Терор

21 БЛАНКІ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

5 грудня 1847 року

Бланкі зубами стягнув рукавицю з правої руки, кинув її на палубу і звів свою рушницю. Традиційно офіцери на вахті не були озброєні, але капітан Крозьє наказом поклав край цій традиції. Кожна людина на палубі має бути повсякчас озброєною. Зараз, знявши рукавицю, у самій лише тонкій вовняній пальчатці, Бланкі зміг просунути пальця в скобу спускового гачка, але його рука одразу замерзла на крижаному вітрі.

Зник вогонь ліхтаря матроса Беррі — з вахти лівого борту. Здавалося, звук пострілу долинув з лівого краю брезентового навісу на шкафуті[87] судна, але льодовий лоцман знав, що вітер і сніг спотворюють звуки. Бланкі все ще бачив вогонь ліхтаря біля правого борту, але він підстрибував і рухався.

— Беррі? — закричав він у бік темного лівого борту. Він майже фізично відчув, як скажений вітер підхопив два склади і відніс їх назад на корму. — Хендфорд?

Тепер зникло світло ліхтаря і з правого борту. Ліхтар Дейві Лейса на носі можна було б побачити під брезентом на шкафуті в ясну ніч, але ця ніч аж ніяк не була ясною.

— Хендфорд? — містер Бланкі рушив уперед вздовж лівого борту з наміром обійти довге тентове накриття, тримаючи рушницю у правій руці і ліхтар, який він зняв зі стернової колонки, в лівій. У кишені шинелі в нього лежали три запасні патрони, але з власного досвіду він знав, як довго намацувати їх і перезаряджати рушницю на такому холоді.

— Беррі! — закричав він. — Хендфорд! Лейс!

Тепер, ніби всього іншого було мало, виникла небезпека, що три моряки можуть у темряві перестріляти один одного, засліплені сніговою завірюхою на похилій зледенілій палубі, хоча, судячи з усього, Алекс Беррі вже розрядив свою зброю. Другого пострілу не було. Але Бланкі знав, що варто йому почати обходити заледенілий тент з боку лівого борту, Хендфорд і Лейс зненацька вийдуть назустріч, і перелякані чоловіки можуть вистрілити у що завгодно, навіть у ліхтар, якщо той рухатиметься.

Але попри все він йшов уперед.

— Беррі? — крикнув він, підійшовши на відстань десяти ярдів до поста дозорця лівого борту.

Кутиком ока він вловив якийсь рух посеред сніговію — розпливчаста тінь чогось занадто великого, щоб бути Алексом Беррі, — а потім пролунав гуркіт, гучніший за будь-який рушничний постріл. Наступної миті прогримів ще один вибух. Бланкі, хилитаючись, відійшов до корми кроків на десять, аж тут бочки, дерев’яні барильця, ящики та інший судновий скарб злетіли у повітря. Лише через деякий час він збагнув, що ж сталося: намет з обмерзлого брезенту посеред палуби, розтягнутий до носа і корми, зненацька обвалився, вусібіч розкидавши тисячі фунтів накопиченого на ньому снігу та криги, розметавши по палубі запаси, що зберігалися під ним — головним чином бочки з легкозаймистою смолою, матеріали для конопачення і ящики з піском, яким посипали сніг, спеціально залишений на палубі для кращої теплоізоляції. Нижні реї грот-щогли, які більше року тому розвернули вздовж осі судна від корми до носа, щоб утворити каркас для тенту, з гуркотом упали на головний люк і тамбур трапу. Тепер, коли вага брезенту, снігу і рей притискала кришку люка, Бланкі та іншим трьом вахтовим морякам шлях на нижню палубу був відрізаний, так само як і ніхто звідти не міг піднятися нагору, щоб з’ясувати причини вибуху. Льодовий лоцман знав, що люди внизу незабаром кинуться до носового люка, наглухо забитого на зиму, і почнуть відкривати його, але все це потребувало часу.

«Цікаво, чи будемо ми все ще живі, коли вони дістануться на палубу?» — подумав Бланкі.

Рухаючись якомога обережніше по всіяному піском утоптаному снігу на похилій палубі, Бланкі обійшов купу уламків позаду зруйнованого тенту і почав пробиратися вузьким проходом, що залишився вздовж правого борту.

Раптом перед ним виріс якийсь неясний силует.

Усе ще тримаючи лівою рукою ліхтар, Бланкі підняв рушницю і поклав пальця на спусковий гачок, готовий стріляти.

— Хендфорд! — вигукнув він, побачивши блідий овал обличчя посеред темної маси шарфів. «Вельська перука» моряка сповзла з голови. — Де ваш ліхтар?

— Я впустив його, — сказав матрос. Чоловік був без рукавиць і весь тремтів, немов у пропасниці. Він присунувся ближче до Томаса Бланкі, наче льодовий лоцман був джерелом тепла. — Я впустив його, коли та тварюка зламала рею. Ліхтар упав і погас.

— Що означає «тварюка зламала рею»? — домагався Бланкі. — Жодна жива істота неспроможна зламати грот-рею.

— А вона зламала! — стояв на своєму Хендфорд. — Я почув рушничний постріл. Потім Беррі щось прокричав. Потім його ліхтар погас. Потім я побачив, як щось… величезне, щось страхітливо величезне… стрибнуло на рею, а тоді все обвалилося. Я спробував вистрілити в ту тварюку, але рушниця дала осічку. Я залишив її на релінгу.

«Стрибнуло на рею?» — подумав Бланкі. Рея грот-щогли була на висоті дванадцяти футів над палубою. Жоден звір не міг доскочити до неї. І по зледенілій щоглі здертися на неї теж неможливо. Вголос він сказав:

— Нам треба знайти Беррі.

— Ніщо в усьому світі не примусить мене піти туди, на лівий борт, містере Бланкі. Ви можете написати на мене рапорт, а помічник боцмана Джонсон всипати мені п’ятдесят канчуків, але ніщо в усьому світі не примусить мене піти туди, містере Бланкі. — Зуби Хендфорда цокотіли так сильно, що його слів майже не можна було розібрати.

— Заспокойся. Ніхто не писатиме ніяких рапортів. Де Лейс?

З цього місця вахти правого борту Бланкі мав би бачити світло ліхтаря Девіда Лейса на носі. Але ніс був темним.

— Його ліхтар погас тієї ж миті, як я впустив свій, — сказав Хендфорд, клацаючи зубами.

— Підіть візьміть свою рушницю.

— Я не можу повернутися туди, коли… — почав було Хендфорд.

— Трясця твоїй матері! — проревів Томас Бланкі. — Якщо ти цієї ж сраної хвилини не візьмеш до рук зброї, п’ятдесят канчуків буде останньою пригодою на твою дупу, яка тебе хвилюватиме, Джоне Хендфорд. Уперед!

Хендфорд рушив з місця. Бланкі пішов слідом за ним, не повертаючись спиною до вкритої брезентом купи уламків посеред палуби. Світло ліхтаря проникало крізь снігову хурделицю футів на десять, а то й менше. Льодовий лоцман підняв догори ліхтар, тримаючи напоготові рушницю. Його руки дуже втомилися. Хендфорд пальцями, що вже геть задубіли від холоду, намагався розшукати в снігу свою зброю.

— Де, хай йому біс, ти подів свої рукавиці та пальчатки, чоловіче? — гримнув Бланкі.

Зуби Хендфорда цокотіли так сильно, що він не зміг відповісти.

Бланкі поклав на палубу свою зброю, розгріб сніг біля ніг матроса і підняв його рушницю. Переконавшись, що дуло не забите снігом, він простягнув зброю Хендфорду. Зрештою Бланкі довелося втиснути рушницю під пахву матросові, щоб той зміг підтримувати її обома геть закляклими руками. Гримаючи свою власну рушницю в лівій руці, з якої він міг її швидко перекинути у праву, Бланкі намацав у кишені своєї шинелі патрон, зарядив Хендфордову рушницю і звів пусковий гачок.

— Коли щось більше за Лейса чи мене з’явиться з-поза цієї купи, — крикнув він у вухо Хендфорда, намагаючись перекричати завивання вітру, — цілься і тисни на гачок, навіть якщо тобі доведеться робити це своїми сраними зубами.

Хендфорд спромігся кивнути.

— Я піду вперед на пошуки Лейса, щоб з його допомогою відкрити носовий люк, — сказав Бланкі.

Жодного руху в носовій частині палуби, серед темної купи обмерзлого брезенту, присипаного снігом, поламаних рей і розкиданих ящиків він не помічав.

— Я не можу… — почав Хендфорд.

— Просто стій, де стоїш, — гарикнув Бланкі. Він поставив ліхтар на палубу поруч з переляканим матросом. — Не підстрель мене, коли я повертатимуся з Лейсом, або, присягаюся Богом, мій привид переслідуватиме тебе до самої твоєї смерті, Джоне Хендфорд.

Хендфорд знову кивнув: біла пляма його обличчя хитнулася вперед.

234 Бланкі пішов на ніс. Через дюжину кроків він уже вийшов за межі світляного кола від ліхтаря, але нічний зір ще не повернувся до нього. Тверді крупинки снігу били його в обличчя. Над ним, у потріпаних залишках такелажу й вантів, які вони не прибрали на час цієї нескінченної зими, усе сильніше завивав вітер. Тут було так темно, що Бланкі довелося перекласти рушницю в ліву — все ще в рукавиці — руку, в той час як правою він намацував зледенілий релінг. Наскільки він міг бачити, грот-рея тут, з переднього боку щогли, також зламалася.

— Лейсе! — закричав він.

Якась велетенська примара, що невиразно біліла посеред завірюхи, здіймалася над купою уламків, примусивши Бланкі заклякнути на місці. Стоячи у темряві, льодовий лоцман не міг напевно сказати, була та істота білим ведмедем чи нічним демоном, була вона від нього за десять футів чи за тридцять, але він чітко бачив, що вона повністю заступила йому шлях на ніс.

А потім вона підвелася на задніх лапах.

Бланкі бачив тільки розпливчастий силует істоти, уявлення про розміри якої давало лише те, що вона загородила його від сніговію, — але він зрозумів, що вона насправді величезна. Маленька трикутна голова, якщо там, у темряві, він бачив саме голову, піднялася вище того рівня, де колись були реї. В білястому трикутнику голови зяяло щось схоже на два отвори — очі? — але вони були на висоті принаймні чотирнадцяти футів над палубою.

«Це неможливо», — подумав Томас Бланкі.

Істота рушила до нього.

Бланкі перехопив рушницю правою рукою, притис до плеча приклад, підпер лівою рукою в рукавиці і вистрілив.

Спалах полум’я від пострілу дав льодовому лоцманові можливість на півсекунди зазирнути в чорні, мертві, позбавлені будь-якого виразу акулячі очі, що вирячилася на нього, — ні, зовсім не акулячі, зрозумів він за мить, засліплений спалахом пострілу, а два ебенові кружала, набагато злостивіші та розумніші, ніж чорні зіниці акули, — а також безжалісний позирк хижака, який бачить у тобі тільки здобич. І ці бездонні діри чорних очей були високо над ним, над широчезними, ширшими за розмах рук Бланкі, плечима і стали насуватися на нього, коли нечіткий силует колихнувся вперед.

Бланкі швиргонув непотрібною рушницею в тварюку — часу на перезаряджання зброї не було — і стрибнув на ванти[88].

Тільки завдяки сорокарічному досвіду плавання льодовий лоцман посеред темряви та снігової круговерті, навіть не спробувавши пригледітись, точно знав, де мають бути зледенілі ванти. Він вчепився в них скоцюрбленими пальцями правої руки без рукавиці, підтягнув ноги, судомно намацуючи черевиками вибленки[89], стягнув зубами ліву рукавицю і почав здиратися нагору, висячи майже догори дриґом на внутрішній стороні косо натягнутих над палубою вантів.

За шість дюймів під ним щось розітнуло повітря із силою двотонного штурмового тарана, розгойданого на повний розмах. Бланкі почув, як три товсті вертикальні троси вантин тріщать, рвуться… неймовірно!… і лопаються, підлітаючи догори і ледь не струсивши Бланкі вниз на палубу.

Однак він утримався. Перекинувши ліву ногу на зовнішній бік останньої вцілілої вантини, що залишалася натягнутою, знайшов точку опертя і почав здиратися вище, не зупиняючись ні на секунду. Томас Бланкі рухався, як мавпа, неначе знову став дванадцятилітнім хлопчиськом, який думав, що всі щогли, вітрила, троси і такелаж трищоглового військового корабля, де він служив юнгою, були споруджені за наказом Її Величності лише для його задоволення.

Зараз він уже здерся на двадцять футів, дістався до рівня другого рея, який усе ще був розвернутий під правильним кутом впоперек судна, коли тварюка внизу знову вдарила по юферсах[90] Байтового такелажу, вириваючи з дерева болти та шпильки, з м’ясом висмикуючи залізні блоки зі зледенілих релінгів.

Обірвані троси шугнули догори і гойднулися до грот-щогли. Бланкі знав, що він не витримає сильного удару зледенілих тросів, які гепнуть ним об щоглу, і він зірветься й шкереберть полетить униз, в лапи та щелепи тієї почвари. Все ще не здатний бачити у темряві далі ніж на п’ять футів, льодовий лоцман стрибнув на чохол вітрила.

Задубілими пальцями він вхопився за рей і троси, якими він кріпився, а його ноги замолотили в повітрі, поки не намацали під собою перти[91]. Бланкі знав, що пересуватися по пертах краще босоніж, але тільки не цієї ночі.

Він виліз на марса-рей, що був на висоті більше ніж двадцять п’ять футів над палубою, і обхопив промерзлий дубовий брус руками, припавши до нього усім тілом, як нажаханий вершник до гриви коня, ковзаючи ногами по зледенілому чохлу, щоб знайти опертя на слизькій шнурівці.

Зазвичай, навіть у темряві, на сильному вітрі, під снігом і градом, будь-хто з порядних моряків здатен здертися ще на шістдесят футів по рангоуту й такелажу, аж поки досягне салінга грот-щогли, звідкіля зможе сипати образами на свого спантеличеного переслідувача, як шимпанзе жбурляє вниз плоди дерева або кізяки з геть недосяжної висоти. Але на «Терорі» цієї грудневої ночі не було рангоуту або верхнього такелажу. Тож і не було цієї точки недосяжності, де могла б почуватися цілком безпечно людина, яка тікає від могутнього чудовиська, здатного розтрощити головний рей. Рік тому, у вересні, Бланкі допомагав Крозьє і Гаррі Пеґлару, фор-марсовому старшині, коли вони готували «Терор» до його зимівлі вдруге за час експедиції. Це була ані легка робота, ані безпечна. Реї та бігучий такелаж[92] зняли і склали на палубі. Потім обережно спустили брам-стеньги та стеньги[93] — обережно, бо варто було їм вислизнути з лебідки чи блока або талям заплутатися, важкі щогли могли б упасти і пробити верхню палубу, нижню палубу, твіндек і днище корпуса, як масивний спис прохромлює обладунки. При цьому корабель цілком міг би затонути. Але якби верхній рангоут залишили піднятим, протягом нескінченної зими на ньому наросло б багато тонн криги. В такому разі крижані бурульки вели б постійний обстріл матросів, які стоять на вахті або зайняті іншими роботами на палубі. Крім того, від ваги намерзлої криги корабель міг би перекинутися.

Коли на палубі залишилися тільки три обрубки нижніх щогл — для моряка видовище настільки ж потворне, як людина з ампутованими кінцівками для художника, — Бланкі допоміг наглянути за тим, щоб усі ванти стоячого такелажу, які залишилися, були послаблені: занадто туго натягнута парусина і троси просто не витримали б ваги снігу та криги. Навіть шлюпки «Терору» — два великі вельботи і два менші суденця, так само як і капітанський ял, пінаси, гичка й тузики, всього десять — були спущені вниз, перевернуті, принайтовані, вкриті брезентом і складені на кризі. Зараз Томас Бланкі був на грот-щоглі на вантах біля марса-рея на висоті двадцяти п’яти футів над палубою і міг піднятися вище лише на один рівень, але всі мотузяні вибленки, що вели вгору до цього третього й останнього рівня, зледеніли ще більше, ніж канати чи дерево. Сама грот-щогла здавалася крижаною колоною, обліпленою снігом з носового боку. Льодовий лоцман розчепірився на другому реї і напружено вдивлявся вниз, намагаючись бодай щось розгледіти у мороці та сніговій круговерті. Однак там залягла смоляна чорнота. Хендфорд або погасив ліхтар, який дав йому Бланкі, або його загасив хтось інший. Бланкі припустив, що матрос або принишк десь у темряві, або мертвий, тож у будь-якому разі підмоги від нього чекати було марно. Розпластаний поверх чохла рея, Бланкі подивився ліворуч і теж не побачив світла на носі, де мав стояти на вахті Девід Лейс.

Бланкі силкувався роздивитися істоту внизу, але там усе перебувало в русі — порваний брезент лопотів на вітрі, похилою палубою перекочувалися барильця, ковзали ящики, — і він зміг розібрати лише темну масу, що сунула до грот-щогли, розкидаючи врізнобіч двісті- та тристафунтові барильця з піском, як слон у крамниці з китайськими вазами.

«Воно не може здертися на щоглу», — думав Бланкі. Він відчував пекучий холод рея ногами, грудьми і пахом. Пальці рук у тонких пальчатках вже починали ціпеніти. Він десь загубив свою «вельську перуку» і вовняний шарф. Він напружував слух і зір, сподіваючись почути стук відкинутої кришки носового люка і крики чоловіків, сподіваючись побачити світло ліхтарів численної рятувальної команди, яка піднялася нагору, але ніс корабля залишався безмовним, зануреним у темряву, заметеним хурделицею. А чи не могло воно якимось чином заблокувати і носовий люк? Хай там як, але воно, принаймні, не зможе видертися на щоглу. Жодна істота такого розміру не здатна на таке. Білі ведмеді — якщо то білий ведмідь — не вміють лазити вгору.

Але тварюка почала здиратися по вкороченій грот-щоглі.

Бланкі відчував вібрацію, коли воно вганяло кігті в дерево. Він почув якісь ляскаючі звуки, шкрябання і гарчання… густе, глухе гарчання… Воно лізло нагору.

Тварюка, швидше за все, вже могла дістатися до уламків першого рея, просто піднявши передні лапи над головою. Бланкі напружено вдивлявся в темряву і міг заприсягтися, що побачив волохате м’язисте тіло, яке підтягувалося догори, і гігантські передні лапи — або руки — завдовжки в людський зріст, які вже вчепилися кігтями у перший рей, щоб підважитися, тимчасом як могутні задні лапи з такими самими пазурами шукали опертя на розщепленому дубі рангоуту.

Бланкі дюйм за дюймом повз далі вздовж другого рея, міцно обхопивши руками й ногами, наче шалений коханець предмет своєї пристрасті, десятидюймовий круглий брус, який здригався від вітру. Рей поверх крижаної кірки вкривало дводюймовим шаром снігу, налиплого з носового боку рангоуту. Коли йому це вдавалося, для опертя Бланкі використовував перти.

Величезна істота на грот-щоглі досягла рівня рея, на якому був Бланкі. Льодовий лоцман міг бачити її, тільки витягаючи і вивертаючи шию і дивлячись через плече, і навіть тоді розрізняв чудовисько тільки як велетенську бліду порожнечу, що поглинула частину грот-щогли.

Раптом щось вдарило по рею з такою силою, що Бланкі підлетів у повітря, а потім з висоти двох футів гепнувся назад на рей. Жорстко приземлившись на яйця й черево, він аж задихнувся від болю. Він би зірвався вниз, якби обидві замерзлі руки і права нога не заплуталися в пертах якраз під нижньою крижаною частиною рея. Відчуття було таке, наче кінь, зроблений з холодного заліза, став дибки й підкинув його на два фути в повітря.

Наступний удар міг би швиргонути Бланкі в темряву на висоті тридцяти футів над палубою, але він встиг приготуватися, чіпляючись за брус з усіх сил. Проте навіть це не порятувало його, бо струс був таким сильним, що Бланкі зісковзнув із зледенілого рея і безпорадно загойдався під ним, так само заплутаний у пертах заціпенілими руками та ногою. Якимось дивом він таки спромігся видряпатися назад на верхівку рея, аж тут його наздогнав третій, найсильніший удар. Льодовий лоцман почув тріск, відчув, як масивний рей почав перекошуватися, і зрозумів, що має лише кілька секунд, перш ніж рей, чохол, стропи, перти й ванти, які навіжено метлялися на вітрі, рухнуть з висоти двадцяти п’яти футів на палубу, завалену парусиною, уламками рея, бочками і ящиками.

Бланкі зробив неймовірне. На зледенілому рангоуті, що здригався, тріщав і нахилявся, він став навколішки, потім звівся на ноги, кумедно й недоладно розмахуючи руками, щоб утримати рівновагу на вітрі, який скаженів, заковзав черевиками по снігу й кризі, а потім стрибнув у порожнечу, широко розкинувши руки в пошуках одного з невидимих ретлінів, який був — мав бути — міг бути — десь там, зважаючи на крен судна на ніс, на пориви вітру, який швиргав снігову шрапнель в тонкі снасті, і сильну вібрацію від ударів тварюки, що продовжувала трощити другий рей грот-щогли.

Його руки промахнулися повз одиноко обвислу в темряві снасть. Томас Бланкі вдарився об неї обмерзлим обличчям, але в падінні встиг вчепитися в неї обома руками, зісковзнувши по замерзлому ліню всього на шість футів, а потім заходився несамовито видряпуватися вгору до третього й останнього рею на вкороченій щоглі, що була менше ніж за п’ятдесятів футів над палубою.

Тварюка заревіла під ним. Потім почувся страшенний гуркіт, коли другий рей, чохли, снасті й фали обірвалися й гепнулися на палубу. Чудовисько, що вчепилося в грот-щоглу, заревло ще гучніше.

Цей ретлінь був тонким конопляним канатом, який зазвичай звисає на віддалі восьми ярдів від грот-щогли. Він призначався для швидкого спуску із салінга або з верхніх реїв, але аж ніяк не для того, щоб по ньому підніматися. Але Бланкі все ж почав дертися по ньому. Попри те, що лінь був зледенілий, і попри завірюху, і попри те, що Томас Бланкі вже не відчував пальців на правій руці, він здирався по ретліню, наче чотирнадцятилітній гардемарин, який пустував на верхніх вантах разом з іншими хлопцями після вечері в тропіках.

Він не зміг вибратися на верхівку рея — той був дуже зледенілий, — але знайшов там перти і перескочив з ретліня на ослаблений, згорнутий чохол під реєм. Униз на палубу полетіли шматки криги. Бланкі здалося, що він чує стукіт та удари на носовій частині палуби, — принаймні, він на це сподівався, — так наче Крозьє разом з іншими членами команди сокирами намагалися зламати задраєний носовий люк.

Розчепірившись, як павук, на промерзлих вантах, Бланкі подивився вниз і ліворуч. Чи то віхола трохи вгамувалася, чи то його нічний зір покращився, чи й те й інше, але він зміг побачити тушу чудовиська. Воно невпинно здиралося вгору, на третій і останній рівень рангоуту. Чудовисько на грот-щоглі було таким величезним, що скидалося на вгодованого дебелого кота, який лізе по надто тонкому стовбуру деревця. Тільки, звісно, подумав Бланкі, у нього немає нічого спільного з котом, крім хіба того, що воно здирається нагору, глибоко вганяючи пазурі в щоглу з королівського дуба, вкриту льодяною кіркою і скріплену залізними обручами, якої не могли пробити гарматні ядра середнього калібру.

Бланкі продовжував повзти до краю рея вздовж чохла, струшуючи з нього шматки криги і примушуючи мерзлі мотузки пертів та парусину скрипіти, як занадто накрохмалений муслін.

Гігантський силует позад нього дістався рівня третього рея. Бланкі відчув, як вібрують і просідають рангоут та ванти, коли чудовисько переносить на них частину своєї ваги. Уявляючи величезні передні лапи тварюки на рангоуті, уявляючи, як лапа розміром з його груди піднімається, щоб струснути тоншим верхнім рангоутом, Бланкі став повзти швидше, перебуваючи зараз майже за сорок футів від щогли, вже поза краєм палуби, яка темніла внизу на віддалі п’ятдесяти футів. Матрос, який би зірвався з цього місця на реї чи пертах під час роботи з вітрилами, упав би в море. Якщо Бланкі зірветься, він упаде на кригу з висоти понад шістдесят футів.

Бланкі вперся уві щось лицем та плечима — сітка, павутина, він у пастці — і ледь не зірвався на крик. Лише потім зрозумів, що це було: мотузяна драбина, ванти з пертами, що спочатку були натягнуті між бортом і другим салінгом, на зиму перечеплені до верхівки обрубаної грот-щогли, щоб робочі команди могли збивати тут, нагорі, кригу. Це була оснастка вантів правого борту, неймовірним чином вирвана з численних кріплень на релінгу та палубі двома ударами велетенських лап тварюки. Достатньо товсті за рахунок криги, якою обросли квадрати переплетених канатів, перетворившись на такі собі вітрила, ослаблені ванти розвівалися на вітрі далеко від правого борту корабля.

І знову Бланкі почав діяти раніше, ніж дав собі час обміркувати свої дії. Бо замислитися над наступним кроком на висоті шістдесяти або й більше футів над кригою було б рівнозначним відмовитися від заміру.

Він перестрибнув з тріскучого чохла на ванти, що продовжували розгойдуватися.

Як він і передбачав, під вагою його тіла ванти полетіли назад до грот-щогли. Він пронісся за фут від величезного волохатого чудовиська, що застигло на перетині рея зі щоглою. Було занадто темно, щоб роздивитися щось більше, ніж жахливий загальний силует істоти, але трикутна голова розміром з тулуб Томаса Бланкі метнулася за ним на шиї, занадто довгій і по-зміїному гнучкій, щоб належати істоті з цього світу, і зуби, довші, ніж скоцюрблені замерзлі пальці Бланкі, гучно клацнули в тому місці, через яке він щойно пролетів. Льодовий лоцман відчув подих істоти — гарячий подих хижака, від якого відгонило запахом протухлого м’яса, а не рибним смородом, що йшов з пащек упольованих полярних ведмедів, яких вони білували на кризі. Це був подих, сповнений смороду гнилої людської плоті впереміш із сіркою, такий гарячий, як струмінь повітря, що виривається з відкритої топки парового котла.

Цієї миті Томас Бланкі усвідомив, що матроси, яких він подумки обзивав забобонними дурнями, насправді мали слушність: ця істота з криги була настільки ж демоном чи богом, наскільки вона була твариною з плоті, крові та білого хутра. З цією силою слід було примиритися, або поклонятися їй, або тікати від неї.

На якусь частку секунди, коли він пролітав над серединою палуби, його охопив жах від того, що снасті вантів можуть зачепитися за уламки нижніх реїв або налетять на рей чи ванти з лівого борту, і тоді цьому створінню залишиться тільки витягнути його, наче велику рибину в сітці-путанці, але інерція руху, якої надала тросам вага його тіла, винесла Бланкі на п’ятнадцять чи більше футів за повздовжню вісь судна, до лівого борту.

І ось мотузяна драбина зібралася гойднутися назад, щоб віднести Бланкі й кинути просто у велетенську передню ліву лапу чудовиська, якою воно вже тягнулося до нього крізь темряву сніжної ночі.

Бланкі перекрутився, перекинув вагу свого тіла вперед, до носа судна, відчув, як обмерзлі ванти змінюють напрямок руху, і загойдався на руках, мотляючи ногами в повітрі, намагаючись намацати третій рей з боку лівого борту.

Він зачепився за нього лівим черевиком, пролітаючи над ним. Підошва ковзнула по зледенілому брусу і зіскочили, але коли вантина хитнулася назад у бік корми, обидва черевики потрапили на вкритий кригою рей, і Бланкі з усієї сили відштовхнувся від нього.

Переплутана павутина мотузяних вантів пронеслася назад повз грот-щоглу, але вже по кривій дузі в напрямку до корми. Ноги Бланкі мотлялися в повітрі на висоті п’ятдесяти футів над зруйнованим тентом та розкиданими на палубі залишками корабельного майна, і він підтягнувся до канатів якомога ближче, коли пролітав повз грот-щоглу й тварюку, яка чекала там на нього.

Пазурі розітнули повітря менше ніж за п’ять дюймів від його спини. Навіть попри весь свій жах, Бланкі подякував небесам за дивовижне везіння — він знав, що після поштовху ногами його віднесло майже на десять футів від грот-щогли. Очевидно, та диявольська істота увігнала пазурі своєї правої лапи — або руки — у щоглу, а сама повисла у повітрі, простягаючи в його бік величезну ліву лапу.

Але вона промахнулася.

Та не схибить знову, коли Бланкі хитнеться назад до центру.

Бланкі схопився за крайню вантину і почав спускатися по ній так швидко, наче це був ретлінь чи звичайний канат, обдираючи заціпенілі пальці об поперечні вибленки, пересуваючись ривками, кожної миті ризикуючи зірватися і полетіти в темряву.

Бантини досягли апогею своєї дуги, десь поза релінгом правого борту, і почали рухатися назад.

«Усе ще занадто високо», — подумав Бланкі, коли мотузяна драбина під ним хитнулася назад до грот-щогли.

Це створіння легко могло схопити троси, коли ті пролітатимуть над середньою лінією корабля, але Бланкі вже був на двадцять футів нижче рівня третього рея і швидко перебирав руками вибленки, щоб спуститися ще нижче.

Потвора почала тягнути догори всю масу оснастки.

«Це збіса кепсько», — встиг подумати Томас Бланкі, коли ціла тонна чи півтори вкритих кригою вантів з людиною, що повисла на них, почали підтягуватися вгору з такою легкістю і впевненістю, з якою рибалка висмикує після закидання свою путанку.

Льодовий лоцман зробив те, на що наважувався останні десять секунд свого польоту в зворотному напрямку до грот-щогли: зісковзнув ще нижче по вантах, одночасно розгойдуючись усім тілом вперед і назад, мов хлопчисько на канаті, збільшуючи амплітуду свого коливання, тимчасом як тварюка над головою продовжувала підтягувати його догори. Хоч як швидко він зісковзував униз, страховисько піднімало його з такою самою швидкістю. Він зісковзне до самого кінця вантин приблизно тоді ж, коли та істота підтягне його до себе, і знову опиниться на висоті п’ятдесяти футів над палубою.

Але поки що довжини вант вистачало, щоб він міг розгойдуватися з амплітудою двадцять футів, схопившись обома руками за вертикальні троси і випрямивши ноги на поперечних вибленках. Він заплющив очі й знову уявив себе хлопчиськом на канаті.

Менше ніж за двадцять футів над ним почувся попереджувальний кашель. Потім знову сильно смикнуло, і снасті піднялися ще на п’ять чи вісім футів разом з розпластаним на них Бланкі.

Уже не знаючи, гойдається він за двадцять футів над палубою чи за сорок п’ять, переймаючись тільки тим, щоб уловити мить, коли він максимально наблизиться до правого борту, Бланкі перекрутився довкола оснастки, відштовхнувся ногами від вибленки і злетів у повітря над зануреним у темряву правим бортом.

Падіння здалося йому нескінченним.

Передовсім йому треба було знову перекрутитися в повітрі, щоб не приземлитися на голову, спину чи живіт. Потім постаратися не потрапити на кригу — звісно, вдаритися об перила релінга чи палубу було б ще гірше, — але тут уже нічим не зарадиш.

Падаючи, льодовий лоцман розумів, що зараз його життя залежить від простих арифметичних розрахунків з розділу Ньютонової фізики: Томас Бланкі став наочним прикладом розв’язку нескладної задачки з балістики.

Він відчув, що релінг правого борту пройшов за шість футів позаду нього і часу залишилось лише на те, щоб згрупуватися — підтягти ноги і витягнути перед собою руки, — перш ніж його грішне тіло гепнеться на сніговий схил, який спускався від борту затертого кригою «Терору», мов рампа. Льодовий лоцман провів розрахунок дуги свого шляху з максимальною точністю, наскільки це взагалі було можливо в сліпому польоті за борт, намагаючись упасти за спресованою, як цемент, доріжкою в снігу, якою матроси піднімалися на борт та спускалися з корабля, але також уникнути приземлення на місце, де лежали перевернуті догори дном вельботи, зачохлені мерзлим брезентом і вкриті трьома футами снігу. Він приземлився на сніговий схил одразу за крижаною стежиною й позаду занесених снігом шлюпок. Від страшного удару йому забило дихання. У лівій нозі щось хруснуло чи тріснуло — Бланкі встиг помолитися усім богам, які не спали цієї ночі, щоб це було порване сухожилля, а не зламана кістка, — й покотився по довгому крутому схилу, вигукуючи прокльони, здіймаючи хмари снігу посеред завірюхи, що вихорилася довкола корабля.

Десь футів за тридцять, ген на вкритій снігом кризі, Бланкі зупинився й розпластався на спині.

Він швиденько оцінив свій стан. Руки не поламані, хоча правий зап’ясток і травмований. Голова теж, здається, ціла. Ребра так нестерпно нили, що йому було важко дихати, але він подумав, що це могло бути наслідком переляку та нервового напруження, а не переламу. А ось ліва нога боліла збіса сильно.

Бланкі знав, що він має підхопитися й бігти… негайно… але не міг себе примусити бодай поворухнутися. Його повністю задовольняло те, що він лежав на спині, розпластавшись на темному снігу, віддаючи тепло свого тіла кризі під собою та повітрю над собою і намагаючись повернути собі рівне дихання й прийти до тями.

Тепер він чітко почув людські крики і вигуки на носовій палубі. З’явилися конуси ліхтарного світла, що било футів на десять, не більше. Потім Бланкі почув важке гупання і тріск, з якими та бісова тварюка зісковзнула по щоглі на палубу. Знову пролунали крики — цього разу тривожні, хоча чоловіки навряд чи могли розгледіти істоту, що була ближче до корми, посеред купи потрощеного рангоуту, обірваного такелажу і розкиданих бочок на шкафуті[94]. Прогриміли постріли.

Попри біль від травм Томас Бланкі спромігся стати на карачки. Його нижні рукавички загубилися. Обидві руки були голі. Він був простоволосий, побита сивиною довга чуприна, раніше зібрана у хвіст, який розв’язався, коли він котився додолу, розвівалася на вітрі. Він не відчував пальців на руках, обличчя, ніг, але все решта так чи інакше боліло.

Створіння, підсвічене світлом ліхтарів, мчало до нього, легко перескочивши через низькі перила правого борту, підібгавши під себе всі чотири гігантські лапи.

Тієї ж миті Бланкі зірвався на ноги і вже біг у темряву, що облягала замерзле море, в напрямку до торосів.

Тільки відбігши десь на п’ятдесят ярдів від корабля, ослизаючись, падаючи, підводячись і знову припускаючи, він зрозумів, що — цілком можливо — підписав собі смертний вирок.

Йому треба було залишатися поблизу корабля. Йому треба було оббігти засипані снігом шлюпки, кинутися вздовж борту до носа корабля, видертися на бушприт, який глибоко застряг у кризі, і дістатися лівого борту, дорогою волаючи про допомогу.

Але ні, усвідомив Бланкі, тоді він помер би ще раніше, ніж встиг продертися через плутанину снастей на бушприті. Потвора схопила б його через десять секунд.

Проте чому він біжить у цьому напрямку?

До свого умисного падіння з вантів у нього був якийсь план. Що ж це в біса був за план?

Хтось, здається, помічник лікаря з «Еребуса» Гудсер, одного разу казав йому та кільком іншим морякам, з якою швидкістю білий ведмідь може переслідувати свою жертву на морській кризі — двадцять п’ять миль за годину? Так, десь так. Бланкі ніколи не був гарним бігуном. А зараз він ще мав оминати тороси, стикові гребені і тріщини в льоду, яких він не бачив, аж поки вони не поставали за кілька футів від нього.

Ось чому я біжу сюди. Ось яким був мій план.

Створіння підтюпцем бігло за ним, огинаючи ті самі зазублені тороси й ропаки, які щойно проминув Бланкі у своєму незграбному слаломі в темряві.

Але льодовий лоцман вже задихався і хрипів, як ковальські міхи, тимчасом як гігантський звір позад нього тільки злегка рохкав — задля забавки? у передчутті? — гупаючи по кризі передніми лапами з кожним широченним кроком, що дорівнював чотирьом чи й п’яти крокам Бланкі.

Зараз Бланкі біг крижаним полем десь за двісті ярдів від корабля.

Налетівши правим плечем на крижану брилу, яку він побачив надто пізно, щоб уникнути зіткнення, і відчуваючи, як воно одразу ціпеніє на додачу до решти онімілих частин його тіла, льодовий лоцман зрозумів, що він був сліпим, як кажан, весь той час, що біг замерзлим морем, рятуючи своє життя. Ліхтарі на палубі «Терору» були ген далеко, дуже далеко за його спиною — просто на неймовірній відстані, — і в нього не було ні нагоди, ні причини оглядатися на них. Вони ледь блимали у пітьмі й могли тільки відволікти Бланкі від того, що він робив.

Що саме він робив, Бланкі зрозумів, викручуючись і кривуляючи на бігу поміж перешкодами, викликаючи в уяві карту льодових полів, помережаних тріщинами та всіяних невеликими айсбергами, що простягалися довкола «Терору» і тяглися аж до горизонту. Бланкі більше року вивчав це замерзле море з усіма його зрушеннями й гребенями, айсбергами й ропаками і протягом кількох місяців мав можливість проводити свої спостереження у блідому світлі арктичного дня. Навіть узимку були такі години на вахті, коли він у світлі місяця й зірок та у сполохах полярного сяйва професійним оком льодового лоцмана вивчав ці крижані поля довкола корабля.

Десь за двісті ярдів звідси, у крижаних нетрях, поза останнім стиковим гребенем, через який він щойно перебрався, — він чув тупотіння тварюки менш ніж за десять ярдів за своєю спиною, — був лабіринт маленьких айсбергів, які відкололися від своїх великих родичів, утворюючи крихітний гірський хребет з крижаних брил розміром із селянську хату.

Наче усвідомивши, куди прямує її жертва, невидима почвара за його спиною рохнула і збільшила швидкість.

Запізно. Обігнувши останні високі тороси, Бланкі вже вскочив у лабіринт айсбергів. Тут його уявна мапа підвела його — це нагромадження мініатюрних айсбергів він бачив тільки здалеку або в підзорну трубу, — й у темряві він наштовхнувся на крижану стіну і впав на дупу, а потім гарячково порачкував по снігу на всіх чотирьох, тимчасом як потвора вже наблизилася на віддаль кількох ярдів, перш ніж Бланкі встиг відновити дихання й обміркувати ситуацію.

Щілина між двома айсбергами розмірами з карету була менше трьох футів завширшки. Бланкі прошмигнув у неї — все ще на чотирьох, не відчуваючи голих рук, що здавалися йому чужими і далекими, як чорна крига під ними, — якраз перед носом тварюки, що досягла тріщини й запустила в неї гігантську передню лапу.

Льодовий лоцман відмахувався від усіх картинок з мишами й котами, що постали в його уяві, коли велетенські пазурі дряпнули по кризі, підкидаючи в повітря льодяні скалки, не далі як за десять дюймів від підошов його черевиків. У вузькому проломі він звівся на ноги, впав, знову звівся і, спотикаючись, поплентався далі в майже цілковитій темряві.

Усе було марно. Крижаний прохід був дуже короткий — менше восьми футів — і привів Бланкі на відкриту місцину між уламками айсбергів. Він уже чув тупіт і рохкання тварюки, яка оббігала крижані негрі праворуч від нього. Якщо спробувати залишитись тут, він буде як на долоні — і навіть щілина, стіни якої були переважно сніговими, а не крижаними, могла стати тільки тимчасовою схованкою. Тут, у темряві, можна було принишкнути лише на одну-дві хвилини, протягом яких тварюка розширить вхід у тунель і прокладе собі дорогу всередину. Тут можна тільки зустріти свою смерть.

Крізь свій далекогляд він бачив також відшліфовані вітром невеличкі крижані гори… але де вони? Мабуть, ліворуч від нього.

Він кинувся ліворуч, проминув крижані ропаки й тороси, які не могли слугувати надійним сховком, перебрався через тріщину, не глибшу двох футів, видерся на невисокий стиковий гребінь зазубленого льоду, зісковзнув з нього, знову подерся вгору і почув, як почвара вискочила з-за крижаної брили й загальмувала за десять футів позаду нього.

Більші айсберги починалися одразу за цією крижаною брилою. І один з них, з норою, яку він бачив у далекогляд, має бути…

… ці штуки рухаються вдень і вночі…

… вони обвалюються, знову випинаються, міняють свою форму під тиском криги….

…. ця тварюка дряпалася вгору по крижаному схилу позаду нього на це пласке плато, по якому в безвиході зараз метався Бланкі….

Тіні. Розколини. Тріщини. Тунелі в кризі. Недостатньо широкі, щоб він міг протиснутися всередину. Але чекай-но. На крижаному бескиді невеличкого перевернутого айсберга по праву руку від нього мала б бути нора футів чотири заввишки. Хмари на мить розійшлися, і Бланкі вистачило п’яти секунд слабкого світла зірок, щоб у стіні з темного льоду помітити отвір неправильної форми.

Він стрибнув уперед і почав протискуватися в нього, не знаючи до пуття, коли закінчиться цей крижаний тунель — через десять ярдів чи через десять дюймів. Він не пролазив у отвір.

Зимовий одяг — плащ і шинель — робив його занадто товстим.

Бланкі почав зривати із себе одежу. Тварюка видерлася по останньому схилу і була вже прямо за ним, зводячись на задні лапи. Льодовий лоцман не міг цього бачити — в нього не було часу на те, щоб озирнутися, — але відчув, що вона підводиться на задні лапи.

Не обертаючись, льодовий лоцман швиргонув свою шинель та іншу вовняну одіж позад себе у тварюку, жбурляючи важкі лахи так швидко, як тільки міг.

Пролунало здивоване гав — пахнуло ядучим смородом, — а потім почувся тріск одягу, який та істота шматувала на безліч ганчірок і розкидала навколо себе в крижаному лабіринті. Хай там як, але цей виверт подарував йому п’ять секунд або й більше, щоб він знову кинувся вперед у крижану нору.

Плечі Бланкі ледь пролізли. Носаки черевиків молотили, ковзали по льоду, але зрештою він знайшов точку опертя. Він смикав коліньми й судомно дряпав нігтями кригу в намаганні вчепитися за неї.

Бланкі заглибився в нору всього на чотири фути, коли тварюка дісталася до неї. Й одразу ж роздерла його правий черевик і відірвала частину ступні. Льодовий лоцман відчув жахливий удар пазурів і подумав — мав надію, — що вона відірвала йому тільки п’ятку. Але він не мав можливості пересвідчитися в цьому. Задихаючись, борючись з раптовим нападом болю, що пронизав його ногу навіть попри її заціпеніння, він дряпався, звивався і втискався якомога глибше в нору.

Крижаний тунель ставав усе нижчим, усе вужчим.

Пазурі дряпнули кригу і вгородились у його ліву ногу, роздираючи м’язи якраз у тому місці, яке вже було пошкоджене під час падіння зі щогли. Він відчув запах власної крові, й потвора теж, мабуть, його відчула, тому що на мить зупинилась, а потім загарчала.

Її гарчання в крижаному тунелі було оглушливим. Плечі Бланкі застрягли, він більше не міг просунутися вперед, і він знав, що нижня частина його тіла все ще в межах досяжності чудовиська. Воно знову заревло.

Від цього звуку всередині у Бланкі все похололо, але переляк не знерухомив його. Скориставшись тими кількома секундами відстрочки, льодовий лоцман відповз назад, де було трохи більше місця, витягнув уперед руки і, напружуючи останні сили, відштовхнувся ногами та колінами від криги, здираючи з плечей та боків одяг разом зі шкірою, протискуючись через щілину в кризі, яка далебі не була розрахована навіть на його помірний розмір. Поза цією найвужчою точкою крижаний тунель розширився і почав спускатися. Бланкі зісковзнув униз на животі, змащуючи ковзанку власною кров’ю. Залишки його одежі перетворилися на лахміття. Він відчував пронизливий холод криги зведеними судомами м’язами живота й стиснутою мошонкою. Тварюка загарчала втретє, але здавалося, що жахливий звук уже віддалився на кілька футів.

В останній момент, перед тим, як вислизнути з тунелю на відкритий простір, Бланкі подумав, що все виявилося даремним. Тунель — швидше за все утворений у процесі танення багато місяців тому — пронизав невеличкий айсберг і зараз знову виштовхнув його назовні. Зненацька він розпростерся на спині під зорями. Він відчував свою кров, що просотала свіжий сніг, на запах і на дотик. Також він чув тварюку, що кружляла довкола гори, спочатку ліворуч, потім праворуч, що прагнула дістатися до нього, упевнену, цілком упевнену зараз, що зможе пройти на запах людської крові, що зводив її з розуму, до своєї здобичі. Льодовий лоцман був занадто пошарпаний і занадто виснажений, щоб повзти далі. Нехай усе, що мало з ним статися, станеться зараз, і нехай моряцький бог відправить у пекло цю довбану потвору, що збирається його зжерти. Останньою молитвою Бланкі було, щоб одна з його кісток стала тварюці поперек горла.

Але минула ще ціла хвилина, гарчання пролунало ще з півдюжини разів — щоразу гучніше й розпачливіше, щоразу з іншого румбу темного нічного компасу довкола нього, — перш ніж Бланкі зрозумів, що тварюка не зможе дістатися до нього.

Так, він лежав тут, на відкритому місці просто зоряного неба, але наче в скрині з криги, розміром не більшій за п’ять на вісім футів, — у такій собі загородці, утвореній принаймні трьома величезними айсбергами, які зіштовхнуло і приперло один до одного тиском морської криги. Одна з похилих гір нависала над ним, як стіна, що падає, але Бланкі все одно міг бачити зорі. Також він бачив світло зірок, що проникало через дві вертикальні щілини на протилежних боках його крижаної домовини, і він бачив величезну тінь хижака, що затуляла зоряне світло в кінці цих розколин, менш ніж за п’ятнадцять футів від нього, — але шпара між брилами була не ширше шести дюймів. Той проталий тунель, яким він проповз, був насправді єдиним шляхом доступу сюди.

Чудовисько гарчало і кидалося туди-сюди ще хвилин з десять.

Томас Бланкі насилу всівся, зіпершись на кригу своєю обідраною до крові спиною та плечима. Він втратив свого плаща й шинель, а штани, два светри, вовняна та бавовняна сорочки і вовняна куфайка перетворилися на скривавлене лахміття, тож він приготувався померти від переохолодження.

Однак тварюка не полишала його. Вона неспинно кружляла довкола трьох айсбергів, які стали для Бланкі сховищем, як якийсь невтомний хижак в одному з новомодних лондонських зоологічних садів. Але тут у клітці сидів Бланкі.

Він знав, що навіть якщо та почвара якимось дивом пощезне, в нього не залишилося ні сил, ні волі, щоб виповзти звідси через вузький тунель назовні. І навіть якщо він якимось дивом подужає дорогу через тунель, з таким самим успіхом він міг би опинитися на місяці — на місяці, що зараз виходив з-поза каламутних хмар і освітлював довколишні крижані гори м’яким блакитним світлом. І навіть якщо він якимось дивом вибереться за межі торосистого крижаного поля, залишатиметься ще три сотні ярдів до корабля — неможлива відстань. Він більше не відчував свого тіла і не міг поворушити ногами.

Бланкі ще глибше зарився у сніг — тут, у захистку від вітру, снігу намело більше. Він здивується, якщо хлопці з «Терору» взагалі коли-небудь його знайдуть. Який їм сенс його шукати? Він просто ще один з їхнього натовпу, якого вже схопила ця тварюка з криги. Принаймні його пропажа не змусить капітана доправляти ще один труп — або частину трупа, марнотратно загорнуту в добру суднову парусину, — вниз до трупарні.

Від дальнього кінця тунелю та розколин знову долинув якийсь шум, але Бланкі його проігнорував.

— Насрати мені на тебе й того біса, який тебе виплодив, — пробурмотів льодовий лоцман заціпенілими від холоду губами. Можливо, він взагалі їх навіть не розтуляв. Він усвідомив, що померти від холоду — навіть стікаючи кров’ю, хоча кров, схоже, вже застигала на морозі й майже не сочилася з його численних ран і глибоких подряпин, — зовсім не боляче. Правду кажучи, це було навіть приємно… приємно, легко і просто. Чудесний шлях до… Бланкі здалося, що він бачить світло, яке пробивається з тунелю та тріщин. Тварюка вдалася до смолоскипів та ліхтарів, щоб обманути його. Але він не поведеться на ці давні як світ хитрощі. Він сидітиме тихо, аж поки світло померкне в його очах, аж поки він зануриться в цей блаженний вічний сон. Він не потішить чудовисько звуками свого голосу після їхньої довгої мовчазної дуелі.

— Хай вам біс, містере Бланкі! — у крижаному тунелі пролунав гучний бас капітана Крозьє. — Якщо ви там, відгукніться, чорт забирай, або ми залишимо вас там.

Бланкі змигнув. Або радше, спробував змигнути. Його вії й повіки змерзлися. Чи не було це ще одним з викрутасів чи хитрощів демонічної тварюки?

— Тут, — прохрипів він. І знову, цього разу гучніше: — Я тут!

Хвилиною по тому голова й плечі помічника купора Корнеліуса Гіккі, одного з найдрібніших моряків на «Терорі», легко проштовхнулися через нору. Він мав із собою ліхтар. Бланкі мляво подумав, що ця картина скидається на народження гнома з виряченими очима.

Урешті-решт, біля нього заходилися всі четверо корабельних лікарів.

Бланкі час від часу опритомнював, виринаючи зі свого приємного забуття, щоб побачити, як стоять справи. Іноді ним займалися лікарі з його корабля — Педді і МакДональд, а іноді над ним клопоталися хірурги з «Еребуса» — Стенлі та Гудсер. Іноді це був тільки один з чотирьох різників, чи костоправів, чи тримачів тампонів, чи накладачів швів. Бланкі дуже хотілося сказати Гудсеру, що полярні білі ведмеді можуть бігати набагато швидше двадцяти п’яти миль на годину, коли захотять. Але знову ж — чи був це полярний білий ведмідь? Бланкі так не думав. Полярні білі ведмеді були створіннями цієї землі, а ця істота прийшла звідкілясь інде. Льодовий лоцман Томас Бланкі не мав у цьому жодних сумнівів.

У кінцевому підсумку рахунок від м’ясника виявився не таким уже й поганим. Насправді, взагалі непоганим,

Джон Хендфорд, як з’ясувалося, не постраждав. Після того, як Бланкі залишив його з ліхтарем, цей матрос з вахти правого борту загасив вогонь і втік з корабля, оббігши довкола лівого борту, щоб заховатися, поки створіння здиралося вгору, аби дістатися до льодового лоцмана.

Александра Беррі, смерть якого припускав Бланкі, знайшли під зірваним брезентом серед розкиданих бочок на тому самому місці, де він стояв на вахті лівого борту, коли тварюка тільки з’явилася й розтрощила рей, який слугував сволоком у наметі. Беррі вдарився головою достатньо сильно для того, щоб забути все, що трапилося тієї ночі, але Крозьє сказав Бланкі, що вони знайшли матросову рушницю, і він з неї вистрілив. Льодовий лоцман, звісно, також встиг вистрілити, майже впритул, у величезну постать, яка заступила йому світ, як стіна пивниці, але ніде на палубі чи в іншому місці не знайшли слідів крові того чудовиська.

Крозьє запитав Бланкі, як таке могло бути — щоб двоє чоловік розрядили свої рушниці в тварину з такої близької відстані і не пустили їй кров? — але льодовий лоцман не висловив жодних версій. Втім, про себе він, звичайно, знав.

Деві Лейс теж був живим і неушкодженим. Сорокалітній вахтовий на носі мав би чути й бачити багато — цілком можливо, навіть те, як тварюка з криги прокралася на палубу, — але Лейс нічого не розповідав. Він знову впав у заціпеніння і тільки мовчки витріщався у порожнечу. Тож його спочатку відправили до лазарету «Терору», але коли лікарям знадобилося це приміщення у плямах крові, щоб оперувати Бланкі, Лейса на ношах перенесли в просторіший лазарет на «Еребусі». Балакучі відвідувачі льодового лоцмана казали, що він лежить там, не кліпаючи, витріщаючись на бімси над головою.

Самому Бланкі пощастило менше. Тварюка відхопила його праву п’ятку з доброю половину ступні, але МакДональд та Гудсер відтяли й припекли те, що залишилося, і запевнили льодового лоцмана що вони — з допомогою теслі або корабельного зброяра — виготовлять шкіряний або дерев’яний протез на ремінцях, тож він знову зможе ходити.

Найбільше від потвори постраждала ліва нога — в кількох місцях м’язова тканина була розідрана до кістки, а сама кістка пошкоджена пазурами, — і пізніше доктор Педді зізнавався, що всі четверо лікарів були переконані, що її слід ампутувати по коліно. Але однією з нечисленних переваг Арктики було повільне протікання інфекційних та гангренозних процесів у рані, і після вправляння власне кістки та накладення більш ніж чотирьохсот швів нога Бланкі — хоч і викривлена й вся порубцьована, без цілих шматків м’язів то тут, то там — повільно загоювалася.

— Твоїм онукам ще подобатимуться ці шрами, — сказав Джеймс Рейд, другий льодовий лоцман, коли навідав у шпиталі свого колегу.

Холод теж дався взнаки. Бланкі примудрилися зберегти всі пальці на ногах — вони йому знадобляться, щоб балансувати на скаліченій нозі, казали хірурги, — але втратив три пальці на лівій руці і два на правій. Гудсер, який, вочевидь, знався на цьому, запевнив його, що з часом він пристосується цілком пристойно писати та їсти з тими двома пальцями, що залишилися на лівій руці, і навчиться застібати штани та сорочки за допомогою великого пальця, мізинця й безіменного пальця правої руки.

Томас Бланкі поки що не переймався застібанням ґудзиків на штанях і сорочках. Поки що. Він був живий. Тварюка з криги зробила все, щоб убити його, але він був усе ще живий. Він міг смакувати їжу, пити свою денну чверть пінти рому — його забинтовані руки вже були здатні тримати олив’яний кухоль — і читати книжку, якщо хтось ставив її на підставку перед ним. Він був сповнений рішучості прочитати «Вікарія з Вейкфілда[95]», перш ніж мойра обірве те, що там ще залишилося від його нитки долі.

Бланкі був живим і планував таким залишатися, наскільки вистачить сил. Тим часом він був незвичайно щасливим. Він уже наперед тішився з повернення до своєї каюти на кормі, розташованої між такими самими крихітними каютами третього лейтенанта Ірвінга і Джопсона, капітанського стюарда, на таку саму, як у них, вузьку койку, і це могло трапитися будь-якого дня, коли лікарі цілком переконаються, що загоїлися усі їхні надрізи й шви, які вони, пирхаючи, накладали на його рани.

Тим часом Томас Бланкі був щасливим. Лежачи на своїй койці в лазареті пізно вночі, чуючи бурчання, перешіптування, попердування й регіт у темному кубрику за кілька футів від нього за переборкою, чуючи, як містер Діггл ганяє підлеглих, коли опівночі пече свої перепічки, Томас Бланкі дослухався до скреготу й тріщання морської криги за бортом, яка намагалася розчавити корабель Її Величності «Терор», і засинав під ці звуки так міцно, як під колискову зі святих материнських вуст.