Терор

6 ГУДСЕР

74° 43′ 28″ півн. шир., 90° 39′ 15″ зах. довг.

Острів Бічі, зима 1845–1846

З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:

1 січня 1846 року

Джон Торрінгтон, кочегар корабля Її Величності «Терор», помер сьогодні рано-вранці, у перший день нового року. Почався відлік п’ятого місяця, як нас затисло кригою тут, під островом Бічі.

Його смерть не стала несподіванкою. Вона була очікуваною кілька останніх місяців, бо Торрінгтон хворів на сухоти, і ця недуга була на пізніх стадіях уже тоді, коли він вербувався в експедицію, і якби її симптоми проявилися всього на кілька тижнів раніше, наприкінці літа, його б відправили додому на «Раттлері» або навіть на одному з двох китобійних кораблів, з якими ми зустрілися перед тим, як плисти на захід через Баффінову затоку і через протоку Ланкастер Зунд до арктичної пустелі, де ми зараз і перебуваємо на зимівлі.

Сумна іронія! Доктор Торрінгтона радив йому піти в море, щоб поправити здоров’я.

Лікували Торрінгтона, звісно ж, головний корабельний лікар Педді і доктор МакДональд на «Терорі», але я теж кілька разів був під час визначення діагнозу, і цього ранку після смерті молодого кочегара кілька членів команди «Еребуса» припровадили мене на їхній корабель.

Коли на початку листопада його хвороба стала очевидною, капітан Крозьє звільнив двадцятилітнього кочегара від вахт на погано провітрюваній трюмній палубі — вугільний пил, який висить там у повітрі, сам по собі був здатний викликати ядуху в людини з нормальними легенями — а хворий на сухоти Джон Торрінгтон був приречений. Однак Торрінгтон зміг би прожити ще кілька місяців, якби не додатковий чинник, який пришвидшив його смерть.

Доктор Олександр МакДональд казав мені, що Торрінгтон, який в останні тижні був занадто слабкий навіть для того, щоб дозволяти йому короткі прогулянки житловою палубою, на Різдво зліг з пневмонією, і відтоді його товариші чергували біля ліжка хворого. Коли цього ранку я побачив його тіло, то був просто шокований надзвичайним виснаженим виглядом мертвого Джона Торрінгтона, але Педді і МакДональд пояснили, що він майже нічого не хотів їсти вже два місяці, і навіть попри те, що корабельні медики посилили його раціон найпоживнішими консервованими супами та овочами, він продовжував втрачати вагу.

Цього ранку я спостерігав, як Педді та МакДональд готують небіжчика до поховання: Торрінгтон був у свіжій смугастій сорочці, з акуратно підстриженим волоссям і чистими нігтями, бинтом йому підв’язали щелепу, щоб вона не відвалювалася, а потім бавовняними стрічками перев’язали коліна, кисті рук і щиколотки. Вони зробили це, щоб утримати кінцівки разом, поки вони зважують бідолашного хлопчика — 88[38] фунтів! — і здійснили інші приготування до поховання. Не було жодних суперечок щодо посмертного розтину, бо було очевидним, що вбив юнака туберкульоз, ускладнений пневмонією, тож не було небезпеки зараження інших членів екіпажу.

Я допоміг двом своїм колегам з корабля Її Величності «Терор» перенести тіло Торрінгтона в домовину, старанно виготовлену для нього головним корабельним теслею, Томасом Хані, і його помічником, матросом на ім’я Вілсон. Трупного заціпеніння не було. Дно труни, так дбайливо виструганої і збитої з червоного корабельного дерева, теслі вистелили дерев’яними стружками, нагорнувши в головах більше, а оскільки запаху розкладу ще майже не відчувалося, пахло переважно дерев’яними стружками.

3 січня 1846 року

Поховання Джона Торрінгтона вчора ввечері не йде мені з думки. На церемонії прощання була присутня тільки невеличка група представників «Еребуса», але разом із сером Джоном, командором Фітцджеймсом і кількома офіцерами я теж пішки пройшов з нашого корабля на їхній, а звідти ще дві сотні ярдів на берег острова Бічі.

Я не можу уявити гіршої зими, ніж ця, яка заморозила нас на цьому маленькому рейді під прикриттям власне острова Бічі, захищеного від вітру, своєю чергою, мисом більшого острова Девон, але командор Фітцджеймс та інші запевняють мене, що наше становище тут — навіть з підступними пасмами торосів, жахливим мороком, виючими штормами і крижинами, які повсякчас намагаються нас розчавити, — було б у тисячу разів гіршим поза цією бухтою, у відкритому морі, де гуркіт зіштовхування крижин, що їх несе вниз від полюса, був схожий на звуки грому, який вергав якийсь гіперборейський бог.

Товариші Джона Торрінгтона по команді обережно опустили його труну — вже покриту гарною синьою вовною — через фальшборт свого корабля, витиснутого на високий постамент з криги, інші матроси «Терору» прив’язали домовину до великих саней. Сер Джон власноручно покрив труну державним прапором, а потім друзі і товариші Торрінгтона впряглися й протягли сани шістсот або близько того футів до обмерзлого галькового берега острова Бічі.

Жалобна церемонія проходила майже в абсолютній темряві, попри те, що був полудень, оскільки в січні сонце тут геть не з’являється, і ми його не бачили впродовж уже трьох місяців.

Кажуть, що лише через місяць з лишком наша вогняна зоря повернеться на південний небосхил. У будь-якому разі, вся ця процесія — труна, сани, впряжені у них матроси, офіцери, лікарі, сер Джон, морські піхотинці в повному обмундируванні, прихованому під такими ж тьмяно-коричневими плащами, які носила решта з нас, — освітлювалася лише мерехтливим світлом ламп на нашому шляху через замерзле море до замерзлого берега.

Моряки з «Терору» прорубали і розчистили прохід через кілька недавно утворених гряд торосів, які постали між нами й гальковим берегом, тож нам практично не довелося відхилятися вбік від нашого скорботного шляху. На початку зими сер Джон наказав установити ряд міцних стовпів, натягнути між ними канати і підвісити ліхтарі, щоб позначити найкоротший шлях між кораблями і гальковим перешийком, на якому звели кілька будівель — одну як склад для багатьох корабельних запасів, на випадок, якщо крига зруйнує наші судна, іншу як аварійний притулок і наукову станцію, і третю будівлю як кузню зброярів, установлену там, щоб іскри й полум’я з горнів не спалили наших геть сухостійних корабельних домівок. Я вже знаю, що моряки бояться пожежі на морі чи не більше, ніж усього іншого. Але цей «проспект» з дерев’яних стовпів та ліхтарів довелося закинути, відколи крига почала безперервно рухатися, ставати руба, розкидати або трощити все на своєму шляху.

Під час похорону йшов сніг. Дув сильний вітер, як і завжди у цій Богом забутій арктичній пустці. Прямо на північ від кладовища здіймалися прямовисні чорні скелі, такі ж неприступні, як гори на Місяці. Ліхтарі, що горіли на «Еребусі» й «Терорі», тільки тьмяно жевріли в завірюсі.

Час від часу проміж хмар, що швидко мчали небом, визирав крайчик холодного місяця, але навіть це непевне місячне світло швидко меркло у темряві. Боже правий, це справжня Стіксова холоднеча!

Кілька найсильніших матросів з «Терору» відразу після Торрінгтонової смерті працювали майже без відпочинку, налягаючи на кирки і лопати, щоб викопати йому могилу — за статутом, завглибшки п’ять футів, як наказав сер Джон. Яму видовбали у твердій, як залізо, кризі та наскрізь промерзлому каменистому грунті, і навіть побіжний погляд на неї давав уявлення про те, яких нелюдських зусиль коштувала ця робота. Прапор прибрали, труну обережно, якщо не побожно, опустили у вузьку западину. Сніг одразу ж запорошив віко домовини, виблискуючи у світлі кількох ліхтарів. Один з офіцерів Крозьє встановив у головах могили дерев’яний хрест, який увігнали в мерзлу рінь кількома ударами велетенського дерев’яного молота, яким вимахував матрос-здоровань. На табличці були старанно вирізьблені слова:

Сер Джон провів заупокійну службу й виголосив надгробне слово. Це тривало якийсь час, і його негучний монотонний голос звучав у цілковитій тиші, що порушувалася тільки шумом вітру і тупанням ніг матросів, які намагалися вберегтись від відморожування пальців на ногах. Мушу зізнатися, що я ледь слухав сера Джона — мені дошкуляло завивання вітру й відволікали власні думки, що перескакували з одного на інше, я був пригноблений похмурістю місця, спогадами про вдягнене в смугасту сорочку тіло зі зв’язаними кінцівками, яке щойно опустили в цю холодну яму, а найбільше пригнічений вічною темрявою скель, що нависають над цим каменистим берегом.

4 січня 1846 року

Помер ще один чоловік.

Один з нашої команди, з «Еребуса», двадцятип’ятилітній Джон Гартнелл, матрос першого класу. Досі не йде з думки, як о шостій вечора, якраз коли спустили на ланцюгах закріплені під стелею столи для матроської вечері в кубрику, Гартнелл похитнувся, навалившись на свого брата Томаса, впав на палубу, закашлявся кров’ю і за п’ять хвилин помер.

Лікар Стенлі та я були поряд з ним, коли він помер у розчищеній частині носа нижньої палуби, в якій ми облаштували лазарет.

Ця смерть приголомшила нас. Гартнелл не мав жодних симптомів цинги або сухот. Командор Фітцджеймс був там з нами і не міг приховати свого жаху. Якщо причиною його смерті була якась пошесть чи цинга, що почала поширюватися серед членів екіпажу, ми мали довідатися про це негайно. Там і тоді, поки були зашторені завіси, перш ніж почали готувати Джона Гартнелла до поховання, ми вирішили провести посмертний розтин.

Ми розчистили стіл у закутку лазарету, пересунувши деякі ящики, ще більше відгородилися від матросів, які товпилися в кубрику, опустили завісу довкола нашого робочого місця так щільно, як тільки вдалося, і я сходив за своїми інструментами. Стенлі, хоча він і старший лікар, сподівався, що я проведу всі необхідні маніпуляції, бо за освітою я анатом. Я зробив перший розріз і взявся до справи.

І одразу ж зрозумів, що, поспішаючи, зробив Y-подібний перевернутий розріз, який я зазвичай використовував під час практичних занять в анатомічному театрі, коли дуже квапився. На відміну від більш звичного Y-подібного з двома надрізами, які тягнуться від плечей і сходяться внизу груднини, косі лінії мого розтину починалися над стегнами і сходилися біля пупа Гартнелла. Стенлі зробив мені зауваження, і я збентежився.

— Так швидше, — сказав я стиха своєму колезі. — Ми мусимо зробити все швидко — матроси здіймуть бучу, як тільки зрозуміють, що тіла їхніх товаришів розтинають.

Лікар Стенлі кивнув, і я продовжив. Наче на підтвердження моїх слів, молодший брат Гартнелла, Томас, почав кричати і лементувати з іншого боку завіси. На відміну від повільного згасання Торрінгтона на «Терорі», що дало час його товаришам по команді підготуватися до його смерті, скласти заповіт щодо розподілу його особистих речей і приготувати листи до Торрінгтонової матері, несподіване падіння і нагла смерть Джона Гартнелла глибоко вразила нашу команду. Нікому з них не сподобалося, що корабельні лікарі шматують його тіло. Зараз тільки ящики, офіцерське звання і суворість командора Фітцджеймса захищали наш лазарет від розгніваного брата і спантеличених матросів. Я чув, що товариші молодшого Гартнелла і присутність Фітцджеймса стримували його, але коли я розтинав скальпелем тканину і мій ніж та розширювач ребер розкрили труп для огляду, до мене все ще долинали бубоніння й лайка всього за кілька ярдів за завісою.

Спочатку я видалив Гартнеллове серце, відрізавши разом з ним частину трахеї. Я підняв його вище до світла ліхтаря, і Стенлі взяв його й обтер ганчіркою від крові. Ми обидва його оглянули. Воно виглядало цілком нормальним — без видимих ознак захворювання.

Поки Стенлі все ще тримав серце ближче до світла, я зробив один надріз на правому шлуночку і ще один на лівому. Відгорнувши щільні м’язові тканини, ми вдвох зі Стенлі оглянули серцеві клапани. Вони здавалися абсолютно здоровими.

Опустивши серце Гартнелла назад у черевну порожнину, я швидким рухом скальпеля відітнув нижню частину матросових легенів.

— Ось воно, — сказав Стенлі.

Я кивнув. Там були чіткі рубці та інші ознаки туберкульозу, а також того, що матрос останнім часом страждав від пневмонії. Джон Гартнелл, так само як Джон Торрінгтон, був туберкульозний, але цей моряк — старший, сильніший і, якщо вірити Стенлі, грубіший і галасливіший — приховував симптоми, можливо, навіть від самого себе. Аж до сьогодні, коли він раптом упав і помер за лічені хвилини, перш ніж отримати свою пайку солонини.

Відрізавши й витягнувши печінку, я підніс її до світла, і ми зі Стенлі переконалися в наявності ознак, що підтверджують сухоти, так само як побачили і свідчення того, що Гартнелл тривалий час зловживав випивкою.

Усього лише за ярд від нас, по інший бік фіранки, брат Гартнелла, Томас, горлав і скаженів, стримуваний лише суворим гариканням командора Фітцджеймса. Я зміг впізнати за голосами, що кілька інших офіцерів — лейтенант Гор, лейтенант Левеконт і Фейргольм, навіть Дево, помічник капітана — приєдналися до спроб заспокоїти юрбу матросів.

— Ми достатньо побачили, еге ж? — прошепотів Стенлі.

Я знову кивнув. На тілі не було ознак цинги, так само як і на обличчі, у роті чи на органах. І хоча все ще залишалося незрозумілим, як сухоти чи запалення легенів або їхня комбінація спромоглися вбити такого міцного матроса так швидко, було принаймні очевидно, що нам нічого боятися якоїсь моровиці.

Тим часом шум за завісою гучнішав, тож я швиденько заштовхав зразки легень, печінку й інші органи назад у черевну порожнину услід за серцем, не переймаючись тим, чи в правильному порядку, якось склав їх докупи і повернув грудну клітку Гартнелла на місце. (Пізніше я усвідомив, що у поспіху пришив її догори дригом.) Потім головний лікар Стенлі зашив Y-подібний розріз, скориставшись великою голкою та сировою вітрильною ниткою, швидкими, впевненими рухами, що зробили б честь будь-якому вітрильному майстрові.

Наступної хвилини ми знову одягнули Гартнелла в його одіж — трупне заціпеніння вже давалося взнаки — і відкинули завісу вбік. Стенлі, чий голос був глибший і лункіший за мій, запевнив Гартнеллового брата та інших матросів, що залишилося тільки омити тіло їхнього товариша, щоб вони могли підготувати його до поховання.

6 січня 1846 року

Чомусь ця поховальна церемонія була для мене важчою, ніж перша. Ми знову пройшли урочистою процесією від корабля до острова — тільки цього разу в ній брали участь члени екіпажу «Еребус», хоча доктор МакДональд, судновий лікар Педді та капітан Крозьє з «Терору» приєдналися до нас.

Знову прапор вкривав труну — матроси вдягли на Гартнелла три сорочки, включаючи найкращу сорочку його брата Томаса, але нижню частину його оголеного тіла лише загорнули в саван, лишивши верхню половину віка труни відкритою на кілька годин у затягнутому чорним крепом лазареті на нижній палубі, перш ніж перед поховальною службою забили домовину гвіздками. І знову повільна санна процесія з мерзлого моря на мерзлий берег, ліхтарі, що блимали, похитуючись, у темряві ночі — хоча цього полудня небо було всіяне зорями і сніг не падав. Морські піхотинці мали клопіт, бо три великі білі ведмеді, сопучи носами, підійшли доволі близько і застигли білими примарами серед крижаних брил, тож матросам довелося стріляти з мушкетів, щоб прогнати звірів, одного з яких поранивши в бік.

Знову надгробне слово сера Джона — хоча цього разу й коротше, тому що Гартнелла не любили так, як любили юного Торрінгтона, — і ми знову побрели, супроводжувані тріском, скрипінням і стогонами криги, під зорями, що цього разу танцювали від холоду, чуючи позаду лише скрегіт лопат і мотик, що засипали мерзлим грунтом нову яму поруч з Торрінгтоновою добре доглянутою могилою.

Можливо, на цьому другому похороні сила духу полишила мене через ту чорну прямовисну кручу, що бовваніла над берегом. І хоча цього разу я навмисне став спиною до кручі, ближче до сера Джона, щоб чути слова надії та втіхи, я весь час відчував цю холодну, чорну, прямовисну, позбавлену життя й світла стіну з байдужого каменя позаду себе — неначе портал до цієї країни, з якої не повернувся ще жоден. Порівняно з холодною реальністю цієї чорної бездушної каменюки навіть співчутливі і натхненні слова сера Джона справили на мене невеликий вплив.

Моральний дух екіпажів обох кораблів геть занепав. Ще не завершився перший тиждень нового року, а вже двоє з нашого товариства померли. Завтра ми, четверо суднових лікарів, домовилися зустрітися в таємному місці — коморі теслі на твіндеку «Терору», — щоб обговорити заходи, яких слід ужити, аби запобігти новим смертям у цій — очевидно проклятій — експедиції.

На надгробку другої могили було написано:

За останню годину здійнявся сильний вітер, зараз майже опівночі, і більшість ліхтарів тут, на нижній палубі «Еребуса», погашені. Я дослухаюся до завивання вітру і думаю про ті дві холодні низенькі купки насипаного каміння на цьому чорному вітряному березі, думаю про двох мертвих матросів у цих двох холодних могилах, думаю про бездушну чорну прямовисну скелю, і немов навіч бачу, як залпи снігової шрапнелі вже починають працювати над тим, щоб стерти написи на дерев’яних хрестах.