Терор

5 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

9 листопада 1847 року

Крозьє снився пікнік на Платіпус Понд[35] і Софія, яка пестила його під водою, коли він почув звук пострілу і зненацька прокинувся.

Він сів у своїй койці, не знаючи, котра година, не маючи уявлення, день зараз чи ніч, бо день від ночі зараз уже нічого не відрізняло, оскільки сонце, що зайшло цього дня, не з’явиться аж до лютого. Але ще навіть не запаливши маленького ліхтаря у своїй каюті, щоб подивитися на годинник, він знав, що вже пізно. На кораблі панували звичайна тиша і спокій: безмовність порушували тільки скрипіння втомленого дерева і замороженого металу всередині нього; а ще хропіння, бубоніння та пердіння сплячих матросів і прокльони кухаря містера Діггла; а ще безупинні стогін, стукіт, тріск і плюскіт криги за бортом; і, на додачу до всього, жахливе завивання вітру, що скидалося на крик баньші.

Але Крозьє розбудили не тріск криги чи шум вітру. Це був постріл. Постріл дробовика, хоча й приглушений шарами дубових дощок обшивки, вкритих снігом та кригою, але, поза сумнівом, постріл.

Крозьє спав майже повністю одягнений і зараз натягував на себе решту вдяганок, залишався лише верхній одяг, коли Томас Джопсон, його стюард, постукав у двері своїм характерним потрійним стуком. Капітан відчинив двері.

— На палубі тривога, сер.

Крозьє кивнув.

— Хто сьогодні на вахті, Томасе?

На кишеньковому годиннику була майже третя ночі. Його пам’ять, яка зберігала листопадовий добовий графік вахт, підказала йому імена на мить раніше, ніж Джопсон вимовив їх уголос:

— Біллі Стронґ та рядовий Хетер, сер.

Крозьє знову кивнув, витягнув з буфета пістоль, перевірив, чи він заряджений, заткнув його за пасок і протиснувся повз стюарда до офіцерської кают-компанії, що межувала з крихітною каютою капітана по правому борту, а потім швидко попрямував через інші двері до головного трапу. Нижня палуба переважно темна о цій ранній порі — за винятком жару довкола плити містера Діггла, — але в кількох каютах офіцерів уже загорілися ліхтарі, коли Крозьє зупинився біля підніжжя трапу, щоб зняти з гачка свою важку шинель і закутатися в неї.

Відчинилися розсувні двері. З корми прийшов перший помічник Горнбі і зупинився біля трапу поруч із Крозьє. Перший лейтенант Літтл поспішав униз по коридору з трьома мушкетами й шаблею в руках. Слідом за ним ішли лейтенанти Годжсон та Ірвінг, які теж несли зброю.

Далі за трапом матроси невдоволено бурчали у своїх підвісних койках, але другий помічник рішуче виганяв підвахту — буквально витрушуючи сплячих матросів з койок і штовхаючи їх на корму, щоб поквапилися взяти свій одяг і приготовану зброю.

— Чи хтось уже піднімався нагору дізнатися, в чому там річ, чому стріляли? — спитав Крозьє свого першого помічника.

— Містер Мейл, сер, — сказав Горнбі. — Він піднявся нагору одразу після того, як послав за вами стюарда.

Рувим Мейл був старшим по кубрику. Поважний чоловік. Біллі Стронґ, матрос вахти лівого борту там, нагорі, вже ходив у море, наскільки було відомо Крозьє, на кораблі Її Величності «Бельвідер». Він не стрілятиме по привидах. Іншим вахтовим був найстарший — і, на думку Крозьє, найдурніший — з уцілілих морських піхотинців, Вільям Хетер. Усе ще рядовий у свої тридцять п’ять, часто хворий, дуже часто п’яний і ще частіше ні до чого не здатний, Хетер ледь уникнув відправлення додому з Диско Бея два роки тому, коли його друзяка Біллі Айткен був списаний і повернутий назад на кораблі Її Величності «Раттлер».

Крозьє переклав пістоль у велику кишеню свого важкого вовняного верхнього пальта, взяв у Джопсона ліхтар, обмотав обличчя шарфом і почав підніматися по похилому трапу.

Крозьє побачив, що надворі темно, як в животі у вугра: ні зірок, ні полярного сяйва, ні місяця, і холодно — термометр на палубі показував шістдесят три градуси[36] нижче нуля шість годин тому, коли молодого Ірвінга посилали нагору зняти його показання, і зараз дикий вітрюган завивав поміж стовбурами щогл, замітаючи перекошену заледенілу палубу рясним снігом. Виходячи з-під навісу з промерзлої парусини, натягнутого над головним люком, Крозьє прикрив обличчя рукою в рукавиці, щоб захистити очі, і побачив блимання ліхтаря біля правого борту.

Рувим Мейл стояв на одному коліні над рядовим Хетером, який лежав на спині, його кашкет та «вельська перука» злетіли, і Крозьє побачив, що йому також знесло частину черепа. Крові не видно, зате видно, як мозок морського піхотинця виблискує у світлі ліхтаря — блищить, зрозумів Крозьє, бо його м’яка сіра речовина вже вкрилася кристаликами льоду.

— Він ще живий, капітане, — сказав старшина кубрика.

— Боже милостивий, курва твоя мама, — бурмоче один з команди, що вже юрмилася за спиною Крозьє.

— Відставити! — гарикнув перший помічник. — Я не дозволю лихослів’я, трясця твоїй матері. Говоритимеш, трясця твоїй матері, коли тобі накажуть, Кріспе. — Голос Горнбі був чимось середнім між гарчанням мастифа і ревінням бика.

— Містере Горнбі, — сказав Крозьє. — Накажіть матросові Кріспу чимшвидше спуститися вниз і принести сюди свою койку, щоб перенести рядового Хетера на нижню палубу.

— Єсть, сер, — відгукнулися Горнбі та матрос в один голос. Тупіт черевиків по палубі потонув у завиванні вітру.

Крозьє піднявся на ноги і світив довкола своїм ліхтарем.

Важкі поручні, де стояв на вахті рядовий Хетер біля зледенілих мотузяних леєрів, були знесені геть. Крозьє знав, що по той бік пролому замети снігу й льоду спускаються вниз на тридцять[37] або й більше футів, як гірка для катання на санках, але більшої її частини не видно за пеленою снігової заметілі. І жодних відбитків на снігу в маленькому крузі світла від капітанового ліхтаря.

Рувим Мейл підняв мушкет Хетера.

— З нього не стріляли, капітане.

— У таку хурделицю рядовий Хетер не міг нічого побачити, аж поки воно не виникло просто перед ним, — сказав лейтенант Літтл.

— Що зі Стронґом? — запитав Крозьє.

Мейл вказав на інший борт корабля.

— Пропав, капітане.

Крозьє звернувся до Горнбі:

— Візьміть якогось матроса і чекайте поряд з рядовим Хетером, поки Крісп повернеться з койкою, а потім знесіть його донизу.

Зненацька у світляному колі від ліхтаря з’явилися обидва корабельні лікарі — Педді та його асистент МакДональд. Останній легко вдягнений.

— Святий Боже! — вигукнув головний лікар, ставши навколішки біля морського піхотинця. — Він ще дихає.

— Допоможіть йому, якщо можете, Джоне, — попросив Крозьє. Він тицьнув пальцем у Мейла і решту матросів, що юрмилися навколо нього. — Решта — за мною. Приготуйте свою зброю до стрільби, навіть якщо для цього треба зняти рукавиці. Вілсоне, візьміть обидва ліхтарі. Лейтенанте Літтл, прошу вас спуститися вниз і відібрати не менше двадцяти дужих матросів, видати їм повне обмундирування й озброїти мушкетами — не дробовиками, а мушкетами.

— Єсть, сер, — відповів Літтл, намагаючись перекричати ревище буревію, але Крозьє вже рушив уперед на чолі невеликої процесії, оминаючи кучугури снігу і парусинове шатро, що лопотіло на вітрі посеред корабля, вгору по нахиленій палубі на дозорний пост лівого борту.

Вільям Стронґ зник. Клапті його довгого вовняного шарфа, які заплутались в оснащенні корабля, несамовито шарпав вітер. Шинель Стронґа, його «вельська перука», дробовик і одна рукавиця лежали біля поручнів під палубною вбиральнею, з підвітряного боку якої вахтові матроси зазвичай ховалися від негоди, але сам Вільям Стронґ зник. Залишилась лише червона пляма на релінгу, де він, мабуть, стояв, коли побачив величезну примару, що сунулася на нього через сніговій.

Не кажучи ні слова, Крозьє помахом руки відправив двох озброєних матросів з ліхтарями на корму, ще трьох — у напрямку носа, іншого з ліхтарем послав оглянути палубу посередині під парусиновим тентом.

— Скиньте тут трап, будь ласка, Бобе, — сказав він другому помічникові. Другий помічник тяг на плечах бухту свіжого — тобто ще не задубілого — каната з нижньої палуби. За лічені секунди мотузяний трап був скинутий з борту.

Крозьє почав спускатися першим.

Тут, на кризі і кучугурах снігу, навалених уздовж відкритого лівого борту, крові було більше. Її патьоки, що виглядали зовсім чорними у світлі ліхтаря, тяглися по той бік пожежних ополонок до постійно мінливих лабіринтів льодяних гребенів та торосів, швидше відчутних, ніж видимих у темряві.

— Хоче виманити нас туди, сер, — сказав другий лейтенант Годжсон, нахилившись поближче до Крозьє, щоб бути почутим у ревищі вітру.

— Звісно, хоче, — погодився Крозьє. — Хай там що, але ми все одно підемо. Стронґ може бути ще живим. Ми вже стикалися з таким.

Крозьє оглянувся. Крім Годжсона по мотузяному трапу за ним спустилося всього троє — всі решта або обшукували верхню палубу, або були зайняті перетягуванням рядового Хетера вниз. У них був всього лише один ліхтар, окрім капітанового.

— Армітедж, — звернувся Крозьє до баталера зброярні, в чию білу бороду вже набилося повно снігу, — віддайте лейтенантові Годжсону свій ліхтар і йдіть з ним. Гібсоне, ви залишитеся тут і скажете лейтенантові Літтлу, куди ми пішли, коли він надійде з головною пошуковою групою. Передайте йому, щоб він, заради Бога, не дозволяв своїм людям стріляти по будь-чому, доки не переконається, що це не один із нас.

— Так точно, капітане.

Годжсону Крозьє сказав:

— Джордже, ви з Армітеджем пройдіть ярдів двадцять туди, в напрямку носа, а потім починайте рухатися паралельно до нас, на південь. Намагайтеся тримати свій ліхтар на виду в нас.

— Єсть, сер.

— Томе, — наказав Крозьє єдиному морякові, який залишився, юнзі Евансу, — ви йдете зі мною. Тримайте свою гвинтівку Бейкера напоготові, але не знімайте із запобіжника.

— Єсть, сер, — простукотіли зуби хлопця.

Крозьє зачекав, поки Годжсон відійшов на двадцять ярдів праворуч від них — світло його ліхтаря ледь пробивалося крізь щільну снігову пелену, — і потім повів Еванса у лабіринт застругів, ропаків і торосів, не випускаючи з ока кривавих плям на льоду, які траплялися через кожні кілька кроків. Він знав, що затримки бодай на кілька хвилин вистачить на те, щоб сніг замів ці ледве помітні сліди. Капітан навіть не завдав собі клопоту дістати пістоль з кишені своєї шинелі.

Менше ніж за сто ярдів від корабля, коли світло ліхтарів на палубі корабля Її Величності «Терор» уже не могло пробитися крізь снігову заметіль, Крозьє досяг гряди торосів — одного з тих великих нагромаджень криги, яку випирає нагору, коли під водою зіштовхуються, труться одне об одне та стають сторчма крижані поля. Протягом двох зим у кризі Крозьє та інші моряки останньої експедиції сера Джона Франкліна спостерігали, як утворюються ці гряди торосів, наче завдяки чаклунству, здіймаються догори з оглушливим гуркотом і скреготом, а потім простягаються по поверхні замерзлого моря, іноді рухаючись швидше, ніж біжить людина.

Гряда була принаймні тридцять футів заввишки — велетенське нагромадження вертикальних уламків крижаних валунів, кожен розміром з двоколісний кеб.

Крозьє рушив уздовж гребеня, піднявши свій ліхтар так високо, як тільки зміг.

Він більше не бачив ліхтаря Годжсона на заході. Ніде навколо «Терору» не було прямої видимості. Скрізь снігові заструги, замети, гряди торосів і льодові ропаки обмежували поле зору. Одна велика крижана гора на віддалі в милю розділяла «Терор» та «Еребус», і ще півдюжини менших бовваніли довкола в місячні ночі.

Але зараз айсбергів видно не було, піднімалася тільки ця гряда торосів заввишки з триповерховий будинок.

— Там! — прокричав Крозьє через вітер. Еванс підійшов ближче, підняв свою гвинтівку Бейкера.

Пляма чорної крові на білій стіні льоду. Істота потягнула Вільяма Стронґа через цю гору крижаних валунів, обравши майже вертикальний шлях.

Крозьє почав здиратися нагору, тримаючи ліхтар у правій руці, тимчасом як його вільна рука в рукавиці шукала тріщини і розколини для заморожених пальців і вже зледенілих черевиків. Він не мав часу перевзутися в шиповану пару, для якої Джопсон загнав у підошву довгі цвяхи, що давали зчеплення на таких крижаних поверхнях, і зараз його звичайні моряцькі черевики страшенно ковзали на кризі. Але він побачив ще одну пляму мерзлої крові двадцятьма п’ятьма футами вище, якраз під нагромадженням криги на вершині гряди торосів, тож Крозьє міцно стиснув ліхтар правою рукою, буцаючи лівою ногою в похилу крижану поверхню, підважуючи себе на вершину, чуючи потріскування своєї задубілої на морозі шинелі. Капітан уже не відчував свого носа, його пальці теж заціпеніли.

— Капітане! — гукнув Еванс із темноти внизу. — Мені теж лізти нагору?

Крозьє надто засапався, щоб могти говорити, а коли за кілька секунд перевів подих, крикнув:

— Ні!.. Чекай там.

Зараз він уже міг бачити слабке жевріння ліхтаря Годжсона на північному заході — та група все ще була за тридцять ярдів від гряди торосів.

Балансуючи руками для рівноваги, сильно нахиляючись праворуч, в той час як вітер налітав на нього ліворуч, тріпочучи кінцями шарфа і загрожуючи скинути його з ненадійної опори, Крозьє спрямував світло свого ліхтаря на південний схил гребеня.

Там тридцятип’ятифутовий спуск був майже вертикальним. І жодних слідів Вільяма Стронґа, жодних чорних плям на кризі, жодних ознак того, що хтось живий чи мертвий подолав цей шлях. Крозьє не уявляв, як будь-що могло б спуститися такою прямовисною крижаною стіною.

Струснувши головою і зрозумівши, що його вії й повіки майже змерзлися, Крозьє почав спускатися тим самим шляхом, яким здерся сюди, двічі ледь не зірвавшись на крижані багнети, що стирчали внизу, але нарешті з’їхав слизькою ковзанкою останні вісім чи близько того футів до місця, де на нього чекав Еванс.

Але Еванс зник.

Гвинтівка Бейкера лежала на снігу, все ще поставлена на запобіжник. І знову жодних слідів у сніжній круговерті — ні людських, ні будь-чиїх інших.

— Евансе! — капітан Френсіс Роудон Мойра Крозьє тренував свій командний голос упродовж тридцяти п’яти чи й більше років. Цей голос проривався крізь ревище південно-західного буревію, крізь гуркіт льодового шторму, коли корабель долав свій шлях Магеллановою протокою. Зараз він кричав на повну потугу своїх легень:

— Евансе!

Жодного відгуку — лише завивання вітру.

Крозьє підняв гвинтівку Бейкера, перевірив заряд і вистрілив у повітря. Навіть він сам ледь почув тріск пострілу, але побачив, як ліхтар Годжсона зненацька розвернувся до нього і ще три ліхтарі заблимали на кризі з того боку, де був «Терор».

Щось заревло не далі як за двадцять футів від нього. Так міг ревіти вітер, який знайшов новий шлях навколо крижаного ропака чи тороса, але Крозьє знав, що це не вітер.

Він поставив ліхтар до ніг, намацав у кишені і витягнув пістоль, зубами стягнув рукавицю і в самій тонкій вовняній пальчатці тримав перед собою нікчемну зброю.

— Давай, іди сюди, бісове поріддя! — закричав Крозьє. — Виходь і спробуй узяти мене замість хлопця, ти, волосань, сраколиз, щуройоб, сечосьорб, виблядок гнилої хайгейтської шлюхи!

Жодної відповіді — лише завивання вітру.