Терор

10 ГУДСЕР

69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 41′ зах. довг.

Земля короля Вільяма, 24 травня — 3 червня 1847 року

Однією з причиною, яка спонукала доктора Д. С. Гудсера просити дозволу приєднатися до дослідницької експедиції, було бажання довести, що він такий само сильний і нічим не гірший, ніж більшість його товаришів по команді. Але він дуже швидко переконався в тому, що це не так.

Першого дня він наполіг — попри стримані протести лейтенанта Гора й містера ДеВо — щоб у свою чергу тягнути сани, дозволивши таким чином одному з п’яти матросів перепочити і йти поруч.

Гудсер виявився майже повністю непридатним для цього. Упряж зі шкіри й парусини, яку виготовили вітрильний майстер зі скарбником, хитро приєднавши до буксирних мотузок вузлом, який моряки могли зав’язувати чи розв’язувати за секунду і з яким Гудсер так і не зміг дати собі раду, була завеликою для його вузьких плечей і запалих грудей. Навіть стягнута джутом так тісно, як тільки можна, передня підпруга ковзалася на ньому. А він, своєю чергою, ковзався на кризі, раз по раз падав, примушуючи решту матросів збиватися з кроку, зупинятися, задихатися й смикатися. Доктор Гудсер ніколи раніше не носив виданих йому черевиків-льодоступів із вбитими у підошви гвіздками і постійно перечіпався через свої власні ноги.

Йому було незручно дивитися крізь важкі окуляри з дротяної сітки, але коли він підняв їх на лоба, блиск арктичного сонця майже засліпив його впродовж кількох хвилин. Він надяг на себе дуже багато всякої одежі, і зараз кілька з цих вдяганок так просякли потом, що він ловив дрижаки, навіть розпарюючись від надмірних зусиль. Упряж тиснула на нервові сплетіння і перетискала артерії, порушуючи кровообіг в його худих руках і холодних долонях. Він весь час губив свої рукавиці. Він задихався і хрипів так гучно, аж йому ставало від цього соромно. Після години цих абсурдних старань, коли він повсякчас падав, а Боббі Ферр’є, Томмі Гартнелл, Джон Морфін і рядовий Вілл Пілкінгтон (п’ятий матрос із запрягу, Чарльз Бест, зараз ішов збоку) зупинялися, щоб струсити сніг з його парки, і переглядались між собою, але так і не сказали йому, що він не знайшов ритму для роботи в одному запрягу з іншими, — він нарешті погодився, щоб його підмінив Бест, і під час однієї з коротких зупинок вислизнув з упряжі, дозволивши справжнім чоловікам тягнути ці важкі, навантажені понад міру сани, дерев’яні полози яких постійно намагалися примерзнути до криги.

Гудсер геть виснажився. Був лише ранок їхнього першого дня на кризі, а він уже так заморився після години ходьби у запрягу, що залюбки розклав би свій спальний мішок на одній з підстилок з вовчих шкур і заснув би до наступного дня.

А вони ще навіть не дісталися до першої справжньої гряди торосів.

Крижані гори на південний захід від корабля були на вигляд найнижчими десь перші дві милі — здавалося, що сам «Терор» якимось чином перешкоджав їх утворенню зі свого підвітряного боку, немов заступав їм дорогу, відсунувши тороси подалі. Але в пообіддя першого дня вони вперлися у справжні гребені торосів. Ці тороси були вищими за ті, що виросли між двома кораблями під час їхньої зимівлі, наче жахливий тиск крижаних плит посилювався мірою наближення до Землі Короля Вільяма. У випадку з першими трьома гребенями Гор щоразу вів загін на південний захід, щоб знайти западини, проломи у гребенях, де б вони могли пройти без зайвих складнощів. Це додавало милі й години до їхньої мандрівки, але все ж таки було кращим рішенням, ніж якби доводилося розвантажувати сани. Але четвертий гребінь не було як об’їхати.

Кожна затримка більше ніж на кілька хвилин призводила до того, що одному з матросів — зазвичай юнзі Гартнеллу — доводилося діставати одну з багатьох пляшок деревного спирту з купи старанно упакованого і складеного на санях спорядження, розпалювати невеличку спиртову плитку і розтоплювати сніг у казанку — не для того, щоб напитися, бо спрагу вони втамовували з фляжок, які тримали під верхнім одягом, щоб вода не замерзала, але для того, щоб полити окропом дерев’яні полози саней по всій їхній довжині, які намертво примерзали до снігу, вгрузаючи в нього.

А ще сани рухалися по кризі зовсім не так, як санки й лижви, які Гудсер знав зі свого доволі щасливого дитинства. Під час своїх перших прогулянок паковим льодом майже два роки тому він зрозумів, що розігнатися й ковзати по ньому, як він робив удома на замерзлій річці чи озері, не можна — навіть у звичайних черевиках. Якість особливості морського льоду — майже напевно високий вміст солі — збільшували силу тертя, зменшуючи легкість ковзання майже до нуля.

Невелике розчарування для чоловіка, що хотів ковзатись, як хлопчик, але величезне напруження зусиль для команди матросів, що намагаються тягнути, штовхати і волочити по такому льоду сотні фунтів спорядження, купою накладеного на сани, які й самі по собі важать чимало.

Це було все одно, що волочити громіздкий вантаж деревини й усілякого мотлоху вагою не менше тисячі фунтів по нерівній каменистій землі. А гребені торосів нічим не відрізнялися від нагромадження валунів і жорстви заввишки в чотириповерховий будинок, попри порівняну легкість проходу через них.

Перший серйозний гребінь — один з безлічі тих, що розтягнулися впоперек їхнього шляху на південний захід скільки сягав зір — був не менше шістдесяти футів заввишки. Вони відв’язали ретельно закріплені зверху коробки з їжею, ящики з пляшками палива, одяг, спальні мішки і важкий намет, а під кінець вивантажили клумаки і ящики вагою від п’ятдесяти до ста футів, які вони мали витягти по крутому схилу на зазублений гребінь, перш ніж хоча б спробувати волочити нагору сани.

Гудсер швидко зрозумів, що якби гребені торосів здіймалися самі по собі — тобто були просто грядами, що випирають з відносно гладенької поверхні замерзлого моря, — їх подолання не вимагало б таких вбивчих зусиль, яких доводилося насправді докладати. Але замерзле море геть не було гладким, на п’ятдесят чи й сто ярдів довкола кожного такого гребеня поверхня моря перетворювалася на справжній божевільний лабіринт снігових заструг, безладно розкиданих ропаків і гігантських крижаних брил — лабіринт, шлях в якому спочатку треба відшукати й пройти, перш ніж розпочати справжнє сходження.

Сам підйом ніколи не відбувався по прямій, але завжди по звивистій траєкторії, оскільки постійно доводилося шукати опертя для ніг на зрадницькому льоду або виступи для рук на брилі, що могла будь-якої миті обвалитися. Вісім чоловік дерлися вгору по нерівній діагоналі, передаючи один одному важкі клумаки і ящики, вирубуючи кайлами східці в крижаних брилах, стараючись не зірватися вниз і пильнуючи за тим, щоб не звалилося щось згори на них самих. Пакунки, які висковзували з обмерзлих рукавиць і гуркотіли донизу, щоразу викликали у п’ятьох матросів вибух прокльонів, які стихали після строгих окриків Гора чи ДеВо. Все треба було розпакувати і перепакувати по десять разів. Нарешті, самі важкі сани, з доброю половиною прив’язаного до них вантажу, потрібно було тягнути, штовхати, піднімати, підпирати, витягувати з пасток ропаків, розвертати, знову піднімати і волочити до вершини нерівного гребеня гряди. Але і на вершині гребеня чоловіки не могли дозволити собі перепочинку, тому що вже через хвилину розслаблення їхні просяклі потом сорочки й светри починали братися кригою.

Прив’язавши мотузки до вертикальних стійок і розпірок задньої частини саней, кілька матросів ставали попереду, щоб підпирати сани і страхувати спуск — зазвичай це було обов’язком дебелого морського піхотинця Піклінгтона, Морфіна та Ферр’є, — в той час як решта впиралися в лід всіяними гвіздками підошвами своїх черевиків і опускали на мотузках сани під синкопований хор важкого дихання, вигуків, а найбільше — лайки.

Потім вони знову ретельно вкладали вантаж на сани, перевіряли його кріплення, розтоплювали у казанку сніг, щоб полити на примерзлі полози, і рушали далі, прокладаючи собі шлях через лабіринт крижаних уламків вже по цей бік гребеня.

А за півгодини вони наближалися до наступного гребеня.

Їхня перша ніч просто неба на кризі була жахливо незабутньою для Гаррі Д.С. Гудсера.

Лікар ніколи в житті не ходив у жодні туристичні походи, але знав, що Грехем Гор не обманював, коли зі сміхом сказав, що на кризі усе потребує вп’ятеро більше часу: розпаковування запасів, розпалювання спиртових ламп та плиток, забивання у кригу металевих кілочків, встановлення коричневого голландського намету й розгортання багатьох скручених ковдр і спальних мішків, а особливо розігрівання консервованих супу та свинини, які вони взяли з собою.

І весь цей час людина мала рухатися — махати руками і тупотіти ногами, щоб не замерзнути.

У період звичайного арктичного літа, нагадав Гудсеру містер ДеВо, навівши для прикладу їхнє попереднє літо, коли вони крізь крихкий лід рухалися на південь від острова Бічі, температури на цій широті сонячного червневого безвітряного дня могли вирости аж до 30 градусів тепла за Фаренгейтом[55]. Але не цього літа. Лейтенант Гор виміряв температуру повітря о десятій вечора, коли вони зупинилися, щоб облаштувати табір, сонце все ще стояло над південним виднокраєм у досить яскравому небі, і термометр показав мінус два градуси за Фаренгейтом[56]. У полудень, коли вони зупинилися випити чаю з коржиками, температура була плюс шість градусів?[57]

Голландський намет був невеликий. Можливо, він порятував би їхні життя під час буревію, але цієї першої ночі на кризі вітру майже не було, тож ДеВо і п’ять моряків ладналися спати просто неба на вовчих шкурах і підстилках у самих своїх спальниках з пледів компанії Гудронової затоки — готові перебратися в тісний намет, якщо погода зіпсується, — і після хвилини вагань Гудсер вирішив теж спати просто неба разом з іншими, а не всередині з лейтенантом Гором, хай би яким люб’язним компаньйоном він був.

Денне світло зводило з розуму. Опівночі воно потьмяніло, але небо залишалося таким світлим, як о восьмій вечора в Лондоні в середині літа, і, хай йому біс, якщо Гудсер міг спати. Попри те, що він фізично виснажився більше, ніж будь-коли в житті, заснути так і не зміг. Заважав, як зрозумів Гудсер, також біль у втомлених від денних зусиль м’язах. Він шкодував, що не взяв із собою трохи настоянки опію. Маленький її ковток міг би погамувати біль і принести сонне забуття. На відміну від деяких лікарів з дипломом доктора-фармацевта, Гудсер не був наркоманом — він вживав різні опіати тільки щоб заснути або зосередитися, коли це було необхідно. Не частіше разу чи двох разів на тиждень.

Було холодно. Після вечері підігрітим консервованим супом та яловичиною з банок і прогулянки в крижаних нетрях в пошуках затишного відхожого місця — теж новий для нього досвід похідного життя й справляння природних потреб просто неба, з чим, як він зрозумів, треба впоратися якнайшвидше, щоб уникнути відмороження дуже важливих органів, — Гудсер вмостився на великій, шість на п’ять футів, ковдрі з вовчих шкур, розкатав свій особистий спальний мішок і заліз у нього поглибше. Але недостатньо глибоко, щоб зігрітися. ДеВо пояснив йому, що він має зняти черевики і засунути їх до себе в мішок, так їхня шкіра не задубне на колодку — в якийсь момент Гудсер напоровся ступнею на гвіздки, забиті в підметку одного з черевиків, — але ніхто з матросів не зняв свого верхнього одягу. Вовняні светри — всі до одного, не вперше за цей день усвідомив Гудсер, — були просякнуті потом після важкого довгого дня. Нескінченного дня.

Близько півночі день настільки перейшов у сутінки, що стали помітними кілька зірок — насправді планет, як Гудсер знав це з персональної лекції, прочитаної йому в імпровізованій обсерваторії на верхівці айсберга два роки тому. Але світло повністю так і не зникло.

Як і холод. Припинивши рухатися чи напружуватися, худе тіло Гудсера стало беззахисним проти холоду, що проникав усередину спального мішка через заширокий отвір і піднімався від льоду через волохату вовчу підстилку під ним, проповзав через товсту ковдру компанії Гудронової затоки, як холодна лапа якогось хижого звіра. Гудсера почали бити дрижати. Його зуби стукотіли. Четверо чоловіків, що спали довкола нього (ще двоє матросів стояли на чатах), хропіли так голосно, що лікар здивувався б, якби на обох кораблях за багато миль на північний захід, за незліченними гребенями торосів — Боже правий, нам знову доведеться перетинати їх на зворотному шляху! — не чули цього скреготу, скавчання й пирхання.

Гудсер тремтів, як у пропасниці. Він зовсім не був певен, що до ранку не вріже дуба. Вони прийдуть будити його — і витягнуть зі спального мішка задубілий скоцюрблений труп. Він заповз у спальний мішок так глибоко, як тільки зміг, сховавшись у зледенілому отворі з головою, воліючи вдихати кислий запах власного поту, аніж висовувати ніс на морозне повітря.

На додачу до зрадницького світла і ще підступнішого повзучого холоду, смертельного холоду, думав Гудсер, такого самого, як холод могил і чорної кручі над кам’яними надгробками на острові Бічі, його діймав ще й шум; лікар вважав себе звиклим до скрипу дерев’яної обшивки корабля, різкого тріску металевих деталей, що розскакувалися від переохолодження, а також до незмовкного стогону й вищання криги, яка тримала корабель у своїх лещатах у темряві двох зим, але тут, просто неба, коли ніщо не відділяло його від криги, крім кількох вовняних підстилок та хутряної ковдри, стогони й переміщення льоду під ним викликали у нього справжній жах. Це було на кшталт намагання заснути на череві живої тварюки. Відчуття криги, що рухалася прямо під ним, може й перебільшене, було достатньо реальним, щоб у Гудсера, який скрутився калачиком, запаморочилось у голові.

Десь близько другої ночі — він подивився на свій кишеньковий годинник у світлі, що проникало через отвір мішка, — Гаррі Д. С. Гудсер нарешті почав впадати у якийсь напівпритомний стан, віддалено схожий на сон, коли його знагла розбудили два оглушливі постріли.

Борючись зі своїм заледенілим спальником, як новонароджений, що намагається виборсатися із сорочки, в якій народився, Гудсер спромігся висунути назовні голову. Нічне повітря вдарило в обличчя таким холодом, що його серце аж зайшлося. Небо вже посвітлішало, осяяне сонцем.

— Що? — вигукнув він. — Що сталося?

Помічник капітана ДеВо і три матроси стояли на своїх спальних мішках, стискаючи в руках, на яких були пальчатки, довгі ножі, з якими не розлучалися навіть уві сні.

Лейтенант Гор вискочив з намету, повністю одягнений, з пістолем у голій — голій! — руці.

— Доповідайте, в чому річ! — наказав Гор одному з двох вартових, Чарлі Бесту.

— Це були ведмеді, лейтенанте, — сказав Бест. — Дві величезні тварюки. Вони всю ніч вешталися поблизу — пам’ятаєте, ми бачили їх за півмилі від нас, перш ніж зупинилися й обладнали табір? — але ведмеді підбиралися все ближче й ближче, рухаючись кругами, аж поки нам з Джоном довелося вистрілити в них, щоб вони забралися геть.

Джоном, зрозумів Гудсер, був двадцятисемирічний Джон Морфін, інший вартовий цієї ночі.

— Ви обидва стріляли? — запитав Гор. Лейтенант, здершись на вершечок купи снігу й криги, оглядав довколишню місцевість через мідну оптичну трубу. Гудсера дивувало, що його голі руки досі не примерзли до металу.

— Так точно, сер, — відповідав Морфін. Він перезаряджав свою рушницю, незграбно намацуючи патрони вбраними у вовняні пальчатки руками.

— Ви влучили в них? — спитав ДеВо.

— Так точно, — відповів Бест.

— Та до одного місця таке стріляння, — сказав Морфін. — Всього лише з дробовика і з віддалі більше ніж тридцять кроків. Ці ведмеді мають товсті шкури і ще товщі черепи. Але вони добряче отримали, щоб забратися геть.

— Я їх не бачу, — сказав лейтенант Гор зі свого десятифутового крижаного пагорбу над наметом.

— Ми думаємо, вони вилізли з отих невеликих відкритих ополонок у кризі — сказав Бест. — Більший тікав у той бік, коли Джон вистрілив. Ми гадали, що він його вбив, але коли пройшли в тому напрямку достатньо далеко, не побачили ніякої туші. Він зник.

Санний загін уже помічав такі отвори у кризі, які мали форму неправильного круга, чотири фути завширшки, завеликі для продуховин, зроблених тюленями, і занадто малі й занадто віддалені один від одного для білих ведмедів, завжди затягнуті кількадюймовою кіркою тонкого льоду. Спочатку ці ополонки пробуджували надії на відкриту воду, але зрештою вони траплялися лише зрідка і на такій великій відстані одна від одної, що становили радше небезпеку. Матрос Ферр’є, крокуючи перед саньми під кінець вчорашнього дня, ледь не гулькнув в одну із них — його ліва нога провалилася у воду майже по коліно, і їм усім довелося зупинятися й чекати, щоб тремтячий від холоду моряк зміг змінити черевики, шкарпетки, вовняні підштанки й штани.

— У будь-якому разі Ферр’є й Піклінгтону час заступати на вахту, — сказав лейтенант Гор. — Боббі, принеси мушкет з мого намету.

— Мені зручніше з рушницею, сер, — сказав Ферр’є.

— А я звик до мушкета, лейтенанте, — сказав дебелий морський піхотинець.

— Тоді беріть мушкета ви, Піклінгтоне. Перчити ці створіння дробом з рушниці — тільки їх розлютити.

— Так точно, сер.

Бест і Морфін, які помітно дрижали радше від холоду після двох годин на вахті, ніж від нервового напруження, сонно скинули черевики і заповзли у свої вже розстелені спальники. Рядовий Пілкінгтон і Боббі Ферр’є ледь втиснули свої розпухлі ноги в черевики, видобуті зі спальних мішків, і почовгали до ближніх крижаних торосів пильнувати.

Тремтячи усім тілом, уже не відчуваючи не тільки пальців на руках рук і ногах, але й носа та щік, Гудсер згорнувся клубочком у глибині свого спальника і став чекати на сон. А той все не приходив. Трохи більше ніж за дві години по тому другий помічник ДеВо віддав наказ вставати і згортати спальні мішки.

— У нас попереду важкий день, хлопці, — життєрадісно прокричав ДеВо.

Вони все ще були більше ніж за двадцять дві милі від узбережжя Землі Короля Вільяма.