Терор

12 ГУДСЕР

69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 41′ зах. довг.

Земля Короля Вільяма, 24 травня — 3 червня 1847 року

Загін лейтенанта Гора дістався кам’яної піраміди — знака сера Джеймса Росса — на Землі Короля Вільяма пізнього вечора 28 травня, після п’яти важких днів мандрівки крижаним морем.

Гарною новиною було те, що з наближенням до острова — до останньої хвилини невидимого для них — неподалік від узбережжя з’явилися калюжки несолоної питної води. Поганою новиною було те, що більшість цих калабань утворилися внаслідок слабкого танення майже суцільного ланцюга айсбергів — заввишки до ста і більше футів, — які простягалися вздовж мілководдя та берегів і зараз стояли, як білий фортечний мур, що тягся узбережжям скільки сягав зір. Морякам знадобився цілий день, щоб подолати цей бар’єр, і для цього їм навіть довелося залишити частину одягу, палива і провізії захованими серед морської криги, щоб полегшити вантаж саней. На додачу до їхніх складнощів кілька консервованих банок супу та свинини, які вони відкрили під час перепочинку на кризі, виявилися зіпсованими, і їх довелося викинути, внаслідок чого для зворотної дороги харчів у них було менше, ніж на п’ять днів, — якщо припустити, що більшість консервних банок, які залишилися, не були зіпсутими. І після всього цього вони побачили, що навіть тут, де мав би бути заберег[59], крига все ще була завтовшки сім футів.

А найгіршим було те, принаймні для Гудсера, що Земля Короля Вільяма, або острів Короля Вільяма, як вони переконалися пізніше, стала найбільшим розчаруванням його життя. Острови Девон та Бічі далі на північ продувалися всіма вітрами, вони були непридатними для життя навіть у найсприятливіший період року і позбавленими рослинності, якщо не брати до уваги лишайників та невисоких чагарів, але вони були справжнім едемським садом порівняно з тим, що побачили моряки на Землі Короля Вільяма. Бічі міг похвалитися голим ґрунтом — трохи піску, трохи землі, вражаючими скелями і чимось на кшталт положистого берега. Нічого цього не було на Землі Короля Вільяма.

Навіть за півгодини після подолання бар’єра айсбергів Гудсер усе ще не міг зрозуміти, перебуває він на суходолі чи ні. Він приготувався відзначити цю важливу подію разом з рештою загону, бо минуло вже більше року, коли будь-хто з них ступав ногою на землю, але морська крига по той бік айсбергів переходила у завали криги берегової, і було неможливо визначити, де закінчується море і починається берег. Скрізь була крига, брудний сніг, і знову крига, і знову сніг.

Нарешті вони дісталися до відкритої всім вітрам ділянки, вільної від снігу, і Гудсер та кілька матросів упали навколішки на рінь, наче для подячної молитви, але навіть там маленька кругла галька була промерзлою, твердішою за лондонську бруківку взимку і вдесятеро холоднішою, і цей холод проникав через їхні штани та інші шари вдяганок, що покривали їхні коліна, діставався кісток, пробирався через рукавиці до долонь та пальців, як мовчазне запрошення до промерзлих пекельних кругів смерті у глибинах під ними.

Пошуки гурія[60] Росса тривали більше чотирьох годин. Купа каміння шести футів заввишки на мисі Вікторії або поблизу нього мала бути легко помітною, як раніше запевняв їх усіх лейтенант Гор, але на цьому відкритому місці купи криги часто були не менше тих шести футів висотою, а сильний вітер мав достатньо часу, щоб здути дрібніші камінці з верхівки тура. Небо наприкінці травня вночі цілком не темніло, але в тьмяному присмерковому світлі все навколо, здавалося, втрачало свою тривимірність, до того ж було вкрай важко на око визначати відстань. Розгледіти можна було тільки ведмедів, і то лише тому, що вони рухалися. Півдюжини голодних жадібних тварин переслідували їх увесь день. Окрім цих незграбних звірів, що перевальцем слідували за ними, все губилося в сіро-білому світінні. Ропак, який видавався віддаленим на півмилі і висотою п’ятдесят футів, насправді був за двадцять ярдів і два фути заввишки. Клапоть голої кам’янистої землі, до якого, здавалося, було сто футів, насправді лежав за милю від них, ген далеко на мисі, де гуляли холодні вітри.

Але нарешті вони знайшли тур — мало не о десятій годині вечора за все ще справним годинником Гудсера. Усі матроси настільки виснажилися, що їхні руки знесилено теліпалися нижче колін, як у горил з матроських байок, у своїй втомі вони полишили всі розмови, сани зосталися за півмилі на північ, де вони вперше ступили на берег.

Гор дістав перше з двох послань — йому довелося зняти копію з оригіналу, щоб закласти десь далі на південь вздовж берега, як і наказував сер Джон, — зазначив дату, поставив свій підпис. Другий помічник Чарльз ДеВо теж розписався. Вони скрутили аркуш в дудочку, запхали в один з двох герметичних мідних циліндрів, які взяли із собою, і опустили його в середину порожнистого тура, а потім поставили на місце каменюки, які зняли з верхівки, щоб дістатися до сховку.

— Отже, — сказав Гор, — справу зроблено, чи не так?

Невдовзі по тому, як вони припленталися назад до своїх саней на опівнічну вечерю, здійнялася буря.

Щоб зменшити вагу вантажу на санях під час переходу через ланцюг айсбергів, їм довелося залишити важкі ковдри з вовчих шкур, брезентові підстилки і більшість консервованих харчів захованими в кризі.

Вони вважали, що оскільки їжа була в герметично запаяних бляшанках, вона не привабить білих ведмедів, які завжди винюхували поживу, а навіть якщо і привабить, ведмеді не зможуть розпороти банки. Вони планували протриматися на острові два дні на зменшеній пайці — плюс будь-яка дичина, яку вони можуть вполювати, звичайно, але ця мрія не витримала зустрічі з гнітючою реальністю цієї місцини — і що усі спатимуть в голландському наметі.

ДеВо, що наглядав за приготуванням вечері, дістав патентований набір продуктів з кількох вправно укладених плетених кошиків. Але три з чотирьох бляшанок консервів, які вони обрали для своєї першої вечері на землі, були зіпсовані. Таким чином, у них залишилося лише по півпорції вчорашньої солоної свинини на кожного — завжди найпопулярнішої їжі серед матросів попри надмір жиру, але й близько недостатньої, щоб вгамувати їхній голод після дня такої важкої роботи, — і остання банка незіпсутої консерви, на якій була етикетка «Смаковитий поживний черепаховий суп», який матроси ненавиділи, знаючи з досвіду, що він аж ніяк не смаковитий, не поживний і швидше за все взагалі не черепаховий.

Доктор МакДональд з «Терору» останні півтора року був просто одержимий, особливо після смерті Торрінгтона на острові Бічі, якістю консервованих продуктів і з допомогою інших медиків невпинно експериментував, намагаючись підібрати найкращу дієту, яка б запобігала цинзі. Від старшого за віком лікаря Гудсер дізнався, що такий собі Стефан Ґолднер, постачальник провізії для експедиції з Хаундсдитча, який домігся укладення контакту завдяки неймовірно низьким цінам, майже напевно ошукав британський уряд і Службу географічних досліджень при військово-морському флоті Її Величності, доставивши неякісні — а можливо, й небезпечні для життя — харчові продукти.

Морозне повітря здригнулося від брутальної лайки, коли матроси виявили, що вміст бляшанок протух.

— Угомоніться, хлопці, — сказав лейтенант Гор, дозволивши лунати залпам найдобірніших моряцьких прокльонів впродовж хвилини чи двох. — Що ви скажете на те, щоб відкривати одну за одною бляшанки із завтрашнього запасу консервів, аж поки знайдемо достатньо придатної для вечері їжі, а завтра просто раніше вирушимо назад до нашого складу на кризі, навіть якщо вечеряти в такому разі доведеться опівночі?

Почувся хор схвальних голосів.

Дві з наступних чотирьох банок, які вони відкрили, були не протухлими: в одній виявилася дивовижно безм’яса «Ірландська тушонка», яка була ледь придатна для їжі і в свої найкращі часи, а в другій — якесь місиво з апетитною назвою «Бичачі щоки з овочами». Матроси дійшли думки, що рештки бика потрапили туди зі шкіряного заводу, а овочі — з покинутого бурякового льоху, але це було краще, ніж нічого.

Але щойно вони встановили намет, розклали всередині спальники, нагріли на спиртівці їжу і розібрали гарячі металеві чашки й тарілки, як почали бити блискавки.

Перша вдарила менш ніж за п’ятдесят футів від них, від несподіванки вони здригнулися, і з їхніх тарілок висипалися бичачі щоки, овочі й тушонка. Вдруге загуркотіло ще ближче.

Вони кинулися до намету. Блискавки з оглушливим тріском вдаряли довкола них, наче вони потрапили під артилерійський обстріл. Але варто було їм набитися всередину коричневого брезентового намету — вісім людей в укритті, розрахованому на чотирьох чоловік з легким спорядженням, — як матрос Боббі Ферр’є подивився на оббиті металом дерев’яні жердини, що підпирали стелю намету, і з вигуком «курва твоя мама!» кинувся до виходу.

Надворі сипався град розміром з крикетний м’яч, висікаючи з криги осколки, які здіймалися в повітря на добрих тридцять футів. Опівнічні полярні сутінки освітлювалися вибухами блискавок так часто, що вони частково накладалися один на одного, а небо блискотіло сяйвом спалахів, які залишали темні плями на сітківці ока.

— Ні, ні! — заволав Гор, перекрикуючи гуркіт грому, схопив Ферр’є біля самого виходу і потяг назад до переповненого намету. — Хоч би куди поткнутися, ми найвищі створіння на цьому острові. Викиньте якомога далі ці жердини, але залишайтеся під брезентом. Залізьте в свої спальники і розпластайтеся на долівці.

Моряки звивалися, як змії, щоб виконати цей наказ, їхнє довге волосся вибивалося з-під «вельських перук» чи плетених шапок та намотаних поверх них шарфів. Буря лютувала все сильніше, і гуркіт стояв оглушливий. Від граду, який тепер молотив їх по спинах через брезент і вовняні ковдри, було відчуття, як від ударів величезних кулаків, що лупцюють тебе до чорних синців. Гудсер насправді стогнав більше від страху, ніж від болю, хоча постійні стусани, що сипалися на нього, перетворилися в найдошкульнішу екзекуцію з тих, які він зазнав з часів свого навчання в державній школі.

— Та твою ж в Бога душу мать! — закричав Томас Гартнелл, коли град посипався ще сильніше, а блискавки почали бити частіше. В кого залишалася хоч дрібка здорового глузду, вже повилазили зі своїх спальників і ховалися під ними та ковдрами компанії Гудзонової затоки від граду. Тентовий брезент загрожував задушити їх усіх, а тонка парусина долівки зовсім не захищала від холоду, яким тягнуло знизу, вистуджуючи нагріте їхнім диханням повітря.

— Яка може бути гроза, коли так холодно? — крикнув Гудсер Гору, який лежав поруч з ним серед нажаханих матросів.

— Таке трапляється, — прокричав у відповідь лейтенант. — Якщо ми вирішимо перебратися з кораблів у береговий табір, то маємо прихопити з собою цілу купу громовідводів.

Це було вперше, коли Гудсер почув бодай натяк на те, що вони залишать кораблі.

Блискавка вдарила у валун, довкола якого вони сиділи під час своєї перерваної вечері, не далі як за десять футів від намету, відрикошетила понад їхніми прикритими брезентом головами в інший валун, що був за якихось три фути від них, і кожен моряк ще щільніше притиснувся до долівки, немов намагаючись продертися через парусинову підстилку і якомога глибше заритися в мерзлу рінь під ними.

— Боже праведний, лейтенанте Гор, — закричав Джон Морфін, чия голова була найближчою до заваленого входу в намет, — там щось ходить, посеред усього цього жахіття.

Усі матроси почули це.

Гор крикнув:

— Ведмідь? Нипає довкола в таку бурю?

— Для ведмедя воно завелике, лейтенанте, — вигукнув Морфін. — Це…

І саме цієї миті блискавка знову влучила у валун неподалік від намету, а наступна вдарила так близько, що тканина намету від електростатичного розряду здійнялась у повітря, і всі ще сильніше втиснули свої обличчя в холодну парусину і облишили всілякі розмови, щоб прошептати молитву про спасіння душі.

Атака — Гудсер міг думати про весь цей жах як про атаку давніх богів, які мстяться їм за вторгнення в царство Борея, — тривала майже цілу годину, аж поки прогримів останній грім, а спалахи блискавок стали уривчастими і перемістилися кудись до південного заходу.

Гор був першим, хто виліз з намету, але навіть лейтенант, якого Гудсер знав як людину безстрашну, не ризикував підвестися на повний зріст ще хвилину чи й більше по тому, як блискавки припинили свій обстріл. Інші виповзали назовні навколішки і так залишалися, роззираючись довкола, завмерши ніби в заціпенінні або в молитві. Небо на сході було розкреслене ґраткою електричних розрядів, що проскакували між хмарами чи били з хмар на землю, грім усе ще перекочувався через плаский острів з доволі сильним гуркотом, щоб вони шкірою відчували звукові хвилі й затискали вуха долонями, але град припинився. Розтрощені білі кульки вкрили все навколо, скільки сягав зір, двофутовим шаром.

За хвилину Гор звівся на ноги і почав роззиратися довкола. Слідом повільно попідводилися інші, скоцюрблені, незграбні, потираючи кінцівки — в страшних ґулях та синцях, наскільки міг судити Гудсер виходячи з власних відчуттів після цього їхнього колективного зґвалтування небесами. Сутінки були настільки густими через темні хмари на півдні, що здавалося, ніби настала справжня ніч.

— Ви лише погляньте! — вигукнув Чарльз Бест.

Гудсер та всі інші скупчилися біля саней. Бляшанки з їжею та амуніція перед їхньою перерваною вечерею були складені купою біля імпровізованої кухні, і блискавка якимось чином примудрилася вдарити в низьку піраміду бляшанок, не зачепивши власне саней. Вся консервована провізія Ґолднера розлетілася навколо, наче в пірамідку влучило гарматне ядро — ідеальне попадання в космічному кегельбані. Шматки обвугленого металу і все ще димучих, але так само неїстівних овочів і протухлого м’яса розкидало в радіусі двадцяти ярдів. Біля лівої ноги лікаря валявся чорний від кіптяви покручений казанок з ледь помітним написом на боці. Він входив до їхнього похідного спорядження і стояв на одному з їхніх спиртових примусів, коли вони кинулися в укриття. Металева каністра поруч, в якій раніше бовталася пінта легкозаймистого ефірного палива, вибухнула, розметавши вусібіч шрапнель, яка тільки завдяки щасливому випадку пролетіла над їхніми головами, поки вони борсалися під наметом. Якби блискавка вдарила в дерев’яний ящик з рештою паливних каністр, який стояв поруч з двома рушницями і патронами до них за кілька футів від саней, вони б усі загинули під час вибуху.

Гудсерові хотілося розреготатися, але він стримався, побоюючись одночасно ще й розплакатися. Всі матроси якусь хвилину мовчали.

Аж раптом Джон Морфін, який видерся на невисокий гребінь подзьобаної градом криги над їхнім табором, закричав:

— Лейтенанте, ви повинні це побачити!

Вони піднялися нагору, щоб і собі побачити, на що він там витріщається.

З тильного боку цього невисокого тороса, з’явившись з крижаних нетрів на південь від них і зникаючи в напрямку моря на північний захід від них, тягнулася вервечка абсолютно неймовірних слідів. Неймовірних, тому що вони були більшими за будь-які сліди будь-якої тварини з тих, що нині населяють землю. За п’ять днів подорожі моряки набачилися відбитків на снігу лап білих ведмедів, і деякі з них були просто величезні — близько дванадцяти дюймів завдовжки, — але ці невиразні сліди були чи не в півтора рази більші за ведмежі. Деякі здавалися довжиною з людську руку. І вони були свіжими — в цьому не було жодного сумніву, — тому що прим’ятини залишилися не в старому снігу, а вирізнялися на шарі свіжих градин.

Хай би що пройшло через їхній табір, воно зробило це під час самісінького розгулу стихії, як і доповідав Морфін.

— Що це? — сказав лейтенант Гор. — Цього не може бути. Містере ДеВо, будьте ласкаві сходити до саней і принести одну з рушниць і патрони.

— Єсть, сер.

Але навіть не чекаючи на повернення помічника з рушницею, Морфін, рядовий морської піхоти Піклінгтон, Бест, Ферр’є та Гудсер вирушили за Гором, коли лейтенант пішов по цьому неможливому сліду на північний захід.

— Вони занадто великі, сер, — сказав морський піхотинець. Гудсер знав, що його включили до складу загону, бо він був одним з небагатьох на борту обох кораблів, хто бодай колись полював на звірину, більшу за куріпку.

— Я знаю це, рядовий, — відповів Гор.

Він узяв рушницю з рук другого помічника ДеВо і холоднокровно зарядив її патроном. Грузнучи в купах граду, семеро моряків крокували в напрямку темних хмар поза фортечним муром айсбергів, що тягся вздовж берегової лінії.

— Може, це не відбитки лап, а щось інше… скажімо, арктичний заєць або якийсь інший звір стрибав по цьому крижаному місиві, залишаючи прим’ятини всім тілом, — сказав ДеВо.

— Так, — сказав Гор неуважно. — Мабуть, так і є, Чарльзе.

Але це були відбитки саме лап. І доктор Гаррі Д. С. Гудсер знав це. Як і кожна людина, що йшла поруч з ним. Гудсер, який ніколи не вполював нічого, більшого за кролика чи куріпку, міг впевнено заявити, що це не були прим’ятини від тіла якоїсь маленької тваринки, що вистрибувала праворуч і ліворуч, але сліди якоїсь істоти, що йшла спочатку на чотирьох ногах, а потім — якщо вірити слідам — майже сотню ярдів на двох. Тут вони скидалися на сліди людини, якщо б людина мала стопи завдовжки з докторову руку і крокувала з розмахом майже п’ять футів, не залишаючи при цьому відбитків пальців ніг, а лише борозни від пазурів.

Вони дійшли до продутого всіма вітрами клаптя каменистого берега, де Гудсер упав навколішки багато годин тому. Оскільки градини тут розбивалися на крижаний порох, вони ступали по майже голому камінню, на якому сліди уривалися.

— Нам слід розійтися в різні боки, — сказав Гор, все так само недбало тримаючи рушницю, наче прогулюючись своїми фамільними угіддями в Ессексі. Він пальцем вказав кожному моряку, який край відкритої ділянки той має оглянути. Скелястий простір був не більший за майданчик для крикету.

І слідів, що вели б з каміння далі, видно не було. Матроси кілька хвилин тинялися туди-сюди, уважно дивлячись під ноги, щоб не ступати на незайманий сніг, а потім зупинилися, розгублено перезираючись один з одним. Вони стояли в центрі майже довершеного кола. І жодні сліди не вели з цього скелястого місця за його межі.

— Лейтенанте… — почав було Бест.

— Зачекайте хвилинку, — сказав Гор різко, але не вороже. — Дайте подумати.

Зараз він був єдиним, хто рухався, крокуючи повз матросів і вдивляючись у сніг, кригу і град довкола них, наче це була якась гра школярів на подвір’ї. Тепер, коли буря покотилася далі на схід, трохи розвиднілося — наближалася друга ранку, і було добре видно, що сніг та шар граду по той бік каміння залишався неторканим.

— Лейтенанте, — наполягав Бест. — Але Том Гартнелл…

— То що там з ним? — неуважливо запитав Гор. Він саме починав утретє обходити кам’янисту ділянку.

— Його тут немає. Я тільки щойно це зауважив — його не було з нами відтоді, як ми вибралися з намету.

Гудсер різко підвів голову і озирнувся водночас з усіма іншими. За триста ярдів позаду них невисокий крижаний гребінь затуляв їхній розвалений намет і сани. Жодного руху на всьому біло-сірому обширі.

Усі разом вони кинулися бігти.

Гартнелл був живий, але непритомний і все ще лежав під брезентом намету. На його скроні була величезна ґуля — тонкий брезент прорвався в тому місці, де його прошила градина величиною з кулак, — і з лівого вуха сочилася кров, але Гудсер швидко намацав слабкий пульс. Вони витягли зомлілого матроса з-під заваленого намету, знайшли два спальні мішки і вимостили йому якомога тепліше й зручніше місце. Темні хмари знову заволокли небо над їхніми головами.

— Наскільки це серйозно? — запитав лейтенант Гор.

Гудсер похитав головою.

— Важко сказати, поки він не отямиться… якщо отямиться. Просто дивовижно, що більше ніхто серйозно не постраждав. Це був жахливий каменепад.

Гор кивнув.

— Я не хочу втратити ще й Томмі після того, як минулого року помер його брат Джон. Для його родини це буде страшенною вразою.

Гудсер згадав приготування Джона Гартнелла до поховання в найкращій фланелевій сорочці його брата. Він подумав про цю сорочку, що покоїться під мерзлим ґрунтом і занесеною снігом галькою за сотні миль на північ, про холодний вітер, який завиває під тією чорною кручею між дерев’яними надгробками, — і здригнувся.

— Ми всі дуже перемерзли, — сказав Гор. — Нам треба трохи поспати. Рядовий Піклінгтон, знайдіть наметові стійки і допоможіть Бесту та Ферр’є знову встановити намет.

— Так точно, сер.

Поки два матроси шукали опори для намету, Морфін підняв брезент. Їхній намет був продірявлений градинами, наче решето, і нагадував бойовий прапор.

— Боже праведний, — сказав ДеВо.

— Усі спальні мішки намокли, — доповів Морфін. — Намет усередині теж промок.

Гор зітхнув.

Піклінгтон та Бест повернулися з двома обвугленими, погнутими уламками жердин з дерева та заліза.

— Стійки розбиті, лейтенанте, — доповів рядовий морської піхоти. — Схоже на те, що їхні металеві трубки притягували блискавку, сер. Найбільше постраждала центральна опора.

Гор тільки кивнув.

— У нас на санях є сокира. Принесіть її, а також запасну рушницю — це й будуть опорні жердини. Якщо знадобиться, розтопіть трохи криги, щоб залити і закріпити їх біля основи.

— Спиртові плитки зламані, — нагадав їм Ферр’є. — Ми не зможемо розтопити криги.

— У нас є ще два примуси, — сказав Гор. — І трохи питної води у флягах. Зараз вона замерзла, але засуньте фляги за пазуху, щоб лід розтопився. Залийте цією водою видовбаний в кризі отвір для жердини. Він замерзне досить швидко. Містере Бест?

— Так, сер? — сказав опецькуватий молодий матрос, намагаючись вгамувати позіхання.

— Якомога ретельніше вичистіть усе всередині намету, візьміть ніж і розпоріть шви на двох спальних мішках. Один ми використаємо як підстилку, другий — як ковдру, якою ми всі вкриємося, тісно притиснувшись один до одного, щоб не задубіти. Нам необхідно трохи поспати.

Гудсер видивлявся у Гартнелла бодай найменших ознак свідомості, але молодий чоловік досі був непритомним. Лікар перевірив його дихання, щоб переконатися, що той все ще живий.

— Ми вирушимо назад уранці, сер? — запитав Джон Морфін. — Я маю на увазі, що спочатку ми заберемо наші запаси з криги, а потім повернемося на кораблі. У нас тепер недостатньо їжі для зворотної дороги, навіть якщо до непристойного зменшити раціон.

Гор усміхнувся і похитав головою.

— Кілька днів посту нам не зашкодить, чоловіче. Але раз уже Гартнелла поранено, я відішлю чотирьох людей назад до нашого складу на кризі, з ним на санях. Ви облаштуєте там якомога кращий табір, поки я ще з кимось одним вирушу на південь, як і наказував сер Джон. Я повинен закласти другого листа до Адміралтейства, але найважливіше — нам треба пробитися на південь якомога далі, щоб побачити, чи нема там ознак чистої води. Весь цей похід буде марним, якщо ми цього не зробимо.

— Я зголошуюся піти з вами, лейтенанте Гор, — сказав Гудсер і сам був здивований звуком свого голосу. Чомусь для нього було дуже важливим піти далі з офіцером.

Гор теж виглядав здивованим.

— Дякую, докторе, — сказав він тихо, — але було б логічніше, якби ви залишилися з нашим пораненим товаришем, хіба ні?

Гудсер спаленів.

— Зі мною піде Бест, — сказав лейтенант. — Другий помічник ДеВо командуватиме загоном, поки я не повернуся.

— Єсть, сер, — в один голос вигукнули обоє моряків.

— Ми з Бестом вирушимо через три години і спробуємо пройти на південь так далеко, як тільки зможемо, взявши тільки трохи солоної свинини, контейнер з посланням, по пляшці води кожному, кілька ковдр, якщо доведеться стати бівуаком, і одну з рушниць. Ми повернемо назад десь близько опівночі і постараємося зустрітися з вами на кризі після восьми склянок наступного ранку. На зворотному шляху до кораблів у нас на санях буде легший вантаж — я маю на увазі, крім Гартнелла, — і ми вже знаємо найкращі місця для перетину торосів, то ж я закладаюся, що ми дістанемося додому за три дні або й менше, а не за п’ять. Якщо ми з Бестом не повернемося до морського табору післязавтра до опівночі, містере ДеВо, беріть Гартнелла і повертайтеся до кораблів.

— Єсть, сер.

— Рядовий Пілкінгтон, ви дуже втомилися?

— Так, сер, — відповів тридцятирічний морський піхотинець. — Тобто ні, сер. Я готовий виконати будь-який ваш наказ, лейтенанте.

Гор усміхнувся.

— Добре. В такому разі заступайте на вахту на наступні три години. Я можу пообіцяти вам тільки те, що ви будете першим, кому дозволять лягти спати після того, як ваш загін сьогодні дістанеться до складу на кризі. Візьміть мушкет, який не використали як стійку для намету, але залишайтеся всередині — просто виглядайте час від часу назовні.

— Буде виконано, сер.

— Докторе Гудсер?

Лікар підвів голову.

— Чи не були 6 ви з містером Морфіном такі ласкаві перенести містера Гартнелла в намет і зручно його там влаштувати? Ми покладемо Томмі всередину нашого лігва, щоб зігрівати його теплом наших тіл.

Гудсер кивнув і став піднімати свого пацієнта за плечі разом зі спальником. Ґуля на голові непритомного Гартнелла зараз була вже завбільшки з малий блідий кулак лікаря.

— Чудово, — сказав Гор, клацаючи зубами і роздивляючись пошматований намет, який саме встановили. — Тепер розгортаймо ковдри, вкладаймося тісненько поруч, як сироти, і намагаймося, хай йому біс, бодай на годину-другу заснути.