувалося на моїх очах. У цій залюдненій, просмерділій потом темряві нижньої палуби, з низькими бімсами над головою й підвішеним під ними усіляким спорядженням, здавалося неможливим, що Джонсон зможе вправитися з нагайкою так, щоб покарання мало бодай якийсь ефект. Я чув вислів «мало місця, щоб канчуком змахнути» ще із самого дитинства, але ніколи досі не розумів його буквального значення.

— Здійсніть покарання містера Ейлмора, — сказав капітан Крозьє.

Барабани забили короткий дріб і раптово замовкли.

Джонсон, ставши до засудженого боком, широко розставив ноги, як боксер на рингу, а потім замахнувся канчуком і стьобнув ним різким, сильним, але водночас плавним рухом руки — вузли на хвостах просвистіли менше ніж за фут від переднього ряду матросів у шерензі.

Звуку, з яким «котячі хвости» впиваються в тіло, мені не забути довіку.

Ейлмор закричав — нелюдським голосом, потім хтось казав, що таке гарчання вони чули від істоти в ебеновій кімнаті.

На худій, блідій спині матроса одразу з’явилися багряні смуги, і крапельки крові забризкали обличчя тих моряків, що стояли найближче до решітки люка, серед яких був і я.

— Один, — відрахував Чарльз Фредерік ДеВо, який після смерті помічника Роберта Орме Серджента, що сталася в грудні, перебрав на себе обов’язки першого помічника «Еребуса». Нагляд за цим покаранням належало здійснювати обом першим помічникам.

Коли боцман відвів кішку назад для наступного удару, Ейлмор знову закричав — напевно, у жахливому передчутті ще сорока дев’яти канчуків. Зізнаюсь, я похитнувся: тиснява немитих тіл, запах крові, відчуття ув’язнення в тьмяному, смердючому мороці нижньої палуби забили мені памороки. Це було справжнісіньке пекло. І я був усередині нього.

Після того, як канчук вдев’яте пройшовся його спиною, стюард знепритомнів. Капітан Крозьє жестом наказав мені пересвідчитися, що матрос під тортурами ще дихає. Він дихав. За нормальних обставин, як я дізнався пізніше, другий помічник мав вилити на жертву екзекуції відро води, щоб привести його до тями і він витерпів усю решту ударів. Але того ранку на нижній палубі «Еребуса» не було води. Вся вода замерзла. Навіть яскраві краплі крові на спині Ейлмора змерзалися в багряні кульки.

Ейлмор був непритомним, але екзекуція тривала.

Після п’ятдесяти канчуків Ейлмора відв’язали і віднесли на корму до колишньої каюти сера Джона, яка все ще використовувалася як лазарет для постраждалих під час карнавалу. Там на койках лежали восьмеро чоловік, включаючи Девіда Лейса, який все ще не реагував на довкілля, залишаючись таким відтоді, як на початку грудня на містера Бланкі напало те чудовисько.

Я почав було пробиратися на корму, щоб супроводжувати Ейлмора, але капітан Крозьє знаком наказав мені повернутися в стрій. Очевидно, протокол вимагав, щоб усі члени екіпажу були присутніми на екзекуції до цілковитого її закінчення, навіть якщо Ейлмор стече кров’ю через мою відсутність.

Наступним був Магнус Менсон. Велетенський матрос дав другим помічникам прив’язати себе до решітки люка. Якби велетень надумав опиратися, я не маю навіть найменшого сумніву, що подальший безлад і кровопролиття перевершили б усе те, що коїлося новорічної ночі в семи різнобарвних відсіках лабіринту.

Проте він не опирався. Наскільки я міг судити, помічник боцмана Джонсон шмагав його спину з тією самою невблаганною силою, як і Ейлмора, — не більшою і не меншою. Кров порснула після першого ж удару канчука. Менсон не закричав. Він вчинив набагато гірше. Він розплакався, як мала дитина. Ридма заридав. Але після всього пішов до лазарету сам, у супроводі двох матросів, сильно згинаючись, утім, як і завжди, щоб не зачепити головою бімсів. Коли він проходив повз мене, я помітив клапті шкіри і шматки плоті, що звисали з його спини там, де удари канчука лягли навхрест.

Гіккі, найдрібніший з трьох покараних, під час довгої екзекуції не зронив і звуку. Його вузьку спину посікли на смуги ще щедріше, ніж в інших двох, але він навіть не зойкнув. І не смикнувся. Хирлявий помічник купора, здавалося, ширяв думками десь далеко від решітки люка, поза палубою над головою, в яку втупився лютим поглядом, і єдиною його реакцією на жахливе шмагання був судомний схлип після кожного з п’ятдесяти ударів канчука.

Він пішов на корму до тимчасового лазарету сам, відмовившись від допомоги двох матросів, які його супроводжували.

Капітан Крозьє оголосив, що покарання було виконано належним чином згідно з Корабельним статутом, і розпустив людей. Перш ніж піти на корму, я на кілька хвилин вибіг на верхню палубу, щоб подивитися, як вирушають додому моряки з «Терору». Вони спустилися по крижаній рампі й розпочали довгий шлях до свого корабля в темряві ночі, проминувши згарище лабіринту на підтопленій кризі. Крозьє і його старший офіцер, лейтенант Літтл, замикали стрій. Ніхто з більш ніж сорока матросів не промовив жодного слова, перш ніж вони зникли за межами невеликого круга, освітленого ліхтарями «Еребуса».

Вісім матросів залишилися як така собі товариська охорона, щоб супроводити Гіккі та Менсона, коли вони будуть готові повернутися на «Терор».

Я поквапився вниз до нового лазарету, щоб подбати про моїх нових пацієнтів.

Окрім як промити і забинтувати їхні рани, я нічого більше не міг для них зробити — кішка залишила жахливі глибокі рвані садна на спині кожного, шрами від яких, гадаю, залишаться назавжди. Менсон уже не плакав, а коли Гіккі різко наказав йому припинити шморгати носом, велетень одразу так і зробив. Гіккі мовчки витерпів мої процедури і грубо наказав Менсону вдягтися і йти за ним.

Ейлмор, стюард, був просто розчавлений покаранням. З тої хвилини, як Ейлмор опритомнів, він, за словами молодого Генрі Ллойда, мого теперішнього помічника, стогнав та голосно плакав. Він продовжував стогнати і плакати, коли я промивав і перебинтовував його рани. Він усе ще жалюгідно стогнав і, здавалося, не міг встояти на ногах, коли кілька інших унтер-офіцерів — літній Джон Брідженс, приписаний до офіцерів стюард, містер Гоер, капітанський стюард, містер Бел, скарбник, і Семуель Браун, помічник боцмана, — прибули, щоб допомогти йому дістатися до каюти.

Я чув стогони і зойки Ейлмора весь час, поки його вели, а радше, майже несли на руках, вниз по коридору до його крихітної каюти, розташованої по правому борту за головним трапом, між тепер порожньою вигородкою Вільяма Фоулера та моєю власною, і я знав, що, очевидно, слухатиму Ейлморові плачі через тонку переділку впродовж усієї ночі.

— Містер Ейлмор багато читає, — сказав Вільям Фоулер зі своєї койки в лазареті.

Стюрд скарбника отримав серйозні опіки і жахливе каліцтво карнавальної ночі, але жодного разу за всі чотири дні, коли я накладав шви на його рани або видаляв клапті шкіри, не зойкнув від болю. З ранами й опіками на спині та на животі, Фоулер намагався спати на боку, але жодного разу не поскаржився Ллойду чи мені.

— Людина, яка багато читає, має дуже вразливу натуру, — додав Фоулер. — Якби бідолашний паруб’яга не прочитав того дурнуватого оповідання в якомусь американському журналі, він не запропонував би спорудити різнокольоровий лабіринт для карнавалу — ідея, яка нам усім тоді здалася чудовою, — і нічого цього не трапилось би.

Я не знав, що йому сказати на це.

— Можливо, читання — це таке собі прокляття, — підсумував Фоулер. — Можливо, чоловікові краще жити власним розумом.

— Амінь, — сказав я, сам не знаючи чому.

Я пишу ці рядки в колишній каюті доктора Педді на кораблі Її Величності «Терор», бо капітан Крозьє наказав мені перебувати на борту його корабля з вівторка до четверга, а решту днів тижня — на «Еребусі».

Ллойд доглядає шістьох моїх пацієнтів, що йдуть на поправку, в лазареті «Еребуса», а я був прикро вражений, знайшовши майже стільки само серйозно хворих моряків на борту «Терору». Більшість з них слабує на те, що ми, полярні лікарі, спочатку називаємо ностальгією, а потім недокрів’ям. Ранні серйозні стадії цієї хвороби — окрім кровоточивості ясен, збентеження думок, слабкості в кінцівках, появи синців по всьому тілу і кровотечі з прямої кишки — часто характеризуються невтримним палким бажанням повернутися додому. Від ностальгії загальна слабкість, збентеження думок, загальмованість мислення, кровотеча з ануса та ясен, відкриті виразки та інші симптоми посилюються, аж поки пацієнт втрачає будь-яку здатність ходити чи працювати. Інша назва ностальгії та недокрів’я, яку лікарі вагаються вимовити вголос і якої я ще не називав, — цинга.

А сам капітан Крозьє вчора зачинився у своїй каюті, жахливо хворий. Я чув його стишений стогін, бо каюта покійного доктора Педді межує з капітанською з корми правого борту. Гадаю, капітан Крозьє прикушує щось тверде — можливо, шкіряний ремінь, — щоб ніхто не почув цих стогонів. Але моїм благословенням (або прокляттям) завжди був гарний слух.

Учора капітан доручив керівництво корабельними й експедиційними справами лейтенантові Літтлу — таким чином тихо, але рішуче передавши командування Літтлу, а не Фітцджеймсу, — і пояснив мені, що він, капітан Крозьє, бореться з рецидивом малярії.

Це неправда.

Те, від чого зараз страждає капітан Крозьє, не цілком відповідає симптомам малярії — я чую його стогони через переділки і майже напевно чутиму їх і надалі, аж поки вирушу назад на «Еребус» у п’ятницю вранці.

Завдяки слабкостям свого дядька і батька я знаю, з якими демонами боровся вночі капітан.

Капітан Крозьє — людина, залежна від алкоголю, і тепер або запас міцних спиртних напоїв на борту закінчився, або він вирішив відмовитися від нього з власної волі під час своєї хвороби. Хай там як, але він страждає від пекельних мук, і так триватиме ще багато днів. Може постраждати ясність його розуму. А тим часом цей корабель і ця експедиція залишилися без свого справжнього командира і керівника. Від його приглушених стогонів на кораблі, який опосіли хвороби і відчай, просто крається серце.

Я б дуже хотів допомогти капітанові. Я б дуже хотів допомогти десяткам інших страждальців — пораненим, скаліченим, обпеченим, виснаженим, охопленим меланхолійним розпачем — на борту цього корабля, що потрапив у крижану пастку, так само як і його побратим. Я б дуже хотів помогти самому собі, бо помітив у себе ранні ознаки ностальгії та недокрів’я. Але я — які будь-який інший лікар в цей рік від Різдва Христового 1848 — мало що можу.

Боже, поможи всім нам.