Терор

11 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

9 листопада 1847 року

Ви промерзли наскрізь, Френсісе, — сказав командор Фітцджеймс — Ходімте на корму в кают-компанію, ковток бренді вам не завадить.

Крозьє волів би віскі, але від бренді теж не відмовиться. Він пішов попереду капітана «Еребуса» вниз по довгому вузькому коридору до приміщення, яке раніше було персональною каютою капітана сера Джона Франкліна, а зараз стало чимось схожим на офіцерську кают-компанію на «Терорі» — бібліотеку, місце для збору офіцерської підвахти й, за потреби, кімнату для нарад. Крозьє подумав, як це шляхетно з боку Фітцджеймса, що після смерті сера Джона командор залишився у своїй маленькій каюті, переобладнавши просторе кормове приміщення для загальних потреб, яке часом слугувало ще й операційною.

Коридор був повністю темний, якщо не рахувати світла, що пробивалося з кают-компанії, а палуба була нахилена ще крутіше і в протилежному напрямку, ніж на «Терорі»: кренилася на лівий, а не правий борт, з диферентом на корму, а не на ніс.

І хоча кораблі були майже ідентичні за конструкцією, Крозьє так само помічав й інші відмінності. Корабель Її Величності «Еребус» мав якийсь інший, ніж «Терор», запах — окрім такого ж смороду лампової олії, немитих тіл, брудної одежі, куховарства, вугільного пилу, відер із сечею і парою від дихання матросів, що висіла в холодному темному повітрі, відчувалося ще щось. Чомусь «Еребус» смердів ще страхом і безнадією.

У кают-компанії два офіцери курили люльки, лейтенант Ле Вісконте і лейтенант Фейргольм, але обидва підвелися, кивнули двом капітанам і вийшли, закривши за собою розсувні двері.

Фітцджеймс відімкнув дверцята масивного буфета, витяг пляшку бренді і налив в одну з кришталевих склянок для води сера Джона добрячу порцію для Крозьє і трохи менше для себе. Серед усієї порцеляни та кришталю, що їх колишній начальник експедиції узяв на борт для свого та своїх офіцерів користування, не знайшлося коньячних бокалів. Франклін пив лише чай.

Крозьє трунок довго не розсмаковував. Він вихилив бренді трьома ковтками і дозволив Фітцджеймсу знову наповнити склянку.

— Дякую, що так швидко відгукнулися, — сказав Фітцджеймс. — Я сподівався на письмову відповідь, а не на особисті відвідини.

Крозьє насупився.

— Письмову відповідь? Я вже більше тижня не отримував від вас, Джеймсе, жодних повідомлень.

Фітцджеймс здивовано витріщився на нього.

— Ви не отримали повідомлення цього вечора? Близько п’яти годин тому я послав на ваш корабель рядового Ріда із запискою. Я думав, що він заночував у вас.

Крозьє повільно похитав головою.

— От дідько… — сказав Фітцджеймс.

Крозьє витягнув зі своєї кишені вовняну панчоху й поклав її на стіл. У яскравішому світлі лампи, що висіла на переділці, на ній не було видно жодних ознак насильства.

— Я знайшов її, коли йшов сюди. Ближче до вашого корабля, ніж до мого.

Фітцджеймс узяв панчоху й почав сумно її роздивлятися.

— Я запитаю матросів, можливо, вони її не впізнають, — сказав він.

— Вона може належати одному з моїх людей, — тихо припустив Крозьє. Він стисло розповів Фітцджеймсу про напад, смертельне поранення рядового Хетера і зникнення Вільяма Стронґа та юнги Тома Еванса.

— Четверо за один день, — сказав Фітцджеймс. Він долив ще бренді в обидві склянки.

— Так. Про що йшлося в записці, яку ви мені надсилали?

Фітцджеймс пояснив, що вони весь день спостерігали, як якась величезна звірюка тинялася серед крижаних нетрів, одразу за межею світла від ліхтарів. Матроси кілька разів стріляли у неї, але загони, що спускалися на лід, не знайшли ні плям крові, ні жодних інших слідів.

— Тож я прошу вибачення, Френсісе, за цього йолопа Боббі Джонса, що стріляв у вас кілька хвилин тому. Нерви матросів напнуті мов струни.

— Але не настільки туго, сподіваюся, щоб не зауважити, що той звір на кризі сипав англійською лайкою, — сардонічно зауважив Крозьє. Він відсьорбнув ще бренді.

— Ні, ні. Звісно, ні. Це був чистісінький ідіотизм. Джонс на два тижні залишиться без своєї порції рому. Я ще раз перепрошую.

Крозьє зітхнув.

— А ось цього робити не слід. Надеріть йому сраку, якщо хочете, але не позбавляйте його рому. На цьому кораблі атмосфера і так доволі похмура. Зі мною була леді Сайленс, вдягнута у свою бісову волохату парку. Очевидно, саме її Джонс і помітив. Я отримав би по заслузі, якби він відстрелив мені голову.

— Леді Сайленс була з вами? — Фітцджеймсові брови запитально поповзли на лоба.

— Нехай мене чорти схоплять, якщо я знаю, що вона робила на кризі, — прохрипів Крозьє. Його горлянка дуже боліла після цілого дня холоду і крику. — Я ледь сам не застрелив її за чверть милі від вашого корабля, коли вона підкралася до мене. Молодий Ірвінг, мабуть, уже перевернув «Терор» догори дриґом. Я припустився величезної помилки, коли доручив хлопцеві стежити за цією ескімоською сукою.

— Матроси думають, що вона йона, — сказав Фітцджеймс дуже-дуже тихо. На такій перенаселеній нижній палубі і в переборок були вуха.

— А чому б їм, у дідька лисого, так не думати? — Крозьє нарешті відчув дію алкоголю. Він не пив з учорашнього вечора. Шлунок та стомлений мозок відтанули.

— Ця жінка з’явилася того самого дня, коли розпочався цей жах, зі своїм не то батьком, не то чоловіком. Щось відкусило її язика під самий корінь. То якого чорта матросам не думати, що вона і є причиною всього цього лиха?

— Але ви тримаєте її на борту «Терору» вже понад п’ять місяців, — сказав Фітцджеймс. У тоні молодого капітана не було докору, тільки цікавість.

Крозьє стенув плечима.

— Я не вірю у відьом, Джеймсе. І у всіляких йон теж, як на те пішло. Але я вірю, що варто нам вигнати її на лід, як ця почвара одразу зжере її, як зараз вона жере Еванса й Стронґа. А можливо, ще й твого рядового Ріда на закуску. Біллі Рід — це ж той рудий морський піхотинець, який завжди любив поговорити про того письменника, як пак його, Діккенса?

— Так, це він. Вільям Рід, — відповів Фітцджеймс. — Він був дуже швидким, коли матроси влаштували змагання з бігу на острові Диско два роки тому. Я подумав, що саме цей матрос, такий прудкий… — він загнувся і закусив губу. — Мені слід було зачекати до ранку.

— Навіщо? — сказав Крозьє. — І тоді буде так само темно. Та і в полудень не стане світліше, власне кажучи. Немає жодної різниці, день зараз чи ніч, і так триватиме наступні чотири місяці. І щось не схоже на те, що ця чортова звірюка полює тільки вночі… або тільки в темноті, як на те пішло. Може, ваш Рід ще з’явиться. Траплялося, і не раз, що й наші посланці, заблукавши на кризі, поверталися через п’ять чи шість годин з прокльонами і дрижаками.

— Можливо. — Голос Фітцджеймса вторив його сумнівам. — Уранці я пошлю пошукові загони.

— Це саме те, до чого ця тварюка хоче нас примусити, — стомлено промовив Крозьє.

— Можливо, — знову сказав Фітцджеймс. — Але ви щойно сказали, що минулої ночі ви вивели на кригу людей, які ще й увесь сьогоднішній день провели у пошуках Стронґа та Еванса.

— Якби на пошуки Стронґа я не взяв із собою Еванса, хлопець зараз був би живий.

— Томас Еванс, — сказав Фітцджеймс. — Я пам’ятаю його. Такий доволі міцний парубок. Ну, він же не хлопчик насправді, чи не так, Френсісе? Йому десь було… скільки? Двадцять два чи двадцять три роки?

— Томмі цього травня виповнилося двадцять, — відповів Крозьє. — Його перший день народження на борту припав на наступний день після нашого відплиття. Матроси були в гарному гуморі і відзначили його вісімнадцятиліття, геть поголивши йому голову. Він, здавалося, і не заперечував. Ті, хто його знали, кажуть, що він завжди був високим для свого віку. Служив на кораблі Її Величності «Рись», а перед цим на якомусь Ост-Індійському торговельному судні. Він вийшов у море, коли йому було тринадцять. Думаю, що й ви були не старшим.

Крозьє похмуро розсміявся.

— Таки не старшим. Так було краще для всіх.

Фітцджеймс прибрав бренді у буфет, запер його і повернувся до обіднього столу.

— Френсісе, а скажіть-но, ви справді перевдягалися в чорношкірого ліврейного лакея тієї знатної дами, яку вдавав із себе Гоппнер, коли ви зимували на кризі… якого це було року, двадцять четвертого?

Крозьє знову розсміявся, цього разу веселіше.

— Справді. Я був гардемарином на «Геклі» під командуванням Паррі, коли він у двадцять четвертому разом з Гоппнером, що командував «Фурією», вирушив на північ, намагаючись знайти цей самий чортів Прохід. Паррі планував пройти на двох кораблях через Ланкастер Зунд і вниз протокою Принца Регента — ми тоді ще не знали, аж до плавання Джона і Джеймса Россів у тридцять третьому, що Бутія була півостровом. Паррі думав, що зможе обійти Бутію з півдня і мчати на всіх вітрилах, поки дістанеться до узбережжя, описаного Франкліном під час суходільної експедиції шістьма чи сімома роками раніше. Але Паррі вийшов у рейс занадто пізно — чому ці бісові начальники експедицій завжди затримуються з відплиттям? — і йому пощастило досягти протоки Ланкастер Зунд тільки десятого вересня, із запізненням на місяць. Але вже тринадцятого вересня нас облягла крига, і не було жодного шансу на прохід через Зунд, тож Паррі на нашій «Геклі» і лейтенантові Гоппнеру на «Фурії» довелося тікати на південь, підібгавши хвости. Шторм відніс нас назад у Баффінову затоку, і ми були до біса щасливі, коли знайшли якірну стоянку в чудовій крихітній бухточці неподалік протоки Принца Регента. Ми стовбичили там десять місяців. Геть відморозили своє причандалля.

— Але ви, — сказав Фітцджеймс з легкою посмішкою, — і в ролі маленького чорношкірого хлопчика?

Крозьє кивнув і відсьорбнув трохи бренді.

— І Паррі, й Гоппнер були фанатами костюмованих вечірок під час зимівлі посеред криги. Цей маскарад затіяв Гоппнер, назвавши його Великим венеційським карнавалом, і призначив на перше листопада, коли зі зникненням сонця на довгі місяці занепадає моральний дух. Паррі прийшов на борт «Гекли» у довгому плащі, якого він не скинув, навіть коли зібралися всі запрошені — більшість у костюмах, оскільки ми мали повні скрині костюмів на кожному кораблі, — а коли він нарешті скинув свого плаща, ми побачили Паррі в образі старого моряка — ви ж пам’ятаєте того матроса з дерев’яною ногою, що за копійки витинав на скрипці поблизу Чатема? А втім, ні, ви не можете його пам’ятати, для цього ви надто молодий. Але Паррі — я думаю, старий пройдисвіт завжди більше хотів бути актором, ніж капітаном корабля, — був достоту як той старий, цигикав на скрипці, скакав на фальшивій дерев’яній нозі і знай вигукував: «Добродію, подайте мідяка бідному Джо, який втратив шпангоути, захищаючи свого короля і свою країну!»

Ну, матроси реготали до всирачки. Але Гоппнер, який, як мені здається, любив ці костюмовані забави чи ще більше за Паррі, приперся на бал, одягнений вельможною дамою за останньою паризькою модою — у платті з глибоким декольте, з криноліном, що відстовбурчувався на задниці, і з усім таким іншим. А я тоді безмірно радів життю, був реготуном і сцяв кип’ятком від таких жартів, не кажучи вже про те, що був дурний, як чопок, іншими словами, шмаркач шмаркачем двадцяти з чимось років, тож убрався як чорний лакей Гоппнера — вдягнув справжню ліврею, яку стариган Генрі Паркінс Гоппнер придбав за нагоди в якійсь лондонській крамниці і припер на борт спеціально для мене.

— Потішили матросів? — запитав Фітцджеймс.

— Та вони ледь не луснули від реготу — Паррі зі своєю дерев’яною ногою не мав шансів, після того як старий Генрі з’явився у тому своєму платті зі шовковим шлейфом, який я ніс за ним. Чому б їм не посміятися? Усім цим сажотрусам та дівчатам-галантерейницям, лахмітникам та носатим жидам, каменярам та шотландським горцям, турецьким танцюристам та лондонським торговкам сірниками? Гляньте-но! Це ж молодий Крозьє, гардемарин-перестарок, ще навіть не лейтенант, який збирається колись стати адміралом, забувши про те, що він усього лише чорномазий ірландець.

Фітцджеймс на хвилину замовк. Крозьє чув хропіння й пердіння, що долинали зі скрипучих гамаків у темній носовій частині судна. Десь на палубі якраз над їхніми головами дозорець тупотів ногами, щоб не замерзнути.

Крозьє шкодував, що завершив свою оповідку таким чином — тверезим він ні з ким так не розмовляв, — але він також хотів, щоб Фітцджеймс знову дістав з буфета пляшку бренді. Або віскі.

— Коли «Фурія» і «Гекла» звільнилися від криги? — запитав Фітцджеймс.

— Двадцятого липня наступного року, — відповів Крозьє. — Але ви, мабуть, чули решту історії.

— Я знаю, що ви втратили «Фурію».

— Так точно, — казав Крозьє. — Через п’ять днів після того, як крига розтанула, — ми повзли вздовж берега острова Сомерсет, намагаючись триматися подалі від пакового льоду, намагаючись не потрапляти під брили вапняку, який завжди осипається з круч, — перший же шторм викинув «Фурію» на каменисту косу. Ми до сьомого поту силкувалися стягти її звідти, використовуючи льодові бури, але потім обидва кораблі вмерзли в кригу, і один чортів айсберг, майже такий завбільшки, як це стерво, що вперлося між «Еребусом» і «Терором», виштовхав «Фурію» на припай, вирвав з м’ясом її стерно, розніс на друзки шпангоути, здер мідні листи обшивки корпусу, і команда працювала на чотирьох переносних помпах день і ніч, тільки щоб утримати її на плаву.

— І вам це тривалий час вдавалося, — нагадав Фітцджеймс.

— Два тижні. Ми навіть намагалися завести якірний канат на айсберг, однак довбаний ланцюг луснув. Потім Гоппнер спробував підняти корабель, щоб дістатися до кіля, — те саме хотів вчинити з «Еребусом» сер Джон, — але хуртовина поклала край цим намірам, і обидва кораблі опинилися в небезпеці бути викинутими на підвітряний берег мису. Зрештою, люди просто падали з ніг від утоми, працюючи на помпах, — вони були занадто виснажені, навіть щоб розуміти наші накази, — і двадцять першого серпня Паррі наказав усім перейти на «Геклу» і відвести корабель геть, щоб його не викинуло на мілину, а кілька айсбергів виштовхали бідолашну «Фурію» прямо на берег, які міцно її там затисли, перекривши шлях назад. Не було жодного шансу відтягнути її звідти. Ми бачили, як крига трощить її на шматки. Ми ледве звільнили від льоду «Геклу»: всі матроси працювали на помпах вдень і вночі, а тесля цілодобово стукав молотком, зміцнюючи і латаючи обшивку.

Тож ми так і не дісталися до Проходу, ба навіть не відкрили ніякої нової землі, власне кажучи, ще й втратили корабель, Гоппнер потрапив під трибунал, ще й розглядали питання, чи не віддати під трибунал також і Паррі, бо Гоппнер весь час залишався під його командою.

— Усіх виправдали, — сказав Фітцджеймс. — І навіть висловили подяку, наскільки я пригадую.

— Похвалили, але не підвищили в чині, — додав Крозьє.

— Але ви всі врятувалися.

— Так.

— Я хочу, щоб ця експедиція теж врятувалася, Френсісе, — сказав Фітцджеймс. Його голос був тихий, але дуже рішучий.

Крозьє кивнув.

— Нам слід було вчинити так, як свого часу зробив Паррі: перевести обидва екіпажі на борт «Терору» ще рік тому й обігнути Землю Короля Вільяма, — сказав Фітцджеймс.

Тепер настала черга Крозьє здивовано підняти брови. Його вразило не те, що Фітцджеймс визнав цю земля островом, адже санні загони, які вирушили влітку на рекогносцирування, остаточно це встановили, а згода з тим, що їм слід було вирушити туди ще минулої осені, покинувши корабель сера Джона. Крозьє знав, що для капітана будь-якого флоту немає нічого гіршого, ніж залишити свій корабель, а що вже казати про Королівський флот! І хоча «Еребус» був під загальним командуванням сера Джона Франкліна, справжнім його капітаном завжди залишався командор Джеймс Фітцджеймс.

— Зараз уже занадто пізно, — сумно сказав Крозьє. Оскільки за переборками кают-компанії одразу йшов зовнішній борт, а над головами було три патентовані ілюмінатори Престона, тут було холодно — обоє чоловіків видихали в повітря пару, — але все-таки на шістдесят чи сімдесят градусів тепліше, ніж назовні на кризі, і ноги Крозьє, особливо пальці ніг, почали поступово відігріватися, й виникало відчуття, наче їх штрикають зазубреними шпильками та колють розпеченими голками.

— Так, — погодився Фітцджеймс, — однак вам вистачило розсудливості перевезти на санях спорядження та провізію на Землю Короля Вільяма ще в серпні.

— Це лише крихта того, що нам потрібно переправити туди, якщо доведеться облаштовувати там рятувальний табір, — різко зауважив Крозьє.

Він наказав перевезти з кораблів близько двох тонн одягу, наметів, рятувального спорядження і консервів, закласти їх на північно-західному березі острова на випадок, якщо їм доведеться терміново полишити кораблі взимку, але їхнє транспортування відбувалося вкрай повільно і за надзвичайно небезпечних умов. Упродовж кількох тижнів напружених санних переходів вдалося переправити на берег тільки тонну чи близько того припасів: наметів, запасного одягу, інструментів та консервованої їжі на кілька тижнів. Нічого більше.

— Ця істота не дала б нам там облаштуватися, — додав він стиха. — Ми всі могли б переселитися в намети ще у вересні — ви ж пам’ятаєте, що я наказав підготувати ділянку для двох дюжин великих наметів, — але наметовий табір не забезпечить такого захисту, як кораблі.

— Ні, — сказав Фітцджеймс.

— Якщо кораблі витримають зиму.

— Так, — промовив Фітцджеймс. — Ви чули, Френсісе, що дехто з матросів — на обох кораблях — називають те створіння Терором?

— Ні!

Крозьє образився. Він не хотів, щоб назву його корабля використовували з такою негідною метою, як ця, навіть якщо матроси просто жартували. Але він подивився в зеленаво-карі очі командора Джеймса Фітцджеймса і зрозумів, що капітан не жартує, так само, мабуть, як і матроси.

— Отже, Терор, — сказав Крозьє, відчуваючи у роті смак жовчі.

— Вони думають, що це не тварина, — сказав Фітцджеймс. — Вони вважають, що його підступність — це щось протиприродне… надприродне… що там на кризі, в темряві — злий дух.

Крозьє ледь не плюнув з відрази.

— Злий дух, — зневажливо повторив він. — Це ті самі моряки, що вірять у привидів, фей, йон, русалок і морських чудовиськ.

— Одного разу я бачив, як ви шкребли нігтями щоглу, щоб викликати вітер[58], — сказав з усмішкою Фітцджеймс.

Крозьє промовчав.

— Ви прожили достатньо довго і мандрували достатньо далеко, щоб бачити речі, про існування яких ніхто раніше не знав, — додав Фітцджеймс, очевидно в намаганні поліпшити настрій гостя.

— Звісно, — сказав Крозьє, хрипко розсміявшись. — Пінгвіни! Я волів би, щоб вони були найбільшими тваринами тут, на півночі, якими вони, здається, є на Південному полюсі.

— В Антарктиці немає білих ведмедів?

— Ми не бачили жодного. Як і ніхто з південних китобоїв або дослідників за сімдесят років плавань вздовж берегів цієї білої, вулканічної, замерзлої землі.

— І ви з Джеймсом Россом були взагалі першими людьми, що побачили цей континент. І ці вулкани.

— Атож, саме ми. І сер Джеймс скористався з цього набагато краще. Він одружений з гарною молодою штучкою, отримав лицарське звання, щасливий, насолоджується життям у відставці. А мені… а я… тут.

Фітцджеймс кахикнув, ніби з наміром змінити тему.

— Френсісе, ви знаєте, що до цього рейсу я свято вірив в існування Відкритого Полярного моря. Я був цілком впевнений, що парламент вчинив правильно, коли дослухався до думки так званих полярних експертів — у зиму перед нашим відплиттям, пам’ятаєте? «Тайме» чимало всього публікував — про термобаричний бар’єр, про Гольфстрім, що струменіє під кригою і підігріває Відкрите Полярне море, про невідомий континент, який має бути біля самого полюса. У парламенті були настільки переконані в його існуванні, що запропонували до розгляду й ухвалили відповідні закони, аби послати в’язнів Саузгейта та інших тюрем у високі широти копати вугілля, якого має бути повно-повнісінько всього за кілька сотень миль звідси на північному полярному континенті.

Цього разу Крозьє щиро розсміявся.

— Так, копати вугілля, щоб опалювати готелі і забезпечувати паливом пароплави, які здійснюватимуть регулярні рейси через Відкрите Полярне море щонайпізніше до 1860 року. О Боже, чому я не один з тих в’язнів Саузгейта? їхні камери, на вимогу закону і заради гуманізму, вдвічі більші за наші каюти, Джеймсе, і наше майбутнє було б теплим та безпечним, якби ми тільки сиділи в такій розкоші і чекали на звістку про те, що той Північний Полярний континент нарешті відкрито й колонізовано.

Тепер розсміялися вони обоє.

На палубі над ними щось застукотіло — квапливі кроки, інакші, ніж звичайне тупцяння, — а потім гучні голоси і холодний протяг, що торкнувся їхніх ніг, вказали на те, що хтось відчинив кришку головного люка вгорі в самому кінці коридору, і кілька пар ніг загуркотіли по сходах униз.

Обидва капітани замовкли і чекали, поки в тонкі двері кают-компанії постукають.

— Увійдіть, — сказав командор Фітцджеймс.

Моряк з «Еребуса» впустив двох членів екіпажу «Терору» — третього лейтенанта Джона Ірвінга і матроса на ім’я Шенкс.

— Перепрошую, що турбую вас, командоре Фітцджеймс, капітане Крозьє, — сказав Ірвінг, злегка клацаючи зубами. Його довгий ніс побілів від холоду. Шенкс досі тримав у руках мушкет. — Лейтенант Літтл послав мене з терміновим повідомленням до капітана Крозьє.

— Продовжуйте, Джоне, — сказав Крозьє. — Сподіваюся, що ви не шукаєте досі леді Сайленс?

Ірвінг на секунду знітився, а потім сказав:

— Ми бачили її на кризі, коли поверталися останні пошукові загони. Ні, сер, лейтенант Літтл просив мене сходити за вами, бо… — молодий лейтенант затнувся, наче забув причину, з якої Літтл послав його з доповіддю.

— Містере Коуч, — звернувся Фітцджеймс до вахтового помічника з «Еребуса», який привів двох людей з «Терору» до кают-компанії, — будьте ласкаві вийти в коридор і зачинити за собою двері. Дякую.

Крозьє теж звернув увагу на незвичну тишу, бо хропіння і скрип койок в носовій частині судна припинилися. Надто багато матросів у кубрику проснулися й нашорошили вуха.

Коли двері зачинилися, Ірвінг сказав:

— Це Вільям Стронґ і Томмі Еванс, сер. Вони знайшлися.

Крозьє моргнув.

— Що означає знайшлися, хай йому біс? Вони живі? — Уперше за багато місяців він відчув спалах надії.

— О ні, сер, — відповів Ірвінг. — Тільки… одне тіло… насправді. Але воно було притулене до кормових релінгів, його помітив хтось з учасників пошукових загонів, які поверталися на корабель… близько години тому. Вартові на вахті нічого не бачили. Але воно було там, сер. За наказом лейтенанта Літтла ми із Шенксом поквапилися сюди, щоб доповісти вам про це, капітане. Шенкс підтвердить, що саме там воно і було.

— Воно? — перепитав Крозьє. — Одне тіло? Повернулося на корабель? — Капітан «Терору» нічого не міг втямити. — Мені здалося, ви казали, що знайшлися обидва, Стронґ і Еванс.

Тепер побіліло все обличчя третього лейтенанта Ірвінга, немов обморожене.

— Так, обидва, капітане. Або принаймні половина кожного з них. Коли ми підійшли подивитися на тіло, притулене до релінгів там, на кормі, воно впало і… ну… розвалилося. Так би мовити, це Біллі Стронґ вище пояса. І Томмі Еванс нижче пояса.

Крозьє та Фітцджеймс знетямлено перезирнулися.