Терор

16 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

10 листопада 1847 року

Вибило п’яту склянку, пів на третю ночі, і капітан Крозьє, повернувшись з «Еребуса», вже оглянув трупи — або половини трупів — Вільяма Стронґа і Томаса Еванса, які ця бестія залишила їм притуленими до кормових релінгів на квартердеку, наказав перенести останки до трупарні і тепер сидів у своїй каюті, пильно роздивляючись два предмети на своєму столі — нову пляшку віскі й пістоль.

Майже половину невеличкої каюти Крозьє займало ліжко, прибудоване до правому борту. Воно нагадувало дитяче ліжечко з різьбленими високими бортиками, висувними шухлядами внизу і горбкуватим волосяним матрацом, що лежав майже на рівні грудей. Крозьє ніколи добре не спалося у звичайних ліжках, і він часто із сумом згадував підвісні гамаки, в яких він спав так багато років, коли був гардемарином, молодшим офіцером, а ще раніше палубним юнгою. Оскільки ліжко було припасоване до стінки корпуса, це було одне з найхолодніших спальних місць на борту корабля — навіть холодніше за койки унтер-офіцерів у кубрику посеред житлової нижньої палуби, і значно холодніше, ніж підвісні койки щасливих матросів на носі корабля, розташовані зовсім близько до завжди розтопленої патентованої плити Фразера, на якій містер Діггл повсякчас щось готував двадцять годин на день. Книжки, що стояли на вмонтованих полицях вздовж ледь нахиленого всередину борту, слугували такою-сякою теплоізоляцією, але не надто допомагали. Більшість книжок здіймалося під саму стелю на п’ятифутову ширину каюти, заповнюючи стелаж, приладнаний під вигнутими корабельними шпангоутами за три фути над розкладним столом, який відділяв спальну зону від зали. Прямо над головою чорнів круг престонського патентованого ілюмінатора, випукле матове скло якого трохи виступало над палубою, зараз темною під трьома футами снігу та брезентовим чохлом. З ілюмінатора постійно стікало додолу холодне повітря, як крижаний подих якоїсь давно померлої істоти, що все ще намагається дихати.

Навпроти столу Крозьє була вузенька полиця, на якій стояв тазик для вмивання. Води в тазику не було, бо вона б там замерзла. Стюард Крозьє, Джопсон, щоранку приносив своєму капітанові гарячу воду з плити. Місця між столом і полицею залишалося зовсім мало, достатньо лише для того, щоб Крозьє міг стояти або — як зараз — сидіти за столом на табуретці, яка засовувалась під полицю, коли була непотрібна.

Крозьє продовжував дивитися невидющим поглядом на пістоль та пляшку віскі.

Капітан корабля Її Величності «Терор» часто думав про те, що про майбутнє йому нічого не відомо — нічого, крім того, що його корабель та «Еребус» більше ніколи не підуть ні під парами, ні під вітрилами, — але потім пригадував, що певен ще дечого: коли його запаси віскі закінчаться, Френсіс Роудон Мойра Крозьє пустить собі кулю в лоба.

Покійний сер Джон Франклін тримав у своєму капітанському буфеті з коштовною китайською порцеляною, позначеною ініціалами сера Джона і його фамільним гербом, звісно ж, а також кришталем, срібним столовим приладдям, дуже вишуканим і також прикрашеним його гербом, сорок вісім коров’ячих язиків, барильця з копченою вестфальскою шинкою, вежі з подвійних глостерширських сирів, мішок на мішку спеціально імпортованого чаю з плантації якогось родича в Дарджилінгу[72] і глечики з його улюбленим малиновим варенням.

І хоча Крозьє теж зробив припаси якоїсь кількості делікатесів для нечастих офіцерських обідів, які він мав давати, більшість своїх грошей і місця в трюмі він виділив на триста двадцять чотири пляшки віскі. Це не було найкраще шотландське віскі, але цілком задовільне. Крозьє знав, що давно вже проминув ту точку в житті доброго п’яниці, за якою кількість завжди побиває якість. Інколи на борту, як того літа, коли він був особливо заклопотаний, пляшки йому вистачало на два тижні, а то й більше. А часом — як, скажімо, минулого тижня — він міг приговорити пляшку за ніч. Правду кажучи, він припинив рахувати порожні пляшки, коли перевалив за дві сотні минулою зимою, але знав, що запаси віскі добігають кінця. Тієї ночі, коли він вип’є останню з останніх і його стюард доповість, що більше жодної не залишилось, — Крозьє знав, що це трапиться вночі, — він твердо вирішив піднести дуло пістоля до скроні й натиснути на гачок.

Він знав, що розважливіший за нього капітан нагадав би собі, що у винній коморі під палубою зберігаються доволі значні запаси вогняної води, що залишилися від початкових чотирьох тисяч п’ятиста галонів — галонів! — концентрованого вест-індійського рому міцністю 65–70 градусів. Ром щодня видавався матросам по чверті пінти на кожного, розведені трьома чвертями води, і залишалося ще досить пінт та галонів, щоб у тому ромі втопитися. Менш порядний і більш нахабний п’яниця-капітан міг розглядати матроський ром як свій резерв. Але Френсіс Крозьє не любив рому. Ніколи не любив. Його напоєм було віскі, і якщо воно закінчиться, що ж, закінчиться і його життя.

Побачивши тіло юнги Томмі Еванса — його нижню половину, з майже комічно розставленими ногами в штанах і черевиках, які все ще міцно сиділи на мертвих ступнях, — Крозьє пригадав той день, коли його викликали до розтрощеної засідки за чверть милі від «Еребуса». Йому спало на думку, що менш ніж за добу виповниться рівно п’ять місяців з часу трагедії, яка сталася одинадцятого червня. Спочатку Крозьє та інші офіцери, що збіглися до місця події, мало що збагнули, побачивши те спустошення. Власне намет був пошматований на клапті, навіть металеві прути його каркаса були погнуті й поламані. Дерев’яна лавка розколота на друзки, і серед цих скалок лежало безголове тіло сержанта морської піхоти Брайана, командира морських піхотинців експедиції. Його голова, якої на той час, коли прибув Крозьє, все ще не знайшли, прокотилася по крижині майже тридцять ярдів, поки зупинилася біля оббілованої туші ведмежати.

Лейтенант Ле Вісконте отримав перелом руки — постраждав, як згодом з’ясувалося, не від нападу страхітливого ведмедя, а впавши на кригу; рядовий Вільям Пілкінгтон був поранений у ліве плече морським піхотинцем, капралом Робертом Гопкрафтом, що був поруч. У самого капрала були зламані вісім ребер, розтрощена ключиця і вивихнута ліва рука від ковзного удару гігантської лапи монстра, як він пізніше сказав. Рядові Гілі й Рід не отримали жодних серйозних пошкоджень, але знеславили себе панічною втечею. Рід, коли повз рачки, зламав три пальці.

Але увагу Френсіса Крозьє привернули дві ноги сера Джона Франкліна, в холошах і черевиках, непошкоджені нижче колін, але розкидані: одна лежала в наметі, іншу знайшли біля поховальної ополонки.

Що ж це за вражий розум у тієї тварюки, дивувався він, потягуючи зі склянки віскі, що відірвала чоловікові ноги по коліна, а потім поволокла все ще живу жертву до ополонки і вкинула її туди, щоб самій стрибнути за ним секундою пізніше? Крозьє намагався не думати про те, що могло статися під кригою, хоча інколи ночами, коли він марно силкувався заснути, перехиливши склянку віскі, його уява малювала жахливі картини. А тим часом у ньому міцніло переконання, що поховальна церемонія лейтенанта Гора тижнем раніше була не що інше, як вишуканий банкет, з яким пофортунило істоті, що вже чекала на свою здобич і спостерігала за всім з-під криги.

Крозьє не надто побивався за лейтенантом Гором. Гор був тої породи добре вихованих, чудово освічених, які в минулому закінчили престижну приватну школу, сумлінно відвідували англіканську церкву, які зажили слави на війні офіцерів королівського флоту, природжених командувати, які були на короткій нозі з начальством та поблажливі до підлеглих, скромних у побуті, покликаних до великих справ, бісових британських джентльменів, ґречних навіть з ірландцями, яких Френсіс Крозьє бачив наскрізь і поступався їм дорогою вже більше сорока років.

Він налив собі ще віскі.

Яка вража сила вбиває, але не пожирає своїх жертв у таку люту зиму, коли нема здобичі, та ще й повертає верхню половину трупа матроса першого класу Вільяма Стронґа і нижню частину трупа юного Тома Еванса? Еванс був одним із тих юнг, хто бив в обгорнуті траурною тканиною барабани під час церемонії поховання Гора п’ятьма місяцями раніше. Що за створіння висмикнуло в темряві цього хлопця з-за спини Крозьє, але не зачепило самого капітана, який був від нього всього за три ярди… а потім повернуло половину трупа?

Матроси знали. І Крозьє знав, що вони знали. Вони знали, що там, на кризі, був сам диявол, а не арктичний ведмідь-переросток.

Капітан Френсіс Крозьє не заперечував матроського присуду, незважаючи на всі свої зневажливі висловлювання під час спілкування цієї ночі з капітаном Фітцджеймсом за склянкою бренді, але він знав ще дещо, чого матроси не знали: що диявол намагається вбити їх тут, у своєму царстві, не тільки нацькувавши на них цю білу волохату бестію, яка вбиває і жере їх одного за одним, але геть усе тут смертельне для них — безжалісний холод, натиск крижин, електричні грози, неприродне зникнення тюленів, китів, пташок, моржів і берегових тварин, невтримний наступ пакового льоду, айсберги, що просуваються білим замерзлим морем, але не залишають за собою і найвужчої смужки вільної води, раптовий «криготрус», виверження стикових гребенів, зірки, що танцюють на морозі, зіпсовані харчові консерви, що перетворилися на отруту, літо, що так і не настало, розводдя, які не відкриваються, — геть усе. Чудовисько на кризі було лише одним з утілень диявола, який прагнув їхньої смерті. І хотів примусити їх страждати.

Крозьє плеснув собі ще у склянку.

Він знався на намірах Арктики краще, ніж на своїх власних. Давні греки мали слушність, думав Крозьє, коли на диску Землі розміщали п’ять кліматичних поясів, чотири з яких рівні, протилежні і симетричні один одному, як багато чого в греків, що огортали світ, як смужки шкіру змії. Два пояси, помірні, були створені для людських істот. Центральна смуга, екваторіальна, не призначалася для розумних форм життя — хай навіть греки і помилялися в тому, що люди там жити не можуть. Можуть, тільки нецивілізовані, вважав Крозьє, який мав свій погляд на Африку та інші екваторіальні райони і був переконаний, що нічого путнього з жодного з них ніколи не вийде. Дві полярні зони, передбачені греки задовго до того, як дослідники досягли арктичних та антарктичних пустель, були ворожі до людини в усіх сенсах — непридатні навіть для того, щоб ними подорожувати, а не те щоб жити там, бодай недовго.

Тож чому, дивувався Крозьє, нація на кшталт англійської, благословенна Богом оселитися в благодатнішому і родючішому з двох помірних поясів, придатних для життя людства, продовжує посилати свої кораблі і своїх людей в льоди північної та південної полярних окраїн, куди навіть закутані в хутро дикуни не потикаються?

І найголовніше для нього питання, чому такий собі Френсіс Крозьє раз за разом повертається в ці жахливі місця, перебуваючи на службі у країни та її уряду, які ніколи не визнають його заслуг і людської гідності, повертається навіть попри те, що відчуває серцем: колись він помре посеред цього арктичного холоду та темряви?

Капітан пам’ятав, що навіть коли він був маленьким хлопцем — до того як пішов у море у віці тринадцяти років, — він уже носив у собі глибоку меланхолію, немов якусь холодну таємницю. Ця меланхолійна натура виявлялася в насолоді, яку він відчував, стоячи на далекій околиці села зимової ночі, спостерігаючи за згасанням вогнів у вікнах, у пошуках закутків для схованок (на клаустрофобію Френсіс Крозьє ніколи не страждав), у такому страху перед темрявою, яка здавалася йому втіленням смерті, що забрала матір і бабусю в якийсь потаємний спосіб, який змушував його вперто шукати зустрічі з нею, ховаючись у картопляному льоху, поки інші хлопці гралися на осонні. Крозьє пам’ятав той льох — його могильний холод, запах вільгості й плісняви, темряву, коли він залишався наодинці зі своїми похмурими думками.

Він наповнив склянку і знову випив. Зненацька крига затріщала гучніше, і корабель заскрипів у відповідь — намагаючись посунутися в замерзлому морі, але не маючи змоги цього зробити. Крига ще сильніше стиснула зусібіч корпус корабля, який протяжливо застогнав. Металеві скоби на палубі трюму стискалися і тріщали зі звуком пістолетних пострілів. Матроси у носовому відсіку й офіцери в кормовому продовжували спати, байдужі до нічного гуркоту криги, що прагнула їх розчавити. На верхній палубі офіцер, що ніс нічну вахту за мінус сімдесяти градусів[73], потупав ногами, щоб відновити в них кровообіг, і чотири глухі удари здалися капітанові голосом стомленого батька, який просить корабель вгамуватися й не протестувати.

Крозьє вже не вірилось, що Софія Крекрофт була колись з візитом на цьому кораблі, стояла саме в цій каюті, захоплено вигукуючи, яка ж вона охайна, яка чиста, яка затишна, яка вельми вчена зі своїми рядами книжок і яким чудовим світлом заливають її промені південного сонця, що проникають крізь ілюмінатор.

Це було сім років тому, майже тиждень в тиждень, у розпал весни південної півкулі в листопаді 1840 року, коли Крозьє прибув на Землю Ван Дімена на південь від Австралії на цих самих кораблях — «Еребусі» та «Терорі» — на шляху до Антарктиди. Експедицією командував капітан Джеймс Росс, який був другом Крозьє, незважаючи на різницю в суспільному становищі. Вони зупинилися в Гобарт Таун, щоб поповнити запаси провізії перед тим, як вирушити в антарктичні води, і губернатор острова, що слугував штрафною колонією, сер Джон Франклін, наполіг, щоб два молоді офіцери — капітан Росс та командор Крозьє — зупинились в урядовому будинку на час їхнього перебування там.

Це був чарівний час і — для Крозьє — ще й романтично фатальний.

Огляд експедиційних кораблів відбувся наступного дня після прибуття — кораблі були ретельно вичищені, відремонтовані, майже повністю забезпечені провізією, і молоді члени екіпажів ще не заросли бородами і не охляли, як після двох зимівель серед антарктичної криги, що чекали попереду, — і поки капітан Росс особисто приймав губернатора сера Джона і леді Джейн Франклін, Крозьє супроводжував губернаторову небогу, чорняву й яснооку юну Софію Крекрофт. Він закохався того самого дня і проніс цю розквітлу любов через темряву наступних двох південних зим, упродовж яких вона перетворилась на одержимість.

Довгі обіди в губернаторському будинку під віялами, якими обмахували їх слуги, супроводжувалися жвавими бесідами. Губернатор Франклін у свої п’ятдесят виглядав утомленим чоловіком, пригніченим цілковитим невизнанням своїх заслуг, затурканим протистоянням з місцевою пресою, багатими землевласниками і бюрократами на своєму третьому році урядування на Землі Ван Дімена, але і він і його дружина, леді Джейн, ожили під час цього візиту своїх земляків із Служби географічних досліджень, до яких сер Джон любив жартома звертатися «пацанове дослідники».

Софія Крекрофт, навпаки, не здавалася пригніченою. Вона була дотепною, жвавою, життєрадісною, іноді могла шокувати своїми сміливими висловлюваннями і зауваженнями — значно більшою мірою, ніж її норовиста тітка, леді Джейн, — юна та вродлива, яка начебто виявляла зацікавлення до кожної дрібниці з життя, поглядів та різноманітних думок сорокачотирирічного неодруженого командора Френсіса Крозьє. Вона сміялася над всіма спочатку нерішучими жартами Крозьє — він нечасто бував у таких високих прошарках суспільства і намагався показати себе з найліпшого боку, пив менше, ніж звик, і то лише вино, — а вона завжди відповідала на його невпевнені зауваження зі ще більшою дотепністю. Для Крозьє це було як навчатися гри в теніс з набагато сильнішим гравцем. На восьмий і останній день їхнього візиту, що так затягнувся, Крозьє почувався рівнею будь-якому пристойному англійцеві — так, він джентльмен, народжений в Ірландії, але людина, яка всього домоглася сама, а також прожила цікаве і захопливе, насичене подіями життя, нічим не гірший за будь-кого іншого, — але значно кращий за будь-кого іншого в дивовижних блакитних очах міс Крекрофт.

Коли кораблі Її Величнсті «Еребус» та «Терор» залишили гавань Гобарт Тауна, Крозьє все ще подумки називав Софію «міс Крекрофт», але між ними вже виник якийсь таємний зв’язок: непомітний обмін швидкими поглядами, товариське мовчання, спільні жарти, проведені наодинці хвилини. Крозьє усвідомив, що закохався вперше у своєму житті, в якому все «кохання» досі зводилося до ліжок портових шльондр, до квапливих злягань з повіями, яких він підбирав на панелі, до випадкових зв’язків з кількома тубільними дівчатами, які надають свої послуги за брязкальця, і до кількох марнотратних ночей в будинках розпусти для джентльменів у Лондоні. Ось і все, що було тоді в нього за плечима.

Френсіс Крозьє тоді зрозумів, що найспокусливіша й найеротичніша одіж, яку може носити жінка, це та, яка приховує більше, ніж відкриває, як ті сукні, в яких Софія Крекрофт виходила до обіду в будинку губернатора, з м’яких тканин, що не окреслювали вигинів її тіла, але дозволяли чоловікові, не відволікаючись, насолоджуватися чарівністю її дотепів.

Потім були майже два роки в паковій кризі Антарктики, сморід пінгвінів на пташиному базарі, два далекі димні вулкани, названі на честь їхніх втомлених кораблів, зимова темрява, весна, загроза вмерзнути в кригу, пошуки виходу з крижаного полону, важке плавання під самими лише вітрилами через море, назване на честь Джеймса Росса, і нарешті перехід буремним Південним морем і повернення до Гобарт Тауна на острові вісімнадцяти тисяч в’язнів й одного дуже нещасного губернатора. Цього разу обійшлися без огляду «Еребуса» й «Терору»: вони занадто смерділи смальцем, і камбузом, і потом, і втомою. Парубки, які два роки тому вирушили в південне плавання, тепер перетворилися на дядьків із запалими очима, які більше ніколи не наймуться в жодну майбутню експедицію Служби географічних досліджень. Усім, крім командира «Терору», не терпілося повернутися до Англії.

Френсісу Крозьє не терпілося знову побачити Софію Крекрофт.

Він налив собі ще віскі. Над його головою, ледве чутно через вкриту снігом палубу, корабельна ринда пробила шість склянок. Третя ранку.

Матроси засмутилися, коли сер Джон загинув п’ять місяців тому, — більшість з них з тієї причини, що знали: обіцянка виплати десяти соверенів на кожного та преміального авансу також померла разом з лисим старим пузаньком, — але насправді після смерті Франкліна майже нічого не змінилося. Командор Фітцджеймс тепер був офіційно визнаний капітаном «Еребуса», яким він завжди і був насправді. Лейтенант Ле Вісконте, із золотозубою усмішкою, з рукою на перев’язі, зайняв місце Грехема Гора в командній ієрархії, що не призвело до жодних згубних наслідків. Капітан Френсіс Крозьє набув звання начальника експедиції, але зараз, коли вона була затерта серед крижин, він небагато чого міг чинити інакше, ніж повелося за Франкліна.

Але одну річ Крозьє все ж одразу зробив: наказав перевезти по кризі більш ніж п’ять тонн спорядження і продовольчих запасів на Землю Короля Вільяма і облаштувати склад неподалік від каїрна Росса. Зараз вони вже знали, що це острів, бо Крозьє, пославши до біса страхітливого ведмедя, неодноразово відправляв санні загони, щоб розвідати місцевість. Крозьє і сам з півдюжини разів вирушав з першими санними загонами, допомагаючи прокладати найлегші — або принаймні найменш труднопрохідні — шляхи через гребені торосів та айсберговий бар’єр вздовж берега. Вони перевезли на острів запасні комплекти зимового одягу, намети, будівельні матеріали для майбутніх хатин, барильця з в’яленим м’ясом і сотні банок консервованих продуктів, а також громовідводи — навіть мідні прути билець ліжка з каюти сера Джона, щоб використати їх блискавичники, — основне з того, що потребуватимуть обидва екіпажі, якщо кораблі доведеться раптово покинути посеред зими.

Перш ніж настала зима, те створіння, що ховалося серед криги, встигло зжерти ще чотирьох матросів — двох поцупило просто з намету під час одного з походів, в яких брав участь Крозьє, — але насправді санні походи в середині серпня зупинило те, що знову почалися сильні грози з блискавками й залягали густі тумани.

Понад три тижні обидва кораблі стояли в суцільному тумані, здригаючись від потуг блискавок їх розбити, і на лід люди виходили тільки у разі крайньої необхідності, намагаючись якомога швидше повернутися, — переважно мисливські загони і пожежні команди, що працювали біля ополонок. Але на той час, коли шалені грози припинилися і туман розвіявся, був уже початок вересня, і знову настали холоди і пішов сніг.

Годі Крозьє, попри жахливу погоду, знову почав посилати санні загони зі спорядженням на Землю Короля Вільяма, але коли другий лоцман Жіль МакБін і матрос були вбиті всього за кілька ярдів попереду трьох саней — моменту їхньої смерті решта матросів та офіцер, другий лейтенант Годжсон, не бачили через завірюху, але передсмертні крики чули дуже чітко, — Крозьє «тимчасово» зупинив ці перевезення. Ця вимушена пауза тривала вже два місяці, і на перше листопада жоден моряк при здоровому глузді не зголошувався на десятиденну прогулянку в темряві.

Капітан знав, що на березі потрібно закласти ще принаймні десять тонн спорядження, окрім тих п’яти тонн, які вже туди доправили. Проблема полягала в тому — як він сам й інші учасники санного загону переконалися вночі, коли те створіння пошматувало сусідній з капітанським намет і розтерзало б матросів Джорджа Кіннейрда та Джона Гейтса, якби вони не порятувалася втечею, — жоден табір на цій пласкій, геть не захищеній від вітру кам’янистій зледенілій косі під берегом не був безпечним. На кораблях, скільки вони там протримаються, борти та піднята верхня палуба слугували свого роду стінами, що перетворювали кожен корабель на такий собі форт. Назовні ж, на гальці та в наметах, хай би як щільно вони були поставлені, знадобиться принаймні двадцять озброєних матросів для цілодобового вартування, щоб охороняти периметр табору, і навіть тоді ця бестія може вдертися проміж них раніше, ніж вартові відреагують. Кожен, хто ходив із санним загоном до Землі Короля Вільяма і розбивав там табір на кризі, знав це. А оскільки ночі ставали довшими, страх перед годинами, проведеними в беззахисних наметах, — як і перед власне арктичним холодом — все дужче охоплював матросів.

Крозьє випив ще трохи віскі.

Був квітень 1843 року — рання осінь у Південній півкулі, хоча дні ще були довгими й теплими, — коли «Еребус» і «Терор» повернулися на Землю Ван Дімена.

Росс та Крозьє знову гостювали в домі губернатора, який старожитні мешканці Гобарт Тауна офіційно називали урядовою резиденцією, але цього разу було помітно, що над подружжям Франклінів нависла тінь. Крозьє, щасливий з можливості бути поряд із Софією Крекрофт, не хотів помічати цього, але навіть невгамовна Софія була зажурена тим настроєм, подіями, змовами, зрадами, викриттями й кризами, які сталися в Гобарті за ті два роки, що «Еребус» і «Терор» провели посеред південної криги, і протягом перших двох днів свого перебування в урядовій резиденції він почув достатньо, щоб зрозуміти причину пригніченого настрою Франкліна.

Скидалося на те, що місцеві дрібні землевласники, підбурювані одним підступним і лицемірним іудою з колоніального секретаріату на ім’я капітан Джон Монтегю, на шостому році перебування сера Джона на посаді губернатора вирішили, що ні він, ні його дружина, щира й неординарна леді Джейн, їх більше не влаштовують. Усе, що Крозьє чув від самого сера Джона — власне, підслухав те, що пригнічений сер Джон розповідав капітанові Россу, коли вони втрьох смакували бренді та сигари в бібліотеці маєтку, — це те, що місцевим мешканцям бракує «добросусідських почуттів та розуміння громадських інтересів».

Від Софії Крозьє знав, що сер Джон перетворився, принаймні в очах публіки, з «жалюгідного чоловіка, який з’їв свої черевики» на «людину, що мухи не образить», як він сам себе характеризував, а потім дуже швидко по всьому Тасманійському півострові поширилося його прізвисько «чоловік у спідниці». Цей останній наклеп, запевнила його Софія, походив від того що колонія не любила леді Джейн за її та сера Джона спроби покращити становище тубільців та в’язнів, які працювали там у нелюдських умовах.

— Розумієте, попередній губернатор просто позичав каторжників для здійснення божевільних проектів місцевих землевласників і міських бізнесових магнатів, отримував свою частку від їхніх прибутків, і всі тримали язики за зубами, — пояснювала Софія Крекрофт, коли вони прогулювалися в тінистих садах урядової резиденції. — А дядько Джон ніколи не грав у такі ігри.

— Божевільні проекти? — перепитав Крозьє.

Він відчував долоню Софії на своїй зігнутій у лікті руці, поки вони гуляли й стиха розмовляли, одні, в теплих сутінках.

— Якщо власник плантації хоче прокласти нову дорогу на своїй землі, — сказала Софія, — від губернатора чекають, що він позичить йому шістсот охлялих арештантів — або й тисячу, — які працюватимуть від світанку до ночі, в кайданах на ногах і руках, у цій тропічній спеці, без води і їжі, під канчуками, коли вони впадуть чи спіткнуться.

— Боже правий, — видихнув Крозьє.

Софія кивнула. Вона й далі дивилася собі під ноги, на білі камінці садової стежки.

— Колоніальний секретар, Монтегю, вирішив, що арештанти мають викопати шахту, — хоча ніякого золота на острові ніколи не знаходили, — і в’язнів поставили її рити. Вона була вже більше чотирьохсот футів завглибшки, коли проект закрили, бо шахту постійно затоплювало, оскільки ґрунтові води тут дуже близько до поверхні, — і казали, що кожний викопаний фут цієї бісової шахти вартував життя двох чи трьох арештантів.

Крозьє ледь опанував себе, перш ніж знову зміг сказати «Боже правий», але насправді це було все, що він міг сказати.

— Через рік після вашого відплиття, — продовжувала Софія, — Монтегю — цей пройдисвіт, цей мерзотник — умовив сера Джона звільнити місцевого хірурга, людину дуже популярну серед тутешніх пристойних людей, за сфабрикованим звинуваченням у порушенні службових обов’язків. Це пересварило колонію. Дядько Джон та тітка Джейн стали громовідводом для громадського невдоволення, хоча тітка Джейн і не схвалювала звільнення лікаря. Дядько Джон — Френсісе, ви ж знаєте, як сильно він ненавидить суперечки, а ще менше любить завдавати комусь болю, ось чому він часто каже, що й мухи не скривдить…

— Так, — сказав Крозьє, — якось я бачив, як він обережно виніс муху з вітальні й випустив її на волю.

— Дядько Джон послухався тітки Джейн і зрештою відновив лікаря на посаді, але це перетворило Монтегю на дядькового смертельного ворога. Пересвари та обвинувачення стали публічними, і Монтегю, власне кажучи, назвав дядька Джона брехуном і ганчіркою.

— Боже правий, — сказав Крозьє, А подумки додав, що якби він був на місці Джона Франкліна, то давно вже викликав би цього Монтегю на чесний герць і всадив би по кулі в кожне з його яєць, перш ніж фінальним пострілом рознести на друзки його довбешку.

— Сподіваюся, сер Джон звільнив цього мерзотника.

— О так, він це зробив, — відповіла Софія, сумно усміхнувшись, — але це тільки погіршило справи. Монтегю минулого року повернувся до Англії на тому ж судні, яке везло листа дядька Джона з повідомленням про його звільнення, і, на лихо, виявилося, що капітан Монтегю — близький приятель лорда Стенлі, секретаря міністерства колоній.

«Отже, губернаторові добряче впендюрили», — подумав Крозьє, коли вони дійшли до кам’яної лавки в дальньому закутку саду. А натомість промовив: «Кепські справи».

— Гірші, ніж дядько Джон чи тітка Джейн могли собі уявити, — сказала Софія. — «Корнвольска хроніка» вийшла з великою статтею під заголовком «Недоумкувате царювання героя-полярника». «Колоніал Таймс» напалася на тітку Джейн.

— А в чім вина тітки Джейн?

Софія невесело усміхнулася.

— Тітка Джейн, мабуть, ще неординарніша, ніж я. Гадаю, ви бачили її кімнату тут, в урядовій резиденції? Коли дядько Джон показував вам з капітаном Россом маєток під час вашого минулого візиту?

— О так, — відповів Крозьє — Її колекція просто чудова.

Будуар леді Джейн, принаймні та його частина, яку їм дозволили побачити, був від вкритої килимами підлоги до стелі напханий скелетами тварин, уламками метеоритів, викопними скам’янілостями, бойовими палицями аборигенів, тубільними барабанами, різьбленими дерев’яними масками, десятифутовими веслами, які виглядали придатними для веслування на «Терорі» зі швидкістю п’ятнадцять вузлів, численними опудалами пташок і принаймні одним майстерно виконаним опудалом мавпи. Крозьє ніколи не бачив нічого подібного ні в музеї, ні в зоопарку, не кажучи вже про спальню леді. Звісно, Френсіс Крозьє бачив дуже небагато спалень леді.

— Один відвідувач написав у гобартську газету, що, я цитую дослівно, Френсісе, «особисті покої дружини нашого губернатора більше схожі на музей або на звіринець, ніж на будуар леді».

Крозьє поцокав язиком, відчуваючи сором за те, що щойно подумав так само. Він запитав:

— То цей Монтегю і досі завдає вам клопоту?

— Більше, ніж будь-коли. Лорд Стенлі — падлюка з падлюк — повернув сюди Монтегю, відновив цього хробака на попередній посаді й надіслав дядькові Джону таку жахливу догану, про яку тітка Джейн у розмові зі мною сказала, що це було те саме, що відшмагати його батогом.

«Я б відстрелив цій тварюці Монтегю яйця, а потім відрізав би їх лорду Стенлі й приготував їх для нього на повільному вогні», — подумав Крозьє.

— Це жахливо, — сказав він.

— Але далі було ще жахливіше, — промовила Софія.

У тьмяному світлі Крозьє видивлявся сліз на обличчі дівчини, але не побачив їх. Софія була не з тих, що люблять рюмсати.

— Стенлі зробив догану публічно? — здогадався Крозьє.

— Цей… мерзотник… дав копію офіційної догани Монтегю, перш ніж послати її дядькові Джону, а той поганець відправив її сюди найшвидшим поштовим судном. Тут, у Гобарт Тауні, численні копії розійшлися по місту, по руках усіх недоброзичливців дядька Джона за кілька місяців до того, як дядько Джон отримав листа офіційними каналами. Вся колонія хихотіла щоразу, коли дядько Джон або тітка Джейн відвідували якийсь концерт або були присутніми, виконуючи представницькі обов’язки, на тих чи тих офіційних заходах. Я перепрошую, Френсісе, що розповідаю вам про це, не добираючи слів, — таке геть не личить леді.

«Я подам лорду Стенлі його яйця, запечені у тісті з його власного гівна», — подумав Крозьє. Уголос він нічого не сказав. але кивнув, даючи знати, що вибачає Софії її нешляхетні висловлювання.

— І коли дядько Джон та тітка Джейн думали, що гірше бути вже не може, — продовжувала Софія, голос якої ледь трохи тремтів, але від злості, був певен Крозьє, а не від слабкості, — Монтегю надіслав своїм друзям-плантаторам пакет, в якому було триста аркушів приватного листування, документів з архіву урядової резиденції та офіційних депеш, які він використав, щоб скомпрометувати губернатора в очах лорда Стенлі. Цей пакунок зберігається в Центральному колоніальному банку тут, у столиці, і дядько Джон знає, що дві третини знатних родин і бізнесових верховод міста вже навідались у той банк — ходили туди, як на прощу, — щоб ознайомитися зі змістом паперів. В них капітан Монтегю обзиває губернатора «взірцевим недоумком»… і, наскільки ми чули, це найчемніше висловлювання з усіх, вжитих у цих огидних документах.

— Становище, в якому опинився сер Джон, видається мені непридатним для оборони, — сказав Крозьє.

— Іноді я боюся за його психічне здоров’я, якщо не за саме життя, — погодилася Софія. — Губернатор сер Джон Франклін дуже вразлива людина.

«Яка і мухи не скривдить», — подумав Крозьє.

— Він подасть у відставку?

— Його мають відкликати, — сказала Софія. — Вся колонія знає про це. Ось чому тітка Джейн мов сама не при собі… Я ніколи не бачила її в такому стані. Дядько Джон чекає на офіційне відкликання ще до кінця серпня, якщо не раніше.

Крозьє зітхнув і провів своєю тростиною борозенку в жорстві садової доріжки. Він чекав на зустріч із Софією Крекрофт два роки, проведені серед антарктичної криги, але зараз, повернувшись сюди, він зрозумів, що їхній візит загубиться в круговерті політичних чвар й образливих нападок на губернатора. Він ледь стримався, щоб знову не зітхнути. Йому було сорок шість років, а він поводився як останній дурень.

— Ви не хотіли б завтра прогулятися до ставка Качкодзьобів? — запитала Софія.

Крозьє налив ще віскі у склянку. Нагорі почувся пронизливий крик баньші, але це був лише арктичний вітер, що завивав у залишках рангоуту. Капітанові стало шкода вахтових матросів.

Пляшка віскі була спорожніла.

Годі й там Крозьє вирішив, що цієїю зимі вони мають відновити санні походи з переправляння спорядження та провіанту до Землі Короля Вільяма, незважаючи на темряву й буревії, нехтуючи постійною загрозою нападу цієї істоти серед льодів. Він не мав вибору. Якщо їм доведеться покинути судна найближчими місяцями — а «Еребус», затиснутий крижинами, вже виявляв ознаки неминучого руйнування, — вони не зможуть стати табором тут, на кризі, поруч з місцем загибелі кораблів. За нормальних обставин це б мало сенс — не одна нещаслива полярна експедиція за аналогічної ситуації розбивала табір на кризі й чекала, коли течія затоки Баффіна винесе їх на сотні миль на південь до відкритого моря, — але ця крига нікуди не дрейфувала, і табір на ній буде ще важче захистити від того створіння, ніж табір на промерзлій гальці берега — байдуже, острова чи півострова — за двадцять п’ять миль звідси, в темряві. І він уже переніс туди більше п’яти тонн усілякого добра. Решту треба довезти, перш ніж повернеться сонце.

Крозьє відсьорбнув трохи віскі й вирішив, що він сам поведе наступний санний загін. Гаряча їжа — найкращий з усіх можливих спосіб підтримати моральний дух змерзлих чоловіків, окрім хіба поміченого наближення рятувальників або додаткової пінти рому, тож найближчим часом він накаже зняти з чотирьох вельботів — надійних човнів, обладнаних для тривалого плавання, якщо справжні кораблі доведеться покинути серед моря, — їхніх камбузних плиток. Патентовані плити Фразера, встановлені на «Терорі» або його близнюку «Еребусі», були дуже масивними, щоб переносити їх на берег, — і містер Діггл випікатиме на своїй плиті коржики аж до хвилини, коли Крозьє скомандує залишити корабель, — тому буде краще зняти плити з човнів. Ці чотири плитки були залізні й дуже важкі, як копита сатани, тож везти їх буде нелегко, особливо якщо на сани навантажать ще купу іншого спорядження, їжі та одягу, але на березі вони будуть у безпеці і їх можна буде розпалити дуже швидко, хоча саме вугілля теж треба буде волочити замерзлим морем через тороси, здолавши двадцять п’ять миль вистудженого пекла. Дров не було ні на Землі Короля Вільяма, ні за сотні миль на південь звідси. Плитки повезуть наступного разу, вирішив Крозьє, і він вирушить з ним. Вони потягнуть сани через непроникну темряву й неймовірний холод, і нехай дідько вхопить задніх.

Наступного квітневого ранку 1843 року Крозьє та Софія Крекрофт виїхали верхи до ставка качкодзьобів.

Крозьє очікував, що вони поїдуть на бричці, як робили це під час прогулянок Гобарт Тауном, але Софія розпорядилася осідлати двох коней і навантажити мула усім необхідним для пікніку. Вона сиділа у сідлі по-чоловічому. Крозьє розгледів, що темна «спідниця», яку вона вдягнула, насправді виявилася широкими штанами гаучо. Біла полотняна блуза, яку вона носила з ними, була одночасно по-жіночому елегантною та по-чоловічому невибагливою.

Софія була в крислатому капелюсі, щоб вберегти обличчя від засмаги, і високих, начищених до блиску чобітках з м’якої шкіри, вартість яких, прикинув він на око, наближалася до розміру річної капітанської зарплатні Френсіса Крозьє.

Вони поскакали на північ від урядової резиденції і столиці вузьким путівцем, що звивався поміж плантаціями, біг полями, повз бараки штрафної колонії, через ділянки тропічного лісу, а потім знову виводив на відкриті заміські пагорби.

— Я гадав, що качкодзьоби водяться тільки в Австралії, — сказав Крозьє, намагаючись зручніше вмоститися в сідлі.

Він ніколи раніше не мав ні можливостей, ні причин скакати верхи. Те, як його голос неприємно вібрував, коли він підстрибував у сідлі, дуже його бентежило. Софія ж трималася в сідлі цілком невимушено; вони з конем рухались як одне ціле.

— О ні, любий мій, — відказала Софія. — Ці дивні маленькі тваринки водяться тільки в деяких прибережних районах континенту на північ від нас, але на Землі Ван Дімена їх можна зустріти повсюди. Хоча вони полохливі. В околицях Гобарт Тауна качкодзьобів більше не побачити.

На слова «любий мій» щоки у Крозьє спалахнули.

— Вони небезпечні? — поцікавився він.

Софія засміялася.

— Самці й справді небезпечні, але тільки в сезон парування. Вони мають приховані отруйні шпори на задніх лапах, і під час періоду розмноження отрута стає доволі сильною.

— Достатньо сильною, щоб вбити людину? — запитав Крозьє.

Йому здавалося неймовірним, що маленькі кумедні створіння, яких він бачив тільки на малюнках, можуть бути небезпечними.

— Не всяку людину, — відповіла Софія. — Але ті, хто вижив після уколу качкодзьобової шпори, казали, що біль від нього такий нестерпний, що краще б вони померли.

Крозьє кинув погляд на молоду жінку, що їхала праворуч від нього. Іноді було дуже важко зрозуміти, коли Софія жартує, а коли говорить серйозно. Цього разу, здавалося, вона казала правду.

— А зараз у них, випадково, не сезон парування? — спитав він.

Вона знову усміхнулася.

— Ні, мій любий Френсісе. Цей сезон у них триває від серпня до жовтня. Ми будемо в цілковитій безпеці. Хіба що наскочимо на диявола.

— Самого Диявола?

— Ні, мій любий. Всього лише диявола. Можливо, ти чув про так званого тасманійського диявола.

— Так, я чув про них, — відповів Крозьє. — З розповідей людей вони видаються мені жахливими створіннями з пащеками, що відкриваються так широко, як корабельний трюм. І вони зажили слави жорстоких, ненаситних мисливців, здатних проковтнути коня або тасманійського тигра повністю.

Софія кивнула із серйозним виразом обличчя.

— Це справді так. Тасманійський диявол — це волохате чудовисько з могутніми щелепами, ненажерливе і люте. І він видає такі жахливі звуки — їх важко назвати гавканням чи гарчанням або ревінням, це радше якісь хриплі крики й завивання, які можна було б почути з палаючої божевільні, — що, ладна заприсягтися, жодна людина, яка їх чула, навіть такий хоробрий першовідкривач як ви, Френсісе Крозьє, ніколи не наважиться піти наодинці вночі у тутешній ліс чи поле.

— А ви його чули? — запитав Крозьє, знову вдивляючись у її серйозне обличчя в намаганні збагнути, чи не морочить вона йому голову.

— О, так. Неймовірні звуки, просто жахливі. Від них жертва диявола ціпеніє на кілька секунд, яких йому достатньо, щоб роззявити свою страшенно широку пащеку і проковтнути здобич цілком. Але ще жахливішими є пронизливі передсмертні крики його жертв. Якось я чула, як несамовито бекала ціла отара овець, поки один-єдиний диявол пожирав їх одну за одною, аж вухами лящало, не залишаючи навіть копит.

— Ви жартуєте, — сказав Крозьє, пильно вдивляючись в її обличчя, вкотре намагаючись зрозуміти, насміхається вона над ним чи все-таки говорить серйозно.

— Я ніколи не жартую, коли йдеться про диявола, Френсісе, — відказала вона.

Вони знову в’їхали у тінь тропічного лісу.

— А ваш диявол їсть качкодзьобів? — запитав Крозьє цілком серйозно і дуже тішився, що ні Джеймс Росс, ні хтось з інших членів його суднової команди цього не чує. Питання звучало доволі безглуздо.

— Тасманійський диявол може з’їсти геть усе, — відповіла Софія. — Але вам знову пощастило, Френсісе. Диявол полює вночі, і якщо тільки ми остаточно не заблукаємо, то побачимо ставок Качкодзьобів — і самих качкодзьобів — й пообідаємо та повернемося додому ще до настання темряви. Але, боронь боже, опинитися нам тут у лісі посеред ночі.

— Ви боїтеся диявола? — запитав Крозьє.

Він хотів поставити це питання безтурботним тоном і трохи подражнити Софію, але сам почув у своєму голосі якусь приховану напругу. Софія зупинила свою кобилу й усміхнулася йому — щиро, сліпучо й грайливо. Крозьє спромігся, хоч і не так граційно, як Софія, також зупинити свого огира.

— Ні, мій любий, — хрипким шепотом відповіла молода жінка. — Ні, я боюсь не диявола. Я побоююсь за свою репутацію.

Перш ніж Крозьє здобувся на відповідь, Софія засміялася, пришпорила свою коняку і галопом помчала вперед по дорозі.

У пляшці залишалося віскі на дві неповні склянки. Крозьє налив собі більшу частину напою, підняв склянку на рівень мерехтливої олійної лампи, що висіла на внутрішній переділці, і через бурштинову рідину роздивлявся танок світла. Він повільно п’янів.

Вони так і не побачили качкодзьоба. Софія запевнила його, що качкодзьоба майже завжди можна побачити в цьому ставку — маленькій круглій водоймі менше п’ятдесяти ярдів завширшки, за чверть милі від дороги в гущавині лісу, — і вхід до його нори був нібито під вузлуватим корінням дерев, що спускалися до води, проте качкодзьоба вони так і не побачили.

Але натомість він побачив голу Софію Крекрофт.

Вони влаштували чудовий пікнік на тінистому березі ставка Качкодзьоба, розіслали на траві дорогу скатертину, на якій порозставляли кошик для пікніків, склянки, судки з їжею, а потім і самі повсідалися. Софія наказала слугам запакувати в пергаментний папір ростбіф, пересипавши його найдорожчим з усього тутешнього краму, але найдешевшим товаром там, звідки приплив Крозьє, — льодом, — щоб їжа не зіпсувалася під час вранішньої поїздки верхи. У судках була печена картопля і дуже смачний салат. Софія також поклала в кошик пляшку чудового бургундського разом з кришталевими келихами, прикрашеними гербом, із сервізу сера Джона і випила вина більше, ніж Крозьє, обділивши капітана.

Після перекусу вони напівлежали на підстилці, спершись на лікті, всього за кілька футів одне від одного і теревенили про те про се майже годину, весь час поглядаючи на темне плесо ставка.

— Ми чекаємо на качкодзьоба, міс Крекрофт? — запитав Крозьє під час короткої паузи в їхній розмові про небезпеки і дивовижі арктичної мандрівки.

— Ні, я думаю він би вже досі показався, якби хотів, щоб ми його побачили, — сказала Софія. — Я чекаю, коли ми підемо купатися.

Крозьє спантеличено подивився на неї. Вона певно що не взяла купального костюма. В нього такого костюма зроду не було. Очевидно, це був один з її жартів, але Софія завжди говорила з такою переконливою серйозністю, що він ніколи не відчував цілковитої впевненості. Це робило її пустощі ще захопливішими для нього.

Продовжуючи свій приємно збудливий жарт, вона підвелася, струсила кілька опалих листків зі своїх темних штанів гаучо і роздивилася довкола.

— Мабуть, я роздягнуся за цими кущами і зайду у воду з моріжка на березі. Звісно, ви можете приєднатися до мене, щоб поплавати, Френсісе, або ні — залежно від ваших уявлень про правила пристойності.

Він усміхнувся, намагаючись вдавати із себе бувалого у бувальцях джентльмена, але його усмішка вийшла доволі розгубленою.

Софія попрямувала до густих кущів, жодного разу не озирнувшись. Крозьє залишився лежати на підстилці з насмішкуватим виразом на старанно поголеному обличчя, але коли побачив, як її біла блузка зненацька летить догори, скинута через голову тонкими блідими руками, і повисає на гіллі високого куща, він немов застиг. Але його прутень — ні. Під вельветовими штаньми й закороткою жилеткою чоловіча сутність Крозьє, розслаблена по команді «вільно», за дві секунди вже вказувала на верхівку бізань-щогли.

Софіїні темні штани гаучо, трусики та інші білі, з мереживом, безіменні предмети жіночого туалету приєдналися до блузки, що висіла на густому кущі, кількома секундами пізніше.

Крозьє міг тільки витріщатися. Його невимушена усмішка перетворилася на застиглу маску покійника з відвислою щелепою. Він відчував, що його очі як не вискочать з орбіт, але не мав сил відвернутися чи відвести від дівчини погляд.

Софія Крекрофт вийшла на осоння.

Вона була повністю оголеною. Руки вільно звисали вздовж тіла, пальці ледь підібгані до долонь. Груди були невеликими, але дуже високими і дуже білими, з великими сосками, рожевими, а не коричневими, як у всіх інших жінок — портових шльондр, рідкозубих хвойд, тубільних дівчат, — яких Крозьє доводилося бачити голими раніше.

Та й чи бачив він до цього, сказати по правді, по-справжньому оголену жінку? Білу жінку? В той момент йому здавалося, що ні. А якщо й так, то це не мало жодного значення.

Сонячне світло відбивалося від Софіїної молодої сліпучо-білої шкіри. Вона навіть не намагалася прикритися. Втративши дар мови, закляклий у незручній позі — тільки його пеніс реагував усе більше, опухаючи й наливаючись болем, — Крозьє зрозумів, що він вражений тим, що ця богиня, це досконале втілення англійської жіночності, дівчина, яку він розумом та серцем уже обрав собі за дружину і матір своїх дітей, має густе лобкове волосся, яке, здавалося, наміряється вирватися за межі чорного трикутника. Непокірне — було єдиним словом, яке спало йому на думку. Софія витягнула шпильки зі свого довгого волосся, і воно розсипалося по плечах.

— То ви йдете, Френсісе? — тихо озвалася вона, зупинившись на моріжку берега. Її тон був незворушний, наче вона поцікавилася, чи хоче він ще чаю. — Чи ви волієте просто витріщатися?

По цих словах вона пірнула у ставок, вигнувшись досконалою дугою, її бліді руки розітнули дзеркало плеса за мить до того, як вона вся ввійшла у воду.

До цього моменту Крозьє вже відкрив було рота, намагаючись щось сказати, але здатність до артикульованого мовлення до нього, вочевидь, ще не повернулася. Тож за мить він знову закрив рота.

Софія легко плавала вперед і назад. Він міг бачити її білі сіднички, що здіймалося позад її сильної білої спини, на яку трьома пасмами, наче намальоване трьома мазками, спадало її чорніше за індійську туш волосся.

Вона зупинилась біля дальнього краю ставка біля великого дерева, на яке вказувала, коли вони тільки приїхали, вільно перебираючи ногами у воді.

— Нора качкодзьоба під цим корінням, — гукнула вона. — Мені здається, сьогодні він не збирається виходити й бавитися. Він лякливий. Не будьте таким само, Френсісе. Будь ласка.

Як уві сні, Френсіс підвівся й почимчикував до найгустіших кущів, які тільки зміг знайти поблизу води, на березі, протилежному тому, на якому була Софія. Його пальці страшенно тремтіли, поки він розстібав ґудзики. Він навіщось став згортати свої речі акуратними маленькими квадратиками, вкладаючи їх на траві біля ніг. Крозьє був певен, що це триває годинами. Його пульсуюча ерекція не зникала. Йому ніяк не вдавалось приборкати її силою волі, як він це вмів, його твердий член вперто продовжував стояти дибки, піднімаючись аж до пупка, і пружно розгойдуватися, з червоною, як сигнальний ліхтар, головкою, що на кілька дюймів висунулася з-під крайньої плоті.

Крозьє нерішуче стояв за кущами, дослухаючись до сплесків, які свідчили, що Софія продовжила плавати. Він знав, що варто половити дрижаки тут ще трохи, вона вийде зі ставка, сховається за своїм кущем, щоб обсохнути, і він обзиватиме себе боягузом і дурнем решту свого життя.

Підглядаючи крізь гілки куща, Крозьє виждав, поки леді повернеться до нього спиною, пливучи до дальнього берега, а потім квапливо і незграбно кинувся у воду, і не пірнув, а просто впав плиском, забувши про будь-яку грацію у своїй прямодушній спробі хутчіш занурити свій зрадливий прутень під воду, поки міс Крекрофт його не побачила.

Коли він випірнув на поверхню, пирхаючи і відсапуючись, вона перебирала у воді ногами всього за двадцять футів від нього і усміхалася.

— Я дуже рада, що ви вирішили приєднатися до мене, Френсісе. Тепер, якщо самець качкодзьоба випливе зі своєю отруйною шпорою, ви зможете захистити мене. Огляньмо вхід до нори? — вона граційно розвернулася й попливла до величезного дерева, яке нависало над водою.

Давши сам собі обітницю триматися принаймні за десять — ні, за п’ятнадцять — футів від неї, як корабель з великою осадкою тримається далі від підвітряного берега, Крозьє поплив за нею по-собачому.

Ставок виявився несподівано глибоким. Він зупинився за дванадцять футів від неї і почав незграбно молотити по воді руками, щоб утримати голову над поверхнею. Крозьє пересвідчився, що навіть тут, біля самого берега, де корені величезного дерева спускалися крутим схилом у воду і висока трава нависала над нею, кидаючи пообідні тіні, він не може намацати ногами дна, навіть ставши навшпиньки.

Несподівано Софія попливла до нього.

Мабуть, вона помітила паніку в очах Крозьє, який не знав, чи оскаженіло гребти назад, чи якимось чином попередити її про свій непристойно збуджений стан, бо дівчина зупинилася — і він побачив, як її білі груди коливалися під водою, — а потім кивнула ліворуч від себе і легко попливла до вузлуватих коренів.

Крозьє поплив слідом.

Вони вхопилися за коріння, всього за чотири фути одне від одного, але вода була благословенно темною нижче рівня грудей, і Софія показала на те, що могло бути входом до нори або тільки заглибиною у крутому замуленому березі між переплутаних коренів дерева.

— Це табірна, або холостяцька нора, не гніздо, — сказала Софія.

У неї були гарні плечі й ключиці.

— Що? — перепитав Крозьє.

Він був щасливий — і трохи здивований — від того, що здатність розмовляти повернулася до нього, але водночас прикро вражений, що його голос звучав якось дивно, придушено, а ще у нього стукотіли зуби, хоча вода не була холодною.

Софія усміхнулася. Пасма чорного волосся прилипли до її щік.

— Качкодзьоби риють нори двох видів, — сказала вона тихо. — Такою ось норою, який деякі натуралісти звуть табірною, користуються як самці, так і самиці, окрім сезону спарювання. В них живуть неодружені. Гніздову нору вириває самиця спеціально для розмноження, а після того, як все відбулося, вона риє ще одну маленьку нірку, яка слугує такою собі дитячою кімнатою.

— О, — сказав Крозьє, вчепившись у корінь так міцно, як він ніколи не хапався за жоден корабельний канат навіть на висоті двісті футів над палубою під час урагану.

— Ви, мабуть, знаєте, що качкодзьоби відкладають яйця, — продовжувала Софія, — як рептилії. Але самиці виділяють молоко, як ссавці.

Крізь воду йому було видно темні кола в центрі білих півкуль її грудей.

— Справді? — запитав він.

— Тітка Джейн, яка сама трохи натураліст, вважає, що отруйні шпори на задніх лапах самець використовує не тільки для двобоїв з іншими качкодзьобами-самцями та непроханими гостями, але й для того, щоб причіплятися до самиці, коли вони плавають і спарюються водночас. Очевидно, під час шлюбних ігор він не виділяє отрути.

— Так? — сказав Крозьє і подумав, чи не варто було йому сказати: «Ні?»

Він уже не тямив, про що вони розмовляють.

Перебираючи руками вузлисті корені, Софія пересувалася до нього все ближче, аж поки її груди ледь не торкалися його. Вона поклала свою холодну долоню — несподівано велику — йому на груди.

— Міс Крекрофт… — почав було він.

— Тсс, — сказала Софія. — Тихенько.

Вона перенесла свою ліву руку з кореня на плече Крозьє, повиснувши на ньому, як до цього висіла на корені дерева. Її права рука ковзнула по грудях нижче, провела по животу, по правому стегну, а потім повернулася назад до живота й знову поповзла нижче.

— Оце так, — прошепотіла Софія йому у вухо. Її щока притулилася до його щоки, а мокре волосся лізло йому в очі. — Здається, я знайшла отруйну шпору?

— Міс Кре… — знову почав він.

Вона стиснула свою долоню. Несподівано дівчина граційно піднялась у воді, її сильні ноги обхопили його ліве стегно, а потім вона опустилась на нього всією своєю вагою і почала об нього тертися. Крозьє трохи підняв ліву ногу, щоб обличчя Софії залишалося над водою. Вона заплющила очі. Її сідниці міцно притискалися до його стегна, а груди — до його грудей; права рука дівчини почала пестити його член.

Крозьє застогнав, але це був усього лише попереджувальний стогін, не стогін полегшення. Софія хрипло, шумно видихнула, вткнувшись обличчям йому в шию. Він відчув жар і вологість її лона на своєму стегні.

«Як щось може бути вологішим за воду?» — здивовано подумав він.

Потім вона гучно застогнала, і Крозьє також заплющив очі, шкодуючи, що не може більше дивитися на неї, але не маючи вибору, а вона ще тісніше притислася до нього, рухаючись вгору-вниз, її пестощі стали квапливими, наполегливими, досвідченими і вимогливими.

Він зарився обличчям в її мокре волосся, здригнувся і випорснув сім’я у воду. Крозьє думав, що конвульсивне виверження сімені ніколи не закінчиться, і він би негайно вибачився перед Софією, якби був здатний говорити. Натомість він знову застогнав і ледь не розтиснув руку, якою тримався за корінь дерева. Вони обоє заколихалися, їхні підборіддя занурилися під воду.

Що найбільше збивало Крозьє з пантелику в цей момент — а тоді його пантеличило геть усе на світі й водночас нічого в тому світі його не хвилювало, — так це те, що леді так енергійно терлася об нього лобком, так міцно обхоплювала його стегнами, так сильно притискалася щокою до його обличчя, так щільно заплющувала очі так голосно стогнала.

Хіба жінка може відчувати таку гостру насолоду, як чоловік? Щоправда, деякі з портових хвойд стогнали, але звісно, вони це робили лише тому, що знали, що чоловікам таке подобається, і було цілком очевидно, що вони нічогісінько не відчувають.

І все ж…

Софія відкинулася назад, зазирнула йому в очі, невимушено всміхнулася, припала до його губ в гарячому поцілунку, а потім підтягла коліна до грудей, відштовхнулася ногами від коріння і попливла до берега, де на кущах висіла її одежа.

Неймовірно, але вони одягнулися, зібрали і спакували всі речі, які привезли на пікнік, нав’ючили їх на мула, всілися на коней і проїхали верхи весь зворотній шлях до урядової резиденції мовчки.

Неймовірно, але під час обіду Софія Крекрофт весело сміялася й щебетала зі своєю тіткою, сером Джоном і навіть із незвично балакучим капітаном Джеймсом Кларком Россом, тимчасом як Крозьє сидів здебільшого мовчки, втупившись у стіл. Він міг тільки захоплюватися її… — як це зветься в жаболюбів? — її самовладанням, бо душа самого Крозьє почувалася так, як його тіло почувалося в мить нескінченного оргазму на ставку Качкодзьоба, — немов розпалася на атоми й розсіялась по всіх закутках всесвіту.

Міс Крекрофт зовсім його не цуралася і не примушувала відчувати жодних докорів сумління. Вона усміхалась йому, зверталася до нього з різними дрібницями, намагаючись залучити до розмови, як це робила щовечора в урядовій резиденції. Чи, можливо, її усмішка була трохи теплішою? Ніжнішою? Чуттєвішою? Мабуть, що так.

Після обіду того вечора, коли Крозьє запропонував Софії погуляти в саду, вона з вибаченнями відмовилась, оскільки вже пообіцяла капітанові Россу пограти з ним у карти у великій вітальні. Чи не хотів би командор Крозьє до них приєднатися?

Ні, командор Крозьє, своєю чергою, перепрошує, розуміючи з теплих та невимушених напівтонів, які звучали в її теплому та невимушеному голосі, що цього вечора й аж до того моменту, коли вони зустрінуться наодинці, щоб обговорити своє майбутнє, все в урядовій резиденції має тривати як завжди. Командор Крозьє гучно оголосив, що в нього трохи болить голова і він прощається з ними до ранку.

Наступного дня він прокинувся ще до світанку, одягнув свій найкращий однострій і почав походжати залами маєтку, впевнений, що Софія теж з нетерпінням чекала ранку, щоб з ним зустрітися.

Виявилося, що ні. Першим до сніданку вийшов сер Джон і завів нескінченну, нестерпну розмову з Крозьє, який ніколи не володів сумнівним мистецтвом теревенів, але ще меншою мірою міг підтримувати розмову про те, який правильний тариф має бути на найм арештантів для копання каналів.

Леді Джейн спустилася наступною, і навіть Росс з’явився на сніданок раніше за Софію. До цього часу Крозьє пив уже шосту чашку кави, якій привчився надавати перевагу над чаєм під час своєї зимівлі з Паррі в північній кризі багато років тому, але він залишався за столом, поки леді з’їсть свої звичні яйця, ковбасу, боби, тост і вип’є чай.

Сер Джон десь зник. Леді Джейн теж мов випарувалася. Капітан Росс неквапливо кудись попрямував. Софія нарешті закінчила свій сніданок.

— Ви б не хотіли прогулятися в саду? — запитав він.

— Так рано? — здивувалася вона. — Надворі вже доволі жарко. Ця осінь видалася дуже теплою.

— Але… — почав було Крозьє, намагаючись поглядом передати наполегливість свого запрошення.

Софія усміхнулася.

— Я із задоволенням прогуляюся в саду з вами, Френсісе.

Вони повільно й, здавалося, нескінченно довго прогулювалися доріжками саду, очікуючи, поки єдиний садівник-арештант закінчить розвантажувати з підводи важкі мішки з добривом.

Коли чоловік нарешті пішов, Крозьє повів Софію проти вітру до кам’яної лавки в дальньому тінистому закутку англійського саду. Він допоміг їй зручніше сісти і зачекав, поки вона згорне свою парасольку. Софія подивилася на нього — Крозьє був занадто збуджений, щоб сидіти, тож стовбичив над нею, переминаючись з ноги на ногу, — і йому здалося, що в її очах таїться очікування. Зрештою він опанував себе настільки, що зміг стати перед нею на одне коліно.

— Міс Крекрофт, я чудово усвідомлюю, що я простий командор флоту Її величності і що ви заслуговуєте на увагу адмірала флоту… ні, члена королівської родини, який командуватиме адміралом… але ви маєте знати, тобто ви знаєте, про силу моїх почуттів до вас, і якщо ви вважаєте за можливе відповісти мені взаємністю…

— Боже правий, Френсісе, — перебила його Софія. — Ви ж не збираєтеся пропонувати мені свою руку і серце?

Крозьє не знав, що на це відповісти. Стоячи на коліні, склавши молитовно руки й простягнувши їх до неї, він чекав.

Вона поплескала його по руці.

— Командоре Крозьє, ви чудовий чоловік. Справжній джентльмен, попри всю кострубатість, яка, мабуть, ніколи не обтешеться. А ще ви мудрий чоловік і повинні розуміти — я ніколи не стану дружиною командора. Такий шлюб для мене небажаний. Він… неприйнятний.

Крозьє спробував заговорити. Але на думку нічого не спадало. Та частина його мозку, що відповідала за слова, все ще намагалася завершити нескінченне речення з пропозицією одруження, яке він складав усю безсонну ніч у ліжку. Він уже сяк-так виголосив майже третю його частину.

Софія тихо розсміялася і похитала головою. Вона окинула поглядом сад, переконуючись, що ніхто — навіть той арештант — не може їх бачити чи чути.

— Будь ласка, не переймайтеся вчорашнім, командоре Крозьє. Ми провели дивовижний день. Та… інтерлюдія… у ставку була приємною для кожного з нас. Це був вияв… моєї натури… так само як і наслідок взаємного почуття близькості, яку ми відчували ті кілька хвилин. Але прошу вас, викиньте з голови, мій любий Френсісе, що ті наші пустощі накладають на вас будь-які зобов’язання або примушують діяти певним чином заради мене.

Він підвів на неї очі.

Вона усміхнулася, але вже не так тепло, як раніше.

— Не вважайте, — сказала вона так тихо, що слова пролунали в гарячому повітрі лише трохи голосніше за шепіт, — що ви скомпрометуєте мою дівочу честь, командоре.

— Міс Крекрофт… — знову почав Крозьє і затнувся.

Якби його корабель несло на підвітряний берег з виведеними з ладу помпами і чотирма футами води в трюмі, яка продовжує прибувати, зі сплутаним такелажем і пошматованими вітрилами, він і тоді знав би, які команди віддавати. Знав би, що сказати. А цієї миті жодне слово не спадало йому на думку. Він відчував тільки, як у ньому наростають біль і здивування, які ятрили душу тим сильніше, що здавалися давно знайомими і зрозумілими.

— Якби я вирішила вийти заміж, — продовжувала Софія, знову розгортаючи свою парасольку і крутячи її над головою, — то обрала б нашого бравого капітана Росса. Хоча я взагалі не припускаю думки бути простою капітаншею, Френсісе. Спочатку він має отримати лицарське звання… але я певна того, що невдовзі він його таки отримає.

Крозьє напружено вдивлявся в її очі, намагаючись вгледіти в них бодай натяк на дотеп.

— Капітан Росс заручений, — сказав він нарешті. Його голос прозвучав хрипло, як у людини, яка багато днів страждала без води. — Вони збираються обвінчатися по поверненні Джеймса до Англії.

— Та байдуже, — сказала Софія, підвівшись і розкрутивши свою парасольку ще швидше. — Я теж повернуся до Англії швидкісним пакетботом найближчим часом, навіть раніше, ніж відкличуть дядька Джона. Капітан Джеймс Кларк Росс ще мене не знає.

Вона подивилася згори вниз на Крозьє, який продовжував безглуздо стояти на одному коліні на білій жорстві.

— Крім того, — весело сказала вона, — навіть якщо капітан Росс одружиться з цією юною самозванкою, яка чекає на нього на батьківщині, — а ми з ним часто говорили про неї, і я запевняю вас, що вона дурепа, — з одруженням нічого не закінчується. Це не смерть. Це не Гамлетова невідома країна, звідки ніхто не повертається. Траплялися випадки, коли чоловіки поверталися з країни одружених і знаходили серед усіх жінок ту, що була створена саме для них. Запам’ятайте мої слова, Френсісе.

Тоді він нарешті підвівся. Він стояв і обтрушував білий пісок зі своїх найкращих парадних формених брюк.

— Я вже маю йти, — сказала Софія. — Тітка Джейн, капітан Росс і я збираємося цього ранку поїхати у Гобарт Таун подивитися на нових племінних жеребців, яких недавно завезла компанія Ван Дімена. Ви можете приєднатися до нас, якщо бажаєте, Френсісе, але заради усіх святих, спершу поміняйте одяг і вираз обличчя.

Вона легко доторкнулася до його руки й пішла назад до урядової резиденції, крутячи парасольку над головою.

Крозьє почув приглушені удари суднового дзвона на палубі, який вибив вісім склянок. Була четверта ранку.

Зазвичай на кораблі в морі через півгодини матроси повскакували б зі своїх підвісних койок і вже за півгодини почали б драїти палуби і вичищати все, що тільки можна. Але тут, посеред темряви, криги і вітру — Крозьє чув його завивання в такелажі, яке провіщало ще одну завірюху, а зараз же тільки десяте листопада їхньої третьої зимівлі, — матросам дозволялося спати допізна і бити байдики до четвертої склянки ранкової вахти. До шостої ранку. Тоді холодний корабель оживе криками старшин і стукотом ніг у хутряних капчурях об палубу, коли матроси почнуть вискакувати з койок, поки старшини не виконали своїх погроз обтяти мотузки гамаків разом з тими матросами, хто забарився в них.

Порівняно з вахтами під час плавання у морі це був рай для ледацюг. Матросам не тільки дозволялося спати допізна, але й снідати тут, на нижній палубі, коли вже виб’є восьму склянку, перш ніж братися до вранішніх суднових робіт.

Крозьє подивився на пляшку віскі та склянку. Обидві були порожні. Він узяв зі столу важкий пістоль — з повним зарядом пороху та кулею. Його рука тремтіла.

Потім він засунув пістоль до кишені своєї капітанської шинелі, зняв шинель і повісив на гачок. Крозьє ретельно витер склянку з-під віскі чистою ганчіркою, яку Джопсон щовечора залишав для цієї потреби, і прибрав у свою шухляду. Потім він акуратно поставив порожню пляшку в плетений кошик з кришкою, яку Джопсон залишив біля розсувних дверей саме для цього. На той час, коли Крозьє, виконавши свої службові обов’язки, повернеться сюди під кінець темного дня, в кошику буде лежати повна пляшка.

На мить він замислився, чи не одягнутися йому тепліше і не піднятися на палубу — замінити свої капчурі на справжні черевики, закутатися шарфом, натягнути шапку, светри і весь верхній одяг, щоб вийти в ніч та віхолу, дочекатися підйому матросів, спуститися поснідати зі своїми офіцерами і провести цілий день без сну.

Він робив так багато разів.

Але не цього ранку. Він був занадто стомлений. І було занадто холодно, щоб стовбичити тут бодай ще хвилину всього в чотирьох вовняних та бавовняних куфайках. Крозьє знав, що четверта ранку — найхолодніший час доби і година, коли більшість хворих та поранених матросів віддає Богу душу, яка відлітає в ту правдиву «невідому країну».

Крозьє заповз під ковдри і вткнувся обличчям у холоднючий матрац, набитий кінським волосом. Знадобиться п’ятнадцять хвилин чи й більше, перш ніж тепло його тіла зігріє постіль. Якщо пощастить, він засне раніше. Якщо пощастить, він матиме майже дві години похмільного забуття, перш ніж почнеться новий день посеред темряви й холоду. Якщо пощастить, думав Крозьє засинаючи, він взагалі не прокинеться.