Терор

31 ГУДСЕР

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

6 березня 1848 року

Лікар прокинувся від криків та лементу. Хвилину він не міг зрозуміти, де він, але потім пригадав — кают-компанія сера Джона, переобладнана під лазарет «Еребуса». Була середина ночі. Лампи на китовому жиру погашені, єдине світло проникало сюди через відчинені двері в коридор. Гудсер спав на вільній койці — на інших ліжках спали семеро серйозно хворих на цингу і один матрос з каменями в нирці. Матросу вкололи опій. Гудсеру наснилося, що його пацієнти пронизливо кричать перед смертю. В його сні вони помирали, бо він не знав, як їх порятувати. Його вчили на патологоанатома, Гудсер був менш досвідчений, ніж троє експедиційних лікарів, які загинули, щодо первинних обов’язків військово-морського лікаря — прописування піґулок, дозування ліків, блювотних засобів, лікарських трав і мікстур. Доктор Педді одного разу пояснив Гудсеру, що більшість лікарських засобів недієві проти специфічних моряцьких хвороб і придатні тільки до того, щоб прочистити кишківник та шлунок, і що сильнішим було проносне, то ефективнішим, на думку матросів, було лікування. Як запевняв покійний Педді, саме віра у медичну допомогу допомагала матросам вилікуватися. У більшості випадків, не пов’язаних з хірургічним втручанням, тіло або зцілювалося самотужки, або пацієнт помирав.

Гудсеру наснилося, що всі вони помирали — і помираючи пронизливо кричали.

Але ці крики були насправді. Схоже, вони лунали з нижньої палуби.

Генрі Ллойд, помічник Гудсера, вбіг у лазарет в незаправленій сорочці, що вибивалася з-під светра. В руках у нього був ліхтар, і Гудсер побачив, що він босоніж. Ллойд, мабуть, вискочив зі свого гамака і кинувся просто сюди.

— Що відбувається? — прошепотів Гудсер. Хворі матроси спали — їх не розбудили крики внизу.

— Капітан наказав вам підійти до головного трапу, — сказав Ллойд. Він навіть не намагався стишити голосу, в якому звучав страшенний переляк.

— Чш-ш-ш, — шикнув Крозьє. — Що сталося, Генрі?

— Тварюка проникла всередину корабля, докторе! — вигукнув Ллойд, цокотячи зубами. — Вона там, унизу! Вона вбиває матросів!

— Нагляньте за хворими, — наказав Гудсер. — Покличте мене, якщо хтось із них прокинеться і йому стане зле. І сходіть взуйте черевики та одягніть верхній одяг.

Гудсер рушив на ніс, проштовхуючись крізь натовп унтер-офіцерів та кондукторів, які повибігали зі своїх кают, намагаючись на ходу нацупити свої вдяганки. Капітан Фітцджеймс стояв поруч з Ле Вісконте біля люка трюму, що вів на нижні палуби. В руках капітан тримав пістоль.

— Лікарю, там внизу є поранені. Ви підете з нами, коли ми спустимося за ними. Вам слід тепло одягтися.

Гудсер мовчки кивнув.

Перший помічник ДеВо спустився по трапу з верхньої палуби. Дмухнуло крижаним повітрям, від якого Гудсеру перехопило подих. Весь минулий тиждень «Еребус» здригався від шаленої хуртовини і страждав від незвичайно лютих, як для весни, морозів — температура повітря часом опускалася нижче мінус 100 градусів[108]. Лікар не мав можливості в призначений час перейти на «Терор». Відтоді як здійнялася віхола, сполучення між двома кораблями припинилося.

ДеВо струснув зі своєї шинелі сніг.

— Жоден з матросів-дозорців нагорі нічого не бачили, капітане. Я наказав їм залишатися там і пильнувати.

Фітцджеймс кивнув.

— Нам знадобиться зброя, Чарльзе.

— Три рушниці на верхній палубі — це вся зброя, яку ми видали цієї ночі, — сказав ДеВо.

З темряви внизу долинув відчайдушний крик.

— Лейтенанте Ле Вісконте, — прогарчав Фітцджеймс, — візьміть трьох матросів, спустіться з ними через люк в офіцерській їдальні до винної комори і візьміть там стільки мушкетів і дробовиків — а також підсумків з набоями, порохом та кулями, — скільки зможете донести. Я хочу, щоб кожна людина тут, на нижній палубі, була озброєна.

— Єсть, сер.

Ле Вісконте вказав на трьох матросів, і всі четверо в темряві почали проштовхуватися назад на корму.

— Чарльзе, — сказав Фітцджеймс першому помічникові ДеВо. — Запаліть ліхтарі. Ми спускаємося. Коллінзе, ви йдете з нами. Містере Данн, містере Браун — ви теж.

— Єсть, сер, — хором вигукнули купор та його помічник.

Генрі Коллінз, другий старшина, запитав:

— Без рушниць, капітане? Ви хочете, щоб ми спустилися туди без зброї?

— Візьміть ножі, — сказав Фітцджеймс. — У мене є ось це. — Він підняв однозарядний пістоль. — Тримайтеся позаду мене. Незабаром до нас приєднається лейтенант Ле Вісконте з групою озброєних людей і принесе для нас зброю. Лікарю, ви теж тримайтесь біля мене.

Гудсер мовчки кивнув. Він саме вдягав свою — чи чиюсь — шинель і, немов дитина, ніяк не міг потрапити лівою рукою в рукав.

Фітцджеймс — без рукавиць, в одній тільки обтріпаній куртці, вдягненій поверх сорочки, взяв у ДеВо ліхтаря й пірнув униз по трапу. Звідкілясь знизу пролунав жахливий гуркіт, наче хтось трощив там шпангоути чи переборки. Крики припинилися.

Гудсер пам’ятав наказ капітана триматися біля нього і навпомацки рушив униз по темному трапу вслід за двома матросами, забувши взяти ліхтар. Він також не прихопив своєї сумки з медичними інструментами та бинтами. Браун і Данн гуркотіли по трапу за ним, а замикав стрій Коллінз, який сипав прокльонами.

Палуба твіндека була всього вісьмома футами нижче жилої палуби, але вона здавалася геть іншим світом. Гудсер майже ніколи не спускався сюди. Фітцджеймс та перший помічник стояли оддалік від трапу, поводячи туди-сюди своїми ліхтарями. Лікар зрозумів, що температура тут, внизу, має бути градусів на сорок нижче тої, що на нижній палубі, де вони їли й спали, — а середня температура на нижній палубі останніми днями була нижче нуля.

Гуркіт стих. Фітцджеймс наказав Коллінзу замовкнути, і шестеро моряків мовчазним колом стали довкола люка, що вів на палубу трюму під ними. Усі, крім Гудсера, були з ліхтарями і тепер світили вниз, хоча тьмяні промені світла пробивалися крізь затуманене морозне повітря лише на кілька футів. Пара від дихання виблискувала перед ними крижаними кристаликами, що сяяли, мов скалки коштовного каміння. Швидкі кроки, які лунали в них над головою на нижній палубі, здавалися Гудсеру віддаленими на кілька миль.

— Хто сьогодні вночі був унизу на вахті? — пошепки запитав Фітцджеймс.

— Містер Греґорі з одним кочегаром, — відповів ДеВо. — Мені здається, з Каві. А може, то був Плейтер.

— І тесля Вікес зі своїм помічником Вотсоном, — докинув Коллінз швидким шепотом. — Вони там працювали всю ніч, латаючи пролом у корпусі по правому борту, поряд з вугільним бункером.

Унизу пролунав рев. Він був у сотню разів гучнішим і лютішим, ніж будь-який інший звіриний рев, який Гудсеру доводилося чути раніше, — навіть ніж той, який долинув з ебенової кімнати карнавальної ночі. Його підсилювало відлуння — звук відбивався від кожного шпангоута, кожної залізної скоби й переборки на палубі твіндека. Гудсер був певен, що матроси, які стояли на вахті двома палубами вище, посеред виття хуртовини, чули його так, наче тварюка була на одній палубі з ними. У Гудсера стислася мошонка, намагаючись втягнутися всередину тіла.

Ревище долинало з палуби трюму.

— Браун, Данн, Коллінз, — гаркнув Фітцджеймс. — Біжіть на ніс повз хлібну комору й задрайте носовий люк. ДеВо, Гудсер, ходімте зі мною.

Фітцджеймс засунув пістоль за пасок, узяв ліхтар у праву руку й почав спускатися по трапу вниз у темінь.

Гудсер неймовірним зусиллям волі опанував себе, боячись напудити в штани. ДеВо поспішив униз по трапу слідом за капітаном, і тільки почуття сорому від самої думки про те, що він не піде за ними, у поєднанні зі страхом залишитися самому в темряві примусило тремтячого лікаря рушити за першим помічником. Гудсер не відчував своїх рук і ніг, наче вони були зроблені з дерева, але він знав, що вони потерпли від страху, а не від холоду.

Біля підніжжя трапу — в холодному непрозірному мороці, густішому й жахливішому, ніж ворожа забортна темінь Арктики, — стояли капітан та перший помічник, тримаючи ліхтарі у витягнутих руках.

Фітцджеймс дістав пістоль і звів гачок. ДеВо міцно стискав свій звичайний шлюпковий ніж. Його рука тремтіла. Всі завмерли, затамувавши подих.

Тиша. Гуркіт, тріск і крики припинилися.

Гудсеру хотілося заволати. Він відчував присутність якоїсь істоти на цій темній палубі трюму поряд з ними. Якоїсь величезної та зловорожої істоти. Вона могла причаїтися за дванадцять футів від них, одразу за межею тьмяного світляного кола від слабеньких ліхтарів.

Разом з усвідомленням того, що вони тут не одні, Гудсер відчував сильний мідяний запах, віддавна і добре йому знайомий. Свіжа кров.

— Сюди, — прошепотів капітан і рушив на корму вузьким коридором уздовж правого борту.

До котельні.

Олійна лампа, яка завжди там горіла, погасла. Темряву розсіювали лише тьмяні червоно-помаранчеві відсвіти вугілля, що горіло в топці, — світло падало з відчинених дверей у коридор.

— Містере Ґреґорі? — погукав капітан. Голос Фітцджеймса прозвучав так гучно і несподівано, що Гудсер знову ледь не обмочився. — Містере Ґреґорі? — знову гукнув капітан.

Відповіді не було. Зі свого місця в коридорі лікар міг бачити тільки кілька квадратних футів підлоги котельні й розсипане по ній вугілля.

У повітрі стояв такий запах, наче хтось смажив телятину. Гудсер відчув, що захлинається слиною, попри відчуття жаху, що зростало в ньому.

— Залишайтеся тут, — наказав Фітцджеймс ДеВо та Гудсеру. Перший помічник подивися спершу вперед, потім назад, описуючи ліхтарем широку дугу і стискаючи ножа у високо піднятій руці, напружено намагаючись бодай щось розгледіти у темному коридорі поза межами освітленого простору. Гудсеру залишалося тільки стояти на місці й стискати змерзлі руки в кулаки. Його рот наповнився слиною через майже забутий запах смаженого м’яса, а шлунок забурчав, незважаючи на переляк, що охопив лікаря.

Фітцджеймс переступив поріг і зник у котельні.

Цілу вічність — п’ять чи десять секунд — стояла мертва тиша. Потім тихий голос капітана буквально прогримів серед металевих стін котельні.

— Містере Гудсер. Зайдіть сюди, будь ласка.

У відсіку було два людські тіла. В одному лікар упізнав механіка Джона Ґреґорі. Він був випотрошений. Його труп лежав у кутку біля кормової переборки, але сірі шворки кишок встеляли підлогу котельні, як святковий серпантин. Гудсеру доводилося уважно дивитися, куди ступає. Інше тіло, кремезного чолов’яги в темно-синьому светрі, лежало на животі з витягнутими вздовж боків руками, долонями догори, його голова й плечі були засунуті в топку котла.

— Допоможіть мені витягнути його, — сказав Фітцджеймс.

Лікар схопився за ліву ногу чоловіка і його тліючий светр, капітан узявся за іншу ногу й руку, і разом вони витягли труп з полум’я. Горішня щелепа мерця на мить зачепилася за нижній край ґратованих колосників, але потім зіскочила з них, клацнувши крихкими зубами.

Гудсер перевернув труп на спину, тимчасом як Фітцджеймс зняв свою куртку і збив нею полум’я з обличчя та волосся мертвого моряка.

Гаррі Гудсер почувався так, наче спостерігає за всім цим звідкілясь здалеку. Професійною частиною свого мозку він з холодною відчуженістю зауважив, що низьке полум’я напівпорожньої топки випалило морякові очі, цілком спалило ніс і вуха, перетворивши його обличчя на подобу перепеченого, в пухирях, малинового пирога.

— Ви впізнаєте його, містере Гудсер? — запитав Фітцджеймс.

— Ні.

— Це Томмі Плейтер, — прохрипів ДеВо, який стояв у проймі дверей. — Я впізнав його за светром та сережкою, що розплавилася на щелепі там, де було вухо.

— Чорт забирай, лейтенанте! — гаркнув Фітцджеймс. — Стійте на сторожі в коридорі.

— Єсть, сер, — сказав ДеВо і вийшов. Фітцджеймс почув, що той блює в коридорі.

— Мені потрібно, щоб ви занотували… — почав було капітан, звертаючись до Гудсера.

І тут з боку носа долинув звук удару просто неймовірної сили і такий гучний гуркіт, що Гудсер був певен — корабель розломився навпіл.

Фітцджеймс схопив ліхтар і через мить уже був за дверима, залишивши свою тліючу куртку в котельні. Гудсер і ДеВо кинулися слідом за ним повз розкидані барильця й розтрощені ящики, а потім протиснулися між чорними залізними стінками цистерн, де зберігалися залишки прісної води на «Еребусі», й кількома останніми лантухами вугілля.

Коли вони проминали чорну горловину вугільного бункера, Гудсер кинув оком праворуч і побачив голу людську руку, перекинуту через залізний поріг. Він зупинився й нахилився подивитися, хто там лежить, але світло вже ковзнуло далі, бо капітан та його помічник не зупиняючись продовжували бігти з ліхтарями вперед. Гудсер залишився в цілковитій темряві з майже напевне ще одним трупом. Він випростався і побіг навздогін за чоловіками.

Знову гуркіт. І крики — тепер на верхній палубі. Мушкетний або пістолетний постріл. Ще один постріл. Несамовиті крики. Кричали кілька чоловік.

Гудсер, перебуваючи за межами стрибаючих кругів ліхтарного світла, вискочив з вузького коридору на відкритий темний простір і з розгону налетів на товстий дубовий пілерс. Він упав навзнак у напівзамерзлу брудну талу воду, яка восьмидюймовим шаром вкривала настил палуби. Він відчайдушно намагався залишатися притомним, хоча перед очима у нього все розпливалося — ліхтарі над ним здавалися лише розгойданими оранжевими плямами, — і все навколо смерділо нечистотами, вугільним пилом і кров’ю.

— Трапа немає! — крикнув ДеВо.

Сидячи дупою в сльоті, Гудсер відчув, що в голові поступово прояснюється. Коли в нього перестало двоїтися в очах, він побачив, що носовий трап, збитий з товстих дубових брусів, який здатен витримувати вагу кількох дебелих матросів, що волокли на собі стофунтові мішки з вугіллям, був розтрощений на друзки. Його уламки звисали з відкритої горловини люка над головою.

Крики лунали згори, з палуби твіндека.

— Допоможіть мені! — крикнув Фітцджеймс, який засунув пістоль за пояс, поставив ліхтар біля ніг і тепер намагався вхопитись рукою за край люка. Він почав підтягуватися. ДеВо нахилився, щоб підсадити його.

Зненацька над квадратним отвором люка, що був над ними, спалахнуло полум’я.

Фітцджеймс вилаявся й упав на спину в крижану воду всього за кілька ярдів від Гудсера. Здавалося, що носовий люк і все над ним на палубі твіндека палало у вогні.

«Пожежа, — подумав Гудсер. Їдкий дим заповз у його ніздрі. — І тікати нікуди».

За бортом було сто градусів нижче нуля і лютувала завірюха. Якщо корабель згорить, всі вони загинуть.

— До головного трапу, — скомандував Фітцджеймс, скочив на ноги, схопив ліхтаря і побіг на корму. ДеВо кинувся за ним.

Гудсер порачкував було по напівзамерзлій брудній воді, звівся на ноги, впав, знову поповз, а потім знову підвівся і побіг за світлом ліхтарів, що віддалялися.

На твіндеку почувся гучний рев. Потім пролунав тріск мушкетних пострілів, гримнув залп із рушниць.

Гудсер хотів зупинитися біля вугільного бункера, щоб упевнитися, живий чи мертвий той моряк, якому належала рука, але коли він дістався туди, там уже було геть темно. Він біг у цілковитому мороці, наштовхуючись на залізні переділки вугільного та водяного бункерів.

Ліхтарі вже зникли на трапі що вів на палубу твіндеку. Дим котився донизу.

Гудсер подерся нагору, отримав в обличчя черевиком капітана чи його помічника і нарешті вибрався на твіндек.

Він задихався. Він нічого не бачив. Вогні ліхтарів танцювали довкола нього, але повітря було настільки наповнене димом, що світло крізь нього не проникало.

Гудсер поривався відшукати трап, який вів на житлову палубу, і подертися по ньому, а тоді піднятися ще вище, нагору, на чисте повітря, але хтось кричав праворуч від нього — ближче до носа корабля, і він знову впав навколішки. Тут принаймні можна було дихати. Ледь-ледь. На носі він побачив яскраво-оранжеве світло, занадто яскраве для ліхтарів.

Гудсер порачкував уперед, знайшов коридор по лівому борту, ліворуч від хлібної комори, і поповз далі. Попереду нього, в диму, матроси прибивали ковдрами полум’я. Ковдри займалися.

— Викличте пожежну команду, — кричав звідкілясь попереду, огорнутий пеленою диму, Фітцджеймс. — Спускайте сюди відра з водою!

— Води немає, капітане, — прокричав у відповідь настільки збуджений голос, що Гудсер не впізнав його.

— То давайте відра із сечею з гальюнів! — Капітанів голос, мов лезом, розтинав дим і гамір.

— Вони замерзли! — прокричав голос, який Гудсер упізнав. Джон Салліван, грот-марсовий старшина.

— Тягніть їх хоч які! — кричав Фітцджеймс. — І сніг! Салліван, Синклер, Реддінгтон, Сілі, Покок, Грейстер — вишикуйте матросів ланцюжком з верхньої палуби сюди, на твіндек. Зачерпуйте якомога більше снігу. Засипайте ним полум’я.

Фітцджеймс замовк, сильно закашлявшись.

Гудсер звівся на ноги. Дим довкола нього завихорився, наче хтось відчинив двері чи вікно. На якусь секунду він розвіявся, і Гудсер розгледів, що коїться за п’ятнадцять чи двадцять футів попереду, біля комор теслі та боцмана — язики полум’я, які лизали стіни й шпангоути, але наступної миті все знову затягло димом, і він уже не бачив нічого далі, ніж за два фути.

Усі захлиналися кашлем, і Гудсер теж закашлявся.

На нього налітали матроси, які бігли до трапу, тож Гудсер втиснувся в переборку, думаючи, чи не піднятися і собі на житлову палубу. Тут йому не було чого робити.

Він згадав про голу руку, що стирчала з вугільного бункера внизу, на палубі трюму. Його ледь не знудило від самої думка про те, щоб знову спуститися туди. Але тварюка зараз тут, на цій палубі.

Наче на підтвердження цієї думки, зовсім поряд, не далі як за десять футів, заразом вистрілили чотири чи п’ять мушкетів. Його оглушило цими пострілами. Гудсер затулив долонями вуха і впав навколішки, згадуючи, як розповідав екіпажу «Терору», що хворі на цингу можуть померти від одного тільки звуку мушкетного пострілу. Він знав, що у нього з’явилися перші симптоми цинги.

— Відставити вогонь! — крикнув Фітцджеймс. — Не стріляти! Тут люди.

— Але, капітане… — пролунав голос капрала Александра Персона, найвищого за званням з чотирьох вцілілих королівських морських піхотинців «Еребуса».

— Не стріляти, це наказ!

Гудсер розрізнив силуети лейтенанта Ле Вісконте й морських піхотинців на тлі полум’я, Ле Вісконте стояв, а морські піхотинці опустилися на одне коліно, перезаряджаючи свої мушкети, наче посеред битви. Лікар подумав, що стіни корпуса, шпангоути й розкидані бочки та коробки на носі палуби вже були у вогні. Моряки збивали полум’я ковдрами та шматками парусини. Врізнобіч летіли іскри.

З полум’я на морських піхотинців і матросів вивалився силует людини.

— Не стріляти! — крикнув Фітцджеймс.

— Не стріляти! — повторив команду Ле Вісконте.

Палаючий матрос упав на руки Фітцджеймсу.

— Містере Гудсер! — гукнув капітан.

Джон Даунінг, інтендант, перестав збивати ковдрою полум’я в коридорі і заходився гасити вогники, що здіймалися з тліючої одежі пораненого.

Гудсер кинувся вперед і підхопив матроса, що завалився на Фітцджеймса. Правої частини обличчя в бідолашного майже не залишилось — вона не обгоріла, а була здерта пазурями і звисала клаптями шкіри разом із вирваним з очниці оком, — а паралельні сліди від кігтів тяглися по грудях з правого боку, розпанахавши численні шари одягу і глибоко пропоровши плоть. Кров просочила його жилет. У чоловіка не було правої руки.

Гудсер збагнув, що він тримає Генрі Тостера Коллінза, другого старшину, якого Фітцджеймс раніше відправив на ніс разом із Брауном та Данном, купором та його помічником, задраїти носовий люк.

— Мені потрібна допомога, щоб підняти його в операційну, — прохрипів Гудсер.

Коллінз був чималим чоловіком, навіть без руки, і його ноги підламувалися. Лікар міг утримувати старшину у вертикальному положенні, тільки притуливши того до переборки хлібної комори.

— Даунінг! — крикнув Фітцджеймс, звертаючись до високого інтенданта, який зі своєю тліючою ковдрою знову повернувся до боротьби з полум’ям.

Даунінг пожбурив ковдру вбік і через дим кинувся до них. Без жодних запитань він перекинув уцілілу руку Коллінза через своє плече й сказав:

— Тільки після вас, містере Гудсер.

Гудсер почав підніматися трапом, але десяток моряків з відрами саме намагалися спуститися вниз.

— Дорогу! — проревів Гудсер. — Тут поранений!

Чоловіки розступилися.

Поки Даунінг ніс уже непритомного Коллінза вгору по майже вертикальному трапу, Гудсер вибрався на нижню палубу, де вони всі мешкали. Матроси довкола остовпіли, витріщаючись на нього. Лікар зрозумів, що він, напевно, й сам має не найкращий вигляд — його руки, обличчя, а також одяг були у крові після удару об пілерс, ще й чорні від сажі.

— На корму в лазарет, — скомандував Гудсер, коли Даунінг підхопив на руки обгорілого й покаліченого матроса. Інтендант мав розвернутися боком, щоб пронести Коллінза вузьким коридором. Позаду Гудсера два десятки матросів передавали вниз по трапу відра з верхньої палуби, а решта висипали сніг на паруючі, шиплячі дошки палуби в матроському кубрику довкола плити й носового люка. Якщо полум’я перекинеться на житлову палубу, подумав Гудсер, корабель буде втрачено.

Генрі Ллойд вийшов з лазарету з блідим обличчям і виряченими очима.

— Мої інструменти готові? — запитав Гудсер.

— Так, сер.

— Хірургічна пилка?

— Так.

— Добре.

Даунінг поклав непритомного Коллінза на операційний стіл посеред лазарету.

— Дякую, містере Даунінг, — сказав Гудсер. — Будьте ласкаві, візьміть одного-двох матросів і допоможіть перебратися іншим хворим у котрусь із порожніх кают, на будь-які вільні койки.

— Єсть, докторе.

— Ллойде, розшукайте на носі містера Волла та перекажіть кухарю і його помічникам, що нам знадобиться стільки гарячої води, скільки вони зможуть розігріти на плиті. Але спершу запаліть ці олійні лампи. Потім повертайтеся сюди. Мені потрібні ваші руки й ліхтар.

Протягом наступної години доктор Гаррі Д. С. Гудсер був таким заклопотаним, що якби лазарет охопило полум’я, він не помітив би цього, хіба що подякував би за додаткове світло.

Він зняв одяг з верхньої половини тіла Коллінза — відкриті рани парували на холоді — і вилив на них перший тазик гарячої води, щоб якомога краще їх промити, не з міркувань гігієни, а щоб визначити, наскільки вони глибокі. Лікар вирішив, що самі по собі рани від пазурів не становлять безпосередньої загрози для життя пацієнта, і передовсім зосередився на обробці плеча старшини, його шиї та обличчя.

Руку було відірвано рівно — наче відсічено одним ударом велетенської гільйотини. Звичний мати справу з наслідками заводських та корабельних аварій, які калічили, скручували й розривали плоть на клапті, Гудсер вивчав цю рану з чимось на кшталт захвату, якщо не трепету.

Коллінз міг померти від втрати крові, але полум’я, яке його охопило, частково припекло відкриту рану на плечі. І це врятувало йому життя. Поки що.

Гудсер бачив лопаткову кістку — лискучу білу ґулю, — але від плечової кістки не залишилось і найменшого уламка, який треба було б видаляти. З допомогою Ллойда, який тримав ліхтар у тремтячій руці й часом притискав палець до місця, на яке вказував Гудсер, — найчастіше до артерії, з якої струменіла кров, — Гудсер вправно зашив розірвані вени та артерії. Він завжди гарно вмів таке робити — його пальці працювали ніби самі собою.

Неймовірно, але в рані майже або й зовсім не було шматочків тканини або інших сторонніх предметів. Це зменшувало вірогідність фатального сепсису, хоча він усе ще залишався можливим. Гудсер промив рану водою з другого і останнього тазика гарячої води, що його приніс на корму Даунінг. Потім він відрізав усі клапті шкіри та м’яса і наклав шви, де тільки міг. На щастя, кілька шматків шкіри були достатньо довгими, щоб лікар зміг загорнути їх на рану і пришити її широкими стьожками.

Коллінз застогнав і поворухнувся.

Гудсер тепер працював якомога швидше, прагнучи покінчити з найважчою частиною операції, перш ніж матрос повністю опритомніє.

Права частина обличчя Коллінза звисала на його плече, як карнавальна маска. Вона нагадала Гудсеру про багато проведених ним розтинів, коли він зрізав шкіру обличчя і закидав на маківку черепа, немов мокру ганчірку.

Він наказав Ллойду натягнути довгий шмат лицевої шкіри якомога вище й щільніше — його асистент відійшов на кілька кроків, щоб виблювати, але одразу ж повернувся, витираючи липкі пальці об свою вовняну камізельку, — і Гудсер швидко пришив зірвану частину обличчя Коллінза до товстого клаптя шкіри й м’яса якраз під краєм його волосся.

Лікар не міг порятувати другого ока старшини. Він намагався втиснути його назад на місце, але очна ямка моряка була розтрощена. З очниці стирчали уламки кісток. Гудсер їх видалив, проте саме очне яблуко було дуже пошкоджене.

Він узяв ножиці з рук Ллойда, що тряслися, й відрізав рентальний нерв, викинувши око у відро, вже наповнене кривавими клаптями шкіри та шматками м’яса Коллінза.

— Тримайте ліхтаря ближче, — наказав Гудсер — І не трясіться.

Дивно, але частина повіки вціліла. Гудсер, наскільки зміг, натягнув її донизу й спритно пришив до шматка шкіри під оком. Ці стьожки він накладав щільно й акуратно, бо шов мав служити роками. Якщо Коллінз виживе.

Зробивши все, що міг на цей момент з обличчям другого старшини, Гудсер зайнявся опіками та ранами від пазурів. Опіки виявилися поверховими. Рани від пазурів були достатньо глибокими, щоб Гудсер міг побачити білизну відкритих ребер — видовище, що завжди приголомшує.

Наказавши Ллойду змазувати маззю опіки лівою рукою, тримаючи ліхтаря у правій ближче до столу, Гудсер прочистив рани, стягнув краї порваних м’язів і наклав шви, де це було можливо. З рани на плечі та шиї Коллінза продовжувала сочитися кров, але вже значно менше. Якщо полум’я достатньо припекло плоть та вени, цілком можливо, що в тілі другого старшини збереглося достатньо крові, щоб він міг вижити.

До лазарету почали заносити інших матросів, постраждалих тільки від опіків — кілька серйозних, але жоден не загрожував життю, — і зараз, коли найнагальніша частина його роботи з Коллінзом була закінчена, Гудсер повісив ліхтар на латунний так над столом і наказав Ллойду зайнятися рештою: промивати опіки, накладати мазь і пов’язки.

Він уже закінчував з Коллінзом — увів морякові, що саме прийшов до тями й несамовито кричав, опій, щоб він заснув, — коли, обернувшись, наштовхнувся на капітана Фітцджеймса, який стояв поряд.

Капітан був так само у кіптявії та весь скривавлений, як і лікар.

— Він житиме? — запитав Фітцджеймс.

Гудсер поклав на стіл скальпель й розвів руками, наче кажучи: «Це тільки Бог знає».

Фітцджеймс кивнув.

— Пожежу загасили, — сказав капітан. — Я подумав, вам це слід знати.

Гудсер мовчки хитнув головою. Упродовж останньої години він взагалі не думав про пожежу.

— Ллойде, містере Даунінг, — сказав він. — Чи не могли б ви перенести містера Коллінза на ту койку біля носової переборки? Там найтепліше.

— Ми втратили всі столярні інструменти, що зберігалися в коморі на твіндеку, — продовжував Фітцджеймс, — і багато запасів їжі з тих, які залишалися в ящиках біля носового люка й ближче до носа, а також добрячу частину борошна з хлібної комори. Я 6 сказав, що ми залишилися без третини консервованих продуктів та провіанту, який був у барильцях. І ми впевнені, що є значні пошкодження на палубі трюму, але ми туди ще не спускалися.

— Як почалася пожежа? — поцікавився лікар.

— Коллінз або один з його матросів кинув ліхтарем у тварюку, коли вона раптом вискочила з люка, — відповів капітан.

— А що сталося з… істотою? — запитав Гудсер. Зненацька йому так запаморочилося в голові, що він, аби не впасти, схопився за край залитого кров’ю операційного столу.

— Очевидно, вона вибралася назовні тим само шляхом, яким потрапила всередину, — сказав Фітцджеймс. — Спустилася вниз через носовий люк і зникла через якусь діру в корпусі корабля. Якщо тільки досі не чатує на нас у трюмі. Я поставив озброєних матросів біля кожного з люків. Там внизу, на твіндеку, так холодно й димно, що нам доводиться змінювати варту щопівгодини. Коллінз розгледів його краще за інших. Власне, тому я й прийшов… довідатись, чи можу я з ним поговорити. Усі решта бачили тільки нечітку постать за вогняною стіною — очі, зуби, пазурі, білу масу або чорний силует. Лейтенант Ле Вісконте наказав морським піхотинцям стріляти в нього, але ніхто не бачив, щоб вони влучили. Гам усе — від вигорілої комори теслі до носа — залите кров’ю, але ми не знаємо, чи є там бодай дрібка крові тварюки. Я можу поговорити з Коллінзом?

Гудсер заперечливо похитав головою.

— Я щойно дав другому старшині опіат. Він спатиме кілька годин поспіль. Я навіть не впевнений, що він взагалі прокинеться. Шансів на це мало.

Фітцджеймс знову кивнув. Капітан виглядав таким самим виснаженим, як і лікар.

— А що з Данном та Брауном? — запитав Гудсер. — Вони пішли на ніс разом з Коллінзом. Ви знайшли їх?

— Так, — похмуро відповів Фітцджеймс. — Вони живі. Втекли на правий борт за хлібну комору, коли розгорівся вогонь і тварюка накинулася на бідолашного Коллінза. — Капітан зітхнув. — Дим внизу розсіявся, тож мені треба з кількома матросами спуститися в трюм, щоб винести звідти тіла механіка Ґреґорі й кочегара Томмі Плейтера.

— О Боже, — сказав Гудсер.

Він розповів Фітцджеймсу про руку, яку бачив висунутою з вугільного бункера.

— А я нічого такого не помітив, — сказав капітан. — Я так поспішав дістатися до носового люка, що не дивився під ноги — тільки поперед себе.

— І мені варто було дивитися поперед себе, — сказав лікар похмуро. — Тоді б не вгородився у пілерс чи стовп.

Фітцджеймс посміхнувся.

— Я бачу. Лікарю, зцілися сам. У вас глибоко розсічений лоб від краю волосся до брови й синя ґуля розміром з кулак Магнуса Менсона.

— Правда? — запитав Гудсер. Він обережно доторкнувся до лоба. Скривавленими пальцями намацав товсту кірку засохлої крові на величезній ґулі. — Я зашию рану перед дзеркалом або попрошу Ллойда зробити це пізніше, — сказав він втомлено. — Я готовий іти, капітане.

— Іти куди, містере Гудсер?

— Вниз у трюм, — сказав лікар, відчуваючи, як його кишки зводить судома й нудить від самої думки про це. — Подивитися, хто лежить у вугільному бункері. Можливо, він ще живий.

Фітцджеймс витріщився на нього.

— Наш тесля, містер Вікес, і його помічник, Ватсон, пропали, докторе Гудсер. Вони саме працювали у вугільному бункері з правого борту, латаючи пролом у корпусі. Вони напевно загинули.

Гудсер зауважив оце «доктор». Франклін і його командир майже ніколи на називали так корабельних лікарів, хіба що Стенлі та Педді, головних лікарів. Вони — і Гудсер — майже завжди залишалися просто «містерами» для сера Джона та аристократа Фітцджеймса.

Але не цього разу.

— Нам треба спуститися вниз і перевірити, — сказав Гудсер. — Я повинен спуститися вниз і перевірити. Той чи той можуть бути ще живі.

— А також тварюка з криги може бути ще живою й чекати на нас у трюмі, — тихо сказав Фітцджеймс. — Ніхто не бачив і не чув, щоб вона покинула корабель.

Гудсер втомлено кивнув і взяв свою медичну сумку.

— Можна містеру Даунінгу піти зі мною? — запитав він. — Мені може знадобитися хтось, хто б потримав ліхтар.

— Я піду з вами, докторе Гудсер, — сказав капітан Фітцджеймс. Він підняв лампу, принесену Даунінгом.

— Ведіть нас, сер.