Терор

4 ГУДСЕР

75° 12′ півн. шир., 61° 6′ зах. довг.

Баффінова затока, липень 1845 року

З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:

11 квітня 1843 року

Сьогодні у листі до свого брата я написав: «Усі офіцери неабияк сподіваються подолати Північно-Західний прохід і мають надію досягти Тихого океану до кінця наступного літа».

Але я маю зізнатися, що плекаю сподівання, хоча це й егоїстично, що експедиції знадобиться трохи більше часу, аби дістатися Аляски, Росії, Китаю і теплих вод Тихого океану. Попри те, що за освітою я анатом і найнятий капітаном сером Джоном Франкліном як простий помічник корабельного лікаря, насправді я не простий костоправ, але доктор, і, продовжую зізнаватися, хай би якими аматорськими видавалися мої намагання, в цьому рейсі я сподіваюся стати натуралістом. Досі я не стикався з арктичною флорою і фауною, однак збираюся особисто ознайомитися з життям Крижаного королівства, до якого ми вирушимо вже за місяць. А надто мене цікавить білий ведмідь, хоча більшість розповідей про нього, які я чув від китобоїв та старих полярників, були такими міфічними, що не варто їм йняти віри.

Я визнаю, що вести особистий щоденник у плаванні не прийнято — у судовому журналі, який я розпочну, коли ми вийдемо в рейс наступного місяця, будуть записані всі гідні уваги професійні події та спостереження під час мого перебування на борту корабля Її Величності «Еребус» на посаді помічника корабельного лікаря і члена експедиції капітана сера Джона Франкліна для подолання Північно-Західного проходу, — але я відчуваю, що на мене чекає щось надзвичайне, тож одного судового журналу буде недостатньо, для цього потрібні інші записи, більш особистого характеру, і навіть якщо я не дам жодній іншій живій душі прочитати їх після мого повернення, моїм обов’язком є — насамперед перед собою — вести ці нотатки.

Усе, що я знаю на сьогодні, то це те, що експедиція з капітаном сером Джоном Франкліном обіцяє стати найбільшою пригодою у моєму житті.

Неділя, 18 травня 1843 року

Усі матроси вже на борту, і попри те, що останні приготування до завтрашнього відплиття тривають цілодобово — особливо з приймання на борт, за словами капітана Фітцджеймса, більш ніж восьми тисяч бляшанок консервованої їжі, які підвезли останньої миті, — сер Джон сьогодні провів Богослужіння для нас на облавку «Еребуса» і для всіх членів екіпажу «Терору», хто захотів до нас приєднатися.

Я зауважив, що капітан «Терору», ірландець на ймення Крозьє, присутнім не був.

Ніхто з присутніх сьогодні на цій службі не міг слухати дуже довгу проповідь сера Джона без глибокого розчулення. Я буду здивований, якщо будь-який корабель флоту будь-якої країни будь-коли був під командуванням настільки релігійної людини. Поза сумнівом, ми в цьому плаванні істинно, надійно та безповоротно віддали свою долю в руки Господа.

19 травня 1843 року Оце так відплиття!

Досі я ніколи не ходив у море, тим паче як член такої славетної експедиції, тому не мав зеленого поняття, на що очікувати, і був зненацька заскочений пишнотою цього дня.

Капітан Фітцджеймс прикинув, що більше десяти тисяч доброзичливців і поважних персон юрмилися в доках Ґрінхайта[33], щоб провести нас у плавання. Промови лунали так довго, аж мені здалося, що нам не дадуть відпливти, поки в літньому небі не згасне останній сонячний промінь. Грав оркестр. Леді Джейн, яка стояла на борту поруч із сером Джоном, спускалася на берег по сходнях під гучні вигуки «ура!» десь шістдесяти моряків з «Еребуса». Оркестр знову грав. Потім, як тільки ми віддали швартові кінці, зазвучали прощальні вигуки, і кілька хвилин стояв такий оглушливий шум, що я не почув би наказу, якби навіть сер Джон вигукував мені просто у вухо.

Учора ввечері лейтенант Гор і головний корабельний лікар Стенлі були настільки ласкаві, що пояснили мені, що під час відплиття звичай вимагає від офіцерів не виказувати своїх почуттів, тож, хоча я вважаюся офіцером лише номінально, я стояв разом з іншими у їхньому строю синіх кітелів і намагався стримувати будь-які вияви емоцій, навіть тих, які цілком личать чоловікам. Ми були єдиними, хто намагався так поводитися. Матроси натомість кричали, вимахували шийними хусточками, гронами звисаючи зі снастей, і я бачив, як натовп нарум’янених портових шльондр махали їм на прощання. Навіть капітан сер Джон Франклін помахав яскравою червоно-зеленою хусточкою леді Джейн, своїй доньці Елеонорі та своїй небозі Софії Крекрофт, які махали у відповідь, аж поки «Терор», що слідував за нами, не затулив причалу.

На цьому відрізку нашої подорожі нас буксирували парові судна і супроводжував корабель Її Величності «Реттлер», новий потужний паровий фрегат, а також зафрахтований корабель, «Баретто Джуніор», який віз нашу провізію.

За мить до того, як «Еребус» відчалив, на саму верхівку його грот-щогли всівся голуб. Донька сера Джона від першого шлюбу, Елеанора, вже ледь помітна у своїй яскраво-зеленій шовковій сукні під смарагдовою парасолькою, щось закричала, але серед ревища та грому духового оркестру її слів було не розібрати. Тоді вона показала пальцем на голуба, і сер Джон та багато хто з офіцерів задерли голови, заусміхалися і стали показувати голуба іншим на облавку корабля.

У поєднанні зі словами, що промовлялися на вчорашній службі Божій, це, на мою думку, була найкраща з можливих прикмет.

4 липня 1845 року

Що за жахливий перехід через Північну Атлантику до Гренландії! Тридцять діб шторму, навіть на буксирі наш корабель гойдало на хвилях, хилитало і кренило з боку на бік так сильно, що щільно задраєні гарматні порти на кожному борту заледве на чотири фути піднімалися над водою, коли ми перевалювали через хвилі, ледь просуваючись уперед. Я жахливо страждав на морську хворобу двадцять вісім з останніх тридцяти днів. Лейтенант Ле Вісконте сказав мені, що ми жодного разу не розвинули швидкості, більшої за п’ять вузлів, а на такій малій швидкості, як він мене запевняв, надзвичайно скрутно доводиться навіть звичайному вітрильнику, не те що такому диву техніки як «Еребус» і наш попутник, «Терор», які обоє здатні йти вперед під парами, рухомі своїми непереможними гребними гвинтами.

Три дні тому ми обігнули мис Фарвелл, найпівденнішу точку Гренландії, і я мушу зізнатися, що береги цього велетенського континенту, зі своїми скелястими бескидами та неозорими льодовиками, що сповзають прямо у море, так само пригнобили мій дух, як кільова й бортова хитавиця познущалися на моїм шлунком.

Святий Боже, що за пустельне, холодне місце! І це у липні!

Проте наш бойовий дух не занепав, кожен на борту довіряє досвідові та розважливості сера Джона. Вчора лейтенант Фейргольм, наймолодший з наших лейтенантів, сказав мені по секрету: «Я ніколи досі не ходив у плавання з капітаном, якого вважав би насамперед добрим товаришем, за якого маю нашого».

Сьогодні ми кинули якір в донській китобійній станції в Диско Беї. Тонни спорядження зараз перевантажуються з «Баретто Джуніора», десятьох живих биків, яких транспортували на борту цього корабля, забили сьогодні по обіді. На всіх моряків з обох експедиційних кораблів сьогодні ввечері чекає бенкет зі свіжиною.

Сьогодні з експедиції списали чотирьох чоловік — за нашими, чотирьох корабельних медиків, рекомендаціями, — і повернуть їх до Англії на буксирному та вантажному суднах. Серед звільнених — один моряк з «Еребуса», якийсь Томас Барт, корабельний зброяр, і троє з «Терору»: морський піхотинець на ймення Айткен, матрос на ім’я Джон Браун і головний вітрильний майстер «Терору» Джеймс Еліот. Це зменшило загальну суднову роль двох кораблів до 129 чоловік.

Данці на березі в’ялять рибу, і над усім цим з обіду висить хмара вугільної куряви — сотні мішків вугілля сьогодні перенесли з «Баретто Джуніора», — і матроси на борту «Еребуса» заходилися гладко обтесаними каменюками, які вони називають молитовниками, шкрябати і відтирати палубу під спонукальні вигуки офіцерів. Попри авральні роботи, всі матроси в доброму гуморі завдяки обіцяним вечірньому бенкету та добавці до раціону ще чарки грогу.

Окрім чотирьох списаних чоловік, сер Джон разом з «Баретто Джуніором» пошле додому червневу суднову роль, офіційні повідомлення та приватну кореспонденцію. Наступні кілька днів усі будуть зайняті написанням листів.

Чергова можливість відправити листи нашим любим трапиться вже в Росії чи Китаї!

12 липня 1845 року

Ще одне відплиття, цього разу, мабуть, останнє, перед Північно-Західним проходом.

Уранці ми вибирали свої якірні канати і вирушили під вітрилами на захід від Гренландії, тимчасом як команда «Баретто Джуніора» тричі прокричала нам сердечне «ура!» і махала своїми безкозирками. Безсумнівно, це останні білі, яких ми бачимо, аж поки досягнемо Аляски.

26 липня 1845 року

Два китобої — «Принц Вельський» та «Ентерпрайз» — стали на якір поруч з нами, коли ми пришвартувалися до плавучого айсберга. Багато годин поспіль я розмовляв з їхніми капітанами і членами екіпажів про білих ведмедів, отримуючи від цього щиру втіху.

Також я зазнав неабиякого жаху — якщо не задоволення, — коли цього ранку підкорив той величезний айсберг. Моряки видерлися на нього ще вчора вранці, сокирами видовбали східці у вертикальній стіні льоду, а потім ще й оснастили їх мотузяною огорожею для менш спритних. Сер Джон наказав розбити обсерваторію на вершині цієї гігантської гори, вдвічі вищої за нашу найвищу щоглу, і поки лейтенант Гор та кілька інших офіцерів з «Терору» здійснювали там, нагорі, атмосферні та астрономічні вимірювання — для цього вони встановили намет, щоб залишатися всю ніч на вершині прямовисної крижаної гори, — наші експедиційні льодові лоцмани, містер Рейд з «Еребуса» й містер Бланкі з «Терору», всю світлу частину дня провели, роздивляючись у свої мідні оптичні труби горизонт на заході та півночі, шукаючи, як мені сказали, найзручніший прохід через навколишні крижані поля, що вже там утворилися. Едвард Коуч, наш дуже балакучий, але тямущий помічник капітана, каже, що для кораблів уже надто пізно як на арктичний сезон шукати будь-яких проходів, а тим паче легендарного Північно-Західного проходу.

Вид обох кораблів — «Еребуса» й «Терору», пришвартованих до айсберга під нами, плутанина мотузок, які я зараз маю не забувати називати «кінцями», щоб справляти враження старого морського вовка, що ними кораблі міцно припнуті до крижаної гори, найвищі «воронячі гнізда» на щоглах десь ген унизу під моїм ненадійним крижаним сідалом, яке підноситься понад усім на світі, викликали в мене якесь млосне відчуття захвату, від якого просто паморочиться голова.

Яке задоволення було стояти там, на висоті сотні футів понад морем! Вершина айсберга була таким собі майданчиком завбільшки майже як крикетне поле, і намет, в якому містилася наша метеорологічна обсерваторія, виглядав досить недоречно на блакитній кризі, але мої сподівання поринути, бодай ненадовго, у тихі роздуми були вщент розбиті постійними рушничними пострілами, бо матроси на вершині Крижаної Гори полювали на птахів — арктичних крячків, як мені сказали, — сотнями. Ці купи й купи щойно підстрелених пташок будуть засолені й запасені, хоча тільки небеса знають, куди можна поставити ці додаткові барильця, бо обидва наші кораблі вже ледь не тріщать по швах і ледь плетуться під вагою всіх запасів.

Доктор МакДональд, помічник лікаря на борту корабля Її Величності «Терор» — так би мовити, мій тамтешній двійник, — притримується думки, що засолена їжа не така корисна й багата на вітаміни, як свіжі або несолоні харчі, а оскільки рядовий матрос на борту обох кораблів надає перевагу солонині над усіма іншими наїдками, доктор МакДональд побоюється, що дуже засолене м’ясо мало чим допоможе у наших заходах захисту від цинги. Однак Стівен Стенлі, наш лікар на борту «Еребуса», не поділяє цих тривог. Він посилається на те, що окрім 10 000 банок пресервів тушкованого м’яса на борту «Еребуса» наш раціон консервів включає також варену та смажену баранину, телятину, усі види овочів, включаючи картоплю, моркву, пастернак, овочеві салати, широкий вибір супів і 9450[34] фунтів шоколаду. Майже стільки само — 9500 фунтів — лимонного соку було заготовлено як наш основний протицинготний засіб. Стенлі каже, що прості матроси ненавидять цей сік, навіть щедро підсолоджений, який вони мусять щоденно вживати, і одне з першочергових завдань експедиційних лікарів — слідкувати за тим, щоб вони таки випивали ці ліки.

Мене здивувало, що майже всі впольовані офіцерами та матросами обох кораблів птахи були підстрелені головним чином з дробовиків. Лейтенант Гор запевнив мене, що кожен корабель має цілий арсенал мушкетів. Звісно ж, дробовики доцільно використовувати під час такого полювання на пташок, як сьогоднішнє, коли їх убивали сотнями, але навіть раніше в Диско Беї, коли невеличкі загони ходили полювати на оленів карибу та арктичних лисиць, чоловіки — навіть морські піхотинці, які точно можуть дати собі раду з мушкетами, — переважно брали із собою дробовики. Це, звісно ж, є результатом не стільки звички, як надання переваги: офіцери воліють бути англійськими джентльменами, які ніколи не користуватимуться мушкетами чи гвинтівками на полюванні, а однозарядну зброю використовують тільки під час ближнього морського бою, і навіть морські піхотинці користувалися на полюваннях тільки дробовиками. Цікаво, чи вистачить сили дробовика, щоб убити Великого Білого Ведмедя? Ми ще досі не бачили жодного з цих надзвичайних створінь, хоча всі бувалі офіцери і матроси запевняють мене, що ми неодмінно зустрінемося з ними, щойно увійдемо в паковий лід, а якщо не тоді, то вже напевне, коли зазимуємо, якщо будемо змушені це зробити.

Насправді побрехеньки китобоїв про невловимих білих ведмедів, яких я тут наслухався, — дивовижні й жахаючі.

Коли я пишу ці слова, мені повідомили, що течія, чи вітер, чи ймовірна необхідність власне китового промислу погнали обох китобійців, «Принца Вельського» й «Ентерпрайз», від нашого місця швартування і нашої Крижаної Гори. Капітан сер Джон не зможе пообідати з капітаном одного з китобоїв — здається, капітаном «Ентерпрайза» Мартіном, — як планувалося на сьогоднішній вечір.

Можливо, нас більше стосується те, що помічник капітана Роберт Серджент щойно повідомив мені: наші матроси спускають астрономічні та метеорологічні прилади, згортають намет і змотують сотні ярдів закріплених мотузок — леєрів, — які дозволили мені сьогодні вранці здійснити сходження на вершину айсберга.

Очевидно, льодові лоцмани, капітан сер Джон, командор Фітцджеймс, капітан Крозьє та інші офіцери визначилися з нашим найперспективнішим шляхом через вічно рухомий паковий лід.

За кілька хвилин ми маємо віддати кінці від нашого маленького домашнього айсберга й попрямувати на північний захід, і ми рухатимемося доти, доки нам дозволять арктичні сутінки, які здаються нескінченними.

З цього моменту ми будемо поза досяжністю навіть відважних китобоїв.

Наша безстрашна експедиція неначе вирушає у потойбічний світ, і, як сказав Гамлет, далі — тиша.