Терор

22 ІРВІНГ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

13 грудня 1847 року

Третьому лейтенантові Ірвінгу йшлося про те, аби дізнатися, як Сайленс вдається непомітно покинути корабель і потрапити назад на судно. Сьогодні вночі, місяць по тому, як він знайшов ескімоску в її новому лігві, він має розгадати загадку, навіть якщо це коштуватиме йому пальців на руках і ногах.

Того дня, коли він побачив її там, Ірвінг доповів своєму капітанові, що ескімоска перебралася в носовий канатний ящик на палубі трюму. Проте він не повідомив, що вона, схоже, їла там свіже м’ясо, передовсім тому, що сам сумнівався в тому, що побачив за ту жахливу секунду в тісному освітленому каганцем приміщенні. Не доповів він і про очевидну содомію, якій він завадив у трюмі, між помічником купора Гіккі та матросом Мейсоном. Ірвінг усвідомлював, що нехтує своїм професійним обов’язком офіцера Служби географічних досліджень Королівського військово-морського флоту, не інформуючи капітана про цей обурливий та важливий факт, але…

Але — що? Все, що Джон Ірвінг зміг придумати на своє виправдання серйозного порушення статуту, так це те, що на «Терорі» і так забагато щурів.

Проте на позір загадкові зникнення та повернення леді Сайленс — незважаючи на визнання цього забобонною командою переконливим доказом її відьомства та ігнорування цього факту, як вигадки, капітаном Крозьє та іншими офіцерами, — видавалося юному Ірвінгу набагато важливішим за те, що помічник купора та судновий дурник грішили одне з одним у смердючій темряві трюму.

А темрява гаки жахливо смердюча, думав Ірвінг на третій годині своєї вахти, примостившись на скрині, що стояла у сльоті, позаду пілерса біля носового канатного ящика. Сморід у промерзлому темному трюмі з кожним днем ставав усе нестерпнішим. Але тут принаймні більше не було тарілок з недоїдками, кухлів із залишками рому або поганських амулетів на низькому помості під канатним ящиком. Хтось з офіцерів звернув увагу Крозьє на цю практику невдовзі після дивовижного порятунку містера Бланкі від тварюки на кризі, і капітан просто оскаженів, погрожуючи позбавити матросів щоденної пайки рому — назавжди! — якщо ще бодай один достатньо забобонний, достатньо пустоголовий вар’ят і взагалі нехристь принесе залишки їжі або ж чудового очищеного індіанського рому тубільній жінці. Язичницькому дитяті. (Хоча ті з матросів, яким вдалося побачити леді Сайленс голою, або почути розмови лікарів про неї, знали, що вона зовсім не дитина, і пліткували про це між собою.)

Капітан Крозьє також абсолютно чітко дав зрозуміти, що не потерпить жодних ведмежих амулетів. На попередній службі Божій — насправді на читаннях статей Корабельного статуту, хоча багато матросів з нетерпінням чекали продовження читання з Книги Левіафана, — він оголосив, що даватиме по одному наряду поза чергою на нічну вахту за кожен ведмежий зуб, ведмежий кіготь, ведмежий хвіст, нове татуювання або інший фетиш, який він помітить у бідолашного моряка. І зненацька захоплення поганськими амулетами на кораблі Її Величності «Терор» зійшло нанівець, хоча від своїх друзів з «Еребуса» лейтенант Ірвінг чув, що там воно квітне пишним цвітом.

Кілька разів Ірвінг намагався крадькома прослідкувати за ескімоскою під час її таємних пересувань кораблем уночі, але — не бажаючи виявляти своєї присутності — він випускав її з очей. Сьогодні він точно знав, що леді Сайленс була у своїй комірчині. Він простежив за нею, коли вона спускалася по головному трапу більш ніж три години тому, після матроської вечері і після того, як вона тихо і майже непомітно отримала від містера Діггла свою порцію солоної в’яленої тріски, галету і склянку води та пішла з усім цим вниз. Ірвінг поставив матроса біля носового люка одразу за велетенською камбузною плитою та ще одного допитливого моряка, щоб пильнував головний трап. Він подбав про те, щоб цих вахтових підміняли кожні чотири години. Якщо ескімоска підніметься будь-яким з двох трапів цієї ночі — а вже звернуло на одинадцяту годину вечора, — Ірвінг знатиме, куди вона попрямувала і коли.

Але ось уже три години двері канатного ящика залишалися щільно причиненими. Темряву у цій носовій частині трюму розсіювала лише тонюсінька смужка світла по периметру низьких широких дверей комірчини. У жінки там було якесь джерело світла — чи свічка, чи якесь інше відкрите полум’я. Одного цього було досить, щоб капітан Крозьє тієї ж хвилини вигнав її з канатного ящика і повернув назад до маленького лігва серед бочок, що зберігалися за лазаретом на нижній палубі… або й просто викинув на кригу. Як будь-який інший бувалий у бувальцях моряк, капітан боявся пожежі на кораблі й понад те, здавалося, не мав жодних сентиментів до їхньої ескімоської гості.

Зненацька тьмяний прямокутник світла довкола погано підігнаних дверей комірчини погас.

«Вона вкладається спати», — подумав Ірвінг. Він уявив її — оголену, якою він уже бачив жінку, — як вона вкутується там у свій хутряний кокон. Ірвінг також уявив котрогось з офіцерів, що шукатимуть його вранці і знайдуть задубіле тіло, скорчене тут, на скрині, що стоїть посеред смердючої води, вкритої льодяною кіркою, — труп викінченого покидька, далеко не джентльмена, який замерз насмерть, підглядаючи за єдиною на борту жінкою. Бідолашні батьки лейтенанта Ірвінга отримають повідомлення про його ганебну смерть.

Цієї миті у холодному трюмі відчутно потягнуло крижаним повітрям. Здавалося, наче повз нього в темряві пронісся злий дух.

На секунду волосся на його потилиці стало дибки, але потім проста думка заспокоїла Ірвінга: «Це всього лише протяг. Так наче хтось відчинив двері або вікно».

Тепер він знав, яка магія допомагає леді Сайленс вибиратися з «Терору» і потрапляти назад на борт корабля.

Ірвінг запалив свій ліхтар, зіскочив зі скрині, побрів по сльоті до канатного ящика й потягнув на себе двері. Вони були заперті зсередини. Ірвінг знав, що носовий канатний ящик не замикався зсередини — засову не було навіть назовні, бо кому може знадобитися красти сталевий якірний канат, — отже, що ескімоска сама знайшла спосіб заперти його.

Але Ірвінг був готовий до несподіванок. Він прихопив із собою тридцятидюймовий ломик. Весь час пам’ятаючи, що йому доведеться звітувати про будь-які пошкодження лейтенантові Літтлу або й самому капітанові Крозьє, він просунув плаский кінець ломика в щілину між стулками дверей і з зусиллям натиснув на нього. Двері заскрипіли, затріщали, але відчинилися тільки на якийсь дюйм.

Притримуючи ломика однією рукою, другою Ірвінг поліз під плащ, шинель, сурдут і куфайку і дістав шлюпкового ножа, що висів на паску. Леді Сайленс якимось чином загнала в одвірок дверей канатного ящика цвяхи і намотала на них якісь еластичні волокна — кишки? сухожилля? — заблокувавши двері подобою білого павутиння. Не було жодного способу, яким би Ірвінг тепер міг проникнути всередину, не залишивши видимих слідів своєї присутності — ломик уже його виказав, — тож він скористався ножем, щоб перетяти плетиво сухожиль. Ця справа виявилася не такою простою. Пасма сухожиль опиралися гострому лезові сильніше, ніж сирова шкіра чи корабельний канат.

Коли Ірвінг нарешті розрізав путанку, він відчинив двері й спрямував світло свого шиплячого ліхтаря всередину низької комірчини.

Невеличке лігво, яке він бачив чотирма тижнями раніше, було, якщо не брати уваги того факту, що тепер воно освітлювалося його ліхтарем, а не язичком відкритого полум’я, таким самим, яким йому запам’яталося — бухти тросів розсунуті та складені таким чином, що між ними утворилася подоба печерки, — а в ній були всі ознаки того, що жінка тут харчувалася: олив’яна миска з «Терору» з недоїдками солоної тріски, олив’яний кухоль з грогом і щось на кшталт речового мішка, пошитого, очевидно, леді Сайленс зі шматків списаної в ганчір’я парусини.

У канатному ящику був також маленький олійний ліхтар — того типу, олії в якому вистачає лише на те, щоб матрос уночі встиг сходити з ним до гальюна. Його кришка все ще була гарячою на дотик, коли Ірвінг мацнув її, скинувши рукавицю й пальчатку.

Але леді Сайленс не було.

Ірвінг міг би посовати туди-сюди важкі бухти тросів, щоб заглянути за них, але з досвіду він знав, що решта трикутного простору канатного ящика була забита якірними канатами. Вони вийшли в рейс два з половиною роки тому, а канати все ще смерділи річковим намулом Темзи.

Проте леді Сайленс зникла. Тут не було виходів угору через палубу чи назовні через стінки корпуса. То забобонні матроси мали рацію? Вона була ескімоською відьмою? Шаманкою? Поганьскою чаклункою?

Третій лейтенант Ірвінг не вірив у це. Він помітив, що більше не тягне крижаним повітрям. Але язичок полум’я його ліхтаря все ще коливався на ледь помітному протязі.

Ірвінг витягнув уперед руку і повів навкруг себе ліхтарем — це і був весь вільний простір усередині невеличкого захаращеного канатного ящика — і зупинився, коли полум’я враз сильно затанцювало: тягнуло від правого борту в кутку, де сходилися до носа стінки корпуса.

Він поставив долі ліхтар і почав відсовувати вбік одну з бухт. Ірвінг негайно переконався в тому, як розумно вона вклала тут товстий якірний трос — те, що здавалося ще одною великою бухтою тросу, було кількома скойланими витками тросу з іншої бухти, скрученими таким чином, щоб заповнити вільний простір, які, втім, легко засовувалися всередину її лігва. Поза цією підробною бухтою тросу відкрилися вигнуті шпангоути борту.

І тут вона знову виявила неабиякий розум. Бо вище і нижче канатного ящика тяглося складне переплетіння дерев’яних і залізних бімсів, встановлених під час переобладнання «Терору» до експлуатації в льодових умовах за кілька місяців до відплиття експедиції. Тут, у носовій частині, вертикальні залізні бімси, дубові кросбімси, потрійні підкріплені підкоси, залізні трикутні підпірки і масивні дубові діагональні бімси — багато завтовшки як шпангоути — утворювали таку собі решітку як частину підсилення корпуса корабля для плавання серед полярної криги. Один лондонський репортер, знайомий лейтенанта Ірвінга, написав, що з усіма цими багатотонними залізними і дерев’яними конструкціями, разом із додатковими шарами обшивки з африканського дуба, канадського в’яза і знову африканського дуба, якими зміцнили обшивку бортів з англійського дуба, «товщина корпуса тепер становить добрячих вісім футів».

Ірвінг знав, що так воно й було стосовно носа судна й бортів, але тут, де в канатному ящику і над ним останні приблизно п’ять футів обшивки корпуса сходилися до носа, було тільки шість початкових дюймів міцного англійського дуба, на відміну десяти дюймів багатошарової твердої деревини в усіх інших місцях. На думку конструкторів, ділянка в кілька футів, яка безпосередньо прилягала з правого чи лівого бортів до окутого важким залізом форштевня, повинна мати менше шарів обшивки, щоб вона могла гнутися і пружинити під час жахливих криголамних ударів.

Так вони й зробили. П’ять поясів гнучкої деревини по боках від зміцненого форштевня на додачу до підкріпленого залізом та дубом носа і внутрішніх відсіків були останнім словом сучасної криголамної техніки, з якою не могла б позмагатися жодна інша військово-морська чи цивільна експедиція. «Терор» та «Еребус» вирушали у такі місця, де жоден інший корабель не мав би шансів на порятунок.

Будова цього носового відсіка була унікальною. Але вона більше не була герметичною.

За кілька хвилин Ірвінг, водячи ліхтарем у пошуку протягів і намацуючи змерзлими голими пальцями та тикаючи лезом ножа у дошки, знайшов місце, де трифутова секція обшивки завширшки півтора фути хиталася. Ось воно. Кормовий кінець одної з вигнутих дощок був закріплений двома довгими цвяхами, які зараз слугували дверною завісою. Її носовий кінець — усього за кілька футів від масивного форштевня й кільового бруса, який ішов уздовж всього корпуса корабля, — був лише притулений до свого місця.

Підваживши дошку ломиком — й дивуючись, як, хай йому біс, могла це зробити молода жінка голіруч, — Ірвінг відчув подих холодного повітря, втупившись у темряву через отвір у корпусі розміром вісімнадцять дюймів на три фути.

Але ж це просто неможливо! Молодий лейтенант знав, що ніс «Терору» на двадцять футів від форштевня був обшитий прокатним загартованим листовим залізом, виготовленим на спецзамовлення. Навіть якщо внутрішня дерев’яна обшивка якимось чином була пошкоджена, вся носова частина корпуса — майже на третину довжини корабля — закута міцною бронею.

Проте не тут. З крижано-чорної печерної темряви за відсунутою дошкою несло холодним подихом. Ця частина носа глибоко вгрузла у лід через постійний диферент корабля на ніс, який постійно збільшувався мірою того, як крига витискала корму «Терору» нагору.

Серце лейтенанта Ірвінга ледь не вискакувало з грудей. Якщо «Терор» якимось дивом завтра опиниться у вільних від криги водах, він неминуче затоне.

Чи могла леді Сайленс так пошкодити корабель? Ця думка жахала Ірвінга більше, ніж будь-яке припущення щодо її магічних здібностей зникати й з’являтися за власним бажанням. Чи могла молода жінка, якій немає і двадцяти, відідрати металеві листи зовнішньої обшивки корпуса корабля, вирвати важкі дошки внутрішньої носової обшивки, вигнуті й прибиті на місце робітниками корабельні, ще й точно знати, в якому саме місці все це треба зробити, щоб жоден із шістдесяти чоловік на борту, які знають корабель краще, ніж обличчя своїх матерів, цього не помітив?

Стоячи на колінах у низькому проході, Ірвінг усвідомив, що важко сапає відкритим ротом, а його серце ніяк не вгамується.

Йому залишалося тільки припустити, що за два літа невпинної битви «Терору» з кригою — спочатку від часу переходу через Баффінову затоку, через Ланкастер Зунд і на всьому шляху довкола острова Корнволліс перед зимівлею на острові Бічі, коли вони пробивалися на південь наступного року, а потім ішли через протоку, яку зараз моряки називають протокою Франкліна, — деякі залізні листи обшивки носа нижче ватерлінії розхиталися і десь ближче до кінця навігації були втрачені, а дерев’яна обшивка вдавилася всередину вже після того, як крига захопила корабель у свій полон.

Але чи могло щось інше, окрім криги, пошкодити дубову обшивку корабля? Щось інше, що намагалося дістатися всередину?

Та зараз це було байдуже. Леді Сайленс покинула канатний ящик кілька хвилин тому, і Джон Ірвінг зобов’язаний піти назирці за нею — не тільки щоб побачити, де вона вийшла назовні й куди вирушила в темряві, але й також щоб з’ясувати, чи не впольовує вона часом — якимось неймовірним, незбагненим чином, попри товщину льоду й жахливий холод, — свіжу рибу чи дичину для свого харчування.

Якщо вона таки виходила на полювання, думав Ірвінг, це може врятувати їх усіх. Лейтенант Ірвінг чув розмови про псування консервованих продуктів Ґолднера. На обох кораблях перешіптувалися про те, що наступним літом провізія у них закінчиться.

Йому ніяк не вдавалося протиснутись через отвір.

Ірвінг оглянув сусідні дошки, але всі вони, крім цієї одної, вже підваженої, міцно сиділи на своїх місцях, щільно припасовані. Цей отвір розміром вісімнадцять дюймів на три фути був єдиним шляхом назовні. А він у нього не пролазив.

Лейтенант зняв водонепроникний плащ, товсту шинель, шарф, кашкет, «вельску перуку» і просунув їх в отвір поперед себе. Але він усе ще був занадто широкий у плечах та грудях, хоча його вважали одним з найхудіших офіцерів на борту. Здригаючись від холоду, Ірвінг розстебнув камізельку і зняв її разом з вовняним светром, який носив під нею, й також проштовхнув у чорну щілину.

Якщо він і зараз не вибереться назовні, то матиме клопіт на свою голову, пояснюючи, чому він повернувся з трюму геть без верхнього одягу.

Але він проліз. Ледве-ледве. Крекчучи і лаючись, Ірвінг протиснувся через вузький отвір, обриваючи ґудзики з вовняної сорочки.

«Я назовні, за межами корабля, під кригою», — подумав він. Ця думка ніяк не вкладалася в його голові.

Він опинився у вузькій нутровині в кризі, яка намерзла довкола носа та бушприта. Тут не було місця, щоб знову вдягнути шинель, плащ та інші речі, тож він штовхав весь свій одяг поперед себе. Ірвінг хотів було повернутися назад у канатний ящик за ліхтарем, але коли він стояв вахту на верхній палубі кількома годинами раніше, на небі був місяць уповні. Зрештою, він захопив із собою ломик.

Крижана печера мала бути принаймні такою ж довгою, як бушприт — більше вісімнадцяти футів — і могла утворитися внаслідок переміщень цього важкого рангоутного дерева в кризі під час коротких періодів відлиги й морозу минулого літа. Коли він нарешті вибрався з тунелю, то ще кілька секунд не зауважував цього і повз далі, перш ніж зрозумів, що він уже назовні — тонкий бушприт, маса мотузяного сака під ним і завіса обмерзлого чохла клівера все ще нависали над головою, надійно затуляючи, як він зрозумів, не тільки небо над ним, але також і його самого від очей вахтового матроса на носу. І тут, за бушпритом, у тіні великого чорного силуету «Терору», що здіймався над ним, освітлюваний лише кількома тьмяними вогнями ліхтарів, відкривався шлях до скупчення крижаних брил і торосів.

Ловлячи дрижаки, Ірвінг почав натягати на себе усі свої вдяганки. Його руки дрижали так сильно, що він не зміг застебнути камізельки, але це не мало значення. Шинель теж було непросто одягнути, але в неї були принаймні набагато більші ґудзики. До того часу, коли він спромігся натягги водонепроникного плаща, молодий лейтенант промерз до кісток.

Куди тепер?

Крижані нетрі тут, за п’ятдесят футів від носа корабля, перетворювалися на ліс крижаних валунів та відшліфованих вітром торосів, тож Сайленс могла піти в будь-якому напрямку, але від крижаного тунелю, що вів до трюму корабля, була протоптана ледь помітна стежина. Принаймні, це був шлях найменшого опору — а також найпотаємніший шлях — з борту корабля. Звівшись на ноги, узявши ломик правою рукою, Ірвінг рушив по слизькому жолобку, що зміївся у кризі, в напрямку на захід.

Він ніколи не знайшов би її, якби не той неземний звук.

Він уже відійшов на кілька сотень ярдів від корабля, заблукав у крижаному лабіринті — крижаний блакитний жолобок під ногами давно зник або, радше, загубився серед двох десятків таких самих жолобків, — і хоча при світлі місяця уповні та зірок було видно, наче вдень, він не помічав жодного руху чи бодай слідів на снігу.

А потім пролунало те неземне голосіння.

Ні, усвідомив Ірвінг, заклякши на місці й здригаючись усім тілом — він тремтів від холоду вже не одну хвилину, але зараз його просто тіпало, — це не було голосіння. Так не могла голосити жодна людська істота. Звук нагадував амелодійну гру якогось безмежно дивного музичного інструмента… почасти приглушена волинка, почасти мисливський ріжок, почасти гобой, почасти флейта, а почасти людський спів. Він був доволі гучним, щоб долинати до Ірвінга з віддалі кількох десятків ярдів, але майже напевно не був чутним на палубі корабля — особливо цієї ночі коли вітер, не так як зазвичай, дув з південного сходу. Проте всі ці тони зливалися в один складний звук, видобутий з одного інструмента. Ірвінг ніколи не чув нічого подібного.

Ця мелодія — яка почалася зненацька, збільшуючи свій темп, мов у сексуальній грі, а потім раптово обривалася, мов під час кульмінації, а не на спаді, як це було б, якби хтось грав по нотах з аркуша, — лунала від поля торосів за високою стиковою грядою менш ніж за тридцять ярдів на північ від поміченої каїрнами з смолоскипами дороги між «Терором» та «Еребусом», на підтриманні якої наполягав капітан Крозьє. Цієї ночі ніхто не працював біля крижаних пірамідок, весь замерзлий океан був тільки для самого Ірвінга. Для нього і будь-кого або будь-чого, що награвало ту мелодію.

Лейтенант крадькома рушив цим лабіринтом крижаних валунів і торосів, залитих блакитним світлом. Щоразу, коли він втрачав напрямок, йому досить було підвести голову й подивитися на повню місяця. Сьогодні жовтава куля виглядала більше схожою на якусь повноцінну планету, що зненацька засяяла на зоряному небі, ніж на той місяць, який звик бачити Ірвінг упродовж років, проведених на суходолі або під час недовгої морської кар’єри. Повітря довкола нього, здавалося, теж тремтіло від холоду, так наче сама атмосфера сягала краю змерзлої тверді. Крижані кристали у верхніх шарах повітря утворювали величезне подвійне гало довкола місяця. Нижні смужки обох світляних кіл затуляла стикова гряда й довколишні айсберги. На зовнішньому гало, як діаманти на срібній каблучці, виблискували три яскраві хрести.

Ірвінгу вже кілька разів доводилося бачити таке явище протягом двох полярних зим, проведених тут, поблизу Північного полюса. Льодовий лоцман Бланкі пояснював, що це всього лише заломлення променя місячного світла в кристалах льоду, наче в діаманті, але зараз видовище небесних хрестів посилило Ірвінгове почуття релігійного благоговіння й зачудування, яке охопило його тут, посеред осяяного блакитним світлом крижаного поля, коли цей дивний інструмент знову застогнав і заголосив — тепер уже всього за кілька ярдів від нього, за крижаним пасмом, — знову прискорюючи свій темп майже до екстатичного, перш ніж раптово увірватися.

Ірвінг спробував уявити, як леді Сайленс грає на якомусь невиданому ескімоському інструменті — щось на взірець баварського корнета, виготовленого з рога карибу, скажімо, — але він одразу ж відкинув це припущення як очевидну дурницю. Передовсім, вона і той чоловік, що помер, з’явилися без жодного такого інструмента. По-друге, в Ірвінга було дивне відчуття, що на цьому небаченому інструменті грає зовсім не леді Сайленс.

Перебравшись через останній невисокий стиковий гребінь, що лежав між ним і торосами, з-поза яких долинали ті звуки, далі Ірвінг поповз рачки, щоб сніг не скрипів під товстими рифленими підошвами його черевиків.

Голосіння, яке, здавалося, долинало з-за найближчого тороса, що виблискував яскравою блакиттю і був обтесаний вітром у щось подібне до товстої плити, знову розпочалося, швидко зростаючи до найгучнішого, найшвидшого, найглибшого і найшаленішого звуку з усіх, які Ірвінгу будь-коли доводилося чути. На своє здивування, він відчув ерекцію. Низький, глибокий, вібруючий звук інструмента, схожий на шерех очерета на вітрі, був сповнений такої… первісної пристрасті… що він аж затремтів усім тілом.

Ірвінг визирнув з-поза останнього тороса.

Леді Сайленс була за двадцять футів від нього, на гладкій блакитній кризі. Цей майданчик колом оточували тороси та крижані валуни, і в Ірвінга виникло відчуття, наче він зненацька опинився посеред Стоунхенджа, залитого світлом місяця з подвійним крижаним гало та блискотливими хрестами. Навіть тіні тут були синіми.

Вона була голою й стояла навколішки на густому хутрі — очевидно, це була її парка. Спина жінки була на три чверті повернута до Ірвінга, і він бачив округлість її правої груді, а також осяяне іскристим місячним світлом довге пряме чорне волосся і міцні сіднички у срібній підсвітці. Серце Ірвінга закалатало так сильно, що він злякався, що жінка зможе почути це калатання.

Сайленс була не одна. Щось іще стояло і заповнювало собою темний простір між друїдськими крижаними валунами на протилежному кінці відкритої місцини, одразу за ескімоскою.

Ірвінг знав, що це була та істота з криги. Білий ведмідь або білий демон — він був тут разом з ними, зовсім поруч з молодою жінкою, нависаючи над нею. Хай би як лейтенант напружував зір, розгледіти його силует було годі: біло-блакитне хутро на тлі біло-блакитної криги, рельєфні м’язи на тлі рельєфних снігових та крижаних брил; чорні очі, які здавалися часточками абсолютної чорноти, що клубочилася поза істотою.

Трикутна голова, тепер він уже бачив, звивалася на дивно видовженій ведмежій шиї і розгойдувалась, яку змії, за шість футів над жінкою, що стояли навколішки. Ірвінг спробував прикинути розмір голови створіння — щоб потім краще знати, як давати з ним раду, якщо дійде до сутички, — але було неможливо точно встановити форму або розмір трикутної голови з вугільно-чорними очима через її дивний безперервний рух.

А тим часом тварюка наближалася до дівчини. Її голова вже була майже над нею.

Ірвінг знав, що повинен закричати — кинутися вперед із затиснутим у руці ломом, оскільки він не взяв із собою іншої зброї, крім шлюпкового ножа, знову захованого в піхви, — і спробувати порятувати жінку, але його ноги мов прикипіли до місця. Зараз він був здатний лише спостерігати за тим, що відбувається, охоплений жахом, поєднаним з якимось сексуальним збудженням.

Леді Сайленс витягнула руки долонями догори, як католицький священик під час меси, що запрошує паству до дива причастя. Ірвінг мав кузена в Ірландії, який був католиком, і одного разу, гостюючи в нього, пішов разом з ним на католицьку службу. Такі само відчуття викликало в нього це дивне магічне дійство, що відбувалося зараз у голубому місячному сяйві. Сайленс, без’язика, не прохопилася жодним звуком, але її руки були широко розпростерті, очі заплющені, голова відкинута назад — Ірвінг уже підповз уперед достатньо близько, щоб зазирнути в обличчя жінки, — рот широко розкритий, наче в очікуванні причастя.

Зі швидкістю кобри, що атакує, створіння викинуло вперед і вниз голову на довгій шиї, роззявило пащеку і стиснуло щелепи на підборідді леді Сайленс, заковтнувши половину її голови.

Ірвінг ледь не зірвався на крик. Тільки ритуальна урочистість моменту і його заціпеніння вкупі зі страхом утримали його від вигуку.

Але тварюка не зжерла ескімоски. Ірвінг зрозумів, що він дивиться на маківку блакитно-білої голови чудовиська — принаймні втричі більшої за голову жінки, — яке стиснуло, але не зімкнуло своїх величезних щелеп над її відкритим ротом та піднятим підборіддям. Руки дикунки все ще були широко розкинуті, наче вона збиралася обійняти цю гору м’язів, вкритих волохатою шерстю, що нависла над нею.

А потім зазвучала мелодія.

Ірвінг побачив, що обидві голови — потвори й ескімоски — почали плавно погойдуватися, але минуло з півхвилини, перш ніж він усвідомив, що оргіастичне завивання басів та еротичні волинко-флейтові стогони видобувалися з… жінки.

Монстр завбільшки з крижані валуни — білий ведмідь чи демон — дмухав у відкритий рот і горлянку ексімоски, граючи на її голосових зв’язках, як на своєрідному духовому інструменті. Вібруючі звуки, низькі стогони й резонуючі баси ставали все гучнішими, наполегливішими, уривчастішими — він бачив, як леді Сайленс підводить голову і вигинає шию в один бік, тимчасом як тварюка опускає свою трикутну голову нижче і вигинає змієподібну шию в протилежний, — ці двоє здавалися пристрасними коханцями, що прагнуть знайти найкращу позицію для глибокого поцілунку у розтулені губи.

Неймовірна мелодія лунала все швидше й швидше — Ірвінг був певен, що вона вже чутна на кораблі й викликає у кожного матроса таку потужну й довгу ерекцію, як у нього цієї миті, — а потім зненацька, без будь-якого попередження, увірвалася з раптовістю кульмінації дикого кохання.

Голова тварюки піднялася вгору. Довга біла шия гойднулася й згорнулась кільцями.

Руки леді Сайленс знесилено повисли вздовж оголеного тіла, так наче вона була занадто виснажена чи переповнена почуттями, щоб і далі тримати їх розпростертими. Голова жінки схилилася над місячно-срібними грудьми.

«Тепер чудовисько її зжере, — подумав Ірвінг, усе ще заціпенілий, неспроможний повірити в реальність того, що він щойно побачив. — Роздере на шматки і з’їсть».

Але ні. Тієї ж миті біла туша, підплигуючи і пересуваючись на чотирьох лапах, зникла за блакитними крижаними колонами Стоунженджа, а потім повернулася, низько нахилила голову до леді Сайленс і кинула щось на кригу перед нею. Ірвінг почув ляскіт від падіння якоїсь м’якої плоті, він уже чув подібні звуки, але зараз Ірвінг не міг зрозуміти нічого з того, що він бачив чи чув.

Біла тварюка пішла геть; Ірвінг відчув, як під її гігантськими лапами здригається твердий морський лід. Через хвилину вона повернулася і знову кинула щось перед ескімоскою. Потім те саме повторилося втретє.

А потім та істота просто зникла… розчинилась у темряві. Молода жінка самотньо стояла навколішки посеред рівного крижаного майданчика, і перед нею темніла купа якихось незрозумілих предметів.

У такому стані вона залишалася ще з хвилину. Ірвінгові знову згадалася католицька церква свого далекого ірландського кузена і старі парафіяни, що продовжували сидіти на своїх лавках і схиляти у молитві голови після того, як служба закінчилася. Потім вона звелася на ноги, швидко засунула голі ноги в унти й натягнула на себе хутряні штани і парку.

Лейтенант Ірвінг відчув, що його аж колотить. І дрижаки ці були спричинені холодом. Йому пощастить, якщо в його тілі залишилося достатньо тепла, а в ногах достатньо сили, щоб повернутися на корабель живим. Він ніяк не міг утямити, як вижила на цьому морозі оголена дівчина.

Сайленс підібрала ті предмети, які тварюка розкидала перед нею, і пішла, обережно притискаючи їх до грудей, як жінка несла б своє дитинча. Здавалося, вона поверталась на корабель, перетинаючи крижану галявину в напрямку проходу між стоунхенджськими торосами за десять градусів лівіше від нього.

Раптом вона спинилася, голова в каптурі повернулася до нього, і хоча він не міг бачити її чорних очей, однак відчув, як вона пронизала його своїм поглядом. Він усе ще стояв накарячки, на відкритому місці, освітленому яскравим місячним сяйвом, за три фути від найближчого тороса. У своєму прагненні краще все роздивитися він геть забув про необхідність чаїтися.

Тривалий час ніхто з них не рухався. Ірвінг затамував дихання. Він з острахом чекав, що вона зворухнеться, можливо, затупає по кризі ногами, прикликаючи ту тварюку. Свого захисника. Жорстокого месника. Жахливого руйнівника.

Але жінка відвела погляд і пішла собі далі, зникнувши між крижаними колонами на південно-східному боці круглого майданчика.

Ірвінг зачекав ще кілька хвилин, усе ще тремтячи, як у пропасниці, а потім підхопився на ноги. Він геть закоцюб, відчуваючи тільки свою вже спадаючу пекучу ерекцію та невгамовні дрижаки, але замість того, щоб поплентатися слідом за дівчиною до корабля, він пішов до того місця, де вона стояла навколішки в місячному сяйві.

На кризі була кров. Її плями у яскравому блакитному світлі місяця здавалися чорними. Лейтенант Ірвінг став на коліна, стягнув з руки рукавицю та нижню пальчатку, тицьнув пальцем у калюжку темної рідини й спробував її на смак. Так, це була кров, але не людська.

Тварюка принесла їй сире, тепле, свіже м’ясо. Ірвінгові кров відгонила міддю, як смакувала б його власна або чиясь інша людська кров, але він припустив, що кров недавно вбитих тварин також має такий мідяний присмак. Але що то за тварина і звідки? Моряки з експедиції Франкліна не бачили берегових тварин уже понад рік.

Через кілька хвилин кров замерзне. Це чудовисько вбило тварину, яку принесло в дар леді Сайленс, нещодавно, коли Ірвінг блукав у крижаному лабіринті в спробах знайти її.

Задкуючи від чорних плям на підсвіченій місяцем кризі, наче від поганського капища, на якому щойно принесли в жертву якесь невинне створіння, Ірвінг цілком зосередився на спробах вирівняти дихання — морозяне повітря обпікало легені на вдиху — і змусити замерзлі ноги і заціпенілий мозок до дії, щоб повернутися на корабель.

Він не збирався лізти назад через крижаний тунель і відсунуту дошку до канатного ящика. Він гукне дозорця правого борту, перш ніж наблизитися на відстань пострілу, і підніметься на корабель по крижаній рампі, як нормальна людина, нікому ні про що не розповідаючи, поки не поговорить з капітаном.

Але чи розповість він про все, що трапилося з ним, капітанові?

Цього Ірвінг не знав. Він навіть не знав, чи та тварюка — яка все ще мала бути десь поблизу — дозволить йому повернутися на корабель. Він не знав, чи вистачить у нього сил на таку довгу прогулянку.

Він знав тільки те, що вже ніколи не буде таким, як колись.

Ірвінг повернувся на південний схід і знову увійшов у крижаний ліс.