Терор

1 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

Жовтень 1847 року

Капітан Крозьє піднявся на палубу якраз вчасно, щоб зауважити, що його корабель атакували небесні примари. Над капітаном — і над «Терором» — переливалися мерехтливі звивини світла, але одразу ж задкували, як барвисті лапи агресивних, але зрештою боязких привидів. Ектоплазматичні[1] скелетоподібні пальці тягнулися до корабля, розчепірювалися, готові хапати, а потім знову відступали.

Температура була вже 50 градусів за Фаренгейтом[2] і швидко падала. Через туман, що спустився раніше, протягом єдиної години тьмяного світла, яка тепер становила їхній день, вкорочені щогли — усі три стеньги[3] й брам-стеньги, верхній такелаж та найвищий рангоут[4] були спущені й складені на палубі[5], щоб запобігти падінню буруль на голови і зменшити шанси корабля перекинутися під вагою обмерзлої криги — усі вони стирчали зараз, наче грубо обрізані безверхі дерева, які підсвічує полярне сяйво, що витанцьовує від одного тьмяного небокраю до іншого. Крозьє спостерігав, як тороси[6] крижаних полів довкола судна ставали блакитними, потім стікали фіолетом, а згодом сяяли таким смарагдом, наче пагорби його дитинства у Північній Ірландії. Ледь не за милю по носу з правого борту велетенська плавуча гора айсберга, що затуляла собою «Еребус» — напарника «Терору» — на коротку мить, здавалося, запломеніла всередині, засяявши своїми власним холодним, потаємним вогнем.

Піднявши комір і задерши голову, за сорокалітньою звичкою оглядаючи стан щогл і такелажу[7], Крозьє помітив, що зорі над головою блищать холодно й рівно, але над самим горизонтом вони не тільки мерехтять, але й переміщуються, якщо до них придивитися, короткими ривками рухаються ліворуч, потім праворуч, потім скачуть вгору та вниз. Крозьє вже бачив таке — на далекому півдні разом з Россом та в цих водах під час попередніх експедицій. Науковець того рейсу до Південного полюса, чоловік, що вперше зимував посеред криги, протираючи й поліруючи лінзи для свого телескопа, пояснив Крозьє, що такі пертурбації зірок, ймовірно, спостерігаються через раптові зміни рефракції[8] в шарах холодного повітря, що обважніло, але неспокійно лежать над покритим кригою морем та невидимими замерзлими землями. Іншими словами, над новими континентами, яких ніколи не бачило око людини. Або принаймні, думав Крозьє, тут, в Арктиці, йдеться про очі білої людини.

Крозьє і його друг, а пізніше — командир, Джеймс Росс відкрили саме такий доти недосліджений континент — Антарктиду — менш ніж п’ятьма роками раніше. Вони назвали на честь Росса море, бухти і землю. Вони назвали гори на честь спонсорів та друзів. Вони нарекли два вулкани, що бовваніли на горизонті, на честь двох своїх кораблів — саме цих двох кораблів — назвавши димні гори Еребус і Терор. Крозьє був здивований, що вони не назвали якийсь важливий географічний об’єкт на честь свого суднового кота.

Але не назвали нічого на його честь. Аж по цей жовтневий вечір тьмяного дня 1847 року жоден арктичний чи антарктичний континент, жоден острів, затока чи фіорд, жоден гірський хребет, шельфовий льодовик, вулкан чи бодай якийсь паскудний айсберг не назвали іменем Френсіса Роудона Мойри Крозьє.

Втім, уголос Крозьє навіть не чортихнувся. Вже те, що він згадав про це, свідчило, що він таки трохи п’яний. «Ну і біс з ним, — подумав він, автоматично втримуючи рівновагу на зледенілій палубі, що зараз накренилася[9] на дванадцять градусів на правий борт і з диферентом[10] на ніс вісім градусів. — Я вже три роки поспіль частіше п’яний, ніж тверезий, хіба не так? Завжди п’яний відтоді, як Софія… Але і п’яний я все ще кращий моряк і капітан, ніж той нікчемний байстрюк Франклін будь-коли був тверезим. Або його улюбленець, рум’янощокий шепелявий пудель Фітцджеймс, скажімо».

Крозьє похитав головою і почимчикував по зледенілій палубі на низький ніс, до єдиного вахтового матроса, якого він зміг розрізнити в тьмяному світлі північного сяйва.

Це був невисокий, червонолиций Корнеліус Гіккі, помічник купора[11]. Усі матроси були на одне лице тут, на вахті, в темряві, бо ж усі вони були вбрані в однакову вдяганку для холодів: товстий водостійкий плащ, а під ним фланелеві та вовняні сорочки, з широких рукавів стирчали розпухлі рукавиці, «вельські перуки» — грубі плетені шапки, що закривали вуха, — були щільно зав’язані, часто з вовняними шарфами, які обмотувались довкола голів так, що з-під них виднілися тільки кінчики обморожених носів. Але кожен матрос до цих теплих лахів додавав щось своє — неказенний домашній шарф, або одягав ще одну шапку поверх вельської вушанки, або, скажімо, яскраві, любовно сплетені матінкою, дружиною чи коханкою пальчатки, що визирали з під формених рукавиць королівського флоту, — і Крозьє навчився розрізняти усіх своїх п’ятдесят дев’ять вцілілих офіцерів та матросів здалеку, навіть у забортній темряві.

Гіккі пильно дивився за борт понад бушпритом[12], що перетворився на бурульку, передні десять футів якої зараз вмерзли у торос з морського льоду, бо корму корабля її величності «Терор» вичавило вгору тиском криги, тож ніс, навпаки, опустився донизу. Помічник купора Гіккі так сильно замислився чи задуб, що не помічав появи свого капітана, аж поки Крозьє не став поруч на релінгу[13], який сніг та крига перетворили на вівтар. Рушниця дозорця підпирала цей вівтар. Бо ніхто не хотів торкатися її металу тут, на морозі, нехай навіть у рукавицях.

Гіккі ледь здригнувся, коли Крозьє присунувся до нього впритул. Капітан «Терору» не міг бачити обличчя двадцятишестилітнього хлопця, але пара від його дихання, яка одразу ж перетворювалася на хмарку льодяних кристалів, що блищали у північному сяйві, — з’являлася понад макітрою коротуна, закутаною в багато шаликів поверх вушанки.

Узимку посеред крижин матроси зазвичай не віддають честі, навіть не торкаються недбало пальцями свого чола — цим жестом належить вітати офіцерів у морі, але тепло вкутаний Гіккі зробив ледь помітний поворот і знизав плечима та схилив голову — так матроси салютують своєму капітанові на верхній палубі. З огляду на мороз вахти було урізано з чотирьох годин до двох — бачить Бог, думав Крозьє, в нас досить матросів на цьому перенаселеному кораблі, навіть якщо подвоїти кількість дозорців, — і за уповільненими рухами Гіккі він здогадався, що той задубів. Хай би скільки він казав дозорцям, що вони мають рухатися на палубі — ходити, бігти на місці, підстрибувати й присідати, якщо була така нагода, що завгодно, не втрачаючи, однак, пильності у спостереженнях за кригою, — вони все одно воліли нерухомо стовбичити більшість часу своєї вахти, наче вони були в південних морях, вбрані у бавовняні тільняшки, й виглядали русалок.

— Капітане.

— Містер Гіккі. Ну що?

— Нічого звідтоді, як вони стріляли… той один постріл… майже дві години тому, сер. А за мить до того я чув, мені здалося, що чув… неначе зойк чи якийсь вереск, капітане… по той бік крижаної гори. Я доповів лейтенантові Ірвінгу, але він сказав, що це, мабуть, так крига скрегоче.

Крозьє тоді доповіли про звук пострілу з боку «Еребуса», і він швидко піднявся на палубу дві години тому, але звуки не повторилися, тож він не відправив ні посланця на інший корабель, ні когось на кригу, хто б її дослідив. Випертися зараз у замерзле море і темряву, коли та… істота… чатує в безладді гребенів торосів та високих заструг, було б вірною смертю. Зараз повідомленнями між кораблями обмінювалися вже тільки в короткі хвилини напівсвітла опівдні. Через декілька днів справжнього денного світла взагалі не буде, тільки арктична ніч. Цілодобова ніч. Сто днів самої ночі.

— Мабуть, це тріщала крига, — сказав Крозьє, дивуючись, чому Ірвінг не доповів йому про ймовірний крик. — І постріл теж. Тріщала крига.

— Так, капітане. Це була крига, сер.

Жоден з них у це не вірив: постріл з мушкета або хлопок дробовика мають характерний звук, який чути навіть на відстані милі, а тут, на Крайній півночі, звуки розносилися надзвичайно далеко та чітко, — але паковий лід[14], що стискався довкола «Терору» як ніколи щільно, й справді завжди гуркотів, стогнав, тріщав, клацав, ревів або скреготав.

Той скрегіт надокучав Крозьє найбільше, щоночі будив його, коли він на годину-другу поринав у міцний сон. Ці звуки найбільше нагадували стогін його матері в її останні дні… чи оповідки його старої тітки про голосіння баньші[15] вночі, що віщує чиюсь смерть у домі. І те й інше страшенно лякало його, хлопчиська.

Крозьє повільно повернувся. Його вії вкрилася інеєм, а на верхній губі застигла кірка льоду від замерзлого подиху й шмаркотиння. Матроси вже навчилися тримати свої бороди глибоко вкутаними вовняними шаликами й светрами, але часто вони мусили обстригати волосся, що примерзло до одягу. Крозьє, як і більшість офіцерів, продовжував голитися щоранку, хоча, щоб зберегти вугілля, «гаряча вода», яку приносив йому стюард, радше скидалася на ледь розтоплену кригу, і гоління було ще тою болісною справою.

— Леді Сайленс[16] усе ще на палубі? — запитав Крозьє.

— Так, капітане, вона мало не весь час тут, нагорі, — сказав Гіккі чомусь пошепки, наче це мало якесь значення. Бо навіть якщо Сайленс і могла б їх чути, вона точно не зрозуміла б їхньої англійської. Але матроси вірили — все більше з кожним днем, поки оте щось на кризі підкрадалося до них, — що ця молода ескімоська жінка володіє таємною відьомською силою.

— Вона на посту біля лівого борту з лейтенантом Ірвінгом, — додав Гіккі.

— Лейтенант Ірвінг? Його вахта мала закінчитися більше години тому.

— Саме так, сер. Але останнім часом хоч би куди пішла леді Сайленс, за нею вирушає і лейтенант, сер, якщо дозволите зауважити. Вона не спускається донизу, то ж і він не йде вниз. Тобто, поки у нього не виникне необхідності — не йде… Ніхто з нас не може витримати надворі так довго, як ця відь… як ця жінка.

— Слідкуйте за кригою і переймайтеся службою, містере Гіккі.

Хрипкий голос Крозьє примусив помічника купора знову здригнутися, але він знизав плечима, виструнчившись, і знову втупився в темряву понад носом судна.

Крозьє покрокував угору палубою до спостережного посту біля лівого борту. Весь попередній місяць він готував корабель до зимівлі після трьох тижнів марної надії на порятунок у серпні. Він знову наказав підвісити нижній рангоут вздовж поздовжньої осі судна над палубою замість стропил. І знову встановив двоскатний тент, який накрив більшу частину головної палуби, скориставшись дерев’яними кроквами, які поскладав був у трюмі в ті кілька тижнів оптимізму. Але попри те, що матроси щодня годинами прокопували лопатами стежки у снігу, шар якого в фут[17] завтовшки залишали на палубі для ізоляції, оббивали лід кирками та ломами, очищаючи зледенілі бризки, які потрапили під брезентовий дах, і завершували посипанням стежок піском, все одно завжди залишалася слизька крига. Тож рух Крозьє вгору по нахиленій та перекошеній палубі часом більше нагадував катання на ковзанах, ніж ходьбу.

Призначений дозорцем у цій вахті гардемарин Томмі Еванс — Крозьє розрізняв наймолодшого моряка на борту за безглуздою зеленою шапкою з помпоном, ймовірно, сплетеною хлопцевою матір’ю, яку Еванс завжди натягував на свою важку «вельську перуку», — відійшов кроків на десять до корми, щоб залишити третього лейтенанта Ірвінга й Сайленс на самоті.

Від такого капітанові Крозьє захотілося дати кому-небудь — кожному з них — добрячого копняка під зад.

Ескімоска у своїй хутряній парці, каптурі та штанях скидалася на невисокого гладкого ведмедя. Вона стояла впівоберта до високого лейтенанта. Але Ірвінг присунувся до неї вздовж поручнів майже впритул, однак не доторкаючись її, проте ближче, ніж офіцер та джентльмен мав триматися від леді на пікніку чи яхтовій прогулянці.

— Лейтенанте Ірвінг, — Крозьє аж ніяк не збирався вітатися таким різким голосом, але його потішило, коли молодий чоловік підскочив, неначе його штрикнули кінчиком гострого леза, ледь не втративши рівноваги, хапаючись за зледенілі поруччя лівою рукою, і — оскільки він затявся робити все всупереч протоколу, прийнятому на кораблі в кризі, — відсалютував правою рукою.

«Безглузде вітання», — подумав Крозьє, і не тільки тому, що важкі рукавиці, «вельська перука» і шари теплого одягу робили юного Ірвінга схожим на моржа, що віддає честь, але й тому, що молодик стягнув шарф зі свого чисто виголеного обличчя — мабуть, щоб показати Сайленс, який він красунчик, — і тепер дві довгі бурульки під його ніздрями зробили його ще більше, ніж будь-коли, схожим на моржа.

— Відставити! — гаркнув Крозьє. «Бісів дурень», — додав він подумки.

Ірвінг стояв нерухомо, кинувши погляд на Сайленс — або, принаймні, на потилицю її волохатого каптура, — і відкрив було рота, щоб заговорити. Але, очевидно, так і не придумав, що сказати. Тож закрив рота. Його губи побіліли, як і обморожена шкіра.

— Зараз не ваша вахта, лейтенанте, — сказав Крозьє, знову чуючи у своєму голосі хрипкі металеві нотки.

— Так точно, сер, тобто, ніяк ні, сер. Тобто, капітан правий, сер. Тобто…

Ірвінг знову стулив рота, але це йому не зовсім вдалося через клацання зубів. Після двох чи трьох годин перебування на такому холоді зуби могли розлетітися на друзки — фактично вибухнути шрапнеллю з кісток та емалі між стиснутими щелепами. Часом, Крозьє знав це з власного досвіду, навіть було чути тріск емалі перед самісіньким вибухом зубів.

— Чому ви досі тут, Джоне?

Ірвінг спробував моргнути, але його повіки, здавалося, буквально примерзли до очей.

— Ви наказали мені слідкувати за нашою гостею… пильнувати за… бути уважним до Сайленс, капітане.

Зітхання Крозьє перетворилося на кристали льоду, що зависли на секунду в повітрі, а потім посипалися додолу на палубу, як пригорща дрібних діамантів.

— Я не мав на увазі кожну хвилину, лейтенанте. Я казав вам слідкувати за нею, доповідати мені, що вона робить, щоб вона не вскочила у якось халепу на кораблі, і наглянути за нею, щоб ніхто з матросів не… не скомпрометував її. Чи ви гадаєте, що їй це загрожує тут, на палубі, лейтенанте?

— Ні, капітане, — Ірвінгова репліка прозвучала радше як запитання, ніж як відповідь.

— Чи знаєте ви, як швидко можна обморозити відкриті частини тіла тут, назовні, лейтенанте?

— Ні, капітане. Тобто, так точно, капітане. Досить швидко, сер, я думаю.

— Ви маєте знати, лейтенанте Ірвінг. Ви отримали вже шість обморожень, і це ще не почалася справжня зима.

Лейтенант Ірвінг скрушно кивнув.

— Для оголеного пальця — або будь-якої іншої частини тіла — досить хвилини чи й менше, щоб замерзнути на камінь, — продовжив Крозьє, який чудово знав, що це несусвітня маячня. Знадобилось би значно більше часу навіть при мінус п’ятдесяти, але він сподівався, що Ірвінг не знає цього.

— Після цього відморожений орган відвалюється, як крижана бурулька, — додав Крозьє.

— Так, капітане.

— То ж ви насправді вважаєте, що є бодай один шанс, що наша гостя буде…. скомпрометована… тут, на верхній палубі, містере Ірвінг?

Ірвінг, схоже, неабияк задумався, перш ніж відповісти. Можливо, припустив Крозьє, третій лейтенант вже раніше розмірковував над цим питанням.

— Йдіть униз, Джоне, — сказав Крозьє — Покажіть докторові МакДональду своє обличчя і пальці. Богом присягаюся, якщо ви знов отримали серйозне обмороження, я оштрафую вас на місячну платню від Служби досліджень й окрім того напишу вашій матінці скаргу.

— Єсть, капітане. Дякую вам, сер, — Ірвінг почав було віддавати честь, але одумався й почвалав під брезент у напрямку головного трапу з напівпіднятою рукою. Він навіть не озирнувся на Сайленс.

Крозьє знову зітхнув. Йому подобався Джон Ірвінг. Той зголосився добровольцем — разом з двома іншими його помічниками з корабля її величності «Екселент», другим лейтенантом Годжсоном та першим помічником Горнбі, — але «Екселент» був чортовим трипалубним лінійним кораблем, який зістарівся ще до того, як Ной почав голитися. На пам’яті Крозьє корабель стояв без щогл, постійно пришвартований в Портсмуті, вже більше п’ятнадцяти років і служив тренувальним судном для найкращих гармашів Королівського флоту.

— На превеликий жаль, джентльмени, — сказав Крозьє хлопцям у перший же день їхнього перебування на борту (того дня капітан був п’яний більше, ніж зазвичай), — якщо ви роззирнетеся, то помітите, що і «Терор», і «Еребус» були побудовані як бомбардирські кораблі[18], джентльмени, таким чином, жоден з них не має жодної гармати в борту. Мої юні добровольці з «Екселента», якщо не рахувати морських мушкетів і дробовиків, зачинених у зброярні, ми беззбройні, як новонароджений. Такі ж беззбройні, як той довбаний Адам у своєму костюмі Адама. Іншими словами, ваші успіхи в артилерії такі ж корисні для цієї експедиції, як цицьки для кнура.

Того дня сарказм Крозьє не охолодив ентузіазму молодих артилерійських офіцерів — Ірвінгові та двом іншим ще більше, ніж будь-коли, не терпілося замерзнути в кризі на кілька зим. Звісно ж, вони прагнули цього спекотного травневого дня в Англії 1845 року.

— А зараз бідолашний цуцик закохався в ескімоську відьму, — вголос пробубонів Крозьє.

Неначе зрозумівши його слова, Сайленс повільно розвернулася до нього. Зазвичай її обличчя приховував низько опущений каптур або його риси маскувалися широкою опушкою з вовчого хутра, але цієї ночі Крозьє побачив її крихітний носик, великі очиська і пухкі губи. В цих чорних очах відбивалися сполохи північного сяйва.

Вона не подобалася капітану Френсісові Роудону Мойрі Крозьє; вона була занадто дикою, щоб він сприймав її як повноцінну людину; ще менше вона приваблювала його фізично — це було б занадто для ірландця пресвітеріанської церкви, — а крім того, його розум і серце все ще повнилися чистими спогадами про Софію Крекрофт. Але Крозьє міг зрозуміти, чому Ірвінг, перебуваючи так далеко від дому, родини та будь-якої любки, міг захопитися цією язичницькою жінкою.

Її чужинство саме по собі, а можливо, навіть обставини її появи на облавку і смерть її супутника, так дивно переплетені з першим нападом тієї страхітливої істоти, що зачаїлася в забортній темряві, на такого безнадійного молодого романтика як третій лейтенант Джон Ірвінг подіяли, як світло свічки на метелика.

З іншого боку, Крозьє, як він уже двічі переконався — на Землі Ван Дімена[19] 1840 року і знову, останнього разу в Англії, в ті місяці, що передували відплиттю в експедицію, — сам був занадто старим для романтики. І занадто ірландцем. І занадто простим. Наразі він волів би, щоб ця молода жінка вирішила прогулятися за бортом темними торосами і не повернулася.

Крозьє пам’ятав той день чотири місяці тому, коли доктор МакДональд прийшов з доповіддю до нього і Франкліна, провівши огляд дикунки після того, як її супутник-ескімос помер по обіді, захлинувшись власною кров’ю. МакДональд сказав, що з медичного погляду ескімоській дівчині має бути від п’ятнадцяти до двадцяти років (точніше встановити вік аборигенів дуже важко), в неї вже почалися місячні, але вона, за всіма ознаками, ще virgo intacta — цнотлива. Також доктор МакДональд пояснив причину, з якої дівчина не зронила ані пари з вуст, коли її батько чи чоловік конав, застрелений: вона не мала язика. На думку доктора МакДональда, язика їй не відтяли, а відкусили біля кореня — або сама Сайленс, або хтось чи щось.

Крозьє був здивований — не стільки фактом втрати язика, скільки тим, що ескімоська дівчина була цнотливою. Він достатньо багато часу провів у північній Арктиці — особливо під час експедиції Паррі, яка зазимувала поблизу ескімоського селища, — щоб знати, що тубільці ставляться до сексуальних зв’язків настільки легко, що чоловіки можуть запропонувати своїх дружин або дочок китобоям чи полярникам в обмін на найдешевші дрібнички. Іноді, Крозьє це знав, жінки пропонували себе самі, просто щоб розважитися, продовжуючи хихотіти й щебетати з іншими жіночками чи дітьми навіть у той самий час, як моряк порався з усіх сил і сапав та стогнав між ніг пустунки. Вони були як звірі. Крозьє часом здавалося, що хутро та волохаті шкури, які вони носили, могли б бути їх власною шкірою.

Капітан підніс долоню в рукавиці до козирка свого кашкета, примотаного до голови товстезним шарфом, тож підняти його у вітанні було неможливо, і сказав:

— Мої вітання, мадам, я порадив би вам подумати про те, щоб невдовзі спуститися до вашої каюти. Тут стає трохи зимно.

Сайленс пильно подивилася на нього. Вона не кліпала очима, хоча її довгі вії якимось чином не вкрилися інеєм. Звісно, вона нічого не сказала. Вона стежила за ним. Крозьє знову символічно підняв свого кашкета і продовжив обхід палуби, видираючись на зледенілу задрану корму, а потім скотився на правий борт, затримавшись поговорити з іншими двома вахтовими матросами, даючи Ірвінгу час спуститися вниз і звільнитися від теплих лахів, щоб лейтенантові не здалося, нібито капітан переслідує його по п’ятах.

Він завершував розмову з останнім вахтовим ловцем дрижаків, матросом першого класу Шенксом, коли рядовий Вілкіс, наймолодший моряк на облавку, прожогом вискочив з-під брезенту. Вілкіс накинув на уніформу тільки широкий плащ, і його зуби почали стукотіти ще до того, як він закінчив своє повідомлення.

— Містер Томпсон засвідчує вам свою повагу, сер, механік просить передати, щоб капітан спустився у трюм якомога швидше.

— Що сталося?

Крозьє розумів: якщо паровий котел вийшов з ладу, вони всі вже мерці.

— Перепрошую капітана, сер, але містер Томпсон каже, що потребує капітана, бо матрос Менсон майже бунтує, сер.

Крозьє ледь не підскочив.

— Бунт?

— Майже бунт, словами містера Томпсона, сер.

— Говоріть толком, рядовий Вілкісе.

— Менсон відмовляється носити мішки з вугіллям повз трупарню, сер. І не хоче більше спускатися в трюм. Він каже, що, при всій повазі, відмовляється, капітане. Він не хоче спускатися з кубрика, впав на дупу під головним трапом і відмовляється нести вугілля назад у котельне відділення.

— Що за дурня? — Крозьє відчув, як на нього накочуються перші хвилі добре знайомої темної ірландської люті.

— Це все привиди, капітане, — сказав рядовий Вілкіс, ледь стримуючи клацання зубів.

— Ми всі їх чуємо, коли тягнемо вугілля або йдемо за чимось у трюм. Через це матроси відмовляються спускатися нижче середньої палуби, якщо тільки офіцери не накажуть їм, сер. Там щось є внизу, в темряві. Щось шкребеться і стукає зсередини корабля, капітане. Це не лід. Менсон впевнений, що то його старий товариш Вокер, він… воно… та інші мерці, складені там, у трупарні, видряпуються назовні.

Крозьє стримав бажання переконати рядового фактами. Юний Вілкіс міг не вважати ці факти переконливими.

Першим простим фактом було те, що гучне шкряботіння з трупарні майже гарантовано було спричинене сотнями, якщо не тисячами великих чорних щурів, що бенкетували мороженими товаришами Вілкіса. Норвезькі щури — про що Крозьє знав краще, ніж юний моряк, — нічні тварюки, а це означає, що вони активні цілодобово протягом довгої арктичної зими, і ці створіння мають зуби, які ніколи не припиняють рости. Це, своєю чергою, означає, що бісові шкідники постійно мусять щось гризти. Він бачив, як вони прогризали флотські дубові бочки, бляшанки зі стінками дюймової товщини і навіть свинцеву обшивку. Ці пацюки мають з мороженими рештками матроса Вокера і п’ятьох його бідолашних товаришів — включаючи трьох найкращих офіцерів Крозьє — не більше проблем, ніж чоловік, що жує шматок холодної солонини.

Але Крозьє не думав, що Менсон та інші чули тільки щурів.

Пацюки, як Крозьє знав із сумного досвіду тринадцяти зим посеред криги, воліють жерти будь-чиїх друзів тихо й швидко, хіба що ці ненажери часто верещать, коли божеволіють від крові й кидаються одне на одного.

Тож щось інше дряпалося й стукало в трюмі під палубою.

Крозьє вирішив не пояснювати рядовому Вілкісу також другого простого факту: в той час як узимку найнижча палуба була холодною, але цілком безпечною, перебуваючи нижче ватерлінії, чи то пак нижче лінії замерзлої криги, тиск цієї криги виштовхнув корму «Терору» більш ніж на дванадцять футів вище, ніж вона мала б бути.

Корпус там також затиснутий, але тільки кількома сотнями тонн нагромаджених льодових торосів, на які матроси нагребли кучугури снігу ледь не до фальшборту, щоб таким чином забезпечити кращу теплоізоляцію взимку.

Щось, підозрював Френсіс Крозьє, підкопується через ці тонни снігу й пробивається через тверді як криця уламки криги, щоб дістатися до корпусу корабля. Це щось якимось чином відчуло, які саме внутрішні відсіки вздовж борту, як, наприклад, відсіки з водяними цистернами, оббиті залізом, і знайшло одну з комор без подвійного дна — трупарню, яка вела прямо всередину корабля. І зараз воно стукає і дряпається, щоб пролізти всередину.

Крозьє знав тільки одну істоту на землі з такою велетенською силою, смертельною впертістю і зловісною кмітливістю. Потвора з торосів намагалася дістатися до них знизу.

Не промовивши більше ні слова рядовому Вілкісу, капітан Крозьє поквапився вниз з’ясувати, що до чого.